Вступ.

1. Проблема «дітей вулиці» у вітчизняній та зарубіжній теорії і практиці соціального розвитку.

2. Психологічна підтримка дітей вулиці.

3. Проблема „дітей вулиці” в статистичних дослідженнях.

4. Зміст соціального розвитку, форми та методи роботи з дітьми вулиць.

5. Зарубіжний досвід соціального розвитку дітей вулиць.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність. Соціальна проблема, яка узагальнено визначається поняттям „діти вулиці”, існує в багатьох країнах світу, в тому числі і з високим рівнем соціально-економічного розвитку. Це характеризує явище дитячої бездоглядності і безпритульності як складне й неоднозначне. Біля 130.000 дітей живуть на вулиці в Україні. Безпритульні, самотні та бездоглядні… Більшість з них є жертвами своїх власних родин та байдужості сусідів, влади і суспільства. Вони знаходять притулок у підвалах, на горищах та у шахтах теплотрас… Більшість свого часу вони проводять біля базарів, вокзалів та станцій метро, де вони можуть здобути гроші та їжу. Вони не ходять до школи і мають поганий стан здоров'я. Багато з них потребують негайної медичної допомоги.

Здебільшого, їх так і не вдається повернути в сім'ю або в притулки. В Україні просто відсутня загальнонаціональна інформаційна база загублених дітей. Верховна Рада зробила спробу владнати цю проблему на законодавчому рівні. Але суперечки так ні до чого і не призвели. Насправді потрібно не так багато — менше сотні комп'ютерів.

Нині українська дитина беззахисна перед жорстокими реаліями дорослого світу, що брутально вривається в її життя, калічить душу й тіло. Сучасні діти — прагматичні, змушені дбати про хліб насущний. З-поміж працюючих дітей з асоціальних сімей багато залучених до найнебезпечніших й найгірших форм праці, зокрема таких, як сексуальні послуги, торгівля наркотиками. Поширені також жебракування й крадіжки.

Негативні явища соціального розвитку України, в першу чергу, торкнулись інтересів дітей. Зростає кількість дітей, яких батьки кинули або байдуже ставляться до виховання та розвитку своїх нащадків. Саме тому вони поповнюють чисельні ряди армії „дітей вулиць”.

Діти — майбутнє кожної держави. На планеті живе близько 2 млрд. дітей. Як найвразливіша частина суспільства вони потребують особливого захисту й піклування. Від ставлення держави до дітей значною мірою залежить її імідж на міжнародній арені.

Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. На думку вітчизняних учених, безпритульність є відображенням політико-економічного й культурного стану соціуму, закономірним наслідком криз перехідного етапу розвитку країни.

Отже, причинами виникнення такого явища, як дитяча бездоглядність та безпритульність, є: перехід до ринкових відносин, безробіття, зростання цін на товари першої необхідності, зокрема дитячі, отже, й погіршення матеріального благополуччя значної частини населення; втрата поняття про сім’ю як про соціальний інститут, зниження відповідальності батьків за виховання дітей; загострення конфліктів між батьками і дітьми.

Мета: охарактеризувати зміст, форми і методи соціальної роботи з дітьми вулиць.

Завдання роботи:

— проаналізувати актуальність проблеми дослідження у відчизняній і зарубіжній теорії і практиці соціального розвитку;

— обгрунтувати необхідність психологічної підтримки дітей вулиці;

— розглянути статистичні дані с проблеми досліджень;

— розкрити зміст соціального розвитку, форми та методи з дітьми вулиці;

— проаналізувати зарубіжний досвід соціального розвитку дітей.

1. Проблема «дітей вулиці» у вітчизняній та зарубіжній теорії і практиці соціального розвитку

На сьогоднішній день в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення щодо неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають у середовищі вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни як "безпритульні", "діти вулиці", "бездоглядні", "бездомні", "діти, позбавлені батьківського піклування", "соціальні сироти", "неповнолітні групи ризику".

Характеристику цих понять можна знайти у працях сучасних російських (О.М.Панов, Є.І.Холостова) [5, с. 170] та українських (С.В.Толстоухова, І.М.Пінчук) [5, с. 170] вчених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. Зокрема, останні звертають увагу на необхідність з'ясування того, який термін з вищезазначених наразі найбільш повно характеризує українських дітей, що опинилися на вулиці. Для цього слід вдатися до аналізу подібних соціальних явищ у світовій практиці.

Різноманітні міжнародні структури, в тому числі ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, які займаються вивченням стану справ в молодіжному середовищі різних країн, відзначають таку негативну тенденцію, як зростання кількості дітей та молоді, що перебувають в стані соціальної дезадаптації. Про це свідчить і наявність таких маргінальних груп , як "діти вулиці".

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:

– дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;

– дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці;

– дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці[7, с. 5].

Це узагальнена характеристика "дітей вулиці", оскільки в залежності від соціально-економічних умов в країні ступінь маргіналізації має свої специфічні прояви. Так, наприклад, в країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, Аргентині є певна кількість дітей, що живуть на вулиці і скоюють переважну кількість асоціальних вчинків.

В країнах Європи дитяча безпритульність включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, в Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": "діти вулиць" протягом більшої частини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні "діти вулиці", що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування. У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають "покинутими"[8, с. 48].

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін "неповнолітні групи ризику". У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають: "юні втікачі" – діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; "молоді бездомні" – особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" – підлітки та молодь, які не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель [8, с. 48].

В Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії "дітьми вулиці" називають переважно циганчат та дітей біженців.

Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах також існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких в переважній більшості обумовлена умовами вулиці. Тому видається правомірним застосування терміну "діти вулиці", запропонованого ЮНІСЕФ, стосовно бездоглядних та безпритульних дітей в Україні. Результати соціологічних досліджень феномену соціального сирітства, досвід роботи різних закладів для неповнолітніх дають підстави віднести до "дітей вулиці" в Україні такі категорії неповнолітніх:

– безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих в сім'ї; діти, яких вигнали з дому батьки;

– бездоглядні діти – діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

– діти-втікачі з виховних установ – діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

– діти-втікачі з зовні благополучних сімей – діти з високим рівнем конфліктності, акцентуаціями та патологіями характеру, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;

– діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу [].

Зупинимось детальніше на характеристиці окремих категорій неповнолітніх.

Безпритульні або покинуті діти – наслідок розпаду сімейних зв'язків. У подібне становище вони можуть потрапити відразу після народження (відмова від новонароджених немовлят у пологовому будинку). Такі діти надходять у будинки дитини, у медичні заклади, де утримуються до трьох років, а згодом переходять у дитячі будинки або можуть бути усиновлені. Мати має право забрати залишену дитину, якщо вона не усиновлена іншою сім'єю. Крайній випадок – новонароджені, залишені після пологів у порожніх будинках, підвалах, або в буквальному значенні слова викинуті матір'ю. Опинившись без годування і догляду у найбільш вразливий період життя, такі немовлята звичайно гинуть. Подібне поводження з дітьми, як правило, характерне для неповнолітніх матерів і жінок, що не мають стійкої позиції в житті і постійного місця проживання – наприклад, для біженців, іноземних робітників, жінок, що займаються проституцією.

