Форма організації виробництва
Вступ.
1. Концентрація виробництва.
1.1. Сутність, форми і показники рівня концентрації.
1.2. Економічні аспекти концентрації.
1.3. Оптимальний розмір підприємства.
2. Спеціалізація і кооперування виробництва.
2.1. Сутність, форми і показники рівня спеціалізації і кооперування виробництва.
2.2. Економічна ефективність спеціалізації і кооперування виробництва.
2.3. Конверсія виробництва.
3. Комбінування виробництва.
3.1. Сутність, форми і показники рівня комбінування виробництва.
3.2. Економічні аспекти комбінування промислового виробництва.
4. Диверсифікація виробництва.
4.1. Сутність диверсифікації виробництва.
4.2. Переваги і загрози диверсифікації виробництва та методика визначення її рівня.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. На різногалузевих підприємствах під впливом науково-технічного прогресу відбуваються складні й суперечливі процеси дальшого усуспільнення й суспільного поділу праці. Ці процеси виявляються в еволюційному розвитку низки суспільних форм організації виробництва. Серед них провідна роль належить концентрації виробництва, на засаді якої створюються й розвиваються інші форми його організації — деконцентрація, спеціалізація, конверсія, кооперування, комбінування і диверсифікація, кожна з яких має свої об'єктні види та показники рівня розвитку.
Для поглибленого аналізу рівня концентрації можна залучати показники вартості основного й оборотного капіталу підприємства. За умови відображення в активах підприємств вартості землі основними показниками концентрації виробництва можна вважати розмір авансованого капіталу та обсяг виробництва продукції.
Поняття концентрації виробництва має окремі спільні риси з поняттям інтенсивності, але не є тотожним з ним. Спільним є те, що в обох визначеннях йдеться про зосередження (концентрацію) авансованого капіталу на підприємствах і про виробництво ними сільськогосподарської продукції. Відмінність проявляється в тому, що концентрація виробництва вимірюється загальним розміром авансованого капіталу та обсягом виробництва продукції, а суть інтенсивності зводиться до зосередження авансованого капіталу на одиницю земельної площі. Отже, ці два поняття взаємодоповнюють одне одного і разом дають змогу більш глибоко аналізувати чинники формування ефективності сільськогосподарського виробництва.
Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси організації виробництва.
Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:
- визначити основні форми організації виробництва;
- охарактеризувати сутність, форми і показники рівня концентрації;
- дослідити спеціалізацію і кооперування виробництва;
- проаналізувати комбінування та диверсифікацію виробництва.
Об’єктом дослідження є основи та загальні риси форм організації виробництва.
Предметом дослідженнявиступає концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування та диверсифікація виробництва.
1. Концентрація виробництва
1.1. Сутність, форми і показники рівня концентрації
Ефективне використання сучасної техніки, високопродуктивного устаткування й інших ресурсів промисловості вимагає високої і раціональної концентрації спеціалізованого виробництва і збільшення виробничої потужності підприємства.
Концентрація — це процес, спрямований на збільшення випуску продукції чи надання послуг на підприємстві.
Концентрація на підприємстві може розвиватися на основі різних форм:
• збільшення випуску однорідної продукції (спеціалізовані підприємства);
• збільшення випуску різнорідної продукції (універсальні підприємства);
• розвитку концентрації на основі комбінування виробництва (підприємства — комбінати);
• розвитку концентрації на основі диверсифікації виробництва. Ця форма сама складна, вона означає одночасний розвиток не зв'язаних один з одним видів виробництв, розширення номенклатури й асортименту продукції в рамках одного підприємства.
Концентрація виробництва на підприємстві може бути досягнута шляхом:
• збільшення кількості машин, устаткування, технологічних ліній на колишньому технічному рівні;
• застосування машин і устаткування з більшою одиничною потужністю;
• одночасного збільшення машин, устаткування, як колишнього технічного рівня, так і більш сучасного;
• розвитку комбінування взаємозалежних виробництв.
З економічної точки зору найбільш доцільний шлях розвитку концентрації — інтенсивний, тобто, за рахунок упровадження нової техніки і технології і збільшення одиничної потужності устаткування.
Для аналізу рівня концентрації застосовуються як абсолютні, так і відносні показники, тому розрізняють абсолютну і відносну концентрацію.
Абсолютна концентрація характеризує розміри виробництва окремих підприємств, а її рівень визначають наступні показники: обсяг випуску продукції, середньорічна вартість основних виробничих фондів, середньосписочна чисельність працюючих. Найбільш об'єктивний показник обсягу випуску продукції.
Відносна концентрація характеризується розподілом загального обсягу виробництва в галузі між підприємствами різного розміру. Показники відносної концентрації: частка окремого підприємства у випуску якої-небудь продукції в обсязі її випуску в цілому по галузі; частка підприємства на ринку продаж і ін. Показники рівня відносної концентрації у визначеній мірі характеризують ступінь монополізації підприємства[4, c. 549-551].
Концентрація виробництва означає його усуспільнення через збільшення розмірів підприємств, зосередження процесів виробництва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більш великих підприємствах.
У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації:
агрегатну — збільшення одиничної потужності або продуктивності технологічних установок, агрегатів, устаткування;
технологічну — укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів, виробництв) підприємства;
заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів, виробничих та інших об'єднань), що здійснюється на засаді агрегатної та технологічної концентрації виробництва.
Заведено розрізняти абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва. Перший характеризується середнім розміром підприємств тієї чи тієї галузі народного господарства, другий — часткою великих підприємств за певним показником.
Для визначення відносного рівня концентрації виробництва всі підприємства групують за їхніми розмірами. Групувальною ознакою може бути чисельність персоналу, вартість основних фондів, обсяг продукції. Однак треба усвідомлювати, що чисельність персоналу (особливо за умови високомеханізованого й автоматизованого виробництва) не спроможна дати вірогідну характеристику рівня концентрації, а вартість основних фондів лише опосередковано характеризує розмір підприємства. Інакше кажучи, тільки обсяг чистої продукції найбільш точно й повно відображає рівень концентрації виробництва.
