Вступ

Кожна людина одночасно належить до багатьох груп. До одних ми належимо досить короткий термін (екскурсійна група, армія, технікум). Досягаючи цілі такі групи розпадаються. Інші, навпаки, супроводжують нас усе життя (сім’я, родина, друзі) і мають неабиякий вплив на нього.

В теорії управління розподіляють групи, які є основою будь-якого колективу, на формальні і неформальні.

Формальні групи — це групи, що виникають за ініціативою адміністрації і входять певним підрозділом до організаційної структури і штатного розкладу підприємства.

Формальні групи виникають за волею керівництва і тому у певній мірі є консервативними, тому що найчастіше вони залежать від особистості керівника і людей, які працюють в цій групі. Але як тільки вони виникають, відразу стають соціальним середовищем, в якому люди починають взаємодію між собою за іншими законами, створюючи неформальні групи.

Неформальні групи — це вільно утворені малі соціальні групи людей, які вступають в постійну взаємодію для досягнення особистих цілей.

1. Поняття «формальні і неформальні групи»

Група — це сукупність людей, об’єднаних за певним принципом для досягнення конкретних цілей.

Групи можуть бути формальними і неформальними. За ознакою виконання формальною групою суспільно-значущої роботи виділяють таке поняття, як «трудовий колектив».

Колектив — це стійке об’єднання людей, які прагнуть до загальної мети, що характеризується груповою згуртованістю.

Елементами колективу є: члени колективу, що володіють певними особистими рисами та особливостями; цілі; засоби досягнення цілей; механізми здійснення внутрішніх і зовнішніх контактів, підтримки згуртованості.

Формальні групи — це такі групи, що створюються за наказом керівництва для виконання конкретних виробничих або управлінських функцій. В основу формування таких груп покладено розподіл праці по вертикалі (рівні менеджменту) та по горизонталі (підрозділи, відділи, служби на одному управлінському рівні). Прикладом формальної групи є виробнича бригада, будь-який відділ апарату управління, обслуговуючі та допоміжні служби підприємства.

Організаційні можливості колективу: колективний підхід є ознакою сильного і рішучого стилю управління; колективом краще вирішуються великі або міждисциплінарні задачі, зокрема такі, котрі не можуть бути вирішені простою сумою зусиль членів групи; колектив — діючий регулятор поведінки робітників; колективна діяльність зменшує стресові ситуації; у колективі виробляється більше ідей і зростає інноваційна здатність групи; як правило, у колективі більш успішно вирішуються проблеми, що виникають у зв’язку з нечітким розподілом обов’язків і низьким особистим внеском; колектив дозволяє швидко інтегрувати нових робітників і стабілізувати культуру підприємства.

До ознак колективу належать: наявність загальної цілі у членів колективу; психологічне визнання членами групи один одного та ототожнення себе з нею; особиста практична взаємодія людей у процесі досягнення їхньої спільної мети; сталість взаємодії протягом усього часу існування групи.

Кожен колектив виробляє свою систему соціального контролю — сукупність засобів впливу на своїх членів через переконання, розпорядження, заборони, визнання заслуг та ін., за допомогою яких їхня поведінка приводиться у відповідність зі сформованими цінностями і стандартами.

Процес створення трудового колективу являє собою послідовну зміну дій керівників вищої і середньої ланки, спрямованих на формування персоналу підприємства.

Процес створення трудового колективу складається з наступних етапів: встановлення конкретних цілей; складання графіку робіт; узгодження різних видів робіт (проведення експерименту); організаційна робота з розподілу повноважень; обговорення проблем, проведення дискусій; аналіз ходу і результатів роботи; забезпечення зворотного зв’язку.

В процесі свого розвитку трудові колективи проходять через ряд послідовних етапів (стадій): формування (зародження) колективу, становлення, зрілість, старіння колективу[7, c. 261-263].

Формальна структура трудового колективу являє собою систему офіційної співпідпорядкованості працівників. Вона визначає рівні влади, задачі і спеціалізацію працівників.

