Праці німецьких мислителів кінця XIX — початку XX століття стали надійним фундаментом сучасної конфліктологічної парадигми, яка є однією з провідних у сучасній соціологічній теорії.

Феномен конфлікту в межах соціологічного підходу пов’язаний із структурою стратифікації, інтенсивністю домінування, ресурсами, які дають можливість групам організовуватися (або перешкоджають цьому).

Особливе місце в теорії попе­редників посідають положення про соціальний конфлікт як двигун історії (Маркс), важливу форму суспільного життя, нормальне та універсальне явище тощо (Зіммель, Вебер). Разом з соціоло­гічним підходом до аналізу конфліктів виникають та розвиваються психолог- гічний, соціально-психологічний, політо­логічний, військовий підходи тощо. їх синтез, поєднаний з критичним ставле­нням до тих підходів, що вже не вписувалися в аналіз зміненої соціальної реальності, поклав початок виникненню сучасної конфліктології, що відноситься до другої половини XX століття.

Треба зазначити, що саме німецький вчений Зіммель першим ввів поняття ’’конфлікту’’ у назву своєї праці (’’Конфлікт сучасної культури’’) та, започаткувавши напрям соціології кон­флікту, ясно сформулював її основні проблеми. В цій праці Зіммель зазначав, що ’’як тільки життя піднялося над суто тваринним станом до певної духовності, а дух, в свою чергу, піднявся до стану культури, в ньому виявився внутрішній конфлікт, нарощування та розв’язання якого є шлях оновлення всієї культури’’ [1 с. 77]. Конфлікти визначаються ним як ’’боротьба’’, ’’спір’’.

Своїм скрупульозним дослідже­нням конфлікту, в тому числі його функцій, Зіммель сприяє переорієнтації наукової та громадської думки щодо неможливості однозначної оцінки конф- ліктту та його наслідків. Аналізуючи функції конфлікту, Зіммель висунув ідею, активно сприйняту згодом багатьма західними, у тому числі німецькими соціологами, про його позитивне значе­ння для функціонування суспільства при наявності відповідних умов.

Серед найважливіших функцій конфліктів, на яких зосередився німець­кий соціолог можна виділити наступні:

а) встановлення та підтримка то­тожності й меж суспільств і соціальних груп усередині них самих та стосовно зовнішніх систем;

б)    «структуралізація проявів ворожості і взаємних антагонізмів» з метою надання останнім соціально прий­нятних форм та способів регулювання;

в)    створення передумов для формування соціальної практики, відкри­тої змінам і реформам;

г)    підтримка тісного співробіт­ництва в малих групах, в яких конфліктна тенденція зливається з тенденцією уніформізації;

д)    регулювання повсякденних зіткнень, що виникають на всіх рівнях соціального буття; конфлікт розкриває суперечність, оголюючи її, і тим самим зм’якшує або навіть знімає напруженість між сторонами суперечки [2, с. 20].

Основною функцією конфлікту, у контексті аналізу Зіммеля, варто вважати те, що він сприяє появі і зміцненню групової ідентичності, а також підтримує межі групи стосовно зовнішнього ото­чення [3, с. 29]. Об’єднуючі та струк- туруючі функції боротьби і суперечки, на думку Зіммеля, сприяють формуванню як правил і структур регулювання, так і з’ясуванню взаємних позицій учасників, що не були визначені або були визначені невірно. У боротьбі формуються інтереси та визначється ступінь їхньої єдності.

Дисфункціональними за Зіммелям, є ті конфлікти, для яких характерна відсутність об’єктивної причини і ті, які обумовлені лише »спрагою боротьби. Вчений також відзначає, що стабільні соціальні структури можуть справлятися з внутрішніми конфліктами.

Аналізуючи типи конфлікту Зіммель виокремлює такі: турнір, правову суперечку, ідеологічну суперечку, осо- бистісну ворожість, ворожнечу усередині груп, ревнощі і конкурентну боротьбу.

Особливим типом конфлікту Зіммель називає турнір (спортивні ігри, змагання). Його особливість обумовлена тим, що тільки в цьому випадку мотивом антагонізму є привабливість боротьби і перемоги самих по собі. Незважаючи на те, що цей тип конфлікту обумовлюється безпосередньо бажанням самої бороть­би, така боротьба легитимується визна­ними сторонами нормами і правилами. І хоча, в даному випадку, боротьба виходить з чисто формального прагне­ння, принципово безособистісного, як за сенсом, так і до супротивника, але в процесі боротьби неминуче зростає ненависть і лють стосовно супротивника як особистості й інтерес до результату зіткнення завдяки посиленню бойового духу. Характерною рисою таких змагань Зіммель називає також те, що дотри­мання норм характеризується в цьому випадку знеособленістю, обопільністю, строгістю кодексу честі, тобто якості, які навряд чи виявляються в об’єднаннях, що спрямовані на співробітництво [4, с. 266].

