1. Поняття фінансів. Фінанси як економічна та правова категорія

Фінанси є багатостороннім і складним явищем, що характеризується різними істотними ознаками, має певні якості й форми прояву.

Фінанси — це особлива сфера економічних відносин. Їх зміст, характер використання, закономірності розвитку визначаються соціально-економічними відносинами, що привалюють у державі, природою та функціями держави.

Фінанси — це вартісна категорія, яка органічно пов'язана з рухом вартості в її грошовій формі, з утворенням та використанням різних грошових фондів (державного бюджету, місцевих бюджетів, соціальних фондів), з грошовими відносинами, що існують між державою та приватним господарством. Свого часу один з відомих дореволюційних учених-фінансистів І. X. Озеров як предмет дослідження фінансової науки визначав фінансове господарство, тобто сукупність відносин, що виникають внаслідок публічного характеру отримання союзами матеріальних засобів; способи, завдяки яким такі союзи отримують для себе необхідні кошти і як ці кошти відображаються на інших сторонах життя.

Фінанси — це грошові відносини, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства у зв'язку з формуванням грошових доходів і нагромаджень у суб'єктів господарювання та держави і використанням їх на розширене відтворення, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.

Дістаючи нормативно-правове закріплення, відносини у сфері фінансової діяльності стають уже об'єктом дослідження юриспруденції. Однак предметом дослідження фінансового права як галузі права, науки, навчальної дисципліни є не всі фінанси, що обертаються у суспільстві й національній економіці і надалі набувають міжнародного значення.

2. Фінансова діяльність держави

Фінансова діяльність держави — це діяльність держави та її органів у галузі мобілізації, розподілу та витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою покриття фінансових потреб держави й виконання її функцій.

Характеризуючи фінанси, слід виходити з таких ключових елементів, як фінансові відносини та фінансова діяльність. Фінансові відносини відображають рух вартості від одного суб'єкта до іншого. Вони характеризують розподільні, перерозподільні та обмінні процеси і матеріально проявляються у грошових потоках. У свою чергу фінансова діяльність проявляється у формуванні доходів та здійсненні витрат певним суб'єктом.

Об'єктом фінансової діяльності є фінанси, які не слід ототожнювати з грошима, що є значно вужчим поняттям. Сфери функціонування грошей і фінансів перетинаються в певному сегменті; вони взаємопов'язані і взаємозалежні, але не тотожні. Фактично гроші виступають інструментом фінансових відносин.

Методи фінансової діяльності держави — це конкретні прийоми та засоби, за допомогою яких уповноважений державою орган від її імені мобілізує, розподіляє та використовує фонди коштів.

3. Принципи фінансової діяльності держави

Зазначимо принципи фінансової діяльності.

1) Публічний характер фінансової діяльності держави.

2) Розподіл функцій у галузі фінансової діяльності держави між представницькими та виконавчими органами влади на основі конституційного принципу розподілу компетенції законодавчої та виконавчої влади загалом.

3) Принцип пріоритету органів законодавчої над органами виконавчої влади (тісно пов’язаний з попереднім принципом).

4) Принцип пріоритетності публічних видатків щодо прибутків казни.

5) Принцип здорових фінансів.

6) Принцип фінансової безпеки та інші принципи.

4. Методи фінансової діяльності держави та органів місцевого

З огляду на три основні напрями фінансової діяльності держави можна виділити й три відповідні групи методів фінансової діяльності держави: 1) мобілізація; 2) розподіл; 3) використання.

У процесі мобілізації використовуються наведені нижче методи.

1)Обов’язковий, який полягає у примусовому й безвідплатному вилученні частини грошових коштів у власників на користь держави.

Цей метод передбачає встановлення виду платежу, його точного розміру, терміну внесення платежу обов’язкової санкції за порушення терміну у вигляді пені, штрафів.

2)Добровільний метод мобілізації коштів у юридичних осіб і населення (грошово-речові лотереї, позики різних видів, акції, випуск державою облігацій, інших цінних паперів).

Під час розподілу коштів використовують такі методи:

— метод фінансування — безвідплатний, безповоротний, цільовий, плановий відпуск коштів з централізованого фонду (бюджету). Здійснюється у формі дотацій, субсидій і субвенцій;

— метод кредитування — відпуск коштів на принципах повернення, строковості й відплатності. Існють два види кредиту: державний, коли позичальником виступає держава, а кредитором — юридичні особи й громадяни; банківський, коли кредиторами виступають кредитні установи.

Під час використання встановлюються такі методи:

— метод встановлення цільового призначення державних грошових фондів коштів (наприклад, Пенсійного фонду);

— метод встановлення порядку використання коштів;

— метод встановлення компетентними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів;

— метод фінансового контролю;

— метод планування та ін.

5. Органи, що здійснюють фінансову діяльність

Фінансова політика держави безпосередньо здійснюється органами управління державними фінансами. У фінансовій діяльності держави беруть участь усі державні органи законодавчої та виконавчої влади. Представницькі державні органи (Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування) та державні органи виконавчої влади загальної компетенції (Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська й Севастопольська міські, районні, районні в містах державні адміністрації) управляють фінансовою діяльністю поряд із здійсненням інших функцій у відповідних територіальних масштабах. До їх компетенції входить вирішення загальних фінансових питань, що забезпечують комплексний економічний і соціальний розвиток, формування збалансованого ринкового господарства на певній території.

Практично всі органи держави, без винятку, займаються фінансовою діяльністю. Проте масштаби їх фінансової діяльності та участь у ній неоднакові через відмінність у завданнях та правовому статусі.

Організація оперативного управління фінансами здійснюється через спеціалізовані державні органи виконавчої влади, наприклад, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Рахункову палату України, Державну податкову адміністрацію України.

6. Фінансова діяльність Рахункової палати, Міністерства фінансів Фінансова діяльність Рахункової палати, Міністерства фінансів України, органів Державного казначейства, Державної контрольно-ревізійної доходів служби в Україні

Так, відповідно до Конституції України Верховна Рада України затверджує Державний бюджет, здійснює контроль за його виконанням, приймає рішення по звіту про виконання Державного бюджету, а також затверджує рішення про наданні Україною позик і економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про отримання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, здійснює контроль за їх використанням.

Виключно законами України Верховна Рада встановлює:

Державний бюджет і бюджетну систему України, систему оподаткування, податки і збори, основи створення і функціонування фінансового ринку; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного боргу; порядок випуску і обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Президент України як глава держави забезпечує в області фінансів погоджене функціонування і взаємодію органів державної влади, визначає основні напрямки фінансової політики держави, здійснює керівництво фінансовою діяльністю. Президент призначає Міністра фінансів, подає на затвердження Верховної Ради України кандидатуру голови Національного банку України і призначає половину складу Ради Національного банку України. Глава держави наділений повноваженнями по створенню в межах коштів, передбачених в Державному бюджеті України, консультаційних, дорадчих і інших допоміжних органів і служб.

Кабінет Міністрів України є вищим органом в системі органів виконавчої влади. Він відповідає перед Президентом України, підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України. В області здійснення фінансової діяльності функції уряду — це забезпечення фінансової політики, розробка законів про Державний бюджет України, надання Верховній Раді звітів про його виконання.

Водночас фінансова діяльність держави здійснюється через особливі органи, які реалізують і скеровують її відповідно до наданих повноважень. На відміну від вищих органів, що забезпечують стратегічне, загальне керівництво фінансами, вони забезпечують організацію оперативного управління фінансами. Це спеціально створена система фінансово-кредитних органів для управління фінансами та здійснення контролю у цій сфері, компетенція якої охоплює усі ланки фінансової системи. До таких органів відносять Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Національний банк України. Спеціальні повноваження у сфері фінансового контролю покладено на органи Державної податкової служби України та Контрольно-ревізійної служби України. Окреме місце у цій системі посідає Рахункова палата України — вищий контрольний орган для публічного контролю бюджету.

Міністерство фінансів України — центральний орган виконавчої влади, підпорядкований Кабінету Міністрів України. Основні завдання Мінфіну України:

— розробка єдиної державної фінансової політики;

— здійснення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної фінансової ситуації в Україні, а також перспектив її розвитку;

— розробка стратегії щодо запозичень держави і погашення та обслуговування державного боргу;

— розробка проекту Державного бюджету України та прогнозних показників зведеного бюджету України, забезпечення у встановленому порядку виконання Державного бюджету України, контроль за додержанням правил складання звіту про виконання Державного бюджету України та зведеного бюджету України;

— забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках соціально-економічного розвитку України;

— забезпечення ефективного використання бюджетних коштів і здійснення у межах своєї компетенції державного фінансового контролю та інше. Державне казначейство утворене при Міністерстві фінансів України. Воно включає Головне управління та його територіальні органи. Основні завдання Держказначейства України:

— організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю за ним;

— управління наявними коштами Державного бюджету України, коштами державних позабюджетних фондів і позабюджетними коштами установ та організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України;

— фінансування видатків Державного бюджету України;

— ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;

— здійснення управління державним боргом;

— розподіл між ланками бюджетної системи відрахувань від загальнодержавних податків, зборів та обов'язкових платежів;

— здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України;

— розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов'язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

Органи Державної податкової служби України включають Державну податкову адміністрацію України, державні податкові адміністрації (в Автономній республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях) та територіальні державні податкові інспекції. У складі органів податкової служби перебувають також відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями — податкова міліція.

Визначальною рисою організації роботи податкових органів в системі інших спеціалізованих органів у сфері фінансів є те, що вони координують свою діяльність з фінансовими органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державними митними органами, установами банків, а також з податковими службами інших держав.

7. Фінансовасистема держави, її елементи

Фінансова система — сукупність фінансових інститутів, за допомогою яких держава мобілізує, розподіляє та використовує грошові кошти.

Фінансова система включає:

· бюджетну систему;

· децентралізовані фонди (фінанси галузей народного господарства);

· кредитну систему;

· державне страхування.

Бюджетну систему утворюють Державний бюджет і місцеві бюджети. Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування.

Фінанси галузей народного господарства — це фонди, які не є власністю держави, але входять до фінансової системи через систему податків, обов’язкових платежів або отримання коштів методом фінансування чи кредитування.

Державний кредит — фонд коштів, який утворюється шляхом випуску державних позик.

Страхування є системою особливих грошових відносин, що займають проміжну ланку між фінансовими та кредитними відносинами. Страхові відносини — це відносини в сфері формування Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування в зв’язку з тимчасовою втратою працездатності тощо.

8. Поняття, предмет та метод фінансового права

Предметом галузі права є коло суспільних відносин, що регулюються цією галуззю права.

Предмет фінансового права становлять суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави, тобто відносини щодо формування, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою реалізації функцій держави.

Предмет фінансового права становлять тільки ті відносини, які врегульовані правом у цій сфері за допомогою методу владних приписів.

Його сутність полягає в тому, що вирішення будь-якого питання здійснюється волею однієї сторони.

Методу владних приписів притаманні такі риси, як категоричність владних велінь фінансово-правових норм і відсутність оперативної самостійності суб’єктів фінансового права.

Крім методу владних приписів у фінансовому праві використовують методи рекомендацій (між представницькими органами влади держави різного рівня та урядом України — наприклад, під час складання проекту Державного бюджету) та узгодження (використовується в процесі вирішення питань органами, що здійснюють фінансову діяльність одного рівня, іноді між сторонами, що уклали фінансовий договір (наприклад, договір про податковий кредит).

Метод фінансово-правового регулювання є підставою для відмежовування фінансового права від інших галузей.

9. Фінансове право в системі права України

Фінансове право має спільні риси з цивільним правом, передусім через подібність предмета правового регулювання. Як відомо, предметом цивільного права є майнові та немайнові відносини, а предметом фінансового права — відносини, які за своїм характером є майновими. Тому розмежування цих галузей права слід проводити за критерієм методу.

Методом цивільного права є юридична рівність сторін. Як зазначалося, методом фінансового права є метод владних приписів, який має протилежні з названим методом ознаки.

На противагу цьому спільні риси фінансового та адміністративного права виявляються саме в схожому методі — імперативному. Тому відмінності між адміністративним і фінансовим правом слід з’ясовувати шляхом розмежування предмету правового регулювання. Специфіка предмета фінансового права, на думку фахівців, полягає в тому, що до сфери фінансово-правового регулювання входять тільки ті відносини (за участю органів виконавчої влади), через які безпосередньо реалізується функція фінансового забезпечення держави. Отже, предметом фінансового права є тільки ті відносини, які безпосередньо стосуються формування, розподілу і використання державних грошових фондів. Предметом адміністративного права є відносини, що сприяють виконанню інших функцій держави: забезпечення національної безпеки, громадського порядку, охорона природи та ін.

Метод фінансового та адміністративного права також, на перший погляд, однаковий, але в адміністративному праві суб’єктам надається більше оперативної самостійності.

Ураховуючи викладене, найвдалішим і найповнішим є визначення поняття фінансового права як самостійної галузі публічного права, що регулює суспільні відносини у сфері мобілізації, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів держави з метою забезпечення виконання нею завдань і функцій.

10. Система фінансового права

Система фінансового права — об’єктивно зумовлена внутрішня побудова, об’єднання та розміщення фінансово-правових норм у певному зв’язку й послідовності.

Фінансове право як галузь права поділяється на загальну та особливу частину.

До загальної частини фінансового права входять норми, що визначають: поняття, зміст, принципи, методи, форми фінансової діяльності держави; систему та правовий статус державних органів, що здійснюють управління фінансовою діяльністю держави; предмет, метод фінансового права; фінансово-правові відносини, фінансово-правові норми, правове положення суб’єктів фінансового права та фінансових правовідносин; види, методи, органи фінансового контролю; підстави, ознаки, порядок застосування фінансово-правової відповідальності.

До особливої частини фінансового права належать розділи, які об’єднують правові норми, що регулюють відносини у сфері: державногобюджету, місцевих бюджетів, державних доходів, державних видатків, банківського кредитування та безготівкових розрахунків, грошового обігу й валютного регулювання. Ці розділи є підгалузями фінансового права і, своєю чергою, об’єднують фінансово-правові інститути, які містять правові норми. Наприклад, банківське право містить інститути відкриття рахунків у банках, кредитування тощо.