У монопродуктових галузях розмір підприємств доцільно визначати за обсягом продукції в натуральному виразі, а в галузях з однорідним устаткуванням, але широким асортиментом продукції, — за кількістю встановленого устаткування (наприклад, у текстильній промисловості — за кількістю ткацьких верстатів або веретен). У сезонних галузях (наприклад, цукровій промисловості) розмір підприємств обчислюють за показником середньодобової переробки сировини[10, c. 132-134].
Підвищення рівня концентрації виробництва має забезпечувати зростання його внутрішньої ефективності. Зі збільшенням розмірів підприємств поліпшуються, як правило, усі техніко-економічні їхні показники: зменшуються питомі капітальні вкладення, зростають фондовіддача й продуктивність праці, ліпше використовуються матеріальні ресурси, знижується собівартість продукції, зростає рентабельність.
Це зумовлюється тим, що вартість сконцентрованих засобів виробництва зростає повільніше, ніж економічний ефект від їхнього спільного використання.
Проте рівень концентрації має верхню економічну межу, перевищення якої унеможливлює дальше зростання ефективності виробництва.
Створення і функціонування надміру великих підприємств є часто недоцільним не лише з економічних, а й з екологічних та соціальних міркувань; воно призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку конкуренції продуцентів на світовому й національному ринках. Тому в період переходу до ринкових відносин між виробниками і споживачами більш важливим стає зворотний процес — деконцентрація виробництва. Такий процес повинен здійснюватись завдяки утворенню широкої мережі малих та середніх підприємств і поділу існуючих великих підприємств. Світовий досвід свідчить про те, що малі підприємства (фірми) є технічно (технологічно) передовими, спеціалізованими, мобільними та економічно ефективними виробництвами, які домінують передовсім у науково-виробничій сфері діяльності. Наприклад, у США в науково-дослідно-конструкторській сфері близько 90% усіх компаній — це малі фірми, так звані венчурні (ризикові) організації, які на одиницю витрат створюють новин і реалізують нововведень у кілька разів більше, ніж великі концерни; понад 80% несільськогосподарських підприємств належать до дрібних і середніх (з чисельністю робітників менше 500 осіб, а на більшості з них — навіть менше 50 осіб), їхня частка в загальній кількості робочих місць становить понад 45%[3, c. 214-216].
1.2. Економічні аспекти концентрації
Економічні показники роботи підприємства (собівартість, прибуток, рентабельність, продуктивність праці, матеріалоємність і ін.) значною мірою залежать від розвитку концентрації виробництва, тобто від обсягу продукції, що випускається. З розвитком концентрації економічні показники роботи підприємства, як правило, поліпшуються до його оптимальних розмірів, а потім можуть погіршуватися.
Для ринкової економіки, крім ресурсної, притаманна й економічна концентрація, під якою розуміють реальну можливість здійснення вирішального впливу однієї або декількох пов’язаних юридичних (фізичних) осіб на господарську діяльність інших суб’єктів господарювання чи їх частин.
Економічна концентрація суб’єктів господарювання може здійснюватися такими шляхами:
безпосереднім або опосередкованим придбанням чи набуттям у власність часток акцій (паїв), що забезпечує одержання або перевищення 25 чи 50 % голосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта господарювання;
безпосереднім або опосередкованим придбанням чи набуттям у власність у інших суб’єктів господарювання цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу;
одержанням в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуттям в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу іншого суб’єкта господарювання;
отриманням двома або більше суб’єктами господарювання нового суб’єкта господарювання, який тривалий час самостійно здійснюватиме господарську діяльність під їх контролем;
обранням або призначенням на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого виконавчого чи наглядового органу суб’єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька названих посад в інших суб’єктах господарювання;
створенням такої управлінської колізії, за якої більша половина посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб’єктів господарювання обіймають одні і ті ж особи;
створенням та діяльністю об’єднань суб’єктів господарювання, що призводять до антиконкурентних узгоджувальних дій.
Відомо, що обсяг продукції, що випускається, залежить від величини задіяних виробничих ресурсів, тобто від величини перемінного і постійного капіталу. Але оскільки на зміну кількості використовуваних у виробничому процесі ресурсів витрачається різний час, необхідно розрізняти короткостроковий і довгостроковий періоди[8, c. 339-341].
На підприємстві обсяг випуску продукції може бути збільшений за рахунок найбільш повного використання потужностей, у цьому випадку це швидко досягається шляхом залучення додаткової кількості перемінного капіталу, а економічний ефект досягається за рахунок зниження умовно-постійних витрат на одиницю продукції. Якщо на підприємстві відсутній резерв виробничих потужностей, то в цьому випадку збільшення випуску продукції вимагає досить багато часу і залучення не тільки перемінного, але і постійного капіталу. Великі підприємства мають наступні переваги:
• є провідниками НТП, тому що мають можливість здійснення всього циклу "наука — виробництво";
• швидше впроваджується і краще використовується більш сучасне і високопродуктивне устаткування;
• створюють кращі передумови для застосування більш ефективної організації виробництва;
• у збільшенням обсягу виробництва постійні витрати на одиницю продукції знижуються, що веде до зниження витрат виробництва;
• більше можливостей для поглиблення поділу і кооперування праці, росту продуктивності праці.
До недоліків великих підприємств варто віднести:
• збільшення транспортних витрат на підвіз сировини, матеріалів і комплектуючих виробів до підприємства і відправлення готової продукції споживачам унаслідок зростання радіуса транспортування;
• необхідність великих інвестицій на спорудження великих підприємств і тривалий термін їхнього будівництва;
• ускладнення процесу керування зі зростанням масштабів підприємства;
• підвищення навантаження на природне середовище з наслідками, що звідси випливають;
• не можуть швидко переорієнтуватися на попит ринку;
• порушення принципу рівномірного розміщення промислового виробництва і комплексного розвитку окремих регіонів країни;
• можливість монополізації виробництва.
