Форми судового процесу у господарському та цивільному судах: порівняльна характеристика

Вступ

Актуальність теми. Майже кожне дослідження в царині господарського процесу тим чи іншим чином стосується питання господарської процесуальної форми. Однак, розуміння цієї категорії не є сталим у науці і відрізняється широким спектром тлумачень. Найбільш вагомим чинником такого становища є складність і неоднозначність зазначеного поняття, що на фоні його актуальності та потрібності в науці втілюється в значній кількості відтінків розуміння і застосування. Присутні й суб’єктивні моменти та особливості окремих напрямків розвитку наукової думки.

Разом із тим, традиційне уявлення про господарську процесуальну форму базується на визнанні її єдності. Тому питання про те, чи господарська процесуальна форма одна, чи існують її види (варіанти, модифікації) вимагає більш детального розгляду а висновки з цього приводу — конкретизації, з тим, щоби концепція господарської процесуальної форми послідовно відповідала логічним засадам побудови та була позбавлена внутрішніх суперечностей.

Господарська процесуальна форма є предметом дослідження багатьох науковців. Фундамент цього поняття сформовано працями В.М. Грошеньова, Г.В. Дуднікової, O.A. Беляневич, А.О. Латкіна, Н.О. Рассахатської, О.С. Фонової. Однак, предметні дослідження проблеми єдності господарської процесуальної форми у вітчизняній науці господарського процесу обмежуються кількома працями. Переважна більшість наукових висновків формується в теорії цивільного процесуального права, що ставить додаткове завдання перевірки їх придатності та адаптації до особливостей господарських процесуальних відносин а також пошуку власних способів вирішення наявних у сфері господарювання проблем.

Отже, метою дослідження є аналіз проблеми форм судового процесу у господарському та цивільному судах.

У відповідності до мети дослідження у роботі поставлено наступні наукові завдання:

— проаналізувати основні засади судового процесу у цивільному суді ;

— розглянути форми захисту суб’єктивних прав і законних інтересів громадян і організацій ;

— охарактеризувати особливості цивільної процесуальної форми, її ознаки та принципи;

— здійснити системний аналіз ефективності господарського судочинства;

— провести порівняльну характеристику судового процесу в господарському та цивільному судах;

— розглянути співвідношення цивільного процесуального права з господарським процесуальним правом.

Об’єктом дослідження є органи господарської та цивільної юрисдикції в Україні, суспільні відносини, в умовах яких вони розвивалися.

Предметом дослідження є форми судового процесу у господарському та цивільному судах.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади судового процесу у цивільному суді

1.1. Основні засади судового процесу у цивільному суді

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її виключністю і повнотою вимагає визначення не тільки функціональної, але й предметної ознаки судової влади. Це втілюється в певному напрямку функціонування правосуддя, що сприяє шляхом вирішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод особи в суспільстві, реалізації законності й справедливості в державі.

Проблемою нового ЦПК є необхідність систематизації його норм з урахуванням теорії цивільного процесу та одночасного введення у дію Кодексу адміністративного судочинства (далі — КАС ).

Щодо загальної частини ЦПК України, то вона не зовсім повно узагальнює всі інститути цивільного процесу, що стосуються галузі в цілому. Так, глава 1 розділу III, у якій ідеться про підсудність, має бути розташована в розділі І «Загальні положення». Це зумовлене тим, що в статтях 107, 108 нового ЦПК України говориться про загальні правила підсудності, але глава 1 (підсудність) віднесена до позовного провадження. Тому в цій частині є більш раціональним ЦПК Росії, який у загальних положеннях у главі 3 закріпив питання підвідомчості та підсудності.

Правил підсудності при зверненні до суду особи мають дотримуватися не тільки при пред’явленні позовних заяв, а і при пред’явленні заяв окремого провадження, наказного провадження. Наприклад, виходячи із судової практики, справи окремого провадження про встановлення факту володіння будівлею на праві приватної власності, місця відкриття спадщини розглядаються з врахуванням ст. 114 нового ЦПК, де йдеться про виключну підсудність справ позовного провадження, а саме: такі заяви подаються за місцем знаходження будівлі. Тому у «Загальних положеннях» ЦПК повинні бути сформульовані загальні норми інституту підсудності, а в нормах кожного виду провадження цивільного судочинства мають бути закріплені особливості підсудності.

Говорячи ж про загальні правила компетенції (підвідомчості) і підсудності, необхідно більш чітко визначити порядок їхнього застосування: спочатку перевірка правил підвідомчості справи суду, а потім — підсудності. Крім того, саме в загальній частині повинні даватися кваліфікаційні ознаки того чи іншого провадження, а також порядок розгляду справ, коли одночасно заявляються вимоги про встановлення юридичного факту (окреме провадження) і пред’являється позов. Тобто кваліфікація справи впливає на порядок її розгляду і тому повинна обумовлюватися в загальній частині.

Стаття 16 нового ЦПК визначає, що не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Але у цій нормі маються на увазі види судочинства взагалі — цивільне, господарське, адміністративне, кримінальне. Проте законодавець не врахував та не закріпив у новому ЦПК положення, яке викликає на практиці багато спірних ситуацій, а саме: можливість розгляду в одному провадженні — позовному (як більш широкому) вимог як позовного характеру, так і вимог, які стосуються окремого провадження, наприклад, оголошення особи померлою та визнання права власності на будинок тощо.