Діти більш старшого віку можуть виявитися покинутими у результаті пияцтва батьків, що веде до розпаду особистості, до соматичних і психічних захворювань або смерті. Такі діти надходять під нагляд органів опіки і піклування, органів соціального захисту населення і визначаються в центри (відділення) реабілітації неповнолітніх. У число безпритульних дітей входять покинуті діти, що знаходяться поза піклуванням відповідних органів, частково діти, що втекли з дому, біженці і т.д. Також діти можуть бути позбавленими батьківського піклування у зв’язку з тривалою хворобою батьків, що перешкоджає їм виконувати батьківські обов’язки, відбуванням покарання у місцях позбавлення волі [8, с. 50].

Значна частина неповнолітніх, що опинилися у подібному становищі, зосереджується у великих містах, транспортних і портових центрах. Безпритульні діти ночують у підвалах, незаселених будинках, на вокзалах та в інших місцях, де можна сховатися від холоду та непогоди. Засоби для життя здобуваються жебракуванням, проституцією, дрібними крадіжками і участю в злочинній діяльності дорослих. У середовищі безпритульних поширені хвороби, у тому числі педикульоз, а також більш серйозні: туберкульоз і захворювання, що передаються статевим шляхом, ранній алкоголізм і наркоманія. Відсутність освіти прирікає тих із них, хто виживе в цих суворих умовах, на маргінальне положення на все життя, що залишилося. Робота з ними полягає у першу чергу в доставці у притулки і центри по реабілітації неповнолітніх, у лікуванні й оздоровленні, у соціально-психологічній реабілітації, у педагогічній корекції, відновленні (якщо це доцільно і відповідає інтересам дитини) сімейних зв'язків, можливо, у передачі в опікунську сім’ю або в усиновленні, або ж у передачі в дитячий будинок.

У силу різноманітних причин, діти-втікачі покидають сім’ю або заклади соціального обслуговування. По-перше, мова може йти про певні вроджені психічні відхилення, що ведуть до психологічної нестійкості, схильності до номадизму (кочування). По-друге, подібні схильності можуть бути результатом набутого захворювання, ослаблення нервової системи, неадекватної соціалізації або дефектів виховання.

У пубертатний період багато дітей виявляють схильність до втеч із дому, особливо носії гіпертимної акцентуації характеру. Як правило, це проходить після закінчення даного періоду.

Проте частіше усього прагнення до втечі виявляється як реакція на якісь чинники травмуючого характеру вдома, у школі або в підлітковому середовищі. Діти можуть покидати сім’ю через фізичне, психічне або сексуальне насилля близьких, через злидні і незабезпеченість у сім'ї, через образу на родичів внаслідок їх нечутливості або нерозуміння проблем чи переживань дитини.

Школа також може зумовити втечі дітей з дому психічним цькуванням окремих учнів, спробами змусити сім’ю фізичним впливом на дитину виправити свої власні помилки у вихованні.

Іноді причиною втеч стає незахищеність дітей і підлітків від жорстокості і знущань з боку вуличних угруповань. Діти, які втікають з дитячих будинків, інтернатних та інших закладів, як правило, реагують на жорстокість і примус, причому під примусом може розумітись просте підпорядкування режиму, до якого діти-втікачі не звикли. Існує пряма залежність між тривалістю проживання неповнолітніх на вулиці і можливістю повернення їх до нормального життя: чим довший період перебування дитини у середовищі вулиці, тим складніше відбувається її реабілітація.

Зростає кількість дітей-сиріт, що викликано несприятливою динамікою смертності осіб працездатного віку, поширенням самогубств, наслідками збройних конфліктів і злочинних актів. Збільшуються також випадки соціального сирітства, коли діти втрачають сімейні зв'язки і батьківське піклування, маючи живих батьків або, принаймні, одного з них.

Таким чином, ми визначили зміст поняття “діти вулиці”, а також основні причини, чому неповнолітні опиняються у середовищі вулиці, і підійшли до проблеми створення притулків як закладів, де відбувається первинна реабілітація і формується підґрунтя для наступного повернення дитини до нормального життя в суспільстві. Опираючись на українське законодавство [7, с. 11], ще раз перерахуємо ті категорії дітей, які повинні прийматися до притулку. Це неповнолітні, які:

– заблукали;

– були покинуті батьками або піклувальниками;

– жебракують і місце знаходження їх батьків не встановлено;

– залишилися без піклування батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників);

– залишили сім'ю чи заклад освіти;

– вилучені кримінальною міліцією у справах неповнолітніх із сімей, перебування в яких загрожувало їх життю і здоров'ю;

– втратили зв'язок з батьками під час стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій;

– не мають постійного місця проживання і засобів до життя;

– самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку.

2. Психологічна підтримка дітей вулиці

В останні роки у психології, педагогіці, соціальній роботі визнання того, що розвиток, виховання дитини найкраще відбуваються у сім’ї, призвело до непопулярності і закриття установ для неповнолітніх інтернатного типу, викликало стремління будь що зберегти сімейні відносини. Так, наприклад, у Великобританії вилучення дитини з сім’ї і її подальше усиновлення допускаються лише в крайніх випадках [5, с. 176]. Частіше соціальними аґентствами пропонується послуга “mainstay”. “Mainstay” передбачає догляд за дітьми віком від 11 до 17 років на короткотривалий період, найчастіше всього на кілька місяців, у зв'язку з тимчасовими труднощами в сім'ї дитини. Якщо ці труднощі зникають, дитина повертається в сім'ю, в протилежному випадку вона передається у фостерингову сім’ю, причому контакти з батьками і їх права щодо дитини зберігаються. Крім того, існує ще й інший вид догляду за дітьми із неблагополучних сімей – "emergency care" – догляд в надзвичайних (критичних) ситуаціях. Він має місце тоді, коли виникає необхідність негайно ізолювати дитину від негативного впливу сім'ї, наприклад, в сім'ї що-небудь трапилося (вбивство, арешт, аварія і т.д.). В таких випадках дитина передається для догляду в іншу сім'ю на кілька днів чи тижнів до остаточного вирішення питання про її подальшу долю.

На жаль, в Україні поки що не створена система, яка б могла забезпечити належним сімейним вихованням усіх неповнолітніх, позбавлених батьківської опіки і піклування. Відповідно до українського законодавства [5, с. 177], здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх покладається на:

– державний комітет України у справах сім'ї та молоді, Республіканський комітет у справах сім'ї та молоді Автономної Республіки Крим, служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад;

– школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти;

– центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх закладів охорони здоров'я;

– притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх;

– суди;

– кримінальну міліцію у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ;

– приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ;

– виховно-трудові колонії Державного департаменту України з питань виконання покарань.

У здійсненні соціального захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх також беруть участь у межах своєї компетенції інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, окремі громадяни.

Первинною ланкою здійснення соціального захисту неповнолітніх, їх психологічної, медичної, соціальної реабілітації виступають притулки для неповнолітніх. Саме сюди потрапляють в першу чергу діти вулиці, тут вирішується їх подальша доля.

Притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх відповідної місцевої державної адміністрації – це заклад соціального захисту, створений для тимчасового перебування у ньому неповнолітніх віком від 3 до 18 років. Основними завданнями притулку є:

– соціальний захист позбавлених сімейного виховання неповнолітніх, які опинилися в складних житлово-побутових умовах, залишили заклади освіти;

– створення належних житлово-побутових і психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної життєдіяльності неповнолітніх, надання їм можливості для навчання, праці та змістовного дозвілля [5, с. 179].