Щодо правової суперечки, на думку Зіммеля, на відміну від турніру, вона припускає обов’язкову наявність предмета суперечки, а також можливості добровільного примирення. Правову суперечку визначають індивідуалістичні прагнення, а не суспільна боротьба. Цей тип конфлікту вчений визначає як абсолютний, оскільки в даному випадку взаємні претензії висуваються сповна, використовуються всі припустимі засоби, що не зм’якшуються особистісними або іншими, не стосовними до суперечки моментами. За межі суперечки виведене усе, що не має до нього відношення. У той час, як навіть у найактивнішій боротьбі, існує можливість впливу будь- якого суб’єктивного моменту, третьої сторони, можливий який-небудь поворот долі. Діловитість, з якою ведеться правова суперечка виключає все це. По зауваженню Зіммеля, саме спільне підпорядкування законові, взаємне визна­ння того, що рішення повинне прийма­тися тільки після об’єктивного зважування його засад, дотримання форм, які, на думку обох сторін, не можуть бути порушені, усвідомлення системи соціаль­ної влади і порядку, що додає останнім зміст і забезпечує безпеку, дозволяють правовій суперечці ґрунтуватися на широкому базисі єдності і згоди між супротивниками [4, с.267].

Особливість такого типу конфлікт- ту, як ворожнеча усередині груп, обумов­люється тим, що ненависть однієї сторони до іншої має не тільки об’єктивну підставу — причину сварки, але і соціо­логічну. У даному випадку ми маємо справу зі своєрідним проявом соціальної ненависті, тобто ненавистю »стосовно члена групи не за особистісними моти­вами, а тому, що від нього виходить небезпека для групи» [3, с.66]. Таким чином, ми можемо помітити, що анта­гонізм загострюється саме через приналежність конфліктуючих сторін до однієї групи, при цьому кожна сторона обвинувачує іншу в тому, що ця єдність може бути порушена.

У випадках, особливо характерних для даного типу конфлікту, мова не йде безпосередньо про порушення цілісності групи, що означало б певне розв’язання конфлікту. У даному випадку мова йде про суперечність між антагонізмом і єдністю: погано посваритися з людиною, з якою зв’язаний зовні, але в багато разів гірше посваритися з тим, з ким зв’язаний внутрішньо. Усередині тісно з’єднаної групи, гострота суперечки часто багато в чому переходить межі, що задаються предметом суперечки і безпосередніми інтересами сторін, тому що до них приєднується почуття, що конфлікт є справою не тільки конкретних учасників, але й групи як цілого.

Необхідно помітити, що згідно Зіммелю, під час конфлікту виникають правила, що регулюють протиборство і призводять до зм’якшення антагонізму і примиренню сторін, тобто »ворожість генерує звід законів і норм». Для того, щоб суперництво було плідним, необхідно державне регулювання, наяв­ність норм, що обмежують застосування сили [5, с. 138]. Регулювання конфліктів, на думку вченого, можливо шляхом їхньої заборони, обмеження, або, завдяки наявності загальних принципів, визнаних незалежно від спірних інтересів. У залеж­ності від того, якими є припустимі масштаби і типи конфліктів, розрізня­ються і соціальні спільноти.

Особливу увагу Зіммель приділяє такому типові конфлікту, як конкуренція. Оскільки феномен конкуренції в історії України сприймався по різному та відігравав різну роль, то цікавим в теоретичному плані, уявляється розгляд- дання конотації Зіммеля. Саме конку­рентна боротьба, на його думку, є основним видом взаємодії у всіх сферах, уможливлює пристосування елементів суспільства один до одного. Конкуренція замінює фізичне поневолення більш мир­ними засобами, що забезпечують підпо­рядкування одного суб’єкта іншим. Зіммель підкреслює, що особливо цікавим із соціологічної точки зору, є те, що боротьба тут непрозора та спрямована на об’єктивну мету. На відмі­ну від інших видів боротьби, конкуренція не проходить у формі наступі і відступів, тому що супротивники не володіють об’єктом конфлікту. З іншого боку, якщо супротивникові нанесений безпосередній збиток або він усунутий зі шляху, то конкуренція вичерпується [6, с. 592]. Тому конкуренція є таким видом боротьби, в якої усунення супротивника само по собі не є перемогою.

Зіммель виокремлює два типи конкуренції. Перший тип характеризує ситуацію, при якій усунення конкурента є необхідним завданням, однак його усу­нення, на думку вченого, ще не означає досягнення мети боротьби. У даному випадку, фінал боротьби не реалізує її мету, що відбувається у випадку, коли боротьба мотивована гнівом, помстою або самоцінністю перемоги як такої. Наприклад, комерсант, додаючи зусилля до усунення конкурента, нічого не виграє, якщо його власний товар не користується попитом.

