ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА

1. Організаційні одиниці підприємництва

2. Організаційно-правові форми підприємницької діяльності

ПІДПРИЄМСТВО (ФІРМА) ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ

1. Підприємство — як самостійний суб'єкт господарювання

2. Види підприємств, їх організаційно-правові форми

§ 3. Створення підприємства і порядок його реєстрації

4. Ліквідація і реорганізація та припинення діяльності підприємства

5. Господарська, економічна і соціальна діяльність підприємств

6. Правовий статус господарських об'єднань

ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Форми організації підприємництва характеризують те, яким чином підприємці організують свою справу, як вони взаємодіють один з другим та з одними учасниками підприємництва. Форми організації підприємницької діяльності, що визначені юридичне, називаються організаційно-правовими формами підприємництва. Найбільш поширені організаційно-правові форми підприємницьких фірм, які діють на арені українського бізнесу, розглянуто в цій темі.

1. Організаційні одиниці підприємництва

Будь-яка підприємницька діяльність відбувається в певних організаційних формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від особистих уподобань та смаків, але в головному визначається об'єктивними умовами — сферою діяльності, наявністю грошових коштів, перевагами і недоліками відповідних форм підприємств. Щоб зробити правильний вибір, треба знати, із чого можна вибрати.

Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компанія.

Фірма — це підприємство, організація, установа, яка здійснює господарську діяльність з метою отримання прибутку. Як фірми можуть бути представлені індивідуальні підприємці та їх об'єднання.

Компанія — це асоціація підприємств, що функціонує на принципах партнерства, корпорації або інших форм організації бізнесу.

Це лише загальні назви, що використовуються стосовно будь-якого підприємства. Вони відбивають тільки той факт, що підприємства або організації мають права юридичної або фізичної особи (грома-Дяни-підприємці). Проте поняття "фірма" або "компанія" не відображають організаційно-правового статусу суб'єкта підприємницької Діяльності. Тому, крім назви фірми, будь-якому підприємцю важливо вибрати конкретну організаційно-правову форму своєї діяльності, тобто зафіксовану нормами права єдність організаційних і економічних засад діяльності суб'єкта підприємництва.

Найбільш значущими ознаками, що відрізняють якусь одну організаційно-правову форму від інших, доцільно вважати:

• кількість учасників створюваного господарського суб'єкта (об'єднання);
• хто є власником використаного капіталу;
• джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;
• межі майнової (матеріальної) відповідальності;
• спосіб розподілу прибутку і збитків;
• форма управління суб'єктом господарювання.

2. Організаційно-правові форми підприємницької діяльності

Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності (див. рис. 7.1): 1) одноосібні володіння; 2) партнерства (товариства); 3) корпорації. Розглянемо детальніше ці форми.

Одноосібне володіння. Суть його полягає в тому, що все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі зобов'язання фірми. Одноосібні володіння мають свої переваги.

По-перше, оскільки весь прибуток належить підприємцеві, вія кровно зацікавлений в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає можливість безпосередньо використовувати його в інтересах справи. До того ж прибуток підприємця в ринковій економіці розглядається як його індивідуальний дохід і оподатковується лише індивідуальним прибутковим податком (а не податком на прибуток, як в інших випадках).

По-друге, у власника фірми витрати на організацію виробництва є невеликими. Його управлінські рішення негайно втілюються в життя. Він непідзвітний співвласникам чи будь-яким керівним органам. Невеликі розміри фірми дають змогу підприємцеві підтримувати прямі контакти зі своїми працівниками та клієнтами. Повна незалежність дуже цінується підприємцями.

По-третє, одноосібному володінню властива простота в організації фірми та її ліквідації. В обох випадках достатньо лише рішення самого підприємця.

Проте, ця форма підприємництва має і значні недоліки.

1. Мають місце труднощі із залученням великих капіталів, а власних фінансових ресурсів одноосібного підприємця здебільшого не вистачає для розвитку своєї справи. Через невисокий рівень платоспроможності комерційні банки неохоче надають таким підприємцям великі кредити, вимагаючи більш високу плату за користування ними.

1. Повна відповідальність за борги. Це означає, що у випадку невдалого господарювання одноосібний власник може втратити не лише особисті заощадження, а й усе майно, яке піде на сплату боргів кредиторам.
2. Відсутність спеціалізованого менеджменту, що, ясна річ, негативно позначається на ефективності підприємницької діяльності. Адже одноосібний власник сам виконує всі управлінські функції. Проте далеко не всі люди здатні не це.
3. Невизначеність термінів функціонування. Підприємницька діяльність такої організаційної форми юридичне припиняється у разі банкрутства, позбавлення волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті одноосібного власника (рис. 7.2).

Партнерство (товариство). Ця форма організації підприємництва є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Така організаційно-правова форма підприємницької діяльності передбачає об'єднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків на основі рівності; спільного контролю результатів бізнесу; активної участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство, є договір.

За ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства прийнято розрізняти товариства: повні (з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю.

Розглянемо, які переваги партнерство має перед одноосібними володіннями.

По-перше, зростають фінансові можливості фірми внаслідок об'єднання кількох капіталів. Банки сміливіше дають кредити таким фірмам.

По-друге, вдосконалюється управління фірмою. З'являється спеціалізація в управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім того, є можливість найняти професійних менеджерів.

По-третє, велика свобода та оперативність господарських дій.

По-четверте, як і одноосібні володіння, партнерства користуються податковими пільгами, оскільки прибуток кожного учасника оподатковується як його індивідуальний дохід.

Проте цей тип організації підприємницької діяльності має певні недоліки, через що він інколи не тільки не може подолати недосконалість одноосібної власності, а й породжує нові проблеми.

1. Необмежена відповідальність будь-якого товариства може загрожувати всім партнерам так само, як і одноосібному власнику. Крах одного з партнерів може спричинити банкрутство товариства в цілому, оскільки в більшості випадків учасники несуть солідарну відповідальність.
2. Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент — негнучке управління товариством.
3. Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства як нестійкої організаційно-правової форми підприємництва значно збільшують господарський ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску (рис. 7.3).

