Вступ

Актуальність теми. Проблеми ринку праці, зайнятості та безробіття на сьогодні є важливими соціально-економічними проблемами для нашої держави. В кризисному стані економіки ці питання постають особливо гостро.

Суперечності та складність ситуації на ринку праці України полягає в тому, що, з одного боку, ринок розширив різноманіття форм зайнятості, збільшивши таким чином можливість самореалізації населення у сфері економіки, а з іншого — інституціональні перетворення й кризові явища в українському суспільстві призвели до значних втрат живої праці.

Модернізація виробництва, розширення застосування й розвиток нових наукоємних технологій призводить до зміни професійно-кваліфікаційної структури попиту на ринку праці, підвищення вимог роботодавців до якості робочої сили.

Нині в Україні відчувається нестача кваліфікованих кадрів з окремих професій і спеціальностей. Однією з причин цього є невідповідність структури професійної освіти актуальним і перспективним потребам ринку праці за кваліфікаційним рівнем і з професійної структури. Головною проблемою системи підготовки фахівців є те, що вона орієнтована не на вимоги та потреби регіонального й державного ринку праці, а на попит населення, престиж на окремі спеціальності. Причиною професійно-кваліфікаційного дисбалансу між потребами ринку праці й підготовкою кадрів є відсутність прогнозування потреб ринку в працівниках у професіональному розрізі. Відсутня державна звітність про професійну відповідність попиту і пропозиції на ринку праці.

Статистичні дані державної служби зайнятості щодо професій, які мають незайняті громадяни, та кількості вакансій у професійному розрізі є дуже неповними, оскільки охоплюють тільки зареєстровану частину ринку праці. Для забезпечення більш повної інформації, яка дасть змогу прогнозувати розвиток ринку праці, дослідження попиту і пропозиції на ринку праці має здійснюватися відповідно до чинників, які найбільшою мірою впливають на динаміку цих показників. Для цього необхідна розробка науково обґрунтованої методики дослідження попиту на робочу силу та її пропозиції.

Розрахунок та визначення перспективної потреби в робочій силі за професійно-кваліфікаційним складом повинен стати економічним підґрунтям професійної орієнтації населення, його професійного навчання, розподілу та використання робочої сили. Поки що єдиної ефективної та відпрацьованої методики визначення попиту та пропозиції робочої сили не створено, хоча існує ряд пропозицій у цьому напрямі.

Питання, що пов’язані з проблемами функціонування ринку праці, попитом та про-позицією робочої сили на ньому, висвітлювали у своїх працях як українські, так і зарубіжні науковці: З. П. Бараник, В. Я. Брич, В.С. Васильченко, О. В. Волкова, В. Е. Гімпельсон, А. М. Гриненко, О. А. Грішнова, Л. П. Керб, В. М. Петюх та ін. Віддаючи належне вкладу вищевказаних учених, потрібно визнати, що проблема саме статистичного аналізу явищ на ринку праці досі залишається відкритою.

Метою роботи є вивчення та узагальнення теоретичних підходів щодо дослідження ринку праці, проведення аналізу пропозиції на ринку праці в Україні та визначення шляхів її удосконалення.

Для досягнення поставленої мети визначено завдання методичного та практичного характеру:

— розглянути сутність та структура ринку робочої сили;

— дослідити джерела та механізм формування пропозиції робочої сили;

— здійснити аналіз динаміки пропозиції робочої сили в Україні;

— охарактеризувати вектори відтоку пропозиції робочої сили;

— проаналізувати державне регулювання ринку робочої сили в Україні  та шляхи  його вдосконалення.

Об’єкт дослідження: процеси та вплив пропозиції робочої сили на економічні процеси економіки.

Предмет дослідження: формування пропозиції на ринку робочої сили.

Методи дослідження. Для реалізації поставлених завдань у роботі застосовано такі методи: діалектичного пізнання економічних процесів (для обґрунтування сутності пропозиції праці); узагальнення (для розкриття структури пропозиції робочої сили); апроксимації, регресійного аналізу та екстраполяції (для оцінки втрат держав через міграцію висококваліфікованих фахівців); рейтингування (для визначення диспозиції країн у міжнародній міграції робочої сили); статистичного аналізу (для оцінки тенденцій пропозиції робочої сили).

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків, списку використаних джерел, (46 найменування на 4 сторінках), 2 додатків (на 2 сторінки). Повний обсяг роботи становить 45 сторінок, основного тексту — 35 сторінки. Усі розділи об’єднано метою, завданнями та логікою дослідження. 

1. Сутність та структура ринку робочої сили

Щодо структури ринку праці також не існує єдиного підходу. Так, Васильченко В. С, Василенко П. М. до елементів, за допомогою яких функціонує ринок праці відносять: товар — він виступає у формі робочої сили; ціна, яка виступає у формі заробітної плати; попит, який визначає потребу країни, галузі, регіону, фірми в робочої силі; пропозиція, тобто чисельність і структура наявних трудових ресурсів [14, с. 9]. Позитивним у визначенні є врахування товару як елементу ринку праці, що визначає необхідність його якісного визначення.

Інші автори до основних елементів ринку праці відносять попит та пропозицію робочої сили, ціну праці та конкуренцію [41, с. 66—67]. згідно з більш розширеним підходом, до основних елементів ринку праці крім попиту і пропозиції, ціни робочої сили та конкуренції відносять також кон’юнктуру, вартість робочої сили та її резерв [42, с. 21; 57, с. 6].

Попит на ринку праці — платоспроможна потреба суспільства в робочій силі. За своїм економічним змістом попит характеризує обсяг і структуру загальної потреби на робочу силу, яка забезпечена реальними робочими місцями, фондом оплати праці й життєвих благ. Він активно впливає на відтворювальні зв’язки економічно системи, формуючи властиву для не організацію зайнятості на ринку праці. Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою виробництва, рівнем продуктивності праці, ціною робочої сили, кон’юнктурою ринків капіталів, товарів, послуг та правовими нормами, визначається кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці та функціонують або потребують заповнення. При цьому розрізняють ефективний попит який визначається кількістю економічно доцільних робочих місць, і сукупний попит що включає також зайняті працівниками, але неефективні місця.

Пропозиція на ринку праці — це контингент працездатного населення, яке пропонує свою робочу силу в обмін на життєві цінності. На пропозицію на ринку праці впливає демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робоча сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки працівників, система оплати праці.

Кон’юнктура ринку праці— це співвідношення попиту та пропозиції всіх складових структури ринку праці, що залежить від: стану економіки (піднесення чи спад); галузевої структури господарства; рівня розвитку технічної бази, добробуту (рівень доходів населення, в тому числі подушний); розвитку ринку товарів, послуг, житла, цінних паперів; стану соціальної і виробничої інфраструктури; ступеня розвитку багатоукладності економіки; розвитку інтеграційних зв’язків (галузевих і територіальних); демографічних, етнічних, соціальних, політичних, екологічних та інших факторів [5, с. 9].

В залежності від співвідношення між попитом та пропозицією розрізняють три типи кон’юнктури ринку праці: працедефіцитна, праценадлишкова, рівноважна [5, с. 9].

Більш широкого підходу до визначення елементів ринку праці дотримується Билков В. Г. Він виділяє такі компоненти ринку праці, вважаючи їх сукупність достатньою для становлення ринку праці в сучасних умовах: сторони ринкових відносин: роботодавці, робітники та їх представники, держава; економічні програми та рішення, юридичні норми, трьохсторонні угоди та колективні договори; ринковий механізм у вузькому розумінні (попит та пропозиція робочої сили, ціна праці, конкуренція); безробіття та соціальні виплати, пов’язані з нею (допомога по безробіттю, компенсації при звільненні з роботи та ін.); інфраструктура ринку праці: служби профорієнтації, підготовки та перепідготовки робітників, фонди зайнятості, рекламні фірми та ін. [12, с. 9]. Найвагомішим елементом із них він вважає ринковий механізм як механізм саморегулювання.

В сучасній економічній літературі зустрічаються два розуміння ринку праці: вузьке та широке. У вузькому розумінні— це «механізм узгодження попиту та пропозиції робочої сили…». В широкому розумінні ринок праці — це «специфічна форма економічної життєдіяльності суспільства, що реалізується на інших в порівнянні з командно-адміністративною системою принципах, головними із яких є громадянська та економічна свобода особистості, недоторканість приватної власності, ліквідація та запобігання монополізму форм і видів діяльності» [12, с. 7].

