Формування корпоративного управління сталим регіональним розвитком України

Актуальність теми. Трансформаційні процеси, які відбуваються в економіці країни в останні роки, потребують постійного перегляду економічної політики для забезпечення її сталого розвитку.

Формування та реалізація політики сталого розвитку регіонів повинні передбачати створення оптимальних умов для життєдіяльності населення, функціонування господарюючих суб’єктів та їх економічну безпеку, набуваючи нової якості і потребуючи розробки сучасних підходів до управління, а саме корпоративного управління сталим розвитком.

Практика трансформації економічної системи в Україні показує, що, незважаючи на загострення економічної та фінансової кризи, відбуваються зміни, пов’язані із процесами посилення конкурентоспроможності корпоративного бізнесу, підвищення його соціальної відповідальності, активізації розвитку корпоративних структур як найбільш ефективних організаційно-правових форм господарювання. Збільшення частки корпоративних утворень у галузях вітчизняної економіки, формування нової парадигми корпоративного управління, залучення корпорацій до вирішення суспільних та економічних інтересів держави, підтримка інноваційних напрямів діяльності вимагають поглиблення наукових досліджень, пов’язаних з подальшим розвитком корпоративних відносин та можливостей їх поєднання із концепцією сталого розвитку України.

Як свідчить досвід розвинених країн, саме корпоративні форми організації економічної діяльності мають багато переваг. Вони суттєво сприяють процесам концентрації капіталу та інвестуванню його в напрямах, які забезпечують продуктивність і конкурентоспроможність корпоративних структур на світових і національних ринках, пом’якшують суперечності між працею і капіталом, сприяють демократизації економіки, значною мірою забезпечують вирішення соціальних проблем на основі формування корпоративної культури. Таким чином, виникає нагальна потреба адаптації світового досвіду корпоративного управління сталим розвитком до регіональних умов України.

Серед зарубіжних авторів, які досліджували проблеми корпоративного управління, слід виділити фундаментальні наукові праці А. Берлі і Г. Мінза, що набули подальшого розвитку в роботах відомих учених І. Ансоффа, Дж. Бенкета, Д. Лорша, Р. Ла Порта, Н. Мінова, Р. Монкса, Дж. Паунда, А. Радигіна, Б. Стеварда, В. Салмона.

Розкриття сутнісних ознак сучасного сталого регіонального розвитку та окремих аспектів корпоративного управління відображено в наукових працях відомих вітчизняних учених за наступними напрямами: вдосконалення механізму корпоративних відносин – А. Е. Воронкової, В. А. Євтушевського, Г. В. Козаченко; побудови організаційної структури управління корпораціями і систем менеджменту – О. Є. Кузьміна, Г. В. Назарової, Є. М. Палиги; оцінки результативності діяльності підприємств корпоративного сектору – А. Є. Ачкасова, І. О. Бланка, Г. С. Волинського, В. А. Лушкіна, О. Г. Мендрула, Р. Б. Тяна, Л. І. Федулової, М. Г. Чумаченка; системного розвитку організаційно-економічного механізму корпоративного управління – О. І. Амоші, В. П. Дубіщева, І. В. Запатріної, А. В. Крушевського, О. С. Поважного, М. П. Педана, В. І. Торкатюка, В. Г. Федоренка; корпоративного управління та сталого розвитку на регіональному рівні – І. К. Бистрякова, О. І. Дація, М. І. Долішнього, Ш. І. Ібатулліна, Г. В. Ковалевського, Я. В. Коваля, М. Х. Корецького, М. Ф. Кропивка, В. І. Куценко, В. С. Міщенка, В. П. Ніколаєва, Я. Б. Олійника, Г. І. Онищука, А. В. Степаненка, О. В. Ульянченка, М. А. Хвесика, Є. В. Хлобистова, М. В. Щурика.

Разом із тим у зв’язку з недостатністю теоретико-методологічного та методичного забезпечення корпоративних форм управління розвитком господарських систем на регіональному рівні як ключової ланки соціально-економічних відтворювальних процесів, виникає потреба формування корпоративних структур змішаного типу, орієнтованих на досягнення умов сталого розвитку, створення бізнес-середовища із високим рівнем соціальної відповідальності, розроблення концептуальних положень корпоратизації сталого розвитку та відповідного інституціонального забезпечення. Саме необхідність наукового обґрунтування значущості визначених проблем проведення подальших наукових досліджень у контексті розвитку цілісної системи корпоративного управління сталим регіональним розвитком України обумовили вибір теми дослідження, його актуальність, визначили мету і завдання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах науково-дослідних робіт Ради по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України та Державної установи «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України», зокрема темами: III-305 (87) «Дослідження проблем модернізації національного господарства в контексті світових тенденцій сталого розвитку» (номери державної реєстрації 0106U005193(39), 0106U0055261(48)), де здобувачем досліджено світові тенденції та наукові надбання корпоратизації економічного простору в рамках забезпечення сталого регіонального розвитку; III-15-09(100) «Інституціоналізація інноваційно-інвестиційної трансформації економіки регіонів» (номер державної реєстрації 0108U009957), у межах якої обґрунтовано методичні підходи до активізації розвитку корпоративних відносин в Україні за умов підвищення інноваційної та інвестиційної діяльності в реальному секторі економіки; II-1-11(1) «Формування стратегічного потенціалу сталого розвитку України» (номер державної реєстрації 0111U000324), де запропоновано авторський системно-функціональний підхід до визначення корпоративного управління сталим регіональним розвитком.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування теоретико-методологічних засад та розробка рекомендацій щодо формування і впровадження корпоративних форм управління сталим регіональним розвитком в Україні.

Для досягнення визначеної мети поставлені та вирішувались такі основні завдання:

виявити світові тенденції та наукові надбання корпоратизації економічного простору в рамках забезпечення сталого регіонального розвитку;
визначити сучасні науково-теоретичні положення щодо корпоратизації регіонального економічного простору;
обґрунтувати напрями, чинники і принципи забезпечення розвитку ефективних форм корпоративного управління;
розкрити тенденції корпоратизації економічної діяльності в Україні;
визначити умови забезпечення інвестиційної та інноваційної активності національних корпоративних структур;
здійснити аналіз стану науково-методичного та інформаційного забезпечення розвитку корпоративних структур в Україні;
аргументувати шляхи забезпечення корпоративних конкурентних переваг регіонів для сучасних умов трансформації економіки країни;
розкрити сутнісні ознаки та зміст розвитку корпоративної соціальної відповідальності;
розробити концептуальну модель корпоративного управління сталим регіональним розвитком в Україні;
визначити методичні підходи до оцінки ефективності корпоратизації регіонів;
сформувати сучасні механізми корпоративного управління сталим регіональним розвитком;
поглибити напрями інституціоналізації корпоративного управління сталим регіональним розвитком, включаючи відповідні інститути, засоби інтеграції фінансових та виробничих капіталів як запоруку забезпечення відтворювальних процесів.

Об’єктом дослідження є процес формування корпоративного управління сталим регіональним розвитком України.

Предметом дослідження є теоретичні, методологічні й прикладні засади корпоративного управління сталим регіональним розвитком України на основі гармонізації інтересів владних структур, суспільства та бізнесу.

Методи дослідження. Теоретичну і методологічну основу дослідження становлять ключові положення, принципи та методи сучасної економічної теорії і теорії управління, праці вітчизняних і зарубіжних учених та закономірності розвитку національної економіки.

Дослідження виконано з використанням широкого спектра загальних і спеціальних наукових методів, таких як: історичний підхід і діалектичний метод пізнання – у процесі аналізу світового досвіду формування корпоративних структур і вітчизняної практики; абстрактно-логічного аналізу – для визначення сутності понять корпоративне управління, корпоративні структури, корпорація; математичного моделювання та системного аналізу – для розробки моделі корпоративного управління і господарювання; інституціональний – у процесі дослідження внутрішніх і зовнішніх механізмів функціонування корпоративних відносин; економіко-правовий – для аналізу нормативно-правової бази формування корпоративного управління сталим регіональним розвитком; техніко-економічного і статистичного аналізу – для оцінки стану функціонування корпоративних структур у регіоні; методи порівняльного аналізу та зіставлень – для дослідження структури акціонерного капіталу і різних моделей корпоративного управління; синергетичний метод – з метою дослідження процесів відтворення регіональних господарських систем.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативні акти України, офіційні дані Державної служби статистики України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України, Фонду державного майна України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, матеріали інформаційно-аналітичних бюлетенів та оглядів, монографічні дослідження вітчизняних і зарубіжних економістів, мережа Інтернет.

Наукова новизна отриманих результатів. Сформульовані та обґрунтовані в дисертаційній роботі основні положення, висновки і рекомендації є новим розв’язанням важливої наукової проблеми – розробити концептуальні основи і теоретико-методологічні засади формування корпоративного управління сталим регіональним розвитком України.