Серед формальних груп виділяють: команди (супідрядні групи керівника-лідера і його співробітників), робочі групи (створюються з метою і на час виконання певних задач), комітети (спеціальні і постійні групи, яким делеговані окремі повноваження щодо управління, координації діяльності і т. п.).

Неформальні групи формуються спонтанно для задоволення тих індивідуальних потреб працівників, які по тим чи іншим причинам не задовольняються у межах формальної групи (потреби в причетності; у розумінні причин прийнятих рішень; у захисті; в участі; у спілкуванні; в інформації).

Особливості неформальних груп: величина, як правило, не перевищує 7-8 осіб; індивіди спілкуються один з одним безпосередньо; відносини людей побудовані на єдності інтересів і відносній стабільності зв’язків у межах групи і поза нею; у випадку виникнення стійких відмінностей в оцінці явищ, ворожості, навіть просто байдужості, а також нових сильних зв’язків із зовнішнім середовищем група може самоліквідуватися; неформальні групи неоднорідні, вони мають свою структуру, у якій є лідер; неформальні групи постійно контролюють поведінку кожного свого члена.

Неформальні групи поділяються на: групи інтересів (формуються для реалізації певного загального інтересу), дружні групи (формуються на основі особистих симпатій).

Неформальні групи можуть виконувати: конструктивні функції (допомагають гуманізувати роботу, пристосувати організацію роботи до потреб і чекань людей); деструктивні функції (можуть вступати в конфлікт із цілями підприємства, відволікати увагу та енергію робітників, сприяти розвитку конфліктів і знижувати ефективність роботи в цілому).

До основних характеристик групи належать: склад (залежить від виду групи і може бути визначений сукупністю тих чи інших характеристик, параметрів); структура (може бути визначена з позицій реалізації відносин «влада — підпорядкованість», переваг, міжособистісних відносин, розподілу праці, комунікацій у процесі загальної роботи і т. п.); процеси (це процеси комунікації, інтеракції (статус, роль, положення членів групи), перцепції (сприйняття членами групи інших членів і інших груп), атракції (привабливість), а також організаційні процеси — створення групи, формування, лідерство, організація загальної діяльності, прийняття рішень); цінності; система норм, санкцій (це елементи групової культури, правила належної з погляду групи поведінки для кожного статусного рівня, а в деяких випадках — і для кожного члена групи).

Найефективнішою групою є та, чий розмір відповідає її задачам, яка є різнорідною за складом, чиї норми сприяють досягненню цілей підприємства і створенню духу колективізму, де існує здоровий рівень конфліктності, гарне виконання як цільових, так і підтримуючих ролей і де члени групи, які мають високий статус, не домінують.

Корпоративна культура — це добре сформована система керівних переконань, принципів і технологій у життєдіяльності підприємства.

Сутність корпоративної культури в системі управління персоналом підприємства визначають: загальнолюдські цінності, сполучення інтересів персоналу (співробітництво, новаторство, довіра і т. д.) з корпоративними інтересами (підвищення конкурентоспроможності, завоювання ринкової ніші і т. д.); реальні ринкові вимоги до управління підприємством (пріоритет споживача, якість роботи та ін.) і вимоги до персоналу (відданість підприємству, акцент на почутті спільності, причетності до загальної справи підприємства та ін.).

Метою корпоративної культури є формування поведінки персоналу, що сприяє досягненню цілей підприємства.

Для досягнення даної мети в процесі управління персоналом підприємства необхідно вирішувати наступні задачі: розвиток у персоналу почуття причетності до справ підприємства; заохочення залучення персоналу у спільну діяльність на благо підприємства; зміцнення стабільності системи соціальних відносин; підтримка індивідуальної ініціативи працівників; надання допомоги персоналу в досягненні особистого успіху; створення атмосфери єдності менеджерів і персоналу у підприємстві; делегування відповідальності; зміцнення корпоративної родини (поздоровлення персоналу із сімейними, трудовими святами, подіями і т. д.).

Сила корпоративної культури — це характеристика, що описує її стійкість та ефективність у протистоянні іншим тенденціям.