Така ситуація також може виникнути, коли під час розгляду справи окремого провадження виникне спір про право, то суддя за ч. 6 ст. 235 нового ЦПК повинен залишити заяву окремого провадження без розгляду та роз’яснити заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Але у цьому положенні закону нічого не сказано про те, що одночасно в одному позовному провадженні може розглядатися вимога, яка випливає з окремого провадження, а саме: вимога про встановлення факту, що має юридичне значення, наприклад, встановлення факту родинних відносин, та вимога щодо розподілу спадкового майна.

Слід зазначити, що до введення інституту наказного провадження з властивими йому особливостями існувала єдина процедура розгляду справ, а саме: подання заяви (на наш погляд, прийняття заяви до розгляду судом) — порушення цивільної справи в суді, підготовка справи до розгляду, судовий розгляд, який закінчувався постановленням та проголошенням рішення суду, звернення судового рішення до виконання [7, c. 155-156]. Як у російському, так і в українському законодавстві ці положення регламентовані лише відповідними главами, що належать до позовного провадження. Але за новим ЦПК передбачені нові стадії цивільного процесу, а саме:

1) пред’явлення заяви до суду (ст. 118 нового ЦПК), на цій стадії може мати місце підстадія або ускладнення цивільного судочинства — надання строку для усунення недоліків позовної заяви та повернення заяви (ст. 121 нового ЦПК);

2) відкриття провадження у справі — ст. 122 нового ЦПК;

3) провадження у справі до судового розгляду (глава 3 нового ЦПК), яке має дві підстадії, а саме:

— попереднє судове засідання — ст. 130 нового ЦПК у якому фактично може здійснюватися;

— підготовка справи до судового розгляду (ч. 6 ст. 130 нового ЦПК);

4) судовий розгляд (глава 4 нового ЦПК), який закінчується підстадією — постановлення та проголошення судового рішення;

5) звернення судового рішення до виконання.

Виходячи із аналізу стадійності, яка нині передбачена у новому ЦПК, слід сказати, що це загальний інститут цивільного процесу, тому що зазначені вище стадії мають місце не тільки при розгляді справ позовного провадження, а й окремого. Тому стадії процесу у суді першої інстанції як загальний інститут цивільного процесу повинні також знайти своє закріплення у Загальних положеннях ЦПК [6, c. 22-23].

1.2. Форми захисту суб’єктивних прав і законних інтересів громадян і організацій

При порушенні прав громадян або організацій з боку інших осіб, а також при будь-якій загрозі порушення права в майбутньому й при відсутності добровільного відновлення порушеного права в потерпілого завжди виникає об’єктивна потреба застосування певних засобів або способів захисту стосовно зобов’язаної сторони .

Способи захисту права звичайно встановлюються нормами матеріального (регулятивного) права. Так, основні способи захисту цивільних прав перелічені в Цивільному кодексі України. Стаття 16 ЦК України говорить, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов’язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Крім «способу захисту права» існує також і «форма захисту права», що є категорією процесуального характеру.

Під формою захисту права в цивільному судочинстві варто розуміти обумовлену законом діяльність компетентних органів щодо захисту права, що полягає у встановленні фактичних обставин цивільної справи, застосуванні відповідних норм права, визначенні способів захисту права й винесенні рішення [27, c. 50].

Чинне законодавство передбачає громадську, адміністративну і судову форми захисту права, установлюючи пріоритет судового захисту права.

При встановленні форм захисту права враховується характер прав і інтересів, їхня спірність або безспірність, необхідність оперативного захисту й інші фактори. Велике значення при цьому мають правові традиції, а також прагнення до дотримання загальноприйнятих демократичних стандартів у забезпеченні права на захист.

До громадської форми захисту прав належить самозахист і врегулювання спору про право. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК). Це найдавніша форма правового захисту. Вона найбільш проста, але результативна. Разом з тим при самозахисті велика небезпека вчинення неправомірних дій, прояву незаконності з боку суб’єкта, що захищається. Тому ЦК спеціально підкреслює, що «способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням».

Самозахист правомірний у деяких передбачених законом випадках: необхідна оборона; крайня необхідність; безакцентне списання кредитором з банківського рахунку боржника суми заборгованості.

Для самозахисту характерна та обставина, що правозахисні дії вчинює сама зацікавлена особа без і поза будь-якою нормативно-правовою регламентацією [27, c. 51].

Урегулювання спору про право — це спільні дії сторін, що сперечаються, щодо ліквідації існуючого конфлікту. Суть урегулювання спору зводиться до того, що особа, чиї права дійсно чи уявно порушені чи оспорюються, у нормативно встановлений строк у писемній формі доводить свої вимоги з долученням відповідних документів до відома другої сторони. Остання, розглянувши заяву, повинна в певний строк або задовольнити претензію, або надіслати вмотивовану відмову.

Переваги врегулювання спору полягають у простоті й швидкості, його доцільності й ефективності.

Адміністративний порядок захисту права полягає в тому, що у випадках, передбачених законом, органи державного управління або місцевого самоврядування можуть без виклику зацікавлених осіб і поза діючою процедурою ухвалити рішення щодо відновлення порушеного права або про усунення юридичних невизначеностей.

Кожна з названих форм захисту ефективна в певній сфері і має свої переваги, а також деякі недоліки. Так, перевага адміністративної форми

— швидкість захисту, а в числі недоліків називають непристосованість до вирішення складних спорів і схильність відомчому впливу.

