referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Фінансовий ринок та його роль в ринковій економіці

Вступ.

Розділ 1. Основи функціонування фінансових ринків.

1.1. Сутність і значення фінансового ринку.

1.2. Структура фінансового ринку.

1.3. Класифікація фінансових ринків.

Розділ 2. Сучасний стан фінансового ринку в Україні та проблеми його функціонування.

2.1. Модель фінансового ринку України.

2.2. Аналіз сучасного стану фінансового ринку України.

Розділ 3. Основні напрямки реформування ринку фінансових послуг в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Протягом останніх декількох років фінансовий ринок України динамічно розвивається. Сукупні активи фінансових посередників збільшилися за останні 5 років у 5 разів приблизно до 50% від ВВП, а обсяги торгів на організованому фондовому ринку – більше ніж вдвічі і складають 4.2% від ВВП.

Проте, загальний рівень розвитку фінансового ринку залишається досить низьким. Найрозвинутішою складовою ринку залишаються комерційні банки при тому, що інші інститути та ринки дуже сильно відстають у своєму розвитку. Така ситуація типова для країн із перехідною економікою і є результатом незавершеності законодавчого регулювання діяльності фінансових інститутів та ринків, а також непродуманості економічної політики, щодо приватизації, валютного регулювання, підтримання низької інфляції тощо.

Як наслідок, невеликий та фрагментований фінансовий ринок не виконує притаманних йому функцій, зокрема мобілізації капіталу для розвитку реального сектору, ефективного розподілу ресурсів, диверсифікації інвестиційного портфелю, хеджування ризиків та ін.. Саме через виконання цих функцій фінансовий ринок сприяє реальному зростанню економіки в країнах з розвиненою економікою..

Дотепер фінансовий ринок відігравав мізерну роль у реальному зростанні вітчизняної економіки. Проте, із подальшою лібералізацією економічної політики та глибшою світовою інтеграцією потреба у розвинутому фінансовому ринку ставатиме все більш відчутною. За таких умов низький рівень фінансового сектору може стати на заваді довгостроковому економічному зростанню.

Очевидно, що майбутній розвиток фінансового сектору України фактично неможливий без реформування більшості складових ринку. Це мають бути суттєві кроки, спрямовані на розвиток інституційної структури ринку, збільшення його прозорості та впровадження ефективної та відкритої регуляторної політики та нагляду.

Головною метою роботиє дослідження та узагальнення особливостей, тенденцій та перспектив розвитку національних фінансових ринків, а також розробка загальних рекомендацій щодо державної політики України в умовах інтеграції до світової економіки та під час включення до глобалізаційних процесів.

Для реалізації зазначеної мети були поставлені наступні задачі:

· визначити особливості фінансових ринків та проаналізувати сучасні тенденції розвитку фінансової глобалізації;

· систематизувати сучасні фінансові інструменти, що використовуються в умовах фінансового ринку;

· дослідити особливості функціонування та оцінити перспективи розвитку національних фінансових ринків;

· проаналізувати фінансовий ринок України та дати практичні рекомендації щодо законодавчих та фіскальних заходів державної політики.

Об’єктом дослідженняє фінансові стосунки в Україні.

Предметом дослідженняє теоретичні та практичні аспекти функціонування та розвитку фінансового ринку України.

Розділ 1. Основи функціонування фінансових ринків

1.1. Сутність і значення фінансового ринку

Функціонування ринкової економіки ґрунтується на функціонуванні різноманітних ринків, які можна згрупувати в два основні класи: ринки виробленої продукції (товарів та послуг) та ринки трудових і фінансових ресурсів. На ринку фінансових ресурсів зустрічаються такі, в яких у процесі господарювання виникає потреба в коштах для розширення їх діяльності, а також такі, у яких накопичуються заощадження, що можуть бути використані для інвестицій. Саме на ринку фінансових ресурсів, або фінансовому ринку, відбувається перелив коштів, при якому вони переміщуються від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій. При цьому, як правило, кошти спрямовуються від тих, хто не може їх ефективно використати, до тих, хто використовує їх продуктивно. Це сприяє не тільки підвищенню продуктивності та ефективності економіки в цілому, а й поліпшенню економічного добробуту кожного члена суспільства.

На фінансовому ринку ті, що мають вільні фінансові ресурси, передають їх на різних умовах іншим учасникам ринку, які опосередковано через суб'єктів ринку або безпосередньо використовують залучені ресурси для фінансування різних галузей економіки, забезпечення потреб населення та потреб державного бюджету. Фінансові ресурси надаються на умовах позики або на умовах співвласності, коли інвестор набуває прав власності на придбані за інвестовані кошти матеріальні чи нематеріальні активи.

Позика оформляється різними видами боргових цінних паперів, банківського, комерційного чи державного кредиту. Платою за використання позикового капіталу виступає процент, який залежить від структури попиту та пропозиції на позиковий капітал і може коригуватись у той чи інший бік, забезпечуючи інвестору вищий або нижчий рівень прибутку. З одного боку, рівень процентної ставки має бути нижчим від ставки прибутку від використання залучених ресурсів, щоб позичальник мав змогу погасити позику та забезпечити зростання власного капіталу. З другого боку, процентна ставка має забезпечити інвестору прибуток від надання коштів у позику, а також компенсувати втрати від знецінення ресурсів внаслідок інфляції та ризиків від здійснення конкретних інвестицій. Реальна ставка прибутку на позиковий капітал відповідає середнім темпам зростання економіки з поправкою на ризик здійснення конкретних інвестицій. Чим ефективніше функціонує ринок позикового капіталу, тим більшою мірою процентна ставка на позиковий капітал відповідає ризику інвестицій і ефективності конкретної галузі економіки та економіки в цілому.

Рівень прибутку на інвестиції в акціонерний капітал визначається рівнем рентабельності конкретного виробництва та ринковою кон'юнктурою, що впливає на ринкову капіталізацію корпорації. Рівень прибутку на акціонерний капітал значною мірою відповідає рівню ефективності конкретного виробництва і в разі неефективної діяльності може забезпечити інвестору нульову або від'ємну ставку прибутку. Інвестор — власник акції поділяє ризик інвестицій з іншими акціонерами підприємницької структури і тому прибуток на інвестиції в акції може коливатись у значних межах. На відміну від прибутку на акціонерний капітал процент на позиковий капітал у цілому менш пов'язаний із поточною фінансово-господарською діяльністю конкретного суб'єкта господарювання і в основному визначається кон'юнктурою ринку.

