Вступ.

1. Основні поняття логіки І.Канта.

2. Судження Е.Канта.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Іммануїл Кант (1724—1804), назвавши арістотелівську логіку формальною, заявив, що після Арістотеля ця «логіка не могла зробити жодного кроку вперед і, очевидно, має цілковито замкнений, завершений характер». Якщо звичайна логіка вивчала форми мислення, абстрагуючись від аналізу предметного змісту цих форм, то створена Кантом трансцендентальна логіка повинна була досліджувати ті умови, які надають знанням апріорний характер і забезпечують можливість безумовно всезагальних і необхідних істин.

У роботах Канта робиться спроба поглянути на процес пізнання не ззовні, а зсередини людини. Показується обмеженість здатності людського пізнання. "Все те, що суперечить законам розуму і розуму, неможливе при всіх випадках; проте з тим, що, будучи предметом чистого розуму, не підкоряється тільки законам споглядального пізнання, справа йде інакше. Адже ця розбіжність між плотською і розсудливою здатністю указує тільки на те, що розум часто не може виразити конкретно і перетворити на споглядання ті абстрактні ідеї, які він одержав від розуму.

1. Основні поняття логіки І.Канта

У сфері логіки Кант розрізняв звичайну, або загальну логіку, яка досліджує форми думок, абстрагуючись від їх предметного змісту, і логіку трансцендентальну, яка досліджує у формах мислення те, що надає знанням апріорний (додосвідний), всезагальний і необхідний характер. Основним для нього є питання про джерела і межі пізнання, котре він формулює як питання про можливість апріорних синтетичних (тобто таких, що дають нове знання) суджень у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці. Розв'язання питань, поставлених у "Критиці чистого розуму", Кант зводить до аналізу основних здатностей пізнання — чуттєвості, розсудку і розуму.

Розглядаючи питання про можливість синтетичних суджень у "метафізиці", Кант досліджує розум як такий, що породжує ідеї, тобто поняття про безумовну цілісність або єдність зумовлених явищ (поняття продушу, світі бога). На його думку, всі три умоглядні науки традиційної філософії, яка розглядала ці ідеї, — раціональна психологія, раціональна космологія і раціональна теологія — є надуманими.

Обмежуючи сферу компетенції розуму, Кант виходив з того, що втрачене при цьому пізнанням виграється вірою, оскільки бог не належить до світу явищ і не може бути виявленим у досвіді, вважав він. Звідси випливає висновок про те, що релігія є предметом віри, а не науки чи теоретичної філософії. Необхідність релігії пояснював тією обставиною, що без неї немає змоги примирити вимоги моральної свідомості з беззаперечними фактами зла, що панують у людському житті.

Етика Канта грунтується на результатах критики теоретичного розуму. При цьому він виходив із переконання, що кожна особистість є самоцінною, і ні в якому разі не повинна розглядатися як засіб реалізації будь-яких цілей навіть у тому випадку, коли б останні пояснювалися необхідністю досягнення загального блага. Основним законом етики Кант вважав формальне внутрішнє веління — категоричний імператив. При цьому він намагався суворо розмежувати усвідомлення морального обов'язку і схильність людини до виконання морального закону. Вчинок, на його думку, є моральним тільки в тому випадку, коли він здійснюється цілковито з поваги до морального закону. У випадку конфлікту між чуттєвою схильністю і моральним законом Кант вимагав безумовного підкорення моральному обов'язку.