Перевага громадської форми (наприклад третейського судочинства)

— здатність оперативно, з урахуванням згоди сторін і при мінімальному сприянні державних органів захистити приватноправові інтереси. Основним недоліком її застосування на сьогоднішній день є відсутність традиції її використання громадянами і юридичними особами для захисту своїх цивільних прав, за винятком захисту прав у сфері зовнішньої торгівлі, де така практика вкоренилася.

Отже, несудові форми захисту права мають потребу в значному вдосконаленні. Адміністративна і громадська форми захисту суб’єктивних прав можуть бути досить ефективні лише за умови судового контролю за діями адміністративних і громадських органів як гарантії законності їхньої діяльності.

Загальновизнано, що найбільш досконалою формою захисту права є судова форма [23, c. 88].

Характер судового захисту дозволяє вважати його універсальним, а тому найбільш ефективним способом захисту порушених прав і свобод особи. Основною рисою судового захисту є його необмеженість, або загальність.

Судова форма захисту характеризується наступними перевагами:

1) судовий захист поширюється на необмежене коло осіб;

2) судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, що належать індивідові, як в силу прямої вказівки Конституції України й інших законів, так і тих, що не мають нормативного закріплення, але не суперечать закону;

3) захист здійснює спеціальний орган — суд, створений тільки для розгляду спорів про право;

4) суд вирішує заявлені вимоги на основі застосування норм цивільного, сімейного, трудового та іншого права в порядку цивільної юрисдикції;

5) обставини справи досліджуються в режимі цивільної процесуальної форми, що гарантує законність і обґрунтованість вирішення спору;

6) захист здійснюють неупереджені судді;

7) у розгляді справи беруть активну участь сторони спору й інші заінтересовані особи. Це підвищує ефективність судової процедури і, як результат, сприяє правовому вихованню громадян.

Цивільно-процесуальна форма — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду цивільних справ, що включає певну систему гарантій.

Отже, процесуальна форма судових процесів — це кожного разу обумовлений процесуальними нормами та певними нормами матеріального права конкретний обсяг процесуальної діяльності суду та всіх інших учасників цивільного процесу, в межах якого виникають, розвиваються і закінчуються процесуальні правовідносини та окремі процесуальні дії.

Таким чином, судова форма захисту найбільш пристосована до вирішення спірних і складних правових питань через наявність детального регулювання порядку розгляду справ за участю заінтересованих осіб, закріплення всебічних гарантій ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Слід зазначити, що в силу цього вона не може забезпечити оперативність захисту. Це є однією із причин існування інших форм захисту права й удосконалення судової форми, введення форм спрощеного судового захисту, наприклад наказного провадження [14, c. 46-47].

1.3. Особливості цивільної процесуальної форми, її ознаки та принципи

Для з’ясування особливостей цивільної процесуальної форми слід охарактеризувати її ознаки та принципи на яких вона базується.

Серед ознак цивільної процесуальної форми виділяються:

Детальна законодавча регламентація. Нормативне регулювання процесуальної форми в основному здійснюється нормами ЦПК. У загальному цивільна процесуальна форма розглядається як сукупність правил, які визначають зміст поведінки суду і учасників процесу, порядок та послідовність такої поведінки в рамках цивільних процесуальних правовідносин; визначення місця і строків реалізації процесуальних прав та обов’язків. Процесуальна поведінка суду та учасників процесу стає безпредметною, якщо дії вчиняються без дотримання певної послідовності їх реалізації.
Єдність цивільної процесуальної форми. Цивільна процесуальна форма передбачає єдині процесуальні правила для всіх категорій цивільних справ, які розглядаються в порядку цивільного судочинства. Одночасно в її межах закріплено інші особливі форми вираження таких правил. Тому процесуальні дії можуть вчинятися в дещо різному порядку. Цим можна пояснити існування різних процедур, підпорядкованих загальним правилам процесуальної форми.
Фіксація результатів процесуальної поведінки. Це так звана зовнішня сторона процесуальної форми, основу якої складають процесуальні засоби, за допомогою яких фіксується порядок і результати процесуальної діяльності (позовна заява повинна оформлятися в письмовій формі (ст. 119 ЦПК), відповіді на клопотання сторін оформляються ухвалою суду (ст. 210 ЦПК), розгляд і вирішення справи фіксується в журналі судового засідання і фіксується технічними засобами (ст. 197 ЦПК), тощо). Разом з тим письмова форма поєднується з усною формою, яка є основною в окремих стадіях цивільного процесу (пояснення сторін, показання свідків даються в усній формі, спілкування із головуючим відбувається в словесній формі тощо).
Системність цивільної процесуальної форми полягає у визначенні в цивільному процесуальному Кодексі: переліку учасників цивільного судочинства; процесуального становища кожного учасника процесу; послідовності вчинення кожним учасником процесуальних днг6; взаємозв’язку і залежності процесуальних дій учасників процесу.
Динамізм і стабільність. Динамізм забезпечується принципом диспозитивності, тобто правом заінтересованої особи визначати варіант своєї поведінки із запропонованих нормою ЦПК, обирати процесуальні засоби захисту [1, c. 104].