Необхідно зазначити, що система курсу фінансове право на сучасному етапі дещо відрізняється від системи фінансового права як галузі права України, оскільки в особливій частині курсу фінансового права такі інститути, як банківське або податкове право розглядаються лише поверхово в зв’язку з існуванням окремих курсів «Банківське право» та «Податкове право».

11. Джерела фінансового права

До джерел фінансового права належать: Конституція — Основний Закон України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства. Фінансове законодавство характеризується системністю, яку, поряд із іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах. Використання цих правил дає можливість у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим. Різні правила ієрархії нормативних правових актів зводяться до правил вертикальної та горизонтальної ієрархії.

12. Класифікація джерел фінансового права

Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти суб'єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Акти або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, не є чинними. Конституція — акт безпосередньої дії (ч. 3 ст. 8): принципи та норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини, у тому числі у сфері фінансової діяльності, якщо вони стосуються предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної дії норм Конституції є протизаконним, а винні у цьому органи та посадові особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб'єкти несуть юридичну відповідальність. Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96); встановлює компетенцію Рахункової палати України (ст. 98), Національного банку України (статті 99,100). У Конституції України визначено компетенцію уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо. Ряд інших статей Конституції безпосередньо або опосередковано пов'язаний зі сферою фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що впливає на якість фінансового законодавства. Зрозуміло, що конституційні норми-принципи визначають у відповідних галузях права чіткішу деталізацію положень, в яких існує інтерес держави.

Важливе місце серед джерел банківського права посідають закони, що мають загальне значення для здійснення господарської діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. До загальних можна віднести закони України "Про господарські товариства", "Про підприємництво", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про власність" тощо.

Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи. У 2001 р. в Україні був прийнятий Бюджетний кодекс України — перше кодифіковане джерело підгалузі фінансового права. Опрацьовується проект Податкового кодексу України.

Низка спеціальних законів у сфері бюджетних, податкових, грошово-кредитних відносин закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності. Це, в першу чергу, стосується законів України "Про Державний бюджет України", "Про систему оподаткування", "Про банки і банківську Діяльність". У сфері фінансів прийнято ряд статусних законів, що визначають правовий статус органів спеціальної фінансової компетенції, у тому числі закони України "Про Рахункову палату України", "Про Державну податкову службу України", "Про Національний банк України" тощо.

Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах органів виконавчої влади — постановах та декретах Кабінету Міністрів України (останні видавалися протягом 1992- 1993 років). Окреме місце належить актам органів місцевого самоврядування та місцевої влади, що стосуються сфери фінансової діяльності.

13. Поняття особливості фінансово-правових норм

Фінансове право як галузь права має свої первинні елементи, якими є фінансово-правові норми.

Фінансово-правова норма — це встановлене державою й забезпечене заходами державного примусу правило поведінки у відносинах, що виникають у процесі утворення, розподілу й використання грошових фондів держави.

Для фінансово-правових норм характерні певні особливості.

Так, вони мають специфічне цільове призначення, тобто регулювання відносин, що виникають у процесі фінансової діяльності держави, а саме формування, розподіл і використання державних фондів грошових коштів. Фінансово-правові норми є засобом реалізації суспільних, тобто публічних, а не приватних інтересів. Ці норми відрізняються від інших норм у системі права своєю нестабільністю.

Крім того, фінансово-правові норми носять державно-владний, імперативний характер.

14. Структура фінансово-правової норми

Структура фінансово-правової норми — це її внутрішня побудова, яка полягає в її поділі на складові частини, пов’язані між собою.

Гіпотеза — перша частина фінансово-правової норми, в якій вказується на ті умови, за наявності яких суб’єкту слід керуватися цією нормою. (Відповідає на питання «якщо», «у разі».) Диспозиція — частина фінансово-правової норми, яка вказує на поведінку, яка повинна мати місце за наявності обставин, передбачених гіпотезою (частіше вказуються певні обов’язки, інколи — права). Санкція — частина фінансово-правової норми, яка вказує на заходи державного примусу, які можуть бути застосовані до суб’єктів, що порушують диспозицію цієї фінансово-правової норми.

Зазвичай у статтях фінансового законодавства відсутні певні елементи фінансово-правової норми. Тоді вони містяться в інших статтях того самого нормативного акту або іноді в інших нормативних актах.

15. Види фінансово-правових норм

Фінансово-правові норми можна класифікувати за різними підставами.

Залежно від функцій, які виконує фінансове право, фінансово-правові норми поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні — це норми, які безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин шляхом надання учасникам прав і покладення на них обов’язків.

Охоронні — це норми, які передбачають застосування заходів державного примусу за фінансові правопорушення.

2. Залежно від змісту фінансово-правові норми поділяють на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні норми закріплюють структуру бюджетної системи, бюджетний устрій, види та обсяг грошових зобов’язань юридичних і фізичних осіб перед державою, визначають обсяг і спрямування видатків держави, тобто закріплюють матеріальний зміст юридичних прав та обов’язків учасників фінансових правовідносин.

Процесуальні норми фінансового права встановлюють порядок застосування та дії норм матеріального права. Це, наприклад, норми, які визначають порядок складання, затвердження та виконання бюджетів.

16. Фінансово-правові відносини, їх особливості

Фінансові правовідносини — це суспільні відносини, які виникають у сфері фінансової діяльності держави й регулюються фінансово-правовими нормами.

Фінансові правовідносини характеризуються такими особливостями:

· завжди виникають і розвиваються лише у сфері фінансової діяльності держави;

· є формою реалізації публічних інтересів, у зв’язку з чим є публічно-правовими;

· фінансово-правові відносини є по суті економічними відносинами (визначаються економікою та є видом економічних відносин);

· мають майновий характер, тобто завжди пов’язані з грошовими коштами (грошовим платежем, державними видатками);

· фінансові правовідносини є відносинами влади. Це пояснюється тим, що вони є формою реалізації фінансово-правової норми, яка має імперативний характер. Крім того, одним із суб’єктів фінансових правовідносин завжди є держава або уповноважений державою орган, які мають право надавати владні приписи.

17. Класифікація фінансово-правових відносин

Виходячи з основних функцій права, фінансові правовідносини класифікують на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини — правовідносини, в яких поведінка суб’єкта відповідає приписам фінансово-правових норм (відносини зі сплати до бюджету податків і зборів, з проведення перевірок).

Охоронні правовідносини виникають із факту неправомірної поведінки суб’єктів правовідносин як реакція держави на неї (відносини, пов’язані з податковим правопорушенням, з порушенням порядку і термінів повернення бюджетної позички).

За видом фінансово-правових інститутів фінансові правовідносини поділяються на: бюджетні; податкові; фінансів державних підприємств; з державного внутрішнього боргу; з бюджетних кредитів; з державного страхування; з бюджетного фінансування; з грошового обігу та розрахунків; з валютного регулювання.

18. Поняття, структура фінансових правовідносин

Характерною особливістю змісту фінансового правовідношення є те, що поведінці зобов’язаної особи в такому правовідношенні протистоїть право вимоги уповноваженої особи, яке переважно (крім права вимоги платника податку) є одночасно й обов’язком.

Однією з основних особливостей фінансових відносин є те, що вони завжди виступають як грошові відносини. Виділення такої особливості фінансових відносин пов'язано з дією законів вартості та товарно-грошових відносин. Друга особливість фінансових відносин пов'язана з відносно специфічною стадією суспільного відтворення — з відносинами розподілу. Розподільчий характер фінансових відносин закладено у самих функціях фінансів, перш за все у функції створення грошових фондів — централізованого, що зосередився у державному бюджеті, і децентралізованих, до яких належать грошові кошти підприємств, організацій та галузей народного господарства. Розподільчий характер фінансових відносин проявляється і в іншій функції фінансів — спрямуванні коштів цих фондів на задоволення потреб суспільства.

Для фінансових відносин характерною є також їх планомірність, яка нерозривно пов'язана з дією закону планомірного розвитку. Фінансові відносини — це організаційні відносини. Організація фінансових відносин безпосередньо належить до функцій держави, яка шляхом видання нормативно-правових актів стає організатором та координатором економічного життя суспільства у цілому. Однією з особливостей фінансових відносин є також їх суб'єктивний склад, який обумовлений генезисом фінансів. У фінансових відносинах одним з суб'єктів завжди виступає держава або уповноважений нею орган державної влади. Наявність такого суб'єкта визначає державно-владний характер цих відносин, що встановлюється діяльністю держави, яка концентрує фінансові ресурси, необхідні для здійснення своїх функцій. Можна сказати, що фінансові правовідносини, які є об'єктивними економічними відносинами, мають імперативний, державно-владний характер перш за все тому, що вони безпосередньо стосуються найголовнішої сфери виробничих відносин — відносин власності.

19. Суб'єкти фінансових правовідносин

Поняття «суб’єкт фінансових правовідносин» тісно пов’язане з поняттям «суб’єкт фінансового права».

Суб’єкт фінансового правовідношення — це той, хто бере участь у конкретному фінансовому правовідношенні і, таким чином, реалізує належні йому права й обов’язки.

Суб’єкт фінансового права має фінансову правосуб’єктність, яка дає йому можливість бути суб’єктом фінансових правовідносин. Поняття «фінансова правосуб’єктність» включає поняття «фінансова правоздатність» і «фінансова дієздатність».

Фінансова правоздатність — це здатність мати фінансові права та обов’язки, передбачені законом.

Фінансова дієздатність — це здатність особи самостійно або через законних представників набувати, здійснювати, змінювати й припиняти фінансові права та обов’язки, а також відповідати за їх невиконання та неправомірну реалізацію.

Суб’єкти фінансового права поділяються на три групи:

— суспільно-територіальні утворення — Україна як держава загалом, адміністративно-територіальні одиниці (Автономна Республіка Крим, області тощо);

— колективні суб’єкти — органи державної влади, організації та ін.;

— індивідуальні суб’єкти — фізичні особи, іноді посадові особи.

Україна як суверенна держава є суб’єктом фінансового права, має компетенцію в галузі фінансової діяльності, яку закріплено Конституцією України, Бюджетним кодексом України, іншими законодавчими актами.

Як суб’єкт фінансового права держава має певні права. Наведемо їх.

1. Матеріальні та процесуальні бюджетні права (на розгляд і затвердження бюджету).

2. Права на встановлення податків і зборів.

3. Права на отримання й стягнення податків і зборів.

4. Права в сфері державного кредитування.

5. Право грошової емісії.

Як суб’єкти фінансового права адміністративно-територіальні одиниці (область, район, місто, район у місті, селище, село) також мають певні права. Наведемо їх.

1. Право формування і виконання місцевого бюджету.

2. Право введення місцевих податків і зборів.

3. Право на випуск місцевих позик.

4. Право на отримання фінансової допомоги.

5. Право на надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах.

Підставою для визнання органів державної влади суб’єктами фінансового права є наявність у них компетенції в галузі фінансової діяльності держави.

Організації, підприємства, установи є колективними суб’єктами фінансового права стосовно:

— прав на отримання бюджетних асигнувань (бюджетні установи);

— прав на отримання бюджетних кредитів;

— прав на участь в кошторисному процесі;

— обов’язків із сплати податків і зборів;

— обов’язків податкових агентів;

— обов’язків з перерахування до бюджету вільного залишку прибутку або частки прибутку (казенні, державні підприємства);

— обов’язку надавати в податкові органи інформацію. Наприклад, органи, що реєструють фізичних осіб як підприємців; органи, що реєструють нерухоме майно, яке є об’єктом оподаткування.

Громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства є індивідуальними суб’єктами фінансового права, головним чином стосовно їх обов’язків.

20. Поняття та призначення фінансового контролю. Фінансова дисципліна

Об’єктом фінансово-правового регулювання є державний фінансовий контроль. Загальна мета фінансового контролю — створення ефективного фінансового механізму, а безпосередня мета — забезпечення ефективності фінансової діяльності держави. Об’єктом фінансового контролю є грошові процеси, що відбуваються під час формування, розподілу та використання державних фондів грошових коштів.

Предметом фінансового контролю є бухгалтерські звіти, баланси, кошториси тощо.

Зміст державного фінансового контролю становлять такі операції:

— перевірки виконання фінансових зобов’язань перед державою та органами місцевого самоврядування з боку фізичних та юридичних осіб;

— перевірки й ревізії цільового використання коштів, виділених з бюджетів;

— перевірки дотримання правил ведення фінансових операцій і розрахунків, а також зберігання грошових коштів;

— виявлення внутрішніх резервів виробництва — можливостей підвищення продуктивності праці, рентабельності, економії грошових і матеріальних ресурсів;

— попередження та усунення виявлених порушень фінансової дисципліни. Фінансова дисципліна виражає обов’язковий для всіх юридичних і фізичних осіб порядок ведення фінансового господарства, дотримання встановлених норм і правил, виконання фінансових зобов’язань.

Таким чином, державний фінансовий контроль — це діяльність органів державної влади, спрямована на забезпечення законності, фінансової дисципліни й раціональності в ході мобілізації, розподілу та використання коштів централізованих і децентралізованих грошових фондів держави з метою створення ефективного фінансового механізму.

21. Форми і методи фінансового контролю

Методи фінансового контролю — це засоби, прийоми, способи його здійснення.

Методи фінансового контролю необхідно відрізняти від методик, тобто технології проведення контролю різними суб’єктами.

Державний фінансовий контроль в Україні здійснюється двома основними методами — перевірки й ревізії. Крім них розрізняють інспекції, обстеження, спостереження.

Ревізія — це всеохоплюючий метод фінансового контролю, який є детальним дослідженням фінансово-господарської діяльності підконтрольного об’єкта на предмет її законності, доцільності та ефективності.

Ревізії бувають планові й позапланові (найчастіше призначаються правоохоронними органами). За змістом вони поділяються на фактичні (інвентаризація матеріальних цінностей, перевірка стану речових складів, наявності грошей, цінних паперів) і документальні (перевірка фінансових документів).

За періодом діяльності, що обстежується, ревізії поділяються на вибіркові (перевірка фінансової діяльності за заздалегідь визначений проміжок часу — місяць, рік — та фронтальні (фінансова діяльність підконтрольного об’єкта за проміжок часу, пов’язаний із здійсненням певної діяльності (наприклад, за період використання бюджетних коштів)).

За критерієм об’єкта діяльності розрізняють комплексні ревізії (перевіряється фінансова діяльність обраного об’єкта в різних сферах, у них беруть участь ревізори одночасно кількох перевіряючих органів) і тематичні ревізії (обстеження будь-якої однієї сфери фінансової діяльності (наприклад, сплати податків)).

