ВСТУП

1. Поняття функцій держави

2. Критерії, за якими класифікують функції держави

3. Політичні функції держави

4. Економічні функції

5. Соціальні функції

6. Гуманітарно-культурологічні функції

7. Міжнародні функції

8. Проблема форм і методів здійснення державних функцій

9. Роль Служби безпеки України у здійсненні функцій держави

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

Об’єктом нашого дослідження є держава, а предметом – одна з граней цього складного явища, а саме – функціїдержави, тобто її діяльність, “зовнішній прояв властивостей”.

Впродовж тривалого історичного періоду державу часто ототожнювали з суспільством, політикою, владою. Одним з перших, хто ввів спеціальний термін stato для позначення держави як самостійної реальності в суспільстві, був італійський політичний мислитель, письменник, військовий теоретик Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527). Згодом, особливо у 18-19 ст, теоретичні уявлення про державу набули інтенсивного розвитку і сформувалося кілька концептуальних підходів до розуміння її походження, сутності й соціально-політичних функцій.

Серед суспільствознавців, соціологів, правознавців не існує єдиної думки щодо визначення держави. Ось кілька з них. Держава – це специфічна політико-територіальна організація, основний засіб політичної влади народу, воля якої є обов’язковою для всього населення країни. Держава – це основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює організацію, управління й контроль за спільною діяльністю і відносинами між соціальними групами, класами, асоціаціями та окремими індивідами. Держава – це засіб, що забезпечує політичне життя людини і суспільства, механізм регулювання відносин між народом (суспільством) та урядом, політичний інструмент вирішення спільних справ. Кожне визначення має право на існування, — різні підходи до інтерпретації держави виникли як відображення багатьох історичних та регіонально-специфічних особливостей і тенденцій в утворенні та розвитку держави, її ролі в суспільному житті.

Наявність держави (державного утворення) характеризують такі ознаки:

• єдина всеохоплююча політико-територіальна організація політичної влади у масштабі всієї країни;
• державний суверенітет;
• наявність системи права;
• наявність публічної влади;
• наявність податкової системи;
• поділ людей за територіальною ознакою (підданство, громадянство);
• наявність апарату управління і примусу;
• здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки;
• наявність власної симвоіки та атрибутів;
• здатність виражати і захищати інтереси певної частини або всього населення.

Держава складається навколо відносин, пов’язаних з виникненням і функціонуванням відокремленої від суспільства особливої управлінської системи – публічної влади та здійснює свої повноваження за допомогою специфічної форми влади – державної влади.

Універсальність держави як центрального елемента політичної системи суспільства полягає у її реальній здатності управляти соціально неоднорідним суспільством, у наявності спеціальних органів і установ, що забезпечують їй можливість реалізовувати політичну владу, застосовувати примус, надавати інтересові загальнообов’язковий характер, нарешті, у здатності вирішувати загальносуспільні справи.

Для чого суспільству потрібна державна влада? Влада – це зв’язок, що виникає у відносинах соціальних суб’єктів і визначає характер і спрямованість поведінки одних із них залежно від волі інших. Таким чином, сутністю влади є відносини панування (керівництва, домінування) і підпорядкування (добровільного чи примусового).

1. Поняття функцій держави

Будь-яка держава існує для того, щоб забезпечувати реалізацію тих цілей, які стоять перед нею в рамках даної політичної системи суспільства. Через те держава здійснює відповідну діяльність у різних сферах суспільства, тобто виконує певні функції. Для цього їй у рамках політичної системи суспільства делеговані відповідні повноваження і права.

Функції держави – це основні напрямки діяльності держави, що характеризують її призначення у суспільстві. У функціях держави виражається її сутність та реальна роль, яку держава відіграє у вирішенні основних питань суспільного життя.

2. Критерії, за якими класифікують функції держави.

Залежно від того, в якій сфері життєдіяльності суспільства держава здійснює свої функції, їх можна поділити на такі:

1. функції політичного характеру, тобто регулювання й управління відносинами у сфері політичної системи суспільства;
2. функції економічного характеру, пов’язані з управлінням відносинами у сфері виробництва й керівництва економікою;
3. функції соціального характеру, тобто регулювання й управління відносинами між верствами, класами, націями, групами тощо;
4. функції гуманітарно-культурологічного характеру, що регулюють відносини у сфері захисту прав і свобод особистості, освіти, засобів масової інформації тощо;
5. міжнародні функції полягають в участі і представленні даної країни у відносинах з іншими країнами.