Будучи процесуальною конструкцією, цивільна процесуальна форма будується на принципах цивільного судочинства: доступність звернення за судовим захистом; рівність процесуальних прав і обов’язків сторін; розгляд справи незалежним судом; незмінність складу суду під час розгляду справи; гласність і відкритість судового розгляду справи; можливість оскаржити дії суду, судові рішення та ухвали; національна мова судочинства; керівництво процесом головуючим; формальна визначеність процесу. У літературі з цивільного процесуального права виділяються і інші принципи цивільної процесуальної форми, але в сукупності вони створюють ті засади на яких будується та функціонує цивільна процесуальна форма.

Отже, значення цивільної процесуальної форми полягає у встановлення конструкції цивільного судочинства шляхом процесуальної регламентації порядку розгляду цивільних справ судом, з метою забезпечення виконання мети і завдань цивільного судочинства.

Розділ 2. Особливості форм судового процесу у господарському суді

2.1. Поняття господарського процесу та його головні риси

Господарський процес є різновидом юридичної діяльності, яку регулюють норми господарського процесуального права, тобто встановлена нормами процесуального права форма діяльності господарських судів, яка спрямована на захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів суб’єктів господарювання.

Предметом господарського процесу як форми діяльності суду є господарські спори або інші справи віднесені до компетенції господарських судів Господарським процесуальним кодексом України та іншими законами. Установлений нормами господарського процесуального права порядок порушення процесу, підготовки справи до розгляду, розгляду й вирішення справ, оскарження і перегляду рішень господарського суду, а також виконання рішень господарського суду називається процесуальною формою.

В господарському процесі суд, сторони, інші учасники можуть здійснювати ті дії, які передбачені господарськими процесуальними нормами. Роль і значення процесуальної форми полягає в тому, щоби забезпечити захист дійсно існуючих прав суб’єктів господарювання та гарантувати винесення законних і обґрунтованих рішень. Господарський процес являє собою єдність процесуальних прав і обов’язків господарського суду, сторін та інших учасників процесу. Тому господарський процес можна визначити як систему послідовно здійснюваних процесуальних дій, які здійснюють господарський суд та інші учасники судочинства у зв’язку з розглядом і вирішенням конкретної справи.

Кінцева мета процесу — відновлення порушеного права. Здійснення процесуальних прав і виконання процесуальних обов’язків повинно відбуватися згідно з порядком, встановленим господарським процесуальним законодавством. У протилежному випадку відповідна процесуальна дія учасника господарського процесу не порушує ті правові наслідки, на які вона спрямована. Господарському суду, іншим учасникам процесу законом надаються певні, відповідні їх процесуальному стану, права і покладаються обов’язки. Процесуальні права й обов’язки реалізуються в ході процесу у вигляді процесуальних дій. В господарському процесі суддя господарського суду, сторони, інші учасники можуть здійснювати ті дії, які передбачені господарськими процесуальними нормами. Форма діяльності господарських судів по розгляду справ заздалегідь встановлена законом [6, c. 49-50].

Головні риси процесуальної форми полягають в тому що, господарський суд та учасники господарського процесу пов’язані у своїй діяльності нормами господарського процесуального права; учасники процесу здійснюють лише ті процесуальні дії, які заздалегідь встановлені господарськими процесуальними нормами; порядок звернення з позовною заявою до суду, прийняття й підготовки справ до розгляду, порядок вирішення спору, структура рішення і регламент його перегляду, а також виконання визначені законом; відносини між господарським судом і учасниками процесу не можуть носити характер фактичних відносин, вони можуть бути лише правовідносинами; процесуальна форма надає сторонам рівні можливості захисту права (змагатися), право брати участь в процесі, надавати докази, користуватися правовою допомогою, оскаржити рішення, брати участь у виконавчому провадженні.

Процесуальна форма захищає сторони, які сперечаються, від суб’єктивізму суддів, сприяє досягненню істини у правосудді. Значення процесуальної форми — забезпечити захист існуючих прав суб’єктів господарювання і гарантувати винесення законних і обґрунтованих рішень [7, c. 161-162].

2.2. Системний аналіз ефективності господарського судочинства

З метою підвищення ефективності господарського судочинства з боку Президента України, Верховної Ради, Уряду, керівництва судовою системою приймаються ті чи інші відповідні рішення. Це і розробка проекту нового Господарського процесуального кодексу, і утворення нових органів , і підвищення кваліфікації суддів, і забезпечення виконання судових рішень та багато ін.

У той же час зазначені заходи, яких вживають, також можна охарактеризувати саме як розрізнені, нерідко і формальні, такі, що не завжди спрямовуються на досягнення єдиної мети — підвищення ефективності господарського судочинства.

З огляду на це підвищення ефективності господарського судочинства слід розглядати як мету і одночасно критерій оцінки будь-яких змін, що пов’язані, тим чи іншим чином, із судовою системою. Завдяки такому розумінню можна чітко розмежовувати зміни (чинники), що здатні і, навпаки, неспроможні підвищити ефективність господарського судочинства. До останніх чинників, тобто таких, що неспроможні підвищити цю ефективність, належить, наприклад, створення державної судової адміністрації (ДСА).

Для виявлення достатньо повного переліку чинників, що суттєво впливають на ефективність господарського судочинства, знову ж таки потрібно використати спеціальний науковий інструментарій — системну методологію.