Корпорація (акціонерне товариство) є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності, її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску до акціонерного капіталу корпорації. Весь прибуток корпорації

належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга — це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвесту-вання. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

Переваги корпорації (акціонерного товариства) є достатньо відомими.

По-перше, корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об'єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямів науково-технічного й організаційного прогресу, нарощування виробничого потенціалу.

По-друге, потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги виробництва або послуг. Це дає добру можливість отримувати прибуток, що постійно зростає.

По-третє, кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність (за банкрутства фірми він втрачає тільки вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, якщо купуватиме акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред'явити претензії лише корпорації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як фізичним особам.

По-четверте, корпорація — це організаційно-правове утворення, яке може функціонувати дуже тривалий період (постійно), що створює необмежені можливості для перспективного розвитку.

Корпоративна форма організації підприємницької діяльності, як і всі інші, має недоліки.

1. Мають місце певні розбіжності між функціями власності й контролю, що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління корпорацією. Розподіл функцій власності та контролю може призвести до виникнення соціальних суперечностей (конфліктів) між менеджерами і акціонерами корпорації.

1. Корпорація сплачує більші податки в розрахунку на одиницю отримуваного прибутку, ніж інші організаційні форми бізнесу. Адже оподаткуванню підлягає спочатку отриманий корпорацією прибуток, а потім —дивіденди акціонерів, тобто фактично є проблема подвійного оподаткування.
2. У корпоративній формі бізнесу існують потенційні можливості для зловживань посадових осіб. Наприклад, керівництво корпорації може організувати емісію акцій для покриття збитків, спричинених безгосподарністю певних структурних ланок (рис. 7.4).

ПІДПРИЄМСТВО (ФІРМА)ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНА ФОРМАГОСПОДАРЮВАННЯ

1. Підприємство — яксамостійний суб'єкт господарювання

Серед суб'єктів господарського права найважливіше місце належить підприємству як первинній ланці народного господарства. Підприємство — основна організаційна одиниця господарювання. Це обумовлено особливостями економічних і соціальних функцій підприємства в економічній системі, а саме — функцій товаровиробника, що задовольняє суспільні потреби в продукції, роботах, послугах.

Одними з найважливіших передумов переходу до ринкової економіки є розробка відповідної законодавчо-правової основи, організація рівноправної діяльності різних видів підприємств, підтримка підприємництва, освоєння ринку на різних рівнях і напрямках.

Головним нормативним актом, що регулює діяльність підприємств, є Господарський кодекс України (прийнятий 16 січня 2003 року). Цей Кодекс визначає види й організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

Закон також створює рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форм власності майна й організаційної форми підприємства.

Згідно з Господарським кодексом України (ст. 62) підприємство — це є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності і діє на основі статуту, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом і може мати у своєму складі інших юридичних осіб.

Адже саме на підприємстві йде безпосередній процес виробництва матеріальних благ і послуг, воно є як самостійним господарським (економічним) суб'єктом. Підтвердженням служить виокремлення кругообігу й обороту фондів підприємства, наявність складної мережі господарських зв'язків. Власники засобів виробництва і робочої сили поєднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку.

Як самостійна господарська одиниця підприємство може вступати в договірні відносини з іншими суб'єктами господарської діяльності, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, формувати свою організаційну структуру, управлінський апарат, штатний розклад, розпоряджатися фінансами, займатися купівлею, переробкою і продажем продукції, надавати соціальні послуги населенню. Підприємство є самостійним господарським суб'єктом, може мати у своєму розпорядженні основні й оборотні кошти, наймати робочу силу, здійснювати виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність. Юридичний аспект цього визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності «має право за власною ініціативою приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України».

Підприємство — це статутний суб'єкт, що господарює. Статут підприємства повинен визначати мету і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, який вказує обов'язкові й альтернативні пункти, що включаються в статут підприємства.

Головне завдання підприємства — задовольняти в чому-небудь потреби населення, одержуючи при цьому прибуток, за рахунок якого задовольняються соціальні й економічні інтереси даного колективу і власника майна — підприємства.

Кожне підприємство, фірма, об'єднання незалежно від форм власності діє на основі господарського (комерційного) розрахунку, основними принципами якого є: самофінансування, самозабезпечення, матеріальна зацікавленість, економічна відповідальність, свобода господарської діяльності, конкуренція між товаровиробниками, контроль за їх господарською діяльністю.

Комерційний розрахунок — це економічна категорія товарного виробництва, яка відбиває складну систему економічних відносин, що виникають у процесі товарного виробництва, реалізації продукції, при розподілі і використанні отриманого доходу, прибутку.

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство — також товарний знак. Підприємство не може мати в своєму складі інших юридичних осіб.

Підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбачених статутом підприємства.

Підприємство володіє певними матеріальними, трудовими і грошовими ресурсами, необхідними для задоволення попиту споживачів у визначених видах продукції талослугах. Воно має необхідне для господарюючого суб'єкта майно — основні й оборотні грошові кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається за правом власності або повного господарського володіння. Це майно юридично відчужене, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні й оборотні грошові кошти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі, гроші — на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Таким чином, підприємство — це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на основі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках.

2. Види підприємств, їх організаційно-правові форми

Підприємство є виробником і забезпечує процес виробництва на основі самооплатності та самостійності. Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволення населення країни матеріальними і духовними благами.

Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри підприємства, які забезпечують найбільш сприятливі умови для використання досягнень науки і техніки за мінімальних витрат виробництва, коли при цьому досягається ефективне виробництво високоякісної продукції.

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний виробник і споживач взаємодіють за допомогою ринку з метою вирішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.

У ринковій системі все має ціну. Різні види людської праці також мають ціну — рівень зарплати, тарифи за послуги. Ринкова економіка необхідна для координації людей та підприємств через систему цін і ринків. Якщо взяти різноманітні ринки, то одержимо широку систему, що стихійно забезпечує рівновагу цін і виробництва за допомогою попиту та пропозиції.

Сучасна ринкова економіка одночасно вирішує такі проблеми:

• що робити? — який набір товарів і послуг;
• як робити? — які повинні бути знаряддя і засоби праці, організація виробництва, технології, витрати виробництва тощо;
• для кого робити? — визначається співвідношенням попиту та пропозиції на ринках, факторами
  виробництва (робоча сила і засоби виробництва).