Передача в користування фінансових ресурсів на фінансовому ринку оформляється тим чи іншим фінансовим інструментом. Якщо ресурси передаються на умовах позики, це оформляється відповідними інструментами позики — борговими цінними паперами (облігаціями, векселями, ощадними сертифікатами тощо) або різними видами кредитних інструментів. Якщо інвестор вкладає кошти в акціонерний капітал, така операція оформляється інструментами власності — акціями. Платою за надані в позику ресурси виступає процент, а при безстроковому інвестуванні коштів в акціонерний капітал — прибуток у вигляді дивідендів і капіталізований прибуток, що направляється на збільшення власного капіталу корпорації.

Оскільки передача в користування капіталу відбувається через продаж фінансових активів, які відображають права на отримання доходу на вкладений капітал, фінансовий ринок можна визначити як ринок, на якому випускають, продають і купують фінансові активи. Фінансовий ринок являє собою систему економічних та правових відносин, пов'язаних із купівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів. Суб'єктами цих відносин виступають держава, а також ті, хто бажає передати в користування вільні фінансові ресурси, ті, які потребують інвестицій, та фінансові посередники, які на стабільній, впорядкованій основі забезпечують перерозподіл фінансових ресурсів серед учасників ринку.

Осіб, які інвестують кошти в діяльність інших суб'єктів ринку, купуючи певні фінансові активи, називають інвесторами та власниками фінансових активів — акцій, облігацій, депозитів тощо. Тих, хто залучає вільні фінансові ресурси через випуск та продаж інвесторам фінансових активів, називають емітентами таких активів. Кожен фінансовий актив є активом інвестора — власника активу та зобов'язанням того, хто емітував даний актив[21, c. 135-138].

Торгівля фінансовими активами між учасниками ринку відбувається за посередництвом різноманітних фінансових інститутів. Саме вони забезпечують неперервне функціонування ринку, розміщення серед інвесторів нових та обіг на ринку емітованих раніше активів. Наявність на фінансовому ринку великої кількості фінансових посередників з широким спектром послуг сприяє загостренню конкуренції між ними, а отже, зниженню цін на різні види фінансових послуг. Чим більш розвинений та конкурентний фінансовий ринок, тим меншою є винагорода фінансових посередників за надані іншим учасникам ринку послуги. Фінансові посередники є необхідними учасниками фінансового ринку, які забезпечують інвесторам оперативне вкладення коштів у фінансові активи та вилучення коштів з процесу інвестування. Учасникам ринку, які потребують інвестицій, фінансові посередники допомагають залучити кошти за відповідну своїй конкурентній позиції плату. Чим вища конкурентна позиція позичальника на ринку, тим нижчою є плата за користування фінансовими ресурсами.

Фінансові ринки виконують ряд важливих функцій.

1. Забезпечують таку взаємодію покупців та продавців фінансових активів, у результаті якої встановлюються ціни на фінансові активи, що зрівноважують попит і пропозицію на них.

На фінансовому ринку кожен із інвесторів має певні міркування щодо дохідності та ризиковості своїх майбутніх вкладень у фінансові активи. При цьому, звичайно, ним враховується існуюча на фінансовому ринку ситуація: мінімальні процентні ставки та рівні процентних ставок, що відповідають різним рівням ризику. Емітенти фінансових активів, для того щоб бути конкурентоспроможними на фінансовому ринку, прагнуть забезпечити інвесторам необхідний рівень дохідності їх фінансових вкладень. У такий спосіб на ефективно діючому фінансовому ринку формується рівноважна ціна на фінансовий актив, яка задовольняє й інвесторів, і емітентів, і фінансових посередників.

2. Фінансові ринки запроваджують механізм викупу в інвесторів належних їм фінансових активів і тим самим підвищують ліквідність цих активів.

Викуп у інвесторів фінансових активів забезпечують фінансові посередники — дилери ринку, які в будь-який момент, коли це потрібно інвесторам, готові викупити фінансові активи, що їм належать. Чим ефективніше функціонує фінансовий ринок, тим вищу ліквідність він забезпечує фінансовим активам, що перебувають в обігу на ньому, оскільки будь-який інвестор може швидко і практично без втрат у будь-який момент перетворити фінансові активи на готівку.

Фінансові посередники завжди готові не тільки викупити фінансові активи, а й продати їх інвесторам у разі потреби. Здійснюючи на постійній основі викуп і продаж фінансових активів, фінансові посередники не тільки забезпечують ліквідність фінансових активів, що є в обігу на ринку, а й стабілізують ринок, протидіють значним коливанням цін, які не пов'язані зі змінами в реальній вартості фінансових активів та змінами в діяльності емітентів цих активів.

3. Фінансові ринки сприяють знаходженню для кожного з кредиторів (позичальників) контрагента угоди, а також суттєво зменшують витрати на проведення операцій та інформаційні витрати.

Фінансові посередники, здійснюючи великі обсяги операцій з інвестування та залучення коштів, зменшують для учасників ринку витрати і відповідні ризики від проведення операцій із фінансовими активами. Як на ринку акцій та облігацій, так і на кредитному ринку саме посередники відіграють вирішальну роль у переміщенні капіталів. Особливо помітна ця роль при фінансуванні посередниками корпорацій, що мають не найвищий кредитний рейтинг, і кількість яких є значною в усіх країнах світу. Фінансові посередники зменшують витрати через здійснення економії на масштабі операцій і вдосконалення процедур оцінювання цінних паперів, емітентів та позичальників на кредитному ринку[5, c. 3-6].

У країнах з розвиненою ринковою економікою функціонують високоефективні фінансові ринки, які забезпечують механізм перерозподілу фінансових ресурсів серед учасників ринку і сприяють ефективному розміщенню заощаджень серед галузей економіки. В Україні та країнах, що ступили на шлях ринкових перетворень в економіці, фінансові ринки перебувають на різних стадіях формування та розвитку. Розвитку фінансових ринків у таких країнах сприяють масова приватизація, подолання кризових явищ та позитивні зрушення в економіці. Паралельно з цим, як правило, відбувається формування відповідної законодавчої бази та механізму, що гарантує її виконання[4, c. 65].

1.2. Структура фінансового ринку

На фінансовому ринку постійно відбуваються процеси акумуляції, розподілу та перерозподілу вільних фінансових ресурсів серед галузей економіки. Передача фінансових ресурсів від одних суб'єктів ринку до інших відбувається через різні фінансові інструменти, які для інвесторів є фінансовими активами, а для тих, хто потребує інвестицій і виступає емітентом фінансових активів, є зобов'язаннями.

На фінансовому ринку здійснюється як пряме, так і непряме фінан-сування, яке передбачає участь фінансових посередників у процесах переміщення капіталів від одних учасників ринку до інших. При прямому фінансуванні інвестори беруть на себе істотну частину ризиків і зазнають значних витрат з оцінювання фінансових активів та їх емітентів. При непрямому фінансуванні визначальну роль в інвестиційному процесі відіграють фінансові посередники, які забезпечують переміщення коштів від кредиторів до позичальників та зменшують ризики і витрати, пов'язані з інвестуванням коштів. Саме непряме фінансування відіграє провідну роль на ринку запозичень, оскільки основним джерелом ресурсів для корпорацій та багатьох інших учасників ринку виступають кредитні ресурси, які надаються фінансовими посередниками — комерційними банками, а не інвесторами.