Звужений підхід до визначення ринку праці включає такі складові пропозиції на ринку праці: ті, хто не має роботи, але хоче працювати та шукає роботу (тут можуть бути безробітні, що мають відповідний статус; особи, що вперше вступають у трудову діяльність; особи, що шукають роботу після перерви); ті, хто має роботу, але не задоволений нею і підшуковує інше місце основної чи додаткової праці; зайняті, що мають ризик втратити роботу [12, с. 7]. Прибічники вузької концепції ринку праці аргументують свою позицію так: 1) навіщо перебувати на ринку праці людям, які вже увійшли в контакт з роботодавцем, здійснили акт купівлі-продажу робочої сили, задоволені своїм робочим місцем і відповідають вимогам роботодавця? 2) в чому економічний сенс розгляду всього економічно активного населення як перебуваючого на ринку праці? [10, с. 8].

Такий підхід правомірно використовувати з метою оперативного вирішення проблем зайнятості, але така точка зору штучно звужує проблему зайнятості, виводе із сфери ринку праці інші важливі її аспекти, такі як стабільність робочих місць, досягнення максимальної відповідності роботи і робітника, питання стимулювання праці, її результативності та ефективності [12, с. 7].

Іншу точку зору мають прибічники розширеного визначення ринку праці, згідно з яким пропозицію праці складає все економічно активне населення, а попит на працю визначається сумарною кількістю зайнятих і вакантних робочих місць. Аргументацією цьому є те, що зайняті не можуть вважатися зайнятими раз і на завжди: в процесі виробництва безперервно відбуваються зміни умов зайнятості, виникає необхідність руху робітників (по професіях і рівнях кваліфікації), територіального переміщення та ін. [12, с. 7]. Нарешті, обмеження масштабів ринку праці тільки особами, що в даний час вільні від роботи, значно звужує сферу активних дій соціальних партнерів на ринку праці, а саме, представницьких організацій робочого класу (профсоюзи та ін.), основна сфера інтересів яких — стан працюючих. Саме цей круг питань лежить у визначенні ринку праці ряду зарубіжних спеціалістів.

Склад суб’єктів ринку праці: наймані працівники та представники їх інтересів — профспілки; безробітні та представники їх інтересів — державна служба зайнятості, комерційні бюро працевлаштування; роботодавці та представники їх інтересів— спілки та об’єднання підприємців; держава, що виконує такі основні функції: виступає в якості роботодавця; встановлює «правила гри» на ринку праці, регулює його за допомогою законодавчих та нормативних актів; являється посередником між роботодавцями і найманими робітниками та безробітними в якості інфраструктури ринку праці (Міністерство праці та соціальної політики, Державна служба зайнятості, науково-дослідні інститути з питань праці, фонди, профорієнтаційні центри, профпідготовці заклади тощо). 

2. Джерела та механізм формування пропозиції робочої сили

Як і на будь-якому іншому ринку, на ринках праці та робочої сили існує сукупна пропозиція, сукупний попит, ціни.

Сукупна пропозиція товарів на цих ринках залежить насамперед від чисельності працюючих, кількості шукаючих роботу осіб, а також осіб, потенційно готових зайняти місця на відповідних ринках за наявності сприятливих умов (наприклад, безробітні, які ще не зайняті пошуком роботи). Основними факторами, що визначають обсяг сукупної пропозиції, є: 1) рівень заробітної плати (з її підвищенням зростає чисельність потенційних працівників); 2) дія закону зростання потреб (поява у населення нових потреб стимулює активний пошук місця роботи, насамперед жінками і навіть дорослими дітьми); 3) зростання вартості життя (примушує шукати нове джерело доходів, щоб задовольнити існуючі потреби); 4) відсутність інших джерел доходу, крім заробітної плати; 5) низькі трудові доходи від власності (наприклад, від роботи на власній фермі, наявних цінних паперів та ін.); 6) зміст та умови праці на вакантних робочих місцях; 7) демографічні фактори (рівень народжуваності, смертності, середня тривалість життя тощо); 8) культурні та релігійні звичаї і традиції (насамперед щодо застосування жіночої праці тощо); 9) рівень оподаткування заробітної плати і величини виплат до фонду соціального страхування.

Найважливіший вплив на дію більшості з цих факторів має держава (наприклад, демографічна політика, величина виплат безробітним, податкова політика тощо).

Отже, пропозицію на ринках робочої сили і праці в Україні формують такі основні групи: а) особи, звільнені з виробництва, організацій та установ внаслідок їх закриття або реорганізації; б) випускники середніх шкіл, середніх спеціальних закладів, ВНЗ та професійно-технічних училищ; в) безробітні; г) порушники трудової дисципліни, звільнені з попереднього місця роботи, звільнені з тюрем в’язні; ґ) демобілізовані солдати та військовослужбовці, що вийшли в запас, включаючи членів їх сімей; д) жінки з малолітніми дітьми, які хочуть або змушені шукати роботу; е) пенсіонери [14, c. 35].

Пропозиція робочої сили характеризується чисельністю осіб, які потребують працевлаштування, і визначається кількістю годин робочого часу, яку погоджуються надати носії робочої сили за умов певного рівня оплати праці. Вона складається за рахунок трьох основних джерел: соціально-демографічного (випускники різних навчальних закладів, які розпочинають трудову діяльність), соціально-го (ті, хто не працював раніше, або ті, хто займався домашнім господарством) і економічного (вивільнювані з різних галузей національної економіки). Вивільнення з виробничих галузей відбувається через здійснення заходів щодо роздержавлення і приватизації господарських об’єктів, ліквідацію збиткових робочих місць, закриття підприємств у зв’язку з реконструкцією, розукрупненням і перепрофілюванням, розривом договірних зв’язків, нестачею валюти, сировини тощо.

Співвідношення цих факторів є різним у часі і просторі.

Пропозиція робочої сили визначається рівнем заробітної плати, податковою системою, культурою і релігією, авторитетом профспілок тощо. Масштаби і склад сукупної робочої сили в умовах конкуренції між тими, хто шукає роботу, постійно змінюються. Розширення функцій робітників, їх ротація та взаємозаміна свідчать про флексибілізацію ринку робочої сили, тобто підвищення його гнучкості.

Флексибілізація виявляє потребу капіталу у варіюванні обсягу і умов використання робочої сили. Це пов’язано як з необхідністю швидкої перепідготовки робітників, так і з наявністю у них широкого спектра професійних навичок. Флексибілізація робочого часу означає ліквідацію його регулярного, твердо встановленого обсягу.

Технологічна революція зробила технічно можливим гнучке ви-користання робочої сили у всіх ланках виробничого процесу. Система «машина — людина» стає менш жорсткою як у просторі, так і в часі.

На рівень і структуру пропозиції праці впливають розміри допомоги по безробіттю та інші фактори, які важко перелічити. Пропозиція товару робоча сила має дискретний характер, зумовлений тим, що носієм його споживчих властивостей є індивідуум. Це певною мірою позначається на тенденціях функціонування ринку робочої сили взагалі [27, c. 56]. 

3. Аналіз динаміки пропозиції робочої сили в Україні

Ринок праці, як і будь-який інший ринок, являє собою певну форму господарських зв’язків між виробниками і споживачами товарів і послуг. Разом з тим, очевидним є той факт, що ринок праці висловлює не тільки узгодження інтересів, а й відносини, пов’язані з підготовкою кадрів і рухом робочої сили.

Пропозиція робочої сили — це контингент працеспроможного населення, що пропонує роботодавцю свою здатність до праці в обмін на фонд життєвих благ. На неї впливають такі фактори: демографічна ситуація, характер І зміст праці, інтенсивність, вивільнення робочої сили, ефективність функціонування системи підготовки й перепідготовки кадрів, система оплати праці, кон’юнктура ринків капіталу, товарів та послуг тощо. Пропозиція робочої сили носить вільний характер: люди самі вибирають між зайнятістю і незайнятістю, визначають професію, вид діяльності, приймають рішення про зміну роботи. Проте ця свобода носить обмежений характер, це вибір у межах певного “коридору свободи”.

Суб’єктами попиту на ринку праці виступають бізнес і держава, а суб’єктами пропозиції — домашні господарства.

Можна стверджувати, що розвиток суспільства та трансформаційні процеси економіки впливають на обидва елементи ринку праці. Вплив на попит пояснюється тим, що чим більш розвинуті суспільство й економіка, тим більша їх потреба в кваліфікованій робочій силі. Вплив на пропозицію зумовлений постійним розвитком суспільства та зростанням чисельності населення, яке безпосередньо впливає на пропозицію робочої сили. А зростання економіки впливає на величину заробітної плати, від якої у свою чергу залежить пропозиція на ринку праці.