Названі функції держави можна класифікувати й на основі інших ознак, зокрема, залежно від періодичності виконання вони можуть бути:

А) постійними, тобто такими, які держава здійснює завжди (наприклад, гарантування безпеки людей, які живуть на даній території, репрезентація даного суспільства на міжнародній арені тощо);

Б) тимчасовими, що їх держава виконує іноді за певних обставин (організація заходів для подолання наслідків стихійного лиха та ін.).

Залежно від характеру функцій, які виконує держава, їх можна поділити на:

1. законодавчу, тобто функцію, в ході реалізації якої держава через видання відповідних нормативних актів регулює відносини;
2. виконавчо-розпорядчу, тобто функцію, виконуючи яку держава ухвалює і втілює в життя певні управлінські рішення і таким чином вирішує проблеми, що стоять перед нею;
3. правоохоронну, тобто функцію, здійсненням якої через специфічні види діяльності (судочинство, прокурорський нагляд тощо) держава добивається утвердження законів, що діють у даній країні, та інших нормативних актів.

Залежно від того, як функції співвідносяться із суспільством, елементом якого є держава, вони можуть бути:

А) внутрішніми, тобто такими, які держава здійснює безпосередньо на території країни;

Б) зовнішніми, що їх держава виконує в процесі участі даної країни у міжнародних відносинах.

Внутрішні функції – це такі напрямки і сторони діяльності держави, в якихконкретизується її внутрішня політика відносно економічних, соціально-політичних, екологічних, культурних та інших сторін життя громадянського суспільстві. До внутрішніх функцій держави відносять:

захист існуючого способу виробництва, соціально-економічних основ суспільстві, управління економікою, регулювання господарської діяльності, бюджетна й податкова політика тощо;

здійснення політичної влади всередині країни, формування правлячих сил на певній соціальній базі;

підтримання соціального миру, правопорядку й законності, регулювання соціальних відносин і розв’язання конфліктів різними методами;

законотворча діяльність;

культурно-виховна діяльність (держава організовує і вдосконалює єдину систему народної освіти, яка забезпечує загальноосвітню і професійну підготовку громадян, а також турбується про охорону, примноження та широке використання духовних цінностей для морального і естетичного виховання людей, підвищення їх культурного рівня);

природоохоронна діяльність (держава здійснює необхідні заходи по охороні навколишнього природного середовища, раціонального використання землі, її надр та природних ресурсів, збереження атмосферного повітря тощо).

Зовнішні функції – це основні напрямки і сторони діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, міжнародними організаціями і світовим співтовариством в цілому. До зовнішніх функцій відносять:

захист території, на яку поширюється державний суверенітет;

зміцнення обороноздатності країни, підтримання бойової могутності збройних сил;

захист миру та участь у боротьбі з порушенням міжнародного правопорядку;

організація і підтримка, а також розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;

захист інтересів держави і її громадян у взаємовідносинах з іншими державами;

здійснення зовнішньої політики, міждержавного співробітництва у різних сферах суспільного життя.

Поділ функцій на внутрішні і зовнішні багато в чому є умовним. Адже діяльність держави всередині країни – у сферах економіки, політики, культури та ін. – залежить, і часом значною мірою, від зовнішніх умов, від зовнішньоекономічних і культурних зв’язків. Особливо яскраво це виявляється за нинішніх умов, коли, наприклад, у Європі велика кількість країн інтегрована у таке наднаціональне утворення, як Європейський Союз.

Розглянемо основні п’ять державних функцій, які ми слідом за більшістю сучасних дослідників вважаємо спільними для будь-якого типу держави.

3. Політичні функції держави

Під політичними функціями держави державно-правова наука розуміє регулювання й управління відносинами у сфері політичної системи суспільства. Політична система суспільства – це система відносин, яку утворює взаємодія політичних інститутівміж собою в процесі формування й реалізації політичної влади.Складовими частинами політичної системи єдержава, політичні партії і рухи, громадські організації, а також інститути, які мають на меті певні політичні цілі. Крім того, інститутами політичної системи суспільства є право, політичні традиції, настанови тощо.