До вагомих результатів дослідження, що відображають наукову новизну, розкривають зміст дисертаційної роботи і виносяться на захист, належать такі:

уперше:

сформульовано та обґрунтовано теоретичні положення щодо поєднання корпоративного принципу організації економічної діяльності з концепцією сталого розвитку регіонів на основі розмежування відповідальності корпорацій і регіональних владних структур стосовно раціонального використання стратегічного потенціалу регіону;
розроблено методологічні засади формування системи управління сталим регіональним розвитком України на основі побудови корпоративних відносин з розвинутою компонентою соціальної відповідальності, а також ефективних корпоративних зв’язків між владою, суспільством і бізнесом, орієнтованих на забезпечення конкурентних переваг регіонів;
запропоновано концептуальну модель сталого регіонального розвитку в рамках формування системи корпоративного управління, яка базується на структуруванні корпоративних відносин та відповідного інституціонального середовища, що забезпечує рівновагу інтересів суб’єктів господарювання;

удосконалено:

понятійний апарат щодо забезпечення сталого регіонального розвитку, зокрема визначено поняття корпоратизація сталого регіонального розвитку, яке, на відміну від існуючих, відображає особливу форму організації підприємницької діяльності, що регламентована спеціальним законодавством;

методичні підходи до корпоративного управління сталим регіональним розвитком, які базуються на інституційному забезпеченні відтворення регіональних фінансових та виробничих капіталів;
систему організаційно-економічних механізмів забезпечення сталого регіонального розвитку на основі: узгодження інтересів суб’єктів економічної діяльності, формування корпоративних структур середнього та малого бізнесу, що розташовані в регіоні; розмежування прав власності на стратегічні ресурси регіону, ураховуючи економічні, соціальні, екологічні, енергетичні та інші складові; пошуку форм і типів організації регіональних корпорацій змішаного типу; забезпечення інститутів концентрації та перерозподілу ресурсів у владних структурах; формування загальної корпоративної культури господарювання, упровадження контролінгу, пов’язаного з фінансово-економічною діяльністю, а також трансферу, що забезпечує поширення передових технологій серед суб’єктів господарювання на комерційній і некомерційній основі;
методичні підходи до активізації розвитку корпоративних відносин за умов підвищення інноваційної та інвестиційної діяльності в реальному секторі економіки, що, на відміну від існуючих, ураховують структуризацію моделі узгодженого розвитку великого, середнього та малого бізнесу;
систему принципів вирішення проблеми корпоративного управління сталим регіональним розвитком, яка формує їх нову конфігурацію і включає: законодавче закріплення переліку основних прав регіональних суб’єктів корпоративних відносин; забезпечення їх достатньою і достовірною інформацією про структуру капіталу та механізми контролю згідно з міжнародними стандартами; відповідальне ставлення до використання належних прав тощо.

набули подальшого розвитку:

категорія корпоративне управління, що, на відміну від існуючих трактувань, розглядається як система принципів, норм, правил, методів поведінки учасників корпоративних відносин, орієнтованих на досягнення певних цілей у результаті спільної діяльності, при визначенні як суб’єкта корпоративного управління учасників корпоративних відносин, а об’єкта – діяльність учасників корпоративних структур;
системно-функціональний підхід до визначення інститутів корпоративного управління сталим регіональним розвитком, який ураховує засоби підвищення загальних стандартів діяльності корпоративних утворень, включаючи фінансові результати і підвищення акціонерної вартості;
методичні підходи до обґрунтування основних напрямів підвищення ефективності державного регулювання корпоративної діяльності, які включають заходи щодо поліпшення форм участі держави в управлінні корпораціями за допомогою економічних методів і стимулів;
система принципів формування корпоративної соціальної відповідальності бізнесу, котра передбачає включення принципу підвищення ефективності функціонування корпорації, що можна віднести до сфери корпоративної соціальної відповідальності, а також визначення стейкхолдерів, або груп впливу, тобто основних суб’єктів, на яких поширюватиметься діяльність корпорації;
методичний підхід до вдосконалення саморегулювання акціонерних товариств, що передбачає розробку рекомендаційних кодексів корпоративного управління сталим регіональним розвитком на основі розвиненої інформаційної інфраструктури.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що з використанням обґрунтованих концептуальних положень, науково-методичних і практичних рекомендацій можливо підвищити ефективність корпоративного управління сталим регіональним розвитком України, створити передумови для поліпшення та активізації інвестиційної діяльності як невід’ємної складової політики економічного зростання. Науково-методичні розробки автора та рекомендації використано: Державним фондом сприяння місцевому самоврядуванню в Україні для розробки та вдосконалення «Методики оцінки проектів і програм розвитку місцевого самоврядування в 2010 р.» (довідка № 144/01/6-10 від 09.11.2010 р.), Виконавчим комітетом Рівненської міської ради у процесі розробки «Програми соціально-економічного розвитку м. Рівного на 2011–2015 роки» та «Муніципальної програми сталого розвитку на 2009–2012 роки», затверджених рішеннями Рівненської міської ради № 48 від 28.12.2010 р. та № 2278 від 15.04.2009 р. відповідно (довідка № 08-1396 від 22.09.2011 р.); Міністерством з питань житлово-комунального господарства України при розробці системи індикаторів, які характеризують ефективність управління підприємствами та інвестиційною діяльністю об’єднань підприємств, а також дослідженні фінансово-економічних ризиків суб’єктів господарювання, формуванні організаційних структур соціальної сфери країни (довідка № 7/17-2185 від 02.03.2011 р.); Республіканським галузевим концерном комунального машинобудування «Укркомунмаш» у процесі розроблення рекомендацій з інституціонального забезпечення розвитку корпоративних відносин, інтеграції фінансового та промислового капіталів (довідка № 201 від 19.01.2011 р.); Радою по вивченню продуктивних сил України НАН України при виконанні тем «Дослідження проблем модернізації національного господарства в контексті світових тенденцій сталого розвитку», «Інституціоналізація інноваційно-інвестиційної трансформації економіки регіонів» (довідка № 01-08/324 від 12.01.2010 р.); Відкритим міжнародним університетом розвитку людини «Україна» у методологічному та методичному забезпеченні навчального процесу при викладанні дисциплін «Корпоративне управління», «Економіка природокористування», «Корпоративна безпека» (довідка № 02-3/243 від 14.07.2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійно виконаною роботою, в якій викладено авторській підхід до вирішення теоретичних, методологічних та практичних проблем формування корпоративного управління сталим регіональним розвитком. Усі відображені в дисертації висновки та положення, що виносяться на захист, одержані автором особисто, а з наукових праць, опублікованих у співавторстві, використані лише ті ідеї та положення, які є результатом особистих досліджень. Дисертація не містить матеріалів кандидатської дисертації.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційної роботи апробовано на науково-практичних конференціях різних рівнів, а саме: «Регіональні економічні проблеми» (м. Київ, 26 травня 2002 р.), «Соціально-економічні аспекти промислової політики: теоретичні аспекти регіонального розвитку і моделі інноваційного розвитку територій» (м. Донецьк, 18 квітня 2002 р.), Наукові доповіді ІІ Добровської конференції з наукознавства та історії науки (м. Київ, 12–13 березня 2002 р.), «Географічні проблеми розвитку продуктивних сил України»(м. Київ, 20–21 квітня 2004 р.), «Актуальні проблеми економічного розвитку України» (м. Київ, 1 листопада 2006 р.), «Формування та проблеми розвитку підприємництва в Україні» (м. Київ, 23–24 листопада 2006 р.), «Україна та її регіони на шляху до інноваційного суспільства» (м. Донецьк, 26 червня 2006 р.), «Актуальні проблеми формування рентної політики в сучасних умовах» (м. Київ, 17 травня 2007 р.), «Конкурентоспроможність в умовах глобалізації: реалії, проблеми та перспективи» (м. Житомир, 26–27 квітня 2007 р.), «Сучасні проблеми розвитку підприємництва в Україні» (м. Київ, 22–23 листопада 2007 р.), «Стратегія забезпечення сталого розвитку України» (м. Київ, 20 травня 2008 р.), «Розвиток продуктивних сил України від В. І. Вернадського до сьогодення» (м. Київ, 20 березня 2009 р.), «Розвиток менеджменту виробничої сфери в умовах глобалізації» (м. Миколаїв, 20 вересня 2011 р.), «Сталий розвиток та екологічна безпека суспільства в економічних трансформаціях » (м. Бахчисарай, 16 вересня 2011 р.).

Публікації. Основні наукові положення та результати дисертаційного дослідження висвітлено у 45 наукових працях загальним обсягом 56,4 друк. арк., з яких особисто автору належить 49,4 друк. арк., з них: 9 монографій, у т.ч. 1 одноосібна, 8 – у співавторстві, 22 статті у наукових фахових виданнях, 14 – у матеріалах наукових конференцій.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 446 стор. комп’ютерного тексту, який включає 31 таблицю та 49 рисунків, з яких 8 займають повну площу сторінки. Список використаних джерел із 315 найменувань викладено на 27 стор., 4 додатки – на 19 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження поставленої проблеми, зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами й темами, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, особистий внесок здобувача у розробку обраної теми.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади корпоративного управління сталим регіональним розвитком» розкрито світові тенденції корпоратизації економічної діяльності, чинники та принципи забезпечення корпоративного управління, а також теоретичні підходи до корпоративного управління сталим регіональним розвитком.

Світові тенденції корпоратизації економічного простору розглянуто у ключі зіставлення національних особливостей його структурної організації. Установлено, що в англо-американській моделі визначальним фактором є фондовий ринок, який стимулює процеси збільшення вартості й короткострокової прибутковості корпорації. Ця модель базується на принципі жорсткого розмежування власності та управління, розвиненому інституті прав власності. Вона, перш за все, передбачає домінування аутсайдерів, тобто незалежних та корпоративних інвесторів, не пов’язаних з іншими діловими відносинами. Характерними ознаками німецької моделі корпоративного управління є тісний зв’язок банків і промисловості. На цій основі будується міжгалузева інтеграція промислових концернів і фінансових організацій та створення горизонтального промислово-фінансового товариства. Модель обмежує права власників компанії, ставлячи суспільні і державні інтереси вище, залучає до корпоративних відносин різні групи стейкхолдерів, наприклад банки, кредитори, трудові колективи, профспілки і громадські організації. Японська модель передбачає взаємне проникнення капіталу, орієнтацію компаній насамперед на загальні корпоративні й державні інтереси, соціальну організованість на рівні корпорації та ділову організованість на рівні індустріальної групи.