Правильне мислення від початку керується деякою загальною, вільною від будь-якого змісту, суто формальною логікою, яка викладає всезагальні і необхідні правила для розсудку. Мислити згідно з цією логікою означає мислити істинно. Однак формально правильна думка може не мати змісту, тобто суперечити своєму предмету. Самі тільки логічні критерії нездатні забезпечити реального пізнання. Емпіричне застосування понять вимагає попереднього синтезу багатоманіття чуттєвого споглядання, оскільки поняття не може застосовуватись до окремих споглядань без перспективи інших споглядань. У понятті плинна фактичність чуттєвості трансцендується (що само по собі є інтуїтивно достовірним фактом!), оскільки в іншому випадку мислення і чуттєвість були б несумісні. Перший синтез лише оформленої у спогляданні, але незв'язаної чуттєвості, який Кант називає фігурним синтезом, здійснює необхідна для цього здатність уяви, яка у свою чергу є наслідком синтетичного впливу розсудку на чуттєвість. У розсудку єдність синтезу уявлень мислиться у спеціальних поняттях — категоріях. Тобто розсудок виявляється тією функцією, яка одночасно надає єдності різним уявленням в одному судженні, а також надає єдності чистому синтезу різних уявлень в одному спогляданні; "така єдність, виражена у загальній формі, називається чистим розсудковим поняттям". Саме в категоріях мислення (а, зокрема, й апріорний синтез) знаходить можливість емпіричного застосування шляхом зведення до них інших понять, хоча це застосування, повторимо, й обмежується лише об'єктами можливого досвіду, якими є явища під апріорними формами чуттєвості — простором і часом. Преформованість чуттєвості у доктрині Канта виконує функцію інтуїтивної фактичності наявності чи відсутності очікуваного змісту у логізованих формах чуттєвого споглядання у разі кожного конкретного досвіду.

Проте Кант жорстко розрізняє у тотальності фактів a priori та a posteriori, де факти (тобто те, що згідно з нашою точкою зору позначають синтетичні судження взагалі) у першому є незаперечно достовірними і складають форму чи зразок для другого. З цієї позиції, звичайно, важко пояснити зв'язок між системою категорій і формами чуттєвості, а тому категоріальна система фактично постулюється заздалегідь — як система можливих суджень — і відразу як така, що має бути застосовною емпірично. Структура кантівської доктрини тісно переплетена з екстра-теоретичним уявленням про сутність реального взагалі. Там, де вона містить бездоказові постулати, ми насправді маємо справу з теоретичним оформленням зовнішнього за походженням критерію істинності та реальності. Конкретні проблеми, які виникають у цьому зв'язку, ми розглянемо принагідно, а наразі звернемось до теоретичної критики концепції синтетичного a priori.

2. Судження Е.Канта

Кант виділяє три класи суджень, два з яких відповідають класові означень (відповідно, аналітичні судження) та класові емпіричних суджень чи гіпотез (відповідно, синтетичні судження a posteriori). Оскільки ці два класи принципово, як переконливо показав Юм, не дають аподиктичного знання про реальність (а факт існування такого знання для Канта засвідчує стан наук), то Кант вводить третій клас суджень — синтетичні судження a priori, істинність яких засвідчується не з означень чи досвіду, а зі спеціальної здатності чистого розуму. Необхідність дослідження можливостей чистого розуму вводиться дескриптивним питанням "Як можливі синтетичні судження a priori?" стосовно кожної зі сфер пізнання, де вони вважаються актуальними: математики, природознавства (Physica), метафізики.

Спосіб вирішення поставленої задачі у Канта вказує на надзвичайну залежність його системи від дійсності факту наявності і методологічної необхідності синтетичних суджень a priori у вказаних ним науках. Констатація наявності синтетичних суджень a priori базується передусім на переконанні у теоретичній неможливості їхньої відсутності. Якщо ми зможемо вказати спосіб, згідно з яким конкретні кантівські приклади синтетичних суджень a priori виявляться суперечливими або неоднозначними стосовно реальності, а також відшукаємо рівноцінні формальні умови, які не підпадатимуть під кантівський формалізм, але задовольнятимуть вимогам до обґрунтування тих наук, на які посилається Кант,— буде спростовано концепцію, принаймні, про вказану Кантом конкретизацію можливості аподиктичного пізнання реальності, хоч би й обмеженої явищами, за допомогою синтетичних суджень a priori. Зокрема, якщо ми будемо успішними, то пояснимо, яким чином у кожному випадку третій клас суджень зводиться до одного з перших двох.