У залежності від рівня концентрації розрізняють великі, середні і малі підприємства, цехи, ділянки. Тенденцією розвитку концентрації в умовах ринкової економіки є збільшення частки малих підприємств, що покликані сприяти стабілізації споживчого ринку, подоланню монополізму, створенню конкуренції, додаткових робочих місць, упровадженню досягнень науково-технічного прогресу, рішенню екологічних проблем[12, c. 148-149].
1.3. Оптимальний розмір підприємства
Концентрація на будь-якім підприємстві повинна контролюватися з метою зниження мінімальних витрат на випуск продукції незалежно від того, по яких формах розвивається цей процес, тобто на підприємстві повинні прагнути до випуску оптимального обсягу продукції.
У вітчизняній літературі відомі два підходи до визначення оптимального розміру підприємства.
Перший підхід зв'язаний з мінімізацією приведених витрат (ПВ) на випуск продукції, тобто
де С — собівартості продукції; Ен — нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень; К- капітальні вкладення; Втр- транспортні витрати.
Оптимальним вважається такий розмір підприємства, при якому досягається мінімум сумарних приведених витрат на виробництво одиниці продукції і її доставку споживачам.
Другий підхід- графічний метод визначення оптимального розміру підприємства.
На малюнку показана залежність внутрівиробничих витрат (ВВ), позавиробничих (ВПВ) і повних витрат (ВП) від обсягу продукції, що випускається. Оптимальний розмір підприємства досягається при мінімумі повних витрат на випуск продукції (точка К)
У західній літературі оптимальний розмір підприємства визначається зіставленням позитивного і негативного ефекту масштабів виробництва. Замість оптимального розміру підприємства використовується концепція мінімального розміру підприємства. Він являє собою найменший обсяг виробництва, при якому фірма може мінімізувати свої довгострокові середні витрати на одиницю продукції. Для того щоб цей методичний підхід для визначення оптимального розміру підприємства міг використовуватися у вітчизняній практиці, необхідно на кожнім підприємстві визначати криву залежності довгострокових середніх витрат від обсягу виробництва[14, c. 244-246].
2. Спеціалізація і кооперування виробництва
2.1. Сутність, форми і показники рівня спеціалізації і кооперування виробництва
Спеціалізація — це процес зосередження випуску визначених видів продукції в окремих галузях промисловості, на окремих підприємствах і їхніх підрозділах, тобто це процес виробництва однорідної продукції чи виконання окремих технологічних операцій. Ця, добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт.
У промисловості розрізняють наступні форми спеціалізації:
1. Предметна спеціалізація. її сутність полягає в тім, що підприємства спеціалізуються на випуску готової продукції (тракторів, автомобілів, літаків і т.п.).
2. Подетальна спеціалізація. Підприємства спеціалізуються на виробництві окремих деталей, вузлів і агрегатів. Прикладом такої спеціалізації може служити підшипниковий, карбюраторний і інші подібні їм заводи.
3. Стадійна чи технологічна спеціалізація. При такій формі підприємства спеціалізуються на виконанні лише окремих стадій технологічного процесу (прядильна фабрика, ливарні, ковальсько-пресові і складальні виробництва в машинобудуванні).
4. Спеціалізація допоміжних виробництв. Відносяться підприємства, що зайняті випуском тари й упакування, інструмента й оснащення, а також виконуючі ремонтні роботи.
У залежності від масштабності розрізняють внутрішньогалузеву, міжгалузеву і міждержавну спеціалізацію.
До предметна спеціалізованих відносять підприємства, що випускають кінцеву, готову до споживання продукцію (тракторний завод, взуттєва чи кондитерська фабрика тощо);
подетально спеціалізованих — підприємства з виготовлення окремих деталей (редукторів, гумотехнічних виробів, інтегральних схем тощо) та агрегатів і вузлів для комплектування готової продукції (двигуни, електроустаткування, будівельні конструкції);
технологічно (стадійна) спеціалізованих — самостійні виробництва з виконання окремих стадій технологічного процесу (ливарні, ковальсько-штампувальні, складальні заводи в машинобудуванні, прядильні та чаєрозважувальні фабрики у легкій і харчовій промисловості тощо);
функціонально спеціалізованих — ремонтні заводи, підприємства із виготовлення стандартної тари, машиносервісні організації.
Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. Поглиблення й розвиток усіх видів спеціалізації підприємств звичайно супроводжуються більш широким застосуванням прогресивної технології і високопродуктивного спеціалізованого устаткування, запровадженням комплексної механізації й автоматизації взаємозв'язаних виробничих ланок.
Усе це сприяє ліпшому використанню всіх елементів процесу виробництва, про що свідчать такі приклади: кожний відсоток підвищення рівня предметної спеціалізації підприємств забезпечує зростання продуктивності праці на 0,4—0,5%; на підприємствах подетальної спеціалізації фондовіддача у 3—5 разів вища, ніж на великих предметне спеціалізованих заводах і фабриках; питомі витрати металу на одну тонну кріпильних виробів (гайок, болтів, гвинтів тощо) на спеціалізованих заводах у 2,5—3 рази менші, ніж на підприємствах, що виготовляють таку продукцію у невеликих обсягах (лише для власних потреб) і використовують для цього універсальне устаткування[6, c. 332-334].
Для характеристики рівня й аналізу спеціалізації на практиці використовують ряд показників:
1. Коефіцієнт охоплення виробництва. Він характеризує частку продукції спеціалізованої галузі в загальному випуску продукції даного виду.
2. Коефіцієнт спеціалізації. Характеризує частку основної (профільної) продукції в загальному випуску продукції галузі, підприємства, цеху.