Ревізії фінансово-господарської діяльності бюджетних установ здійснюються не рідше одного разу на два роки, а на підприємствах сфери матеріального виробництва — не рідше разу на рік. Результати ревізії оформлюються актом ревізії.

Перевірка — це метод фінансового контролю, який передбачає дослідження окремих питань фінансової діяльності певних суб’єктів на основі документів, отримання пояснень від зобов’язаних осіб, а також огляду приміщень та інших об’єктів. За результатами перевірок складається довідка або доповідна записка.

Перевірки поділяються на тематичні та документальні.

Тематичні перевірки — це дослідження окремих сторін фінансово-господарської діяльності підконтрольного об’єкта.

Документальні — це дослідження фінансово-господарської діяльності підконтрольного об’єкта тільки на підставі документів: балансів, кошторисів, звітів.

22. Види фінансового контролю

Залежно від часу проведення фінансовий контроль поділяється на попередній, поточний, наступний.

Попередній фінансовий контроль проводиться до виконання фінансових операцій з формування, розподілу і використання державних фондів коштів (у процесі розробки фінансових планів і кошторисів). Його метою є попередження порушення фінансової дисципліни.

Поточний (оперативний) фінансовий контроль проводиться щоденно фінансовими службами в мить здійснення фінансових операцій, наприклад, у процесі витрачання бюджетних коштів. Він здійснюється у формі розпоряджень, наказів про припинення фінансових операцій, які виконуються з порушенням порядку. Складанням актів або довідок проведення такого виду контролю не оформлюється.

Наступний фінансовий контроль здійснюється після виконання фінансових операцій. Він спрямований на виявлення порушень, які не були встановлені під час попереднього та поточного контролю (наприклад, перевірки правильності сплати податків і зборів). Результати таких перевірок можуть бути підставою для застосування заходів фінансово-правової, адміністративної та кримінальної відповідальності. Проведення такого виду контролю оформлюється протоколами, актами, довідками, доповідними записками.

За формами проведення державний фінансовий контроль поділяється на обов’язковий та ініціативний.

Обов’язковий фінансовий контроль проводиться компетентними органами відповідно до вимог законодавства.

Ініціативний фінансовий контроль здійснюється за рішенням керівників державних підприємств та інших організацій, усе майно яких є державною власністю.

Державний фінансовий контроль поділяється на окремі види залежно від тієї сфери фінансової діяльності держави, в якій він має місце. У зв’язку з цим виділяють: бюджетний, податковий, валютний, страховий контроль та контроль за грошовою масою.

Залежно від органів, які його здійснюють, виділяють фінансовий контроль:

— представницьких органів влади та місцевого управління (Верховна Рада України, місцеві ради, Рахункова палата);

— президента України;

— виконавчих органів влади загальної компетенції (Кабінет Міністрів України, місцеві адміністрації);

— виконавчих органів влади спеціальної компетенції (Міністерство фінансів, Державне казначейство, контрольно-ревізійні органи, органи державної податкової служби, митні органи);

— внутрішньогосподарський.

23. Поняття, види ревізій, порядок їх проведення

Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірності обліку й звітності, спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За наслідками ревізії складається акт.

Ревізія з погляду часу здійснення належить до наступного контролю. Вона поєднує у собі прийоми фактичного і документального контролю, що дає змогу найбільш повно і змістовно перевірити господарські операції, ефективність використання грошових, матеріальних і трудових ресурсів. Особливості ревізій у банках обумовлені специфікою документального й облікового оформлення операцій, а також розвинутою системою внутрішньобанківського контролю.

Основні завдання ревізії полягають у забезпеченні:

1) відповідної схоронності грошових коштів, документів, майна та цінностей;

2) повноти й достовірності інформації про здійснені банківські операції;

3) достовірності даних бухгалтерського обліку й звітності, відповідності правил їх ведення і складання чинному законодавству;

4) розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їх у подальшому;

5) використання ефективних методів проведення ревізій, що впливають на поліпшення результатів фінансово-господарської діяльності.

Залежно від організаційної ознаки ревізії можуть бути плановими, що здійснюються відповідно до плану ревізійної роботи, та неплановими, якщо вони здійснюються за необхідності та за дорученням керівництва Національного банку України.

Ревізії можуть мати тематичний і комплексний характер. Тематичні ревізії прояснюють стан справ окремих ділянок банківської діяльності. Темами таких ревізій, наприклад, можуть бути: «Ревізія емісійно-касових операцій», «Ревізія діяльності служби інкасації», «Ревізія відповідності посад і окладів заробітної плати штатному розпису» тощо.

Під час комплексних ревізій перевіряються усі напрями господарсько-фінансової діяльності установ та структурних підрозділів Національного банку України, підвідомчих йому підприємств і організацій за певний проміжок часу. Вони дають змогу одержати інформацію, яка відображає фактичний майновий та фінансовий стан суб'єкта, що перевіряється, та результати його діяльності за певний проміжок часу.

Комплексні ревізії здійснюються групою, яка має затверджену програму ревізії, визначені тривалість і період, що підлягають ревізії. Тривалість ревізії, як правило, не може перевищувати ЗО кален-

дарних днів. В окремих випадках тривалість може бути продовжена керівником, який призначив ревізію.

Залежно від повноти охоплення банківських операцій ревізії поділяються на суцільні, вибіркові і комбіновані.

Суцільні ревізії проводяться, коли необхідно перевірити лише найбільш важливі й складні операції, а також коли виявлені значні недоліки, порушення або зловживання. Під час таких ревізій перевіряються за визначений період усі без винятку первинні документи з банківських операцій, записи в облікових регістрах та звітності. Це найефективніший вид ревізії, однак і найбільш трудомісткий.

Вибіркові ревізії передбачають перевірку банківських операцій, первинних документів і облікових регістрів за визначені ревізором проміжки часу всередині періоду ревізії. При цьому важливого значення набуває правильність відбору банківських документів та облікових регістрів для перевірки. Відбір документів та облікових регістрів робиться за більш чи менш тривалий період, протягом якого можуть повторюватися порушення, недоліки чи зловживання.

У низці випадків здійснюються комбіновані ревізії, які поєднують у собі ознаки суцільних і вибіркових ревізій. Банківські операції, де можливі великі зловживання і порушення, ревізуються у суцільному порядку, а всі інші — у вибірковому. Якщо під час вибіркової ревізії будуть виявлені зловживання та інші серйозні порушення, то слід провести суцільну перевірку документів і записів в облікових регістрах, що стосуються відповідних банківських операцій.

24. Аудиторський контроль. Обов'язковий та добровільний аудит

У сучасних умовах розвивається незалежний фінансовий контроль — аудит. Аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, первинних документів та іншої інформації про фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству.

За формою і метою здійснення розрізняють аудит зовнішній (незалежний) і внутрішній. Метою зовнішнього аудиту є підтвердження правильності звітності, обліку, оцінка відповідності внутрішнього контролю (аудиту) меті підприємства.

Внутрішній аудит здійснюють служби внутрішнього контролю підприємств. Він націлений на проведення перевірок за дорученням керівництва. Повинен проводитись неперервно. Таким чином можна активно і своєчасно впливати на хід фінансових операцій, вчасно усувати недоліки в роботі.

За масштабами роботи внутрішній аудит поділяється на загальний — з усіх питань роботи підприємства в цілому і локальний — з окремих напрямків аудиту.

Види зовнішнього аудиту:

— добровільний (за бажанням);

— обов'язковий (відповідно законодавства). Проведення аудиту обов'язкове (згідно з Законом України "Про аудиторську діяльність") для підтвердження достовірності і повноти звітності комерційних банків, фондів, бірж, господарюючих суб'єктів, звітність яких офіційно оприлюднюється.

Обов'язкова аудиторська перевірка звітності проводиться один раз на три роки щодо таких господарюючих суб'єктів (з річним оборотом менше ніж двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян):

— засновників банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств і інших фінансових посередників;

— емітентів цінних паперів;

— державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації, корпоратизації і інших змінах форми власності;

— порушення справи про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

25. Органи, що здійснюють фінансовий контроль

Органами фінансового контролю називають органи, спеціально створювані для здійснення контрольних функцій, або органи виконавчої влади, на які поряд з основними завданнями покладаються контрольні функції у відповідній галузі фінансової сфери.

Однією із форм загальнодержавного фінансового контролю є парламентський контроль. Верховна Рада України, а також органи місцевого самоуправління здійснюють фінансовий контроль в ході розгляду і затвердження проекту державного і місцевих бюджетів і звіту про їх виконання.

Контролюючі повноваження Верховної Ради України:

— здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України;

— призначення і звільнення Голови і інших членів Рахункової палати.

Контроль представницьких органів влади здійснюється через комітети і комісії, що утворюються органами влади на кожному рівні. Проте особлива роль у фінансовому контролі належить комітету по бюджету, Верховної Ради України. Цей комітет дає висновок по проекту державного бюджету.

Верховною Радою створено постійно діючий орган -Рахункову палату. Її повноваження визначені Законом України "Про Рахункову палату" (1996 р.). Завдання Рахункової палати:

— контроль за своєчасністю виконання витратної частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів;

— контроль за утворенням і погашенням державного боргу України, визначення ефективності і доцільності витрат державних коштів;

— контроль за фінансуванням загальнодержавних програм;

— контроль за дотриманням законності в сфері надання державних кредитів;

— контроль за рухом коштів Державного бюджету і позабюджетних цільових фондів у банках.

За результатами проведених контрольних заходів Рахункова палата направляє органам державної влади, керівникам підприємств і установ, які перевірялись подання для вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень. У випадках виявлення в ході перевірки і ревізії зловживань Рахункова палата передає матеріали в правоохоронні органи і інформує Верховну Раду України.

Однією з форм державного контролю є президентський контроль. Президент України наділений правом контролю за дотриманням законності і державної дисципліни в усіх сферах діяльності державної виконавчої влади. Адміністрація Президента організує контроль за виконанням органами виконавчої влади і їх посадовими особами законів України, указів і розпоряджень Президента. В структурі Адміністрації Президента діє головне управління по контролю.

До вищої форми державного контролю належить і урядовий контроль, який здійснюється Кабінетом Міністрів України.

26. Правові основи здійснення фінансового контролю органами державної податкової служби України

Державна податкова адміністрація України здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів податків, зборів інших обов'язкових платежів, установлених законодавством.

До системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім Києва і Севастополя), районах у містах. Крім цього у складі органів державної спеціальної податкової служби створено відповідні спеціальні підрозділи з боротьби з податковими правопорушеннями (податкова міліція).

Основним завданням органів державної податкової служби є здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю нарахувань, повноти і своєчасністю сплати до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів та інших платежів і неподаткових надходжень, встановлених законодавством. З метою контролю за дотриманням податкового законодавства,

Для запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування; запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення її фактів; гарантування безпеки діяльності працівників органів державної податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням службових обов'язків у складі відповідних органів державної податкової служби діють спеціальні підрозділи з боротьби з податковими правопорушеннями податкової міліції.

27. Права та обов'язки аудиторів і аудиторських фірм

З метою регулювання аудиторської діяльності для аудиторів і аудиторських фірм визначені Законом України «Про аудиторську діяльність» їхні права та обов’язки.

Аудитори і аудиторські фірми України мають право:

1) самостійно визначати форми і методи аудиту на підставі чинного законодавства, існуючих норм і стандартів, умов договору із замовником, професійних знань та досвіду;

2) отримувати необхідні документи з предмета перевірки, які знаходяться у замовника або і у третіх осіб.

Треті особи, які мають у своєму розпорядженні документи стосовно предмета перевірки, зобов’язані надати їх на вимогу аудитора (аудиторської фірми). Зазначена вимога повинна бути офіційно засвідчена замовником;

3) отримувати необхідні пояснення в письмовій чи усній формі від керівництва та працівників замовника;

4) перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вимагати від керівництва господарюючого суб’єкта проведення контрольних оглядів, замірів виконаних робіт, визначення якості продукції, щодо яких здійснюється перевірка документів;

5) залучати на договірних засадах до участі в перевірці фахівців різного профілю.

Аудитори і аудиторські фірми зобов’язані:

1) належним чином надавати аудиторські послуги, перевіряти стан бухгалтерського обліку і звітності замовника, їх достовірність, повноту і відповідність чинному законодавству та встановленим нормативам;

2) повідомляти власників, уповноважених ними осіб, замовників про виявлені під час проведення аудиту недоліки у бухгалтерському обліку і звітності;

3) зберігати в таємниці інформацію, отриману при проведенні аудиту та виконанні інших аудиторських послуг. Не розголошувати відомостей, що становлять предмет комерційної таємниці, і не використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб;

4) відповідати перед замовником за порушення умов договору відповідно до чинного законодавства України;

5) обмежувати свою діяльність наданням аудиторських послуг та іншими видами робіт, які мають безпосереднє відношення до надання аудиторських послуг у формі консультацій, перевірок або експертиз.

Спеціальні вимоги до аудиторів та аудиторських фірм

Забороняється проведення аудиту:

1) аудитором, який має прямі родинні стосунки з керівництвом господарюючого суб’єкта, що перевіряється;

2) аудитором, який має особисті майнові інтереси у господарюючого суб’єкта, що перевіряється;

3) аудитором—членом керівництва, засновником або власником господарюючого суб’єкта, що перевіряється;

4) аудитором—працівником господарюючого суб’єкта, що перевіряється;

5) аудитором—працівником, співвласником дочірнього підприємства, філії чи представництва господарюючого суб’єкта, що перевіряється.

28. Види фінансування

Відомо два методи бюджетного фінансування. Перший — відкриття кредитів — базується на принципі авансування видатків на кредитній основі. Відкриття кредитів не означає перерахування грошових коштів на видатки головним розпорядникам коштів. Це дозвіл фінансового органу на видачу коштів, яка потім здійснюється установами банків у межах встановлених видатковим розписом (спеціальний документ) асигнувань. Підставою для відкриття кредитів є розпис видатків. Зазначений метод використовувався в Україні при фінансуванні із Державного бюджету до 1 липня 1993 року.

Сутність другого методу, а саме перерахування коштів з рахунка бюджету на бюджетні рахунки розпорядників коштів, полягає у тому, що фінансовий орган здійснює перерахування бюджетних коштів з рахунка бюджету на рахунки розпорядників коштів тільки за наявності їх на даному рахунку в даний момент.