Сила корпоративної культури підприємства визначається за допомогою наступних показників: товщина корпоративної культури (кількість важливих припущень, що поділяються працівниками, розчленованість представлень про корпоративну культуру, конкретизація окремих її елементів); розділюваність корпоративної культури (кількість працівників, що розділяють принципи корпоративної культури); ясність пріоритетів корпоративної культури (визначеність, обґрунтованість варіантів поведінки в різних ситуаціях)[5, c. 237-239].

2. Механізм утворення формальних і неформальних груп

Менеджери усіх рівнів повинні знати особливості виникнення, функціонування груп і можливі варіанти управління ними, оскільки формування груп неминуче, і вони суттєво впливають на поведінку всього персоналу організації.

Традиційно виділяють два класи груп:

1. Формальні групи — це такі групи, що створюються за нака­зом керівництва для виконання конкретних виробничих або управлінських функцій. В основу формування таких груп покладено розподіл праці по вертикалі (рівні менеджменту) та по горизонталі (підрозділи, відділи, служби на одному управлінському рівні). Прикла­дом формальної групи є виробнича бригада, будь-який відділ апарату управління, обслуговуючі та допоміжні служби підприємства.
2. Неформальні групи — це такі групи, створення та функціонування яких не передбачалося. Вони виникають спонтанно.

Формальна організація створюється з волі керівництва. Але як тільки вона створена, вона стає також і соціальним середовищем, де люди взаємодіють аж ніяк не за приписами керівництва. Люди з різних підгруп спілкуються за чашкою кави, під час зборів, за обідом і після роботи. З соціальних взаємин народжується безліч дружніх груп, неформальних груп, які всі разом становлять неформальну організацію.

НЕФОРМАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ — то спонтанно утворилася група людей, які вступають у регулярну взаємодію для досягнення певної мети. Як і у формальних організацій ці цілі є причиною існування такої неформальної організації. Важливо зрозуміти, що у великій організації існує не одна неформальна організація. Більшість з них вільно об’єднані у свого роду мережа. Тому деякі автори вважають, що неформальна організація — це, по суті, мережа неформальних організацій. Для утворення таких груп особливо сприятлива трудова середовище. Завдяки формальній структурі організації та її завданням, одні і ті ж люди зазвичай збираються разом щодня, іноді на впродовж багатьох років. Люди, які в інших умовах навряд чи б навіть зустрілися, часто змушені проводити більше часу в товаристві своїх колег, ніж у своїй власній сім’ї. Більш того, характер завдань, які вони вирішують, у багатьох випадках змушує їх часто спілкуватися і взаємодіяти один з одним. Як ми вже говорили, члени однієї організації у багатьох аспектах залежать один від одного. Природним результатом цього інтенсивного соціальної взаємодії є спонтанне виникнення неформальних організацій.

У неформальних організацій багато спільного з формальними організаціями, в які вони виявляються вписаними. Вони в деякому роді організовані так само, як і формальні організації — у них є ієрархія, лідери і завдання. У організаціях, які виникли спонтанно також є неписані правила, звані нормами, які служать для членів організації еталонами поведінки. Ці норми підкріплюються системою заохочень і санкцій. Специфіка в тому, що формальна організація створена за заздалегідь продуманим планом. Неформальна ж організація скоріш за все є спонтанною реакцією на незадоволені індивідуальні потреби.

Структура і тип формальної організації будуються керівництвом свідомо за допомогою проектування, в той час як структура і тип неформальної організації виникають в результаті соціального взаємодії. Описуючи процес розвитку неформальних організацій, Леонард Се^інс і Джордж Штраус кажуть:

«Співробітники утворюють дружні групи на основі своїх контактів і загальних інтересів, і ці групи виникають із самого життя даної організації. Однак, як тільки ці групи утворилися, вони починають жити власним життям, майже повністю відірваною від трудового процесу, на основі якого вони виникли. Це — динамічний процес. Співробітники, об’єднані рамками формальної організації, взаємодіють один з одним. Зростаюча взаємодія сприяє виникненню у них приятельських почуттів по відношенню до інших членів групи. У свою чергу, ці почуття утворюють основу для все більшого числа різноманітних видів діяльності, багато з яких відсутні в описі посадових обов’язків: спільні обіди, виконання роботи з приятелями, боротьба з тими, хто не є членом групи, азартні ігри з номерами на грошових чеках і т.д. Такі розширені можливості взаємодії сприяють створенню більш міцних міжособистісних зв’язків. Тоді група починає являти собою щось більше, ніж просте зібрання людей. Вона створює традиційні способи виконання тих чи інших дій — комплекс стійких характеристик, які насилу піддаються зміні.

