Загальною умовою чинності правочину відповідно до ч. 4 ст. 203 ЦК України є його вчинення у формі, встановленій законом. У протилежному випадку недодержання форми правочину спричинює його недійсність, проте тільки тоді, коли такий наслідок прямо зазначений в законі.

У господарській практиці, на жаль, нерідко трапляються випадки, коли укладений договір між контрагентами за рішенням суду визнається недійсним або навіть взагалі неукладеним. З позовами про визнання договорів недійсними мають право звертатися до суду як державні органи (наприклад державна податкова служба), так і контрагенти, в тому числі несумлінні, які не хочуть належним чином виконувати свої зобов´язання за оспорюваним правочином. Для того щоб на практиці захистити себе від небажаних сюрпризів, необхідно знати підстави, за яких правочини можуть бути визнані недійсними.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлює ст. 203 ЦК України. Традиційно в юридичній літературі сформувалися чотири умови дійсності (чинності) правочину, а саме: 1) відповідність змісту правочину законам та іншим правовим актам; 2) дотримання відповідної форми; 3) суб´єктний склад; 4) єдність волі та волевиявлення. Такої думки дотримуються О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт, Н. С. Кузнєцова та інші цивілісти [1; 2; 3; 4]. Як бачимо, форма правочину є обов´язковою умовою дійсності правочину, що випливає іздослідженихнауковихпраць.

При укладенні правочину обов´язкове дотримання передбаченої законом форми (простої письмової або нотаріальної). За загальним правилом (як випливає з ч. 1 ст. 218 ЦК України), недотримання сторонами встановленої законом письмової форми правочину не може означати його недійсність [5]. Як проголошує ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто правочин, вчинений з порушенням вимог закону щодо його письмової форми, є чинним і породжує цивільні права та обов´язки, за винятком випадків, коли його недійсність прямо визначена законом (наприклад, недодержання письмової форм договору страхування, договору застави, договору дарування, довіреності). Але при цьому ускладнюється доведення існування такого правочину, оскільки у випадку порушення письмової форми закон (ч.1 ст. 218 ЦКУ країни) встановлює лише заборону для суду обгрунтовувати свої рішення показаннями свідків. Наявність самого правочину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами (наприклад, боргова розписка, накладна, податкова накладна, рахунок-фактура, акт приймання-передачі товару) або за допомогою засобів аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Визнання судом недійсною угоди внаслідок вади форми залежить від того, яка форма правочину встановлена законом чи згодою сторін для укладення певного виду угоди. Недійсними (точніше — нікчемними) є правочини з вадами форми, які укладені: 1) із недотриманням вимог закону щодо нотаріального посвідчення одностороннього правочину; 2) із недотриманням вимог закону про нотаріальне посвідчення договору (як багатостороннього правочи-ну). Недотримання простої письмової форми при укладенні низки правочинів також тягне їх недійсність, але якщо це прямо передбачено законом, що випливає зі змісту ст. 218 ЦК України.

Проте варто звернути увагу на недоліки правового регулювання при укладенні правочинів. Загальне правило диктує, що договір як дво- та багатосторонній правочин є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору за належної форми (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Тоді, як переконливо зауважує І. В. Спасибо-Фатєєва, можна дійти висновку, що за відсутності істотних умов договір вважається неукладеним. Однак чому тоді за відсутності належної форми (це, як правило, стосується нотаріального посвідчення правочину) він вважається недійсним (тобто нікчемним)? Це нелогічно. За відсутності нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочину немов би настають подвійні негативні наслідки — він буде і недійсним, і неукладеним [6].

Якщо угода визнана недійсною, вона припиняє своє юридичне існування та не повинна виконуватися — це стосується як угод, визнаних нікчемними, так і визнаних заперечними. Тому можна погодитися з деякими науковцями, які вважають, що заперечні (оспорювані) угоди можуть функціонувати і після визнання їх судом недійсними, якщо учасники угоди чи третя особа знімають свої заперечення та згодні їх виконати (роз´яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання вирішення спорів, пов´язаних з визнанням угод недійсними» від 12.03.1999 р. № 02-05/111). За загальним правилом,яквважаєО.В.Дзера,угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення. Це правило поширюється на всі недійсні угоди, в тому числі й ті, визнання недійсності яких залежить від волі заінтересованих осіб, потерпілих, державних і громадських організацій [7].