3. Коефіцієнт подетальної спеціалізації. Характеризує частку продукції подетально (технологічно) спеціалізованих підприємств і цехів у загальному випуску продукції галузі, підприємства, цеху.
4. Широта номенклатури й асортименту продукції, що випускається. Чим ширше номенклатура й асортимент продукції, що випускається, на підприємстві й у цеху, тим нижче рівень спеціалізації.
5. Частка спеціалізованого устаткування в загальному його парку.
6. Питома вага стандартних і уніфікованих деталей і вузлів у різних виробах, що випускаються підприємством.
За сучасних умов в Україні йдеться перепрофілювання деяких підприємств військово-промислового комплексу у зв'язку з різким скороченням потреби в його продукції. Така форма організації виробництва називається конверсією.
Спеціалізація тісно зв'язана з кооперуванням виробництва. По суті, це дві сторони одного процесу, тому в економічному плані їх необхідно розглядати в єдності.
Кооперування — це тривалі виробничі зв'язки між підприємствами, що спільно випускають якусь складну продукцію.
Відповідно до форм спеціалізації в промисловості розрізняють три форми кооперування:
1. Предметне кооперування полягає в тім, що ряд підприємств поставляє різні вироби (електромотори, генератори, редуктори й ін.) головним заводам, що випускають машини й устаткування.
І.Подетальне кооперування, коли ряд спеціалізованих підприємств поставляє головному заводу вузли і деталі (підшипники, втулки і т.д.).
3. Технологічне чи стадійне кооперування, що виражається в постачаннях одними підприємствами напівфабрикатів головним заводам (пряжа — ткацьким фабрикам, виливка — машинобудівним заводам).
Показники рівня кооперування:
1. Основним показником є частка вартості напівфабрикатів, заготовок, деталей і вузлів, одержуваних від інших підприємств чи виготовлених підприємством на сторону в порядку кооперування, у загальній вартості продукції підприємства (питома вага кооперованих постачань).
2. Непрямим показником є кількість підприємств, з якими кооперуються головні підприємства.
3. У деякій мірі рівень кооперування характеризує і радіус кооперування, що визначається як середньозважена величина.
З погляду галузевої приналежності і територіального розташування заводів, що кооперуються між собою, розрізняють наступні види зв'язків по кооперуванню між промисловими підприємствами:
• внутрішньорайонні, коли кооперуються підприємства, розташовані в одному економічному (адміністративному) районі, не залежно від галузевої приналежності;
• міжрайонні, коли кооперуються підприємства, розташовані в різних економічним (адміністративних) районах;
• галузеві, коли кооперуються підприємства однієї галузі;
• міжгалузеві — при кооперуванні заводів різних галузей;
• міждержавні -коли кооперуються підприємства різних держав.
З погляду наближення постачальників до споживачів і скорочення
транспортних витрат найбільш вигідним є внутрішньорайонне кооперування. Однак у сучасних умовах розвитку науки і техніки, глибокого суспільного поділу праці неможливо обійтися тільки внутрішньорайонним кооперуванням. У кожнім конкретному випадку необхідно на основі конкретних техніко-економічних розрахунків вибирати найбільш оптимальні варіанти кооперування[9, c. 209-211].
2.2. Економічна ефективність спеціалізації і кооперування виробництва
Кооперування є формою виробничих зв'язків між підприємствами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Воно органічно зв'язане з розвитком спеціалізації виробництва, характеризується відносною сталістю та стійкістю зв'язків між продуцентами, необхідністю дотримання підприємствами-суміжниками відповідних техніко-технологічних вимог головних підприємств з випуску готових до споживання виробів.
Окрім наведених об'єктних видів кооперування, у практиці господарювання існує ще один специфічний різновид виробничих зв'язків, побудований на використанні тимчасово вільних (недовантажених) виробничих потужностей підприємств; він, однак, не зумовлюється спеціалізацією виробництва і тому часто має випадковий характер. Економічне значення цього виду виробничого кооперування полягає в тім, що воно служить важливим чинником поліпшення використання потужностей і персоналу на одних підприємствах і ліквідації вузьких місць на інших.
Розвиток спеціалізації і кооперування істотно впливає на ефективність суспільного виробництва й окремого підприємства в силу наступних обставин:
• спеціалізація є основою для комплексної механізації й автоматизації виробництва;
• на спеціалізованих підприємствах, як правило, вище якість продукції, ніж якби ця продукція випускалася на неспеціалізованих підприємствах;
• на спеціалізованих підприємствах більше можливостей для застосування більш продуктивної техніки і технології і найбільш ефективного їхнього використання;
• спеціалізація дозволяє знизити витрати виробництва за рахунок більш високого рівня механізації й автоматизації праці, використання більш кваліфікованої робочої сили і концентрації виробництва;
• розвиток спеціалізації обумовлює необхідність об'єктивного розвитку стандартизації й уніфікації виробництва;
• спеціалізація дозволяє навіть на малих підприємствах механізувати й автоматизувати виробництво і забезпечити високу ефективність.
Економічний ефект (£) від розвитку спеціалізації і кооперування можна визначити по формулі:
До недоліків спеціалізації і кооперування варто віднести:
• ріст транспортних витрат на одиницю продукції внаслідок збільшення радіуса кооперування;
• монотонність у роботі, тому в цьому випадку необхідно приймати міри для зниження негативного впливу цього явища на працівника.
Вітчизняний і закордонний досвід свідчить про те, що вузька спеціалізація великих підприємств може привести до втрати конкурентоздатності, погіршенню фінансово-економічного положення і банкрутству через коливання попиту на продукцію, що випускається. В умовах ринкової економіки більш кращим для них є диверсифікованість виробництва, що припускає розмаїтість сфер діяльності підприємства і розширення номенклатури продукції, що випускається[2, c. 235-238].