При другому типі конкуренції кожний претендент прагне до макси­мального результату реалізації мети, не застосовуючи силу стосовно супро­тивника. Боротьба ведеться таким чином, якби у світі не існував супротивник, а тільки лише обрана мета. Наприклад, спортсмен, бігун, який додає зусилля тільки для максимального збільшення своєї швидкості, торговець, який регулює ціну товару для одержання найбільшого прибутку.

Аналізуючи »плюси і мінуси» конкуренції, Зіммель відзначає, що в результаті конкуренції елементи суспіль­ства працюють один проти одного замість того, щоб працювати разом, що в конкурентній боротьбі розтрачуються сили, що могли б бути використані для продуктивної роботи, існуючі цінності гинуть невикористаними і ненаго- родженими в тому випадку, якщо з ними конкурують цінності, що більш затре­бувані у суспільстві.

Серед безсумнівних заслуг конку­ренції Зіммель виділяє її інтегра-тивне значення задля суспільства. Конкуренція сприяє з’ясуванню учасниками своїх слабких і сильних сторін, ефектив-ному виконанню функцій, пристосуванню до зміни цінностей у суспільстві. Ворожа напруженість стосовно конкурентів розви­ває у комерсантів, журналістів, худож­ників тощо здатність передбачати май­бутні зміни смаків, моди й інтересів у публіки. Необхідно помітити, як відзначав Зіммель, що соціальні структури розріз­няються за масштабами і видами конкуренції в залежності від того, нас кільки вони обмежують або забороняють її.

Одним з складових компонентів зіммелівської структурованої моделі конфлікту є його фінальна частина, з найскладнішою і по цей день проблемою розв’язання конфліктів, яка також отри­мала гідне місце в концепції соціолога. У контексті його концепції, безконфліктних суспільств не існує в принципі, оскільки непереборним є вихідний конфлікт між індивідом та суспільством [7, с. 89].

Що стосується антагонізму, то, на думку вченого, він витікає безпосередньо з ділових відносин усередині миру, напроти, мир не виникає безпосередньо в суперечці. Рушійними мотивами прагнення до миру вчений називає виснаження сил і відволікання інтересу суперечки на більш важливий предмет. Однак, основним мотивом завершення конфлікту, у зіммелівській інтерпретації, усе-таки залишається потреба у мирі, що не залежна ні від результатів кон­фронтації, ні від шансів на майбутню перемогу. Ця потреба, яка властива людям так само, як агресивність, на визначеному етапі переважує прагнення до перемоги.

Найбільш розповсюдженими спо­собами завершення конфліктів вчений називає наступні: перемога однієї зі сторін і поразка іншої, примирення і компроміс. Однак, конфлікт може тривати нескінченно, продовжуючись, мовби за інерцією, після того як усунуте його об’єктивне підґрунтя. Причину цього явища можна побачити в тому, що почуття є більш консервативним еле­ментом, ніж розум.

Враховуючи особливу значимість проблеми, розглянемо докладніше фор­ми завершення конфліктів. Перемога, на думку теоретика, є найбільш простим та, у той же час, найрадикальнішим спосо­бом переходу від боротьби до миру. У центрі уваги Зіммеля знаходяться ті варіації переможного результату конфлік­ту, що з’явилися наслідком не тільки переваги однієї зі сторін, але і хоча б деякого усвідомлення безсилля, смире­нності з перемогою супротивника іншою стороною, причому ще до того, як були вичерпані її сили і результат боротьби став очевидним. Цей феномен поясню­ється вченим впливом аскетичної тради­ції, прагненням до самосмиренності (однак недостатньо сильним для того, щоб взагалі відмовитися від боротьби); врахуванням не тільки своїх сильних, але і слабких місць; відчуттям остраху демонстрації власної поразки. Таким чином, для Зіммеля добровільне визнання себе переможеним є доказом саме сили суб’єкта, «подарунком пере­можцеві». Тому нерідко в міжособистісних конфліктах вчинки сторони, що програє, ще до фактичної перемоги останньої, можуть бути сприйняті сильнішою стороною як образа, як своєрідна недооцінка її сили.

В контексті багатовікових зусиль передової частини людства по подо­ланню військових, силових зіткнень, актуальною є аналізована Зіммелем наступна форма завершення конфлікту — компроміс. Вчений високо оцінював значення компромісів у житті соціуму і підкреслював, що компроміс, що дося­гається шляхом обміну, належачи до повсякденної та природної життєвої техніки, є одним з найбільших винаходів людства [8, с. 93]. Соціолог підкреслює, що кожний обмін припускає об’єктивний характер інтересів і цінностей. У цьому контексті всякий обмін речами, товарами є компромісом, що дозволяє зменшити витрати, уникнути боротьби або закінчити її раніше, ніж результат визначить силовий потенціал.