Люди звичайно знають, чому вони вступають у формальні організації. Як правило, вони або хочуть здійснювати мети організації, або їм потрібно винагороду у вигляді доходу або ними керують міркування престижу, пов’язані з приналежністю до цієї організації.

НАЛЕЖНІСТЬ. Найпершою причиною вступу в неформальну групу є задоволення потреби в почутті приналежності, — однієї з найсильніших наших емоційних потреб. Ще до Хоторнського експерименту Елтон Мейо виявив, що люди, чия робота не дає можливості встановлювати і підтримувати соціальні контакти, схильні бути незадоволеними .

Інші дослідження показали, що можливість належати до групи і підтримка з її боку тісно пов’язані з задоволеністю співробітника . І все ж, незважаючи на те, що потреба в приналежності широко визнається, більшість формальних організацій свідомо позбавляють людей можливостей соціальних контактів. Тому робітники часто змушені звертатися до неформальних організацій, щоб ці контакти знайти.

ДОПОМОГА. В ідеальному варіанті підлеглі повинні мати можливість без всякого сорому звертатися до свого безпосереднього начальству за порадою або для обговорення своїх проблем. Якщо цього не відбувається, то начальнику слід уважно розібратися у своїх взаємини з підлеглими. У будь-якому випадку, правильно це чи неправильно, багато людей вважають, що їхній начальник у формальній організації погано про них подумає, якщо вони будуть питати його, як їм виконати певну роботу. Інші бояться критики. Більше того, в кожній організації є безліч неписаних правил, які стосуються дрібних процедурних питань і протоколу, як, наприклад: якої тривалості має бути перерва на кави, яке відношення начальника і базікання і жартів, як слід одягатися, щоб заслужити загальне схвалення, а також, наскільки всі ці правила обов’язкові. Зрозуміло, що працівник ще подумає, чи варто звертатися за допомогою до начальства з усіх цих питань.

У цих та інших ситуаціях люди часто воліють вдаватися до допомоги своїх колег. Наприклад, новий робітник, зайнятий з виробництві, швидше попросить іншого робочого пояснити йому, як зробити ту або іншу операцію. Це призводить до того, що нові робочі теж прагнуть брати участь у вже сформувалася соціальній групі, де є досвідчені робочі. Отримання допомоги від колеги корисно обом: і того, хто отримав її, і тому, хто її надав. В результаті надання допомоги дає її здобуває престиж і самоповагу, а отримує-необхідне керівництво до дії. Таким чином, потреба в допомозі призводить до виникнення неформальної організації, і це відбувається двома шляхами.

ЗАХИСТ. Люди завжди знали, що сила — в єдності. Однією з першорядних причин, що спонукали доісторичних людей об’єднуватися в племена, була додатковий захист від ворожих проявів їх зовнішнього оточення. Усвідомлена потреба в захисті продовжує залишатися важливою причиною вступу людей у ті чи інші групи. Хоча в наші дні дуже рідко можна говорити про існування реальної фізичної небезпеки на робочих місцях, найперші профспілки зародилися саме в соціальних групах, які збиралися в пивних і обговорювали свої претензії до начальства. І сьогодні члени неформальних організацій, що складаються з працівників низових рівнів, захищають один одного від завдають їм шкоди правил. Вони, наприклад, пробивають один за одного хронометражні карти, щоб приховати допущені помилки. Чи можуть об’єднати зусилля, щоб опротестувати шкідливі умови роботи. Не дивно, що ця захисна функція набуває ще більш важливе значення, коли начальству не довіряють.