2.3. Конверсія виробництва
Конверсія як форма організації виробництва характеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини або всього виробничого потенціалу
підприємства на виробництво Іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників розвитку економіки.
За сучасних умов в Україні йдеться передовсім про необхідність прискореного перепрофілювання підприємств військово-промислового комплексу у зв'язку з різким скороченням народногосподарської потреби в його продукції. Конверсія підприємств цього комплексу має здійснюватись за національними програмами (в Україні таких програм розроблено понад 500) з виділенням трьох загальних пріоритетів:
перший — устаткування для виробництва продуктів харчування;
другий — медична та інша техніка для охорони здоров'я людини;
третій — товари масового споживання.
При цьому передбачається організувати виробництво також інших видів цивільної продукції з урахуванням потреби в ній та реальних можливостей комплексу[1, c. 415].
3. Комбінування виробництва
3.1. Сутність, форми і показники рівня комбінування виробництва
Комбінування виробництва представляє процес випуску різнорідної продукції на підприємстві за рахунок послідовності виконання технологічних стадій обробки сировини, комплексного використання сировини і відходів виробництва.
Комбінування як специфічна суспільна форма організації виробництва — це процес органічного поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому.
Комбінати відрізняються кількома характерними ознаками: виробничо-технологічною, економічною й територіальною єдністю; єдністю сировинної, паливно-енергетичної і транспортної бази, а також системи управління. Найважливішими є виробничо-технологічна та економічна єдність, що означає пропорційність потужностей і обсягу випуску відповідних видів продукції, узгодженість виробництва в часі. Виробництва в складі комбінатів є технологічно та організаційно взаємозв'язаними настільки тісно, що кожне з них не може функціонувати самостійно, хоч і має чітку виробничу спеціалізацію.
На підприємствах металургійної, хімічної, нафтохімічної і деревообробної промисловості комбінування стало основною формою суспільної організації виробництва. Частка продукції комбінатів сягає 65—90% загального обсягу виробництва в названих галузях.
Проте в Україні комбінування ще недостатньо розвивається на базі, наприклад, комплексного використання окремих видів сировини та утилізації відходів виробництва.
Раціональні форми та схеми комбінування виробництва забезпечують істотну економію затрат суспільної праці. Зокрема, в процесі комбінування хімічних виробництв економія капітальних вкладень становить 20—30%, зростання продуктивності праці — 15— 35%, зниження собівартості продукції — 15—30% як порівняти з виготовленням відповідних видів продуктів на окремих (автономних) підприємствах.
Розрізняють три основні форми комбінування, засновані:
1. Вертикальне — на послідовному виконанні технологічних стадій обробки сировини (металургійний комбінат, на якому здійснюються такі технологічні стадії обробки, як "залізна руда-чавун — сталь — прокат").
2. Змішане — на використанні відходів виробництва, (сполучення кольорової металургії з хімічною промисловістю шляхом використання відходів, що виникають при переробці руди (сірчистого ангідриду) для виробництва сірки).
3. Горизонтальне — на комплексному використанні сировини, матеріалів, енергії і відходів. Прикладом цієї форми комбінування можуть служити нафтохімічні комбінати, у яких здійснюється комплексна хімічна переробки нафти і попутних газів, нафтовидобуток і нафтопереробка для виробництва синтетичних матеріалів.
Розвиток комбінування на окремих підприємствах залежить у першу чергу від їхньої специфіки.
Для визначення рівня розвитку комбінування на підприємстві можуть бути використані наступні показники:
1. Частка продукції, отриманої в результаті комбінування виробництва, у загальному обсязі продукції, що випускається, по підприємству.
2. Ступінь виходу корисних компонентів з вихідної сировини.
3. Ступінь використання відходів виробництва на підприємстві, що визначається відношенням кількості використовуваних відходів до їхньої загальної кількості.
4. Кількість найменувань побічної продукції, виробленої на підприємстві за рахунок комбінування виробництва[7, c. 416-417].
3.2. Економічні аспекти комбінування промислового виробництва
Комбінування з економічних позицій представляє одну із самих прогресивних, форм концентрації й організації промислового виробництва, тому що дозволяє найбільш повно використовувати всі ресурси підприємства. З економічних позицій комбінування виробництва дозволяє:
• розширити сировинну базу промисловості;
• знизити матеріалоємність продукції за рахунок комплексного використання сировини, відходів виробництва і здійснення безперервності технологічного процесу;
• знизити транспортні витрати;
• більш ефективно використовувати основні виробничі фонди і виробничі потужності підприємства;
• скоротити тривалість виробничого циклу;
• скоротити інвестиції на розвиток видобувних галузей промисловості;
• зменшити виробничі відходи і тим самим впливати благотворно на природне середовище;
• розвивати концентрацію виробництва й одержувати вигоди від ефекту масштабу й ін.
Економічний ефект від комбінування виробництва (Е):
тобто комбінування дозволяє одержати економічний ефект за рахунок зниження собівартості продукції, зниження транспортних витрат, зниження питомих капітальних вкладень і економії капітальних вкладень, необхідних на розвиток видобувних галузей, якби не здійснювався процес комбінування виробництва.
Підвищення ефективності виробництва зв'язано з удосконалюванням територіального розміщення продуктивних сил[5, c. 228-229].
Розміщення підприємств, як і взагалі промисловості, здійснюється на основі загальних принципів:
• усіляке наближення промислового виробництва до джерел сировини, палива, енергії, трудових ресурсів;
• до районів споживання промислової продукції;
• раціональний поділ праці між економічними районами.
На розміщення промислових підприємств впливають різного роду фактори:
1. Природно-географічні:
• наявність корисних копалин;
• наявність енергетичних і водних ресурсів;
• кліматичні умови.
2. Техніко-економічні:
• НШ — рівень механізації й автоматизації;
• електрифікація виробництва;
• використання хімічних методів обробки.