Наведені Кантом приклади, засновані на понятті про варіацію змісту поняття речі, який розширюється у синтетичному судженні, встановлюють фундаментальне розрізнення між аналітичними і синтетичними видами суджень, яке має таке саме значення у логічному емпіризмі. Так, судження "всі тіла є протяжними" є аналітичним, оскільки приписує суб'єктові судження предикат, який "вже міститься у понятті" про цей суб'єкт. Оскільки судження виноситься без звертання до досвіду, але на основі одного лише поняття, воно є апріорним. Стосовно цього Шлік додає: "… адже жоден досвід не може виявити тіл, які не є протяжними". Здійснивши розведення мовної і речової реальності, Шлік погоджується з аналітичним характером таких суджень, адже якщо ми зустрічаємо у досвіді дещо непротяжне, то ми не можемо кваліфікувати його як тіло, оскільки це суперечило б означенням. Звідси випливає, що аналітичні судження ґрунтуються на логічному принципі протиріччя, а відтак є вивідними з означень за допомогою цього принципу. З іншого боку, судження "всі тіла мають вагу" є синтетичним, оскільки приписує суб'єктові судження предикат, який "не міститься у понятті" про цей суб'єкт, а є запозиченим з досвіду.

Синтетичне судження завжди містить у собі референцію до факту, який дається в інтелектуальній інтуїції безпосередньо як фактичний зв'язок. Кант припускає субстанційне існування речей самих по собі, внаслідок чого стикається з проблемою якісно розрізняти емпіричне (вертикаль "явище — поняття") і чисте зв'язування (горизонталь "поняття — поняття"), а також непізнаваність зв'язування речей самих по собі (горизонталь "річ — річ"), яка замінюється на синтез уявлень у спогляданні (горизонталь "явище — явище"). Не визнаючи моментів інтелектуальної інтуїції речей зовнішнього світу (а саме — безпосереднього досвідного сприйняття речі самої по собі як такої разом з її суттєвою структурою), які він правильно асоціює з фактичністю досвіду, Кант переконаний, що зв'язок не дається об'єктом, не є однорідним чи подібним до зв'язків речей самих по собі, а створюється суб'єктом на основі явищ у спонтанному акті розсудкової самодіяльності. "Зв 'язок (conjunctio) багатоманітного взагалі ніколи не може бути сприйнятий нами у відчуттях…; серед усіх уявлень зв 'язок є єдине, що не дається об'єктом, а може бути створене тільки самим суб'єктом… Але поняття зв'язку містить у собі, окрім поняття про багатоманітне і синтез його, ще й поняття про єдність багатоманітного. Зв'язок є представлення про синтетичну єдність багатоманітного". Хоча на місце об'єктивно реальної єдності предметів досвіду у Канта стає суб'єктивна трансцендентальна єдність самосвідомості, однак заснована вона, все ж таки, на інтуїтивній самоочевидності факту я мислю. Таким чином, Канту не вдається остаточно розвести апріорне синтетичне пізнання й інтелектуальну інтуїцію.