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 63) у нашій країні можуть діяти підприємства таких видів:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
• підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
• комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
• державне підприємство, що діє на основі державної власності;
• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. У залежності від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні, комунальні, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Розглянемо докладніше деякі види підприємств.

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, що ґрунтується на державній власності і поділяється на державне унітарне або комерційне підприємство (ст. 73, 74 ГКУ). Таке підприємство має особливості правового становища щодо недержавних підприємств. Ці особливості обумовлені способом відчуження функцій власника від функцій керування майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві повного господарського ведення. Щодо державних підприємств, діє правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону «Про власність»). Він означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами, що визначають створення їх майна при установі, цілі й предмет діяльності (статути затверджують і контролюють уповноважені органи), керування майном, розподіл прибутку тощо.

Колективне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, яка ґрунтується на одному або декількох видах колективної власності.

Це підприємство належить колективові співвласників (засновників, учасників), що діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктність власника реалізується через юридичну особу — підприємство, що володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту. Право колективної власності в колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління, де вищим органом управління є загальні збори і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, — це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники й учасники є власниками часток (паїв, акцій, внесків) у майні підприємства.

Колективні підприємства можуть функціонувати у вигляді колективного сільськогосподарського підприємства, акціонерного або іншого статутного господарського товариства, виробничого кооперативу, підприємства суспільної або релігійної організації, підприємства, створеного господарським об'єднанням.

Специфічним видом колективного підприємства є орендне підприємство (ст. 22 Закону «Про власність»).

Згідно з договором держава може передавати на 10—15 років у оренду за відповідну плату в тимчасове користування і володіння трудовому колективові підприємства виробничі фонди й оборотні кошти. В орендному підприємстві засновником його вважається трудовий колектив, що реєструється як організація орендарів, тобто як самостійна юридична особа.

В орендному підприємстві орендар має право самостійно розподіляти господарський розрахунковий дохід, використовувати його на розвиток виробництва, соціальні пдтреби й оплату праці на свій розсуд (оренда — форма господарювання, а не вид власності). Оренда — це зафіксована орендодавцем величина, встановлена орендарем плата на визначений період.

Приватне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однією або кількома фізичними особами.

Згідно із законодавством України власник цього підприємства є одночасно і підприємцем, тобто власність і керування майном у приватному підприємстві не відокремлюються.

Відповідно до суб'єктів права приватної власності, визначених Законом «Про власність», можна виділити три види приватних підприємств:

• індивідуальне приватне підприємство, що ґрунтується на приватній власності і роботі однієї фізичної особи (підприємство однієї особи);
• сімейне приватне підприємство, яке ґрунтується на приватній власності і роботі громадян, що про
  живають спільно як члени однієї родини (наприклад, сімейним підприємством може бути селянське (фермерське) господарство);
• приватне підприємство з правом наймання робочої сили, що ґрунтується на приватній власності окремого громадянина України, який використовує найману працю.

Якщо приватне підприємство має не одного, а декількох власників (наприклад, сімейне), його майно є спільною власністю. Інша, тобто частково спільна власність, повинна бути встановлена письмовою угодою власників майна (ст. 18 Закону України «Про власність»).

Кожне підприємство для вирішення завдань, пов'язаних із виробництвом та реалізацією товарів і наданням послуг, повинне бути укомплектоване певною кількістю робочої сили, здатної виконувати ці роботи. Зайняті суспільною працею на підприємстві працівники, інженери і службовці утворюють трудові колективи цих підприємств. У політико-економічному розумінні трудовий колектив — це сукупний працівник підприємства й одночасно суб'єкт економічних відносин, що здійснює загальну діяльність у державних, колективних, кооперативних, приватних підприємствах, спрямованих на задоволення як особистих, так і колективних, суспільних потреб.

Трудовий колектив є складною організаційною і соціально-економічною структурою, до якої входять працівники цехів, бригад, інших підрозділів підприємства. Для координації, узгодженості між ними створюється відповідна система керування.

В Україні у процесі роздержавлення найважливішою соціально-економічною метою є передача значної частини державної власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуження трудящих від власності на засоби виробництва і результатів праці, від самого процесу праці, керування виробництвом, від економічної влади тощо.

Спільне підприємство — це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності. Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи, громадяни України й інших держав.

Підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство будь-якої форми власності, створене згідно із законодавством України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого складає не менше 10 відсотків.

Підприємство здобуває статус підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства із місцезнаходженням в Україні, створеного згідно з законодавством іноземної держави, майно якого цілком є власністю іноземних громадян, юридичних осіб або держави.

Визначення «іноземне» означає, що підприємство підкоряється різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить, І законодавство України не регулює ці відносини. Разом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене до категорії малих підприємств.

До малих підприємств належать новостворені і діючі підприємства:

• у промисловості й будівництві — з чисельністю працівників до 200 чоловік;
• в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працівників до 50 чоловік;
• у науці й науковому обслуговуванні — з чисельністю працівників до 100 чоловік;
• у галузях невиробничої сфери — з чисельністю працівників до 25 чоловік;
• у роздрібній торгівлі — з чисельністю працівників до 25 чоловік.

Казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких:

• законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
• основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава;
• за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
• переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільне необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
• приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог Господарського кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення цього підприємства.

§ 3. Створення підприємства і порядок його реєстрації

Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним органу, підприємства-засновника, організації або за рішенням трудового колективу.

Підприємство може бути створене шляхом його реорганізації внаслідок виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного або кількох самостійних структурних підрозділів, за рішенням трудового колективу і за згодою уповноваженого органу або власника. Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємо зобов’язань і укладених договорів з іншими підприємствами.

Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусе¹ вий поділ підприємства здійснюється згідно з розпорядженням Антимонопольного комітету України та його територіальних управлінь. Розпорядження про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника або уповноваженого ним органу. Розпорядження про примусовий поділ визначає термін створення нових підприємств, який не може бути меншим ніж 6 місяців.