3. Форми організації виробництва:
• кооперування;
• спеціалізація;
• комбінування.
4. Соціально-економічні фактори — поліпшення умов праці і побуту трудящих по економічних районах.
5. Аспекти охорони навколишнього середовища.
6. Вимоги оборони країни.
7. Економіко-політичні зв'язки України з закордонними державами, вихід на іноземний ринок, вкладення інвестицій.
Оптимальним планом розміщення підприємств буде такий, котрий забезпечує задоволення заданих вимог народного господарства в машинах і устаткуванні при мінімальних сукупних витратах (капітальних і експлуатаційних) на виробництво машин і устаткування і їхнє транспортування при дотриманні обмежуючих умов, що диктуються розвитком галузі[12, c. 168-169].
4. Диверсифікація виробництва
4.1. Сутність диверсифікації виробництва
Диверсифікація будь-якого виробництва є однією з поширених форм його організації за умов розвиненої ринкової економіки і гострої конкуренції
продуцентів на ринку. Сутність диверсифікації полягає в одночасному розвитку багатьох технологічно не зв'язаних між собою видів виробництва, у значному розширенні номенклатури та асортименту виробів, що їх виготовляє підприємство. Вочевидь диверсифікацію можна вважати своєрідним видом стратегії маркетингу того чи того підприємства, стратегії, спрямованої на розширення сфер діяльності на ринку нових продуктів, виготовлення яких не зв'язане з основним виробництвом.
Така господарська діяльність підприємства дає йому можливість ліпше маневрувати своїми матеріальними й людськими ресурсами, істотно зменшувати економічний ризик, зв'язаний з виробництвом і реалізацією на ринку нових видів власної продукції, підтримувати на належному рівні свою фінансову стабільність.
Диверсифікація, як і спеціалізація та концентрація, є однією із суспільних форм організації виробництва. Слово диверсифікація походить від латинських слів diversus, що означає різний, віддалений і fadere — робити. Як економічний термін диверсифікація стала вживатися в західній економічній науці і практиці досить давно й означає проникнення фірм в нові для них сфери діяльності, завдяки чому вони перетворюються в багатогалузеві комплекси. Акцент при цьому робиться на створенні таких видів діяльності, які не пов’язані з основним виробництвом.
В сучасних умовах диверсифікація в широкому розумінні цього слова набуває дещо глибшого змісту і може бути визначена як урізноманітнення видів діяльності підприємства у виробничій, фінансовій та маркетингових сферах.
В економічній літературі виділяють такі напрями диверсифікації:
концентрична — створення нових видів продукції за існуючої технології і на основі тих же матеріалів, сировини, що раніше використовувалися на підприємстві;
вертикальна — організація виробництва продукції, яку раніше підприємство отримувало від партнерів-постачальників;
горизонтальна — випуск продукції, для виробництва якої потрібні зміни існуючої технології або розробка нової;
корпоративна — створення і виробництво принципово нової продукції.
Виправдано, зокрема, виділяти за критерієм сфери здійснення три форми диверсифікації: виробничу, фінансову і маркетингову (див. рис. 1)[13, c. 152-154].
Виробнича диверсифікація — це урізноманітнення на підприємстві видів виробництв, що забезпечують одержання різної продукції і/або розширення її асортименту. Фінансова диверсифікація — це урізноманітнення фінансової діяльності, яка досягається через здійснення підприємством різних видів коротко- і довгострокових фінансових вкладень. Маркетингова диверсифікація пов’язана із створенням підприємством власної торговельної мережі, розширенням каналів збуту продукції, задіянням більшої кількості маркетингових важелів просування товару на ринок, організацією (за необхідності) післяпродажного обслуговування проданих товарів.
Можна виокремити два види виробничої диверсифікації: галузеву і продуктово-асортиментну. Галузева диверсифікація — це збільшення сукупності функціонуючих на підприємстві галузей, які на стадії виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції — кінцевого споживання, проміжної (насіння, корми) і сировини для промислової переробки — технологічно не пов’язані між собою. Галузева диверсифікація тоді має місце, коли підприємство починає розвивати нові для себе виробництва, які відрізняються від виробництв інших галузей кінцевим продуктом, застосовуваними засобами виробництва, його технологією та організацією.
Специфічною особливістю сільськогосподарського виробництва є те, що аграрні підприємства, в тому числі і спеціалізовані (про вузькоспеціалізовані тут не йдеться), повинні розвивати не одну, а декілька галузей сільськогосподарського виробництва. Кількість таких галузей може бути різна. В тому разі, коли аграрне підприємство починає розвивати нові для себе сільськогосподарські галузі, таку галузеву диверсифікацію можна назвати горизонтальною (вузькоспекторною). Наприклад, на підприємстві раніше не займалися вівчарством, але завдяки поліпшенню кон’юнктури ринку і зростанню цін на вовну тут стали розвивати цю галузь з метою одержання додаткового доходу. В аграрних підприємствах вівчарство, як і будь-яка інша галузь рослинництва і тваринництва, відноситься до основного виробництва. Тому виправдано горизонтальну диверсифікацію розглядати як диверсифікацію цього виробництва.
Можна виділити горизонтально інтегровану і горизонтально неінтегровану диверсифікацію. Горизонтально інтегрована — це така диверсифікація, за якої сільськогосподарська продукція однієї галузі може бути використана на виробниче споживання в інших сільськогосподарських галузях. Наприклад, фуражне зерно як продукція галузі зерновиробництва може бути реалізоване різним споживачам за межі підприємства або ж використане як концентрований корм у відповідних галузях тваринництва. Це ж стосується інших видів кормів, наприклад, сіна.
Горизонтально неінтегрована диверсифікація має місце тоді, коли сільськогосподарські галузі по відношенню одна до одної діють автономно.
