Франція є однією з провідних країн Західної Європи. За розмірами території (551 тис. км2) і населення (57 млн. осіб) вона належить до числа найбільших країн Європи. За рівнем економічного розвитку займає одне з провідних місць, однак поступається ФРН, Норвегії, Швейцарії. На частку Франції припадає 17 % промислового і 20 % сільськогосподарського виробництва Західної Європи.

Економіка Франції розвивається на засадах вільного підприємництва і торгівлі. В наш час економіка Франції функціонує в умовах ринкового господарського механізму, однак держава має значний вплив на свободу ціноутворення.

Основними факторами, що зумовили економічну трансформацію економіки Франції у другій половині ХХ ст. були:

• збільшення ролі держави та державної власності з 10% вартості національного майна до 40-50%% на поч. 80-х років;
• формування конкурентоспроможних потужних ТНК (приміром, автомобільна корпорація “Рено”) з високою питомою вагою державної частки у структурі акціонерного капіталу.

Разом з тим, такий підхід нерідко виявлявся досить обтяжливим для французького бюджету, через який уряд був вимушений компенсувати збиток малоефективного державного сектору [2, c. 53].

Пожвавлення політичного реформаторства правлячих кіл Франції в останні десятиліття відображають глибоке занепокоєння французького суспільства. Затяжна криза політичної і державної системи, що має довгострокові негативні наслідки для країни, політична нестабільність — це чинники, що пояснюють, чому політичні лідери шукають нові теоретичні концепції.

У 80-ті pp. XX ст. економічний розвиток Франції характеризувався повільними темпами зростання, різкими змінами основних напрямів державного регулювання. Послабшали позиції Франції у світовій економіці. Частка країни у промисловому виробництві країн ОЄСР скоротилася з 6,6 до 5,7 % . Зменшилися експортні можливості, а безробіття перевищило 10 %.

В діяльності держави щодо впливу на економіку виділяють: участь у виробництві, вплив на екологію, структурну політику, протекціонізм, регулювання фінансової сфери, регулювання трудових відносин. Особливістю Франції є досить значна частка держсектора, сформованого в результаті трьох етапів націоналізації (1936, 1945, 1982 pp.). Тому однією з найважливіших складових системи державного регулювання економіки у Франції є інститути державного управління державним сектором.

Державні підприємства у Франції поділяються на дві групи: ті, які мають статус державної установи (Генеральна дирекція пошти і зв´язку; Національне товариство французьких залізних доріг та ін.), й ті, які мають статус акціонерної компанії (промислові підприємства комерційного сектору, великі банки тощо). Структурна політика у Франції реалізується через систему державного планування, конкурентне законодавство, стимулювання інвестицій, регулювання іноземних інвестицій і валютний контроль, інформаційне забезпечення підприємницької діяльності.

У Франції розвинута система заохочень для внутрішніх та іноземних інвестицій, яка охоплює податкові пільги, режим прискореної амортизації, «дослідницькі податкові кредити», субсидії. Добре розвинута також мережа організацій, яка займається консультуванням, науково-інформаційним та іншим забезпеченням підприємницької діяльності [6, c. 403-404].

Регулювання фінансової сфери представлене: регулюванням банківської системи, яка передбачає регламентування і контроль над кредитними організаціями; регулюванням фондового ринку, яке охоплює контроль за дотриманням стандартів розкриття інформації емітентами у використанні внутрішньої інформації, видачу ліцензії на створення інвестиційних компаній та управління портфелями цінних паперів, встановлення діяльності, яка стосується операцій з цінними паперами.

Регулювання трудових відносин стосується домовленості в галузі заробітної плати і передбачає: перегляд кваліфікаційних сіток, індексацію договірної заробітної плати, встановлення мінімальної професійної заробітної плати.

Франція є однією із небагатьох промислово розвинених країн, де існував досить жорсткий режим державного регулювання, який частково зберігся донині.

Процеси концентрації та централізації капіталу, перебудови економіки Франції відбуваються одночасно з процесом інтернаціоналізації виробництва і капіталу. В автомобілебудівній компанії «Рено» майже 45 % виробничих потужностей і 25 % робочої сили сконцентровані на закордонних підприємствах.

У Франції упродовж 30 років (1947-1986) державне регулювання цін було складовою частиною політики «дирижизму». Початок французької системи регулювання цін було покладено законами від 30 червня 1945 р. Тяжка економічна ситуація в країні у післявоєнний період, різке зниження купівельної спроможності населення зумовили потребу прийняття рішучих заходів з контролю за цінами.

Постанова Кабінету міністрів Франції від 1 грудня 1986 р. ввела практично повну свободу цін на товари і послуги. Вона відмінила право влади втручатися в процес ціноутворення, що означало вільне формування цін у процесі конкуренції.

Винятком із вільного ціноутворення були сфери, де цінова регламентація необхідна. Втручання адміністрації в процес формування цін допускається при кризовій ситуації, не більше шести місяців і лише після консультації з Радою по конкуренції і Національною радою по купівельній спроможності.

Регулююча роль держави проявляється через державне програмування і планування. З цією метою були створені спеціальні офіційні органи. Розроблені плани орієнтують французьку економіку на освоєння нових технологій, проведення науково-дослідних робіт [5, c. 62-63].