Критичний аналіз переваг та складнощів зарубіжних моделей корпоративного устрою показав, що для України особливий інтерес мають наступні позиції. В англо-американській моделі – забезпечення мобільності інвестицій та швидкість відтоку капіталу з неефективних галузей в ефективні і в той же час спрямованість на дохідність акцій, що перешкоджає стратегічному розвитку. Американська ефективна в період інноваційного розвитку економіки, у німецькій модель суттєвою є орієнтація акціонерів на реалізацію довгострокової стратегії та досягнення стабільності ділових зв’язків. У той же час насторожує їх відносно низька гнучкість, складнощі прийняття швидких рішень про ліквідацію або продаж неефективного бізнесу, скорочення штатів тощо. В японській моделі привабливим є те, що вона враховує національний колорит, передбачає взаємне проникнення капіталу та орієнтацію компаній перш за все на загальні корпоративні й державні інтереси. Крім того, вона спрямована на методи контролю через мережу внутрішніх контактів між головними учасниками корпоративних відносин.

Для всіх моделей характерним є формування моральних рис корпоративної людини, тобто йдеться про впровадження окремих аспектів японської системи управління в інше середовище. Аргументами на користь використання японського досвіду щодо формування і виховання корпоративної людини можуть бути національні, культурні традиції і звичаї слов’ян, працелюбність і старанність, обов’язковість і відданість, колективізм і спільна праця.

У цілому світовий досвід орієнтує на розвиток національного корпоративного сектору економіки, який має можливість акумулювати значні обсяги інвестиційних ресурсів у національній економіці. Саме корпоративне управління та акціонерний капітал є важливими складовими ефективної інтеграції суб’єктів господарювання в міжнародну економіку.

Визначено, що сучасні корпоративні відносини за кордоном будуються на принципах: забезпечення максимальної ефективності корпорації, залучення інвестицій, виконання юридичних і соціальних зобов’язань, однакового ставлення до всіх груп акціонерів, зокрема малих та іноземних, дотримання встановлених законодавством прав зацікавлених осіб, ефективного виконання управлінцями своїх функцій, забезпечення інформаційної відкритості та прозорості компаній, своєчасного і повного розкриття інформації щодо всіх істотних питань фінансово-господарської діяльності корпорації, контролю над діяльністю менеджменту з боку акціонерів, дотримання прав міноритарних акціонерів, участі незалежних осіб в управлінні компанією, тощо.

Доведено, що розвиток корпоративних відносин відбувається під впливом економічних, соціальних, організаційних, інституціональних, екологічних та управлінських факторів. Значне місце відводиться недержавним інститутам впливу на діяльність корпорацій, а також формування та розбудову культури корпоративного управління, яка зміцнює загальний каркас системи, створеної правом. Численними є об’єднання із захисту прав акціонерів, центри та інститути, що займаються незалежним аналізом діяльності менеджерів, підготовкою незалежних директорів, виявляють проблеми корпоративних відносин, а також забезпечують публічне обговорення складних питань взаємодії бізнесу та суспільства. Названі вище позиції формують інституціональну основу реалізації головних принципів корпоративного управління. Установлено, що важливим фактором розвитку системи корпоративного управління є впорядкування акціонерної власності, зокрема відділення прав власності від управління нею при забезпеченні контролю з боку власників над керуючими, що розпоряджаються власністю. Суттєвим є також організаційний чинник, який орієнтує на захист й узгодження інтересів різних зацікавлених груп у рамках законодавчих норм, правил, стандартів, розроблених у результаті формальних і неформальних угод усіх зацікавлених сторін.

На основі вивчення концептуальних положень корпоратизації економічного простору розвинених країн у дисертаційній роботі сформульовано й обґрунтовано концепт поєднання корпоративного принципу організації економічної діяльності з концепцією сталого регіонального розвитку України.

Відповідно до цього, сформульовано найбільш прийнятне трактуванням категорії корпоративне управління як системи принципів, норм, правил, методів поведінки учасників корпоративних відносин, що визначають досягнення певних цілей у результаті спільної діяльності. При цьому суб’єктами корпоративного управління визначено учасників корпоративних відносин, а об’єктом – діяльність учасників корпоративних структур.

У такому випадку ключовим питанням корпоратизації сталого регіонального розвитку стає забезпечення зростання суспільного виробництва й капіталу із пропорційним перерозподілом доходів між суб’єктами господарювання, що розташовані на території регіону. Корпоратизацію сталого регіонального розвитку визначено у вигляді особливої форми організації підприємницької діяльності, яка регламентована спеціальним законодавством і закріплює розмежування відповідальності корпорації і регіональних владних структур щодо раціонального використання стратегічного потенціалу регіонального простору. Наводимо концептуальну схему корпоратизації сталого регіонального розвитку через гармонізацію інтересів бізнесу та регіонального суспільства (рис. 1).

Відповідно до наведеної схеми визначено принципові блоки діяльності щодо забезпечення сталого розвитку на основі гармонізації інтересів суспільства та бізнесу в площині їх спільної діяльності. Проведене дослідження проблемних питань формування корпоративного управління підтверджує необхідність теоретико-методологічного обґрунтування моделі розмежувань прав власності на стратегічні ресурси (економічні, соціальні, екологічні та інші), формування корпоративних структур середнього і малого бізнесу, пошуку нових форм і типів регіональних корпорацій змішаного типу, нових підходів до концентрації і перерозподілу доходів, формування загальної корпоративної культури господарювання. Зазначене є першочерговим завданням у сучасних економічних умовах країни.

У другому розділі «Формування корпоративних структур в Україні» висвітлено тенденції корпоратизації економічної діяльності, виявлено особливості забезпечення інвестиційної та інноваційної активності корпоративних структур, а також зосереджено увагу на корпоративних технологічних трансферах та питаннях інформаційного забезпечення розвитку корпоративних структур в Україні.

Аналіз процесу корпоратизації в Україні показав, що він у загальному відображає тенденції, які спостерігаються у розвинених державах світу, але із запізненням за відомими причинами. Така ситуація спричиняє відповідну економічну нестабільність. Визначено, що для України характерним є зміна економічного ландшафту. В останні десять років відбуваються значні трансформації в корпоративній структурі, які відображають процеси створення більш конкурентоспроможних, економічно стійких та привабливих об’єднань підприємств (рис. 2).

Характерною тенденцією сучасного стану розвитку корпоративного сектору національної економіки є тривала та затяжна початкова стадія його становлення. Зокрема, це проявляється в недостатній інвестиційній та інноваційній активності, залежності ефективності виробництва від глибини приватизації, низькому рівні конкурентоспроможності. Причинами такого стану є, по-перше, незавершеність процесу приватизації як соціально-економічного проекту; по-друге, уповільнений процес постприватизаційної реструктуризації його суб’єктів. Тобто сучасні вітчизняні корпорації поки що є не стільки повноцінними суб’єктами корпоративних відносин порівняно зі світовими їх аналогами, скільки лише їх прообразами. По-третє, ще не створено комплекс необхідних інституційних передумов для повноцінного формування та ефективного функціонування інтегрованих корпоративних структур.

Утім, виявлено й позитивні тенденції, пов’язані з ранжуванням реального сектору України на великі, середні та малі виробничі структури. Визначено позитивну роль великих корпоративних формувань в інноваційному процесі, що обумовлено кращими можливостями встановлення тимчасової монопольної ціни інноватора, яка забезпечуватиме прибуток при зростаючих виробничих витратах на впровадження інновацій. Наголошується, що головною перешкодою на шляху корпоратизації середнього та малого бізнесу є апріорна недовіра власників до представників великого бізнесу, з одного боку, і влади – з іншого, оскільки інституціональні важелі запобігання поглинання їх великим капіталом є недосконалими.

За результатами аналізу стану функціонування великих, середніх та малих підприємств установлено, що зайнятість на них характеризується відносною стабільністю. Так, якщо за станом на 01.01.2009 на одному великому підприємстві працювало 2 047 чол., то 01.01.2010 р. – 2 020, на середньому – відповідно 128 і 132, малому – 7 і 8 чол. За видами економічної діяльності розподіл працюючих дещо відрізняється від середнього значення. Коливання цього показника є достатньо великим: від 885 чол. на великих підприємствах, що займалися торгівлею, до 2 226 чол. – у промисловості; на середніх підприємствах – від 77 – у торгівлі до 167 чол. – у промисловості; на малих – від 5 чол., зайнятих торгівлею до 9 чол. у сільському господарстві. За станом на 01.01.2010 середньомісячний розмір заробітної плати одного працівника по відношенню до 2006 року зріс як на великих підприємствах (на 1 052,47 грн.), так і середніх (на 624,25) і малих (на 507,88 грн.). Великими підприємствами реалізовано продукції, виконано робіт та надано послуг на суму 1 249 361,4 млн. грн., або 45,6% від загального обсягу реалізації; середніми – на 1 034 749,3 млн. грн., або 37,7%, що на 1,4% менше від аналогічного періоду 2009 р.; і малими підприємствами – на 456 667,8 млн. грн., або 16,7%. У цілому в Україні спостерігалося зменшення частки лише середнього бізнесу – з 39,1 (2009 р.) до 37,7% (2010 р.). Незважаючи на державну та регіональну підтримку підприємництва на регіональному рівні, їх фінансовий стан на початок 2010 р. був нестабільним. Від звичайної діяльності до оподаткування на великих підприємствах сума збитків становила 46 635,9 млн. грн., середніх – 42 566,2 і на малих – 54 162,7 млн. грн. (табл. 1). Більша частина (69,7%) загального обсягу збитків припадає на великі підприємства у промисловості (32 529,2 млн. грн.), 26,6% (11 320,4 млн. грн.) – на середні в торгівлі, 39,3% (21 302,0 млн. грн.) – на малі підприємства, що займалися операцією з нерухомим майном, орендою, інжинірингом та наданням послуг підприємцям. Рівень рентабельності операційної діяльності великих підприємств становив 4,5%, середніх – 2,7 і малих – 0,0%. Найбільш рентабельними були великі (21,7%) та середні (13,7%) підприємства, які займалися сільським господарством, мисливством та лісовим господарством, а малі (14,3%) займалися фінансовою діяльністю.