Чи є компроміс універсальним у розумінні Зіммеля? На це питання соціолог дає негативну відповідь. Така форма завершення конфлікту, на думку вченого, можлива лише в тих випадках, коли боротьба ведеться за об’єкти, вартість яких можна обчислити та можлива їхня еквівалентна заміна або компенсація. Необхідно помітити, що ідея еквівалентної заміни з метою додання гнучкості конфліктові, у більш пізні періоди широко розповсюдилася у дослідженнях з конфліктологічної проб­лематики.

Однак, компроміс у зіммелівському розумінні, можливий і в боротьбі за предмети, які неподільні в тому випадку, якщо вони замінні. Такого роду компро­місні ситуації коливаються в межах між випадками чистої норовливості, коли найбільш раціональні і щедрі пропозиції рішення, заради яких учасник конфлікту міг би і відмовитися від предмета боротьби, відкидаються тільки тому, що вони зроблені протилежною стороною і випадками, коли сторона добровільно уступає предмет конфлікту іншій стороні і погоджується на компенсацію, що заміщає здатність якої залишається загадкою для зовнішнього спостерігача.

У яких же випадках, на думку Зіммеля, результат протистояння у формі компромісу є проблематичним? Очевид­но, мова йде про ті випадки, коли задовільний результат розподілу між сторонами малоймовірний. Наприклад, між суперниками за увагу жінки, у випадку, якщо мотивами боротьби є ненависть і намагання помсти тощо.

Примирення, на відміну від компромісу, характеризується вченим як суб’єктивна форма завершення конфлік­ту, при якій існує первісна настанова на закінчення боротьби, незалежно від об’єктивних умов, що є причиною, а не наслідком компромісу або якого-небудь іншого способу врегулювання суперечки. Ірраціональні тенденції примирення вияв­ляються тоді, на думку Зіммеля, коли суперечка закінчується інакше, ніж це випливає зі співвідношення сил. Таким чином, згідно вченому, основна роль у динаміці конфлікту належить готовності або неготовності сторін продовжувати боротьбу. Плідною представляється ду­мка соціолога про те, що конфлікт, незалежно від конкретної форми його завершення, закінчується тоді, коли один з його учасників в однобічному порядку відмовляється від своїх первісних вимог. Очевидно, що тільки такий перегляд вимог гарантує повне припинення протиборства. В іншому випадку конфлікт, що закінчився, може непередбачено виникнути знову. У контексті Зіммеля, конфлікт можна вважати завершеним на той час, поки одна зі сторін готова відмовитися від своїх первісних вимог і змиритися з поразкою.

Ідеї Зіммеля мали величезний вплив на весь наступний розвиток соціологічної думки, в тому числі конфліктологічної. Його концепція заклала підвалини для концепцій розуміння й ідеальних типів М.Вебера. Безсумнівно, ідеї Зіммеля внесли свій внесок також у формування сучасних теорій комунікації Ю.Габермаса і самореференції Н.Лумана. Зіммель показує, як «перемелювання» більш глибинних шарів індивідуального існу­вання у вартісному млині перерізає історичні корені соціальної плоті і втягує «сік життя» у позбавлений речовинності потік обміну, перетворюючи його в чисто енергетичне поле символічних тілесних взаємодій. Саму взаємодію Зіммель розглядає як таку, що обумовлена зв’язком із індивідуальними інтенціями і мотиваціями суб’єктів дій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ионин Л.Г. Георг Зиммель — социолог (Критический очерк). — М.: Наука, 1981. — 127 с.
2. Магала С. Зиммель // Современные западные исследования социологической классики: Вып.1. Георг Зиммель (1858-1918).Реф.сб. — М.: ИНИОН, 1992. — С.14-22.
3. Коузер Л. Основы конфликтологии: Учеб. пособие: Пер. с англ. — СПб.: Светлячок, 1999. 192 с.

4. Simmel G. Soziologie Untersuchungen über die Formen der Vergesellschaftung. — Leipzig, 1908.
5. Тернер Дж. Структура социологической теории: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1985. — 470 с.
6. Филиппов А.Ф. Обоснование теоретической социологии: Введение в концепцию Георга Зиммеля // Георг Зиммель. — М.: Юрист, 1996. — Т. 2. — С. 569-600.
7. Огане Т. Социология на рубеже веков: Георг Зиммель // Социологический журнал. — 1994. — №2. — С. 82-91.
8. Левин Д. Некоторые ключевые проблемы в работах Зиммеля // Социологический журнал. — №2. — С. 91-102.