Положення, на яких ґрунтується діяльність притулку, з відомих причин тісно пов’язані з принципами реабілітаційної педагогіки, завданням якої є розробка ефективних методів педагогічної терапії й корекції, компенсації, ігротерапії, спрямованих на відновлення фізичного, психічного, морального та духовного здоров’я дитини [5, с. 179]. Серед цих принципів можна виділити:

1) принцип демократизації. Це передусім співробітництво вихователів і вихованців у вирішенні завдань життєдіяльності дітей, усунення авторитарного принципу виховання, утвердження таких форм, які сприятимуть формуванню демократичної культури особистості;

2) принцип творчої діяльності, самодіяльності і самостійності. Полягає у розкріпаченні творчих сил кожної дитини, максимальному розвитку її самостійності у пошуку істини шляхом залучення до різних видів творчої діяльності;

3) принцип гуманізації взаємин усіх учасників реабілітаційно-виховного процесу. Сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей і виявлення індивідуальності;

4) принцип психологізації реабілітаційно-виховного процесу. Центром реабілітаційно-виховного процесу має стати дитина з її складним світом думок, почуттів, її "Я" — концепція, а метою формування такої позиції, яка, виявляючись у соціальній активності і гуманістичній спрямованості, детермінує її самоактуалізацію, самореалізацію можливостей;

5) принцип індивідуалізації та диференціації. Урахування рівнів фізичного, психологічного, соціального та духовного розвитку учнів, їх соціальної активності й побудова на цій основі групових та індивідуальних програм розвитку, стимулювання пізнавальної, комунікативної, орієнтовано ціннісної активності дітей, їх саморозвитку. Необхідно стимулювати мотивацію майбутнього у дітей;

6) принцип врахування інтересів і потреб дитини. Сучасні психолого-педагогічні методи дають змогу максимально вивчити запити, інтереси учнів і на підставі цього коригувати виховний процес [5, с. 181].

На думку ряду дослідників [7, с. 9], психолого-педагогічна робота з неповнолітніми в даному випадку носить специфічний характер, що проявляється уже в процесі перших контактів працівників з новоприбулими у притулок дітьми.

Ці діти часто перебувають у пригніченому стані, зумовленому різкою зміною звичного способу життя, переживаннями, пов’язаними з вирішенням їх долі в різних інстанціях, розривом минулих міжособистісних зв’язків. Психотравмуюче значення має і певна невизначеність становища, побоювання, тривога щодо умов перебування у новій установі. Значна частина дітей, які потрапляють до притулку, мають ті чи інші відхилення у формуванні особистості, стані здоров’я, допускають зриви у поведінці.

Для досягнення позитивних змін у поведінці і діяльності неповнолітніх профілактична та корекційно-виховна робота в притулку повинна здійснюватись у наступних напрямках:

1) вияснити всі причини, які зумовили небажану поведінку (здійснити оперативну психолого-педагогічну та соціальну діагностику) [7, с. 13];

2) розробити рекомендації для усунення цих причин на даний час і в майбутньому (для дорослих, щоб змінити ставлення до даної дитини і усунути педагогічні помилки, які були допущені, і для самої дитини);

3) домогтися того, щоб ці рекомендації були прийняті всіма людьми, які оточують дану дитину (вони повинні з ними погодитись і захотіти їх виконувати);

4) навчити всіх, включаючи дитину, виконувати розроблені рекомендації, тобто навчити їх новим відносинам, іншій поведінці, даючи їм необхідні для цього психолого-педагогічні знання;

5) здійснювати спостереження за виконанням рекомендацій, за взаємодією відповідальних осіб з дитиною і, у випадку необхідності, внести відповідні корективи в цей процес;

6) продовжувати дану роботу до тих пір, поки не будуть досягнуті позитивні зімни у поведінці, діяльності і взаємовідносинах всіх, хто був причетний до даного випадку.

Адміністрація та колектив притулку несе відповідальність перед суспільством і державою за забезпечення охорони прав неповнолітнього і його соціального захисту.

Однак, слід підкреслити, що досягти серйозних змін у поведінці дитини важко, якщо не працювати з усіма компонентами системи, яка детермінує її поведінку (самою дитиною, сім’єю, школою), якщо не міняти умови середовища, в якому вона постійно живе і розвивається. Односторонній підхід з неминучістю буде породжувати неправильні висновки і рекомендації, які призведуть лише до погіршення становища неповнолітнього. Наприклад, у США на рівні общин створюються так звані міждисциплінарні команди, які складаються з фахівців різних галузей (лікарі, соціальні працівники, педагоги, юристи), мають спеціальне фінансування і забезпечують діагностику і терапію в особливо важких випадках [10, с. 67].

Тому для успішної діяльності притулку і виконання поставлених перед ним завдань потрібна співпраця з іншими закладами соціального захисту неповнолітніх, фахівцями різних галузей, громадськістю взагалі. Адже сфера соціального захисту дітей – це не лише поле діяльності відповідних закладів для неповнолітніх, але й міждисциплінарна проблема, яка вимагає об’єднання зусиль різних суспільних інституцій.

3. Проблема „дітей вулиці” в статистичних дослідженнях

Діти вулиці. Хто вони? Їх — брудних, обірваних, голодних, схожих на малолітніх бомжів — можна зустріти практично на вулицях кожного міста. Ці бездоглядні діти вже давно асоціюються з терміном "діти вулиці". А тим часом у багатьох з них є і житло, і родина. Та вдома їм настільки погано, що перевагу проживанню в затишних квартирах, вони надають підвалам, теплотрасам, покинутим будинкам. І в кого з нас не стискалося серце, коли ми бачили цих дітлахів із сумними очима, які просять "копієчку на хліб"? Щоправда, ці "копієчки" відразу ж витрачаються на клей або сигарети. Адже вже ні для кого не секрет, що лави наркоманів і токсикоманів поповнюють саме малолітні бродяжки. Як їх повернути у родину, виховати щасливими, повноправними громадянами своєї країни?

За останні роки для цього зроблено чимало: державою вживаються заходи щодо соціального захисту дітей, які належать до найбільш уразливих груп, у бюджеті закладаються значні ресурси для підтримки материнства і дитинства, йде модернізація практично всіх соціальних інститутів. І все ж, державна політика стосовно підростаючого покоління, не зважаючи на всі зусилля залишається недостатньо ефективною. Цей висновок напрошується через наявність чітко вираженої тенденції до зростання соціальних ризиків — бідності, хвороб, бездоглядності — наслідків непристосованості дітей до сучасних реалій.

Витоки бездоглядності, з правової точки зору, лежать у сфері сімейних відносин. Значний вплив на формування поведінки та свідомості підлітків має стан освіти, культури, охорони здоров'я, фізичної культури. Діти, що скоїли правопорушення, у 87,3% випадків не читають книг. Відтак, соціальне, педагогічне, духовне благополуччя родини — ось головні складові профілактики бездоглядності. Тому важливо не лише декларувати права дитини, але й виробляти на державному рівні дієві механізми та активні форми попередження дитячої бездоглядності. Безперечно, все це потребує витрат. А поки що соціальна робота на цьому напрямку тримається лише на ентузіазмі. Та при цьому варто зважати, що турбота про бездоглядних дітей (не правопорушників) — справа не міліції, а органів соціального захисту.

Загальнонаціональним пріоритетом державної політики України є охорона дитинства. Це зазначається, зокрема, в Законі України “Про охорону дитинства”, Указі Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання національної програми “Діти України” на період до 2005 року”, інших нормативно-правових актах.