Засновником підприємства є особа, яка має право створити у встановленому порядку підприємство (організацію) як юридична особа. За Законом України «Про власність» (ст. 6) і Господарським кодексом України таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва й іншого майна та уповноважені власником органи, тобто фізичні та юридичні особи, що мають установче право і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками можуть бути «фізичні та юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України».

Засновники реалізують установчі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей І предмета його діяльності; ухвалення рішення про його створення; затвердження у встановленому порядку статуту; передачі безкоштовно на баланс підприємства основних фондів і грошових засобів, що обертаються; формування органів управління, визначення в статуті меж їх повноважень тощо.

У тих випадках, коли при створенні підприємства і для його діяльності необхідні природні ресурси, дозвіл на їх використання видається відповідною радою народних депутатів, а у певних випадках — Верховною Радою України.

Суб'єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії і представництва без створення юридичної особи й обов'язкової державної реєстрації. У цьому випадку суб'єкт підприємницької діяльності повинен повідомити орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації у свою реєстраційну картку.

Основою створення підприємства і його реєстрації є комплект установчих документів установленої форми, на основі яких підприємство функціонує. Для цього необхідно мати:

• рішення власника майна й уповноваженого органу щодо створення юридичної особи. Якщо власників два і більше, необхідний засновницький договір і протокол зборів засновників;
• статут підприємства, в якому вказується власник, найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і мета діяльності, органи управління, порядок їх формування, повноваження і компетенція трудового колективу, порядок придбання майна підприємства, умови його реорганізації та припинення діяльності;
• реєстраційну картку.

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні і регламентується Господарським кодексом України (ст. 58), а також Положенням «Про порядок державної реєстрації підприємств», затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. Ними є державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських, районних у містах рад народних депутатів; б) районних, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

При реєстрації підприємства вносяться до державного реєстру підприємств України. Запис у державному реєстрі про реєстрації підприємства являє собою юридичний факт виникнення підприємства — суб'єкта права з правами юридичної особи. Згідно з чинним законодавством України підприємство стає юридичною особою, здобуває права й обов'язки з дня його державної реєстрації. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про його закриття до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

При наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється в термін не більше п'яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов'язаний надати заявникові посвідчення про державну реєстрацію підприємства. Посвідчення є юридичною підставою для відкриття підприємством рахунків у банку за місцем його реєстрації або в будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити рахунок і в триденний термін повідомити про це податкову адміністрацію.

Орган, що здійснює реєстрацію, зобов'язаний у 10-денний термін надати відомості у відповідну податкову інспекцію й орган державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

У випадку зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, що здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова в державній реєстрації підприємства вважається законною лише за двома підставами: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства и у випадку невідповідності установчих документів вимогам законодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємств з мотивів її недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі судового рішення господарського суду) у випадках: а) визнання недійсними установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам і чинному законодавству України; в) у випадку несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє його підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як правового суб'єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприємницької діяльності.

4. Ліквідація і реорганізація та припинення діяльності підприємства

Підприємство може припинити свою діяльність у випадку його ліквідації або реорганізації за рішенням власника, при участі трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, за рішенням суду або арбітражу.

Юридичною підставою добровільного припинення діяльності підприємства є ініціатива власника або інші підстави, передбачені в установчих документах, зокрема злиття двох і більше підприємств, приєднання одного підприємства до іншого, розділення, виділення, перетворення, ліквідація та банкрутство.

Реорганізація підприємства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, що може призвести до екологічних, демографічних та інших негативних наслідків, які зачіпають інтереси населення території, повинна узгоджуватися з відповідною радою народних депутатів.

Підприємство ліквідується також у випадках (ст. 59 ГКУ):

• визнання його банкрутом;
• якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, установлених законодавством, і якщо в передбачений рішенням термін не забезпечено виконання цих умов або не змінено вид діяльності;

• якщо рішенням суду будуть визнані недійсними документи про створення підприємства. Ліквідація та реорганізація підприємства спричиняє виключення його з державного реєстру підприємств України. З дня виключення його з реєстру підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим.

Для здійснення ліквідації підприємства утворюється ліквідаційна комісія, яка створюється власником або уповноваженим органом. За їх рішенням ліквідація може проводитися самим підприємством в особі органу його керування.

Власник, господарський суд або уповноважений орган, що прийняв рішення про ліквідацію підприємства, установлюють порядок і термін проведення ліквідації, терміни для заяви претензій кредиторів, які не повинні бути меншим від двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. При ліквідації підприємства в місцевій пресі за місцезнаходженням підприємства повинно бути опубліковане повідомлення про ліквідацію підприємства і зазначено термін подачі заяв кредиторів щодо претензій.

Ліквідаційна комісія оцінює майно підприємства, розраховуєтеся з кредиторами, складає ліквідаційний баланс, який повинен бути підтверджений аудитором.

Претензії кредиторів до ліквідованого підприємства задовольняються з майна цього підприємства. При цьому законодавець допускає, що відповідного майна для задоволення претензій усіх кредиторів може не вистачити. Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило щодо черговості покриття боргів підприємством-боржником.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, установлена статтею 36 Закону України «Про підприємства в Україні». Вона повинна бути конкретизована статутом.

Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість, визначена Законом України «Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від ЗО червня 1999 р.

При звичайній черговості в першочерговому порядку задовольняються борги перед бюджетами і компенсуються витрати на відновлення природного середовища, якщо йому заподіяно збиток ліквідованим підприємством.

Претензії, виявлені і пред'явлені після закінчення терміну, встановленого для їхньої заяви, задовольняються з майна підприємства, що залишилося після задоволення першочергових претензій, виявлених претензій, а також претензій, пред'явлених у встановлений термін.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується за вказівкою власника.

5. Господарська, економічна і соціальна діяльність підприємств

На всіх підприємствах показником фінансового результату господарської діяльності є прибуток. Порядок використання прибутку визначається власником підприємства або уповноваженим органом відповідно до статуту підприємства.

Державний вплив на вибір напрямків і обсягів використання прибутку здійснюється через податки, податкові пільги, а також економічні санкції згідно із законодавством України.