Загалом ситуація на ринку праці визначається співвідношенням попиту та пропозиції робочої сили. Диспропорції між цими двома компонентами як будь-яке економічне явище можуть як негативно, так і позитивно впливати на розвиток ринку праці. Так, відсутність попиту на робочу силу, насамперед, призводить до посилення безробіття (як явного, так і прихованого). Якщо ж зазначене явище носить структурний характер (відсутність попиту на низькокваліфікованих працівників тощо), за умови відповідного державного регулювання воно може стимулювати нарощування потенціалу робочої сили через підвищення рівня її професійно-кваліфікаційної підготовки.

Управління ринком праці неможливе без вивчення його кон’юнктури  тих процесів, що впливають на цю кон’юнктуру.

Кон’юнктура ринку праці — це реальна ситуація, що характеризує співвідношення між попитом та пропозицією робочої сили, яка склалася під впливом різноманітних чинників (політичних, соціально-економічних, демографічних, природно-кліматичних, географічних, етнічних тощо).

Є три типи кон’юнктури:

— працедефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції праці;

— праценадлишкова, коли існує велика кількість безробітних І відповідно надлишок пропозиції праці;

— рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.

Кожен тип ринкової кон’юнктури властивий тому чи іншому регіонові або сфері прикладання праці, утворює в сукупності загальний ринок праці в країні.

Слід зазначити, що співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається відповідно до стану економіки й соціально-політичної ситуації, зміни ціни робочої сили, рівня реальних доходів населення, рівня розвитку технічного базису, добробуту, розвитку ринку товарів, послуг, житла, цінних паперів, стану соціальної та виробничої інфраструктури тощо. Для вирішення проблем функціонування ринку праці та проведення активної державної політики, насамперед щодо збалансованості попиту та пропозиції робочої сили, необхідно мати обґрунтований аналіз і прогноз зайнятості, попиту на робочу силу, чисельності економічно активного населення, причому не тільки з економіки загалом, а й у структурі галузей і професійно-кваліфікаційних груп.

Безумовно, сучасний ринок праці відображає економічні зміни в державі. Інноваційний розвиток економіки вимагає пропозиції висококваліфікованої робочої сили. Утім сучасний ринок освітніх послуг виявився непідготовленим до оперативного реагування на зміну попиту, що не дає змогу вирішувати проблему дефіциту кваліфікованих виробничих кадрів і ліквідувати диспропорцію між попитом та пропозицією на локальних ринках праці. Відсутність прогнозування попиту на ту чи іншу спеціальність є вагомим чинником, що призводить до появи на ринку праці безробіття, що погіршує рівень життя населення та посилює в суспільстві соціальну напругу.

Враховуючи дані Державної служби статистики та Державної служби зайнятості, здійснено аналіз відповідності попиту та про-позиції на ринку праці України та встановлено, що незважаючи на позитивні тенденції на ринку праці, проблемою залишається низький попит на робочу силу (рис.). Кількість вакансій, заявлених роботодавцями у 2013 р., становила 11 203,2 тис. одиниць та, порівно з 2012 р., збільшилась на 2,2%. Третина наявних вакансій була зосереджена у м. Києві, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській та Львівській областях.

Станом на кінець 2015 р. база даних державної служби зайнятості становила 47.5 тис. вакансій, а на кінець 2012 р. — 48.6 тис. одиниць.

За видами економічної діяльності найбільша кількість вакансій у переробній промисловості (18,9%), державному управлінні й обороні; обов’язковому соціальному страхуванні (15,1%), торгівлі й ремонті (13,1%).

З 2009 р. по 2013 р. настали суттєві зміни у структурі вакансій за видами економічної діяльності. Питома вага вакансій на підприємствах добувної промисловості скоротилася з 8,7% до 1,5%, переробної промисловості — з 29,1% до 18,9%. Проте одночасно зросла питома вага потреби в торгівлі та ремонті (з 7,8% до 13,1%), сфері державного управління (з 7,0% до 15,1%) та сфері охорони здоров’я та соціальної допомоги (з 6,0% до 9,5%).

Станом на кінець 2013 р. за розділами класифікації професій найбільше вакансій пропонувалося для кваліфікованих робітників з інструментом (19,0%) та для професіоналів (17,1%). Найбільш популярними професіями, на які спостерігався попит роботодавців у 2013 р., були професії висококваліфікованих робітників — слюсарів, токарів, електрогазозварників, водіїв, робітників з ремонту електричного обладнання та інших представників робітничих професій. Залишається значний попит на спеціалістів вищого рівня, топ-менеджерів, а також економістів, лікарів, інженерів з відповідним досвідом роботи та високим рівнем кваліфікації, а також ІТ-спеціалістів.

Пропозиція на ринку праці характеризує чисельність і склад працеспроможних людей, які зацікавлені в отриманні роботи на умовах найму.

Згідно зі статистичними даними, у 2015 р. в Україні налічувалось 1537,4 тис. незайнятих громадян. Упродовж останніх років ця цифра постійно зменшувалася (з 2500,7 тис. осіб у 2008 р.). Проте проблема незайнятості набуває чітко вираженого регіонального характеру, що посилює в суспільстві соціальну напругу. За кількістю незайнятих громадян можна судити про економічний розвиток того чи іншого регіону.

Так, у 2015 р. найбільша кількість незайнятих громадян була сконцентрована у Дніпропетровській (6,3%), Харківській (5,9%), Донецькій (5,7%) та Вінницькій (5,4%) областях, а найменша концентрація незайнятих громадян спостерігалася у м. Києві (1,4%).

Варто зазначити, що висока диференціація регіонів за пропозицією на ринку праці зумовлена такими трьома чинниками: існуючими розбіжностями економічного розвитку та спеціалізації економіки регіонів; демографічною ситуацією; трудовою міграцією.

Співвідношення між попитом та пропозицією характеризується навантаженням на одне робоче місце. Співвідношення показників попиту і пропозиції дає змогу дістати уявлення про кон’юнктуру ринку праці, навантаження на вільні робочі місця й можливе працевлаштування незайнятого населення.

Згідно зі статистичними даними було встановлено, що у 2017 р. порівняно з 2016 р. в Україні збільшилося навантаження на одне робоче місце у 1,25 разу. Якщо у 2015 р. на одне вільне робоче місце претендувало в середньому 8 осіб, то у 2014 р. вже 11 осіб, а в 2013 р. — 10 осіб (Додаток А). У переважній більшості регіонів кількість претендентів на 1 вакансію перевищувала середній показник по Україні.

У розрізі регіонів ситуація більш напружена, так, зокрема у Вінницькій обл. навантаження на 1 робоче місце у 2015 р. становило 78 осіб проти 58 у 2014 р., у Донецькій обл. зросло з 9 до 16 особи, у Львівській обл. — з 14 до 21 осіб. Проте в 2015 р. у деяких регіонах, навпаки, спостерігалося зниження навантаження на одне вільне робоче місце. Так, значно зменшилося навантаження на 1 робоче місце в Черкаській обл. (на 124 особи), в Запорізькій обл. (на 38 осіб), в Івано-Франківській (на 19 осіб) та в Хмельницькій (на 17 осіб).

Найменш всього навантаження на 1 вільне робоче місце у Дніпропетровській області — 4 особи.

За видами економічної діяльності найбільше претендентів на одне вільне робоче місце спостерігалось у сільському господарстві, лісовому й рибному господарстві (50 осіб), у фінансовій діяльності (16 осіб), а також у торгівлі, сфері тимчасового розміщення та сфері телекомунікації (по 10 осіб), найменше — у сфері охорони здоров’я (3 особи) (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Співвідношення чисельності незайнятих громадян та кількості вакансій (за видами економічної діяльності)

	2015 р.	2016 р.	2017 р.	Абсолютний приріст у 2017 р. до 2016 р.
Усього	10	11	10	-1
Сільське господарство, мисливство, лісове господарство	41	52	50	-2
Рибальство, рибництво	З2	51	50	-1
Добувна промисловість	4	5	S	3
Переробна промисловість	6	S	S	—
Виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	4	5	6	1
Будівництво	4	S	6	-2
Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку	9	1З	10	-3
Діяльність готелів і ресторанів	7	12	10	-2
Діяльність транспорту та зв’язку	4	4	4	—
Фінансова діяльність	11	2З	16	-7
Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям	З	5	5	—
Державне управління	4	4	4	—
Освіта	7	7	5	-1
Охорона здоров’я та надання соціальної допомоги	З	4	З	-1
Надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту	6	6	5	-1

Варто зауважити, що значною проблемою є невідповідність попиту та пропозиції на ринку праці у професійно-кваліфікаційному розрізі. Так, станом на кінець 2017 р. в Україні на одне вільне робоче місце претендувало: серед професіоналів — 5 осіб, кваліфікованих робітників з інструментом — 6, серед фахівців — 9, серед працівників торгівлі та сфери послуг — 11, серед законодавців, вищих державних службовців, керівників, менеджерів та серед осіб без спеціальної підготовки — 12, серед робітників з обслуговування технологічного устаткування — 16, серед технічних службовців — 18, серед кваліфікованих робітників сільського господарства — 34 особи.