Держава як політичний інститут складається навколо відносин, пов’язаних із виникненням і функціонуванням відокремленої від суспільства особливої управлінської системи – публічної влади. Держава здійснює свої повноваження за допомогою специфічної форми влади – державної влади. Для чого суспільству потрібна державна влада? Влада – це зв’язок, що виникає у відносинах соціальних суб’єктів і визначає характер і спрямованість поведінки одних із них залежно від волі інших. Таким чином, сутністю влади є відносини панування (керівництва, домінування) і підпорядкування (добровільного чи примусового). До розподілу суспільства на соціально неоднорідні частини також існувала влада – її називають соціальною владою, вона забезпечувала цілісність, єдність і керованість соціально однорідного (первісного) суспільства. Органи соціальної влади (збори роду, збори старійшин роду, збори старійшин племені, воєначальники племені, вождь племені тощо) не мали політичного характеру (оскільки політика – це врешті-решт відносини між різними частинами соціально неоднорідного суспільства), вони не поділялися за окремими функціями на певні види, — а у соціально неоднорідному суспільстві функції влади розподіляються між окремими органами, виникає специфічна структура влади.

Держава для здійснення своїх функцій має спеціальні органи і установи, що забезпечують їй можливість реалізовувати політичну владу, застосовувати примус, надавати інтересові загальнообов’язковий характер. Держава має змогу застосовувати для впливу на інші соціальні інститути специфічні методи, яких іншв політичні інститути не мають, наприклад, законодавство, правосуддя тощо. За основу поділу державних органів беруть їх відношення до законодавчих, виконавчо-розпорядчих і правоохоронних функцій держави. Згідно з цим державні органи поділяють на законодавчі, виконавчі, судові та правоохоронні.

Отже, державне управління – це діяльність спеціально утворюваних державних органів і посадових осіб, які становлять систему органів виконавчої влади. Особливою властивістю державного управління є те, що органи, які його здійснють, створюються у передбаченому Конституцією порядку виключно для реалізації виконавчо-розпорядчо (адміністративної) влади. Орган виконавчої влади можна визначити як організаційно-правову частину державно-управлінського апарату, що здійснює від імені і за дорученням держави відповідні функції (виконує законодавчі акти) і внаслідок цього наділена відповідною компетенцією, певною організаційною структурою, територіальним масштабом діяльності.

4. Економічні функції

Економічними ми називаємо функції держави, пов’язані з управлінням відносинами у сфері виробництва й керівництва економікою.

На перших порах розвитку у Європі так званої буржуазної (або капіталістичної) держави зміст функції державного регулювання економікою був мінімальним. У так званих соціалістичних країнах, особливо ж у колишньому Радянському Союзі, «державне регулювання економічних відносин було абсолютно пануючим і стосувалося буквально всього, — від рівня державних інвестицій в ту чи іншу галузь економіки до встановлення найменування продукції і ціни на неї».

Обмеження економічної свободи громадян приводить до обмеження всіх свобод і зосередженню величезної влади в руках бюрократії. Саме бюрократія стає реальним власником засобів виробництва. Зосередження всієї основної маси об’єктів власності в руках держави призводить до того, що держава як політична організація, що управляє суспільством, водночас стає найбільшим монопольно господарюючим суб’єктом. Такий протиприродний стан може підтримуватися тільки активним втручанням держави в економіку, тоталітарною перебудовою економічного життя, як це було в колишньому СРСР.

Ліберальна ж точка зору орієнтує не на революцію у суспільно-економічних відносинах, а на еволюцію, яка повільно і поступово поліпшує становище людини. Західними економістами давно вже розроблена модель лібералізації і свободи в економіці.найголовніше в такій моделі те, що вона передбачає вельми стримане правове регулювання економічних відносин, — “стримане” щодо надмірного втручання держави у стихію ринкових відносин, пов’язаних з виробництвом товарів і послуг. Закон не може і не повинен передбачати всі локальні ситуації, які виникають у практичній діяльності господарюючих суб’єктів. Вони надто різноманітні і залежать від багатьох випадкових обставин, непередбачуваності мотивів і вчинків окремих осіб, результатів їх діяльності, стихійності ринкових відносин. Ліберальна модель державного регулювання економіки розвивається у відповідності з теорією “держава – нічний сторож”, — тобто, держава покликана охороняти відносини, які складаються між господарюючими суб’єктами, але не втручатися в їхні внутрішні справи (звісно, якщо тільки ці відносини не спрямовані проти суспільства і держави, окремих громадян).

5. Соціальні функції

Соціальні функції держави полягають у регулюванні й управлінні відносинами між верствами, класами, націями, групами тощо.