Проведене нами дослідження дозволило виявити такі чинники, що суттєво впливають на забезпечення доступності правосуддя, ефективність господарського судочинства:

1) вдосконалення порядку розгляду господарських спорів, прийняття, перегляду рішень господарських судів та забезпечення виконання цих рішень. У межах цього вдосконалення лежить і прийняття Господарського процесуального кодексу, і визначення юрисдикції господарських судів, і відокремлення її від інших видів юрисдикції, зокрема від юрисдикції адміністративних судів, і визначення складу та структури судової системи у цілому, розмежування компетенцій Верховного Суду і вищих спеціалізованих судів; вдосконалення технології (процедури) розгляду спорів — порядку розгляду спору і прийняття судового рішення, включення до числа стадій господарського процесу етапу виконання рішень господарських судів, віднесення до судової влади виконавчої служби — системи примусового виконання рішень тощо;

2) удосконалення господарського законодавства, виходячи з критеріїв забезпечення верховенства права, встановлення нормативною моделлю (сукупністю норм господарського законодавства, що діє в тій чи іншій предметній сфері) тих чи інших відносин; відсутність колізій у національному законодавстві;

3) дотримання суддею вимог справедливості і моральності, незловживання ним правом, а також розумності строків розгляду справи;

4) організаційна досконалість діяльності суду: наявність (чи відсутність) спеціальної структури, яка б виконувала функції організаційного забезпечення діяльності судів, тобто заходів фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру;

5) антикорупційні засоби забезпечення прозорості у публічному секторі; громадська думка, вплив ЗМІ, певних політичних сил, громадських організацій, наукової думки щодо якості судового розгляду спорів, правосудності рішень господарських судів [8, c. 103-104].

2.3. Процесуальна форма в господарському суді

В господарському процесі суд, сторони, інші учасники можуть здійснювати ті дії, які передбачені господарськими процесуальними нормами. Формалізація господарського процесу не є випадковою. Роль і значення процесуальній форми полягає в тому, щоби забезпечити захист дійсно існуючих прав суб’єктів господарювання та гарантувати винесення законних і обґрунтованих рішень. Господарський процес являє собою єдність процесуальних прав і обов’язків господарського суду, сторін та інших учасників процесу.

Тому господарський процес можна визначити як систему послідовно здійснюваних процесуальних дій, які здійснюють господарський суд та інші учасники судочинства у зв’язку з розглядом і вирішенням конкретної справи. Кінцева мета процесу — відновлення порушеного права.

Процесуальна форма є нормативно встановленим порядком здійснення правосуддя, відпрацьованим на підставі узагальнення великого досвіду правозастосування.

Процесуальній формі притаманні таки ознаки: нормативність, безперечність, системність та універсальність, які виступають в єдності при правовому регулюванні, та право реалізації [13, c. 33].

Нормативність господарської процесуальної форми полягає в тому, що вона встановлюється в законодавстві певного рівня. Таким чином забезпечується єдність нормативного регламенту господарського процесу, неможливість регулювання даної сфери шляхом прийняття підзаконних нормативних актів.

Безперечність господарської процесуальної форми відображає обов’язковість дотримання форм реалізації процесуальних норм у діяльності учасників господарського процесу. Здійснення процесуальних прав і виконання процесуальних обов’язків повинно відбуватися згідно з порядком, встановленим господарським процесуальним законодавством. У протилежному випадку відповідна процесуальна дія учасника господарського процесу не порушує ті правові наслідки, на які вона спрямована. Порушення провадження або подання заяви про перевірку рішення в апеляційному або касаційному порядку повинні відбуватися згідно з порядком і в строки, встановлені Господарським процесуальним кодексом України. Господарському суду, іншим учасникам процесу законом надаються певні, відповідні їх процесуальному стану, права і покладаються обов’язки. Процесуальні права й обов’язки реалізуються в ході процесу у вигляді процесуальних дій. В господарському процесі суддя господарського суду, сторони, інші учасники можуть здійснювати ті дії, які передбачені господарськими процесуальними нормами. Форма діяльності господарських судів по розгляду справ заздалегідь встановлена законом.

Системність господарської процесуальної форми відображає необхідність структурувати господарський процесуальній регламент в єдине ціле. Господарський процесуальний кодекс України містить загальний регламент вирішення усіх справ, підвідомчих господарським судам. Вирішення справ про банкрутство відбувається в тому самому загальному процесуальному порядку з урахуванням певних особливостей. Порядок судового розгляду не може бути відмінним і особливим для кожної справи, кожного суду.

Універсальність господарської процесуальної правової форми відображає її застосування до вирішення різних справ, підвідомчих господарським судам без будь-якої істотної диференціації. Більше того, універсальність господарської процесуальної форми похідна від цивільної процесуальної форми, а подальший розвиток господарського процесу за своїми основними складовими наближує її до цивільної [12, c. 52-53].

Головні риси процесуальної форми полягають в тому:

— що господарський суд та учасники господарського процесу пов’язані у своїй діяльності нормами господарського процесуального права;

— учасники процесу здійснюють лише ті процесуальні дії, які заздалегідь встановлені господарськими процесуальними нормами;

— порядок звернення з позовною заявою до суду, прийняття й підготовки справ до розгляду, порядок вирішення спору, структура рішення і регламент його перегляду, а також виконання визначені законом;

— відносини між господарським судом і учасниками процесу не можуть носити характер фактичних відносин, вони можуть бути лише правовідносинами;

— процесуальна форма надає сторонам рівні можливості захисту права (змагатися), право брати участь в процесі, надавати докази, користуватися правовою допомогою, оскаржити рішення, брати участь у виконавчому провадженні.