Таблиця 1

Фінансові результати від звичайної діяльності до оподаткування підприємств різних розмірів за станом на 01.01.2010 р.*

Показник	Фінансовий результат (сальдо), млн. грн.	Підприємства, які одержали прибуток		Підприємства, які одержали збиток
Показник	Фінансовий результат (сальдо), млн. грн.	частка від загальної кількості, %	фінансовий результат, млн. грн.	частка від загальної кількості, %	фінансовий результат, млн. грн.
Україна	-6167,2	60,1	137197,6	39,9	143364,8
Великі підприємства	19877,4	62,8	66513,3	37,2	46635,9
Середні підприємства	-4834,7	60,6	37731,5	39,4	42566,2
Малі підприємства	-21209,9	60,1	32952,8	39,9	54162,7

* Джерело: [161, с. 406].

Критичне осмислення та зіставлення трендів корпоратизації розвинених країн і вітчизняної економіки виявило, що активізацію розвитку корпоративних відносин в Україні слід очікувати за умов підвищення інноваційної та інвестиційної діяльності в реальному секторі економіки. Проте суттєва роль у цьому питанні відводиться інноваціям щодо структуризації моделі забезпечення розвитку великого, середнього та малого бізнесу як єдиної системи. На відміну від англо-американської та азійських моделей, українська має можливості перегрупування системи інноваційного забезпечення виробництва відповідно до традиційної трьохрівневої управлінської вертикалі. Такий підхід сприяє також трансформації уявлень про сталий розвиток, який у даному разі пов’язується із перенесення акцентів на регіональний рівень, на відміну від зарубіжного досвіду, в якому головним є муніципальний рівень вирішення соціальних та екологічних проблем.

Обґрунтовано, що подальший розвиток інвестиційної діяльності потребує загальних системних перетворень, які передбачають наближення України до ринкової економіки. На цьому шляху пріоритетною стає імплантація в систему управління нових інноваційних засобів. У цьому напрямі важливе значення має використання контролінгу як функціонально відособленого напряму діяльності, пов’язаного з реалізацією фінансово-економічної коментуючої функції в менеджменті для ухвалення оперативних і стратегічних управлінських рішень щодо сталого розвитку регіону в цілому. Наголошується на інформаційній значущості категорії контролінг, оскільки вона торкається не лише суто облікових функцій, але й усього спектра управління процесом досягнення кінцевої мети та отримання бажаних результатів. Іншим засобом, який рекомендовано до широкого впровадження, є трансфер, що розглядається як сучасний управлінський інструмент, котрий забезпечує розповсюдження передових технологій серед суб’єктів господарювання на комерційній і некомерційній основі. Запропоновано послідовність етапів реалізації інвестиційної стратегії корпоративних структур у регіонах. Сформульовано процедуру вибору регіону, а також напряму інвестування для визначення регіональної інвестиційної стратегії корпоративних структур на принципах системності, достатньої різноманітності, адаптивності та економічної ефективності. Розкрито роль держави у процесі підвищення інвестиційної привабливості регіонів України, яка полягає в консолідації діяльності щодо визначення перспективних напрямів інвестування та забезпечення їх бюджетними і позабюджетними фінансовими ресурсами.

Запропоновано концепт розвитку корпоративної інформаційної системи (КІС) як системи управління бізнес-процесами і сталим розвитком регіону за рахунок поєднання функцій регіонального та бізнесового управління в єдиному технологічному ланцюгу відповідних процедур. Наведено вимоги щодо розвитку корпоративної інформаційної системи, включаючи: забезпечення швидкодійності, надійний захист від несанкціонованого доступу, зручний інтерфейс, можливість масштабування і розвитку системи, інтеграція з модулями системи передачі даних, високу надійність роботи. Для моніторингу розвитку корпоративних структур рекомендовано використання е-індексів, включаючи: індекс цифрових можливостей, або цифрової перспективи (Digital Opportunity Index – DOI), розроблений ITU в межах WPIIS; індекс цифрового доступу (Digital Access Index – DAI), ITU; індекс мережевої готовності (Networked Readiness Index – NRI), Світовий економічний форум; індекс розвитку ІСТ (ICT Development index – ITU); індекс інформаційного суспільства (Information Society Index – ISI), компанія IDC.

У третьому розділі «Корпоративна соціальна відповідальність влади та бізнесу» визначено роль та значущість корпоративної соціальної відповідальності як базису сталого розвитку, акцентовано увагу на необхідності підвищення рівня соціальної відповідальності влади та бізнесу, а також висвітлено тенденції розкриття концепту корпоративної соціальної відповідальності в Україні.

Категорію корпоративна соціальна відповідальність розкрито в контексті забезпечення сталого регіонального розвитку через мотивацію і стимулювання прогресу з одночасним вирішенням соціально-економічних проблем, а також збереженням довкілля та ефективним використанням природно-ресурсного потенціалу. У зв’язку з цим висунуто методологічний концепт забезпечення корпоративної сталості, який передбачає досягнення позитивних зрушень за принципом диверсифікації напрямів зусиль, визначаючи пріоритетним корпоративний рівень. Він передбачає формування соціально орієнтованої моделі управління корпорацією, яка охоплює економічну, соціальну та екологічну діяльність. У рамках висунутих підходів корпоративну соціальну відповідальність запропоновано розцінювати в широкому трактуванні як процес управління, що забезпечує розвиток регіону через корпоративну сталість.

Проілюстровано, що корпоративна соціальна відповідальність починається з корпоративної культури та формування корпоративної людини, яка орієнтована на забезпечення репутації корпорації. При цьому діяльність корпорації спрямована на створення необхідних умов для забезпечення довгострокового сталого розвитку та зростання, яке базується на врахуванні інтересів усіх зацікавлених сторін. Об’єктами соціальних акцій на цьому етапі стають умови життя населення, відпочинок співробітників, поліпшення інфраструктури поселень тощо.

Визначено, що корпоративну соціальну відповідальність слід досліджувати з чотирьох позицій: по-перше, інструментальних, коли корпорація розглядається як інструмент для створення багатства, а соціальний імператив спрямований на досягнення економічного результату; по-друге, політичних, при яких корпорація є інструментом впливу на суспільство й формування концепції корпоративного громадянства; по-третє, соціальних вимог, згідно з якими корпорація має зосереджувати свою діяльність на вирішенні соціальних проблем суспільства, підвищуючи тим самим свій рейтинг; по-четверте, з етичної позиції, в основі якої лежить ідея етичних обов’язків бізнесу та окремих менеджерів перед суспільством.

Для отримання інтегрального ефекту від комбінування визначених поглядів щодо формування атмосфери соціальної відповідальності у корпоративних структурах запропоновано використання трьохрівневої моделі (рис. 3).

На першому рівні соціальна відповідальність формується як соціальне зобов’язання. При цьому основний акцент робиться на економічній та правовій відповідальності корпорації перед суспільством. На другому вона утворюється у вигляді позитивних реакцій на соціальні норми та очікування. Увага зосереджується на добровільній участі корпорації у вирішенні соціальних та екологічних проблем. На третьому рівні соціальна відповідальність визначається як соціальна чутливість. Наголошується на попередженні, профілактиці та запобіганні можливих негативних наслідків, а також пошуку шляхів вирішення соціальних та екологічних проблем у діяльності корпорації.

Визначено, що корпоративна соціальна відповідальність бізнесу може привести до позитивних результатів тільки за умов формування відповідального оточення. До основних принципів, що забезпечують рух у бажаному напрямі, віднесено, по-перше, підвищення ефективності діяльності корпорації, який можна віднести до сфери корпоративної соціальної відповідальності; по-друге, принцип визначення стейкхолдерів, або груп впливу, тобто головних суб’єктів, на яких поширюватиметься діяльність корпорації, включаючи так звану велику п’ятірку у складі акціонерів, працівників корпорації, постачальників, споживачів, а також територіальні співтовариства, у рамках яких здійснюється корпоративна діяльність. На основі зазначеного запропоновано трактувати корпоративну соціальну відповідальність у більш звуженому значенні як добровільний внесок корпорації у сталий розвиток суспільства, пов’язаний безпосередньо з її основною діяльністю та спрямований на задоволення очікувань зацікавлених сторін. Таким чином, високий рівень корпоративної соціальної відповідальності стає ознакою успішності компанії в тому розумінні, що прибутковий бізнес може бути тільки соціально відповідальним.