Державно-правове регулювання класових відносин, класово-політичної боротьби історично стало першим різновидом державно-правового регулювання суспільних відносин взагалі. Пізніше з’являться нації, стани та інші соціальні групи. Через багато століть постане завдання врегулювання партнерських стосунків громадянина і держави. Класи – не просто великі групи людей, що займають певне місце у системі суспільного виробництва. Головним є те, що, маючи непримиримі за тогочасних (на “початку історії”) умов інтереси і ведучи між собою жорстоку боротьбу, вони тим самим поставили під питання саме існування цивілізації. Тому поява держави (права) як ефективного засобу врегулювання класових відносин було своєрідним спасінням. Регулювання класово-політичної боротьби спершу було нав’язуванням інтересів економічно пануючого класу іншій частині суспільства. З розвитком суспільства змінюється і роль держави. По-новому починають розумітися законність і правопорядок, внутрішня безпека держави, її цілісність і ідеологія. Визнання пріорітету права руйнує будь-які особисті, класові принципи регулювання соціальних протиріч.

Нині державний контроль діяльності суспільних груп (формувань) полягає у забезпеченні точного і однакового виконання законів всіма суспільними формуваннями як суб’єктами права.

6. Гуманітарно-культурологічні функції

Можна з впевненістю твердити, що для великої кількості людей (якщо взагалі не для більшості) нормативом поведінки є не закон, а культура (загальна та юридична), оскільки вони не знають конкретних нормативно-правових приписів, ніколи не знайомились з правовими актами. Однак законодавство впливає на формування культури, – частіше непрямим способом, через правозастосовну практику (вирішення юридичних справ у судах і управлінських установах), спілкування з друзями, колегами тощо.

У цьому розділі ми торкнемося коротко функцій держави, що регулюють відносини у сфері культури. Культура в широкому розумінні, «прийнятому багатьма урядами, включає освіту, засоби масової комунікації, туризм, соціальне обслуговування, виховання мсолоді. Очевидно, що управління такими різними і широкими сферами здійснюється різними відомствами…».

Однак, спершу кілька дуже авторитетних зауважень.

Людвіг Фейєрбах: “Якщо я відбираю у людини право свободи переконання, право на розум, то які іще залишаються права, які могли б послужити для мене перешкодою?”.

Вільгельм фон Гумбольдт: “Нехай держава утримається від всілякої турботи про позитивне благо громадян і не виходить за межі, поставлені необхідністю запобігати небезпеці, якою загрожують як внутрішні, так і зовнішні вороги; ні для якої іншої мети нехай воно не обмежує їхню свободу”.

Арістотель писав, що державний лад, який до дрібниць дотримується букви закону – не найкращий. Закони не повинні бути бюрократичними. Громадянам повинно бути дозволено необмежено взаємодіяти за власною ініціативою, підкоряючись лише законові, який би рівномірно застосовувався до всіх. Між конституцією і політичною дійсністю повинен бути так би мовити люфт. Адже політична дійсність зазвичай на порядок вільніша від самої ліберальної правової моделі.

З цих наших посилань не слід робити висновки, що ми вважаємо за можливе невтручання законодавства взагалі у формування культури. Основним зовнішнім чинником, який регулює культурну діяльність у сучасному суспільстві є держава. У так званих розвинутих країнах обсяг культурної політики, здійснюваної державою, значно менший, ніж у «тих, що розвиваються». У перших склалася система регуляції культурної діяльності з боку бізнесу і інститутів культури, насамперед системи освіти і науки, а в других держава – основний інститут, здатний компенсувати недоліки інфраструктури, яка сама собою не в змозі забезпечити розвиток культури відповідно до загальнонаціональних вимог.

Кожна країна має свої адміністративні структури, покликані сприяти культурному розвиткові. Культурне планування зазвичай включається у загальне планування планування соціального розвитку або пов’язане з плануванням освіти і засобів масової комунікації. Серйозною перешкодою у його організації є відсутність обгрунтованих показників культурного розвитку і неповнота статистичних даних. Статистика в області культури, як правило, обмежується тільки деякою кількістю показників (кількість бібліотек, музеїв, газет тощо), а інформація про культурні потреби і запити різних груп населення і т.п. відсутня. Визначити фактичні витрати держави на культуру вельми важко. Тільки багаті країни можуть собі дозволити значні витрати на офіційно субсидії на освіту, створення мережі культурних центрів тощо.

7. Міжнародні функції

Міжнародні функції держави полягають в участі і репрезентації (представництві) даної країни у відносинах з іншими країнами. Головними чинниками, які визначають всі сторони цих відносин є державний і національний суверенітет. Державний суверенітет – це верховенство і незалежність державної влади як всередині країни, так і за її межами; національний суверенітет – це повновладність нації, її політична свобода, можливість самовизначення для збереження своєї самобутності, мови, культури, історії.

Держава як суб’єкт міжнародного права встановлює права і обов’язки, набуває права і має зобов’язання.