Процесуальна форма захищає сторони, які сперечаються, від суб’єктивізму суддів, сприяє досягненню істини у правосудді. Значення процесуальній форми — забезпечити захист існуючих прав суб’єктів господарювання і гарантувати винесення законних і обґрунтованих рішень [13, c. 35].

Розділ 3. Порівняльна характеристика судового процесу в господарському та цивільному судах

3.1. Співвідношення цивільного процесуального права з господарським процесуальним правом

Цивільне процесуальне право є частиною системи права України й перебуває в тісному взаємозв’язку з усіма іншими галузями права.

Питання про співвідношення цивільного процесуального права з іншими галузями права виникає у зв’язку з тим, що, з одного боку, будучи процесуальною галуззю, цивільне процесуальне право виступає стосовно матеріальних галузей як форма життя цивільного (у широкому розумінні) матеріального закону. З іншого боку, стосовно інших процесуальних галузей цивільне процесуальне право виступає як самостійна, хоча й споріднена з ними галузь права.

Взаємодія норм матеріального та цивільного процесуального права здійснюється на різних стадіях цивільного процесу. Наприклад, на стадії судового розгляду сторони (позивач і відповідач) перебувають не тільки в цивільних процесуальних відносинах, але і у матеріальних правовідносинах, що є предметом судового дослідження: по справах про визнання права власності — у цивільних, про розірвання шлюбу — у сімейних й т.д. При розгляді спору суд також застосовує норми матеріального права і виносить судові постанови, що вносять зміни в правовий статус сторін і інших учасників, обумовлений матеріальними галузями права.

Конкретизуючи форми, способи впливу норм матеріального права на цивільне процесуальне право, юридична література вказує на те, що матеріальне право визначає: а) органи та способи захисту прав; б) види судочинства; в) суб’єктів, зацікавлених у вирішенні справи; г) основні елементи правил доведення; д) спричиняється диспозитивний і змагальний характер процесу.

Цивільна справа виникає за заявою заінтересованої сторони. Кримінальна справа порушується в основному з ініціативи органів держави. Суспільний інтерес виступає як основна підстава руху кримінальної справи.

Цивільне процесуальне право тісно пов’язане з господарським процесуальним правом. Цей зв’язок обумовлений спільністю завдань загального суду й господарського суду щодо захисту прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб. Між зазначеними галузями є подібність і в багатьох інших процесуальних інститутах (засоби судового захисту права, доведення й докази, порушення справи тощо) [19, c. 78-79].

Разом з тим цивільне процесуальне право і господарське процесуальне право регламентують процес здійснення правосуддя в різних судових системах (загальні і спеціалізовані суди). Якщо діяльність загального суду регламентується ЦПК, то діяльність господарського суду регламентується ГПК.

Цивільний процес має універсальний характер і забезпечує захист прав і охоронюваних законом інтересів незалежно від їхньої галузевої приналежності та характеру предмета судової діяльності.

Завдання цивільного судочинства визначені ст. 1 ЦПК: «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави».

Згідно зі ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Суди розглядають справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Вид цивільного судочинства — це порядок розгляду, передбачених у законі і поєднаних у певні групи, цивільних справ у суді першої інстанції, що обумовлюється матеріально-правовою природою справ, які входять у групу, і характеризується самостійними засобами й способами захисту прав і інтересів, а також особливостями судової процедури .

У теорії цивільного процесу безперечно визнається, що причиною розподілу цивільного судочинства на види є різна матеріально-правова природа справ, що впливає на процедуру їхнього розгляду й дозволу.

Аналіз процесуального законодавства, а також аналіз висловлень ряду вчених-процесуалістів дозволяють припустити, що процесуальне провадження поєднує в собі три органічно взаємозалежних компоненти: процесуальні правовідносини, процесуальне доказування і процесуальні акти-документи. Завдяки цим елементам особливо наочно простежується предметна характеристика юридичного процесу. У найбільшій мірі предмет процесу виражається в процесуальних правовідносинах, що характеризуються специфічністю складу суб’єктів, юридичного змісту, об’єкта і юридичних фактів. Саме особливості цих частин у сукупності становлять «обличчя» того або іншого процесуального провадження.

ЦПК України розрізняє предмет судової діяльності в кожному виді судочинства і за цією ознакою та за допомогою загальних правил юрисдикції визначає віднесення цивільних справ до відповідного виду судочинства [21, c. 75-76].

3.2. Деталізація правил процесуальної форми в господарському та цивільному судах

Сучасний господарський процес є складною системою елементів різного характеру, покликаних виконувати власне призначення. Йдеться про правовий статус суб’єктів, процесуальні засоби, акти, гарантії, строки тощо. Господарська процесуальна форма організовує складне правовідношення, котре має динамічний характер, залучає значну кількість суб’єктів, характеризується розгалуженою системою інтересів і завдань. Закономірною є структуризація господарських процесуальних відносин, що призводить до формування відносно самостійних комплексів процесуальних дій.