Структуру фінансового ринку подано на рис. 1.1. Основними суб'єктами ринку виступають інститути позафінансової сфери, держава, населення, професійні учасники ринку — фінансові інститути та інститути інфраструктури, а також іноземні учасники ринку.

Інститути позафінансової сфери — це юридичні особи, резиденти певної держави, які займаються виробництвом різноманітних товарів та наданням послуг, виключаючи фінансові послуги. До інститутів позафінансової сфери належать промислові та сільськогосподарські підприємства, корпорації, установи, організації тощо. Разом з іноземними учасниками ринку вони або виступають інвесторами, або емітують і розміщують на ринку власні фінансові активи[5, c. 6-8].

Основним джерелом фінансування для нефінансових інститутів, зокрема корпорацій, виступають банківські кредити, інші види позичок, облігації та акції. Акції є важливим, але не основним джерелом фінансових ресурсів підприємницьких структур, якщо мати на увазі первинний ринок, на якому і відбувається залучення вільних фінансових ресурсів корпораціями. Основою формування корпоративних ресурсів є фінансування за рахунок кредитів, яке належить до непрямого фінансування.

Корпорації з високим кредитним рейтингом залучають кошти як на внутрішньому, так і на зовнішньому фінансових ринках, надаючи перевагу ринку, де вартість капіталу менша. Вітчизняні підприємницькі структури мають обмежені можливості щодо залучення коштів на міжнародному ринку. На національному ринку вони виступають переважно як позичальники на кредитному ринку, а також емітенти акцій та векселів, не використовуючи з об'єктивних причин таке потужне джерело фінансування, як корпоративні облігації.

Населення виконує на ринку роль інвестора, придбаваючи ті чи інші цінні папери або запозичуючи кошти на кредитному ринку. У країнах з розвиненою ринковою економікою до 70% населення вкладає кошти в різноманітні фінансові активи. Значна частина населення отримує довгострокові кредити на придбання житла та на інші цілі. В Україні тільки незначна частина населення займається інвестуванням у цінні папери. Практично відсутнє також довгострокове кредитування населення банківськими установами, що є ознакою перехідного періоду з нестабільним та нерозвиненим фінансовим ринком.

Представниками фінансових інститутів, без яких неможливе функціонування фінансового ринку, є комерційні банки, кредитні спілки, інвестиційні банківські фірми, пенсійні фонди, страхові та інвестиційні компанії тощо. Основними видами діяльності фінансових інститутів на ринку є:

• придбання на ринку одних фінансових активів і перетворення їх на інші, які задовольняють певним вимогам (трансформація активів);

• торгівля фінансовими активами за свій рахунок;

• купівля-продаж фінансових активів від імені клієнтів;

• допомога в створенні й розміщенні на ринку нових фінансових активів;

• консультації учасникам ринку щодо інвестування;

• управління активами інших учасників ринку.

Трансформація активів, що здійснюється фінансовими посередниками, як правило, виконує хоча б одну з таких економічних функцій:

• узгодження термінів інвестицій;

• скорочення ризику через диверсифікацію;

• скорочення витрат при проведенні операцій;

• забезпечення платіжного механізму[10, c. 188-189].

1.3. Класифікація фінансових ринків

Наявність багатьох типів фінансових ринків пов'язана з існуванням різних підходів до їх класифікації. Розглянемо основні підходи і, відповідно, основні класифікації фінансових ринків.

1. За умовами передачі фінансових ресурсів в користування фінансовий ринок поділяють на ринок позикового і ринок акціонерного капіталу. На ринку позикового капіталу ресурси передаються на умовах позики на визначений термін та під процент за допомогою боргових цінних паперів або кредитних інструментів. На ринку акціонерного капіталу кошти вкладаються на невизначений термін. При цьому інвестор отримує право на частину прибутку у вигляді дивіденду, право співвласності на активи підприємства і повністю поділяє підприємницькі ризики з іншими акціонерами підприємства.

2. За терміном обігу фінансових активів, що можуть бути в обігу на ринку, фінансовий ринок поділяють на грошовий ринок та ринок капіталів (рис. 1.2).

На грошовому ринку здійснюється короткострокове інвестування коштів. На цьому ринку перебувають в обігу фінансові активи, термін обігу яких не перевищує одного року: короткострокові казначейські зобов'язання, ощадні та депозитні сертифікати, векселі, різні види короткострокових облігацій тощо. На ринку грошей корпорації залучають кошти для підтримки оборотного капіталу в разі виникнення тимчасових короткострокових потреб у грошових коштах. Фінансові інститути, зокрема комерційні банки, залучають кошти на такому ринку для надання позичок іншим суб'єктам ринку та для підтримки ліквідності на належному рівні. Короткострокові цінні папери на ринку грошей більш ліквідні та характеризуються меншим коливанням цін, ніж на ринку капіталів, тому здійснення інвестицій на грошовому ринку менш ризикове, ніж на ринку капіталів.

Ринок капіталів призначений для довгострокового інвестування коштів в основний капітал. На ринку капіталів надаються середньо-та довгострокові кредити, перебувають в обігу середньо- та довгострокові боргові цінні папери, а також інструменти власності — акції, для яких термін обігу не встановлюється. Емітуючи акції та облігації, залучаючи банківські кредити, корпорації формують на ринку капіталів фінансові ресурси, необхідні для модернізації і розширення виробництва, впровадження нових технологій, освоєння виробництва нових видів продукції. Фізичні особи та будівельні організації залучають кошти для придбання та будівництва нерухомості. Фінансові інститути формують власні фінансові ресурси, які перебувають у їх використанні протягом усього періоду функціонування і забезпечують економічне зростання та економічну стабільність фінансовому інституту[6, c. 68-70].

В цілому на ринку довгострокових запозичень держава, підприємницькі структури і населення отримують за визначену плату в довгострокове або безстрокове користування фінансові ресурси інших учасників ринку. Ринок капіталів розвивається більшою мірою в країнах з досить визначеними та сприятливими економічними перспективами. Становлення ринку капіталів передбачає невисокі темпи інфляції, а також стабільність політичної та економічної ситуації в країні.

3. Залежно від того, чи нові фінансові активи пропонуються для продажу, чи емітовані раніше, фінансовий ринок поділяють на первинний та вторинний. Первинний ринок є ринком перших та повторних емісій, на якому здійснюється початкове розміщення фінансових активів серед інвесторів та початкове вкладення капіталу в різні галузі економіки. Обов'язковими учасниками первинного ринку є емітенти цінних паперів і інвестори.