За матеріалами державної доповіді про становище дітей в Україні за підсумками 2001 р., кількість дітей, які бродяжать і жебракують, затриманих працівниками органів внутрішніх справ, зростає з року в рік: 31,3 тис. – у 1999 р., 35 тис. – у 2000 р., 36 тис. – у 2001 р. (з них за бродяжництво – 27 тис. та за жебракування – майже 9 тис.) [10, с. 85].

За оперативними даними служб у справах неповнолітніх, за 12 місяців 2001 р. під час проведення рейдів “Діти вулиці” було виявлено 6226 безпритульних дітей, що на 23,4% більше, порівняно з 2000 р., та 19072 дитини, схильних до жебракування і бродяжництва (27 533 – у 2000 р.). Частина з них влаштована в притулки для неповнолітніх. За даними Держкомстату України, на 01.01.2007 р. у притулках для неповнолітніх перебувало 28 477 дітей. З них віком від 3 до 7 років – 3658 [10, с. 86].

За даними «Служби порятунку дітей», в Україні нараховується понад 1 40 тисяч позбавлених достатньої батьківської опіки дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. За останні десять років ця проблема набула загрозливого масштабу: кількість безпритульних дітей збільшилася на 60%. Проте, ніхто не має точних статистичних даних щодо кількості дітей вулиці тому, що це і діти, які з різних причин втратили житло, і діти які зазнали жорстокого поводження, психологічного та сексуального насильства, діти-втікачі з зовні благополучних сімей, діти-сироти, діти позбавлені достатнього батьківського піклування. Відомо, щостаном на жовтень 2007 року тільки в Києві на обліку стоять 800 дітей-сиріт та 2000 дітей, позбавлених батьківської опіки.

За даними Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту, 14 % безпритульних – це діти віком від 3 до 7 років, 61 % — від 7 до 14 років та 25 % — від 15 до 18 років. Всі ці діти не отримують належного виховання та не навчаються; багато хто відстає в розвитку порівняно із дітьми такого ж віку, які живуть у сім'ях[10, с. 88].

4. Зміст соціального розвитку, форми та методи роботи з дітьми вулиць

Діти — наше майбутнє. Яким воно буде? Ще зовсім недавно, наприклад, у нашому суспільстві намагалися замовчувати проблему насильства в родині. Вважалося, якщо чоловік б'є дружину, значить, любить, якщо батьки карають дітей — то виховують. І тільки тепер ми почали відкрито говорити про жорстоке поводження з дітьми. Не так давно колишнє міністерство у справах сім'ї, дітей і молоді провело серед дітей соцопитування з цієї проблеми. Майже 90% з опитаних підтвердили, що були свідками сварок і бійок у родині, більше половини з них — батьки регулярно фізично карають. І тільки 18% дітей вважають, що в їхніх сім'ях нормальна атмосфера. А 14% неповнолітніх, які знаходяться в притулках, потрапили сюди з власної волі, рятуючись від жорстокості батьків (родичів). На мене завжди гнітюче враження справляє відвідування притулків та інтернатів. Я часто запитую їх мешканців: чи сумують вони за батьками, чи згадують про них? Майже всі відповідають стверджувально. А от їхні батьки, як це не прикро, не цікавляться долею своїх дітей.

Безперечно, держава почала приділяти цій проблемі значно більшу увагу — видано указ Президента України про попередження насильства в родині. Але до реального його втілення, на жаль, ще далеко…

До речі, у США ще 30 років тому було прийнято закон, відповідно до якого батьків, які залишили без догляду власну дитину, можуть притягти до карної відповідальності. Навіть якщо з нею нічого не трапилося. У Німеччині, якщо чоловік б'є дружину, законом передбачене його відселення.

А в нас? Глава сімейства — п'яниця, дебошир — продовжує насолоджуватися життям у власній квартирі, чекаючи повернення "жертви" додому…

Необхідність у прийнятті закону про батьківську відповідальність давно назріла і в Україні. Та й формування комп'ютерного банку даних про неблагополучні родини для попередження випадків насильства є нагальною потребою. Адже лише торік у країні батьківських прав було позбавлено 6000 осіб. А 2000 матерів відмовилися від новонароджених ще у пологових будинках. Якщо така тенденція триватиме, то вже через кілька років число сиріт дорівнюватиме кількості жителів такого міста, як, наприклад, Олександрія. Тому, не чекаючи цього, потрібно "усім миром" вживати відповідні контрзаходи. А ще я мрію про появу в У країн і так званих сімейних судів, які б займалися суто сімейними конфліктами.

Безумовно, проблема безпритульності, бездоглядності, бродяжництва серед дітей має насамперед непокоїти державні інститути. Проте і громадськості не варто залишатися осторонь, адже ця проблема, так чи інакше, торкається кожного з нас. Як відомо, маленьке зло, рано чи пізно, переростає у велике. І хто дасть гарантію, що маленькі порушники не перетворяться на дорослих злочинців? Тому можна лише здогадуватися, чим аукнеться вислів "Діти — наше майбутнє"…

Захищати і підтримувати не лише словом, а й ділом/ Отже, слід активніше працювати над формуванням у суспільстві розуміння необхідності здійснення профілактичних заходів з попередження насильства в родині, бездоглядності та правопорушень неповнолітніх, а також залучати громадян до раннього виявлення родин і дітей, які знаходяться в соціально небезпечному середовищі. Важливими факторами такої профілактики, захисту прав і забезпечення законних інтересів дітей може стати й розробка та реалізація міжвідомчої програми, що, зокрема, включала б правову освіту населення шляхом популяризації міжнародних і національних базових документів у цій сфері.

Для розв'язання цих назрілих проблем органам влади потрібно розвивати соціальне партнерство з громадськими організаціями, релігійним об'єднаннями. Поки більшість неурядових некомерційних організацій у відносинах із владою займають "споживацьку" позицію, орієнтуючись в основному на можливість фінансування локальних ініціатив. Інші ж — обмежуються лише інформуванням влади про проблеми, не відстоюючи чиїхось інтересів, не виступаючи ні з законодавчими ініціативами, ні з пропозиціями щодо систематичної співпраці. Аналіз проектних ініціатив і результатів діяльності таких організацій дозволяє зробити висновок, що в переважній більшості ті, хто на словах "захищає" і "підтримує" дитинство, на практиці ж сповідує патерналістські підходи [8, с. 55]. Неблагополучні ж діти, як і раніше, залишаються наодинці зі своїми проблемами.

Інтеграційно спрямована практика відіграє другорядну роль як у діяльності із захисту і реалізації прав самої дитини, так і в процесах залучення дитячих груп до соціально значимої роботи. Така ситуація не тільки не сприяє формуванню активної суспільної позиції дітей і дитячих організацій, але й поглиблює процеси соціальної нерівності, формує у дітей інтолерантні установки. Необхідні кроки.

Аби система профілактики була ефективною, по-перше, потрібно виробити ефективну модель управління сферою соціального здоров'я населення, яка б аналізувала причини сімейного неблагополуччя та враховувала поведінку дітей. По-друге, настав час змінити критерії оцінки роботи органів влади, соціальних установ. Керівник органу соціальної сфери має черпати інформацію про зростання бездоглядності дітей та підліткової злочинності не зі зведень за підсумками місяця або кварталу, щоб лише після цього приймати якісь рішення щодо усунення негативних явищ, а передбачати та попереджувати їх. По-третє, назріла необхідність як у створенні оперативних штабів з виявлення безпритульних і бездоглядних дітей на міському (районному) рівнях, так і в оптимізації мережі закладів (соціальних притулків, соціальних готелів, центрів тимчасового перебування дітей, соціально-реабілітаційних центрів для неповнолітніх, центрів допомоги дітям, які опинилися в складній життєвій ситуації, центрів постінтернатної адаптації та служб підтримки випускників закладів для дітей-сиріт) [8, с. 56].