Деталізація правил процесуальної форми обумовлює функціонально-цільову спеціалізацію окремих структурних елементів, що безпосередньо відображається на їх якісній характеристиці. Більше того, окремі процесуальні дії характеризуються значним об’ємом вимог та детальною регламентацією вчинення, що робить їх самостійним об’єктом уваги. В тих випадках, коли процесуальна дія має важливе значення, існує тенденція до деталізації, ускладнення та концентрації процесуального матеріалу, що робить правомірним звернення до неї як до доволі самостійного компоненту структури господарської процесуальної форми.

Тому справедливим буде твердження про те, що господарська процесуальна форма на сьогоднішній день має модульну будову та складається з системи певною мірою автономних комплексів процесуальних дій. Зазначені комплекси відрізняються масштабом, ступенем деталізації, місцем в системі та іншими характеристиками. Запропоноване поняття «окремі процесуальні форми» повною мірою придатне для відображення сутності названого явища [22, c. 647].

Об’єднання процесуальних дій в комплекс відбувається на підставі спільності предмету процесуальної діяльності. Для окремих процесуальних форм характерна внутрішня узгодженість та взаємний зв’язок між діями, що входять до їх складу. Такі окремі процесуальні форми як провадження, стадії мають нормативне підґрунтя. Разом із тим, на нашу думку, категорія «окремі процесуальні форми» знаходить свою найбільшу реалізацію в теоретичній площині. Саме наука господарського процесу аналізує та узагальнює законодавство, судову практику, доктринальні положення і на цій основі виробляє рекомендації щодо оптимальної процесуальної форми. Формування предмету наукових досліджень в розрізі окремих процесуальних форм дозволяє акцентувати увагу на тих чи інших особливостях процесуальної діяльності, виявити їх істотні риси, адекватно відобразити їх в теорії та виробити належні рекомендації щодо удосконалення законодавства та судової практики.

Доцільність виокремлення категорії «окремі процесуальні форми» як узагальнюючого доктринального поняття підтверджує наявність численних праць, автори яких звертаються до об’єктів дослідження, виокремлених в аспекті окремих процесуальних форм, наприклад: процесуальна форма вирішення справ в суді першої інстанції, процесуальна форма подання позову до місцевого господарського суду, процесуальна форма примирення сторін форма судових актів, процесуальна форма винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів, процесуальна форма доказів тощо.

Постановка питань подібним чином є правомірною, жодною мірою не підриває єдність господарської процесуальної форми та не призводить до виокремлення її видів. Адже окрема процесуальні форми — це лише частина господарської процесуальної форми, виокремлена на тій чи іншій підставі.

Повертаючись до ознаки єдності господарської процесуальної форми та оцінюючи її через призму структури господарської процесуальної форми, зауважимо, що першочергового значення набуває послідовне тлумачення вказаної якості. Так, в тлумачному словнику наводиться три значення слова «єдність»: 1) спільність, повна схожість; 2) цільність, згуртованість; 3) нерозривність, взаємний зв’язок. Інше видання містить наступні тлумачення: І) тісний зв’язок, згуртованість, цілісність, неподільність; 2) поєднання в одному цілому, нерозривність зв’язку; 3) схожість, цілковита подібність; 4) спільність чого-небудь, зосередженість чогось у одному місці і т. ін. [22, c. 648]

Таким чином, ознака «єдності» може тлумачитися як через внутрішні зв’язки складових елементів (цільність, згуртованість) так і через тотожність таких елементів (повна схожість, цілковита подібність). Дослідження господарської процесуальної форми з огляду на її структуру та якості складових елементів дає підстави говорити про наявність єдності в значенні цільності, згуртованості складових елементів, здатності в поєднанні утворити єдине ціле. Однак, розуміння «єдності» як тотожності та однаковості процесуальної форми для усіх категорій справ та моментів процесу не ґрунтується на об’єктивних фактах.

Висновки

Отже, підсумовуючи викладене, ми приходимо до висновку про наявність доктринальної проблем, що полягає в необхідності узгодження тези про єдність господарської процесуальної форми із об’єктивною наявністю в її межах різноманітних порядків та алгоритмів. Вирішення постановленої проблеми ми вбачаємо в послідовному тлумаченні ознаки єдності в якості цільності, згуртованості складових елементів господарської процесуальної форми, здатності в поєднанні утворити єдине ціле. Єдність господарської процесуальної форми слід розуміти як таку якість, що утворюється внаслідок взаємодії та консолідації різнорідних складових елементів, що призводить до її ідентифікації як одного об’єкту. Функціонально-цільове різноманіття складових елементів є запорукою здатності до виконання наявних у господарської процесуальної форми завдань.

Діяльність господарського суду по здійсненню правосуддя є господарським процесом, сукупність правових норм, які регулюють порядок цієї діяльності, є господарським процесуальним правом, інакше кажучи господарське процесуальне право регулює порядок справляння господарського процесу.

Ми також заперечуємо проти визнання існування видів господарської процесуальної форми в Україні з огляду на те, що тільки в сукупності усі наявні окремі процесуальні форми утворюють господарську форму як єдине цілісне явище. Визначення будь-якого процесуального алгоритму в якості загальної господарської процесуальної форми не ґрунтується на об’єктивних підставах. Натомість існують підстави для виокремлення в межах господарської процесуальної форми ряду положень, що складають її сталий компонент та піддаються зміні, зберігаючи галузеву специфіку.

Господарська процесуальна форма є об’єктом диференціації, в результаті якого утворюється її структура. Неоднорідність господарської процесуальної форми є підставою для виділення в її складі множинності окремих процесуальних форм.