На вторинному ринку мають обіг емітовані раніше фінансові активи. Операції на вторинному ринку не збільшують загальної кількості фінансових активів і загального обсягу інвестицій в економіку. Важливі риси вторинного ринку — ліквідність, можливість поглинати значні обсяги фінансових активів у короткий час при незначних витратах на проведення операцій. Основну частину операцій на вторинному ринку становлять операції, пов'язані з перерозподілом сфер впливу на ринку, та спекулятивні операції. Як правило, вторинний ринок визначає ціни на первинному ринку.

Вторинний ринок для деяких типів фінансових активів є досить обмеженим, для інших — практично відсутнім. Для таких фінансових активів, як акції, ф'ючерси та опціони, характерним є не тільки розвинений вторинний ринок, а й наявність спеціалізованих бірж для торгівлі цими активами. Вторинного ринку кредитів в Україні практично немає. У країнах з розвиненою ринковою економікою вторинний ринок кредитів розвивається за рахунок впровадження фінансовими посередниками інновацій на ринку інструментів позики, а саме внаслідок використання процедури сек'юритизації активів.

4. Залежно від місця, де відбувається торгівля фінансовими активами, розрізняють біржовий та позабіржовий ринки. Біржовий ринок пов'язують із поняттям біржі як особливим чином організованого ринку, що сприяє збільшенню мобільності капіталу та виявленню реальних ринкових цін активів. Біржовий ринок є переважно вторинним ринком, оскільки на ньому в більшості випадків відбувається торгівля емітованими раніше фінансовими активами. На позабіржовому ринку діють так звані торгово-інформаційні системи. Учасники таких систем — фінансові посередники — мають змогу ознайомитись із попитом-пропозицією на фінансові активи та укласти угоди з тими посередниками, пропозиції яких їх зацікавлять[16, c. 122-123].

На різних сегментах фінансового ринку біржовий та позабіржовий ринки відіграють різну роль. Так, на валютному ринку торгівля валютними ресурсами переважно зосереджується на позабіржовому міжбанківському ринку. На ринку цінних паперів як біржовий, так і позабіржовий ринки мають велике значення. Організаторами торгівлі на біржовому ринку цінних паперів виступають фондові та спеціалізовані біржі з торгівлі ф'ючерсними та опціонними контрактами. На позабіржовому ринку торгівля цінними паперами здійснюється через торговельно-інформаційні системи, які створюються торговцями цінними паперами відповідно до законодавства конкретної країни. Торгівля акціями відбувається переважно на біржовому ринку, а облігаціями — на позабіржовому.

5. Якщо взяти за характерну ознаку для класифікації поняття глобальності, можна здійснити поділ фінансових ринків на міжнародний та національні. Останні, у свою чергу, можуть бути поділені на ринки резидентів та нерезидентів (рис. 1.3).

Внутрішній ринок є ринком фінансових активів, емітованих резидентами певної країни, які перебувають в обігу в межах цієї країни. Прикладом цінних паперів, що перебувають в обігу на внутрішньому ринку України, є акції, облігації та векселі, емітовані вітчизняними підприємствами, облігації місцевих позик тощо.

Зовнішній ринок — це ринок, на якому нерезиденти пропонують свої цінні папери до продажу резидентам певної країни. В цьому випадку цінні папери відповідають законодавству країни, де вони розміщуються чи пропонуються до продажу. Такі цінні папери називаються іноземними цінними паперами. Ринок нерезидентів в Японії називають "самурайським", в Іспанії — "матадОрським". Цінні папери, які перебувають в обігу на цьому ринку, називають іноземними цінними паперами. Ринки іноземних цінних паперів досить розвинені лише в окремих країнах, де державне регулювання сприяє розвитку таких ринків.

На міжнародному фінансовому ринку активи, емітовані поза юрисдикцією будь-якої однієї країни, пропонуються інвесторам багатьох країн. Учасниками міжнародного ринку виступають уряди, центральні банки, фінансові інститути, великі промислові корпорації, а також міжнародні фінансові інститути та організації. Основними фінансовими інструментами, що мають обіг на міжнародному ринку, є еврокредита, єврооблігації, євроакції та похідні фінансові інструменти — ф'ючерси, форварди, опціони, свопи.

Постійний розвиток міжнародних ринків та інтеграційні процеси на них сприяють розвитку світової економіки, оскільки дають можливість кращого розподілу фінансових ресурсів у світовому масштабі. Водночас вони роблять більш взаємозалежними економіки різних країн і зменшують можливості урядів країн у регулюванні процесів на національних фінансових ринках[15, c. 77-81].

6. Остання класифікація, на якій ми зупинимось (рис. 1.4), не має чітко визначеної ознаки. Проте оскільки окремі сегменти вітчизняного фінансового ринку мають специфічну структуру та механізми функціонування, є сенс виділити такі складові фінансового ринку, як ринок цінних паперів (фондовий ринок), валютний та кредитний ринки.

Вітчизняний валютний ринок відокремлений і жорстко-регульований, його функціонування пов'язане із великою кількістю законодавчих та нормативних актів, що стосуються валютного регулювання та валютного контролю, правил обігу іноземної валюти на території України, основ функціонування міжбанківського валютного ринку тощо. Фондовий та кредитний ринки також функціонують за своїми законами. В цілому фінансовий ринок України досить відокремлений від інших фінансових ринків, і сьогодні тільки розпочинається його інтеграція в систему міжнародних фінансових ринків.

Слід зазначити, що на розвинених фінансових ринках валютний ринок (ринок, на якому здійснюється торгівля іноземною валютою) не виділяється окремо як складова фінансового ринку. Кредитний ринок виступає як специфічна складова ринку інструментів позики.

Фінансовий ринок може бути як повністю сегментований, так і повністю інтегрований. Якщо ринок повністю сегментований, інвестор з однієї країни не може вкласти кошти в цінні папери в іншій країні. При цьому цінні папери одного ступеня ризику на різних ринках мають різну ставку доходу, що обумовлюється як сегментованістю ринків, так і різницею в курсах валют та відмінностями в системах оподаткування. В повністю інтегрованому ринку інвестор може інвестувати кошти будь-де. При цьому цінні папери одного ступеня ризику забезпечують інвестору однаковий рівень доходу. Сьогодні фінансові ринки різного рівня, а також ринки різних фінансових інструментів різною мірою інтегровані. Емітенти мають обмежені можливості щодо залучення дешевшого капіталу поза місцевим ринком, а інвестори — щодо вкладення коштів на ринках інших країн та на міжнародному ринку[22, c. 116-119].