Аби виробити та впровадити у життя найефективніші принципи реалізації політики в сфері захисту прав і законних інтересів дітей, підлітків і молоді необхідні пошук, узагальнення та поширення досвіду найбільш дієвих соціальних програм і проектів. Вони, насамперед, мають бути спрямовані на пропаганду здорового способу життя, створення і розширення системи сімейних форм влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування, соціальну реінтеграцію випускників інтернатних установ.

Необхідно також розвивати мережу спеціалізованих міських (районних) центрів з надання термінової допомоги дітям, які потрапили в кризову ситуацію чи пережили насильство.

Водночас поліпшити профілактику соціального сирітства, дитячої бездоглядності і правопорушень, розв'язати проблеми родини — пріоритетного для дитини середовища, надто складно без ефективної системи контролю. Як за дотриманням прав дітей, так і за діяльністю органів влади, відповідальних за цей напрям діяльності. Потрібно також створювати умови для соціально-трудової адаптації дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, передбачати заходи зі стимулювання їх трудової діяльності, що унеможливить формування споживацьких настроїв у цієї категорії молодих людей.

Необхідністю розв'язання проблем дитинства українське суспільство фактично поставлено перед фактом вибору свого майбутнього. Такий історичний виклик сучасності. Його актуальність і значимість посилюється демографічною ситуацією в країні та невтішною статистикою.

Безумовно, проблему слід вивчати всебічно. Тому конче необхідна ініціація широкого експертного і суспільного обговорення цієї проблеми. Це сприятиме виробленню головних напрямів і пріоритетів державної політики та створенню умов підростаючому поколінню для щасливого дитинства. Найголовніше ж у подоланні дитячої бездоглядності і безпритульності — це комплекс профілактичних заходів з упередження негативних соціальних явищ і тенденцій та чітка координація діяльності державних структур, громадських організацій, релігійних конфесій, вчених, педагогів задля розвитку у дітей здібностей до самозабезпечення і наступної самореалізації [4, с. 166].

Наведемо як приклад досвід роботи з „дітьми вулиць” Міжнародного благодійного фонду „Карітас України”.

Допомога дітям із малозабезпечених сімей надається через організацію соціальних центрів, які відвідують діти із малозабезпечених сімей після шкільних занять. Творчі центри для дітей успішно діють практично в усіх організаціях “Карітас України”. Окрім традиційної допомоги дітям – одягом, взуттям, безкоштовними обідами, в кожній організації є власні форми Й методи організації дозвілля для дітей. Приміром, у Тернополі діють художня майстерня, гурток макраме, спортивна секція, курси іноземних мов та вивчення комп’ютерів.

Інший спосіб допомоги – соціальний супровід дітей – передбачає не лише надання матеріальної допомоги, а й організацію духовно-культурних заходів (походи на концерти, в театри, музеї, екскурсійні поїздки), діти отримують консультації в професійних психологів. Ведеться також робота з налагодження стосунків між батьками й дітьми.

Щороку “Карітас” організовує благодійні акції на День св. Миколая, на Різдвяні й Великодні свята: діти-сироти й діти з малозабезпечених родин отримують подарунки.

Щоліта організовується відпочинок для дітей-сиріт і дітей з багатодітних і малозабезпечених родин. Завдяки цьому проекту вони під час шкільних канікул не лишаються без догляду і повноцінно відпочивають. Їх забезпечують харчуванням, вони беруть участь у прогулянках, спортивних заходах та бесідах пізнавального характеру. До роботи з дітьми залучаються вихователі-волонтери, які мають педагогічну освіту та пройшли відповідний вишкіл.

Допомогу дітям та молоді з функціональними обмеженнями “Карітас” надає через реалізацію кількох проектів. У листопаді 2001 року “Карітас-Львів” за підтримки руху “Віра і світло” створив у цьому місті Центр дозвілля дітей із вадами розвитку. Метою його діяльності є допомога розумово відсталим дітям та молоді шляхом трудотерапії. Під керівництвом соціальних педагогів тут навчаються малювати, роблять витинанки, паперові вироби, прикраси, книжкові закладки, освоюють виробництво декоративних свічок. Працівники навчають дітей навичок спілкування та самостійного функціонування. Проект охоплює 12 осіб. Ремонтні роботи й функціонування центру фінансує “Карітас Франції”. Обслуговують проект 2 працівники та 3 волонтери.

“Карітас-Тернопіль” у червні 2001 року розпочав проект “Інтеграція дітей, хворих на ДЦП, за допомогою іпотерапії”. Під керівництвом британського фахівця з іпотерапії на базі кінної школи проводилися навчальні семінари, після яких на базі приватної конюшні у Тернополі організували роботу оздоровчої групи з п’яти дітей, хворих на церебральний параліч. Окрім занять верховою їздою, діти переглядають фільми в соціальному центрі, користуються там бібліотекою. Сферу діяльності проекту намагаються розширити: збільшують кількість оздоровчих груп, будують конюшню на 10 коней, критий манеж, іподром. Забезпечує роботу проекту шестеро працівників, з них п’ятеро – волонтери. Фінансується проект із власних коштів організації.

Прикладом програми допомоги й опіки над дітьми-сиротами та дітьми, які втратили одного з батьків, можуть слугувати два проекти. Один із них – дитячий будинок “Пресвята Родина” в с. Петрики Тернопільської області, його 1998 року заснував “Карітас-Тернопіль”. У ньому мешкає 15 дітей віком від 6 до 17 років. Вихователями тут працюють 6 сестер-монахинь Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, а також та допоміжний персонал. 2003 року відкрито другий корпус дитячого будинку, триває набір дітей.

“Карітас-Самбір-Дрогобич” реалізує проект “Допомога дітям Лаврівської спецшколи-інтернат”, яку взято під опіку 2004 року. За допомогою “Карітасу Німеччини” на кошти, що їх зібрали німецькі громадяни, дітям Лаврівського інтернату 2004 року передано ковдри, подушки та постільну білизну, а також гігієнічні засоби.

Опіка над “дітьми вулиці” є одним із пріоритетних напрямків діяльності “Карітасу України”, хоча наразі робляться тільки перші кроки. У рамках проектів надається різнопланова допомога для дітей вулиці та дітей із кризових сімей безпосередньо на вулицях міст та в денних соціальних центрах.

Реалізується проект “Діти вулиці”, що діє при “Кризовому центрі для дітей”. У рамках проекту 20 дітей щоденно харчуються в центрі. Центр залучає до роботи волонтерів, зокрема з числа студентів, які водночас проходять там практику. Наприклад, студенти факультету соціальної педагогіки Тернопільського державного педагогічного університету проводили з дітьми психологічні тренінги, індивідуальні бесіди та роботу з дітьми безпосередньо на вулиці.

Як повідомила координатор проектів, у центрах працюють із сім’ями дітей: “Звичайно, що одним із пріоритетів у цих проектах є праця і з батьками… Потрібно змінити ставлення батьків до дітей… Дуже багато дітей звертаються до нас з проблемами насильства у сім’ї… Соціальні працівники обов’язково відвідують такі сім’ї, працюють з батьками” [14].

