Обвинувачення – одне з найдавніших та найбільш значних процесуальних явищ. Функція підтримання державного обвинувачення у суді здавна була властива органам прокуратури багатьох країн світу, незалежно від належності до тієї чи іншої гілки влади і загального спрямування її діяльності [1, с.425].

Термін «державне обвинувачення» згадується лише в нормах Кримінально-процесуального кодексу, які регламентують підтримання його прокурором у суді.

Поняття «обвинувачення» детально розроблялось у науці кримінального процесу, але проблема й нині залишається актуальною. Більшість вчених визначають, що обвинувачення – це і сукупність процесуальних дій, спрямованих на викриття особи в скоєнні злочину, і доказування обвинувачувальної тези [2, с.79]. Обвинувачення персоніфіковане, тобто спрямоване проти конкретної особи, притягнутої до участі у справі як обвинуваченого.

Однак виникає запитання: «Коли ж виникає функція обвинувачення?». Саме викриття – процес надання спочатку доказів того, що саме конкретна особа скоїла злочин. Потім сторона обвинувачення повинна переконати суд у тому, що на лаві підсудних – саме та особа, яка повинна бути визнана винною і понести за це відповідне покарання згідно із законом.

Функція обвинувачення полягає і в спростуванні необґрунтованих заперечень особи, яка притягується до кримінальної відповідальності. Звичайно, заперечувати може тільки конкретна особа.

Обвинувачений з’являється у кримінальному процесі з моменту винесення слідчим мотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Так, відповідно до ст.131 КПК України: «Коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого» [3].

Дуже важливим аспектом залишається проблема визначення моменту перетворення обвинувачення, що пред’являється слідчим, у державне обвинувачення. З цього приводу вчені та фахівці висловлюють різні погляди:

1) обвинувачення є державним з часу його визначення як обвинувачення в досудовому слідстві;

2) слідче обвинувачення трансформується у державне при затвердженні прокурором обвинувального висновку (зміни, складання нового або затвердження постанови про застосування заходів примусового характеру);

3) державне обвинувачення виникає під час підтримання його прокурором у суді.

Що стосується першої думки, то вона не витримує критики. Ряд вчених (С.А. Альперт, І.В. Вернидубов, В.Т. Маляренко і М.С. Строгович) дотримуються такої думки, що функція обвинувачення починає реалізовуватися з моменту виникнення постанови про притягнення особи як обвинуваченого [4, с.104]. На наш погляд, таке положення є неповним, оскільки обвинувачення починає реалізовуватися з моменту затвердження прокурором обвинувального висновку.

Якщо говорити про межі діяльності прокурора в підтримці державного обвинувачення підсудного перед судом, то теорія вирізняє два підходи. Одні науковці вважають, що процесуальна діяльність прокурора у підтримці державного обвинувачення починається з моменту, коли прокурор вступає у процес судового розгляду кримінальної справи [5, с.111].

Інші дослідники висловлюють думку, що ця діяльність прокурора починається з того моменту, коли прокурор, вивчивши обвинувальний висновок, затверджує його і направляє справу в суд для розгляду по суті [6, с.73].

Переважна більшість науковців схиляються до другого варіанта, на користь якого можна навести кілька прикладів. По-перше, затвердивши обвинувальний висновок, прокурор солідарний з думкою органу досудового слідства щодо винності підсудного в інкримінованому йому злочині і покладає тим самим на себе обов’язок підтримати дане обвинувачення. Затвердивши обвинувальний висновок, прокурор підтверджує законність і обґрунтованість винесення обвинувального висновку органами досудового слідства певній особі, і, якщо він затвердив, то і повинен підтримати це обвинувачення. По-друге, усі наступні дії прокурора на стадіях попереднього розгляду і в процесі судового розгляду кримінальної справи за своїм характером відповідають статусу обвинувача.

Таким чином, можна дійти висновку, що обвинувачувальна діяльність прокурора (тобто державне обвинувачення) починається з того часу, коли він самостійно у передбаченій законом формі «прикладає» руку до кінцевого результату діяльності слідчого та дає оцінку пред’явленого певній особі обвинувачення і направляє справу для розгляду в суд.