8. Проблема форм і методів здійснення державних функцій.

Сучасна теорія держави і права не має єдиного погляду на питання про форми і методи здійснення державних функцій. Так, авторський колектив найпоширенішого нині в Україні, рекомендованого Міністерством освіти України для студентів вищих навчальних закладів, навчального посібника «Загальна теорія держави і права» (Київ, 1998 рік), зазначаючи, що «кожна конкретна функція держави становить єдність змісту, форм та методів здійснення відповідної гілки єдиної державної влади», на прикладі здійснення функції охорони правопорядку, законності, прав і свобод громадян, чітко розділяє формиі методи.

Інший же підхід полягає у паралельному (взаємозамінному) використанні понять форм і методів стосовно здійснення функцій держави.

Нечіткість критеріїв в цьому питанні призводить до того, що певні способи діяльності держави одні автори називають формами, інші ж – методами.

Так, діяльність держави у найзагальнішому вигляді можна віднести до правової і неправової (організаційної) сфер. Так от, ці «сфери» колектив авторів під керівництвом доктора юридичних наук, професора В.В.Лазарєва (Росія) називає методами, а автор «першого в російській та зарубіжній літературі підручника з основ державознавства» (як сказано в анотації до цієї книги) В.Є.Чиркін – формами. Дозволимо собі з цього приводу досить довгі цитати:

«Серед правових методів можна виділити такі, як

• правотворчий (розробка і прийняття законів та інших нормативних актів),
• правозастосовний (державно-владна діяльність компетентних органів з реалізації норм права),
• правоохоронний (діяльність, спрямована на здійснення правового контролю і реалізацію юридичної відповідальності).

З неправових слід назвати насамперед

• економічні (дотації, державні замовлення, кредитування, регулювання цін тощо),
• політичні (узгодження позицій різних політичних течій, міжнародні переговори та ін.),
• ідеологічні (звернення до населення, заклики тощо),
• власне організаційні (планування, програмування, контроль та ін.).

Важливим є те, що неправові методи часто реалізуються через правове регулювання (наприклад, затвердження плану наказом, нормативне закріплення розмірів заробітної платні державних службовців тощо)».

«Зазвичай розрізняють правові і неправові форми діяльності держави, які реалізуються його органами, посадовими особами, державним апаратом. До правових форм діяльності держави відносять ті, які визначені конституцією, законами, іншими правовими актами і здійснюються на підставі правових актів, у їх межах і за процедурою, встановленою ними. Основні з них – це законодавствування, управління, правосуддя і контроль…

Поряд з правовими формами держава, переслідуючи свої цілі, діє і шляхом застосування неправових форм. З одного боку, буває правопорушна діяльність органів держави, її посадових осіб. Така діяльність незаконна і передбачає відповідальність: кримінальну, цивільну, дисциплінарну… З другого боку, неправові форми діяльності не є правопорушеннями, вони лише не врегульовані правом. До цієї сфери відноситься величезна організаційна діяльність держави, її органів, поточна оперативна робота, розробка і здійснення програм з розвитку економіки і культури, різні екстренні заходи під час ліквідації наслідків стихійних лих, катастроф тощо».

При цьому автори першої з цитованих нами праць зовсім не зупиняються на тому, чим же на їхню думку є форми здійснення державних функцій. В.Чиркін же, зупинившись на «правових і неправових формах», основними методами здійснення функцій державипропонує вважати економічні, адміністративні і ідеологічні, а з погляду на особливості волевиявлення держави – методи стимулювання, дозволу, охорони, заборони, репресії. Схарактеризуємо коротко ці методи, дотримуючись логіки названого автора.

Економічні методи – це використання економічних важелів у державному управлінні, наприклад, зниження податків на виробництво певних товарів для його збільшення, державні інвестиції в ті чи інші галузі економіки, відповідний розподіл видатків державного бюджету, на міжнародній арені – угоди про преференційну торгівлю (для товарів різних країн взаємно встановлюються сприятливі умови імпорту та експорту).