Категорія «окремі процесуальні форми» має здебільшого наукове значення та сприяє узгодженню доктринальних положень щодо єдності та уніфікації господарської процесуальної форми. Через зазначену категорію знаходить комплексне відображення сукупність особливостей окремих частин господарської процесуальної форми. Так, практична та доктринальна цінність обумовлює виокремлення процесуальних форм проваджень, стадій, судових процедур.

Список використаних джерел

Господарське процесуальне право : підручник / [О. П. Подцерковний, О. О. Квасніцька, Т. В. Степанова та ін.]. — X. : Одіссей, 2011.-400 с.
Громошина Н. А. Дифференциация и унификация в гражданском судопроизводстве : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.15 / Громошина Наталья Андреевна. — М., 2010. — 409 с.
ДудниковаГ. В. Арбитражная процессуальная форма : дис. … канд. юрид. наук : 12.0. 15 / Дудникова Галина Викторовна. — Саратов, 2005. — 202 с.
Загайнова С. К. Судебные акты в гражданском и арбитражном процессе / С. К. Загайнова. — М. : Волтере Клувер, 2007. — 400 с.
Закирова Д. И. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству: дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.15 / Закирова Динара Ильдаровна ; МГУ. — М., 2009. — 220 с.
Картузов М. Ю. Запобіжні заходи в господарському процесі: дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.04 / Картузов Михайло Юрійович. — Одеса, 2009. — 184 с.
Комаров В. Цивільне процесуальне право: проблеми методології науки, диференціації та уніфікації судових процедур [Текст] / В. Комаров // Право України. — 2012. — № 1-2.- С.154-174
Короєд С. Процесуальні передумови забезпечення ефективності цивільного судочинства [Текст] / С. Короєд // Юридичний вісник. — 2014. — № 1. — С. 102-106
Кочаненко Е. П. Упрощенная форма разрешения дел в арбитражном процессе Российской Федерации: дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.15 / Кочаненко Евгений Петрович. — М., 2009. — 226 с.
Латкин А. А. Процессуальная форма разрешения дел в арбитражном суде первой инстанции: дис. … кандидата юрид. наук : 12.0. 15 / Латкин Антон Александрович. — Самара, 2003. — 192 с.
Мокроусова Л. М. Порядок рассмотрения гражданских дел неискового производства как специальная гражданская процессуальная форма : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.01.5 / Л. М. Мокроусова. — М., 2009. — 31 с.
Николенко Л. М. Перегляд судових актів у господарському судочинстві: монографія / Николенко Л. М. — Донецьк : Юго- Восток, 2013. — 491 с.
Ніколенко Л. Суддівський розсуд при доказуванні у господарському процесі України // Економіка. Фінанси. Право. — 2003. — № 5. — С. 32-35
Позовне провадження : монографія / [В. В. Комаров та ін.] ; за ред. проф. В. В. Комарова. -X. : Право, 2011. — 552 с.
Рассахатская Н. А. Гражданская процессуальная форма : учебное пособие / Рассахатская Наталия Александровна. — Саратов : СГАП, 1998. — 88 с.
Сахнова Т. В. Курс гражданского про-цесса: теоретические начала и основные институты / Т. В. Сахнова — М. : Волтере Клувер, 2008. — 767 с.
Сахнова Т. В. Судебные процедуры (о будущем цивилистического процесса) / Сахнова Т. В. // Арбитражный и гражданский процесс. — 2009. — № 3. — С. 2-5.
Семенов В. М. К вопросу о ценности советского гражданского процессуального права и гражданской процессуальной формы / Семенов В. М. // Демократия и право развитого социалистического общества : материалы Всесоюз. науч. конф. (21-23 ноября 1973 г.). — М. : Изд-во Моск. ун-та, 1975. — С. 320-323.
Степанова Т. В. Доказування та докази в господарському процесі України: дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.04 / Степанова Тетяна Валеріївна ; Одеськ. нац. ун-т ім.І. Мечникова. — Одеса, 2002. — 191 с.
Сучасний словник іншомовних слів / уклад. I. О. Скопненко та Т. В. Цимбалюк. — К. : Довіра, 2006. — 789 с.
Таликін Е. А. Співвідношення понять «господарський процес» та «господарська процесуальна форма» / Таликін Е. А. // Економіка та право. — 2011. — № 3 (31). — С. 73-77.
Таликін Є. А. Проблема єдності господарської процесуальної форми через призму її структури / Є. А. Таликін // Форум права. — 2013. — № 3. — С. 644—651.
Таликін, Євген. Ознаки господарської процесуальної форми як судової форми захисту прав та інтересів // Юридична Україна. — 2012. — № 9. — С. 87-94
Фонова О.С. Спрощені процесуальні форми : адаптація господарського судочинства України : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 / О. С. Фонова. — К, 2012. — 20 с.
Царегородцева Е. А. Способы оптими-зации гражданского судопроизводства: дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.15 / Царего-родцева Екатерина Анатольевна. — Екатеринбург, 2006. — 236 с.
Чучунова Н. С. Дифференцированный порядок рассмотрения арбитражными судами споров, возникающих из публичных правоот-ношений : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук 12.00.15 / H. С. Чучунова. — М., 2007. — 35 с.
Якименко О. Процесуальна форма стадії підготовки цивільних справ до судового розгляду // Право України. — 2001. — № 9. — С. 50-53

referat-ok.com.ua