Процес інтеграції фінансових ринків, який зараз триває в світі, пов'язаний із багатьма процесами, що відбуваються на національних та міжнародних ринках. Найважливішу роль серед них відіграють:

• розвиток новітніх технологій, що робить високоефективними інформаційну інфраструктуру фінансового ринку та систему розрахунків між учасниками ринку;

• концентрація діяльності учасників ринку в світових фінансових центрах;

• інституціалізація фінансових ринків, тобто постійне збільшення частки інституційних учасників ринку (інвестиційних, страхових компаній, пенсійних фондів тощо);

• лібералізація фінансових ринків, тобто створення законодавства, що сприяє проникненню учасників ринку на фінансові ринки різних рівнів і стимулює їх активність[18, c. 49].

Розділ 2. Сучасний стан фінансового ринку в Україні та проблеми його функціонування

2.1. Модель фінансового ринку України

Однією зі складових фінансової системи України є фінансовий ринок. Це механізм перерозподілу капіталу між кредиторами і позичальниками за допомогою посередників та фінансових інститутів.

Фінансовий ринок є цілісною системою, яка складається із взаємопов'язаних та взаємодоповнюючих елементів, кожний з яких спроможний окремо впливати на розвиток цієї системи.

Отже, можна сказати, що фінансовий ринок обов'язково має становити цілісну і прозору систему, в якій активно взаємодіють найрізноманітніші фінансові активи. Вилучення з обігу будь-якого з елементів системи негайно призведе до її руйнування і занепаду

Крім того, є й інші схеми поділу фінансового ринку як системи. Фінансовий ринок може діяти як на міжнаціональному (світовому) рівні, так і національному (рівні держави), регіональному чи місцевому рівнях.

Провідну роль у фінансовій системі України відіграють банки. Проте слід зазначити, що фінансовий ринок нашої країни ще перебуває в стадії формування, хоч окремі його сегменти розвиваються досить активно. Так, сектор небанківських фінансових установ став серйозним джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів в економіку, вважає колишній голова Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг В. Суслов. 2004 р. він назвав "роком вибухоподібного зростання та розширення ринку". До Державного реєстру фінансових установ станом на початок 2005 р. було внесено 387 страхових компаній, 610 кредитних спілок, 221 ломбард, 45 фінансових компаній, 24 недержавні пенсійні фонди та 28 адміністраторів НПФ. Тривало зростання кількості страхових компаній, особливо компаній, що займаються страхуванням життя (їх уже 45). "Справжнє страхування починається тоді, коли розвивається довгострокове страхування життя", — вважає В. Суслов. Це, за його словами, пов'язано з високою рентабельністю цього різновиду страхової діяльності.

2004 р. різко збільшилося збирання валових премій — до 19,431 млрд. грн., що на 10 млрд. більше, ніж 2003 р. Частка валових страхових премій у валовому внутрішньому продукті України 2004 р. становила 5,62 %, тоді як 2003 р. — 3,42 %. Позитивні процеси відбуваються в перестрахуванні: вперше за десять років частка внутрішнього перестрахування (50,3 %) перевищила частку перестрахування у нерезидентів (9,8 %). Це означає, що величезні обсяги капіталу залишилися всередині країни — вони або інвестуються, або іншим чином беруть участь у розвитку економіки, що є одним із основних досягнень у регулюванні страхового ринку. Комісії вдалося перекрити канали виведення коштів за межі України через схеми псевдоперестрахування ризиків у Литві й Латвії: кількість українських компаній, що працюють із контрагентами в цих країнах, скоротилася з 22 до 3[14, c. 21-23].

Тим часом експерти визнають, що вартість ліцензій, які видаються на страхову діяльність, є досить високою, однак це відповідає міжнародному досвіду: в тих країнах, де не оподатковується прибуток, ліцензії, як правило, дорогі.

Керівництво Державного департаменту фінансового моніторингу (Держфінмоніторингу) акцентує увагу на тому, що найближчим часом страхові компанії стануть одним з інвесторів житлового будівництва. Таким чином довгострокові ресурси компаній зі страхування життя реально використовуватимуться для інвестування економіки.

Становлення контрактних відносин під час розвитку економічних, у тому числі фінансових, систем, як відомо, може відбуватися за трьома моделями: американською (або англосаксонською), романо-германською (інші назви — євроконтинентальна, німецько-японська) та ісламською. Перші дві з них вважаються основними.

Принципова відмінність цих двох моделей полягає в тому, що романо-германська уособлює домінування кредитної форми фінансування з використанням інструментів боргу, тоді як англосаксонська використовує ринок цінних паперів, особливо ринок акцій і пайових сертифікатів, як пріоритетний інструментарій формування контрактних відносин. Реалізація англосаксонської моделі потребує розвинутішої мережі посередницьких структур, зокрема небанківських, пропозиції та споживання масових послуг дрібними учасниками ринку.

Фінансовий ринок України еволюціонує шляхом модифікації кількісних і якісних характеристик свого розвитку — насамперед шляхом упровадження нових інструментів, операцій і послуг. Разом із наявними проблемами (незадовільні оцінки капіталізації, ліквідності та прозорості, слабкий захист прав власності) спостерігаються очікувані ознаки інституціоналізації ринку: переважання інституційних учасників — інвесторів, кредиторів і реципієнтів капіталу над індивідуальними, що свідчить про зрілість корпоративних (об'єднаних) варіантів розміщення активів та професіональне використання коштів; поширення організованих форм установлення і реалізації фінансових відносин, що означає легітимність та прозорість намірів учасників-контракторів при здійсненні угод[13, c. 76-78].

Доцільно визначити особливості розвитку вітчизняного фінансового ринку, проаналізувавши використання тих чи інших фінансових інструментів. У табл. 2.1 міститься інформація, що характеризує співвідношення використання пайових і боргових фінансових інструментів (інструментів власності та боргу) на фінансовому ринку України.

Дані таблиці, що стосуються цього періоду, спонукають експертів до однозначного висновку про перевагу інструментів боргу в сукупності засобів фінансування розвитку інституційних одиниць. Попри поступальне зростання вартісного виміру використовуваних фінансових інструментів обох видів (у 8,7 раза щодо інструментів власності та у 4,4 раза щодо інструментів боргу), помітні змінні відносні оцінки їх частки. Так, використання інструментів боргу переважає над інструментами власності, і різниця між ними досить значна.

Чинники, що зумовлюють борговий характер фінансового ринку України, а також особливості переважного застосування фінансових інструментів із фіксованою дохідністю виокремив і аргументував доктор економічних наук В.В. Корнєєв[13, c. 80-81].

1. Тенденція до посилення інсайдерської структури власності з переважанням великих корпоративних власників.

За поступової концентрації капіталу мажоритарні власники підприємств не зацікавлені в розмиванні власності в акціонерних капіталах і тому схиляються до використання засобів боргового фінансування.