Адміністративні методи пов’язані з підпорядкованістю, обов’язковістю виконання законних вказівок державних органів, посадових осіб, примусом, організаційною роботою. Тут доречно згадати і таке: організація та функціонування державного апарату визначається нормами публічного права. Працівники державного апарату, — державні службовці – це представники публічної організації: держави або органів місцевого самоврядування, тобто є суб’єктами публічного права. публічне право – це функціонально-структурна підсистема права, яка відбиває державні, міждержавні та суспільні відносини. Учасники правовідносин у публічно-правовій сфері наділені особливим статусом, тобто можливостями використовувати владно-управлінські повноваження, вирішувати політичні, державні, соціально-значущі завдання, які відкривають шлях для вирішення багатьох інших, конкретніших завдань в усіх сферах суспільного життя та за допомогою різних галузей господарства.У публічному праві пріорітет має воля органів державної влади; правове регулювання централізоване та побудоване на засадах субординації, за принципом “влада – підпорядкування”; дотримання дисципліни, відповідальність нижчої посадової особи перед вищою, обов’язковість виконання розпоряджень, правових актів і рішень вищих органів і посадових осіб для нижчих суб’єктів.

Ідеологічні методи пов’язані з пропагандистською, виховною діяльністю держави.

Стимулювання застосовується для орієнтації (або корекції) поведінки учасників суспільних відносин (громадян, юридичних осіб), їх діяльності у такому напрямку, який держава вважає необхідним і який визначають її органи. Так, стимулюючи об’єднання селян у кооперативи (з ними державі зручніше мати справу, ніж з масою дрібних господарств), держава часто передбачає для них кредитування з пільговими відсотками або навіть безпроцентні позики. Звільнення від податків тієї частки прибутку, яка іде на доброчинність, розвиток культури, скорочує витрати держави на ці цілі і разом з тим сприяє підтримці малозабезпечених прошарків населення, загальнодоступності культурних досягнень. Для стимулювання іноземних капіталовкладень держава зазвичай на кілька років звільняє підприємства з іноземним капіталом від сплати податків. Формою стимулювання є почесні державні звання, нагороди.

На відміну від стимулювання,метод дозволу відбиває так би мовити нейтральну позицію держави щодо тих чи інших суспільних явищ (у демократичній країні це — існування політичних партій та суспільних організацій, свобода слова та зборів у закритих приміщеннях, плюралізм ідеології, різні види масової культури, свобода підприємницької діяльності, існування різних форм власності тощо). У міжнародній сфері методом дозволу у дільності держави можна вважати наприклад утримання від голосування на міжнародній конференції, — таким чином країна дозволяє іншим країнам прийти до згоди з питання, яке для самої даної країни байдуже.

Метод охорони застосовується державою насамперед для забезпечення стабільності суспільних відносин, правопорядку (в тому числі на міжнародній арені). Цей бік діяльності держави репрезентований величезним і розгалуженим апаратом (поліція, суди, прокуратура та ін.); для захисту від агресії існує армія, для охорони кордонів – прикордонні війська.

Заборони виявляють негативне ставлення держави до тих чи інших явищ. Кримінальне право по суті цілком складається із заборон. Заборони застосовуються і у міжнародній практиці (заборона агресії, работоргівлі, апартеїду тощо).

Репресії – це типові методи діяльності тоталітарної держави. У правовій формі покарань вони застосовуються і у демократичній державі.

За умов існування таких різних підходів серед фахівців, ми не можемо претендувати на якийсь особливий внесок у вирішення проблеми класифікації форм і методів здійснення функцій держави, — це, мабуть, справа майбутнього, і, в усякому разі, — справа ця вирішуватиметься у серйозних наукових дискусіях. Наші ж міркування з цього приводу зводяться до такого. У нашому дослідженні ми вже мали змогу зазначити, що “держава складається навколо відносин, пов’язаних з виникненням і функціонуванням відокремленої від суспільства особливої управлінської системи – публічної влади”, іншими словами, чи не найголовнішою характеристикою держави є такий суспільний феномен, як управління. Тому, якщо звести (спростивши таким чином, зрозуміло, реальні обставини, — але спрощення це має на меті отримання певного нового знання) державно-владні відносини лише до відносин управлінських, то до розуміння понять “функцій”, “форм” та “методів” у сфері управлінської діяльності можна підійти таким чином.

Функції управління розуміються як складові спеціалізованих частин змісту управлінської діяльності, які характеризуються певною цільовою самостійністю та якісною однорідністю. У науковій літературі є різні варіанти класифікацій (переліків) функцій управлінської діяльності, причому одні і ті ж функції іменуються неоднаково. Найпоширенішими є: а) загальні або основні функції; б) спеціальні або спеціалізовані функції, які відображають специфіку конкретного суб’єкту управління або керованого об’єкта; в) допоміжні або обслуговуючі функції, які обслуговують виконання загальних і спеціальних функцій.