Іноді керівники також утворюють неформальні організації для захисту своїх колег. Їх метою зазвичай є захист своєї зони від вторгнення інших підрозділів організації. Наприклад, співробітники відділу маркетингу можуть спробувати досягти прерогатив, які в іншому випадку можуть виявитися у виробничих та фінансових підрозділів, і використовувати при цьому такі способи, як неформальні зборів для вироблення шляхів протидії «ворогам». Студенти, які вивчають управління, іноді з насилу вірять, що такий стан виникає в багатьох організаціях. Але воно дійсно виникає явно заважає організаціям досягати поставлених ними цілей. Проблема неформальних організацій також свідчить про потреби в інтеграції цілей підрозділів і направлення зусиль на благо організації цілому.

СПІЛКУВАННЯ. Люди хочуть знати, що відбувається навколо них, особливо, якщо це зачіпає їх роботу. І все ж у багатьох формальних організаціях система внутрішніх контактів досить слабка, а іноді керівництво навмисно приховує від своїх підлеглих певну інформацію. Тому однією з важливих причин приналежності до неформальної організації є доступ до неформального каналу надходження інформації — чуток. Ця тема, яку ми розглядали в гол. 6, також передбачає соціальні плітки та іншу інформацію, яка або зовсім не надходить з офіційних джерел, або йде за формальними каналами надто повільно. Це може задовольнити потреби окремої особистості в психологічній захисту та приналежності, а також забезпечити їй більш швидкий доступ до потрібної для роботи інформації.

ТІСНЕ СПІЛКУВАННЯ І СИМПАТІЯ. Люди часто приєднуються до неформальних груп просто для того, щоб бути ближче до тих, кому вони симпатизують. Наприклад, клерки або інженери відділу часто працюють у великих кімнатах, де немає перегородок між столами. Ці люди мають багато спільного і відчувають симпатію один до одного частково тому, що виконують аналогічну роботу. Так, вони можуть ходити разом обідати, обговорювати свої робочі та особисті справи під час перерв на каву, або звертатися до начальства з проханням про підвищення зарплати і поліпшення умов роботи. Вплив одного тільки фактори сусідства з робочого простору було проілюстровано на прикладі екіпажів військових бомбардувальників. Був зроблений висновок, що люди швидше схильні встановлювати більш тісні відносини з іншими людьми, що знаходяться в безпосередній близькості до них, ніж з тими, хто знаходиться на відстані кількох метрів . На роботі люди схильні взаємодіяти з тими, хто поруч . Людей зазвичай тягне до тих, хто, на їхню думку, може задовольнити їх потреби в приналежності, компетентності, захисті, повазі тощо.

Процес розвитку неформальних організацій і причини, за яких люди в них вступають, сприяють утворенню в цих організаціях властивостей, які роблять їх одночасно і схожими, і несхожими на формальні організації. Вивчення цих характеристик являє собою окреме дослідження, яке проводити тут докладно ми не в змозі. Нижче наводиться короткий опис основних характеристик неформальних організацій, які мають пряме відношення до управління, так як роблять сильний вплив на ефективність формальної організації.

СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ. Як виявили вчені при проведенні Хоторнського експерименту, неформальні організації здійснюють соціальний контроль за своїми членами. Першим кроком до цього є встановлення і зміцнення норм — групових еталонів прийнятного і неприйнятного поведінки. Щоб бути прийнятим групою і зберегти в ній своє становище, особистість повинна дотримуватися ці норми. Цілком природно, наприклад, що у неформальній організації є свої чітко сформульовані правила щодо характеру одягу, поведінки, прийнятних видів роботи і протоколу. Щоб зміцнити дотримання цих норм, група може застосовувати досить жорсткі санкції, а тих, хто їх порушує, може чекати відчуження. Це — сильне й ефективне покарання, коли людина залежить від неформальної організації в задоволенні своїх соціальних потреб досить часто).