Запропоновано підходи до формування системи корпоративної соціальної відповідальності, включаючи розробку стратегічних програм, які визначають основні принципи їх побудови, групи зацікавлених сторін, головні напрями впровадження внутрішніх та зовнішніх соціальних програм та проектів, інформаційне супроводження через канали внутрішніх і зовнішніх комунікацій, а також методи постійного моніторингу виконання програм і забезпечення регулярної звітності. Наголошується, що з метою цілісного врахування інтересів усіх сторін та забезпечення умов генерування синергетичного ефекту для нації в цілому до формування системи корпоративної соціальної відповідальності необхідно залучати представників не лише бізнесу, а й влади та суспільства.

У роботі визначено структуру складових корпоративної соціальної відповідальності щодо забезпечення сталого регіонального розвитку (рис. 4).

Розкрито основні ознаки сучасного розвитку корпоративного управління в Україні з констатацією дуже низького рівня складової, пов’язаної із соціальною відповідальністю бізнесу. У зв’язку з цим значна увага приділяється підвищенню ролі та значущості концепта корпоративної соціальної відповідальності в Кодексі корпоративного управління України.

Зазначається, що потребують оновлення сукупність юридичних і соціально-поведінкових норм та правил, у рамках яких функціонує корпорація і на базі яких будуються взаємовідносини між її учасниками. Актуалізовано необхідність спрямування корпорацій на стратегічне управління вартістю в інтересах власників та зацікавлених сторін. Доведено, що в загальнонаціональному масштабі важливість корпоративного управління зумовлена його впливом на розгортання інвестиційних процесів з використанням механізмів фондового ринку для забезпечення економічного і соціального розвитку країни. Новий погляд на корпоратизацію сталого регіонального розвитку в Україні потребує оновлення відповідного інституціонального середовища як запоруки подальших позитивних зрушень. Головним стимулом дотримання корпоративної соціальної відповідальності має стати визначення її економічної доцільності як умови прискореного наближення до цивілізованих форм ринку та активізації інвестиційної діяльності.

У четвертому розділі «Концептуальні підходи до корпоративного управління сталим регіональним розвитком» розкрито сутнісні ознаки моделі корпоративного управління сталими розвитком, висвітлено шляхи забезпечення конкурентних переваг корпоратизації регіонів, запропоновано методи оцінки конкурентних переваг, а також механізми корпоративного управління сталим регіональним розвитком.

Розроблено концептуальну модель корпоративного управління сталим регіональним розвитком як сукупність системних дій, що реалізуються в ієрархічному корпоративному просторі. Розкрито зміст корпоративного простору як сукупності складних структурованих корпоративних відносин суб’єктів господарювання, що функціонують у відповідному інституціональному середовищі, яке забезпечує досягнення ефекту сталого розвитку (рис. 5).

На схемі наведено принцип досягнення системної цілісності, з одного боку, вертикального державного управління сталим розвитком за традиційними трьома рівнями управління, а з іншого – забезпечення саморозвитку корпоративних структур різного масштабу. При цьому для підвищення ефективності використання стратегічних ресурсів державної та комунальної власності запропоновано створити інвестиційні центри, орієнтовані на гармонізацію взаємодії владних і приватних корпоративних структур. За такою схемою відносин між суб’єктами корпоративного господарювання інвестиційні центри виконують редукційну функцію щодо зняття конфліктів, які виникають при зіткненні систем державного управління та управління бізнесом як на рівні визначення цілей розвитку, так і виборі засобів їх досягнення.

Визначено, що для сьогоднішніх умов України пріоритетним стає саме регіональний рівень, оскільки дає можливість наблизитися до європейських стандартів ефективного управління життєдіяльністю суспільства за рахунок децентралізації системи управління ресурсами, а також забезпечення відтворення капіталів різних розмірів при збереженні цілісності корпоративного простору сталого розвитку.

Удосконалено сукупність основних принципів вирішення проблеми корпоративного управління сталим розвитком регіону, яка включає: законодавче закріплення переліку головних прав регіональних суб’єктів корпоративних відносин; забезпечення їх достатньою і достовірною інформацією; створення умов рівної доступності до процедур унесення пропозицій; розкриття інформації про структуру капіталу та існуючі механізми контролю; відповідальне ставлення до використання належних прав; розкриття інформації про існування конфліктів інтересів; відповідність інформації міжнародним стандартам тощо.

Розроблено структурну модель корпоративного управління сталим регіональним розвитком, в основі якої лежить підлеглість усіх суб’єктів господарювання в регіоні єдиним цілям та інтересам, що сприятиме створенню конкурентного середовища та забезпеченню оперативного управління процесом досягнення внутрішніх соціально-економічних цільових орієнтирів. Передбачено, що регіональне управління корпораціями змішаного типу з державною участю орієнтовано на консолідацію пакета акцій з метою збереження контролю і залучення фінансових ресурсів для забезпечення їх діяльності (рис. 6).

Автором розроблено алгоритм взаємодії влади і регіональних корпораційних структур щодо формування стратегії сталого розвитку регіону (рис. 7). Він передбачає впровадження нових форм взаємодії влади і бізнесу на регіональному рівні, включаючи спеціалізовані консалтингові групи із представниками двох сторін.

Алгоритм ілюструє один з можливих варіантів взаємодії соціально відповідальних корпорацій і регіональної влади у сфері управління стійким розвитком територій. Для нього характерне протікання процесу в напрямі від рівня влади регіону до окремих суб’єктів господарювання. При подібному сценарії взаємодії ініціатива належить інститутам влади, а суб’єктами дії стають корпоративні структури регіону, які на основі отриманих сигналів нових управлінських структур коригують свою господарську діяльність.

Як розвиток концептуальних положень щодо алгоритму взаємодії влади регіональних корпоративних структур запропоновано структуру етапів послідовності формування сценаріїв регіонального корпоративного розвитку (табл. 2). З метою активізації створення регіональних корпорацій змішаного типу рекомендовано використання сукупності основних механізмів інтеграції: проведення лотової приватизації, коли резидентам пропонується придбати набір акцій корпорацій, та застосування конвертації активів.

Таблиця 2

Етапи формування сценаріїв регіонального корпоративного розвитку

Етап	Зміст
Розробка та вибір альтернативних сценаріїв регіонального корпоративного розвитку	Розробка альтернативних сценаріїв, їх перевірка на комплексність і внутрішню несуперечливість. Відбір кількох варіантів за вибраним критерієм, їх перевірка на різноманітність, сталість і високий ступінь вірогідності
Інтерпретація вибраних сценаріїв розвитку, облік можливих протидій	Прогноз розвитку вибраних сценаріїв на довго-, середньострокову та найближчу перспективу. Деталізація редакції сценаріїв. Виявлення можливих протидій та розробка механізму їх запобігання чи послаблення негативного впливу
Розробка кінцевого сценарію і зниження ризику можливих втрат	Формулювання сценарію з урахуваннями нових обставин. Оцінка впливу відхилень від основної ідеї сценарію. Облік можливої модернізації первісного образу регіональної корпорації
Упровадження сценарію у практичну діяльність регіональних органів влади	Розроблення стратегії розвитку регіональної корпорації, стратегічного плану, планів розвитку, поточних планів, програм і проектів. Вивчення досвіду функціонування регіональної корпорації і коректування регіональних економічних рішень

* Джерело: систематизовано автором.

У рамках корпоративних форм управління сталим регіональним розвитком визначено сутнісні ознаки управління формуванням конкурентних переваг регіону, відображених у цілях, принципах, суб’єктах і об’єктах, функціях і методах. Процес створення конкурентних переваг визначено в динаміці, що базується на поєднанні принципів безперервної взаємодії регіональних органів влади і суб’єктів економічної діяльності, відкритості для взаємодії з іншими регіонами, а також спрямованості всіх систем управління на розвиток конкурентних переваг регіону (табл. 3). Одним з найважливіших напрямів розвитку останніх визначено формування регіональної економіки знань.

Таблиця 3

Принципи управління розвитком конкурентних переваг регіонів*

Принцип	Сутнісні ознаки принципу
Безперервна взаємодія регіональних органів влади з регіональними суб’єктами господарської діяльності	· Безперервне використання знань про споживачів і їхні потреби · Пошук, систематизація, зберігання та актуалізація такої інформації · Інструменти: імідж, бренд, репутація регіону, рейтинг його ділової конкурентоспроможності, інвестиційної привабливості
Відкритість для взаємодії з іншими регіонами	· Співпраця з іншими вітчизняними і зарубіжними регіонами у рамках науково-дослідних розробок, розвитку соціального капіталу · Установлення норм і правил командної роботи регіональних адміністрацій, вільного обміну знаннями між співробітниками
Спрямованість усіх систем управління на розвиток конкурентних переваг регіону	· Орієнтованість підсистеми управління власністю регіону · Управління інфраструктурою · Розвиток малого підприємництва · Формування конкурентних переваг регіону

* Джерело: розроблено автором.

Запропоновано методику оцінки розвиненості чинників конкурентних переваг регіонів, а також результативності використання механізмів управління і технологій забезпечення позитивного ефекту.

Дисертантом сформульовано важелі забезпечення впровадження корпоративного управління сталим регіональним розвитком. До них відносяться відомі організаційні та економічні механізми, але в комбінації, яка забезпечує синергетичний ефект, орієнтований на подолання дезінтеграційних явищ у національній економіці. Зокрема, вони передбачають: збільшення інтелектуального потенціалу регіональної спільноти, стимулювання нахилу до нововведень, формування конкурентоспроможної команди владного регіонального управління, розширення інформаційної мережі, яка сприяє обміну знаннями та інноваційними ідеями; розвиток мережі регіональних маркетингових компаній, зацікавлених у створенні партнерських відносин з корпоративними структурами як усередині регіону, так і за його межами, організації взаємодії між освітніми установами різних рівнів тощо.