Загалом за останні п’ять років за всіма професіями спостерігається дефіцит вакансій, проте по Україні він значно знизився і становив 334,2 тис. осіб у 2016 р. проти 947,2 тис. осіб у 2015 р.

Однак за окремими професіями дефіцит вакансій зріс. Наприклад, у 2015 р. підприємства потребували 20 тис. осіб кваліфікованих робітників з інструментом, а у 2016 р. — 44 тис. осіб. Серед професіоналів також збільшився дефіцит вакансій з 21,6 тис. одиниць у 2014 р. до 36,5 тис. або на 69,0% у 2016 р.

Проте у 2016 р. зменшився дефіцит вакансій серед таких професійних груп: найпростіші професії — майже удвічі, з 148,2 тис. у 2015 р. до 79,8 тис. одиниць; кваліфіковані робітники сільського й лісового господарств, риборозведення та рибальства — з 34,5 тис. у 2015 р. до 20,0 тис. одиниць; технічні службовці — з 29,8 тис. у 2015 р. до 25,7 тис. одиниць.

Але ці зміни відбулися не за рахунок збільшення вакансій, а за рахунок чисельності зменшення незайнятих громадян серед цих професійних груп.

Таким чином, можна зробити висновки, що для сучасного ринка праці в Україні притаманні такі ознаки, як перевищення пропозиції робочої сили над попитом, регіональні диспропорції між наявністю і потребою в робочій силі й невідповідність попиту та пропозиції на ринку праці у професійно-кваліфікаційному розрізі. 

4. Вектори відтоку пропозиції робочої сили

Україна має один із найнижчих міграційних потенціалів у європейському регіоні. Враховуючи чинник відстані, саме найближчі географічно країни є потенційними реципієнтами робочої сили за наявності в них більш високого міграційного потенціалу. Міграційний потенціал України перевищує лише показники Албанії, Боснії та Герцеговини, Македонії та Молдови. Дослідження його динаміки за 2006-2010 рр. показало, що Україна серед 39 країн Європи стабільно перебуває на 35 позиції. Це вказує, з одного боку, на те, що міграційний потенціал країни відносно стабільний а з іншого — надає підстави вважати, що й у майбутньому (принаймні в найближчиі 5-10 років) Україна залишатиметься донором робочої сили.

Щодо країн Африки та багатьох країн Азії Україна має набагато вищий міграційний потенціал, тому можливим є формування в майбутньому стійких міграційних потоків із країн цих регіонів до України.

Із цього приводу варто зауважити, що міжнародна статистика надає дещо завищені дані, пов’язані з міжнародною міграцією з України й до України. У зазначеній статистиці іммігрантами вважаються особи, народжені в Україні, які проживають у інших країнах. Відповідно до іммігрантів відносять усіх, хто проживає в Україні, але народився в іншій країні. Оскільки Україна входила до складу СРСР, де переміщення між республіками, які згодом стали незалежними країнами, здійснювалося вільно, то з набуттям незалежності з’ясувалося, що велика кількість тих, хто проживає в Україні, народилися поза її межами. Аналогічно багато з тих, хто народився в Україні, опинилися в інших країнах. Тому стабільна компонента міжнародної міграції щодо України, як слушно зауважили фахівці MOM, великою мірою відображає не реальну диспозицію країни в міжнародній трудовій міграції, а наслідки зміни статусу держави (з республіки, яка входила до складу СРСР, на незалежну країну).

Так, здебільшого інтенсивною міграція та еміграція була на початку 1990-х років, у перші роки незалежності України. Лише у 1991-1992 рр. в Україну для постійного місця проживання прибули понад 1 млн осіб (948 тис. із пострадянських держав, 81 тис. — з інших держав, переважно військовослужбовці частин радянської армії, виведені з країн Центральної Європи, та члени їхніх сімей [31, с. 7]. Ці роки характеризувалися великим додатним сальдо зовнішньої міграції, однак вона не мала явно вираженого характеру трудової, так як на міграцію діяли інші чинники, зумовлені політикою СРСР. Міграційний приріст забезпечувався передусім поверненням вихідців з України із Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану, а також із регіонів воєнних конфліктів [31, с.7].

Тому серед громадян, які народилися за межами України, але зараз проживають в ній, найбільше вихідців із Росії, Білорусі та Казахстану. Саме в цих країнах проживає найбільше громадян, які народилися в Україні, але виїхали за її межі [31, с. 8].

Відповідно до зазначених критеріїв визначення міжнародних мігрантів, Україна належить до країн, для яких суттєвою є стабільна складова імміграції та еміграції (рис.4.1).

Рис. 4.1. Складові стабільної компоненти міжнародної міграції в Україні відповідно до МОМ на початок 2016 р.

Як бачимо з рис. 4.1, за критеріями Світового банку та МОМ для України характерною є велика кількість емігрантів і мігрантів. Частка першої та другої категорій перевищує 11 % населення України. Проте згідно з даними низки інших досліджень загальна кількість українських мігрантів, що працюють за кордоном, після 1990 р. коливалася від 0,8 до 7 млн осіб [9].

Відмінності в оцінках починаються з кількості українських громадян, яких можна віднести до трудових мігрантів. Проблемою в цьому випадку є висока тінізація українського ринку трудової еміграції, і найбільше у випадку її сезонного характеру. За деякими оцінками за кордоном нелегально працюють 90 % усіх трудових мігрантів з України [9, с. 34]. Тому їх реальну кількість деякі фахівці оцінюють у 2-2,7 млн, крім цього, 350-700 тис. осіб «човникових» мігрантів [15, с. 49]. За оцінками інших науковців кількість українців — трудових мігрантів становить близько 4 млн осіб [93, с. 10]. Згідно з експертними оцінками Міністерства соціальної політики України, за межами України на початок 2006 року працювало майже 3 млн осіб, із них офіційно через ліцензованих посередників працевлаштовано лише 2 % [29]. За розрахунками Українського парламенту й Уповноваженого з прав людини на початок 2006 року до 7 млн українців працюють за кордоном [29]. Відповідно до критеріїв МОП близько 780 тис. українців належать до міжнародних трудових мігрантів, які працюють за кордоном (близько 3,5-4 % загальної кількості робочої сили) [15]. Наведені вище цифри вельми контрастують із офіційною статистикою щодо трудової міграції, наданою Державним комітетом статистики. Так, станом на початок 2016 р. українські громадяни отримали лише близько 80 тис. дозволів для легального працевлаштування за кордоном [29].

Відмінності в кількості трудових мігрантів підтверджують високу тінізованість трудової еміграції з України, і жодна офіційна чи громадська організація в Україні й світі не може точно визначити кількісні характеристики ні стабільної, ні динамічної складових міжнародної трудової міграції щодо України. Це підтверджує наявність проблеми низької регульованості ринків праці на міжнародному рівні. За даними Світового банку стабільна компонента міжнародної трудової міграції з України має географічний розподіл, представлений на рис. 4.2.

Рис. 4.2. Географічний розподіл українців, які проживають у ін. країнах на початок 2016 р.

Найбільша кількість українців проживає в сусідніх країнах (переважно в Росії, менше — у Польщі). Серед інших країн проживання виокремимо США, Ізраїль, Білорусь. Висока частка Росії та Польщі зумовлені історичними обставинами, внаслідок яких культурне середовище Росії є близьким до українського (переважно східної та південної частин), а Польщі — спорідненим з культурним середовищем західних регіонів України. Подібність культурних середовищ існує і між Білоруссю та Україною. Висока частка Ізраїлю як країни, де проживають народжені в Україні, зумовлена імміграційною політикою цієї країни щодо євреїв, які народилися в інших країнах, зокрема й в Україні.

Проаналізуємо інший полюс стабільної складової міжнародної міграції — географічний розподіл громадян, народжених в інших країнах, що проживають в Україні (рис. 4.3).

Як бачимо з рис. 4.3, географічний розподіл трудової міграції, як і у попередньому випадку, цілком зумовлений історичними чинниками. Понад половину тих, хто відповідно до методології Світового банку вважається міжнародними мігрантами, — громадяни України, які народилися в Росії, а також Білорусі та Казахстані. Фактично це українці, батьки яких за часів Радянського

Союзу працювали в інших республіках, а за часів незалежності повернулися в Україну. Це слід враховувати в оцінюванні міжнародного міграційного потенціалу України, зокрема, кількість міжнародних трудових мігрантів потрібно зменшити на кількість тих, хто народився в Росії (3,5 млн осіб), Білорусі (264 тис. осіб) та Казахстані (239 тис. осіб). З урахуванням цього справжня кількість міжнародних трудових мігрантів стає набагато меншою, ніж зафіксована Світовим банком (рис. 4.4.).