29. Спільні та відмінні риси фінансів та кредиту

Фінансово-правова відповідальність є важливим інститутом фінансового права України й одним з дискусійних питань теорії та практики вітчизняного права.30. Відповідальність за порушення фінансового законодавства

Для фінансово-правової відповідальності характерні всі ознаки юридичної відповідальності.

1. Фактичною підставою фінансово-правової відповідальності, як і інших видів юридичної відповідальності, є правопорушення. Визначення фінансового правопорушення в законодавстві відсутнє.

2. Фінансово-правова відповідальність установлюється державою й пов’язана із застосуванням санкцій правових норм до правопорушників уповноваженими особами в охоронних фінансово-правових нормах і містить у своїй структурі фінансово-правові санкції. Є в Митному кодексі, Законі України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами», Бюджетному кодексі України та ін.

Фінансово-правову відповідальність застосовують Державні податкові органи, Державне казначейство, Міністерство фінансів, Митний комітет, суди, господарські суди.

3. Фінансово-правова відповідальність має на меті завдати правопорушнику негативних наслідків майнового характеру. Це зумовлене специфікою фінансово-правових санкцій, необхідністю для держави отримати відшкодування й покарати правопорушника в специфічній, характерній для фінансового права майновій формі.

4. Реалізується в особливій процесуальній формі.

31. Державні і муніципальні витрати

Вираз «державні (і муніципальні) витрати» можна розуміти в різних аспектах. Наприклад, як конкретні суми витрат держави і муніципальних утворень, вироблених ними з метою виконання своїх функцій і завдань. Ці витрати мають публічний характер.

Разом з тим дана категорія має організаційний і юридичний аспекти, виступаючи в якості складової частини фінансової діяльності держави і муніципальних утворень, а саме діяльності по використанню знаходяться в їх власності та розпорядженні коштів. Їй притаманні всі загальні особливості фінансової діяльності держави і муніципальних утворень при наявності специфічних рис, властивих даному її етапу. Особливо слід зазначити, що такий напрямок фінансової діяльності перебуває у взаємозалежності з іншими її напрямками: освітою грошових фондів, їх розподілом; невід'ємним її елементом також має бути фінансовий контроль.

У процесі діяльності по здійсненню державних і муніципальних витрат виникає широке коло відносин, регульованих фінансовим правом, а у зв'язку з нею та іншими галузями права – цивільним, адміністративним та ін У фінансових правовідносинах в даному випадку беруть участь державні і муніципальні підприємства, організації, установи, їх вищестоящі органи, а також банки, через які здійснюється видача коштів. У таких правовідносинах можуть брати участь і недержавні або немуніціпальние організує ції, якщо державні органи влади чи органи місцевого самоврядування візьмуть спеціальні рішення про виділений їм державних чи муніципальних коштів.

Державні і муніципальні витрати становлять у своїй сукупності певну систему і класифікуються за різними підставами. Перш за все, в залежності від форм власності суб'єктів, що здійснюють публічні витрати, їх слід розділити на державні і муніципальні. Таку класифікацію розвиває підрозділ витрат

32. Поняття державних і муніципальних доходів. Система державних доходів

Для безперебійного функціонування держави, її органів, органів місцевого самоврядування потрібні величезні фонди коштів. Кошти, які витрачаються на покриття публічних видатків на території держави, надходять у власність держави і місцевих органів самоврядування внаслідок розподілу вартості ВВП. Головним матеріальним джерелом їх є національний дохід. Публічні доходи — це частина національного доходу країни, яка відраховується в результаті його розподілу і перерозподілу у власність і розпорядження держави й органів місцевого самоврядування з метою створення централізованих фондів для фінансування їх завдань і функцій.

Державні доходи у вигляді різних платежів зараховуються до централізованого фонду держави — державний бюджет і централізовані цільові позабюджетні фонди.

Частина національного доходу йде у власність і розпорядження місцевих органів самоврядування. Держава, яка є виразником публічних фінансових інтересів, на підставі чинного законодавства у безвідплатному і безеквівалентному порядку мобілізує фінансові ресурси у юридичних осіб усіх форм власності й організаційно-правових форм діяльності, у громадських організацій, які займаються підприємництвом, у фізичних осіб, які мають доходи.

Підприємства і організації державної і муніципальної форми власності, формуючи децентралізовані фонди коштів, які належать їм на праві господарського ведення або оперативного управління, також частину своїх прибутків відраховують у вигляді обов'язкових платежів у централізовані фонди з метою фінансового забезпечення діяльності держави та органів місцевого самоврядування, залишаючи в своєму розпорядженні прибутки, необхідні для господарської діяльності.

Держава, відчужуючи частину доходу, який належав іншим власникам, перетворює ці доходи у державну власність, нічим не компенсуючи їх окремому власнику.

Публічні доходи — це одержані при розподілі й перерозподілі національного доходу кошти, що на підставі норм фінансового права скеровані до фондів коштів, які використовуються на задоволення публічного Інтересу при реалізації завдань і функцій держави, муніципальних органів і органів, яким держава дозволяє представляти публічний фінансовий інтерес.

Слід зазначити, що у формуванні доходів держави беруть участь усі ланки фінансової системи. Але не всі публічні фонди, які включаються до фінансової системи держави, відраховують усі доходи на формування державного або місцевих бюджетів. Суспільні потреби покриваються не тільки бюджетними доходами. Тому поняття публічних доходів держави і муніципальних органів ширше за поняття доходів державного і місцевих бюджетів, які щороку формуються при перерозподілі національного доходу для фінансування державних І місцевих потреб.

Види доходів, які формують державний і місцеві бюджети, визначені Бюджетним Кодексом України, а правові режими різних видів бюджетних доходів визначаються податковим законодавством, щорічними законами про Державний бюджет України, рішеннями місцевих рад про місцеві бюджети, постановами Кабінету Міністрів України.

Таким чином, державні доходи — це частина національного доходу країни, яка через різні види платежів, установлених законодавством, щороку переходить у власність держави і використовується нею для фінансування першочергових завдань і функцій.

Доходи органів місцевого самоврядування також є частиною національного доходу використовуються для виконання завдань місцевого самоврядування в інтересах населення, що проживає на їх території. Ст. 142 Конституції України поклала обов'язок на державу брати участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування і фінансово підтримувати місцеве самоврядування.

33. Класифікація державних і муніципальних витрат

Видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків);

2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);

4) за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:

1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;

2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

34. Поняття, предмет, джерела бюджетного права

У Бюджетному кодексі бюджет визначено як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади АРК, органами місцевого самоврядування впродовж бюджетного періоду.

Складовими частинами бюджету є:

загальний фонд, який включає всі доходи й видатки бюджету, крім тих, які призначено для зарахування до спеціального фонду, а також фінансування загального фонду бюджету;

спеціальний фонд, що включає бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень, гранти або дарунки у вартісному обрахунку, одержані на конкретну мету, а також різницю між доходами й видатками спеціального фонду бюджету.

Розподіл бюджетів на загальний і спеціальний фонд визначає закон про Державний бюджет. Створення позабюджетних фондів органами державної влади, місцевого самоврядування, бюджетними установами не припустиме.

Період дії бюджету з 1 січня кожного року до 31 грудня того самого року називається бюджетним періодом. Неприйняття Верховною Радою України Закону про Державний бюджет до 1 січня року не є підставою для зміни бюджетного періоду.

У системі фінансового права, що поділяється на правові інститути, бюджетне право посідає провідне місце і багатьма науковцями розглядається як підгалузь фінансового права. Бюджетне право — центральна частина фінансового права, оскільки сфера державних фінансів, які виступають безпосередньо предметом дослідження останнього, нерозривно пов'язана з відносинами у сфері утворення, розподілу й витрачання коштів бюджетної системи. Такі відносини є предметом бюджетного права, яке нерозривно пов'язано з іншими розділами та інститутами фінансового права. Отже, бюджетне право України — це сукупність фінансово-правових норм, що регулюють фінансові відносини, які виникають у зв'язку з бюджетною діяльністю, тобто утворенням, розподілом та використанням коштів державного та місцевих бюджетів.

Коло відносин у сфері бюджетної діяльності є досить широким, оскільки включає відносини, пов'язані зі встановленням бюджетного устрою та бюджетної системи України, структурою доходів і видатків бюджетної системи, їх розподілом між її ланками, здійсненням міжбюджетних трансфертів та розмежуванням компетенції органів державної та муніципальної влади, а також з організацією бюджетного процесу.

35. Характеристика Бюджетного кодексу України

Основним систематизованим джерелом серед вказаних нормативно-правових актів є Бюджетний кодекс України, який введено в дію з 1 січня 2002 р. і складається із шести розділів. Розділ перший. Загальні положення. У розділі визначаються відносини, що регулюються кодексом, роз'яснюються основні терміни, дається визначення бюджетного періоду, перелік джерел бюджетного законодавства, принципи побудови бюджетної системи, поняття бюджетної класифікації. У ньому дається визначення бюджетного процесу по всіх ланках бюджетної системи. Вказані головні розпорядники бюджетних коштів, їх повноваження, порядок формування резервних фондів.

Основним систематизованим джерелом серед вказаних нормативно-правових актів є Бюджетний кодекс України, який введено в дію з 1 січня 2002 р. і складається із шести розділів.

Розділ перший. Загальні положення. У розділі визначаються відносини, що регулюються кодексом, роз'яснюються основні терміни, дається визначення бюджетного періоду, перелік джерел бюджетного законодавства, принципи побудови бюджетної системи, поняття бюджетної класифікації. У ньому дається визначення бюджетного процесу по всіх ланках бюджетної системи. Вказані головні розпорядники бюджетних коштів, їх повноваження, порядок формування резервних фондів для різних видів бюджетів, порядок проведення фінансового контролю й аудиту, обнародування бюджетних матеріалів.

Розділ другий. Державний бюджет України. У ньому визначається склад доходів і видатків Державного бюджету. Регламентується порядок складання прогнозів Державного бюджету України, Основних напрямів бюджетної політики, розгляду проекту бюджету Верховною Радою України в трьох читаннях, затвердження Державного бюджету України, розкривається роль Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, державного казначейства на різних стадіях бюджетного процесу. Визначаються основи ведення бухгалтерського обліку і заключення бюджету після закінчення бюджетного періоду.

Розділ третій. Місцеві бюджети. У ньому визначаються доходи І видатки місцевих бюджетів, закріплені за ними. Регламентуються стадії бюджетного процесу у місцевих бюджетах.

Розділ четвертий. Міжбюджетні відносини. У ньому подані критерії розмежування видів видатків між бюджетами і витрати, які не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Розкривається механізм передання коштів для виконання власних повноважень між місцевими бюджетами І передання права на виконання делегованих повноважень. Визначаються фінансові нормативи бюджетної забезпеченості, регулюються питання міжбюджетних трансфертів, дотацій вирівнювання місцевим бюджетам, різних видів субвенцій із державного бюджету.

Розділ п'ятий. Контроль за дотриманням бюджетного законодавства і відповідальність за бюджетні правопорушення. У розділі визначаються повноваження з контролю Верховної Ради України, Рахункової палати, Міністерства фінансів, Державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби, Верховної Ради І Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій і виконавчих органів місцевого самоврядування. Визначені поняття бюджетного правопорушення, критерії нецільового використання бюджетних коштів, порядок прийняття рішення про накладення стягнення і його оскарження. Міністерство фінансів визначає форму, порядок передачі за призначенням протоколу про бюджетні правопорушення.

Розділ шостий присвячено перехідним положенням. У ньому визначається термін дії деяких приписів Кодексу — до п'яти років і визначено перелік законів, які необхідно прийняти Верховній Раді України для того, щоб бюджетне законодавство відповідало Бюджетному кодексу України.

У зв'язку з прийняттям Бюджетного кодексу приписи бюджетного законодавства можуть застосовуватися лише тоді, коли вони не суперечать нормам Конституції України, Бюджетного кодексу України і законів про Державний бюджет України.

36. Бюджетні і правові відносини, їх особливості

Бюджетне право є інститутом фінансового права України. Предметом бюджетного права України є відносини щодо формування та використання державного й місцевих бюджетів. Такі відносини є бюджетно-правовими й мають свої особливості.

По-перше, це вузьке коло суб’єктів, по-друге, ці відносини мають періодичний характер і діють упродовж бюджетного періоду, по-третє, вони докладно врегульовані бюджетно-правовими нормами.

37. Бюджет як правова категорія. Значення бюджету для функціонування держави. Бюджетний період

Бюджет — центральна ланка фінансової системи держави, а фінанси, як відомо, — це система грошових відносин, у процесі яких формуються і використовуються централізовані фонди коштів, необхідні для виконання завдань і функцій держави й органів місцевого самоврядування. Тому сукупність фінансово-правових норм, які регулюють відносини в галузі бюджету і складають бюджетне право, що є центральним розділом фінансового права.

Бюджет в економічному розумінні являє собою сукупність грошових відносин між державою і юридичними та фізичними особами з приводу формування і використання централізованого фонду коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. Основним джерелом формування бюджету є ВВП. Як зазначають науковці, права держави в його розподілі ґрунтуються на двох чинниках:

1) на виконанні нею зазначених суспільних функцій, оскільки централізація частини ВВП у бюджеті є, по суті, платою суспільства за виконання державою її функцій;

2) держава може брати участь у розподілі ВВП як один із суб'єктів його створення, будучи власником засобів виробництва у державному секторі, тобто виконуючи підприємницьку діяльність.

За формою прояву бюджет є основним фінансовим планом, в якому відображається діяльність держави та місцевих органів. У такому розумінні бюджет посідає провідне місце у діяльності держави, оскільки визначає її можливості і пріоритети, її роль і форми реалізації закріплених за державою функцій, фактично, бюджет, який являє собою баланс доходів і видатків, відображає соціально-економічну, міжнародну, управлінську, оборонну та фінансову політику.

За матеріальним змістом бюджет становить централізований фонд коштів держави. Обсяг бюджету — це річна сума коштів, що проходять через цей фонд. Бюджет — це не стала категорія, навпаки, він перебуває у постійному русу, оскільки щоденно до нього через Єдиний казначейський рахунок надходять кошти і здійснюється фінансування видатків. Проте бюджет є чимось набагато більшим, ніж просто сума кількісних показників. Завдяки йому фінансуються національні програми, у тому числі пов'язані із соціальним забезпеченням населення. Він є засобом вкладення держави капіталів у своє майбутнє як шляхом матеріального будівництва, скажімо, прокладанням автострад, так і через удосконалення якісного складу населення, як, наприклад, фахова підготовка й освіта. Це один з важливих інструментів, доступних урядові, для регулювання економічної діяльності і стабілізації доходів громадян.