При розгляді питань про визнання пра-вочинів недійсними суд керується роз´ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» від 28.04.1978 р. № 3. Частіше суди визнають недійсними ті правочини, що вже виконані (повністю або частково). У таких випадках визнання правочину недійсним означає, що він не породжує юридичних наслідків, заради досягнення яких його укладено. На думку ж Д.В.Бобрової, якщо правочин вчинено, але не виконано, то суд визнає його недійсним без застосування будь-яких санкцій до сторін [8].

Варто зазначити, що постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання угод не-дійсними»від28.04.1978р.№3тароз´яс-нення президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов´язаних з визнанням угод недійсними» від 12.03.1999 р. № 02-5/111 суперечать нормам чинного ЦК України. З одного боку, ЦК України (п. 2 ст. 215) визнає нікчемні правочини недійсними незалежно від визнання їх такими судом, тобто не вимагає судового рішення, а з другого — ЦК не встановлює прямої заборони для пред´явлення позовів про визнання недійсними нікчемних правочинів. Очевидно тому ст. 16 ЦК передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів судом і містить тільки один вид позову щодо недійсних правочинів: визнання правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності (відновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право, відшкодування збитків та компенсація моральної шкоди). Отже, нікчемні правочини згідно із законом недійсні з моменту їх укладення, вони визнаються недійсними судами незалежно від бажання сторін і навіть всупереч бажанню. Можливо, якби положення про необхідність визнання судом недійсними нікчемних право-чинів знайшли відображення в законодавстві, то не потрібно було б Верховному Суду та Вищому господарському суду України виправляти його недоліки, доповнюючи судовим тлумаченням та роз´ясненням. На нашу думку, було б доцільним, щоб Верховному Суду України було надано право законодавчої ініціативи, що сприяло б підвищенню ефективності вдосконалення законодавства.

У судовій практиці трапляються випадки вирішення справ, пов´язаних із розглядом спорів щодо належної форми правочину, зокрема письмової, між підприємствами і контролюючими органами і тоді, коли договір (правочин) укладено в належній формі, але додатки до договору, які є його невід´ємними частинами, укладено у неналежній формі, або взагалі оригінали додатків, навіть укладених в належній формі, втрачено. При розгляді таких категорій спорів у судах, останнім необхідно визначитися з принциповим питанням: наявність кількох письмових документів, із яких вбачається факт укладення правочи-ну (зокрема господарського договору) є лише доказом існування правочину чи ці документи саме і є письмовою формою правочину? Це питання повною мірою стосується і ситуацій, коли документами, які підтверджують факт укладення правочи-ну, наприклад договору купівлі-продажу, є не єдиний документ — «Договір купівлі-продажу», — який містить всі істотні умови для такого договору та викладений у письмовій формі, а такі документи, як рахунки-фактури та накладні, де є посилання на усі істотні умови договору купівлі-продажу — сторони, найменування товару, його ціна та кількість. Так, у касаційній постанові від 24.11.2000 року у справі 8/2пд (архів Господарського суду Донецької області) [9]) Вищий господарський суд України виходив із того, що спірна угода, що зафіксована у вигляді рахунку-фактури і накладної, є укладеною.

Досить багато справ у судах присвячено розгляду спорів про визнання договорів недійсними стосовно недотримання сторонами нотаріальної форми правочину. Недодержання нотаріальної форми правочину, що згідно із законом підлягає обов´язковому нотаріальному посвідченню, має наслідком його недійсність. Порушення нотаріальної форми правочину спричинює визнання його нікчемною і не породжує прав і обов´язків. Проте у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину у виняткових випадках суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ст. 219 ЦК). В іншому випадку, коли має місце недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, якщо сторони домовились щодо усіх його істотних умов, що підтверджується письмовими доказами, і відбулось повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним за позовом сторони, що здійснила його виконання (ст. 220 ЦК). У цьому випадку подальше нотаріальне посвідчення не вимагається, оскільки воно здійснюється судовим рішенням.