Якщо брати до уваги історичний чинник (повернення на батьківщину після розпаду СРСР), то в Україні проживає близько 2,3 млн громадян, які народилися в інших країнах і потенційно можуть вважатися трудовими мігрантами. Як бачимо, навіть після такого коригування Україна є не лише донором робочої сили на міжнародному ринку трудової міграції, а й реципієнтом, хоча наявна суттєва асиметрія в трудовій еміграції та імміграції в Україну. Дисбаланс становить близько 1 млн осіб.

Відносні масштаби трудової міграції в Україні відображені і в результатах деяких соціологічних опитувань. Так, за даними загальнонаціонального соціологічного опитування Інституту соціології Національної академії наук України, 7,2 % збираються найближчим часом виїхати закордон на заробітки, а 11,5% мають досвід роботи за кордоном уминулому[124, с.523]. За результатами модульного вибіркового обстеження з питань трудової міграції в Україні, проведеного МОМ, Світовим банком, Державною службою статистики України спільно з Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, проведеного у 2012 році 1,2 млн. осіб, або 3,4% населення у віці 15-70 років, які з 1 січня 2010 р. до 17 червня 2012 р. працювали або шукали роботу за кордоном [37, с.29]. Згідно даних цього ж дослідження, в Україні переважає короткострокова трудова міграція (лише кожний сьомий трудовий мігрант працював за кордоном 12 місяців та більше) [34, с.29].

За гендерною ознакою трудова міграція є більш поширеною серед чоловіків (4,8% у загальній кількості чоловіків 15-70 років), а серед жінок даний показник вдвічі менший [34, с.29 ].

Також потрібно відзначити переважання сільських мешканців у загальній кількості мігрантів (54,3% усього контингенту трудових мігрантів) [37, с.30]. Це вказує на те, що дія чинників відштовхування в Україні є вищою для сільських територій.

В контексті аналізу зовнішніх економічних ефектів важливою є вікова структура, так як з нею пов’язано зменшення кадрового потенціалу країни. Потрібно відзначити, що більшість трудових мігрантів віком 25-49 років) [37, с.31]. Проте віковий розподіл трудових мігрантів дещо різний в різних країнах. Так в Угорщині спостерігається найбільша частка молоді (15-24 роки) серед українських мігрантів (43,9% всієї кількості мігрантів) [37, с.31]. Натомість в Іспанії та Німеччині частка даної вікової групи досить незначна (4,4% та 7,2% відповідно) [37, с.31].

Вікова група молоді віком 25-34 років серед трудових мігрантів має найбільшу частку у Німеччині (54,0%), Португалії (46,5%) та Російській Федерації (37,2%) [37, с.31]. Натомість в Іспанії та Португалії та найбільшу питому вагу мають

мігранти старших вікових груп (35-49 років) — 57,4%, 49,8%, 46,1% відповідно [37, с.31]. Проте в цілому потрібно зробити висновок, що з України переважно мігрує населення, яке вже має певний досвід роботи і кваліфікацію і одночано має високий рівень працездатності.

Окремо зупинимося на особливостях міграції з України кваліфікованої робочої сили. Згідно з даними Інституту соціології, майже 60 % українців вважають, що ситуація в Україні не поліпшиться[124, с.503]. Більшість потенційних мігрантів — молоді люди до 30-40 років, переважно висококваліфіковані фахівці, які володіють іноземними мовами [6].

Географічний розподіл громадян, які народилися в Україні, але проживають за кордоном, згідно з даними Департаменту з економічних і соціальних питань ООН наведено в табл. 4.1:

Таблиця 4.1. Географічний розподіл громадян з вищою освітою, які народилися в Україні, але проживають за її межами на початок 2016 р.

Ранг	Країна	Кількість осіб	Частка країни в топ-5, %
1	Російська Федерація	786 168	69,3
2	Ізраїль	155 120	13,7
3	США	110 586	9,7
4	Білорусь	48 781	4,3
5	Польща	34 077	3,0
	Усього топ-5	1 134 732	100,0

Аналізуючи дані табл. 4.1, слід брати до уваги історичний чинник, щодо Росії та Білорусі (як і щодо загальної міграції). Відносно Ізраїлю також не можна коректно ідентифікувати як трудову міграцію велику кількість громадян єврейської національності з України, які здебільшого мають вищу освіту. Отже, з-поміж п’яти країн, де проживає найбільша кількість народжених в Україні громадян, які отримали в ній вищу освіту, реципієнтами висококваліфікованих кадрів з України слід визнати лише США та Польщу. Це підтверджують дані потоків українських громадян з вищою освітою до інших країн.

У табл. 4.2 представлено топ-5 країн — реципієнтів висококваліфікованої робочої сили з України.

Таблиця 4.2. Країни — реципієнти висококваліфікованої робочої сили з України на початок 2016 року

Рейтинг	Країни	Частка в міграції висококваліфікованих працівників	Основні спеціальності, за якими влаштовуються мігранти
1	США і Канада	42	Програмісти, ІТ-спеціалісти
2	Німеччина	30	Представники інженерних спеціальностей
3	Австралія	20	Медичний персонал (нейрохірурги, офтальмологи, ортопеди та імунологи)
4	Російська Федерація	н/д	Фахівці економічних спеціальностей
5	Аргентина	н/д	Фахівці сільськогосподарських спеціальностей

 

Як бачимо з таблиці 4.2, найбільшу частку серед країн — реципієнтів стабільної компоненти міжнародної трудової міграції мають США і Канада, де за фахом влаштовуються зазвичай спеціалісти у сфері ІТ-технологій.

Переважна більшість мігрантів спочатку мігрують тимчасово, а через якийсь час отримують громадянство США чи Канади. Додатковим стимулом міграції молодих висококваліфікованих фахівців у ці країни поряд з високим рівнем оплати праці є певні преференції у сфері придбання житла та кредитування, а також соціальний захист [6].

Високий рейтинг Німеччини зумовлений функціонуванням близько десяти великих державних програм імміграції висококваліфікованих фахівців переважно інженерних спеціальностей. Після 5 років проживання у ФРН іммігранти мають змогу отримати громадянство. Кваліфіковані українські іммігранти в цій країні отримують повний соціальний пакет і порівняно високу заробітну плату [6]. Цим і зумовлено високий потенціал Німеччини для емігрантів.

Австралія посідає третю сходинку в рейтингу за кількістю дозволів на проживання та офіційну роботу, виданих українським кваліфікованим мігрантам. На цьому локальному ринку висококваліфікованих фахівців найбільш затребуваними є працівники медичних спеціальностей, зокрема, нейрохірурги, офтальмологи, ортопеди та імунологи. Для того щоб отримати дозвіл на роботу, претендент зобов’язаний підтвердити кваліфікацію, пройшовши трирічне навчання за прискореною лікарською програмою, а потім інтернатуру [6].

У Росії в останні роки склалася специфічна ситуація. На початку другого десятиліття ХХІ ст. у сфері кваліфікованих економічних кадрів суттєво скоротилася заробітна плата, що зумовило відплив відповідних місцевих кадрів економічного профілю за кордон або їх перекваліфікацію на інші, високооплачувані спеціальності. Відповідно ніші на ринку праці, які звільнилися, заповнюють кваліфіковані фахівці економічного профілю з України, де заробітна плата нижча [6].

Притік кваліфікованих українських фахівців до Аргентини зумовлений високим попитом на ринку праці цієї країни на спеціалістів сільськогосподарського профілю, а також наявністю чисельної української діаспори, яка проживає компактно, так званими комунами. За деякими оцінками, в Аргентині працює близько 350 тис. українських спеціалістів, головним чином висококваліфікованих випускників вищих закладів освіти сільськогосподарського профілю [6]. Якщо порівнювати частки мігрантів з вищою освітою у загальній кількості мігрантів то згідно результатів модульного вибіркового обстеження з питань трудової міграції в Україні, проведеного МОМ, Світовим банком, Державною службою статистики України спільно з Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України у 2012 році, то найбільша частка трудових мігрантів з повною вищою освітою спостерігалася в Німеччині (89,6% загальної кількості українських мігрантів у цій країні) [37, с.33]. Значно меншою є частка мігрантів з вищою освітою серед тих, хто працює в Угорщині та Іспанії — приблизно 20% [37, с.34], а також Росії 12,4% [37, с.34].

В той же час спеціальна освітня підготовка до зовнішньої трудової міграції не стала поширеним явищем в Україні — лише 47,3 тис. (4,0%) трудових мігрантів відвідували будь-які курси або здійснювали навчання задля поїздки за кордон [37, с.34]. З цього можна припустити, що працівники з вищою освітою вже мають достатню кваліфікацію і не потребують додаткової освіти для роботи за кордоном, або ж вони влаштовуються на роботу, яка не потребує спеціальної освіти.