ОПІР ЗМІНАМ. Люди можуть також використовувати неформальну організацію для обговорення передбачаються або фактичних змін, які можуть відбутися в їх відділі або організації. У неформальних організаціях спостерігається тенденція до опору змінам. Частково це пояснюється тим, що зміни можуть нести в собі загрозу подальшому існування неформальної організації. Реорганізація, впровадження нової технології, розширення виробництва і, отже, поява великої групи нових співробітників і т.п. може призвести до розпаду неформальної групи або організації, або до скорочення можливостей взаємодії і задоволення соціальних потреб. Часом такі зміни можуть дати можливість конкретним групам домогтися положення і влади.

Оскільки люди реагують не на те, що відбувається об’єктивно, а на те, що відбувається з їх поданням, пропоноване зміна може здатися групі набагато більш небезпечним, ніж воно є на насправді. Наприклад, група керуючих середнього рівня може чинити опір упровадження обчислювальної техніки з побоювання, що ця техніка відніме у них роботу як раз в той момент, коли керівництво збирається розширити сферу їх компетенції.

Опір буде виникати всякий раз, коли члени групи будуть вбачати в перервах загрозу подальшому існуванню своєї групи як такої, їх спільного досвіду, задоволення соціальних потреб, загальним інтересам або позитивним емоціям. Керівництво може послабити це опір, дозволяючи і заохочуючи підлеглих брати участь у прийнятті рзшений. Це питання буде розглянуто в останніх розділах.

НЕФОРМАЛЬНІ ЛІДЕРИ. Так само, як і формальні організації, неформальні мають своїх лідерів. Неформальний лідер здобуває своє становище, домагаючись влади й застосовуючи її стосовно членів групи, аналогічно тому, як це робить лідер формальної організації. По суті немає ніяких серйозних відмінностей в засобах, застосовуваних лідерами формальних і неформальних організацій, для надання впливу.

Таким чином, великий матеріал останніх глав, трактує питання влади і лідерства, в рівній мірі і до откосится неформальним лідерам. Їх істотно відрізняє тільки те, що лідер формальної організації має підтримку у вигляді делегованих йому офіційних повноважень і зазвичай діє у відведеній йому конкретної функціональної області. Опора неформального лідера — визнання його групою. У своїх діях він робить ставку на людей та їх взаємини. Сфера впливу неформального лідера може виходити за адміністративні межі формальної організації. Незважаючи на те, що неформальний лідер одночасно є одним ш членів управлінського персоналу формальної організації, дуже часто він чи вона займають там порівняно невисоку щабель в організаційній ієрархії.

Суттєві фактори» визначають можливість стати лідером неформальній організації, включають: вік, посадове становище, професійну компетентність, розташування робочого місця, свободу пересування по робочій зоні і чуйність. Точні характеристики визначаються прийнятої в групі системою цінностей. Так, наприклад, в деяких неформальних організаціях літній вік може вважатися позитивною характеристикою, а в інших — навпаки.

Неформальний лідер має дві першорядні функції: допомагати групі в досягненні її цілей і підтримувати і зміцнювати її існування. Іноді ці функції виконуються різними людьми. Якщо це так, то в неформальній групі виникають два лідери: один для виконання цілей групи, інший — для соціального.

3. Основні відмінності формальних і неформальних груп

Формальні групи — це такі утворення в межах організації, створені за рішенням керівництва з метою виконання певних виробничих або управлінських функцій. Під поняттям «формальна організація» розуміють модель поведінки та стосунків, що передбачена заздалегідь і на законних підставах планується для членів організації. В організації є три типи формальних груп:

1) командні групи керівників;

2) виробничі групи;

3) комітети.

До складу командної групи керівника входять керівник та безпосередньо його підлеглі, які, у свою чергу, також можуть бути керівниками.

Робочі групи складаються з осіб, котрі разом працюють над завданням.

Комітети — особливі види груп, яким надані повноваження для виконання певного завдання або комплексу завдань. їх створюють з метою вирішення конфліктних ситуацій, генерації ідей, рекомендації певного плану дій тощо.

Спеціальний комітет — це тимчасова група, сформована для досягнення певної мети або виявлення певної проблеми1.