У зв'язку з постійним рухом та завданнями, які має бюджет як основний фінансовий план держави, необхідна чітко налагоджена система управління бюджетом, щоб забезпечити своєчасне й повне надходження доходів, та раціонального, цільового й ефективного використання коштів. Саме в цьому аспекті виникає юридичне значення бюджету у вигляді нормативно-правового закріплення бюджетних повноважень суб'єктів бюджетних відносин. Бюджет, затверджений на рівні закону на поточний бюджетний період, надає фінансовій діяльності органів виконавчої влади обов'язкового характеру, оскільки приписи закону мають конкретно-адресний характер і зобов'язують ці органи їх виконувати. Закон про бюджет покладає на орган виконавчої влади обов'язок зібрати певну суму коштів і дозволяє витратити зібрані кошти на фінансування видатків, пов'язаних із забезпеченням виконання функцій держави.

38. Державний бюджет України. Бюджетна класифікація

На основі аналізу бюджетних запитів Міністерство фінансів України готує проект закону про Державний бюджет України та подає його Кабінету Міністрів України для розгляду. Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його з відповідними матеріалами Верховній Раді України не пізніше 15 вересня. Він підлягає обов'язковій публікації в газеті "Урядовий кур'єр" не пізніше ніж через сім днів після його подання Верховні Раді України.

Бюджетна класифікація України була затверджена Постановою Верховної Ради України від 12.07.1996р. № 327/96-ВР "Про структуру бюджетної класифікації України" з метою створення єдиної інформаційної системи зведення державних доходів та видатків на всіх рівнях влади та забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних даних. Вимогу використання єдиної класифікації доходів і видатків закладено у Бюджетному кодексі.

Бюджетна класифікація — єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

Бюджетна класифікація України застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників.

Бюджетна класифікація України є єдиною для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, її використовують у бюджетному плануванні в процесі складання проектів бюджетів різних рівнів, розробці індивідуальних і зведених кошторисів витрат для бюджетних установ. При цьому забезпечується взаємозв'язок державного плану економічного і соціального розвитку країни і фінансових планів міністерств і відомств з бюджетом, єдиний порядок складання бюджетів окремих регіонів, зведення показників державного та місцевих бюджетів.

39. Суб'єкти бюджетних правовідносин. Головні розпорядники бюджетних коштів

Суб'єктом бюджетних правовідносин виступає Україна як суверенна держава в особі Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, місцевих органів самоуправління. Суб'єктами бюджетних правовідносин є також галузеві органи виконавчої влади, особливе місце займають фінансові органи, вони діють від імені держави і вступають у бюджетні відносини з усіма органами держави, які мобілізують або витрачають грошові кошти, беруть участь у всіх стадіях бюджетного процесу.

Кожний суб'єкт цих відносин бере участь у розподілі дохідної і витратної частини Державного бюджету, в складанні, розгляді, затвердженні, виконанні бюджетів і розгляді звітів про їх виконання, а також у контролі за виконанням бюджетів.

Обсяг прав і обов'язків органів виконавчої влади як суб'єктів бюджетних правовідносин залежить від їх місця і ролі в системі державного апарату та у системі виконавчих органів місцевого самоуправління.

40. Поняття бюджетної системи України

Бюджетна система України — це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет АРК, обласні, районні бюджети, бюджети районів у міста та бюджети місцевого самоврядування.

Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

Для аналізу й прогнозування економічного та соціального розвитку держави використовують категорію зведеного бюджету, яка є сукупністю показників бюджетів. Розрізняють зведені бюджети: України, Автономної Республіки Крим, областей, районів і міст з районним поділом.

41. Принципи бюджетної системи України

Бюджетна система України ґрунтується на засадах єдності, збалансованості, самостійності, повноти, обґрунтованості, ефективності, субсидіарності, цільового використання бюджетних коштів, справедливості та неупередженості, публічності й прозорості, відповідальності учасників бюджетного процесу.

З метою контролю за фінансовою діяльністю розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу доходів і видатків, забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівняльності бюджетних показників застосовується бюджетна класифікація. Вона складається з класифікації доходів бюджету, видатків бюджету, фінансування бюджету та класифікації боргу.

42. Класифікація доходів і видатків бюджету

Бюджетний кодекс передбачає дві складові бюджету — загальний та спеціальний фонди. Таке розмежування первісне було запропоновано в Законі України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" і з того часу поступово перейшло на місцеві бюджети. Зокрема, у межах наявних фондів кошториси бюджетних установ складаються з двох частин — загального та спеціального фондів.

Розмежування бюджету на дві частини зумовлено необхідністю посилення контролю за витрачанням коштів, що мобілізуються державою до централізованих фондів. Зі створенням спеціального фонду бюджету до його складу почали зараховуватися колишні позабюджетні цільові фонди коштів, зокрема Фонд соціального страхування, зайнятості населення тощо. Це дало змогу оптимізувати систему Державного контролю щодо витрачання коштів бюджету як державного, так і місцевих.

До загального фонду бюджету включаються всі доходи (за винятком тих, що надходять до центрального), всі видатки за рахунок надходжень до загального фонду бюджету, а також фінансування загального фонду, фактично за рахунок коштів загального фонду фінансуються поточні потреби держави. Кошти, що мобілізуються до загального фонду бюджету, не мають конкретного цільового призначення — вони формують централізований фонд держави, за рахунок якого уряд фінансує державні потреби, передбачені поточними фінансовими планами.

До спеціального фонду бюджету включаються: бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; гранти та дарунки, одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету; різниця між доходами й видатками спеціального фонду. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами. Таким чином держава намагається усунути значні порушення щодо утворення окремими відомствами власних цільових фондів і несанкціонованого визначення джерел їх утворення. Особливістю спеціального фонду є те, що фінансування конкретних заходів може здійснюватися виключно в межах коштів, що надійшли до фонду на відповідну мету.

Бюджетні доходи можна класифікувати за кількома підставами. Наприклад, за соціально-економічними ознаками доходи бюджетів поділяються на доходи від господарської діяльності, від зовнішньоекономічної діяльності, від використання природних ресурсів, від державних монополій, митні платежі, збори та інші неподаткові платежі тощо. За порядком зарахування до бюджету доходи поділяються на власні, закріплені та регулюючі. Порядок зарахування доходів визначають Бюджетний кодекс, Закон про Державний бюджет та поточні акти про бюджет місцевих органів влади.

Видатки бюджету — кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Спрямування видатків здійснюється відповідно до завдань, що стоять перед державою та органами місцевого самоврядування у конкретний період. Розмір видатків бюджетної системи перебуває у тісному взаємозв'язку з її доходами, оскільки влада не може дозволити витратити більше, ніж планує отримати. Оскільки доходи бюджету завжди обмежені, держава фінансує пріоритетні видатки і лише за наявності залишків коштів може фінансувати інші потреби. Відповідно, у процесі виконання бюджетів відбувається коректування показників доходної та видаткової частин.

Як зазначають науковці, поняття видатків державного та місцевого бюджетів значно ширше, ніж процес включення до відповідних бюджетів видатків на утримання конкретних галузей та установ і відпуску їм коштів — бюджетного фінансування. До інституту видатків державного та місцевого бюджетів слід віднести цільове, доцільне та ефективне використання (касові та фактичні видатки) коштів розпорядниками бюджетних кредитів.

43. Поняття та стадії бюджетного процесу в Україні

У світовій науковій літературі та практиці немає одностайного визначення бюджетного процесу та його етапів, понятійного апарату й кількості етапів.

У Бюджетному кодексі України бюджетний процес — це регламентована нормами права діяльність, пов’язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.

У Бюджетному кодексі України стадії бюджетного процесу визначені як окремі етапи бюджетного процесу, у ході здійснення яких реалізуються бюджетні повноваження всіх суб’єктів бюджетних правовідносин.

Відповідно бюджетний процес в Україні поділяється на такі стадії:

· складання проектів бюджетів;

· розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

· виконання бюджету, зокрема й у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

· підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету й прийняття рішення щодо нього.

На всіх стадіях здійснюються фінансовий контроль та аудит,а також оцінювання ефективності використання бюджетних коштів.

Усі стадії взаємообумовлені й пов’язані, тому доцільно говорити про єдину бюджетну процедуру.

44. Особливості розгляду проекту закону "Про Державний бюджет України" Верховною Радою України

Після подання Кабінетом Міністрів України проекту до Верховної Ради України він повинен бути представлений на пленарному засіданні міністром фінансів України. Після цього відбувається його обговорення в комітетах, фракціях тощо. Комітет Верховної Ради з питань бюджету розглядає пропозиції, готує висновки й таблиці пропозицій і рішення щодо них.

На першому читанні висновки й пропозиції, подані Комітетом Верховної Ради з питань бюджету, голосуються в цілому. Прийняття висновків і пропозицій означає ухвалення проекту в першому читанні; а прийняті висновки й пропозиції набувають статусу бюджетних висновків.

На другому читанні пропозиції депутатів і фракцій не розглядають. На цьому етапі обов’язково має бути ухвалене таке:

· загальний обсяг дефіциту (профіциту) бюджету;

· загальний обсяг доходів (видатків);

· обсяг міжбюджетних трансфертів;

· інші положення, необхідні для прийняття місцевих бюджетів.

Статті проекту, не ухвалені в другому читанні, переносяться на третє читання.

Третє читання має бути завершене, а закон про Державний бюджет України повинен бути прийнятий до 1 грудня року, що передує плановому.

45. Правове регулювання грошового обігу в Україні

Гривня, що є грошовою одиницею України відповідно до ст. 99 Конституції України, виступає єдиним законним платіжним засобом в Україні, який приймається усіма юридичними та фізичними особами без будь-яких обмежень на території країни для проведення грошових трансфертів та здійснення розрахунків у готівковому та безготівковому вигляді.

Стаття 92 Конституції України закріплює, що засади створення і функціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також іноземних валют на території України встановлюються виключно законами України. За ст. 99 забезпечення її стабільності — основна функція Національного банку України. Чинне законодавство визначає такі основні економічні засоби та методи грошово-кредитної політики, що спрямовані на регулювання обсягу грошової маси через: 1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ; 2) процентну політику; 3) рефінансування комерційних банків; 4) управління золотовалютними резервами; 5) операції з цінними паперами на відкритому ринку; 6) регулювання імпорту та експорту капіталу (ст. 25 Закону України "Про Національний банк України").

Європейський центральний банк має 5 головних операційних інструментів грошово-кредитної політики: оборотні операції; прямі угоди; випуск боргових сертифікатів; залучення строкових депозитів. Головна мета діяльності ЄЦБ — підтримка стабільності цін, у тому числі шляхом підтримання єдиної валюти — євро. Не завдаючи шкоди зазначеним цілям, європейська система центральних банків має сприяти також спільній економічній політиці співтовариства. Основоположним для переходу на євро став Регламент Ради ЄС від 17 червня 1997 р. № 1103/97, що базується на ст. 235 Маастріхтської угоди, а також Регламент Ради ЄС від 20 листопада 1997 р. № 1/98, що визначив технічні характеристики монет євро.

Законодавством регламентуються основні показники, за якими здійснюється грошово-кредитна політика. При цьому відповідно до ст. 51 зазначеного Закону Національний банк України двічі на рік повинен надавати Президенту України та Верховній Раді Україна інформацію про стан грошово-кредитного ринку в державі.

Кінцевою метою грошово-кредитної політики є досягнення макроекономічної стабілізації, додержання нормативне передбачених темпів інфляції, забезпечення стабільності курсу національної валюти, досягнення рівноважного платіжного балансу, створення умов для позитивних зрушень, подолання кризових явищ в економіці. У країнах з перехідною економікою грошово-кредитна політика повинна мати єдину мету — забезпечення повної конвертованості національної валюти та підтримання її фіксованого обмінного курсу проти однієї з основних світових валют — долара США або євро.

46. Платіжна система. Види платіжних систем

Платіжна система (ПС) — сукупність нормативних, договірних, фінансових та інформаційно-технічних засобів та рішень учасників (банків, установ, компаній), які регламентують свої взаємовідносини щодо порядку використання БПК. ПС має об'єднувати не менше ніж два банки-емітенти. Усі БПК, що належать до однієї ПС, мають вміщувати у собі ознаки, які дають змогу ідентифікувати їх належність до ПС.

Платіжна система в широкому розумінні — це сукупність визначених законом платіжних інструментів, норм, правил, а також механізмів та процедур їх застосування всіма суб’єктами грошового обороту. Учасниками платіжної системи є всі види підприємств, державні структури, громадські організації, населення, комерційні та центральний банки. Установлення в межах платіжної системи для всіх її учасників визначених законом норм та правил поведінки ставить їх у рівні умови, захищає інтереси кожного з них. Тому створення високоефективної, дійової та надійної платіжної системи є одним із ключових економічних завдань держави.

Особливе місце в платіжних системах посідають банки. Вони не тільки беруть участь у них як звичайні платники та одержувачі платежів, а й як посередники в платежах, покликані якнайшвидше, в режимі реального часу доставити грошові кошти від платника до одержувача. Цю свою роль у платіжній системі банки виконують через сукупність розрахунково-касових операцій, які, по суті, є ключовим елементом платіжної системи, приводними пасами всього грошового обороту.

47. Поняття та зміст грошового обороту

Грошовий обіг, його характер, ознаки та правила здійснення мають принципове значення для здійснення всіх економічних процесів у будь-якій державі. Управління грошовим обігом здійснюється державою передусім в особі Національного банку України на реалізацію його конституційної функції із забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Як вважає О. А. Лукашев, завдання державних органів по управлінню грошовим обігом спрямовуються на досягання чотирьох основних цілей:

— стабільність національної грошової одиниці;

— належна швидкість і зручність розрахунків у господарському обігу;

— скорочення розміру готівкового обігу і, відповідно, збільшення обсягу безготівкових розрахунків;

— ефективність механізму контролю, спрямованого на забезпечення суворого дотримання грошових операцій, що дозволяє забезпечувати дотримання фінансової дисципліни всіма учасниками грошового обігу.