Номотетична діяльність розуму, яка встановлює правила і закони пізнання, цілеспрямована на фільтрацію усього багатства фактичності, задаючи аподиктичність виняткової значущості окремих її сегментів, яка своє остаточне обґрунтування віднаходить вже тільки як деяка повинність у компетенції практичного розуму. Сталі критеріальні форми для визначення реальності, хочби які вони були, представляють її у принципово збідненому змісті, обмеженому "раз і назавжди встановленою" Кантом сферою можливого досвіду. Можливий апріорний синтез, який претендує на емпіричне застосування, є попередньо зв'язаним чітко окресленими, однак насправді конвенційними формами фактичності, які підносяться Кантом до рангу фундаментальних відношень. Критика з боку логічного емпіризму розкриває і перекриває деякі з можливих джерел переконання Канта в існуванні синтетичних суджень a priori. "У класі означень, які за самою своєю природою є валідними незалежно від досвіду і відтак є a priori, існує велика кількість конвенцій, які, взяті надприродно, здаються невиводимими з означень, а значить — синтетичними". За Кантом, аподиктичні судження математичних наук — арифметики і геометрії—уможливлюються апріорними форми чуттєвого споглядання, оскільки вони є науками часової і просторової форм інтуїції відповідно, у якій об'єкти досвіду підкоряються тим законам, згідно з якими відбувається сам досвід як когнітивний процес. Принцип, застосовний до чуттєвості, поширюється Кантом на мислення. Зв'язування також відбувається згідно з певними формами, які є фундаментальними атомарними концепціями — категоріями. Останні нерозривно зв'язані з чуттєвістю і задають її понятійну форму. Тому вони мають бути необхідно істинними щодо реальності (маючи на увазі, що це реальність, дана лише у можливому досвіді, а не сама по собі), оскільки ми не можемо мислити зв'язків цієї реальності інакше, ніж за допомогою вказаних категорій. Та реальність, яка дається нам у явищі — а це єдина і вся можлива реальність досвіду — повністю конформна категоріальному мисленню, в якому суто логічні форми мислення покладаються в емпіричну реальність. Згідно з означеними категоріями конституюється і реальність взагалі, яка сама виявляється категорією.

Отже, реальність відповідає апріорним законам нашого мислення, а це означає можливість висловлювати деякі твердження про неї a priori. Сума таких тверджень, які є синтетичними судженнями a priori, складає принципи чистого природознавства.

Трансцендентальну логіку Кант визначає як науку, що вивчає “походження, об’єм і об’єктивну значущість” апріорних знань [2, 81–82]. Ця наука має справу лише з законами розсудку і розуму, а також розглядає взаємодію рецептивності і спонтанності. На відміну від формальної трансцендентальну логіку апріорі співвіднесено із предметом. Ця наука складається з двох частин, тобто 1) аналітики, що стосується начал і принципів, згідно з якими можливо мислити предмет, та 2) діалектики, що критикує суперечності розуму. Обидві частини також важливі для кантівського розуміння досвіду. Перша дисципліна трансцендентальної логіки становить канон оцінки емпіричного застосування розсудку, а друга – критику розуму і розсудку у їх застосуванні до позафізичного світу.

Головні положення і основний висновок трансцендентальної аналітики можна сформулювати так. По-перше, зв’язність та єдність між “окремими досвідами” є необхідними для конституювання досвіду об’єктивного та закономірного світу. По-друге, поняття, які застосовано у досвіді, становлять саме правила такої єдності і зв’язності. По-третє, поєднання досвідів за певними правилами під поняттями є необхідною умовою єдності свідомості, тобто самосвідомості. Ця необхідна єдність, тобто єдність самосвідомості – це “трансцендентальна єдність аперцепції”. Ще Кант визначає трансцендентальну єдність аперцепції як “та єдність, через яку все дане у спогляданні поєднано у понятті про об’єкт”, тобто як об’єктивну, а не суто суб’єктивну єдність свідомості [2, 139]. Таким чином, досвід виявляється можливим, коли чуттєвість підведено під поняття. Стара, добре опрацьована формальна логіка свідомо уникала зв’язку із чуттєвістю. Натомість трансцендентальна логіка, як уже зазначалося, апріорі стосується предмета. Завдяки цьому трансцендентальна аналітика тлумачить дванадцять форм формальних пропозицій традиційної логіки у їх застосуванні до уявлень. У такому тлумаченні форми формальних пропозицій стають категоріями, тобто чистими поняттями розсудку. Категорії – це апріорні поняття розсудку, що визнаються як “апріорні можливості досвіду (і можливості споглядання, і можливості мислення” [2, 126]. Аналітика також дає правила об’єктивного застосування категорій у таблиці основоположень [2, 200]. Завдяки цьому розсудок розкриває свою природу як “здатність апріорі зв’язувати і підводити багатоманіття даних уявлень під єдність аперцепції” [2, 135].