Аграрні підприємства, крім сільськогосподарських галузей, часто розвивають і промислові галузі (виробництва). За своїм характером такі виробництва можуть істотно відрізнятися одні від одних. Проте за критерієм цільового призначення кінцевого продукту промислових галузей їх можна об’єднати в дві групи. Перша група — галузі, які переробляють сільськогосподарську сировину. Отриманий від такого виробництва кінцевий продукт — продовольство — реалізується населенню через роздрібну торгівлю. Як бачимо, ці галузі технологічно поєднані із сільським господарством, але це поєднання знаходиться за межами стадії безпосереднього виробництва сільськогосподарської продукції. Таку галузеву диверсифікацію можна назвати вертикально інтегрованою. Скажімо, підприємство може побудувати забійний і м’ясопереробний цехи і виробляти ковбасні вироби, купити млин і виробляти борошно, крупи, побудувати олійницю і т. д. Друга група — це галузі, які за межами стадії виробництва сільськогосподарської продукції зовсім технологічно не пов’язані з таким виробництвом. Наприклад, підприємство може виробляти стінові матеріали, пиломатеріали, відкрити швейний цех, розвивати художні промисли тощо. Таку галузеву диверсифікацію можна назвати вертикально неінтегрованою (багатоспекторною).
Слід зазначити, що підприємства можуть вдаватися до поглибленого розширення асортименту продукції, наприклад виробляти декілька сортів варених, копчених чи напівкопчених ковбас. Таке поглиблення продуктово-асортиментної диверсифікації прийнято називати диференціацією товару.
Продуктово-асортиментна диверсифікація може мати два різновиди: класична і специфічна. Класична — це така продуктово-асортиментна диверсифікація, яка здійснюється в межах певної номенклатури продукції. При цьому під номенклатурою розуміють перелік найменувань виробів (продуктів), які виробляє підприємство, наприклад молокопродукти, крупи, ковбасні вироби тощо.
Особливістю сільськогосподарського виробництва також є те, що продуктово-асортиментна диверсифікація може здійснюватися в межах його окремих галузей. Скажімо, кінцевим продуктом галузі зерновиробництва є зерно. Проте підприємство може диверсифікувати цю галузь, вирощуючи більш широкий, ніж раніше набір зернових і зернобобових культур і завдяки цьому отримувати зерно з різними споживчими характеристиками, що і зумовлює його неоднакове цільове призначення. Таку продуктово-асортиментну диверсифікацію можна назвати специфічною, характерною лише для аграрних підприємств.
Продумана продуктово-асортиментна диверсифікація справляє істотний вплив на економіку підприємства, адже для її здійснення потрібно значно менше коштів порівняно з галузевою диверсифікацією і водночас вона дає змогу підвищити конкурентоспроможність продукції, збільшити її збут завдяки повнішому задоволенню потреб споживачів, здійснювати гнучкішу цінову політику. В результаті підвищується прибутковість виробництва, зміцнюється позиція підприємства на ринку, зростає його конкурентоспроможність[11, c. 426-429].
4.2. Переваги і загрози диверсифікації виробництва та методика визначення її рівня
Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва може забезпечити підприємству ряд переваг. По-перше, вона є важливим засобом управління фінансовими ризиками. Якщо, скажімо, підприємство отримує переважну частку прибутку від реалізації якогось одного виду продукції, то погіршення кон’юнктури ринку по даній продукції або стихійного лиха типу епізоотії може призвести до серйозних економічних втрат або навіть до банкрутства такого підприємства. В умовах диверсифікації виробництва втрати прибутку по одних галузях можуть бути компенсовані завдяки одержанню більшого прибутку від реалізації продукції інших галузей. У разі, коли такої компенсації не відбулося, що цілком ймовірно, економічні втрати по одній галузі не можуть істотно вплинути на фінансово-економічний стан підприємства, оскільки її питома вага в доходах перестає бути домінуючою. Тому підприємства з диверсифікованим виробництвом відзначаються вищою стійкістю економіки, особливо в умовах мінливого зовнішнього середовища і прояву кризових явищ: інфляції, неплатежів, низької платоспроможності населення та ін.
По-друге, диверсифікація дає змогу підприємствам повніше використовувати свої матеріальні ресурси, землю та робочу силу і завдяки цьому пом’якшити сезонність виробництва, підвищити зайнятість працівників, отримати додатковий дохід від своєчасної і продуманої галузевої маневреності, швидше нарощувати обсяги виробництва тих видів продукції, на які є попит і формується прийнятна ціна, а також частково скорочувати виробництво інших видів продукції, по яких стала проявлятися несприятлива кон’юнктура ринку. Зрозуміло, що такий маневр спеціалізованим господарствам здійснювати набагато важче, бо їм потрібно започатковувати виробництво нове, а це вимагає значних коштів і тривалого часу.
По-третє, диверсифікація підприємств, зокрема галузева вертикально інтегрована диверсифікація, дає змогу їм отримувати синергічний ефект і тим самим, за однакових інших умов, підвищувати ефективність виробництва.
Одночасно диверсифікація несе підприємствам і певні загрози. Вона не завжди дає змогу використати переваги спеціалізованого виробництва, а тому до відомого ступеня є його антиподом. Адже розвиток багатьох галузей розпорошує ресурси підприємства, а тому нерідко не вдається досягти по окремих з них раціональної концентрації. В результаті підприємство втрачає ефект масштабу виробництва. Потрібно також мати на увазі, що управляти диверсифікованим виробництвом значно складніше порівняно з недиверсифікованим. Тут менеджери і спеціалісти повинні мати різнобічну фахову підготовку, їм доводиться враховувати значно більше чинників зовнішнього і внутрішнього середовища, а це підвищує ризик прийняття недостатньо обґрунтованих рішень[4, c. 452-456].