Підприємство має право самостійно планувати свою діяльність і визначати перспективи розвитку, виходячи з попиту та пропозиції на продукцію, що випускається, роботи і послуги а також необхідності забезпечення виробничого та соціального розвитку підприємства, підвищення доходів. Основою планів можуть бути державні замовлення, договори зі споживачами (покупцями) робіт і послуг.

Підприємство самостійно визначає фонд оплати праці без обмеження його збільшення з боку держави. Ним самостійно установлюються форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно із законодавством. Підприємства можуть використовувати тарифні ставки та посадові оклади як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт і послуг.

Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) або товарні біржі й інші посередницькі організації України.

Підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, — за державними цінами і тарифами. У розрахунках із закордонними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються згідно з умовами і цінами світового ринку.

На продукцію підприємств, які займають монопольне становище на ринку товарів, що визначають масштаб цін в економіці і можуть загрожувати соціальній захищеності населення, допускається державне регулювання згідно з Законом України «Про ціни і ціноутворення». При цьому державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються.

Питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя, здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування, страхування членів трудового колективу і членів їхніх родин, вирішуються трудовим колективом при участі власника згідно зі статутом підприємства, колективним договором і законодавчими актами України.

Підприємство має свої фінансові, трудові і матеріальні ресурси. Воно може користуватися банківським кредитом на комерційній договірній основі, дозволяти банкові використовувати свої вільні грошові кошти і установлювати відсотки за їх використання, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, одержувати кредити від іноземних партнерів, відкривати за кордоном свої представництва і філії тощо.

Господарські відносини з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на підставі угод.

Держава гарантує недоторканність прав і законних інтересів підприємства. Втручання в господарську й іншу діяльність підприємства з боку державних, громадських і кооперативних органів, політичних партій і рухів не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Збитки (включаючи очікуваний і неодержаний доход), нанесені підприємству внаслідок виконання директив державних або інших органів чи службових осіб, які порушили права підприємства, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством зобов'язань стосовно підприємств, підлягають відшкодуванню за їх рахунок. Суперечки про відшкодування збитків вирішуються судом або арбітражем згідно з їх компетенцією.

Держава сприяє розвиткові ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних законів і стимулів, реалізує антимонопольну програму, забезпечує соціальну захищеність усіх трудящих. Держава забезпечує пільгові умови підприємствам, що впроваджують прогресивні технології, створюють нові робочі місця, використовують працю громадян, які вимагають соціального захисту. Держава стимулює розвиток малих підприємств на Україні, надає пільги при оподатковуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди допомоги розвиткові малих підприємств.

Під комерційною таємницею підприємства мають на увазі відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, але розголошення яких може принести шкоду інтересам підприємства.

Підприємство у свою чергу зобов'язане:

• охороняти навколишнє середовище від забруднення й інших шкідливих впливів;
• відшкодовувати відповідній раді народних депутатів збитки, нанесені нераціональним використанням землі й інших природних ресурсів і забрудненням навколишнього середовища.

Контроль окремих боків діяльності підприємства здійснюють державна податкова інспекція, державна контрольно-ревізійна служба, державні органи, на які покладено нагляд за безпекою виробництва, протипожежною й екологічною безпекою та інші органи згідно з чинним законодавством України.

Органи, що контролюють окремі боки діяльності підприємства, здійснюють повноваження в межах своєї компетенції, яка встановлюється законодавчими актами України. Підприємство має право не виконувати вимоги цих органів, якщо вимоги виходять за межі їх повноважень.

Для здійснення виробничих, господарських і соціальних функцій на підприємствах створюється адміністративно-управлінський апарат. Кількість підрозділів, організаційна структура підприємства, штати залежать від специфіки виробництва і визначаються самим підприємством.

Важливим принципом управління є єдине керівництво, тобто підпорядкування керівникові всіх підрозділів підприємства і всіх членів трудового колективу. Це також означає, що керівник підприємства або відповідного підрозділу особисто керує, організовує та відповідає за ефективну діяльність підприємства і його трудового колективу. Таке керівництво здійснюється ним через своїх заступників і начальників відповідних підрозділів підприємства (відділ кадрів, планово-економічний, юридичний відділи, бухгалтерія, канцелярія), що функціонально підкоряються тільки директорові підприємства.

Від якості керівних кадрів значною мірою залежить ефективна робота підприємства. Саме від керівника, його економічної і технічної поінформованості, уміння керувати колективом залежить успіх діяльності підприємства.

Управління — це владні відносини, зміст яких визначається характером власності. У рамках своєї власності та прав, власник-господар сам визначає методи і систему управління. Він є монополістом стосовно управління своєю власністю. Якщо ж підприємство державне, то відповідні функції управління здійснює держава через своїх уповноважених керівників, а колектив при цьому є лише організованою сукупністю найманих робітників, що частково, за бажанням власника, більшою або меншою мірою можуть бути допущені до управління виробництвом.

Якщо власником підприємства є трудовий колектив, акціонерне товариство, кооператив, то керівники таких підприємств обираються. Вищим керівним органом таких підприємств є загальні збори власників майна. Виконавчі функції з управління колективним підприємством здійснює правління.

На всіх підприємствах, де використовується наймана праця, укладається колективний договір між власником і трудовим колективом. Трудовим договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства тощо.

Трудовий колектив розглядає і затверджує проект колективного договору, вирішує відповідно до статуту підприємства питання самоврядування трудового колективу, визначає та затверджує перелік і порядок надання працівникам підприємства соціальних пільг.

6. Правовий статус господарських об'єднань

Із розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції і реалізовувати значні промислово-фінансові проекти, підприємствам уже недостатньо функціонувати в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об'єднуватися в групи підприємств за галузевими, територіальними чи іншими принципами. Такі об'єднання підприємств у цивільному праві називають господарськими об'єднаннями. Останні мають свої специфічні ознаки, що відрізняють їх від господарських товариств. Чинне законодавство України виділяє чотири основні види об'єднань підприємств, до яких належать асоціації, корпорації, консорціуми і концерни.