Посилання сторін на те, що вони не знали чи не мали можливості нотаріально посвідчити договір, суди не беруть до уваги. Якщо угода виконана повністю або частково однією із сторін, а інша сторона перешкоджає нотаріально оформити угоду, всіляко ухиляючись від цього, суд в такому випадку має право на вимогу добросовісної сторони (яка повністю або частково виконала угоду) визнати угоду дійсною [10].

При визнанні договору дійсним (як і при визнанні дійсним будь-якого правочину такого роду) суд має перевірити, чи підлягає цей договір нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить такий договір якихось протиправних умов (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» від 28.04.1978 р. № 3).

У судовій практиці нерідко виникають спори при нотаріальному оформленні правочину, до яких призвели порушення самими ж нотаріусами України актів законодавства, зокрема Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5. Інколи нотаріуси неналежним чином посвідчують договори при відчуженні майна неповнолітніх за відсутності згоди органів опіки та піклування, не перевіряють, чи відчужувач майна є непрацездатним за віком або станом здоров´я та справжність підписів учасників правочинів та інших осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій [11].

Зокрема такими є порушення п. 15 Інструкції про обов´язок нотаріусів перевіряти справжність підписів учасників угод та інших осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій. Так, задовольняючи позовну заяву С. до Н. та Г. про визнання договору купівлі-продажу квартири (що належить подружжю на праві спільної сумісної власності) недійсним, Харківський районний суд м. Києва виходив із того, що позивач не дав письмової згоди на її відчуження, свого підпису на поданій нотаріусу заяві не вчиняв [12]. Разом із тим, ст. 65 Сімейного кодексу України наголошує, що такі угоди подружжя можуть бути посвідченні нотаріусом за наявності письмової згоди одного з подружжя.

Наступним прикладом є розглянута Харківським районним судом м. Києва справа, у якій задоволено позовну заяву гр. Ч.до гр. Індії С. про визнання договору застави недійсним з підстав недодержання форми угоди (ст. 45 ЦК УРСР). Судом установлено, що нотаріус не зазначив у договорі застави та позики дані, які підтверджують факт встановлення особи, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії (паспорта або іншого документа, що підтверджує особу), посвідчив угоду про заставу не за місцем знаходження нерухомого майна; текст договору виконаний з використанням кількох друкарських технічних засобів. У даному випадку нотаріусом допущено порушення вимог закону (статті 7, 43, 55 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3425-ХІІ, ст. 17 Інструкції), що потягло за собою визнання цієї угоди недійсною [13].

Інколи в судовій практиці трапляються справи, при вирішенні яких виявляються випадки оформлення удаваних угод. Наприклад, під договором дарування приховується договір про відчуження у власність майна на умовах довічного утримання. Справа в тому, що договір дарування оформляється в нотаріальній формі, а договір довічного утримання в більшості випадків укладаються усно або в простій письмовій формі. Такий договір дарування визнається судом недійсним як удавана угода. Іноді удавані угоди використовуються і з іншою метою. В судовій практиці також добре відомі справи, коли члени сім´ї особи, що притягнута до кримінальної відповідальності, прагнуть юридично приховати майно, на яке суд може накласти арешт [14].

Правильна обґрунтована дефініція правової природи недійсних угод має неабияке значення, адже недоліки законодавчої бази зумовлюють прийняття надмірної кількості підзаконних нормативних актів, котрі часто вносять у правове регулювання зайві суперечності та неясності і сприяють поширенню спорів про визнання правочинів недійсними. Так, близько 40% цивільних справ, які розглядаються протягом року в судах першої інстанції, порушуються у справах про визнання правочинів недійсними, що доводить необхідність удосконалення даного інституту права [15]. Серед них непоодинокими є випадки, коли юридичні і фізичні особи звертаються з позовом про визнання недійсними нікчемних правочинів.