Тому, враховуючи аргументи «за» і «проти» диверсифікації, кожне підприємство повинне вирішити, до якого ступеня йому доцільно диверсифікувати виробництво. При цьому потрібно враховувати стан зовнішнього середовища (стабільна чи нестабільна економіка, кон’юнктура ринку, платоспроможність населення тощо), а також розміри підприємства, фактичний стан його економіки. Очевидно, що великі за розміром підприємства мають більше можливостей для диверсифікації виробництва. Вони в змозі розвивати нові для них галузі з раціональною концентрацією виробництва і тим самим усувати або істотно згладжувати протиріччя між диверсифікацією і спеціалізацією виробництва, досягати кращих результатів господарювання. Такі підприємства мають більше фінансових ресурсів для започаткування нових виробництв. Це зменшує потребу в позичковому капіталі, а отже, і скорочує витрати на його залучення. І навпаки, малі підприємства з низьким рівнем концентрації виробництва не в змозі розвивати багато галузей, а тому вони повинні більше тяжіти до спеціалізованого виробництва.
Для оцінки впливу диверсифікації виробництва на його результати необхідно обґрунтовано вимірювати її рівень. З цією метою можуть бути використані такі показники:
1. Абсолютний рівень диверсифікації. Визначається загальною кількістю галузей, що технологічно не пов’язані між собою на стадії виробництва сільськогосподарської продукції кінцевого споживання, проміжної і сировини. Для повнішої уяви про характер диверсифікації окремо виділяється кількість та питома вага галузей: а) основного виробництва; б) вертикально інтегрованих галузей; в) вертикально неінтегрованих галузей.
Питома вага цих груп галузей визначається діленням кількості галузей певної групи на загальну кількість галузей підприємства. При цьому зауважимо, що при визначенні даного показника до уваги беруться лише ті галузі, продукція яких виробляється для продажу і набуває товарної форми.
2. Інтегральний показник диверсифікації виробництва, що враховує кількість галузей та їх вклад у формування грошового доходу підприємства[9, c. 362-364].
Висновки
На підприємствах різних галузей унаслідок впливу науково-технічного прогресу відбуваються складні процеси суспільного поділу праці, які виявляються в еволюційному розвитку багатьох суспільних форм організації виробництва.
Концентрація виробництва означає його усуспільнення через збільшення розмірів підприємств, зосередження робочої сили, засобів виробництва і випуску продукції на все більш великих підприємствах.
Основні види концентрації виробництва:
· агрегатна — збільшення одиничної потужності чи продуктивності технологічних агрегатів (устаткування);
· технологічна — укрупнення виробничих одиниць (цехів) підприємства;
· заводська (технологічна) — процес збільшення розмірів самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів) та їх об'єднань; здійснюється на основі агрегатної і технологічної концентрації виробництва.
Рівні концентрації виробництва: абсолютний (середній розмір підприємств) і відносний (кількість персоналу, вартість основних фондів, обсяг випуску продукції.
Деконцентрація виробництва як форма його організації та пріоритетний зворотний процес здійснюється за допомогою створення широкої мережі малих і середніх підприємств, розукрупнення існуючих великих підприємств.
Спеціалізація виробництва — відображає процес зосередження діяльності підприємства (фірми) на виготовленні певної продукції (виконанні окремих видів робіт, наданні платних послуг).
Види спеціалізації підприємств:
· предметно спеціалізовані — підприємства, які випускають кінцеву, готову до споживання продукцію (кондитерська чи взуттєва фабрика);
· технологічно (стадійно) спеціалізовані — автономні виробництва, що виконують окремі стадії технологічного процесу (прядильні та ткацькі фабрики у легкій промисловості);
· функціонально спеціалізовані — ремонтні заводи, підприємства з виготовлення стандартної тари, лізингові компанії.
Конверсія виробництва характеризує істотне (інколи повне) перепрофілювання частини (усього) виробничого потенціалу підприємства на виробництво іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища чи глобальних чинників розвитку економіки.
Кооперування є формою виробничих зв'язків між підприємствами різних галузей, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції.
Види кооперування: предметне (технологічне), галузеве (міжгалузеве), регіональне, міждержавне.
Комбінування виробництва — процес органічного поєднання в одному підприємстві (комбінаті) кількох виробництв, які належать до різних галузей промисловості або народного господарства в цілому.
Види комбінування: вертикальне (суміщення послідовних стадій переробки сировини); горизонтальне (на базі комплексного використання вихідної сировини); змішане.
Диверсифікація виробництва є однією з найпоширеніших форм його організації за умов розвинутої ринкової економіки та гострої конкуренції продуцентів на внутрішньому і зовнішньому ринках. ЇЇ сутність полягає в одночасному розвитку кількох (багатьох) технологічно не пов'язаних видів виробництва, у значному розширенні номенклатури та асортименту продукції підприємства.
Список використаної літератури
1. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. — 526 с.
2. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2000. — 408 с.
3. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.
4. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2002. — 687 с.
5. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003. — 411 с.
6. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.
7. Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Во-линцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. — К.: Академвидав, 2004. — 671 с.
8. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 508 с.
9. Політична економія : Навч. посібники для екон. спец./ Ред. С. В. Мочерний. — Львів: Світ. –2006- Ч. 1/ Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. — 2006. — 678 с.
10. Сідун В. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Вікторія Сідун, Юлія Пономарьова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. ун-т харчування і торгівлі. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 435 с.
11. Селезньов В. Основи ринкової економіки України: Влада. Право. Підприємство. Фінанси. Податки. Маркетинг. Менеджмент. Торгівля. Реклама: Посібник/ Володимир Селезньов. — К.: А.С.К., 2006. — 687 с.
12. Семенов Г. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Григорій Семенов, Марина Панкова, Андрій Семенов,; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". — 2-е вид., перероб. та доп. . — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 324 с.
13. Семернікова І. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Ірина Семернікова, Наталія Мєшкова-Кравченко,. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. — 311 с.
14. Шваб Л. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Людмила Шваб,. — 3-є вид.. — К.: Каравела, 2006. — 583 с.