Як свідчить світовий досвід, джерелом стратегічних переваг для учасників об'єднань є конкурентні переваги, головним чином у сфері технологічного розвитку і забезпечення їх ресурсами. На Україні діють специфічні фактори, що спонукають підприємства поєднуватися у великі структури: необхідність структурної перебудови виробництва, яка неможлива без координації діяльності всіх ланок технологічного ланцюга і залучення великих фінансових ресурсів; лобіювання інтересів підприємств (більш успішно це може бути зроблено не одним підприємством, а їх групою, що має спільні інтереси).

Об'єднання підприємств здійснюється на добровільних принципах з метою спільної діяльності на основі комерційного розрахунку і самофінансування. Відповідно до Господарського кодексу підприємства мають .право на добровільних засадах поєднувати свій виробничий, науковий, комерційний та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України. У зв'язку з цим, однією з найважливіших функцій Антимонопольного комітету України є проведення аналізу діяльності наявних і створюваних об'єднань підприємств для виявлення, запобігання, обмеження та недопущення в їх діяльності монополізму.

Об'єднання діють на основі договору або статуту, що затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, що входять до складу цих організаційних структур, зберігають права юридичної особи, і на них поширюються норми чинного законодавства.

До об'єднань підприємств, зареєстрованих в Україні, можуть входити підприємства інших держав, а також підприємства України зареєстровані в інших державах. Порядок вступу до об'єднань у цих випадках здійснюється згідно з чинним законодавством України про зовнішньоекономічну діяльність.

Рішення про створення об'єднання (установчий договір) узгоджується з Антимонопольним комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством.

Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, що входять до його складу, а підприємства — за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачене установчим договором (статутом). Умови, розміри і порядок такої відповідальності визначаються, як правило, у межах внеску кожного із засновників у статутний фонд, що відзначається в установчих документах.

Об'єднання виконує тільки ті функції і має тільки ті повноваження, які йому делегували підприєм-ства-учасники.

Підприємства, що належать до об'єднання, можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань і укладених договорів з іншими підприємствами й організаціями. Вихід структурних підрозділів та самостійних підприємств з об'єднань може здійснюватися за згодою власника майна або уповноваженого ним органу і за участю трудового колективу з наданням їм права підприємства. Відмова власника може бути оскаржена трудовим колективом у суді.

Основним принципом у взаєминах між учасниками об'єднання є добровільність при створенні об'єднання. Юридичною формою її вираження є установчий договір, затверджений усіма членами об'єднання.

У ньому, крім загальних, містяться дані про склад об'єднання, основні цілі його діяльності, органи управління, порядок прийняття ними рішень, у тому числі рішення, які повинні прийматися одноголосно або кваліфікованою більшістю голосів членів об'єднання. Це стосується, насамперед, питань про порядок розподілу майна при ліквідації об'єднання.

Об'єднання створюються для спільного вирішення завдань, що стоять перед його учасниками, для підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів на основі об'єднання зусиль і засобів, організації спільної діяльності, розподілу роботи, спеціалізації та кооперації, а також з метою проведення інших заходів виробничого, комерційного або природоохоронного характеру.

Об'єднання підприємств у межах делегованих йому повноважень може від свого імені укладати договори, користуватися послугами кредитно-банківських установ, здійснювати експортно-імпортні операції й інші види зовнішньоекономічної діяльності, проводити операції на фондовому ринку.

Об'єднання може створювати підприємства (фірми, центри, виробництва) для надання його учасникам виробничих, транспортних, технологічних, комерційних, проектно-конструкторських, зовнішньоторговельних, юридичних, інформаційних, консультативних та інших послуг; організовувати підготовку і підвищення кваліфікації кадрів, прокат устаткування, фірмове обслуговування споживачів продуктів; здійснювати заходи щодо соціального розвитку, поліпшення житлово-побутових умов працівників підприємств і структурних підрозділів об'єднання.

Об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, що входять до нього. Ліквідація об'єднання здійснюється в порядку, установленому Законом України «Про підприємства в Україні». Майно, що залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об'єднання,

До основних видів об'єднань підприємств належать: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, холдинги, конгломерати, промислові, фінансово-промислові групи, франчайзинг.

Згідно з чинним законодавством господарські об'єднання поділяються на договірні і статутні. До договірних об'єднань належать асоціації та корпорації, а до статутних — консорціуми і концерни.

Першим видом договірного об'єднання є асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Координація не вимагає централізації управління підприємствами — членами асоціації. Саме тому правління асоціації не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність своїх членів.

Такі об'єднання підприємств створюються, насамперед, за галузевою, територіальною або іншими ознаками з метою забезпечення спільних інтересів учасників на регіональному, національному або міжнародному ринку. Асоціація представляє інтереси своїх членів у відносинах з державними і недержавними організаціями. Вона розробляє економічні та юридичні прогнози, узагальнює і поширює передовий досвід підприємств, бореться за права своїх членів, надає їм інформацію, скликає конференції, здійснює видавничу діяльність в інтересах асоціації тощо. Але головними в діяльності асоціації є функції виробничого характеру — координація виробничої діяльності між членами асоціації, поглиблення між ними кооперації, науково-технічного співробітництва, здійснення спільних підприємницьких проектів.

Асоціація являє собою форму централізації зусиль її учасників, для якої характерні: менша централізація управлінських зв'язків порівняно з іншими видами об'єднань; можливість одночасно бути членом декількох асоціацій; на відміну від інших видів об'єднань, що мають переважно сервісний характер, асоціація централізує тільки одну або кілька господарсько-виробничих і управлінських функцій.

Створюються асоціації на суто добровільних засадах. Засновниками можуть бути підприємства усіх форм власності, що укладають між собою різнобічний установчий договір, де визначають усі необхідні умови діяльності об'єднання. Юридичною основою створення асоціації є волевиявлення сторін договору

Другим видом договірного об'єднання є корпорації — договірні об'єднання, створені на основі спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожному з учасників. Особливістю цього виду договірного об'єднання підприємств є побудова діяльності корпорації на повній фінансовій залежності від одного або кількох її членів. Корпорації — це досить розвинута форма об'єднання, оскільки їх діяльність ґрунтується на створенні системи управління, що відзначається тісними фінансовими, організаційними, маркетинговими зв'язками між учасниками.