Висновки

Отже, Кант розрізняв і відособляв споглядання і розум, відводячи кожному певну роль в пізнавальному процесі. Проте він постійно підкреслював їх взаємозв'язок: "Без чуттєвості жоден предмет не був би нам даний, а без розуму жоден не можна було б мислити. Думки без змісту порожні, споглядання без понять сліпі. Тому у однаковій мірі необхідно свої пізнання робити плотськими (тобто приєднувати до ним в спогляданні предмет), а свої споглядання осягати розумом, тобто підводити їх під поняття. Ці дві здібності не можуть виконувати функції один одного. Розум нічого не може споглядати, а відчуття нічого не можуть мислити. Тільки із з'єднання їх може виникнути знання". Кант стверджує, що його логіка є продовженням існуючої до нього логічної думки. "Теперішня логіка, — пише Кант, — походить від аристотелевой аналітики.

Цього філософа можна вважати батьком логіки. Він виклав її як орган, він і підрозділив її на аналітику і діалектику. Його трактування вельми схоластично і зводиться до розвитку найзагальніших понять, лежачих в основі логіки, чому, проте, немає користі, окрім тієї, що звідси виходять позначення різних дій розуму, оскільки майже все він зводить до порожньої тонкості. Логіка для Канта – збори чисто формальних правил, що служать лише для узгодження думок. Логіка, на думку Канта, не може бути методом досягнення об'єктивної істини, знаряддям відшукання нових результатів.

Список використаної літератури

1. Асмус В. Диалектика Канта/ Валентин Асмус,; Коммунистическая академия. Философская секция. -М.: Изд-во коммунист. академии, 1989. -162 с.

2. Баскин Ю. Кант/ Юрий Баскин,. -М.: Юрид. лит., 1984. -88 с.

3. Вахтомин Н. Теория научного знания Иммануила Канта : Опыт современ. прочтения "Критики чистого разума"/ Николай Вахтомин,; Отв. ред. М. Ф. Овсянников; АН СССР, Каф. философии. -М.: Наука, 1986. -205 с.

4. Гулыга, А. Кант/ Арсений Гулыга,. -2-е изд.. -М.: Мол. гвардия, 1981. -303 с

5. Длугач Т. Проблема единства теории и практики в немецкой классической философии (И. Кант, И. Г. Фихте)/ Тамара Борисовна Длугач,. / Тамара Борисовна Длугач,/ Тамара Длугач,; Отв. ред. В. М. Богуславский; АН СССР, Ин-т философии. -М.: Наука, 1986. -149

6. Кант І. Критика чистого розуму/ Іммануїл Кант,; Пер. з нім та приміт. І.Бурковського. -К.: Юніверс, 2000. -501 с.

7. Кант И. "К вечному миру" И. Канта/ Иммануил Кант. -М.: Моск. рабочий, 1989. -75 с.

8. Кант И. Пролегомены/ Иммануил Кант,; Ред. и авт. предисл. А.Сараджев. -М.; Л.: ОГИЗ, 1984 . -377 с.

9. Кант И. Критика чистого разума/ И. Кант; Пер. с нем. И. Лосского, Примеч. И. Арзаканяна. -М.: Мысль, 1994. -591с.

10. Кассирер Э. Жизнь и учение Канта/ Эрнст Кассирер,, Д.Ф.Верен, К.О.Шраг; Укл. С.Я.Левит; Пер. М.И.Левина; Ред. Л.Т.Мильская; Сост. С.Я.Левит; Отв. ред. Л.Т.Мильская; Пер. с нем. М.И.Левиной. -СПб.: Унив. кн., 1997. -446 с.

11. Мамардашвили М. Кантианские вариации/ Мераб Константинович Мамардашвили,; Под ред. Ю.П.Сенокосова. -М.: АГРАФ, 1997. -309 с.