Побудова інсайдерського типу корпоративного управління, за якого зменшується частка власності держави і працівників — членів трудового колективу як дрібних інвесторів, з одного боку, і підвищується роль адміністрації (менеджменту) та зовнішніх великих інвесторів — з іншого, є визначальною тенденцією постприватизаційного перерозподілу капіталу на ринках України, Росії та інших держав. Тому фінансовий ринок України можна схарактеризувати як stakeholder capitalism — капіталізм власників великих пакетів, в основі якого виокремлюється німецько-японська модель.

2. Стабільно висока частка банківського кредиту в сукупності засобів фінансування.

Обсяги кредитного портфеля вітчизняної банківської системи постійно зростали впродовж останніх років як стосовно ВВП країни (більш ніж двократне зростання від 11,5 % у 2000 р. до 25,6 % на початок 2004 р.), так і у вартісному вираженні (досягли 67,8 млрд. грн. на початок 2004 р. і майже 88 млрд. грн. наприкінці жовтня 2004 р.). У структурі кредитів комерційних банків найбільшу частку (майже 80 %) мають кредити, надані суб'єктам господарювання.

3. Фізичні особи (домогосподарства) як потенційно масовий інвестор є консервативними і обмеженими у виборі фінансових продуктів.

Пропозиції щодо розміщення вільних коштів домогосподарств залишаються недостатньо диверсифікованими внаслідок обмеженого переліку наявних фінансових інструментів. Новаторські пропозиції щодо розміщення капіталу від банківських і небанківських посередників трапляються епізодично. Переважна частка заощаджень населення має депозитний характер з використанням відповідних банківських інструментів або елементарно тезаврується як скарб в іноземну валюту. Вкладення домогосподарств у цінні папери вкрай незначні.

За оцінкою керівника групи радників голови Національного банку В. Литвицького, 2005 р. кількість депозитів зросла на 90 % проти 17 % у 2004 р. Крім цих грошей, за його оцінками, на руках у населення залишалися ще 50 млрд. грн., для яких була пряма дорога на споживчі ринки. Проте цей шлях має певні наслідки. Причому не лише для ринку, який не має достатнього товарного покриття, а й для самих громадян — попит, що різко підвищився, автоматично підвищує ціну пропозиції, а отже, може інтенсивно підживлювати інфляцію.

В. Литвицький упевнений, що в країні настав час вводити додаткові інструменти, які абсорбують надмірні гроші, що є в населення[19, c. 125-127].

Відомо, що в Україні діють високі ставки депозитів, тому цінні папери внаслідок своєї ризикованості не такі привабливі. Разом із тим люди, поступово розуміючи, що на депозитах багато не заробиш, починають виявляти інтерес до цінних паперів (як із фіксованим, так і з нефіксованим прибутком, тобто облігацій і акцій).

Найпопулярніші зараз відкриті диверсифіковані пайові фонди — інструменти спільного інвестування, що дають змогу отримати близько 80 % прибутку на вкладення. Ризикованіші, але й дохідніші (рентабельність понад 100 %) закриті диверсифіковані фонди, які вкладають гроші лише в акції. Відмінність між ними полягає в тому, що з перших вкладник може вийти зі своїми грішми в будь-який момент, а з других лише тоді, коли фонд припинить свою діяльність. Тому, природно, популярність таких фондів дещо нижча.

Також громадянам у жодному разі не можна забувати про інститут недержавних пенсійних фондів, що зароджується в Україні. Перевага таких вкладень — можливість отримувати додаткові пенсійні виплати.

Крім усіх цих способів чесно заробити на своїх заощадженнях, є ще один — гра на різниці курсів на міжнародному валютному ринку "Форекс". Щоправда, призначений він в основному для любителів гострих відчуттів, але і їм варто братися за цю справу лише закінчивши спеціалізовані курси.

4. Спорідненість галузевої структури економіки і галузевої характеристики цінних паперів.

У межах вітчизняного фондового ринку домінують активи підприємств сфери паливно-енергетичного комплексу. Але оскільки їх акціонування здебільшого вже відбулося чи в окремих випадках зберігаються обмеження на приватизацію, то насамперед із метою фінансування розвитку такі підприємства використовують емісії корпоративних облігацій та інструменти банківського кредитування.

Отже, загальні й специфічні риси вітчизняної економіки, що відображаються в особливостях становлення інститутів фінансового ринку, тяжіють до німецько-японського типу господарювання з переважним використанням боргових інструментів для фінансування потреб економічного розвитку.

Багато проблем на фінансовому ринку нашої країни виникає тому, що в Україні досі не створено повноцінної депозитарної системи.

Навколо депозитарної системи в країні є безліч суперечностей. Тим часом у світі основні принципи побудови як систем обліку прав власності, так і систем виконання операцій на ринку цінних паперів уже давно визначені. Та й Закон "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні", який регулює цю сферу діяльності, на, думку експертів, своїми принципами відповідає загальносвітовим тенденціям

В Україні сьогодні вже сформувалася думка (як учасників фондового ринку, так і регулюючих державних органів) про доцільність реалізації централізованої дворівневої депозитарної системи: центральний депозитарій — хранителі цінних паперів, її центральною ланкою став депозитарій "Міжрегіональний фондовий союз", акціонерами та учасниками якого є всі ліцензовані в Україні зберігачі (в тому числі якась частка фонду належить державі). Втім, на підставі досить спірного трактування положення закону про те, що держава в міру своїх фінансових можливостей створює центральний депозитарій, було прийнято рішення про створення Національного депозитарію України. У результаті виникла необґрунтована і, на думку більшості учасників фондового ринку, непотрібна конкуренція[11, c. 93-96].

2.2. Аналіз сучасного стану фінансового ринку України

Банківський сектор є найбільшою складовою фінансового ринку України з активами, що складають майже 90% активів усіх фінансових посередників. Протягом останніх п’яти років загальні банківський сектор збільшилися в п’ять разів і став співрозмірними з банківськими секторами більш успішних перехідних економік.

Вкладення банків в цінні папери протягом 2001-2005 рр. зростали співрозмірно до росту активів, а основні цінні папери в портфелях банків – ОВДП.

01.01.2001: Загальні активи: 39.9 млрд. грн. 1.01.2006: Загальні активи: 223.0 млрд. грн.

В цілому, банківський сектор України розвивається співрозмірно до банківських секторів країн центральної і східної Європи. Більшість проблем, що обговорювалися вище, пов’язані скоріше з невизначеністю економічного середовища та нерозвиненістю фондового ринку. Два найголовніші наслідки малого фондового ринку для банківської системи – обмежені можливості для залучення капіталу та дефіцит інструментів для хеджування ризиків[1, c. 50].

Набагато більше структурних і інституційних проблем існує в діяльності небанківських фінансових посередників і в функціонуванні фондового ринку.