Визначаючи характер господарських та приватних розрахунків, статус національної валюти та безпосередньо впливаючи на її вартість, грошовий обіг є тим поняттям, значення якого важко переоцінити, а отже, поняттям, яке потребує глибокого аналізу.

Класифікувати структурні частини грошового обігу можна на підставі різних критеріїв. Насамперед звертається увага, що грошовий оборот складається з окремих каналів руху грошей між:

— центральним банком і комерційними банками;

— комерційними банками;

— підприємствами і організаціями;

— банками і підприємствами та організаціями;

— банками і населенням;

— підприємствами, організаціями і населенням;

— фізичними особами;

— банками і фінансовими інститутами різного призначення;

— фінансовими інститутами різного призначення.

48. Грошова система України

Грошова система України функціонує відповідно до закону про Національний банк України. Офіційною грошовою одиницею (валютою) є гривня.

Грошова система призначена забезпечити рівність суб’єктів грошового обороту, єдність вимог щодо правил поведінки, однакову доступність їх до грошового ринку.

Грошова система — це форма організації грошового обороту в країні, що склалася історично та встановлена законодавчо. Закони держави визначають основні принципи, правила, нормативи та інші вимоги, що регламентують відносини між суб'єктами грошового обороту. В усіх країнах формування грошових систем здійснюють центральні органи влади. В багатьох країнах правові норми, що формують грошову систему, визначаються безпосередньо в банківському законодавстві, насамперед у законах, що регламентують діяльність центральних банків. Відповідно до цих законів центральним банкам надаються повноваження з регулювання грошового обороту. Тому центральний банк є можна вважати інституційним центром грошової системи.

49. Правовий режим рахунків, що відкривають і обслуговують банківські установи

Відносини щодо відкриття та обслуговування банківського рахунку є складними за своєю правовою природою і мають комплексний характер, оскільки передбачають використання імперативу з боку держави та диспозитивності у взаємовідносинах між банком та клієнтом. Такі відносини передбачають наявність прав та обов'язків усіх їх учасників, що зумовлює комплексність впливу правового регулювання інституту банківського рахунку у поєднанні вищезазначених методів.

Теорія банківського права розмежовує поняття банківського вкладу та банківського рахунку, хоч останній є по суті вкладом, що оформляється банківською установою у відповідний вид банківського рахунку. Критерії розмежування вкладу та рахунку базуються на підставах відкриття рахунку — добровільно для нагромадження коштів (депозитний рахунок) або обов'язково згідно з умовами законодавства (поточний рахунок для суб'єктів господарювання); а також відповідно до мети відкриття та функціонування вкладу й рахунку, режиму використання коштів на таких рахунках тощо.

Будь-яка держава намагається мінімізувати розрахунки за готівку. Це невигідно з економічних позицій, оскільки передбачає постійну емісію для заміни пошкоджених банкнот та є досить дорогою за вартістю операцією для центрального банку. Так, застосування безготівкового обігу збільшує можливості проведення всебічного контролю у сфері обігу грошей та мінімізацію правопорушень, утому числі злочинів.

Тому держава встановлює обов'язок суб'єктів господарської діяльності та підприємців зберігати власні кошти понад встановлені ліміти в установах банків; проводити розрахунки в готівці на суму не більше як 10 тис. грн. Водночас відносини між банком та клієнтом є договірними і виникають на підставі добровільно поданої клієнтом заяви та укладеного договору на розрахунково-касове обслуговування.

Банк може нараховувати плату за користування коштами клієнта навіть за його поточними операціями. З іншого боку, законодавство встановлює право банку в односторонньому порядку закривати поточний рахунок клієнта у разі, якщо за ним не відбуваються операції протягом 3 місяців.

Отже, вкладна операція — це договір між банком і клієнтом, проте законодавство встановлює ряд обмежень, вказівок, заборон стосовно вкладів. Договір банківського рахунку — це складана правова категорія, яка передбачає публічний обов'язок клієнта зберігати кошти на рахунку в банківській установі, та двостороннє зобов'язання банку і клієнта на умовах консенсуальності та платності.

На банківському рахунку обліковуються власні кошти клієнта, з нього за допомогою платіжних інструментів переказуються кошти клієнта і, відповідно, забезпечується їх безготівковий обіг. Кожний клієнт (як юридична, так і фізична особа) має право відкривати будь-яку кількість рахунків у будь-якій установі банку та у валюті за власним бажанням. Разом з тим існує обов'язок банківської установи та клієнта повідомити податковий орган, де перебуває на обліку такий клієнт, про відкриття або закриття банківського рахунку в триденний термін для взяття його на облік. До того моменту, поки банк не буде повідомлено про це, він не має права здійснювати видаткові операції за рахунком клієнта. При порушенні зазначених строків відповідно до Закону України "Про державну податкову службу" винна особа нестиме відповідальність у вигляді штрафу в розмірі 20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Чинне законодавство України визначає види рахунків, що можуть відкривати клієнти в установах банків.

Поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення всіх видів банківських операцій відповідно до чинного законодавства України. Законодавство передбачає можливість відкриття двох і більше поточних рахунків. Однак лише один рахунок можна відкривати для формування статутного фонду господарського товариства або для ведення спільної діяльності без утворення юридичної особи за кожним окремим договором про спільну (сумісну) діяльність. Поточний рахунок (хоч би один) має бути відкритий у національній валюті України, оскільки через нього здійснюються розрахунки в межах країни, у тому числі зі сплати обов'язкових платежів, податків та зборів.

Поточні (вкладні) рахунки фізичних осіб призначені для обліку, одержання готівки, зберігання коштів та здійснення безготівкових розрахунків з іншими фізичними та юридичними особами.

Банківські установи на підставі рішень Кабінету Міністрів України та Національного банку України можуть також відкривати рахунки із спеціальними режимами їх використання. У прийнятому рішенні має бути визначений режим використання такого рахунку.

Отже, через функціонування поточних рахунків забезпечується господарська діяльність клієнта, фінансуються його потреби (оплата контрактів, виплата заробітної плати, сплата податків та обов'язкових зборів тощо).

50. Правове регулювання безготівкових розрахунків

Застосування безготівкового обігу збільшує можливості проведення всебічного контролю у сфері обігу грошей та мінімізацію правопорушень.

Правові основи організації безготівкових розрахунків в економіці України визначені законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про Національний банк України", "Про підприємництво в Україні", у Постанові Верховної Ради України "Про використанні векселів в господарському обороті", а також в нормативних актах Національного банку України.

Основним нормативним актом Національного банку України, що визначає принципи і методи організації безготівкових розрахунків, є "Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті". Вимоги цієї інструкції розповсюджуються на підприємства і установи всіх форм власності, банки і їх відділення, підприємців без створення юридичної особи і на фізичні їх осіб.

Порядок використання банківських платіжних карток регулюється "Положенням про порядок здійснення бухгалтерських операцій з банківськими платіжними картками національної системи", "Положенням про впровадження платіжних карток міжнародних платіжних систем в розрахунках за товари, надані послуги і при видачі готівки", "Положенням про емісію платіжних карток і здійсненням операцій з їх використанням".

Організація міжбанківських розрахунків регулюється Положенням НБУ "Про міжбанківські розрахунки в Україні". Відповідно до цього положення міжбанківські розрахунки — це система безготівкових розрахунків по грошових вимогах і зобов'язаннях, що виникають між банківськими установами або їх клієнтами в процесі їх діяльності.

51. Особливості здійснення грошово-кредитної політики Національним банком України

Механізм грошово-кредитної політики в Україні остаточно сформувався в інституційному аспекті з прийняттям у 1999 р. Закону «Про Національний банк України». Цим законом у системі НБУ створено окрему самостійну структуру — Раду НБУ, яка є одним з двох керівних органів центрального банку (Рада та Правління) і призначена насамперед для визначення та формування грошово-кредитної політики. Зокрема, у ст. 9 цього Закону сформульовані такі повноваження Ради у сфері грошово-кредитної політики:

розроблення Основних засад грошово-кредитної політики;

здійснення контролю за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики;

надання рекомендацій Правлінню НБУ стосовно внесення змін у певні напрями діяльності НБУ з метою успішного виконання Основних засад грошово-кредитної політики;

застосовування відкладального вето щодо окремих рішень Правління НБУ, виконання яких може суперечити Основним засадам грошово-кредитної політики;

внесення рекомендацій Кабінету Міністрів України щодо поліпшення впливу на стан грошово-кредитної сфери через його податкову політику і політику державних запозичень.

Основні засади грошово-кредитної політики розробляються на підставі показників прогнозів економічного і соціального розвитку України, проектів зведеного та державного бюджетів України на плановий рік, аналізу очікуваних результатів монетарної політики за рік, що передує прогнозованому. Зазначені показники НБУ одержує від Мінекономіки та Мінфіну своєчасно, в узгодженні з Кабінетом Міністрів строки.

Велике значення для розроблення Основних засад має також аналіз та оцінювання економічного і соціального розвитку країни за минулий та поточний роки, стану розвитку основних секторів економіки (нефінансових підприємств, домашніх господарств, державних фінансів, фінансового сектору), стану грошового ринку, включно з валютним, динаміки розвитку основних монетарних показників та використання окремих монетарних інструментів.

52. Організація готівкового обігу

Стабільність національної грошової одиниці Національний банк забезпечує, маючи певні, встановлені законодавством, повноваження, зокрема у сфері регулювання готівкового обігу.

Для забезпечення організації готівкового обігу Національний банк здійснює:

1) виготовлення та зберігання банкнот і монет;

2) створення резервних фондів банкнот і монет;

3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

5) встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки;

6) визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств та організацій;

7) визначення вимог стосовно технічного стану та організації охорони приміщень банківських установ.

Національний банк України наділений виключним правом здійснення емісії, тобто випуску в обіг грошових знаків в усіх формах.

Головним каналом емісії грошей у промислове розвинутих країнах є депозитно-чекова емісія: збільшення депозитів на рахунках клієнтів і відповідно маси чеків, що обслуговують безготівковий платіжний обіг. У ній беруть участь комерційні банки та інші кредитні установи, а також центральний банк.

53. Поняття валюти та валютних операцій

Валютний ринок належить до однієї з найважливіших складових грошового ринку держави і тому потребує проведення державного регулювання. За роки незалежності України та формування її валютного ринку було розроблено законодавчу та нормативно-правову базу, створено інституційні форми організації валютних відносин, створена національна валютна система тощо. Водночас динамізм валютних відносин, їх інтернаціоналізація потребують постійного вдосконалення чинного законодавства, приведення його у відповідність із сучасними економічними реаліями, що у кінцевому підсумку спрямовуються на підтримання стабільності національної грошової одиниці України та підвищення авторитету країни на міжнародному ринку.

Чинне законодавство визначає валюту України як грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у вкладах у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України.

Відповідно, іноземна валюта — це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України.

Як інструмент обігу використовуються також платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в національній чи іноземній валюті або банківських металах.

Валютними операціями називають певні банківські та фінансові операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності. Чинне законодавство відносить до валютних операцій такі:

— пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

— пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

— пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

54. Особливості здійснення валютних операцій в Україні

Учасниками валютних операцій виступають центральний банк держави; валютні біржі; банківські установи; підприємства та кредитно-фінансові установи, що здійснюють зовнішньоекономічні операції; підприємства, міжнародні корпорації та фінансові установи, що здійснюють іноземні вкладення активів; фізичні особи; валютні брокерські фірми. Всі вони виступають агентами валютного ринку. Валютний ринок як економічна категорія відображає певну сукупність відносин, пов'язаних зі здійсненням операцій з купівлі-продажу валютних цінностей та руху іноземних капіталів.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контрою" та Закону України "Про банки і банківську діяльність" валютні операції здійснюються банками та іншими фінансовими установами на основі ліцензії Національного банку. Залежно від тривалості дії ліцензій, характеру та тривалості валютних операцій можуть видаватися індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції:

а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:

— вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами іноземної валюти на суму, що визначається Національним банком України;

— вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

— платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;

— платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

— вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України в межах, встановлених законодавством;

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави;

д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за медами України, за винятком:

— відкриття фізичними особами — резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

— відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

— відкриття рахунків в іноземній валюті резидентами;

е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами — резидентами як дарунок або у спадщину.

Чинне законодавство забороняє Національному банку обмежувати права суб'єктів валютного ринку на здійснення операцій з іноземною валютою, гарантовані їм законом.

55. Функції та форми державного кредиту

Державний кредит — складова фінансової системи держави. Інститут державного кредиту є інститутом Особливої частини фінансового права, на який поширюють свою дію норми Загальної частини.

Державний кредит як метод мобілізації державою додаткових грошових коштів — явище складне й неординарне. Цей процес супроводжується певним ризиком як на стадії виникнення даного виду правовідносин (тобто чи зацікавляться кредитори можливістю вкласти свої гроші в державні цінні папери), так і з точки зору доцільності використання запозичених коштів та можливості їх повернути, сплативши передбачену винагороду. Йдеться про наслідки, адже показником ефективності таких операцій є державний борг.

Економічний зміст і юридична природа державного кредиту водночас передбачають надходження до державного бюджету, оскільки суми державних позик становлять його доходну частину, та разом з тим ці кошти не дають нових прибутків і повинні погашатися. Власне характерні ознаки добровільності, терміновості, платності і повороткості відмежовують кошти, акумульовані шляхом державного кредиту, від доходів держави.

Державний борг формується під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. До перших з них можна віднести несприятливий інвестиційний клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на цій основі податкової бази, від'ємне сальдо торговельного балансу, переважання застарілої технологічної бази із значною мірою морального старіння і фізичного зношування основного капіталу, уповільнені темпи виробничого відтворення. Суб'єктивні фактори пов'язані з ситуативними прорахунками у тактиці проведення реформ і фактичною відсутністю стратегії щодо розвитку фінансового ринку. До того ж мають місце спроби розв'язання поточних проблем "у пожежному порядку".

Для залучення державою додаткових фінансових ресурсів існують певні фінансові механізми. Характер і умови таких зобов'язань у кожному конкретному випадку визначає Уряд України за погодженням з Національним банком України. В першу чергу йдеться про зобов'язання з випуску державних цінних паперів.

56. Відмінність між банківським і державним кредитом

Державний кредит— система фінансових відносин, що виникають внаслідок залучення державою на добровільних засадах для тимчасового використання вільних коштів юридичних і фізичних осіб.