Середній вік українських трудових мігрантів становить 37 років [37, с.32]. Отже, Україна втрачає якщо не найбільш кваліфікованих спеціалістів, то тих, хто міг би стати ними у майбутньому. Проблема полягає у тому, що висококваліфіковані мігранти переважно не мають наміру повертатися до України, тому позитивні ефекти, пов’язані з поверненням таких мігрантів до батьківщини, виявлятимуться невеликою мірою.

Беручи до уваги, що трудових мігрантів в Україні трохи понад 2 млн (див. рис.4.2), і вважаючи що в середньому так само понад 3 млн українців працює за кордоном (усереднене з [9, 15, 29, 98, 195], то країна може вважатися донором робочої сили.

Отже, міграційний потенціал України свідчить, що вона виступає переважно донором робочої сили, адже потенціал країн, які безпосередньо межують або ж розташовані в одному регіоні з Україною, набагато вищий. Україна експортує як некваліфіковану робочу силу так і фахівців із вищою освітою. Некваліфікована робоча сила мігрує переважно до країн європейського регіону, які або межують з Україною (Російська Федерація, Польща, Чеська Республіка), або розташовані порівняно недалеко (Італія, Португалія, Іспанія). Кваліфікована робоча сила мігрує до Російської Федерації, США, Канади, Німеччини, Австралії й Аргентини [6]. 

5. Державне регулювання ринку робочої сили в Україні. Шляхи вдосконалення

Із огляду на те що міжнародна міграція робочої сили зумовлює суттєві позитивні економічні ефекти, держава може й має використати їх для покращання економічної ситуації в країні. Не можна погодитися з тими фахівцями, які зазначають, що проблеми зовнішньої міграції можуть бути розв’язані накладанням адміністративних обмежень на виїзд певних категорій громадян, зокрема кваліфікованих фахівців, позаяк завдяки цьому можна гіпотетично зменшити відплив робочої сили за кордон [19, с. 179]. Утім залишається проблема працевлаштування таких громадян в Україні, адже якщо вони поповнять лави безробітних, то державі доведеться планувати додаткові витрати на їх утримання. Це не може бути ефективним з економічної точки зору. Крім цього, слід визнати і прийняти як об’єктивний факт, що переважна більшість українців мігрують нелегально, тому неможливо з’ясувати чи здійснюється конкретний виїзд за кордон з метою працевлаштування чи, наприклад, з туристичною метою, чи з метою здобуття освіти. В такому разі доведеться вводити адміністративні обмеження на будь-який виїзд за кордон, що порушує право громадян на вільне пересування.

Події 2013-2014 рр. суттєво вплинули і впливатимуть на позиції України в системі міжнародної трудової міграції. Згідно з оцінками експертів, для збереження кількості населення на необхідному рівні до 2050 р. Європейським країнам знадобиться 47,9 млн мігрантів, а Росії — 24,9 млн. [5]. За таких умов трудова міграція з України і особливо її західних областей до країн Європи зростатиме. Особливо суттєвє зростання міграції логічно очікувати у разі запровадження безвізового режиму з країнами ЄС та іншими країнами, щодо інтеграції України з західноєвропейськими структурами [5]. До Російської Федерації певна кількість громадян східних областей України мігрували у 2014 р. однак суттєвих міграційних потоків в цьому напрямі з України, на нашу думку, малоймовірно очікувати з огляду на політичні відносини між Росією та Україною.

Звичайно, можна дотримуватися і позиції, яка домінує серед вітчизняних науковців, що вплив міжнародної трудової міграції потрібно зменшувати, здійснюючи політику економічного розвитку, підвищуючи рівень оплати праці, добробут населення [25]. Проте зазначене вище — це стратегічні пріоритети соціально-економічної політики держави. Насправді, як показала оцінка міграційного потенціалу України, вони є донорами робочої сили як у низько, так і у висококваліфікованому сегменті. Динаміка зазначеного потенціалу є негативна, що вказує на те, що Україна в найближчому майбутньому залишатиметься донором робочої сили. Це слід прийняти як об’єктивний факт, який потрібно враховувати в державній політиці щодо міграції.

За умов, що склалися, держава не має накладати адміністративні заборони на виїзд своїх громадян за кордон, а деякою мірою навіть зробити міграцію доступнішою, насамперед для низькокваліфікованої робочої сили, що дасть змогу підвищити обсяг валютних надходжень у країну, зменшити тиск на внутрішній ринок праці. Це можна зробити, створивши відповідну інфраструктуру.

Однак для цього передусім потрібно зробити міжнародну міграцію регульованою. Проблемою в цьому є велика частка нелегальної трудової міграції українців. Унаслідок такої ситуації досить важко визначити географічний розподіл як стабільної, так і змінної компоненти трудової міграції. Тому насамперед слід визначити точніше географічний розподіл країн, куди емігрують українські громадяни. Це дозволить сконцентрувати заходи з державного регулювання на окремих географічних сегментах та повніше врахувати їх специфіку.

Справжні масштаби присутності українських трудових мігрантів у деяких країнах Європи виявлено через програми регулювання урядами зайнятості іммігрантів на внутрішніх ринках. Так, 2002 р. італійський уряд запровадив двомісячну програму легалізації хатніх робітниць [171]. Із 341 000 звернень за отриманням відповідного статусу 27 % належали українкам. У Португалії з січня 2001 р. по березень 2003 р. понад 62 тис. тимчасових дозволів на роботу (із загальної кількості 180 тис.) надано українцям. Із 1996 р. близько 65 % емігрантів, які офіційно виїжджали працювати за кордон, мали кінцевим пунктом міграції країни ЄС [171]. Велика кількість українців, які працюють за тимчасовими трудовими контрактами, перебуває в Іспанії (понад 80 тис.), Португалії (близько 60 тис.), Греції (понад 30 тис.) та інших європейських країнах. Кількість українців які працюють нелегально, перевищує кількість офіційної трудової міграції в рази. Згідно з інформацією, яку надають українські посольства за кордоном, розподіл трудових мігрантів за країною призначення такий: 300 тис. — у Польщі, 200 тис. — в Італії, стільки ж — у Чеській Республіці, 150 тис. — у Португалії, 100 тис. — в Іспанії, 35 тис. — у Туреччині, 20 тис. — у США [195]. Кількість українців, які працюють у Російській Федерації, — 1 млн [195]. Отже, можемо зробити висновок, що найбільша кількість українських трудових мігрантів перебуває в Російській Федерації, Польщі, Чеській Республіці, Італії та Португалії.

Трохи інша географічна спрямованість змінної компоненти трудової міграції. Так, дослідження, проведене МОМ у Києві в 2012 р., показало, що найбільша кількість українських трудових мігрантів прямує до Російської Федерація (43,2%), Польщі (14,3%), Італії (13,2%) та Чеської Республіки (12,9%), Іспанії (4,5%), Німеччини (2,4%), Угорщини (1,9%), Португалії та Білорусі (по1,8%) [37, с.36]. Існують відмінності в географічній спрямованості міжнародної трудової міграції чоловіків та жінок. Так, серед основних країн-реципієнтів вітчизняної робочої сили перевага жінок спостерігається серед мігруючих до Угорщини (53,0%) і, особливо суттєва — до Італії (78,5%) [37, с.36].

Існують відмінності у країнах призначення між мешканцями міських поселень України та сільським жителями. Перші переважно виїжджають на роботу за кордон переважно до Німеччини, Іспанії та Португалії [37, с.36], тоді як другі — переважно до Угорщини, Чеської Республіки та Білорусі [37, с.36].

Професійний статус українських мігрантів змінюється залежно від кон’юнктури на локальних ринках праці. Проте українські мігранти, здебільшого, не конкурують у країнах призначення з місцевим населенням за престижні вакансії на ринку праці, а займають менш привабливі робочі місця [37, с.47]. Більше третини трудових мігрантів (39,1%) за професійними групами відносилися до працівників найпростіших професій. Близько чверті мігрантів становлять кваліфіковані робітники з інструментом (24,7%), ще 2,7% працюють як кваліфіковані робітники сільського господарства. Лише кожен шостий мігрант (16,5%) працює у сфері торгівлі та послуг, а кожен десятий (10,8%) — як професіонал, фахівець або технічний службовець [37, с.47].