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити логічний висновок, що сучасний стан цивільно-правових і господарсько-правових відносин визначає необхідність чіткішого розмежування понять «недійсний правочин» та «нікчемний правочин» (із прямою вказівкою про неможливість звернення із позовом про визнання недійсним нікчемного правочину, оскільки фактично правочин відсутній) та більш глибокого дослідження проблем, пов´язаних з формою цивільних і господарських договорів та судовим врегулюванням спорів щодо форми договору. Спори, пов´язані з формою правочинів, зокрема договорів як різновидів правочинів, дедалі частіше стають предметом судового розгляду. Це свідчить, з одного боку, про подальший розвиток та ускладнення цивільно-правових та господарських відносин, з іншого — про недосконалість чинного законодавства. Звичайно, прийняття нового Цивільного та Господарського кодексів України вирішує частину проблем, але і решту виводить на новий рівень.

ПРИМІТКИ

1. Гражданское право в вопросах и ответах (справочник) / под ред. Ю. Г. Матвеева, А. С. Довгерта,В.И.Кисиля. — К.:ПолитиздатУкраины,1987. — С.68.

2. Загальна теорія цивільного права : підруч.для юридичнихвузів /заред.О.А.Підопригори, Д. В. Бобрової. — К. : Вища школа, 1992. — С. 144—155.

3. Ильков С. В. Все о сделках / С. В. Ильков. — М.—СПб. : Изд. дом «Герда», 2000. — С. 40.

4. ЦивільнеправоУкраїни:підруч.:у2кн. /Д.В.Боброва,О.В.Дзера,А.С.Довгерт[та ін.] ; за заг ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К. : Юрінком Інтер, 2000. — Т. 1. —С. 197—198.

5. ХаритоновЕ.О.Гражданское право:учеб.пособ./Е. О. Харитонов, Н. А. Саниахмето-ва. — К. : А.С.К., 2001. — С. 153.

6. Спасибо-ФатєєваІ.В.Наслідкинедійсності правочинів /І.В.Спасибо-Фатєєва//Віс-ник господарського судочинства. — 2008. — № 2. — С. 80—81.

7. Дзера О. В. Угоди (правочини) / О. В. Дзера // Цивільне право України. — К. : ЮрінкомІнтер, 2002. — Т. 1. — С. 182.

8. ЦивільнеправоУкраїни:підруч.:у2кн. /Д.В.Боброва,О.В.Дзера,А.С.Довгерт[та ін.] ; за заг ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К. : Юрінком Інтер, 2000. — Т. 1. — С. 171.

9. Теньков С.О. Укладення угод між юридичними особами в усній формі: ком. до постанови ВГСУ від 07.11.2002 р. № 28/115-02 / С. О. Теньков // Вісник господарського судочинства. — 2003. — С. 111—114.

10. Скиба П. В. Форма сделок купли-продажи недвижимости и последствия ее несоблюдения / П. В. Скиба // Закон и право. — 2001. — № 11. — С. 45.

11. Заглада О. Узагальнення практики розгляду судами м. Києва справ про визнання угод, посвідчених нотаріальними конторами та зареєстрованих на біржі, недійсними / О. Заглада,О. Сапронова // Адвокат. — 1999. — № 1. — С. 69.

12. Узагальнення практики розгляду судами м. Києва справ про визнання угод недійсними: Судова колегія в цивільних справах Київського міського суду // Адвокат. — 2000. —№3.—С. 8—39.

13. Там само.

14. Красавчиков О. А. Советское гражданское право / О. А. Красавчиков. — М. : Высшаяшкола, 1985. — Т. 1. — С. 248.

15. Хатнюк Н. С. Юридична природа фіктивних та удаваних правочинів / Н. С. Хатнюк //Право України.—2004.—№4.—С. 37.