У п’ятому розділі «Інституціоналізація корпоративного управління сталим регіональним розвитком України» розкрито напрями інституціонального забезпечення розвитку корпоративних відносин, визначено структуру інститутів корпоративного управління сталим регіональним розвитком, висвітлено домінуючу роль інституціоналізації процесів інтеграції фінансового і промислового капіталів у розвитку корпоративних структур.

Концептуальний напрям інституціонального забезпечення розвитку корпоративних відносин пов’язано із системними аспектами досягнення гармонійної взаємодії корпоративних структур із зовнішнім соціально-економічним середовищем. У зв’язку з цим визначено поняття корпоративної побудови, під якою розуміють сферу відносин і розподіл відповідних обов’язків між суб’єктами корпоративних структур як усередині, так й у взаємодії із зовнішнім середовищем. Оптимальну корпоративну побудову визначено як ефективну організацію життєдіяльності корпоративної структури й ефективний механізм управління корпоративною власністю при дотриманні норм корпоративного права. Крім того, сформульовано поняття системної стійкості корпоративної структури, що підлягає інституціоналізації, під якою розуміють здатність забезпечувати реалізацію заданої цільової функції при зміні умов її функціонування.

На підставі викладеного визначено умови системної стійкості корпоративних структур, які підлягають інституціоналізації, зокрема: забезпечення партнерських відносин між бізнесом та державою; формування корпоративної культури; урахування фактору національного менталітету, що характеризується наявністю місцевих традицій ділового спілкування; розроблення нормативних регламентацій корпоративних відносин; підвищення рівня професійної підготовки корпоративного менеджменту.

Обґрунтована доцільність здійснення інституціоналізації корпоративних відносин диференційовано за рівнем розвитку процесу корпоратизації по регіонах України, ураховуючи тенденції формування різних моделей корпоративного управління, а саме: приватного підприємства, колективної власності менеджерів, концентрованого зовнішнього володіння, розпорошеного володіння, переважаючого державного контролю. Виявлено, що українська модель корпоративного управління перебуває у стадії формування і є перехідною конструкцією, в якій формально представлено елементи різних моделей. Ідеться, зокрема, про відносно розпорошену власність, що є ознакою аутсайдерської моделі. Ця особливість (за умови існування низьколіквідного ринку цінних паперів) нерозвиненої фондової інфраструктури є стримуючим чинником становлення корпоративного управління як системи реалізації прав акціонерів; тенденції до зростання концентрації власності, становлення елементів інсайдерського контролю, упровадження схем перехресного володіння акціями та формування складних корпоративних структур різного типу (притаманні інсайдерським моделям). Відповідно до цього розроблено схему напрямів інституціонального забезпечення корпоративних відносин в Україні (рис. 8).

Інститути корпоративного управління сталим регіональним розвитком повязані із засобами підвищення загальних стандартів діяльності корпоративних утворень, включаючи фінансові результати, і акціонерної вартості. Отриманий ефект від реалізації принципів корпоративно орієнтованого сталого розвитку відповідає соціальним очікуванням і згодом трансформується в посилення загальних позицій корпорацій на ринку.

При цьому зростання корпоративних структур забезпечується за умов відповідної гармонізації економічних, соціальних та екологічних інтересів суспільства в цілому. Таким чином, турбота про екологічний стан простору розміщення корпорацій і підтримка нормальних відносин із суспільством забезпечують надійну основу для їх довгострокової безперервної діяльності. Тому сталий розвиток корпоративних структур визначено як мету управління, орієнтовану на досягнення нових якісних характеристик їх функціонування з виконанням місії, що полягає в задоволенні потреб суспільства, збереженні довкілля та підвищенні соціальної відповідальності. Оскільки визначено, що процес створення інститутів корпоративного управління сталим розвитком є динамічним та диференційованим, запропоновано системно-функціональний підхід до їх визначення (рис. 9).

У дисертаційної роботі розкрито зміст і форми інститутів забезпечення консолідації фінансового та виробничого капіталів як передумови досягнення мети сталого регіонального розвитку. Зокрема, це інститут злиття і поглинання, що останнім часом набув широкого розвитку в усьому світі. Злиття (приєднання) характеризує об’єднання двох або більше компаній, яке може здійснюватися шляхом об’єднання капіталів без переоцінки активів чи купівлі однією компанією іншої (інших) з переоцінкою активів придбаної компанії. Для умов України цей процес доцільно проводити у трьох напрямах: горизонтальному, вертикальному і конгломератному, комбінуючи їх відповідно до регіональної специфіки і тенденцій розвитку корпоративного простору.

Зазначається, що сфери поширення в кожного виду концентрації різні. Горизонтальна концентрація характерна для галузей з низькою органічною будовою капіталу, вертикальна – приводить до створення великих комбінатів, підприємства яких зайняті послідовною переробкою та обробкою сировини аж до створення кінцевої готової продукції. Диверсифікація обумовлена галузевою концентрацією виробництва, прагненням знизити ризик у підприємницькій діяльності шляхом перенесення його на більшу кількість видів діяльності; нівеляцією рівня попиту і високими кон’юнктурними коливаннями при багатопродуктовій діяльності. Установлена послідовність процесу інтеграції капіталу в рамках формування корпоративних структур (табл. 4).

Таким чином, підкреслено важливість інституціоналізації процесів інтеграції фінансового і промислового капіталу, що визначається як об’єднання активів компаній. Це дає змогу розширити масштаби присутності в різних сегментах ринку або диверсифікувати ринки збуту продукції. Зазначається подвійний характер інтеграційних процесів: одні пов’язані з внутрішніми перевагами, які виникають у результаті інтеграції, інші – з появою зовнішніх закономірностей ринкового господарювання.

Таблиця 4

Послідовність реалізації схеми концентрації капіталу в корпоративних структурах*

Етап	Завдання	Спосіб вирішення
1	Вибір джерел капіталу	Використання накопичень і заощаджень громадян і компаній
2	Збільшення обсягів капіталу	Концентрація капіталу
3	Формування корпоративного капіталу	Централізація капіталу
4	Вибір форми інтеграції капіталу	Горизонтальна інтеграція
4	Вибір форми інтеграції капіталу	Вертикальна інтеграція
5	Матеріалізація капіталу	Концентрація виробництва і розширення ринків збуту готової продукції
6	Зниження ризиків ринкової кон’юнктури	Диверсифікація і спеціалізація капіталу та виробництва

* Джерело: розроблено автором.

Отже, інституціональнізація корпоративного управління сталим регіональним розвитком України передбачає трансформацію моделі господарювання до забезпечення компромісу між системними змінами і частковими перебудовами, обумовленими порушеннями вихідної рівноваги й розбалансуванням групових та індивідуальних інтересів.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі розв’язано важливу наукову проблему – розроблено теоретико-методологічні засади формування корпоративного управління сталим регіональним розвитком України.

У теоретичному аспекті розкрито концептуальні наукові підходи до вирішення проблеми сталого регіонального розвитку в рамках формування системи управління корпоративним простором, що розглядається як сукупність складних структурованих корпоративних відносин суб’єктів господарювання, забезпечених відповідним інституціональним середовищем, спрямованим на підтримку рівноваги інтересів зацікавлених сторін.

У методологічному плані запропоновано принципи, положення та методи формування системи управління сталим розвитком України на основі побудови корпоративних відносин із розвинутою компонентою соціальної відповідальності, а також ефективних корпоративних зв’язків між владою, бізнесом та суспільством, орієнтованих на забезпечення корпоративних конкурентних переваг регіонів.

У прикладному аспекті розроблено напрями, пропозиції та механізми інноваційних форм корпоративного управління сталим регіональним розвитком із рекомендаціями щодо інститутів забезпечення відтворення регіональних фінансових та виробничих капіталів.

У дисертаційному дослідженні отримано наступні результати:

Визначено об’єктивні ознаки тенденцій процесу корпоратизації економічного простору, який обумовлено пошуком у світі найбільш ефективних форм організації виробництва з метою отримання високих доходів при зменшенні витрат. Виявлено національні особливості структурної організації корпоративного простору, що пов’язано із нерівномірністю соціально-економічного розвитку країн. Зокрема, розкрито позитивні ознаки зарубіжних моделей корпоративного устрою, що становлять особливий інтерес для України: в англо-американській моделі – забезпечення мобільності інвестицій та швидкість відтоку капіталу з неефективних галузей в ефективні; німецькій – орієнтація акціонерів на реалізацію довгострокової стратегії та досягнення стабільності ділових зв’язків; японській – урахування національного колориту, наявність умов щодо активного взаємного проникнення капіталів та орієнтація перш за все на загальні корпоративні й державні інтереси.
На основі вивчення концептуальних положень корпоратизації економічного простору розвинених країн обґрунтовано парадигму поєднання корпоративного принципу організації економічної діяльності з концепцією сталого розвитку регіонів України. В рамках цих підходів наведено трактування категорії корпоративне управління як системи принципів, норм, правил, методів поведінки учасників корпоративних відносин, що визначають досягнення певних цілей у результаті спільної діяльності. При цьому суб’єктами корпоративного управління визначено учасників корпоративних відносин, а об’єктом останніх – діяльність учасників корпоративних структур.
Розкрито зміст економічних, соціальних, організаційних, інституціональних, екологічних та управлінських факторів розвитку корпоративних відносин; роль недержавних інститутів впливу на діяльність корпорацій, а також на формування та розбудову культури корпоративного управління, пов’язаних із вирішенням складних питань взаємодії бізнесу та суспільства. В цьому контексті обґрунтовано домінантні фактори розвитку корпоративних відносин, включаючи впорядкування акціонерної власності, що супроводжується відмежуванням прав власності від управління при забезпеченні контролю з боку власників над керуючими розпорядниками власністю, та організаційний чинник, який орієнтує на захист та узгодження інтересів різних груп у рамках законодавчих норм, правил, стандартів, розроблених у результаті формальних і неформальних угод зацікавлених сторін.
Запропоновано розглядати поняття корпоратизація сталого регіонального розвитку як особливу форму організації підприємницької діяльності, що регламентована спеціальним законодавством і закріплює розмежування відповідальності корпорації і регіональних владних структур щодо раціонального використання стратегічного потенціалу регіонального простору. Виходячи з цього виділено ключові питання забезпечення сталого розвитку на основі гармонізації інтересів суспільства та бізнесу у площині їх спільної діяльності, до яких віднесено: формування корпоративних структур середнього та малого бізнесу, що розташовані в регіоні; розмежування прав власності на стратегічні ресурси регіону, включаючи економічні, соціальні, екологічні, енергетичні та інші складові; пошук форм і типів організації регіональних корпорацій змішаного типу; забезпечення інститутів концентрації та перерозподілу дохідної частини у владних структурах; формування загальної корпоративної культури господарювання.
Виявлено, що процес корпоратизації в Україні в загальному відображає тенденції, які спостерігаються в цивілізованих державах заходу, але характеризується певною економічною нестабільністю, пов’язаною зі зміною економічного ландшафту країни. В останні десять років відбулися значні зміни корпоративної структури, що відображають процеси створення більш конкурентоспроможних, економічно стійких та привабливих об’єднань підприємств. Зокрема, це позитивні тенденції, пов’язані з ранжуванням реального сектору України на великі, середні та малі виробничі структури. Визначено роль великих корпоративних структур в інноваційному процесі. Наголошується, що головною перешкодою на шляху корпоратизації середнього та малого бізнесу є апріорна недовіра власників до представників великого бізнесу, з одного боку, і влади – з іншого, оскільки інституціональні важелі запобігання їх поглинання великим капіталом недосконалі. Утім, доведено, що активізація розвитку корпоративних відносин в Україні можлива за умов підвищення інноваційної та інвестиційної діяльності в реальному секторі економіки. Визначено роль у цьому питанні інновацій щодо структуризації моделі забезпечення розвитку великого, середнього та малого бізнесу як єдиної системи. На відміну від інших моделей, українська має можливості перегрупування системи інноваційного забезпечення виробництва відповідно до традиційної трьохрівневої управлінської вертикалі з перенесенням акцентів на регіональний рівень, на противагу зарубіжному досвіду, в якому головним є муніципальний рівень вирішення соціальних та екологічних проблем.
Доведено, що подальший розвиток інвестиційної діяльності потребує загальних системних перетворень, включаючи інноваційні засоби управління, зокрема таких елементів, як контролінгу – функціонально відособленого напряму діяльності, пов’язаного з реалізацією фінансово-економічної коментуючої функції в менеджменті для ухвалення оперативних і стратегічних управлінських рішень щодо сталого регіонального розвитку в цілому. Іншим засобом, який рекомендовано до широкого впровадження є трансфер що розглядається як сучасний управлінський інструмент, котрий забезпечує поширення передових технологій серед суб’єктів господарювання на комерційній і некомерційній основі. Базуючись на визначених новітніх поглядах, запропоновано послідовність етапів реалізації інвестиційної стратегії корпоративних структур у регіонах. Сформульовано процедуру вибору регіону, а також напряму інвестування для визначення регіональної інвестиційної стратегії корпоративних структур на принципах системності, достатньої різноманітності, адаптивності та економічної ефективності. Розкрито роль держави у процесі підвищення інвестиційної привабливості регіонів України, яка полягає в консолідації діяльності щодо визначення перспективних напрямів інвестування, забезпечення їх бюджетними та позабюджетними фінансовими ресурсами.
Розроблено концепт розвитку корпоративної інформаційної системи (КІС) як системи управління бізнес-процесами і сталим розвитком регіону за рахунок поєднання функцій регіонального й бізнесового управління в єдиному технологічному ланцюгу відповідних процедур. Розкрито вимоги щодо розвитку корпоративної інформаційної системи, включаючи: швидкодійність, надійний захист від несанкціонованого доступу, зручний інтерфейс, можливість масштабування і розвитку системи, інтеграцію з модулями системи передачі даних, високу надійність роботи. Для моніторингу розвитку корпоративних структур рекомендовано використання е-індексів.
Розкрито зміст категорії корпоративна соціальна відповідальність. У широкому трактуванні – це забезпечення сталого регіонального розвитку через мотивацію і стимулювання прогресу з одночасним вирішенням соціально-економічних проблем, а також збереженням довкілля та ефективним використанням природно-ресурсного потенціалу. У зв’язку з цим висунуто методологічний концепт забезпечення корпоративної сталості, який передбачає досягнення позитивних зрушень за принципом диверсифікації напрямів зусиль, визначаючи пріоритетним корпоративний рівень. У більш вузькому значенні корпоративна соціальна відповідальність розглядається як добровільний внесок корпорації у сталий розвиток суспільства, пов’язаний безпосередньо з її основною діяльністю та спрямований на задоволення очікувань зацікавлених сторін. Таким чином, високий рівень корпоративної соціальної відповідальності стає ознакою успішності компанії в тому розумінні, що прибутковий бізнес може бути тільки соціально відповідальним.
Аргументовано, що корпоративну соціальну відповідальність слід розглядати з чотирьох позицій: по-перше, інструментальних, коли корпорація відіграє роль інструменту для створення багатства, а соціальний імператив спрямовано на досягнення економічного результату; по-друге, політичних, коли вона розглядається як інструмент впливу на суспільство й формування концепції корпоративного громадянства; по-третє, соціальних вимог, згідно з якими діяльність корпорації має зосереджуватися на вирішенні соціальних проблем суспільства, підвищуючи тим самим свій рейтинг; по-четверте, з етичної позиції, в основі якої лежить ідея етичного обов’язку бізнесу та окремих менеджерів перед суспільством.
Запропоновано трьохрівневу модель формування корпоративної соціальної відповідальності: на першому вона розглядається як соціальне зобов’язання; на другому – як позитивна реакція на соціальні норми та очікування; на третьому – як соціальна чутливість. Зроблено акцент на попередженні, профілактиці та запобіганні можливих негативних наслідків, а також пошуку шляхів вирішення соціальних та екологічних проблем. У цьому напрямі охарактеризовано основні принципи формування корпоративної соціальної відповідальності бізнесу за умов створення відповідального оточення, включаючи підвищення ефективності діяльності корпорації, що можна віднести до сфери корпоративної соціальної відповідальності, а також принцип визначення стейкхолдерів, або груп впливу, тобто основних суб’єктів, на яких поширюватиметься діяльність корпорації. Крім того, розроблено підходи до формування системи корпоративної соціальної відповідальності, у т.ч. стратегічні програми, які визначають основні принципи їх побудови, групи зацікавлених сторін, головні напрями впровадження внутрішніх та зовнішніх соціальних програм і проектів, інформаційний супровід через канали внутрішніх та зовнішніх комунікацій, а також методи постійного моніторингу виконання програм і забезпечення регулярної звітності. З метою цілісного врахування інтересів усіх сторін, забезпечення умов генерування синергетичного ефекту для нації в цілому до формування системи корпоративної соціальної відповідальності доцільно залучати представників не лише бізнесу, а й влади та суспільства. Запропоновано кількісний вимір впливу фактору соціальної відповідальності діяльності корпорації на сталий регіональний розвиток через відповідний коефіцієнт (К_вур).
Актуалізовано необхідність спрямування корпорацій на стратегічне управління вартістю в інтересах власників та зацікавлених сторін. Доведено, що в загальнонаціональному масштабі важливість корпоративного управління зумовлена його впливом на розгортання інвестиційних процесів з використанням механізмів фондового ринку для забезпечення економічного і соціального розвитку країни. Новий погляд на корпоратизацію сталого регіонального розвитку в Україні потребує оновлення відповідного інституціонального середовища як запоруки подальших позитивних зрушень. Визначено структуру складових корпоративної соціальної відповідальності щодо забезпечення сталого розвитку регіону.
Розроблено концептуальну модель корпоративного управління сталим регіональним розвитком як сукупність системних дій, що реалізуються в ієрархічному корпоративному просторі. Розкрито зміст корпоративного простору, котрий розглядається як сукупність складних структурованих корпоративних відносин суб’єктів господарювання, функціонуючих у відповідному інституціональному середовищі, яке забезпечує досягнення ефекту сталого розвитку. Визначено напрями досягнення системної цілісності, з одного боку, вертикального державного управління сталим розвитком за традиційними трьома рівнями управляння і, з іншого – забезпечення саморозвитку корпоративних структур різного масштабу. Для підвищення ефективності використання стратегічних ресурсів державної та комунальної власності рекомендовано створити інвестиційні центри, які б забезпечували гармонійну взаємодію владних структур і приватних корпоративних. За такої схеми взаємодії суб’єктів корпоративного господарювання інвестиційні центри виконують редукційну функцію зняття конфліктів, що виникають при зіткненні систем державного управління та управління бізнесом як на рівні визначення цілей розвитку, так і вибору засобів їх досягнення.
Розкрито корпоративні ознаки пріоритетності саме регіонального рівня, що забезпечує наближення до європейських стандартів ефективного управління життєдіяльністю суспільства за рахунок децентралізації системи управління ресурсами, а також створення умов для відтворення капіталів різних розмірів при збереженні цілісності корпоративного простору сталого розвитку. В цьому аспекті запропоновано сукупність основних принципів вирішення проблеми корпоративного управління сталим регіональним розвитком, яка включає: законодавче закріплення переліку основних прав регіональних суб’єктів корпоративних відносин; забезпечення їх достатньою і достовірною інформацією; створення умов рівної доступності до процедур унесення пропозицій; розкриття інформації про структуру капіталу та існуючі механізми контролю; відповідальне ставлення до використання належних прав; розкриття інформації про існування конфліктів інтересів; відповідність інформації міжнародним стандартам тощо.
Розроблено структурну модель корпоративного управління сталим регіональним розвитком, в основу якої покладено підлеглість усіх суб’єктів господарювання в регіоні єдиним цілям та інтересам, що сприятиме створенню та оперативному управлінню конкурентним середовищем у регіоні з метою досягнення внутрішніх соціально-економічних завдань. Передбачено, що регіональне управління корпораціями змішаного типу з державною участю орієнтовано на консолідацію пакета акцій з метою збереження контролю і залучення фінансових ресурсів для забезпечення їх діяльності. Розроблено алгоритм взаємодії влади і регіональних корпораційних структур щодо формування стратегії сталого регіонального розвитку, який передбачає впровадження нових форм взаємодії влади і бізнесу на регіональному рівні, включаючи спеціалізовані консалтингові групи, із залученням представників двох сторін. Основне завдання спеціалізованих консалтингових груп пов’язано із визначенням напрямів досягнення та реалізації регіональних стратегій сталого розвитку. Крім того, запропоновано послідовні етапи формування сценаріїв регіонального корпоративного розвитку. З метою активізації створення регіональних корпорацій змішаного типу доцільно використовувати сукупність основних механізмів інтеграції: проведення лотової приватизації, коли резидентам пропонується придбати набір акцій корпорацій, та застосування конвертації активів.
Визначено сутнісні ознаки управління розвитком конкурентних переваг регіону, відображених у цілях, принципах, суб’єктах і об’єктах, функціях і методах. Процес створення конкурентних переваг досліджено в динаміці, що базується на поєднанні принципів безперервної взаємодії регіональних органів влади із суб’єктами економічної діяльності, відкритості для взаємодії з іншими регіонами, а також спрямованості всіх систем управління на розвиток таких переваг у регіоні. Одним з найважливіших напрямів створення конкурентних переваг регіонів визначено формування регіональної економіки знань. Розроблено методику оцінки розвиненості чинників конкурентних переваг регіонів, а також результативності використання механізмів управління і технологій забезпечення позитивного ефекту.
Запропоновано важелі забезпечення впровадження корпоративного управління сталим регіональним розвитком, зокрема: збільшення інтелектуального потенціалу регіональної спільноти, стимулювання схильності до нововведень, формування конкурентоспроможної команди владного регіонального управління, розширення інформаційної мережі, яка сприяє обміну знаннями та інноваційними ідеями; розвиток мережі регіональних маркетингових компаній, зацікавлених у створенні партнерських відносин з корпоративними структурами усередині регіону та за його межами, взаємодії між освітніми установами різних рівнів тощо.
Аргументовано, що під категорією корпоративної побудови слід розуміти сферу відносин і розподіл відповідних обов’язків між суб’єктами корпоративних структур як усередині, так і у взаємодії із зовнішнім середовищем. Оптимальну корпоративну побудову визначено як ефективну організацію життєдіяльності корпоративної структури й ефективний механізм управління корпоративною власністю при дотриманні норм корпоративного права. Сформульовано поняття системної стійкості корпоративної структури, що підлягає інституціоналізації, як здатність забезпечувати реалізацію заданої цільової функції при зміні умов її функціонування, а також умови забезпечення системної стійкості корпоративних структур, що підлягають інституціоналізації, зокрема: становлення партнерських відносин між бізнесом та державою; розвиток корпоративної культури; урахування фактору національного менталітету, який характеризується наявністю місцевих традицій ділового спілкування; розроблення нормативних регламентацій корпоративних відносин; підвищення рівня професійної підготовки корпоративного менеджменту.
Установлено послідовність процесу інтеграції капіталу в рамках формування корпоративних структур та підкреслено важливість інституціоналізації фінансового і промислового капіталу, що визначається як об’єднання активів компаній. Це дає змогу розширити масштаби присутності в різних сегментах ринку або диверсифікувати ринки збуту продукції. Для оцінки ефекту об’єднання господарюючих суб’єктів в єдину інтегровану корпоративну структуру запропоновано комплексний показник (F).
Обґрунтовано умови диференціації інституціонального забезпечення корпоративних відносин по регіонах України на основі врахування тенденцій формування різних моделей корпоративного управління, а саме: приватного підприємства, колективної власності менеджерів, концентрованого зовнішнього володіння, розпорошеного володіння, переважаючого державного контролю. Виявлено, що загальна українська модель корпоративного управління перебуває у стадії формування і є перехідною конструкцією, в якій формально представлено елементи різних моделей. Для активізації процесу розроблення національної моделі запропоновано системно-функціональний підхід до визначення інститутів корпоративного управління сталим розвитком, який пов’язаний із засобами підвищення загальних стандартів діяльності корпоративних утворень, включаючи фінансові результати, і акціонерної вартості. Крім того, розкрито зміст і форми інститутів забезпечення консолідації фінансового та виробничого капіталів як передумови досягнення мети сталого розвитку регіону. Зокрема, це інститут злиття і поглинання, що останнім часом набув широкого розвитку в усьому світі. Для умов України запропоновано три напрями здійснення цього процесу: горизонтальний, вертикальний і конгломератний, комбінуючи їх відповідно до регіональної специфіки і тенденцій розвитку корпоративного простору.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії та підручники:

Левковська Л. В. Корпоративне управління сталим регіональним розвитком: [монографія] / Л. В. Левковська. – К.: ДЕТУТ, 2011. – 300 с.
Левковська Л. В. Стратегічні напрями та перспективи розвитку продуктивних сил України: [монографія] / [Дорогунцов С. І., Яцков В. С., Левковська Л. В. та ін.]. – К.: РВПС України НАН України, 2004. – 130 с. Особистий внесок: визначено пріоритетні напрями інноваційно-економічного розвитку країни в умовах формування глобально-інформаційного та технологічного укладу.
Левковська Л. В. Схема-прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил Дніпропетровської області на період до 2015 р. / [Яцков В. С., Гаца О. О., Левковська Л. В. та ін.]. – К.: РВПС України НАН України, 2005. – 207 с. Особистий внесок: запропоновано напрями побудови інноваційної моделі економічних перетворень у поєднанні з інституціональними реформами.
Левковська Л. В. Схема-прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил Київської області на період до 2015 р. / [Чижова В. І., Гаца О. О., Левковська Л. В. та ін.]. – К.: РВПС України НАН України, 2005. – 205 с. Особистий внесок: визначено перспективи розвитку інвестиційної діяльності.
Левковська Л. В. Схема-прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил м. Київ на період до 2015 р. / [Чижова В. І., Гаца О. О., Левковська Л. В. та ін.]. – К.: РВПС України НАН України, 2005. – 203 с. Особистий внесок: сформульовано пропозиції з активізації інвестиційної діяльності в умовах ринкової економіки.
Левковська Л. В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: підручник / [Дорогунцов С. І., Заєць Т. А. Левковська Л. В. та ін.]; за заг. ред. д.е.н., проф., чл.-кор. НАН України С. І. Дорогунцова. – К.: КНЕУ, 2005. – 988 с. Особистий внесок: досліджено проблеми і перспективи розвитку розміщення регіональних продуктивних сил.
Левковська Л. В. Рентні відносини в системі модернізації національного господарства / [Данилишин Б. М., Бистряков І. К., Левковська Л. В. та ін.]; за ред. чл-кор. НАН України Б. М. Данилишина. – К.: РВПС України НАН України, 2007. – 518 с. Особистий внесок: розроблені методологічні аспекти щодо інтелектуальної ренти в системі рентних відносин.
Левковська Л. В. Економічний простір і динаміка розвитку продуктивних сил України: теоретико-методологічні основи дослідження: [монографія] / [Чижова В. І., Левковська Л. В., Бойко О. М., та ін.]; за ред. д.е.н., проф., чл-кор. НАН України Б. М. Данилишина. – К.: РВПС України НАН України, 2008. – 220 с. Особистий внесок: запропоновано методичні підходи до визначення просторового розвитку інноваційної складової стратегічного потенціалу продуктивних сил.
Левковська Л. В. Стратегічний потенціал продуктивних сил регіонів України: [монографія]/ [Чижова В. І., Федорищева А. М., Левковська Л. В. та ін.]. – К.: РВПС України НАН України, 2009. – 324 с. Особистий внесок: обґрунтовано просторові особливості формування стратегічного потенціалу продуктивних сил України, проаналізовано сучасний стан інноваційної діяльності.

referat-ok.com.ua

Формування корпоративного управління сталим регіональним розвитком України

Розділи