Протягом останніх кілька років страхові компанії розвиваються стрімкими темпами (Таблиця 3.2), проте про якість цього розвитку важко робити висновки, бо значна частина страхових угод укладаються підприємствами для уникнення оподаткування прибутку. Свідченням цього може бути, наприклад, дуже низьке співвідношення страхових виплат до зібраних страхових премій, що зараз складає близько 20,75% (14,08% — I кв.2003). Окрім того поширеними були і схеми виведення коштів за кордон через операції перестрахування. Після введення вимог до компанії-перестрахувальника практикування таких схем зменшилося, хоча таке рішення не є вирішує фундаментальних проблем, що породжують стимули використовувати страхові компаніїї для транзакцій, що по суті не є страховими.

Такими проблемами є:

· Обтяжливість норм і високі ставки податку на прибуток підприємств, що створюють стимули укладати псевдо-страхові угоди з афілійованими страховими компаніями і зменшувати податкові зобов’язання.

· Проблеми в оподаткуванні самих страхових компаній – ефективна ставка оподаткування є низькою, порівнюючи, наприклад з оподаткуванням прибутку підприємства. Знову ж таки, стимул для угод з псевдо-страхування

· Низькі стандарти розкриття інформації страховими компаніями, нерозвиненість системи пруденційного нагляду за страховими компаніями[17, c. 61-62]

Тенденції останнього року — скорочення активів страхових компаній може бути наслідком більш суворих вимог до страхових компаній. Скорочення активів відбулося за рахунок зменшення отриманих страхових премій: обсяг отриманих страхових премій скоротився майже на третину порівняно з попереднім роком. Це відбулося, в основному, за рахунок суттєвого скорочення страхування фінансових ризиків (більше, ніж вдвічі) та відповідальності (більше, ніж втричі).

Кредитні союзи є наступними за розмірами небанківськими посередникам, проте їх загальні активи є досить малими — 0.3% від ВВП

Недержавні пенсійні фонди, хоча і представлені на ринку, проте також є дуже малими із загальною кількістю учасників близько 69 тисяч — 0.3% працездатного населення України. Недержавні пенсійні фонди, схоже, протягом найближчого часу будуть розвиватися повільно через відсутність послідовної пенсійної реформи та низьку довіру населення до системи пенсійного накопичення в цілому.

Протягом останніх декількох років фондовий ринок України постійно зростає, проте все ще залишається невеликим за своїми розмірами та неефективним з точки зору виконання притаманних йому функцій.

На кінець 2006 року в Україні функціонує 8 бірж та 2 ТІС. Основна торгівля сконцентрована на Першій Фондовій Торговельній Системі (ПФТС) – близько 90% всіх торгів на організованому ринку[20, c. 92].

Розділ 3. Основні напрямки реформування ринку фінансових послуг в Україні

Метою реформування ринків капіталу має бути створення ліквідного та конкурентоздатного ринку, що виконуватиме економічні функції, притаманні фінансовим посередникам країн з розвиненою економікою, а саме

1. Мобілізація капіталу інвесторів

2. Диверсифікація капіталу та забезпечення інструментів для ефективного управління ризиками

3. Надання учасникам ринку інформації про ціни фінансових інструментів, що

сприятиме більш ефективному розподілу ресурсів

4. Сприяння кращому корпоративному управлінню

5. Забезпечення ефективної системи розрахунків та клірингу

6. Зменшення проблеми несиметричності інформації між учасниками ринку

Як вже зазначалося вище, зараз фінансовий ринок України (включаючи фондовий ринок) не виконує більшість із цих функцій. Окрім цього нерозвиненість українського фондового ринку створює ряд перешкод для проведення економічної політики і є фактором стримування подальшого економічного розвитку. Через практичну відсутність високоліквідних інструментів з низькими ризиками, суттєво обмежені наявні інструменти монетарної політики. Центральний банк здебільшого покладається на використання резервних вимог, що не є гнучким і ефективним інструментом. Проблема ще більше загостриться на початку переходу до таргетування інфляції. Середньо- і довгострокова бюджетна політика також сильно залежить від розвитку фондового ринку – пенсійна реформа неможлива без розвинених пенсійних фондів, як приватних, так і державних. Уже зараз нестача надійних інструментів на внутрішньому фондовому ринку є серйозним стримуюючим фактором для розвитку пенсійних фондів (а недорозвиненість пенсійних фондів і інших інституційних учасників гальмує розвиток фондового ринку через недостатність попиту). Рудиментарність фондового ринку стримує можливості інвестиційної і інноваційної діяльності в Україні – при тому, що спостерігається ріст у промисловості, виникає попит на фінансування інвестицій та інновацій. Банківський сектор, навіть у високорозвинених фінансових системах має обмежені можливості кредитувати великі та/ або довготермінові капіталовкладення. Тому, попри успішну динаміку у банківському секторі, значна потреба у довготермінових інвестиціях залишатиметься нереалізованою, якщо інституційні вади і перешкоди для розвитку фондового ринку триватимуть. Наведені вище системні наслідки нерозвиненого фондового ринку є серйозними аргументами на користь того, що активна політика розвитку ринків капіталу має бути пріоритетом на найближчі кілька років і на середньострокову перспективу[17, c. 63-64].

Виходячи з досвіду країн, де фондовий ринок успішно розвивається, уже в короткотерміновому періоді (1-2 роки) можна здійснити ряд заходів, що можуть дати поштовх до швидкого зростання фондового ринку. Такими є заходи, що спрямовані на підвищення ліквідності ринку і зростання пропозиції і попиту на ринку. Зокрема, проведення точкової приватизації через первинне розміщення великих пакетів акцій на організованому ринку, спрямування іпотечних сертифікатів на організований ринок, початок лібералізації руху капіталу.

Однак, згадані кроки, навіть даючи певний позитивний імпульс в короткостроковій перспективі, не здатні забезпечити ефективний фінансовий ринок та його стабільний розвиток у середньо- та довгостроковій перспективі. Одночасно потрібно готувати рішення для прийняття у середньостроковій перспективі, що зменшать більш системні перешкоди і забезпечать захист прав акціонерів, принципи і стандарти розкриття інформації, реформування регулювання і нагляду за учасниками ринку, розвиток інфраструктури ринку (Етап 2).