57. Поняття, функції види державного боргу

Державний борг (борг Автономної Республіки Крим чи борг місцевого самоврядування) — загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи боргові зобов'язання держави, що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов’язань, що виникають на підставі законодавства або договору.

Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

Відповідно до ст. 12 Бюджетного кодексу України класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов'язання. Бюджетне законодавство встановлює також вимоги щодо граничного обсягу боргу. Зокрема, граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу, боргу Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, граничний обсяг надання гарантій встановлюються на кожний бюджетний період згідно з Законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет. Величина основної суми державного боргу має не перевищувати 60 % фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту України. У разі перевищення зазначеної граничної величини Кабінет Міністрів України зобов'язаний вжити заходів для приведення цієї величини у відповідність з встановленими законодавством вимогами.

Внутрішній державний борг — заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Внутрішній борг України умовно можна поділити на боргові зобов'язання двох видів: ринкові, що існують у формі державних емісійних цінних паперів, та неринкові, що виникли за підсумками виконання державного бюджету, інші позики та зобов'язання. До нього належить також заборгованість, що утворилася в результаті компенсації гарантованих заощаджень громадян чи інших державних боргових сертифікатів Радянського Союзу, розміщених свого часу серед населення. В Україні виник специфічний державний борг перед населенням через несвоєчасну виплату заробітної плати, пенсій, стипендій, інші соціальні програми та виплати.

Слід зазначити, що структура державного боргу згідно із Законом України "Про державний внутрішній борг України" повинна визначатися щорічно Верховною Радою України водночас із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.

Зовнішній державний борг — це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями. В індустріальне розвинутих країнах порівняно незначна частка сукупного державного боргу відноситься на зовнішній борг, переважна частина державного боргу припадає на вітчизняних інвесторів.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є: збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів; циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки; скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат; вплив політичних бізнес-циклів — надмірне збільшення видатків напередодні виборів для завоювання популярності виборців та збереження влади.

58. Класифікація державних внутрішніх позик

Поділ державних позик в залежності від особливостей їх випуску, обігу, погашення показаний в таблиці 1.

Таблиця 1.Класифікація державних позик

№ п/п	Ознака класифікації	Види позик
1.	За правом випуску	Державні Місцеві (муніципальні)
2.	За формою випуску	Готівкові Безготівкові
3.	За власниками, серед яких розповсюджуються позики.	Розміщені серед юридичних осіб Розміщені серед населення Серед юридичних і фізичних осіб
4.	За методами розміщення	Добровільні Примусові
5.	За виплатою доходу	Процентні Виграшні Виграшно-процентні Безпрограшні Безпроцентні (цільові)
6.	За характером обігу	Ринкові Неринкові
7.	За строками погашення	Короткострокові Середньострокові Довгострокові
8.	За способом погашення	Серійні Ординарні 3 достроковим погашенням

59. Боргові зобов'язання держави щодо грошових заощаджень громадян України

Діюча система обліку знецінених заощаджень громадян України не забезпечує відображення їх реального обсягу, а отже, ставить під сумнів саму можливість виконання державних гарантій щодо їх повернення.

Гарантована заборгованість у складі державного внутрішнього боргу Міністерством фінансів не обліковується, тому боргові зобов'язання держави перед громадянами України досі документально не оформлені.

Чинний Закон України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» набув чинності 21 листопада 1996 року. Ним передбачено, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити збереження та відновлення реальної вартості заощаджень громадян і гарантувати їх компенсацію у встановленому порядку.

60. Страхування як фінансово-правова категорія

Людям природно притаманне прагнення захиститися від небезпеки втрати життя, здоров'я, житла, харчів тощо. Потреба в захисті дуже близька до первинних (фізіологічних) запитів. Протягом усього історичного шляху розвитку суспільне виробництво стикається із суперечностями між природою і людиною, а також між окремими суб'єктами виробничих відносин. Ці суперечності зумовлюють появу несприятливих подій (ризиків), серед яких виокремлюють стихійне лихо і нещасні випадки.

Потенційна можливість настання стихійного лиха і нещасних випадків становить сутність ризику. До страхових ризиків відносять лише такі випадки небезпеки, появу яких можна прогнозувати й оцінювати на підставі історичного досвіду та за допомогою математичних і статистичних методів. Такий ризик має бути теоретично можливий, але його настання точно не визначене ні в часі, ні в просторі і не залежить від волевиявлення жодної зацікавленої особи.

За умов ризикового характеру функціонування будь-якого підприємства і не менш ризикового проживання кожної людини існує нагальна потреба попередження і відшкодування збитків, завданих стихійним лихом та нещасними випадками. Без її задоволення неможливо забезпечувати безперервність процесу виробництва матеріальних благ, підтримувати належний рівень життя людей. Відносини, що складаються в суспільстві з цього приводу, мають об'єктивний характер і в своїй сукупності формують зміст економічної категорії "страховий захист".

Сутність страхового захисту полягає в нагромадженні і витрачанні грошових і інших ресурсів для здійснення заходів з попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків і відшкодування пов'язаних з ними втрат.

Для того, щоб система заходів з попередження, подолання і відшкодування втрат була реально можливою, необхідно частину валового продукту спрямовувати на створення страхового фонду суспільства. До фонду страхового захисту належать централізовані натуральні та грошові резерви держави, децентралізовані фонди, а також фонди, створювані методом страхування.

61. Страховий ризик. Страховий випадок

Страховий ризик — обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок.

Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у статті 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг.

Професійне захворювання є страховим випадком також у разі його встановлення чи виявлення в період, коли потерпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів.

Нещасний випадок або професійне захворювання, яке сталося внаслідок порушення нормативних актів про охорону праці застрахованим, також є страховим випадком.

Порушення правил охорони праці застрахованим, яке спричинило нещасний випадок або професійне захворювання, не звільняє страховика від виконання зобов'язань перед потерпілим.

Факт нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання розслідується в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, відповідно до Закону України "Про охорону праці".

Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування професійного захворювання (отруєння) за встановленими формами.

62. Державне особисте страхування, його види

Законодавчими актами визначається перелік об'єктів обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків, обсяги страхової відповідальності, норми страхового забезпечення, порядок сплати страхових платежів, права та обов'язки учасників страхування, а також коло страхових організацій, яким доручається здійснення обов'язкового страхування.

Обов'язкове особисте страхування залежно від джерела сплати страхових платежів поділяється на обов'язкове державне й обов'язкове.

Необхідність проведення обов'язкового державного особистого страхування працівників правоохоронних органів, військовослужбовців та працівників інших відомств була зумовлена потребою їх соціального захисту, оскільки вони самі стоять на захисті інтересів держави і їх діяльність постійно пов'язана з високим ступенем ризику. Страхувальниками, а відповідно і платниками страхових платежів, виступали відповідні міністерства і відомства.

Новою редакцією Закону України "Про страхування" обов'язковими видами особистого страхування в Україні визначено:

— страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків;

— страхування працівників відомчої (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд);

— страхування спортсменів вищої категорії;

— страхування життя і здоров'я спеціалістів ветеринарної медицини;

— страхування від нещасних випадків на транспорті;

— страхування працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України), які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, в тому числі здійснюють догляд за особами, які страждають на психічні розлади;

— страхування життя і здоров'я тимчасового адміністратора та ліквідатора фінансової установи;

— страхування медичних та інших працівників державних і комунальних закладів охорони здоров'я та державних наукових установ (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України, на випадок захворювання на інфекційні хвороби, пов'язаного з виконанням ними професійних обов'язків в умовах підвищеного ризику зараження збудниками інфекційних хвороб;

— страхування персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання, а також державних інспекторів з нагляду за ядерною та радіаційною безпекою безпосередньо на ядерних установках від ризику негативного виливу іонізуючого випромінювання на їхнє здоров'я за рахунок коштів ліцензіантів.

63. Суб'єкти страхового ринку. Участь держави у страховій діяльності

Носіями загальноцивільних прав та обов’язків у страхуванні є суб’єкти страхових правовідносин, які є учасниками договірних відносин, що спрямовані на виконання попередньо обумовлених страхових зобов’язань. Суб’єктами страхування є страховик, страхувальник, застрахований та отримувач.

Страховиком в Україні називається юридична особа (суб’єкт підприємництва), створена у формі акціонерного, повного, командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю, та яка має ліцензію на здійснення страхової діяльності. Кількість засновників страховика повинна бути не менше трьох. Закон допускає утворення державних страхових організацій. Здійснення страхової діяльності в Україні іноземними страховиками (нерезидентами) заборонено, але обмежень на участь нерезидентів у статутному фонді страховика – резидента України законом не передбачено.

Страхувальник – це особа, яка в силу умов, визначених чинним законодавством чи договором страхування, зобов’язується сплатити страховику премію (плату за страхування), а в разі, якщо передбачена подія відбулася (настання страхового випадку), має право вимагати від страховика страхову виплату собі, або застрахованій особі, якщо про страхування цієї особи страховиком був укладений договір особистого страхування, або іншій особі-отримувачу, котрому страхувальник, відповідно до вимог законодавства чи умов договору страхування, доручає отримати страхову виплату.

Правове положення страхувальника визначається нормою статті 3 Закону України “Про страхування”, згідно з якою страхувальником може бути будь-яка юридична чи дієздатна фізична особа, яка уклала з страховиком договір страхування, або яка є страхувальником відповідно до вимог закону. З погляду наявності правоздатності, будь-які юридичні особи можуть виступати як страхувальники.

Застрахована особа – це фізична особа, про страхування якої страхувальником укладений із страховиком договір страхування цієї особи. Тобто це є особисте страхування людини, у житті якої може статися страховий випадок, безпосередньо пов’язаний з її особистістю або обставинами її життя. Це може бути неповнолітня особа – дитина (при страхуванні її батьками), недієздатний інвалід (при страхуванні його опікуном), або робітник (при страхуванні робітника праценадавачем), чи будь-який громадянин, застрахований іншою дієздатною фізичною особою або юридичною особою (наприклад, підприємством – роботодавцем).

Отримувачем страхового відшкодування, згідно з страховим законодавством України є:

• сам страхувальник (для особистого і майнового страхування), або

• застрахована особа (для особистого страхування), або

• потерпіла особа, яка належним чином довела наявність прямого причинно-наслідкового зв’язку заподіяного їй збитку із страховим випадком та належним чином підтвердила фактичний обсяг завданого збитку (для страхування відповідальності перед третіми особами), або

• інша особа – вигодонабувач, визначена страхувальником у договорі майнового страхування або у договорі страхування відповідальності, яка може зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, або

• інша особа — вигодонабувач, визначена страхувальником за згодою застрахованої особи у договорі особистого страхування для отримання відповідних страхових виплат, або

• спадкоємець померлої застрахованої особи у випадку, якщо немає вигодонабувача для отримання відповідної страхової виплати по цьому випадку (для особистого страхування).

64. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування, його види

Особи, якi працюють за трудовим договором (контрактом) на пiдприємствах, в установах, органiзацiях незалежно вiд форми власностi, виду дiяльностi та господарювання або у фiзичної особи, пiдлягають загальнообов'язковому державному соцiальному страхуванню.

Основними джерелами коштiв загальнообов'язкового державного соцiального страхування є внески власникiв пiдприємств, установ, органiзацiй або уповноважених ними органiв чи фiзичної особи, працiвникiв. Бюджетнi та iншi джерела коштiв, необхiднi для здiйснення загальнообов'язкового державного соцiального страхування, передбачаються вiдповiдними законами з окремих видiв загальнообов'язкового державного соцiального страхування.

Види матерiального забезпечення та соцiальних послуг за загальнообов'язковим державним соцiальним страхуванням працiвникам, а в деяких випадках i членам їх сiмей, умови їх надання та розмiри визначаються законами України з окремих видiв загальнообов'язкового державного соцiального страхування, iншими нормативно-правовими актами, якi мiстять норми щодо загальнообов'язкового державного соцiального страхування.

Працiвники та члени їх сiмей мають право на державне пенсiйне забезпечення за вiком, по iнвалiдностi, у зв'язку iз втратою годувальника, а також за вислугу рокiв вiдповiдно до закону.

65. Види страхування. Обов'язкове страхування

В Україні здійснюються такі види обов'язкового страхування:

· медичне страхування;

· державне особисте страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори;

· державне особисте страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ;

· державне обов'язкове особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків;

· державне обов'язкове особисте страхування працівників митних органів;

· державне обов'язкове особисте страхування працівників прокуратури;

· державне страхування життя і здоров'я народних депутатів;

· державне особисте страхування службових осіб державної контрольно-ревізійної служби в Україні;

· державне особисте страхування службових осіб державних податкових інспекцій;

· державне обов'язкове страхування службових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів;

· особисте страхування працівників відомчої та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд);

· державне страхування посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю;

· державне страхування спортсменів вищих категорій;

· державне страхування працівників державної лісової охорони;

· страхування життя і здоров'я спеціалістів ветеринарної медицини;

· страхування життя і здоров'я суддів;

· державне страхування донорів крові та/або її компонентів;

· особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;

· страхування членів екіпажу та авіаційного персоналу;

· страхування працівників замовника авіаційних робіт, осіб, пов'язаних із забезпеченням технологічного процесу при виконанні авіаційних робіт, та пасажирів, які перевозяться за його заявкою без придбання квитків;

· страхування ризикових професій народного господарства від нещасних випадків;

· страхування відповідальності повітряного перевізника і виконавця повітряних робіт щодо відшкодування збитків, заподіяних пасажирам, багажу, пошті, вантажу;

· страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за збитки, які можуть бути завдані ним при виконанні авіаційних робіт;

· страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів;

· страхування авіаційних суден;

· обов'язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень у радгоспах та інших державних сільськогосподарських підприємствах.

66. Функції та ознаки страхування

Сутність страхового захисту полягає в направленні частини валового продукту на створення страхового фонду для здійснення попереджувальних заходів щодо негативного впливу ризиків і відшкодування пов'язаних з ними витрат. До фондів страхового захисту відносяться централізовані резервні фонди держави, децентралізовані фонди (при самострахуванні), а також фонди, створювані методом страхування.

Страхування служить для компенсації випадково виникаючих матеріальних збитків шляхом взаємних внесків багатьох осіб. Змістом страхування є система замкнених відносин між її учасниками по перерозподілу збитків від настання страхових подій як по територіальному розміщенню, так і в часі. Об'єктом страхування є формування цільових страхових фондів за рахунок грошових внесків і відшкодування з фонду можливого збитку застрахованих.