Проте потрібно відзначити, розподіл за професійними групами українських трудових мігрантів відрізняється в залежності від країн призначення. Так в Німеччині та Угорщині, майже половина українських мігрантів працюють як професіонали, фахівці та технічні службовці (45,3% та 48,7% відповідно), а частка мігрантів які виконують некваліфіковану або низькокваліфіковану роботу набагато менша ніж в інших країнах [37, с.47]. Для Іспанії частки працівників сфери торгівлі та послуг, кваліфікованих робітників з інструментом та працівників найпростіших професій є майже однаковими і становлять 26,4%, 25,5% та 26,8% відповідно [37, с.47]. У Російській Федерації переважає професійна група кваліфікованих робітників з інструментом (36,9% усіх трудових мігрантів) [37, с.47] . В Білорусі, Італії, Польщі та Португалії українські мігранти виконують переважно некваліфіковані роботи — частки даної професійної групи (73,5%), (68,8%), (65,9%) та (55,9%) відповідно [37, с.47].

Особливості професійного статусу слід враховувати у наданні інформаційно- консультативної підтримки потенційним трудовим мігрантам. Потрібно зважати на те, що диспозиція України в міжнародній трудовій міграції характеризується двома асиметріями. Перша полягає в тому, що Україна є переважно донором робочої сили для інших країн, хоча СБ та МОМ, і вказують, що Україна є одночасно і реципієнтом міжнародних мігрантів. Як свідчить географічний розподіл країн, де народилися громадяни, що проживають в Україні, велика кількість громадян, народжених за межами країни, зумовлена історичними чинниками. Адже переважно це країни СНД, що, як і Україна, входили до СРСР. Проживання таких громадян в Україні (які є її громадянами) не пов’язане з проблемою працевлаштування.

Друга асиметрія пов’язана з сегментним розподілом трудової міграції за кваліфікацією. Висококваліфіковані мігранти намагаються назавжди залишити Україну. Низькокваліфіковані мігранти, очевидно, також мають бажання назавжди зостатися в країнах перебування, однак останні надають їм набагато менше шансів для цього. Тому міграція висококваліфікованої робочої сили має постійний характер, безповоротно зменшуючи інтелектуальний потенціал країни, а міграція низькокваліфікованих працівників — тимчасовий. Зазначені сегменти відрізняються і за часткою нелегальної міграції. Якщо міграція висококваліфікованих працівників має легальний характер (або такі мігранти швидко набувають легального статусу з прибуттям до інших країн), то в сегменті низькокваліфікованої робочої сили суттєво переважає нелегальна міграція.

Нелегальний характер праці більшості українців зумовлює їх соціальну незахищеність і низьку оплату (за оцінками, вона вдвічі нижча, ніж оплата такої самої легальної праці [19, С. 6]). Нелегальні мігранти соціально незахищені, тому доходи, які в них залишаються, менші, ніж у легальних. Це знижує потік грошових переказів сім’ям на батьківщину. За висновками фахівців міжнародних організацій, попри тещо створення робочих місць на батьківщині є кращим варіантом, дедалі більше країн розглядає працевлаштування за кордоном як частину національної стратегії розвитку, оскільки це дає змогу скористатися перевагами глобального працевлаштування, збільшити і залучити потоки грошових переказів мігрантів для розвитку економіки країни [11].

Висновки

Формування ринку робочої сили в Україні в умовах переходу до ринкової економіки відображає загальносвітові тенденції розвитку цього процесу. Особливості соціально-економічної та політичної ситуації в країнах, що утворилися в межах колишнього СРСР, позначаються на стані сукупного робітника. Ускладнюють ситуацію на ринку робочої сили аномальний сплеск міграційних процесів як наслідок загострення міжнаціональних відносин; конверсія, скорочення армії, передислокація військових частин; евакуація та переселення людей з територій, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС; зупинка підприємств через порушення економічних зв’язків і перебої у постачанні сировини, енергії, комплектуючих частин; необхідність здійснення широкої програми приватизації та роздержавлення економіки за короткий час.

Сучасний ринок праці потребує посилення керованості процесами, які відбуваються на ньому На сьогодні практично відсутня прийнятна модель управління ринком праці та розвитком трудового потенціалу, позиція профспілок та громадських організацій не відіграє належної ролі у формуванні соціально-економічного партнерства при якому має забезпечуватися відносний баланс інтересів всіх учасників ринку праці.

Зазначимо, що з адаптацією системи освіти України до стандартів ЄС логічно очікувати посилення міграції висококваліфікованих молодих спеціалістів до країн Європи. Також зауважимо, що можливе повернення значної частини мігрантів із Російської Федерації в разі прийняття цією країною обмежувальних законів. Це може перенаправити основні міграційні потоки до країн Європи в сегменті і висококваліфікованої, і некваліфікованої робочої сили. Водночас Україна є потенційним реципієнтом трудових мігрантів з Африки та Азії, що може зумовити приплив нелегальних трудових мігрантів із країн цих регіонів. І це має враховувати держава.

4. Здійснена відповідно до розробленої моделі оцінка міграційного потенціалу України свідчить про, що країна є переважно донором робочої сили (76-та позиція світового рейтингу). Потенціал країн, які безпосередньо межують або розташовані в тому ж регіоні, що й Україна, набагато вищий. Тому Україна експортує як некваліфіковану робочу силу, так і великою мірою фахівців із вищою освітою. Некваліфікована робоча сила мігрує здебільшого до країн Європи, які або межують з Україною (Російська Федерація, Польща, Чеська Республіка), або розташовані порівняно недалеко (Італія, Португалія, Іспанія). Кваліфікованаробоча сила мігрує до Росії, США, Канади, Німеччини, Австралії та Аргентини. Водночас Україна є потенційним реципієнтом трудових мігрантів з країн Африки та Азії, що загрожує зростанням нелегальної міграції з цих регіонів у майбутньому. Тому держава має не лише соціальні та політичні стимули допомагати мігрантам отримати легальний статус, а й економічні.
5. Перехід економіки України до ринкових умов господарювання потребує створення відповідної системи управління процесами на ринку праці. В Україні до цього часу не створена комплексна, скоординована та ефективна система управління ринком праці, яка б дозволила через дію існуючих та введення у практику нових ринкових механізмів відпрацювати еластичний та дієвий механізм досягнення ефективної зайнятості населення.

Дослідження диспозиції України в міжнародній трудовій міграції виявило певну асиметрію залучення до системи потоків робочої сили. Україна насамперед є донором робочої сили. Тут проживає багато громадян, народжених у інших країнах, хоча вони не є трудовими мігрантами. Це зумовлено історичним чинником (перебуванням у складі СРСР). У сегменті висококваліфікованої робочої сили переважає постійна міграція здебільшого до США, Канади, Німеччини, Російської Федерації, Австралії та Аргентини, низькокваліфікованої — тимчасова, яка має переважно нелегальний характер (частка легальних трудових мігрантів з України становить близько 2 %) — до Російської Федерації, Польщі, Чеської Республіки, Португалії та Іспанії. 