Постійний комітет — перманентно діюча група всередині організації, що має конкретну мету.

Неформальну групу розглядають як повну модель реальної поведінки — дійсний образ діяльності членів організації: наскільки ця реальна поведінка не збігається з формальним планом (табл. 9.6, рис. 9.5).

Розрізняють такі причини відмінностей дійсної та формальної моделей організації:

— неповнота формальної організації. Неповнота формального плану створює певну порожнечу, члени організації поступово виробляють моделі поведінки і стосунків один з одним, а незаплановані аспекти їх поведінки можуть бути такими самими структурованими, стабільними і стійкими, як і заплановані аспекти;

— конфлікти між формальною та неформальною структурами. Реальна модель завжди постійно суперечить формальному планові. Така протидія здійсненню формального плану може бути заздалегідь спланованою або ненавмисною. В організації є групи, що намагаються перехопити владу в тих, хто нею формально наділений, і використати для зміни мети організації або з метою сприяння членам групи.

Процес розвитку і створення неформальних організацій характеризуються певними особливостями:

— опір змінам. Люди можуть використовувати неформальну організацію, щоб обговорювати фактичні та майбутні зміни. Практика свідчить, що в групах спостерігається тенденція опору змінам, оскільки вони можуть загрожувати існуванню групи;

— неформальні лідери. Найсуттєвішою опорою неформального лідера є визнання його групою.

Таблиця 1. Основні відмінності формальних і неформальних груп

Класифікаційна ознака	Характеристика
	Формальні групи	Неформальні групи
1. Мета	Ефективність, прибуток	Задоволення соціальних потреб і потреб у безпеці
2. Створення	Планується організацією	Створюється спонтанно
3. Комунікації	Формальні канали	Формальні та неформальні канали
4. Лідер	Призначається організацією	Виходець із групи
5.Міжособистісні стосунки	Встановлюються на основі виробничих завдань	Розвиваються спонтанно
6. Вплив на членів групи	Грошові винагороди, влада	Персональний вплив
7. Контроль	Спирається на покарання, грошові винагороди	Діють громадські санкції

Висновки

Отже, існує багато підходів до визначення груп, і майже всі автори підкреслюють, що учасники груп повинні, перш за все, психологічно усвідомлювати існування один одного і конкретну функцію.

Р.Фалмер подає визначення, яке охоплює характеристики, притаманні для більшості тлумачень. Група визначається як двоє або більше людей, які:

1) взаємодіють з кількома або всіма членами групи безпосередньо через мережу зв’язків;

2) поділяють одну мету або кілька спільних завдань;

3) керуються нормативною системою поведінки та взаємин;

4) підтримують стабільні рольові стосунки;

5) утворюють підгрупи на основі різних мереж притягування та відштовхування.

Інші визначення є більш обмеженими, вужчими і характери­зують лише окремі аспекти груп:

• група — це дві особи або більше, які взаємодіють одна з одною так, що кожна особа впливає на інших і одночасно перебуває під впливом інших осіб;
• група — це певна кількість працівників (з адміністрації, або та­ка, що не належить до управлінського персоналу), яка дотримується певних норм і прагне задовольняти свої потреби досягненням групо­вої мети.

У поданих визначеннях слід звернути увагу на характерні ознаки будь-яких груп: наявність спільної мети, взаємний вплив членів групи один на одного та на поведінку групи в цілому, наявність певних норм поведінки.

 Список використаної літератури

1. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. — К.: Національна академія управління, 2006. — 655 с.
2. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. — К.: Академвидав, 2003. — 414 с.
3. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. — К.: Каравела, 2005. — 494 с.
4. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. — 3-е вид., перероб. и доп.. — К.: Кондор, 2006. — 661 с.
5. Рудінська О. Менеджмент: Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. — 334 с.
6. Скібіцька Л. І. Менеджмент: Навчальний посібник для вищих навч. закладів/ Л. І. Скібіцька, О. М. Скібіцький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 415 с.
7. Стадник В. Менеджмент: Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. — К.: Академія, 2003. – 463 с.
8. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. — К.: Академвидав, 2003. — 607 с.