Для централізації управління члени корпорації делегують правлінню частину своїх повноважень. У корпорації, так само як і в асоціації, зберігається принцип добровільного членства. Звідси випливає те, що юридичною основою створення договірного об'єднання є волевиявлення сторін договору. Основним принципом у правовому положенні договірних об'єднань, що відрізняє їх від статутних, є принцип добровільного членства. Підприємства, що добровільно входять до складу господарського об'єднання, мають право добровільно вийти з нього, але за загальним правом у випадку виходу зберігають силу взаємні зобов'язання і договори, укладені підприємствами з об'єднанням і між собою.

Тепер розглянемо статутні об'єднання. На відміну від договірних статутні об'єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов'язано з тим, що юридичною основою цих об'єднань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів об'єднання від одного або групи підприємств. Основним видом статутного об'єднання підприємств є концерн. Створення концернів значною мірою викликано необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисловості в більш перспективні, а також потребою в реалізації значних фінансових проектів.

Концерн — це статутне об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств. Першою характерною ознакою концернів є те, що їх засновниками є власники або уповноважені ними органи, а не самі підприємства. Наприклад, концерни загальнодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету Міністрів України, а склад членів і статути цих об'єднань затверджують відповідні галузеві міністерства.

Територіальні статутні об'єднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким же принципом створюються концерни, що поєднують підприємства, засновані на залученні приватного капіталу. Підставою для об'єднання підприємств на основі статуту, а не установчого договору, є повна фінансова залежність підприємств-членів концерну від одного або групи підприємств.

Іншою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, затверджених власниками або уповноваженими ними органами, і не мають установчих договорів. Отже, предмет і мету їх діяльності визначають власники або уповноважені ними органи, а не самі члени об'єднань.

Особливістю правового становища статутних об'єднань є обмежене право виходу з них підприємств-членів. Підприємства мають право вийти зі статутного об'єднання тільки за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).

Ще однією характерною ознакою концернів є те, що фінансова залежність породжує адміністративну, тобто підприємство-засновник стає вищим органом щодо підприємств-членів об'єднання, а оскільки до складу концерну часто входять підприємства з різними сферами діяльності, то концерн буде успішно функціонувати тільки при забезпеченні постійного потоку інформації від дочірніх фірм у материнську компанію.

Таким чином, об'єднання капіталу і зосередження адміністративних функцій у руках центрального органу управління дає можливість більш ефективно реалізовувати значні фінансові проекти й оперативно реагувати на зміну ринкової кон'юнктури.

На відміну від асоціацій і консорціумів, учасники концерну не мають права бути одночасно учасниками інших об'єднань без згоди концерну, згідно з установчими документами можуть нести субсидіар-ну юридичну відповідальність за зобов'язаннями концерну, в свою чергу концерн — за зобов'язаннями учасників.

Тепер розглянемо консорціум як один із видів статутних об'єднань. Законодавство визначає консорціум як тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як правило, консорціуми створюються для реалізації певних фінансово-промислових проектів, коли проект перевищує фінансові можливості одного банку. Створюються консорціуми на термін виконання проектів. Після досягнення поставленої мети вони ліквідуються або реорганізуються в постійні господарські об'єднання.

У консорціум можуть об'єднуватися також промислові підприємства без участі банківського капіталу, що у сукупності мають достатні фінансові можливості для реалізації проекту. Підприємства можуть зберігати при цьому відомчу підпорядкованість.

Консорціум ґрунтує свою господарську діяльність на засадах розпорядження і використання майна, яке виділяють його засновники у вигляді паїв, централізованих засобів, що виділяються державою на реалізацію відповідних цільових програм, а також інших ресурсів, у тому числі позичкових фінансових засобів.

Розподіл обов'язків між учасниками консорціуму базується на спеціалізації за принципом найбільшої компетенції, наявності підприємницького досвіду у вирішенні проблем певних сегментів програми або проекту. Діяльність консорціуму охоплює, як правило, проблеми декількох галузей або відомств. Учасники консорціуму можуть бути членами декількох консорціумів одночасно.

За своїми обов'язками консорціум несе солідарну майнову відповідальність перед кредиторами.

Конгломерат — статутне об'єднання підприємств, що здійснює спільну діяльність на основі добровільної централізації функцій виробництва, науково-технічної, інвестиційної, фінансової діяльності, а також для організації комерційного обслуговування. Конгломерат схожий на вертикальний концерн і створюється з підприємств, технологічно взаємозалежних і взаємопов'язаних процесом виробництва. Основною відмінністю конгломерату від концерну є те, що його учасники користуються широкою економічною автономією: ця форма об'єднання надає учасникам можливість більшого маневру щодо своїх капіталів та інвестування його в багатообіцяючий проект без одержання згоди на це інших учасників конгломерату.

Холдинг — холдингове добровільне об'єднання підприємств для керування іншими компаніями через володіння контрольними пакетами їх акцій. Розрізняють два види холдингу — чистий холдинг, що створюється спеціально для виконання названої вище функції, а також змішаний холдинг, що поряд з керуванням за допомогою контрольних пакетів акцій здійснює також підприємницьку діяльність у промисловості, кредитно-банківській, торговельній, транспортній та інших сферах. Функції холдингу фактично здійснює яка-небудь велика компанія, що володіє контрольними пакетами акцій інших компаній.

Холдинги мають різні організаційні форми — господарського товариства, одноосібного, державного підприємства. Як правило, учасники холдингу мають досить широку економічну незалежність в оперативно-господарській діяльності.

Промислово-фінансова група (далі ПФГ) — об'єднання, в яке можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи й організації усіх форм власності, метою яких є одержання прибутку, і яке створюється за рішенням уряду України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництво кінцевої продукції.

Порядок створення, реорганізації і ліквідації промислово-фінансових груп, а також їх реєстрація регулюються спеціальним законодавством.