Послідовність реформування ринку фінансових послуг України

Етап 1

Поштовх до швидкого розвитку (1-2 роки)

1. Сприяння ліквідності організованого ринку

2. Запровадження жорсткіших норм проходження лістингу на біржах та ТІС у термінах розкриття інформації

3. Проведення приватизації через первинне розміщення великих пакетів акцій на організованому ринку

4. Початок лібералізації капітального рахунку

Етап 2

Приведення нормативної бази та регулювання ринку фінансових послуг у відповідність до світових стандартів (2-5 років)

1. Прийняття Закону „Про акціонерні товариства”

2. Врегулювання на законодавчому рівні випуску та обігу різних видів фінансових інструментів, зокрема похідних цінних паперів

3. Створення централізованої депозитарної системи з уніфікованими правилами обліку, зберігання і клірингу

4. Забезпечення на законодавчому рівні жорстких стандартів розкриття інформації емітентами, фінансовими посередниками та регуляторами

5. Скоординованість дій регуляторів, їх незалежність, адекватність ресурсів

6. Подальші заходи, пов’язані з лібералізацією капітального рахунку

Етап 3

Досягнення стратегічних цілей (10-15 років)

1. Створення системи регулювання і нагляду, що відповідає Базельським принципам

2. Інтеграція внутрішнього фондового ринку до європейського ринку

4. Запровадження повно функціонуючої реформованої пенсійної системи

За такої схеми встановлення стратегічних цілей реформ є ключовим моментом і має стати певним орієнтиром для учасників ринку. Одночасно, досягнення таких цілей є середньо- та довгостроковою перспективою. По-перше, реалізація певних заходів за даних зовнішніх (по відношення до фінансового сектору) умов не може бути здійснена миттєво. З одної сторони це просто неможливо через відсутність відповідних для цього умов (наприклад, це стосується інтеграції до міжнародних фінансових структур чи повномасштабної пенсійної реформи). З іншої ж сторони, форсування деяких кроків (наприклад, повної лібералізація капітального рахунку, перехід до регулювання за функціональною ознакою, та ін.) може мати більше негативних аніж позитивних наслідків[20, c. 90-92].

Висновки

Розвиток фінансового ринку неможливий без підвищення рівня довіри до фінансових посередників. Неврегульованість окремих аспектів діяльності фінансових посередників призводить до порушення прав та інтересів як їх самих, так і інших суб'єктів ринку. Пріоритетними для посередників мають бути стратегії інвестиційного спрямування, що забезпечують реалізацію сукупності реального й фінансового інвестування, досягнення високої рентабельності вкладень, збереження реальної вартості вкладених коштів протягом терміну інвестування, можливість швидкої реалізації фінансових активів. Підвищенню довіри до фінансових посередників сприятимуть: удосконалення корпоративного управління з метою забезпечення ефективності планування, контролю та оптимізації управління ризиками; розкриття інформації про фінансово-господарську діяльність, структуру власності, емісію та укладені угоди з купівлі-продажу цінних паперів на вторинному ринку. Формуванню попиту у фінансовому секторі сприятиме розвиток пенсійних систем і переорієнтація страхових послуг у бік накопичувальних видів страхування. Вибір пріоритетів розвитку страхового ринку має бути безпосередньо пов'язаним із ринком фінансового капіталу, що дасть змогу комбінувати різні фінансові інструменти, зокрема, використовувати цінні папери для безпечного та прибуткового розміщення страхових резервів; розвивати систему взаємодії банківського і страхового секторів економіки, вторинного ринку страхових послуг, допоміжної та обслуговуючої інфраструктури ринку особистого страхування; забезпечувати належний рівень поінформованості споживачів послуг про стан і можливості ринку страхування. Державні регуляторні органи особливу увагу мають приділяти: забезпеченню дієвого нагляду за фінансовими посередниками на основі консолідованого обліку ризиків відповідно до міжнародних стандартів; узгодженню механізму надання податкових пільг для небанківських установ з метою обмеження диспропорційного розвитку одних установ за рахунок інших; стимулюванню розвитку механізмів гарантування безпеки внесків юридичних та фізичних осіб, зокрема шляхом введення обов'язкового страхування таких банківських ризиків, як страхування великих депозитів і професійної відповідальності банкірів.

Список використаної літератури

1. Андрушків Т. Банки як суб'єкти фінансових ринків України:роль і перспективи //Банківська справа. — 1998. — № 2. — C. 50-53

2. Береславська О. Тенденції розвитку фінансових ринків у 2002 році та їх вплив на економіку України//Вісник Національного банку України. — 2003. — № 2. — C. 54-57

3. Бойко В. Посилення державного регулювання фінансового ринку: аргументи "за" і "проти //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 2. — C. 61-64

4. Дмитрієва О. Поняття та характеристика ринку фінансових послуг //Банківська справа. — 2004. — № 3. — C. 61-65

5. Задоя А. Структура та функції сучасного фінансового ринку //Фінанси України. — 1999. — № 5. — C. 3-17

6. Іваницька О. Взаємодія фінансових ринків і економічне піднесення //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 4. — C. 68-72.

7. Іваницька О. До проблеми оцінки ефективності фінансових ринків //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 3. — C. 75-80.

8. Іваницька О. Значення наукової інфраструктури у розвитку фінансового ринку //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. — C. 228-234.

9. Іваницька О. Фінансовий ринок і корпоративне управління //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 4. — C. 104-110

10. Іваницька О. Фінансова інфраструктура та її вплив на ефективність фінансових ринків //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 4. — C. 188-194.

11. Ільченко-Сюйва Л. Ринок фінансових послуг в Україні: проблеми і перспективи розвитку //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 4. — C. 93-100

12. Клименко В. Забезпечення конкурентоспроможності фондового ринку України як головна передумова фінансової безпеки держави //Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 10. — С.18-24.

13. Корнєєв В. В. Модель та інструментарій фінансового ринку України //Фінанси України. — 2005. — № 6. — С.76-81.

14. Корнєєв В. Еволюція і перспективи фінансового ринку України //Економіка України. — 2007. — № 9. — C. 21-29

15. Курило О. Глобалізація фінансових ринків/ Олена Курило //Політика і час. — 2005. — № 4. — C. 77-81.

16. Любкіна О. В. Фінансові ринки у контексті глобалізації //Фінанси України. — 2005. — № 9. — С.122-128.

17. Масляєва К. Необхідність розроблення цілісної стратегії розвитку ринку фінансових послуг в Україні та її основних напрямів //Право України. — 2007 . — № 7 . — С. 61- 64

18. Масляєва К. Стратегічні напрями розвитку ринку фінансових послуг //Юридична Україна. — 2007. — № 7. — C. 49-53

19. Невмержицький В.В. Стан та розвиток ринку фінансових послуг в Україні //Фінанси України. — 2004. — № 10. — С.123-130

20. Остафіль О.В. Проблеми та перспективи розвитку ринку фінансових послуг в Україні/ О.В Остафіль //Фінанси України. — 2004. — № 12. — С.89-92.

21. Стоян В. Фінансовий ринок України : проблеми і перспективи //Фінанси України. — 2000. — № 12. — C. 135-140

22. Токмакова І. Сутність і структура фінансового ринку //Фінанси України. — 2001. — № 12. — C. 112-120