Таким чином, “Карітас України” у сфері надання допомоги дітям та молоді виділяє наступні соціальні програми: допомога дітям із малозабезпечених сімей; допомога дітям та молоді з функціональними обмеженнями; допомога дітям, позбавленим батьківського піклування; допомога дітям вулиці. Серед пріоритетів розвитку – професіоналізація та збільшення компоненту соціальної роботи в проектах.

Крім того, місцеві релігійні громади у співпраці з чернечими згромадженнями реалізують соціальні програми, спрямовані на роботу з дітьми та молоддю. Зокрема, спільно з отцями Салезіанами розроблено річну виховно-відпочинкову інтерактивну програму, яка містить двотижневі літні “Веселі канікули” та щотижневі зустрічі впродовж року, на яких діти мають змогу провести час за іграми, здобути нові знання та навички, організовуються екскурсії, спільні ігри, конкурси, святкування. Це робиться для профілактики аморальної та асоціальної поведінки, запобігання дитячій бездоглядності, навчання альтернативним способам проведення часу та вироблення у дітей позитивних поведінкових партнерів. До реалізації програми залучено аніматорів – молодь-волонтерів, для підготовки яких організовано спеціальні навчальні курси [14].

5. Зарубіжний досвід соціального розвитку дітей вулиць

Для успішності процесів становлення і розвитку соціальної роботи і соціальної педагогіки в Україні величезне значення має вивчення, осмислення і адаптація досвіду, нагромадженого зарубіжними країнами, особливо країнами Західної Європи, США і Великою Британією.

У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XIX ст., коли отримала розвиток концепція захисту дітей. Вперше міжнародну стурбованість становищем дітей було висловлено у Женевській декларації 1923 р., спрямованій на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист. Важливим документом щодо захисту дітей стала прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини. У ній вперше зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отримала в пактах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб. Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 р. прийняла Декларацію прав дитини – документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві[5, с. 187]. Декларація складається з 10 принципів, якими проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування її свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї.

Центральне місце серед цих документів посідає Конвенція про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. і ратифікована Верховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 року[5, с. 187]. Цей найбільш широко ратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права для забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей.

У німецькомовних країнах більш поширеним є вживання терміну “соціальна педагогіка”, ніж “соціальна робота”. Проте міжнародним стандартам в більшій мірі відповідає вживання словосполучення “соціальна робота”, що пов’язане в свою чергу, з англо-американським терміном “social work”.

Поділ усієї сфери діяльності соціальних служб на соціально-педагогічну і соціальну роботу сьогодні у переважній більшості країн вважається застарілим і неправомірним.

Розглянемо вирішення цього питання на прикладі ФРН. На сьогоднішній день у цій країні домінуючою є думка про те, що як з точки зору професійної діяльності, так і з теоретичної недоцільно говорити про розмежування між соціальною роботою та соціальною педагогікою. Вони часто використовуються як синоніми: на письмі, як правило, допускається паралельне позначення – соціальна робота/соціальна педагогіка або використовується термін “соціальна робота” – як поняття що об’єднує ці сфери діяльності. Під соціальною роботою мають на увазі всю сукупність різних видів діяльності у сфері соціальних служб та соціальних професій. У цій країні виходять з міркування, що і безпритульні, і діти, і молодь, яка живе у бідності, потребують не лише педагогічної, але й матеріальної підтримки, і навпаки, молоді безробітні або наркомани потребують лише матеріальної допомоги, а не педагогічного впливу.

Традиційні уявлення про соціальну роботу і соціальну педагогіку, що сформувались у процесі їх історичного розвитку, виходили із наявності власних сфер діяльності і застосування, перебуваючи між собою у відносинах конкуренції, що вже не відповідає сучасному трактуванню. Сьогодні у ФРН на ринку праці роботодавці не розділяють сфери діяльності соціальних педагогів і соціальних працівників. Скоріше вимагаються додаткові спеціальні знання, наприклад, додаткова освіта у галузі терапії або музики, групової роботи та установка на підвищення кваліфікації, а також навички і здібності до самопожертви і взаємодії, комунікабельність, талант організатора, почуття відповідальності, гнучкість і т.п. Високим є попит на здатність до концептуальної роботи, готовність до участі в зміні та оновленні, роботи з волонтерами, а також з працівниками міських управлінь та управлінь громади, соціальних служб [5, с. 189].

Соціальні працівники і соціальні педагоги не лише займаються вирішенням одних і тих самих проблем, але й “їх завдання знаходяться в одній суспільній площині” (Mollenhauer, 1966) [5, с. 190]. Про це свідчить успішне функціонування у Німеччині численних сфер соціальної діяльності з соціально-педагогічною спеціалізацією. Такими сферами є:

— дошкільна освіта (обслуговування, виховання та освіта в яслах, дитячих садках, класах для підготовки дітей до школи);

— робота з молоддю (виховання, організація вільного часу в молодіжних освітніх закладах та молодіжних клубах);

— виховання в дитячих притулках (виховання, формування сімейних груп, ідентифікація і підготовка до самостійного життя, організація житлових комун);

— розробка форм, змісту і методів освіти дорослих (робота з волонтерами, формування навичок управління і самодопомоги, освіта і підвищення кваліфікації, соціальна робота на підприємствах, сімейна освіта). Із вступом в силу закону про допомогу дітям і молоді до сфери діяльності соціальної роботи додалась соціально-педагогічна допомога сім’ї (консультації, допомога у вирішенні повсякденних питань в індивідуальній формі, підтримка сімей, а також шкільна соціальна робота (поряд з навчанням — організація соціально-педагогічної допомоги в школі).

У багатьох країнах Європи, в тому числі і у Німеччині, в структуру соціальної роботи введені організатори вільного часу. Ці спеціалісти іменуються аніматорами. Термін цікавий тим, що він відбиває специфіку роботи такого керівника (фр. "animer" значить надихнути, спонукати до якоїсь діяльності). Аніматор намагається створити умови для цікавої діяльності, спонукає людину нею займатися. Він сприймається як член групи, який бере участь у її житті, а не знаходиться поза або поруч із нею, відповідальний за соціальне і культурне вдосконалення групи. Діяльність аніматора може бути різнобічною або мати визначену спеціальну спрямованість. Сучасний організатор вільного часу намагається завжди бути з клієнтами, добре їх знати і жити їхніми інтересами. Часто, сам будучи особистістю, він створює і для інших умови стати такими. Особливо це важливо для дітей. Дитина уважно спостерігає за організатором і намагається наслідувати його. Будь-яка діяльність, що організовується, не є самоціллю. Це лише засоби для створення середовища, у якому кожна людина могла б успішно розвиватися. У такому випадку центр до організації вільного часу сам по собі як заклад перетворюється в життєвий і привабливий осередок. Правильно організоване соціальне середовище дуже впливає на підвищення загального рівня розвитку особистості. Аніматор створює сприятливі умови для її вдосконалення і більш легкої інтеграції в суспільстві [5, с. 193].

У Німеччині декілька років діє єдина державна молодіжна програма, у рамках якої працюють служби соціального захисту дитинства і молоді. Одна з них — Консультаційна служба для підлітків і молоді створена в 1978 p. у Дюссельдорфі, Геттінгені і Мюнхені. Фінансується вона державою і муніципалітетом. Так, консультаційна служба Дюссельдорфа на 70% фінансується земельним урядом Північної Рейн-Вестфалії і на 15% муніципалітетом міста [5, с. 193].