За цільовою орієнтацією функцій на забезпечення практично значущих потреб, які притаманні кожному керованому об’єктові, можна розподілити всі функції управління на групи, які спрямовані на забезпечення керованих об’єктів: 1) цілепокладаючою інформацією – функції прогнозування, планування і т ін.; 2) необхідними для їх нормальної діяльності та розвитку ресурсами – фінансування, матеріально-технічне забезпечення, стимулювання, кадрове забезпечення і т ін.; 3) впорядкованості, узгодженості в їхній діяльності – керівництво, координація, організація, регулювання, контроль і т ін.; 4) зусиллями щодо їх первісного формування та наступного вдосконалення в органічному поєднанні з такими ж заходами щодо самих керуючих суб’єктів – організаційне проектування, організаційний розвиток і т ін.

У реальному житті названі групи функцій тісно переплітаються та взаємопов’язані. Ці групи характеризують найбільш універсальні напрямки діяльності апарату управління, які в тій чи іншій мірі здійснюються в кожній управлінській ланці.

Саме стосовно конкретних функцій органів важливо враховувати, що в апараті управління функції безпосередньо зв’язані з державно-владними повноваженнями, а відповідно і з необхідністю їх юридичного оформлення. Тому слід підкреслити органічний зв’язок у змісті управлінської діяльності функцій і державно-владних повноважень (прав і обов’язків), що виражені у компетенції органів управління (компетенція – юридичне вираження управлінських функцій шляхом закріплення за органом у спеціальних правових (так званих компетенційних) актах цілей, завдань і необхідних для їх виконання повноважень (прав і обов’язків)).

Якщо державно-правові повноваження є формою правового опосередкування функцій, то методи управління більше стосуються практичної реалізації функцій. Методи прийнято тлумачити як способи здійснення організуючого впливу у стосунках між суб’єктами та об’єктами управління. У такому розумінні до методів примикає і стиль управлінської діяльності. Але не як особисті, індивідуалізовані риси роботи управлінських кадрів, а як сукупність прийомів діяльності, що виступають окремим проявом більш загального явища – методів управління.

У спеціальній літературі є різні погляди щодо видів і конкретних методів управління. Але найчастіше розмежовують такі загальні групи методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (посереднього) впливу. При цьому останні групи можуть бути певним чином прирівняні до так званих адміністративних і економічних методів управління.

У наших міркуваннях ми поки що не торкнулися поняття “форми”. Обмежимося тут такими сентенціями: “Forma dat esse rei” – “форма дає буття речі”, вважали римські юристи. Однак “з легкої руки представників історичного матеріалізму все прогресивне відносилося до змісту. Форма без жалю “скидалася” розвинутим змістом. Хоча … все, що в державі стабільне, головним чином відноситься до його форми. Прояви поняття “форма” стосовно держави дуже різні: від уніформи представника влади, державного службовця до внутрішньої організації держави, її структури… Саме формальне начало виділило із нерозділеної єдності право, саме формі зобов’язана своєю появою держава”.Тому, як на нашу думку, у досліджень форм здійснення функцій державивеликі перспективи.

9. Роль Служби безпеки України у здійсненні функцій держави

Яким має бути реформований у відповідності до нових умов нашого життя такий державний правоохоронний орган спеціального призначення, як Служба безпеки України? Адже Конституція України 1996 р., проголосивши нашу державу демократичною, соціальною і правовою, суттєво скоригувала функції колишніх органів держбезпеки. Нині, згідно ст.2. Закону України «Про Службу безпеки України» на СБУ покладено захист:

• державного суверенітету;
• конституційного ладу;
• територіальної цілісності;
• економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України;
• законних інтересів держави і прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб;

До завдань СБУ належать також попередження, виявлення, припинення і розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності в сфері управління і економіки, інших протиправних дій, що безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Органи та співробітники служби безпеки повинні поважати гідність людини та проявляти до людей гуманне ставлення, не допускати розголосу свідчень про особисте життя особи. У виключних випадках з метою припинення і розкриття державних злочинів окремі права і свободи особи можуть бути тимчасово обмежені в порядку і межах, визначених законодавством України.

Правову основу діяльності СБУ складають Конституція України, Закон України «Про Службу безпеки України» та інші законодавчі акти України, відповідні міжнародні правові акти, визнані Україною.

СБУ підпорядкована Президентові України і підконтрольна Верховній Раді України.

Постійний контроль за діяльністю СБУ, дотриманням нею законодавства здійснюється Комітетом Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки.

Таким чином, все сказане про завдання СБУ дає, на наш погляд, вичерпну відповідь на питання про роль Служби безпеки України у здійсненні функцій держави – як внутрішніх, так і зовнішніх.