На нашу думку, необхідно прослідкувати можливості прокурора в разі надходження до нього справи із обвинувальним висновком. У такому випадку прокурор може прийняти одне з рішень, які вже зазначалися вище, а саме:

1) рішення про затвердження обвинувального висновку. Прийняття такого рішення не потребує фіксації його в окремому процесуальному документі. Це рішення фіксується шляхом надпису прокурором на обвинувальному висновку слова «затверджую» і вчинення ним підпису;

2) рішення про складання нового обвинувального висновку. Це відбувається тоді, коли прокурор не згоден з обвинувальним висновком, складеним слідчим. При цьому раніше складений обвинувальний висновок у справі вилучається;

3) рішення про повернення справи органу дізнання або слідчому із своїми письмовими вказівками для проведення додаткового розслідування. Яскравим прикладом може бути зміна обвинувачення на більш тяжке;

4) рішення про закриття кримінальної справи.

Це є яскравим прикладом того, що прокурор займає проміжне місце між різними стадіями досудового розслідування і попереднього розгляду справи суддею.

Ще одним яскравим прикладом може бути ст.232-1 КПК України, в якій зазначається, що прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови слідчого і приймає одне з таких рішень:

1) дає письмову згоду з постановою слідчого і направляє справу до суду;

2) скасовує постанову слідчого і повертає йому справу з письмовими вказівками;

3) змінює постанову слідчого і виносить нову постанову.

Проаналізувавши сказане, треба зазначити, що діяльність прокурора у кримінальній справі, що надійшла до нього від слідчого з обвинувальним висновком, є самостійною стадією кримінального процесу – порушення державного обвинувачення. Порушення державного обвинувачення є передумовою здійснення прокурором конституційної функції – підтримання державного обвинувачення у суді.

Роль прокурора на стадії порушення державного обвинувачення полягає в тому, що він виконує дві функції:

1) контрольну (наглядову) щодо досудового розслідування;

2) організаційну щодо попереднього розгляду справи суддею [7, с.278].

Необхідно поставити запитання: «Як судове слідство впливає на законність і обґрунтованість вироку?». Відповідь на це, очевидно, законність і обґрунтованість вироку переважно залежать від якості, повноти й об’єктивності судового слідства, оскільки лише дані судового слідства, а не будь-які інші можуть бути покладені в основу вироку. Прокурорам-обвинувачам треба мати на увазі, що прогалини, допущені ними під час судового слідства, не можна буде компенсувати в обвинувальній промові тому, що лише судове слідство доповнює змістовно судову промову прокурора. Судова промова завжди була доповненням до судового слідства, а не навпаки [8, с.203].

Прокурор займає важливе місце у кримінальному процесі, починаючи з досудового слідства і завершуючи в суді. Прокурор повинен обов’язково дотримуватися протягом усієї діяльності принципу незалежності, який під час судового розгляду проявляється у тому, що прокурор самостійно визначає свої позиції щодо всіх питань, які вирішуються у суді. Для нього не дійсні жодні вказівки з цих питань його керівництва – безпосереднього і вищого. Він не повинен обмежуватися результатом обвинувального висновку. Так, на думку В.А. Середи, «перед прокурором у кримінальному суді стоїть подвійне завдання: довести вину, якщо він вважає підсудного винним, або довести невинність останнього» [9, с.121]. Це твердження свідчить про високе значення прокурора, а також декларує одне з завдань кримінального судочинства – викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Таким чином підтримання державного обвинувачення відносять до тих видів прокурорської діяльності, які вимагають особливо високого рівня професійної підготовки прокурорів.

Список використаних джерел:

1. Прокуратура України: Академічний курс: Підручник / В.В. Сухонос, В.П. Лакизюк, Л.Р. Грицієнко, В.М. Руденко; За заг. ред. В.В. Сухоноса. – Суми, 2005. – 566 с.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 15 верес. – К., 2008. – 200 с. – (Кодекси України).
3. Вернидубов І.В., Маляренко В.Т. Прокурор у кримінальному судочинстві. – К., 2004. – 104 с.
4. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві. – К., 2001.
5. Альперт С.А. Государственное обвинение и проблема повышения его качества // Закон Украины «О прокуратуре Украины». – Х., 1992. – 73 с.
6. Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Навч. Посіб. – Вид. 2-ге, доп. і перероб. – К.: Атака, 2008. – 584 с.
7. Когутич І.І. Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій для студентів юридичних вищих навчальних закладів / І.І. Когутич, В.Т. Нор, А.А. Павлишин. – К.: Атіка, 2004. – 352с.
8. Середа В.А. Критерий эффективности работы прокуроров по поддержанию государственного обвинения в суде // Питання конституційно-правового статусу прокуратури України та удосконалення її діяльності. – Х., 1999. – 121 с.
9. Рогатюк І. Функція обвинувачення – рушійна сила кримінального процесу // Право України. – 2002. – №2.ж – С. 79 – 82.