Список використаних джерел

1. Акімов Д. І. Інтелектуальна трудова міграція: наскільки страждає Україна від «відтоку мізків» / Д. І. Акімов // Актуальні проблеми економіки. — 2010. — № 11. — С. 297-299.
2. АкімовД. Соціальні основи трудової міграції: західна та східна моделі / Д. Акімов // Віче. — 2009. — № 14. — С. 2-3.
3. Алешковский И. А. Тенденции международной миграции в глобализирующемся мире / И. А. Алешковский, В. А. Ионцев // Век глобализации. — 2008. — № 2. — С. 77-87.
4. Андрусишин Н. І. Доходи трудових мігрантів як чинник інвестиційного забезпечення розвитку регіону / Н. І. Андрусишин, М. М. Біль // Проблеми раціонального використання соціально-економічного та природно-ресурсного потенціалу регіону : зб.наук. праць. — 2009. — Вип. 15. — № 4 (ч. 2). — С. 139-147.
5. Бабич Д. Відтік мізків: Топ-5 країн, куди емігрують кращі українські фахівці / Д. Бабич // Голос.иа — Режим       доступу: http://ua.golos.ua/social_problem/13_02_14_utechka_mozgov_top5_stran_kuda_emigriru yut_luchshie_ukrainskie_spetsialistyi
6. Баланда А. Ринок праці як економічна категорія //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 5. — C. 21-25.
7. Богиня Д. Трансформаційні процеси в системі формування національного ринку праці: інституційний аспект //Україна: аспекти праці. — 2005. — № 1. — C. 3-9
8. Ваврищук Н. Г. Міжнародна міграція робочої сили в контексті розширення Європейського союзу : дис. канд. екон. наук: 08.00.02 / Ваврищук Наталія Георгіївна; Національний ун-т «Києво-Могилянська академія». — К., 2007. — 308 с.
9. Валовий внутрішній продукт [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/: [Заголовок з екрана]
10. Варецька О. Соціально-економічне підґрунтя трудової міграції населення України / О. Варецька // Україна: аспекти праці. — 2005. — № 5. — С. 34-39.
11. Васильченко В. С. Управління трудовим потенціалом : навч. посіб. / В. С. Васильченко, А. М. Гриненко, О. А. Грішнова, Л. П. Керб; Київ. нац. екон. ун-т. — К., 2005. — 403 с.
12. Вірна Н. Заробітки. Соціальне сирітство. Прірва [Електронний ресурс] / Н. Вірна[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.chas.cv.ua/49_10/17.html
13. Гайдуцький А. П. Грошові трансферти мігрантів у системі міжнародного ринку капіталу : автореф. дис. … д-ра екон. наук : 08.00.02 / А. П. Гайдуцький; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2010. — 32 с. .
14. Галицький В. Тенденції ринку праці в Україні //Праця і зарплата. — 2008. — 16 липня. — C. 4
15. Гальків Л. І. Статистичне оцінювання міграційних процесів в Україні у контексті втрат людського капіталу / Л. І. Гальків // Науковий вісник НЛТУ України. — 2010. — Вип. 20(5). — С. 124-131.
16. Герасименко Г. В. Гендерні аспекти трудових міграцій населення України / Г. В. Герасименко, О. В. Позняк // Демографія та соціальна економіка. — 2006. — № 1. — С. 46-54.
17. Горідько Н. П. Оцінка граничних схильностей до споживання та заощадження в сучасній економіці України / Н. П. Горідько // БізнесІнформ. — 2011. — № 7. — С. 12-15.
18. Гринкевич С. С. Як подолати негативний вплив міграційних процесів на формування інтелектуального трудового потенціалу України [Електронний ресурс] / С. С. Гринкевич, І. Р. Проців // Економічний форум. — 2011. — № 4. — Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Ekfor/2011_4M7.pdf
19. Грішнова О. А. Трудовий потенціал України: оцінка стану, ефективність використання, стратегічні напрями розвитку : монографія / О. А. Грішнова, С. Р. Пасєка, А. С. Пасєка. — Черкаси : Маклаут, 2011. — 358 с.
20. Гуменюк Ю. Міжнародний ринок унікальної робочої сили: перспективи мігрантів / Ю. П. Гуменюк // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». — 2010. — № 691. — С. 321-327.
21. Гуменюк Ю. П. Теоретичні аспекти дослідження впливу міжнародної міграції робочої сили на розвиток економічної системи / Ю. П. Гуменюк, Г. П. Гоголь // Вісник національного університету «Львівська політехніка». — 2009. — Вип. 657. — С. 484-497.
22. Гуць М. Оцінка стану ринку праці в умовах реформування економіки України //Україна: аспекти праці. — 2005. — № 2. — C. 13-18
23. Демографічна ситуація в Україні у 2014 році [Електронний ресурс] // Експрес-випуск Державної служби статистики України. — 2015. — 17.02.2015 № 28/0/10.2вн-15. — Режим доступу: http://ukrstat. gov.ua/express/expr2015/02/31pdf.zip
24. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року: Законодавство України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
25. Дженкова В. І. Внутрішні та зовнішні виміри регулювання міграційних процесів / В. І. Дженкова, Л. М. Левченко, І. Є. Рєліна // Економічний простір. — 2009. — № 24. — С. 23-30.
26. Добрицкая Ж. Современные тенденции развития рынка труда в России и странах СНГ //Менеджер по персоналу. — 2007. — № 11. — C. 52-56
27. Дослідження ситуації у сфері трудової міграції: Україна. Аналітична доповідь [Електронний ресурс] [О. Малиновська, Т. Петрова, О. Позняк, С. Чехович] // Документ для обговорення на Національному тристоронньому семінарі з питань зовнішньої трудової міграції у рамках проекту МОП «Можливості професійного навчання, зайнятість та міграційна політика як чинники запобігання й скорочення масштабів торгівлі жінками в Україні» (2-4 лист. 2005 р.). — 2005. — 56 с. — Режим доступу: http://www.ilo.org.ua.pdf
28. Доходи та витрати населення України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/: [Заголовок з екрана].
29. Дронь Є. В. Трудова міграція в Україні: тенденції та наслідки / Є. Б. Дронь, В.Г. Заньковська // Економічні науки. — 2010. — № 6. — С. 38-45.
30. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів/ Б. І. Дяченко, С. В. Долинський, В. Ю. Ткач, М. А. Товтин //Економіка АПК. — 2005. — № 2. — С.138-143.
31. Звіт щодо методологіі, організаціі проведення та результатів модульного вибіркового обстеження з питань трудової міграціі в Україні [електронний ресурс]/ Міжнродна организація праці. Група технічної підтримки з питань гідної праці та Бюро МОП для країн Центральної та Східної Європи — Будапешт МОП, 2013. — режим доступу: http://www.ilo.org/wcmsp5/groups/public/—europe/—ro-geneva/—sro- budapest/documents/publication/wcms 244746.pdf.
32. Зовнішня трудова міграція населення України [електронний ресурс]. — К. «ДП Інформаційно-аналітичне агентство», 2009 — 120 с. — режим доступу: http://ucsr.kiev.ua/books/2009 Foreign labor Migration of Ukr.pdf
33. Корецька С. Державна політика на ринку праці //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 4.. — C. 291-296
34. Корчевська Л.О. Інтеграція України до світового ринку праці через використання трудового потенціалу: автореф. дис. на здобуття наук. Ступеня канд. екон. наук: спец. 08.05.01 / Корчевська О. Л. — Донецьк. нац. ун-т. — Донецьк, 2006. — 20 с.
35. Краузе О. Зовнішня трудова міграція населення України / О. Краузе // Галицький економічний вісник. — 2010. — № 2(27). — С. 26-30.
36. Кривенко Ю. І. Міграційні процеси за умов глобалізації (соціально- філософський аспект) / Ю. І. Кривенко [Електронний ресурс] // Гілея. — 2010. — № 39. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010
37. Лиса О.В. Оцінювання показників робочої сили за даними щомісячних обстежень населення //Статистика України. — 2008. — № 2. — C. 76-81
38. Лібанова Е.М. Ринок праці та соціальний захист : Навч. посібник / Е. Лібанова, О. Палій. — Київ : Основи, 2004. — 491 с.
39. Малиновська О.А. Міграційна політика Європейського союзу: виклики та уроки для України / О. А. Малиновська. — К. : НІСД, 2014. — 48 с.
40. Покрищук В. Про сучасний стан та проблеми розвитку ринку праці в Україні //Праця і зарплата. — 2008. — 26 березня. — C. 3-5
41. Руденко Н. В. Вплив зовнішньої трудової міграції на розвиток національних ринків праці / Н. В. Руденко // Теоретичні та прикладні питання економіки. — 2010. — Вип. 22. — С. 136-142.

Додатки

Додаток А

Кількість зареєстрованих безробітних за причинами незайнятості у 2017 році (за даними державної служби зайнятості)

	Кількість зареєстрованих безробітних на кінець звітного періоду
	січень – березень			січень – червень			січень – вересень			січень – грудень
	тис. осіб	у %  до		тис. осіб	у % до		тис. осіб	у % до		тис. осіб	у % до
		відповідного періоду 2016р.	підсумку		відповідного періоду 2016р.	підсумку		відповідного періоду 2016р.	підсумку		відповідного періоду 2016р.	підсумку
Усього	406,8	87,0	100,0	330,2	84,9	100,0	303,0	88,7	100,0	354,4	90,7	100,0
у тому числі
особи, які не були зайняті до 1 року	356,4	89,1	87,6	289,9	86,2	87,8	265,4	89,0	87,6	315,8	90,6	89,1
у т.ч. за причинами незайнятості
вивільнені у зв’язку зі змінами в організації виробництва та військовослужбовці, звільнені за скороченням чисельності або штату без права на пенсію	24,0	74,5	5,9	20,8	65,9	6,3	18,5	64,5	6,1	16,6	64,4	4,7
звільнені за власним бажанням	34,8	78,3	8,6	31,1	81,4	9,4	30,0	87,9	9,9	31,4	93,2	8,9
звільнені за угодою сторін	166,0	90,4	40,8	130,3	92,6	39,5	119,5	100,3	39,5	157,5	100,6	44,4
звільнені у зв’язку з закінченням строку договору	71,3	90,5	17,5	62,9	95,3	19,0	57,6	98,8	19,0	70,7	97,9	19,9
не зайняті з інших причин	60,3	99,0	14,8	44,8	74,9	13,6	39,8	68,5	13,1	39,6	65,4	11,2
особи, які не були зайняті з різних причин більше 1 року	50,4	74,5	12,4	40,3	76,5	12,2	37,6	86,8	12,4	38,6	91,8	10,9