Французька система планування в своєму розвитку пройшла три великих етапи. Перший відноситься до післявоєнного періоду, для нього характерне досить сильне втручання в економіку органів управління, прийняття обов´язкових для підприємств планів. На другому етапі був здійснений перехід до індикативного планування, яке дозволяло координувати позиції держави і приватного підприємництва. Зближення ринку Франції з національними ринками країн, характерне для третього етапу, обумовило необхідність переходу від індикативного до стратегічного планування.

Суть стратегічного планування полягає у виборі головних пріоритетів розвитку національної економіки, провідну роль у реалізації яких відіграє держава. Так, наприклад, у плані на 1992 р. визначено шість головних напрямів розвитку Франції, які набули статусу цільових комплексних проблем. Формуванням стратегічних і поточних планів займається Генеральний комісаріат з планування. Приватні фірми не зобов´язані давати будь-які відомості державним органам управління, крім тих, що є в декларації про доходи. Проте ті фірми, які зацікавлені в отриманні державних замовлень та пов´язаних з ними фінансових і кредитних пільг, направляють комісаріату заяви про наміри, які містять прогнозні дані про свій розвиток.

Важливим напрямом державного регулювання ринку у Франції є стимулювання розвитку конкуренції. Роль держави проявляється в заохоченні розвитку малих підприємств — індустріальних, сімейних, групових. їм надається сприяння в отриманні довгострокових і короткострокових кредитів, підвищенні кваліфікації управлінського персоналу, надаються податкові пільги, комерційна інформація.

Активну роль в економіці країни відіграє малий бізнес, який зміцнив свої позиції в період 70-80-х pp. XX ст.

Перешкодами в діяльності малих компаній є недостатність стартового та оборотного капіталу. Малий сектор економіки в основному спрямований на сферу послуг і торгівлі.

Держава здійснює системний контроль за операціями великих підприємств і фірм. Для цього проводиться їх експертиза на відповідність антимонопольному законодавству.

У 70-80-ті pp. функціонування економічної системи відбувалося під сильним впливом держави на виробничий процес. У 80-ті pp. відбулися зміни основних напрямів економічної політики — від дирижизму до неолібералізму. Великий вплив на економічну політику дали зміни в розташуванні політичних сил на керівному рівні. В 1981 р. влада соціалістів провела націоналізацію 9 найбільших промислових компаній і 36 банків. Державний сектор став зосереджувати 28 % виробництва і 16 % зайнятих [4, c. 76].

Такий розвиток подій свідчить про перехід Франції від економіки заборгованості до економіки фінансових ринків із тенденцією до прямого фінансування (а не через посередників). Ринок акцій, який став центральним, виконував три головні функції: він сприяв фінансуванню підприємств, їх оцінці та їх реструктуризації. Однак зміни в банківській діяльності призвели до розмивання кордонів між банківським фінансуванням та фінансуванням з боку фінансових ринків. Банки почали випускати та скуповувати цінні папери, що називалось «фінансовим посередництвом» [3, c. 55].

Отже, економіка Франції на поч. ХХІ ст.  характеризується розвитком ринків капіталу та зниженням активності фінансових посередників. Від розвитку фінансових ринків виграла перш за все держава та кілька найбільших промислових підприємств. Роль фінансових та монетарних інститутів також зазнала суттєвих змін внаслідок прийняття низки законів, а також приватизації банківського сектору та великої кількості державних промислових підприємств. Фінансовий ринок зазнав значного підйому, про що свідчить біржова капіталізація у порівнянні з ВВП. тоді як фінансове посередництво мало тенденцію до спаду. Однак така еволюція свідчить скоріше про появу нової банківської стратегії, подібної до діяльності фінансових ринків, ніж про зменшення ролі банків. До того ж, розвиток фінансових ринків проявився не лише у зміні джерел фінансування інвестицій, але також у зміні принципів управління підприємством, як з точки зору промислової стратегії, так і порядку оплати працівників. Так з’явилася тенденція до фінансіалізації економіки Франції в результаті розвитку фінансових ринків.

Приклад Франції показує високий рівень політичного впливу на роль держави в економіці, обумовленого зміною правлячих коаліцій лівих і правих сил.
Список використаної літератури

1. Болгова О.В. Де Голль и проблема экономического возрождения Франции. 1944-1946 годы // Новая и новейшая история. — 2008. — № 6. — С. 76-93
2. Костенко, Олег. Антикризові проекти Великобританії, Франції, Норвегії та Індії // Географія та основи економіки в школі. — 2009. — № 7-8. — С. 53
3. Островская Е. Франция: преодоление кризиса // Мировая экономика и международные отношения. — 2010. — № 4. — С. 52-63
4. Супрун В. Регулирование банковской деятельности в конкурентном законодательстве Франции // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 5.- С.76-81
5. Хрусталева Н. Франция на исходе столетия: смена модели регулирования экономики // Мировая экономика и международные отношения. — 2004. — № 6. — С. 61-70
6. Швайка Л. А. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник / К.: Знання, 2006.- 435 c.