ВИСНОВКИ

Таким чином, функції держави – це основні напрямки і сторони її діяльності, в яких відображається та конкретизується сутність, завдання і цілі держави.

Функції держави класифікують на підставі таких ознак:

1. залежно від того, у якій сфері життєдіяльності суспільства держава здійснює свої функції (функції політичного, економічного, соціального, гуманітарно-культурологічного та міжнародного характеру);
2. залежно від періодичності виконання (постійні, тимчасові)того;
3. залежно від того, як функції співвідносяться із суспільством, елементом якого є держава (внутрішні, зовнішні);
4. залежно від характеру функцій, які виконує держава (законодавча, виконавчо-розпорядча, правоохоронна).

Схожість, аналогічність або збіг основних функцій багатьох сучасних держав свідчить про:

• зближення соціальної сутності держав;
• втілення нового політичного мислення у сучасні міжнародні відносини;
• посилення взаємозалежності і взаємозв’язку всіх країн;
• об’єктивно зумовлену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв’язанні глобальних проблем.

Функції держави не є чимось раз і назавжди даним, застиглим та незмінним. В залежності від конкретно-історичних умов елементи загальних для всіх держав функційможуть набувати самостійного значення, — тобто ставати самостійними функціями. Це можуть бути функції організації суспільних робіт (наприклад, будівництво іригаційних систем у азійських державах), забезпечення прав і свобод громадян (в сучасних розвинутих країнах, які лише починають переходити до правової держави).

Слід вказати і на нові напрямки у вирішенні питань про функції держави. Висловлюються ідеї, згідно з якими всі функції, “традиційні”, так би мовити, які і ми аналізували у нашій роботі, фактично не характерні саме для держави, оскільки у їх здійсненні зацікавлене все суспільство. Іншими словами, все це є завданнями суспільства в цілому. Для держави ж, мовляв, характерними є тільки ті функції, які пов’язані тільки з її основною сутністю – здійсненням політичної влади. Виходячи з такого розуміння, державі слід приписати тільки три основні функції (у відповідності з класичним положенням про розподіл влади на три “гілки”): законодавчу, виконавчо-розпорядчу та судову. Кожна з трьох влад має основну, — ту, що відповідає її назві, функцію, але має, хоча й меншою мірою, й інші функції. Так, виконавча влада (президент, уряд), окрім виконавчої діяльності, здійснює також нормотворчість та, у деякій мірі, має судові повноваження. (вирішення спорів державних органів, які належать до системи виконавчої влади, притягнення до дисциплінарної відповідальності за порушення норм права посадових осіб, притягнення до матеріальної відповідальності робітників і службовців, призначення і реалізація у певній, визначеній законом, частині заходів адміністративної відповідальності тощо).

Законодавчі органи, своєю чергою, мають окрім законодавчих і інші функції: виконавчу (діяльність низки комітетів і комісій) та судову (наприклад, питання, пов’язані з відповідальністю депутатів). Судова ж влада поряд з основною, виконує і інші функції (законодавча ініціатива, діяльність судових виконавців тощо).

Список використаної літератури

1. Конституція України. – К.,1996.
2. Байтин М.И. Сущность и основные функции социалистического государства. – Саратов, 1979.
3. Брецко Ф.Ф. Основи держави і права. Навчальний посібник у 2-х книгах. – Ужгород,1998.
4. Волович В., Юрченко О. Україна: тенденції соціального розвитку // Політологічні читання. – 1992. – №2.
5. Гумбольдт В.фон. Язык и философия культуры – М.,1985.
6. Ерасов Б.С. Социальная культурология. – М.,1998.
7. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. – К.,1998.
8. Конституции зарубежных государств.-М.,1996.
9. Конституції нових держав Європи та Азії.-К.,1996.
10. Конституционное право зарубежных стран. – В 4-хт.-М.,1993-1996.
11. Общая теория права и государства. – М.,2001.
12. Право і держава – теоретичний аспект //Право України –1995.-№11.-С.3
13. Римаренко Ю.І. Національний розвій України. – К.,1995.
14. Советский энциклопедический словарь. – М.,1982.
15. Фейербах Л. История философии.- В 3-х тт. – Т.3 – М.,1974.
16. Чиркин В.Е. Разделение властей: социальные и юридические аспекты // Советское гоударство и право. – 1990.- №8.
17. Чиркин В.Е. Государствоведение. – М.,1999.
18. Шаповал В.Конституційні системи зарубіжних країн.-К.,1992.
19. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави: порівняльний аналіз.-К.,1995.
20. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн.- К.,1997.