Приміщення служби містить кімнату відпочинку, кімнату бесід, молодіжний бар. Основні напрямки діяльності — психологічна допомога дітям і підліткам, батькам і вчителям у кризових ситуаціях, посередництво між роботодавцями і підлітками (наприклад, спільні походи з підлітками до адміністрації підприємства), всебічна допомога підліткам і молодим людям, що живуть поза сім'єю.

Ведеться робота із ресоціалізації — педагоги центру турбуються про підсудних, засуджених і звільнених, після звільнення супроводжують їх з ув'язнення, встановлюють контакти з правоохоронними органами [5, с. 194].

Все більше уваги в Німеччині приділяється соціально-педагогічній діяльності в мікрорайоні, яка включає цілий комплекс соціально-педагогічних закладів. При цьому специфіка мікрорайону істотно визначає основний напрямок соціально-педагогічних зусиль (так, наприклад, у робочих кварталах акцент робиться на превентивну й освітню діяльність та консультаційно-терапевтичну в районах новобудов і т.д.). Старі квартали, де нерідко відсутні необхідні умови для нормального розвитку дітей і молоді, є потенційним осередком девіантної поведінки. Соціальний педагог робить ставку на роботу не з одиничним випадком, тобто клієнтом, що потребує його консультації, поради або допомоги, а цілими групами молоді, звичайно гомогенними з погляду соціально-економічних характеристик, яким потрібна дієва, радикальна допомога. Така допомога неминуче передбачає, окрім належної професійної підготовки соціального педагога і певні права, реальні можливості і, насамперед, власну чітку соціальну позицію. Аналіз соціальних причин безпритульності і педагогічної занедбаності є необхідною передумовою в цій роботі.

Багато аспектів соціально-педагогічної діяльності усе більше проникають і в загальноосвітні школи Німеччини. У ряді шкіл працюють штатні соціальні педагоги; вони є членами спеціальних рад із профорієнтації учнів, організації їхнього дозвілля, відпочинку, врегулювання конфліктів, налагодження контактів із батьками і т.д. Зростає кількість соціальних педагогів, зайнятих у системі так званої компенсаторної освіти і виховання, у школах із продовженим днем, інтернатах, дошкільних закладах.

Як бачимо із наведеного вище аналізу зарубіжного досвіду соціальна і соціально-педагогічна робота представляє собою особистісну службу допомоги людям і направлена на вирішення всієї сукупності проблем в контексті “особистості і навколишнього середовища”, де в епіцентрі завжди повинна стояти людина і зусилля соціальних працівників/педагогів повинні бути спрямовані на вирішення її проблем. Поряд із допомогою людині в періоди особистісного і соціального неблагополуччя соціально-педагогічна допомога передбачає захист її прав, інтересів, людської гідності і права на гідне життя.

Соціальний працівник/педагог працює з людьми різного віку незалежно від їх соціального стану, релігійних переконань, етнічної приналежності. Клієнтом соціального педагога може бути як окрема людина, так і сім’я, група, об’єднання, організація. Надаючи соціально-педагогічну допомогу клієнтам, соціальний педагог працює як в умовах інституційного середовища, так і в умовах відкритого сімейно-побутового мікро середовища та його оточення [5, с. 197].

Соціальний працівник/педагог має справу як з окремою людиною, групою людей, так і з соціальним оточенням, в якому вони проживають. У процесі соціальної допомоги він повинен сприяти обом сторонам, які вступили у взаємодію – як клієнту так і установі.

Новими сферами соціальної роботи стала соціальна робота за місцем проживання, в тому числі і в сільській місцевості, на підприємствах, в геріатричних центрах, з біженцями, переселенцями, іноземними громадянами, на вулицях, в групах самодопомоги та ін.

За нашим глибоким переконанням, діяльність соціального працівника/ соціального педагога повинна бути адресована людям в різних соціумах і в різних сферах діяльності: соціально-педагогічній, правозахисній, просвітницькій, дозвільнєвій, організаційно-методичній, управлінській, дослідницькій, агітаційно-пропагандистській.

Виходячи із аналізу зарубіжного досвіду можна стверджувати, що соціальний працівник/ соціальний педагог може і повинен працювати в різноманітних установах, які за відомчою приналежністю можна класифікувати на установи освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення, комітетів у справах сім’ї і молоді, установи, що відносяться до системи органів внутрішніх справ і юстиції та ін.

У сфері практичної діяльності перед соціальними працівниками і соціальними педагогами у багатьох країнах стоять одні і ті ж завдання:

— підтримувати, підбадьорювати і стимулювати людей на розвиток їх власних сил, конструктивну діяльність, на використання наявних у них власних резервів;

— пропонувати допомогу, організовувати її, встановлювати різноманітні необхідні для цього зв’язки і контакти;

— супроводжувати людей протягом певного життєвого періоду, проявляти особисту участь, організовувати контроль за ситуацією з метою захисту клієнта;

— представляти інтереси клієнтів, які потребують допомоги, якщо останні не можуть це зробити самостійно;

— звертати увагу на можливі негативні наслідки і вносити пропозиції щодо їх попередження, пом’якшення чи ліквідації;

— викликати співчуття та активізувати людей для надання допомоги тим, хто її потребує;

— здійснювати вплив на органи влади й управління з метою поліпшення якості обслуговування і соціального захисту;

— інформувати інстанції на всіх рівнях про фактори, які негативно впливають або можуть вплинути на життєдіяльність певних груп населення.

За нашим глибоким переконанням, діяльність соціального працівника і соціального педагога повинна бути зорієнтована на роботу з усіма категоріями населення, дітьми, дорослими, їх сім'ями, людьми похилого віку; вона повинна бути направлена на активізацію соціокультурних і соціально-педагогічних функцій суспільства, сім’ї, громади та особи. Соціальний працівник/педагог покликаний створювати систему соціальної допомоги розвитку і саморозвитку особистості, створювати умови найбільшого сприяння психологічному комфорту. З метою досягнення мети – допомогти людині – повинні об’єднуватися зусилля соціальних педагогів, соціальних працівників, усіх фахівців соціальної і соціально-педагогічної сфер.

Проте на завершення даного питання вважаємо за необхідне зауважити, що необхідно вкрай обережно підходити до використання зарубіжного досвіду, тому що і теорія і практика соціальної і соціально-педагогічної діяльності у будь якій країні обумовлюється культурно-історичними традиціями, соціально-економічними і політичними умовами.

В країнах Європи дитяча безпритульність розуміється по-різному. Зокрема, це поняття включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, в Бельгії розрізняють три групи “дітей вулиці”: “діти вулиць”, які протягом більшої частини дня жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні “діти вулиці”, що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування. У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають “покинутими”. Молодіжна політика цієї країни є елементом добре знаної “шведської моделі” економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності. В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін “неповнолітні групи ризику”. У Великобританії осіб вулиці залежно від віку називають: “юні втікачі” – діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; “молоді бездомні” – особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; “ті, що сплять на вулиці” – підлітки та молодь, які не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель [5, с. 202].