Характерними рисами промислово-фінансової групи є:

• ПФГ — господарська організація корпоративного типу;
• добровільність створення, але на підставі рішення уряду України;
• вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи;
• ПФГ належить до господарських організацій, що здійснюють управління діяльністю (координацію
  діяльності) їх учасників і є вторинними структурами;
• відсутність (як основної) мети одержання прибутку;
• різний склад учасників;
• тяжіння до монополізму, що обумовлює необхідність узгодження питання про створення ПФГ з Антимонопольним комітетом і здійснення цим органом контролю за діяльністю ПФГ;
• відсутність статусу юридичної особи;
• мета створення — реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;
• заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування
  населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;
• обов'язкова участь банку у ПФГ й одночасна вимога участі лише одного банку;
• наявність визначених умов для створення ПФГ (мета створення; укладання між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про спільну діяльність тощо);
• тимчасовість діяльності ПФГ (створення на певний строк);
• відсутність спеціально створених органів управління, функції яких покладаються на головне підприємство, для якого закон установлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, збут,
  сплата податків і т. і.);
• особливий порядок реєстрації для ПФГ, що здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції;
• вихід головного підприємства або іншого учасника з ПФГ здійснюється прийняттям постанови Кабінету Міністрів України й обов'язково спричиняє реорганізацію ПФГ і її нову реєстрацію в Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції;
• діють на підставі Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада
  1995 p., постанов Кабінету Міністрів України про створення відповідних ПФГ, генеральної угоди про спільну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ.

Франчайзинг. На сучасному етапі розвитку України франчайзинг є тією формою організації бізнесу, яка у комплексі з іншими ринковими структурами могла б стимулювати антикризові процеси і сприяти відродженню вітчизняної економіки.

Термін «франчайзинг» походить від французького franchir— звільняти; в англійському варіанті franchising— право привілей.

Суть франчайзингу зводиться до такого: головна компанія (франчайзер) надає індивідуальному підприємцеві (франчайзі) або групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами або надання послуг під торговельну марку даної компанії на обмеженій території, на строк і за умов, визначених договором. У такий спосіб франчайза одержує готове підприємство. Саме в цьому полягає головна привабливість франчайзингу. Франчайзі не потрібно створювати підприємство крок за кроком, як робить це підприємець, який починає з нуля. Навпаки, підприємство франчайза виникає дуже швидко. За фіксовану плату франчайза одержує кваліфіковану допомогу, яка в протилежному випадку була б значно дорожчою для окремого підприємства. По суті, франчайзинг процвітає тому, що поєднує стимул до власності малим підприємством з управлінською майстерністю великого бізнесу.

Перевагою для початкуючого підприємця є приналежність до єдиної франчайзингової системи, а використання відомої торговельної марки значно знижує ризики.

Постійна підтримка і контроль з боку франчайзера дає можливість власникам франшиз навчитися ефективних методів керування бізнесом, підвищити свій професіоналізм і компетентність/Але їх підприємницька ініціатива обмежена: крім того, що франчайзер втручається в усі сфери діяльності підприємства, він може приймати важливі рішення, не беручи до уваги думки окремих франчайз. І все-таки франчайза має справу з перевіреним бізнесом; послуги франчайзера конкурентноздатні, а товари надійні. І ті, й інші стандартизовані, і турбота про подальше удосконалювання якості цілком лежить на франчайзері. Відповідно ініціатива власника фран-шизи із відновлення і розширення асортименту обмежена цими стандартами. Безперебійне постачання продукції, сировини і матеріалів, що цілком забезпечують потреби підприємства, — безперечно, позитивний фактор. Але в деяких випадках асортимент чітко регламентований умовами договору, і фран-чайза не має права його порушувати, продаючи інші товари або послуги, оскільки може скласти конкуренцію товарам франчайзера.

Франчайза контролює визначений район, тим самим маючи гарантію від вторгнення франшиз-конкурентів і, так би мовити, стає монополістом. Однак і ріст його бізнесу обмежений територією, яка закріплена за ним згідно з договором. Франчайзер цілком відповідає за маркетинг продукції і послуг, включаючи організацію рекламних кампаній; витрати франчайзи на рекламу становлять незначні відрахування до централізованого рекламного фонду франчайзингової системи. Однак напрямок і ціль реклами визначає також франчайзер, а засоби на неї відраховують незалежно від фактичної віддачі, яку має власник франшизи від рекламної кампанії. Загалом франчайза може розраховувати на різноманітні фінансові пільги як при купівлі самої франшизи, так і під час розрахунків за постачання, але постійні відрахування франчайзеру згідно з договором франчайзинга можуть значно знижувати загальний дохід власника франшизи.

Практика франчайзинга у зарубіжних країнах продемонструвала, що франчайзи наближені до споживача, тому швидше враховують його настрій, коливання попиту й умови конкуренції. Для франчайзера вони можуть стати джерелом новаторських ідей і вдалим іспитовим стартом для апробацій нових товарів і послуг. Як власник підприємства, франчайза ефективніший і більш надійний, ніж найманий керівник або службовець. З іншого боку, як самостійний підприємець він гостріше усвідомлює свою залежність від франчайзера і прагне її позбавитися. Для власника франчайзингової системи — це потенційна загроза. Вихід окремої франчайзи з франчайзингової мережі відразу ж складає конкуренцію на відповідному сегменті ринку, а її банкрутство підриває репутацію франчайзера, навіть якщо його безпосередньої провини в провалі немає.

Отже, франчайзинг — явище специфічне. Особливість цієї форми підприємництва в тому, що підприємства, які працюють у системі франчайзинга, незважаючи на юридичну самостійність, є частиною єдиної системи. Таким чином, франчайзинг допомагає уникнути цілого ряду перешкод, пов'язаних з функціонуванням незалежного малого бізнесу, але одночасно породжує проблеми, властиві будь-якій корпоративній структурі.

Розвиток франчайзингу в Україні буде сприяти вирішенню багатьох проблем формування малого підприємництва: залучення до бізнесу широкого кола осіб, які не мають змоги займатися бізнесом без підтримки і навчання; освоєння малим бізнесом нових технологій, розширення сфер діяльності малих підприємств; підвищення якісного рівня підготовки кадрів для вітчизняного малого підприємництва.

На вітчизняному ринку перспективним є розвиток і створення франчайзингових систем у сфері споживання, послуг із працевлаштування, побутового обслуговування населення, обслуговування автотранспорту, готельного господарства, в будівництві тощо.