Виходячи з досвіду демократичних країн, способом подолання проблеми дитячої безпритульності може бути об’єднання всіх існуючих соціальних програм для безпритульних дітей та створення єдиного державного інституту, що буде опікуватись дітьми. Одним з варіантів вирішення цієї проблеми є запровадження спеціалізованого омбудсмена з прав дітей. Світовий досвід знає приклади діяльності таких омбудсменів у США, Російській Федерації (на регіональному та місцевому рівнях), Норвегії, Гватемалі, Перу, Канаді, Іспанії та ряді інших країн. Необхідність існування такого спеціалізованого омбудсмена зумовлюється щонайменше трьома причинами: по-перше, діти в силу особливостей психічного і фізичного розвитку вимагають особливого підходу; по-друге, в силу відсутності життєвого досвіду і певною мірою залежного становища вони не завжди самостійно можуть захистити свої права і законні інтереси; по-третє, благополуччя та нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни. Дитячий омбудсмен покликаний домагатися не тільки додержання законодавчо закріплених прав дітей, але й розширення і більш повного дотримання батьками своїх обов’язків перед дітьми [5, с. 203].

Дуже цікавий та вартий уваги правовий статус омбудсменів з прав дітей у Російській Федерації, яка детально вивчила світовий досвід функціонування дитячих омбудсменів та заснувала на регіональному і місцевому рівнях різні моделі цього інституту. Підставою запровадження в Росії омбудсмена із захисту прав дитини стало прийняття парламентом РФ федерального закону «Про основні гарантії прав дитини в Російській Федерації» та прийняте Міністерством праці Російської Федерації спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) рішення щодо організації і підтримки пілотного проекту з введення інституту Уповноваженого з прав дитини в ряді найбільш ефективно діючих в інтересах дітей регіонів. Метою запровадження омбудсмена із захисту прав дітей в ряді регіонів Росії є сприяння пріоритетності політики щодо дітей та підлітків, підвищення організаційного рівня виконання федеральних, регіональних і місцевих законів та інших нормативних актів, публічно-правова інформаційна діяльність у сфері прав дитини. Основними завданнями Уповноваженого з прав дитини є забезпечення гарантій державного захисту прав і свобод дитини; розвиток і доповнення існуючих форм і засобів захисту прав дитини; координація діяльності державних органів і громадських організацій в цій сфері; всебічне сприяння відновленню порушених прав дитини; формування єдиного підходу до політики охорони прав дітей; підготовка пропозицій з удосконалення федерального, регіонального та місцевого законодавства з прав дитини і приведення його у відповідність з міжнародними стандартами.

Висновки

На сьогодні в Україні існує багато громадських організацій, які опікуються “дітьми вулиці”. Однією із найбільш відомих міжнародних організацій, яка приділяє велику увагу вивченню проблем бездоглядних та безпритульних дітей, є Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ). Діють в інтересах даної категорії дітей Центр соціальної опіки дитини Міжнародної благодійної фундації “Отчий дім”, Благодійний фонд “Самарянин”, Всеукраїнський благодійний фонд Надії і Добра та ін. Однак, кількість і можливості громадських організацій, які займаються проблемами “дітей вулиць”, недостатні.

За оцінками експертів Державного інституту проблем сім’ї та молоді, лише 10 відсотків батьків реально докладають зусиль для розшуку дітей, що бродяжничають. Брак відповідальності дорослих за дітей, неповага до влади; невпевненість у завтрашньому дні, і, як наслідок, пияцтво, збільшення наркоманії, токсикоманії.

Тривалий час через занепад економіки країни страждали насамперед діти. Однак деякі підлітки адаптувалися в умовах безпритульності, і на сьогодні маємо армію «професійних волоцюжок», що подовгу або взагалі не вчились у школі, вживають алкогольні, токсичні, наркотичні речовини і за власним бажанням ніколи не погодяться на влаштування їх до дитячого державного закладу, лікування.

Українські діти потребують захисту. Найменші громадяни мають права, які держава відповідно до Конституції зобов’язалася виконувати. Україна повинна також звітувати перед світовою спільнотою про те, як вона забезпечує права своїх громадян: наша держава підписала Конвенцію ООН про права дитини. Цей документ містить всеосяжний комплекс міжнародних правових стандартів щодо захисту й забезпечення належних умов виховання дітей. Усі держави, які приєдналися до Конвенції, зобов’язані підготувати національний звіт про становище дітей у своїх країнах, використовуючи однакові індикатори. Крім того, відповідні дані надають недержавні організації національного та регіонального рівнів для того, щоб можна було об’єктивно оцінити виконання прав дитини в конкретній країні.

Пора вже переходити від розмов до конкретних справ. Пригадаймо попередній досвід, коли після громадянської й Другої світової воєн владі вдалося за короткий термін виявити й розмістити в сиротинці й інтернати практично усіх бездомних дітей. В Україні, на жаль, чомусь не квапляться розв’язати цю проблему. Сотні тисяч малолітніх волоцюжок, здається, нікому не потрібні. А тому часто-густо вони стають на слизьку стезю наркоманії, токсикоманії, крадіжок, а то й більш важких злочинів. Прикро, що все більше і більше таких дітей потерпають від сексуальних розпусників, котрі замість держави перебрали опіку над маленькими бродяжками.

Кожна дитина — це маленька особистість, захист і турбота про яку — найперший обов'язок держави.

Необхідно об’єднати зусилля держави і громадськості щодо захисту прав даної категорії дітей; не зупинятися на одноразовій гуманітарній допомозі дітям, шукати нові й більш ефективні форми роботи з дітьми, використовуючи позитивний досвід минулого, апробовані методи попередження бродяжництва, заходи, спрямовані на поліпшення становища дітей в Україні.

Список використаних джерел

1. Дорогіна О.В. З досвіду роботи дитячого будинку сімейного типу// Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія “Педагогіка. Соціальна робота”. – №3, 2000. – С.108-110

2. Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” //Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 6. – С. 35

3. Ковбас Б.І., Фуштей Л.І. З досвіду діяльності науково-методичної ради притулку для неповнолітніх м. Івано-Франківська // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції /За ред. І.В.Козубовської, І.І.Миговича. – Ужгород, 1999. – Ч.1. – С. 330-333

4. Козубовська І.В., Керецман В.Ю., Товканець Г.В. Роль і функції соціально-психологічної служби в роботі з сім’єю. – Ужгород, 1998. – С.164-165

5. Основы социальной работы: Учебник //Отв. ред. П.Д.Павленок. – М., 1997. – С. 316

6. Постанова Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” //Урядовий кур’єр. – 1997. – № 23. – С. 11

7. Психолого-педагогічні аспекти роботи з «дітьми вулиці»: Збірник статей та методик за загальною редакцією Толстоухової С.В., Пінчук І.М. – К., 2000. – С. 88

8. Реабілітаційна педагогіка на рубежі ХХІ ст. (Науково-методичний збірник. У 2-х ч.). – К., 1998. – С. 167

9. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х-поч.ХХст.): Нариси / За ред. М.Д.Ярмаченко та ін. – К., 1991

10. Соціальна робота з сім’єю, дітьми та молоддю. (Навчальні матеріали). – К., 1999. – С. 234

11. Соціально-правові основи діяльності психологічної служби в системі освіти: Навчально-методичний посібник. І.В.Козубовська, В.В.Сагарда, О.В.Дорогіна та ін. / За ред. І.В.Козубовської, В.В.Сагарди. – Ужгород, 2000. – С. 188

12. Теория и практика социальной работы: Методические материалы / Отв. ред. А.М.Панов и Е.И.Холостова. – М., 1998. – С. 43

13. Энциклопедия социальной работы. В 3 т. Т.3.: Пер. с англ. – М., 1994. – С.42