Функції страхування:

— ризикова — перерозподіл грошової маси серед учасників страхування у зв'язку з настанням наслідків страхових випадків;

— попереджувальна — фінансування за рахунок страхового фонду заходів по зменшенню вірогідності настання події або зменшенню можливих негативних наслідків при настанні страхових випадків (превентивні заходи);

— накопичувальна — утворення страхових резервів як умова акумуляції грошових коштів; здійснення інвестиційної діяльності страховими компаніями;

— контрольна — контроль за цільовим формуванням і використанням грошових коштів із страхового фонду.

67. Принципи діяльності страхових компаній

Концепцією розвитку страхового ринку України до 2010 року окреслені проблемами, які є характерними для ринку страхових послуг саме на сучасному етапі його розвитку: недосконалість захисту прав споживачів страхових послуг, обмеженість надійних фінансових інструментів для інвестування, значна кількість страхових компаній з низьким рівнем капіталізації, недостатній рівень кадрового і наукового забезпечення страхового ринку. Ці чинники негативно впливають на діяльність страхових організацій, стримують розвиток ринку страхових послуг. Водночас все більшої ваги набувають питання самоорганізації і самозахисту страхового підприємства. Інтеграція у світові фінансові ринки, що обумовлює ймовірну присутність потужних іноземних страхових компаній та їх філій в Україні, може витіснити з ринку вітчизняних страховиків.

В Україні існує також і безліч проблем організаційно-методологічного забезпечення страхової діяльності, зокрема:

— Відсутність послідовної і чіткої державної політики щодо розвитку страхування й достатнього рівня методологічної підготовки страхових механізмів;

— Відсутність системи стандартизації і сертифікації страхових продуктів і системи менеджменту;

— Наявність недобросовісної конкуренції;

— Нерозвиненість страхового брокерства;

— Недосконалість інвестиційної діяльності страхових компаній.

Страховий ринок України сьогодні гостро потребує належного інформаційного забезпечення. Можна твердити про відсутність загальнонаціональної системи розкриття фінансової інформації учасниками страхового ринку України. Недостатньою мірою на вітчизняному страховому ринку вирішені питання автоматизації обліку, формування бази даних клієнтів, оперативного прийняття рішень щодо страхових випадків і скарг клієнтів, комп’ютеризації з використанням передових інформаційних технологій для розв’язання поточних завдань компанії. Головною проблемою є й відсутність доступної аналітики.

68. Банківська система України

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України. Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, Закону України „Про банки і банківську діяльність”, Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів та нормативно-правових актів Національного банку України.

Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності.

Держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором.

Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором.

Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом.

Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

69. Види банків за законодавством України

Сучасні кредитно-банківські системи мають складну, багатоланкову структуру. Якщо за основу класифікації прийняти характер послуг, наданих клієнтам, то можна виділити три найважливіших елементи сучасної кредитної системи:

— центральний банк

— комерційні банки

— спеціалізовані фінансові заснування (страхові, ощадні)

Комерційні банки є багатофункціональними заснуваннями, що оперують у різних секторах ринку позичкового капіталу. Великі комерційні банки надають клієнтам повний спектр послуг, включаючи кредити, прийом депозитів розрахунків і т.д. Цим вони відмінні від спеціалізованих заснувань, що обмежені визначеними функціями. Комерційні банки традиційно відіграють роль базової ланки кредитної системи. Переплетення функцій різних видів кредитних заснувань і популярність універсального типу банку створює певні труднощі для визначення понять банк і банківська діяльність. Найчастіше головною ознакою банківської діяльності вважається прийом депозитів і видача кредитів.

Поняття «банк» має економічне і юридичне значення. Загально прийняте визначення банку в юридичному аспекті — кредитна організація, що має виключне право здійснювати в сукупності наступні банківські операції: залучення у вклади коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення зазначених засобів від свого імені і за свій рахунок на умовах повернення, платності, терміновості, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб».

70. Правовий статус Національного банку України

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України та законами України.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених Законом випадках — також за рахунок Державного бюджету України.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також представництва за її межами.

Національний банк виконує такі функції:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

4) здійснює банківське регулювання та нагляд;

5) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках;

6) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

7) здійснює валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті;

8) здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

9) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

10) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

Керівними органами Національного банку є:

· Рада Національного банку України;

· Правління Національного банку України.

71. Особливості правового статусу банківських об'єднань

Поряд з окремими банками, що діють на ринку позичкових капіталів, чинне законодавство України встановлює правові підстави для створення банківських об'єднань. Приймаючи відповідні норми, автори законопроекту "Про банки і банківську діяльність" ставили за мету за рахунок створених банківських об'єднань розв'язати проблему докапіталізації банківських установ, що є однією з найгостріших в останні роки. Згідно із законодавством банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Крім того, банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з додержанням вимог антимонопольного законодавства України.

Однією з умов створення банківського об'єднання є отримання попередньої згоди НБУ. Державна реєстрація об'єднання проводиться центральним банком шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. За банком залишається право самостійного вибору об'єднання, до складу якого він готовий (або за певних умов змушений) увійти, оскільки законодавство обмежує участь у таких правових утвореннях: банк може входити лише до одного банківського об'єднання. Враховуючи принцип добровільності У створенні банківського об'єднання, так само розв'язується питання виходу з об'єднання.

Отже, реєстрація банків та ліцензування їх діяльності, банківський нагляд і аудит на основі аналізу звітності та економічних нормативів становлять базу для всебічного регулювання діяльності банківського сектора з боку НБУ. Слід зазначити, що одними з найістотніших рис банківського сектора України є його незначна питома вага в національній економіці та підвищена концентрація капіталу в незначній кількості банків. За умов змішаної економіки, розвитку малого і середнього бізнесу численна мережа банків різних типів є конче необхідною.

72. Типи банківських об'єднань

Перш за все, розмежування учасників об'єднань потрібно проводити з урахуванням залежності від цілей, термінів даного об’єднання, складу його учасників, та загальних засад створення.

Банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.

Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання. Учасники банківського об'єднання перед своєю власною назвою вказують назву банківського об'єднання.

У процесі здійснення нагляду за діяльністю банківських об'єднань потрібно враховувати ряд факторів, які мають вплив на дочірні установи в складі об'єднань. На наш погляд, потрібно визначити заходи, які були б спрямовані на підвищення його ефективності. Це можна досягти шляхом запровадження: нагляду на основі оцінки ризиків, які притаманні установам, що входять до складу об’єднання; запровадження нагляду на консолідованій основі, яке повинно включати аналіз та контроль за ризиками, що виникають в процесі взаємодії учасників групи; підвищення рівня концентрації та якості банківського капіталу; розкриття інформації про реальних власників установ, афілійованих осіб, про процеси управління ризиками всередині об’єднання; впровадження методичного інструментарію Національного банку з питань регулювання діяльності банківських об'єднань тощо.

Отже, можемо зробити висновок, що реалізація вищезазначених заходів сприятиме зміцненню фінансової стабільності установ в складі банківських об'єднань на ринку та підвищення прозорості банківської системи.

73. Поняття податкового права. Податкове законодавство України

У системі фінансових важелів держави як елементів фінансового механізму важливе місце займають податки. Податки є найбільш важливим і впливовим інструментом регулювання економічних відносин. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом. Податок – це вид обов’язкового платежу, який справляється до бюджетів з юридичних і фізичних осіб у порядку й на умовах, визначених законодавством України. Податок має ряд особливостей, які визначають його сутність:

– регулюється актом вищої юридичної сили;

– індивідуальна безоплатність виражається в односторонньому русі коштів від платника до держави;

– має безумовний характер, тобто його сплата не пов’язана з будь-якими умовами про зустрічні дії з боку держави;

– нецільовий характер;

– обов’язковий характер.

Крім податків, які є основним джерелом доходів бюджетів, до державних доходів відносяться збори та інші обов’язкові платежі. Сукупність податків, зборів, інших обов’язкових платежів до бюджетів і внесків до Державних цільових фондів, що справляються на території України у визначеному законом порядку, становить систему оподаткування.

Для того, щоб мати повну уяву про сукупність явищ і процесів, які мають місце у сфері оподаткування, необхідно звернутися до податкової системи. У податковій системі знаходять відображення такі елементи оподаткування, як принципи, форми й методи побудови податків, зборів та інших обов’язкових платежів; процесуальні відносини з їх встановлення, зміни або відміни; заходи, спрямовані на забезпечення їх сплати, контроль та відповідальність за порушення податкового законодавства, а також визначення кола суб’єктів, що беруть участь у цих відносинах.

Об’єднання податків у систему передбачає можливість їх класифікації за різними підставами. Так, залежно від платника податки поділяють на податки з юридичних осіб, податки з фізичних осіб та змішані податки, тобто такі, що справляються з юридичних і фізичних осіб. Залежно від форми обкладання податки поділяються на прямі (справляються в процесі виробництва й акумуляції матеріальних благ, визначаються розміром об’єкта оподаткування, включаються в ціну товару і сплачуються виробником або власником) та непрямі (справляються під час витрачання матеріальних благ, визначаються розміром споживання, і включаються до ціни товару у вигляді надбавки та сплачуються споживачем).Також податки поділяються на загальнодержавні (встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України) та місцеві (встановлюються органами місцевого самоврядування, зараховуються до відповідних місцевих бюджетів).

Правові норми, якими закріплюються принципи побудови податкової системи, права, обов’язки та відповідальність учасників податкових правовідносин, види платежів тощо, складають підгалузь фінансового права – податкове право.

74. Поняття та ознаки податку

Податок являє собою з одного боку філософську й економічну категорію, а з іншого — одночасно вступає конкретною формою правових взаємовідносин, що закріплюються законодавством при наповненні доходами бюджетної системи. Аналіз сутності податку як економічної категорії базується на дослідженні закономірностей розширеного відтворення, його окремих фаз, особливо розподілу та перерозподілу грошової форми вартості. У свою чергу дослідження податкових форм має виходити з положень теорії держави та права. Податок як конкретна форма примусового вилучення частини сукупного доходу суспільства до казни держави відображає всі позитивні та негативні риси даного економічного простору і даної системи державного устрою та державного управління. Залежно від стану податкових правовідносин у державі можна робити висновки про її прогресивний розвиток або регрес.

Податки пов'язані з існуванням держави, хоч виникли вони значно пізніше, ніж з'явилися перші держави, фінансова діяльність яких супроводжувалася збиранням митних зборів у сучасному їх розумінні.

Податкам властиві такі риси як. обов'язковість платежу, переважно перехід права власності при сплаті податку, індивідуальна безоплатність, регулярність стягнення.

Податки виконують ряд функцій, які випливають з їх економічної природи і які у свою чергу є визначальними при формуванні податкової системи країни. Функції податків та податкової системи в цілому як фінансової категорії випливають із функцій фінансів — розподільчої і контрольної.

75. Обов'язки платників податків

Платники податку зобов'язані:

а) вести облік доходів і витрат у обсягах, достатніх для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу, у разі коли такий платник податку зобов'язаний цим Законом подавати декларацію або має право на таке подання з метою повернення надміру сплачених податків, у тому числі при застосуванні права на податковий кредит.

Форми такого обліку та порядок його ведення визначаються центральним податковим органом за узгодженням з комітетом Верховної Ради України, відповідальним за проведення податкової політики;

б) отримувати та зберігати протягом строку давності, встановленого законом, документи первинного обліку, на підставі яких формується податковий кредит платника податку;

в) подавати декларацію за встановленою формою у визначені строки у випадках, коли згідно з нормами цього Закону таке подання є обов'язковим;

на вимогу податкового органу та у межах його компетенції, визначеної законодавством, пред'являти документи і відомості, пов'язані з виникненням доходу або права на отримання податкового кредиту, обчисленням і сплатою податку, та підтверджувати необхідними документами достовірність відомостей, зазначених у декларації з цього податку;

г) надавати особам, які згідно з цим Законом визначені відповідальними за утримання (нарахування) та сплату податку до бюджету, документи на підтвердження прав платника податку, який отримує такі доходи, на застосування соціальних податкових пільг;

д) у порядку, визначеному законом, допускати службових осіб податкового органу на територію або до приміщень, що використовуються платником цього податку для одержання доходів від здійснення підприємницької діяльності;

е) у разі зміни отримання податкової соціальної пільги здійснювати заходи, передбачені цим Законом;

є) своєчасно сплачувати узгоджені суми податкових зобов'язань, а також суми штрафних (фінансових) санкцій, нарахованих податковим органом, та пеню, за винятком сум, що оскаржуються в адміністративному або судовому порядку.

76. Непрямі податки в податковій системі України

На відміну від прямих, непрямі податки не зв`язані з розмірами доходів чи вартістю майна платника податків. Непрямі податки виступають у трьох видах: "акцизи", "фіскальні монопольні податки", "митні збори".

Акциз — різновид непрямого податку переважно на товари масового споживання (цигарки, алкогольні напої, сіль, цукор, сірники, автомобілі, холодильники, парфумерні вироби тощо), а також різні комунальні, транспортні, культурні та інші послуги, які мають широке розповсюдження (телефон, транспортні перевезення, авіа- і залізнодорожні квитки, демонстрація фільмів). У більшості країн Заходу непрямі податки на товари і послуги внутрішнього ринку забезпечують біля 25% всіх податкових надходжень у бюджет. Індивідуальні чи вибіркові акцизи стягуються за твердими ставками з одиниці товару. Фіскальні монопольні податки поповнюють казну за рахунок непрямого оподаткування товарів масового попиту, виробництво і реалізація яких монополізовані державою. Виник цей податок з "реалії", тобто привласнення державою виключного права на той чи інший вид діяльності. Наприклад, існує в державі монополія на виробництво алкогольних виробів. Напередодні антиалкогольної компанії цей вид монопольної державної діяльності забезпечував надходження в бюджет більше третини його суми. Практично завжди об`єктом державної монополії було також виробництво і реалізація виробів з хутра і золота.

Митні збори — це непрямі податки на імпортні, експортні і транзитні товари, тобто такі, які пересікають кордони країни. Вони сплачуються всіма, хто здійснює зовнішньоекономічні операції. В залежності від цих цілей, які переслідує держава, митні збори поділяються на "фіскальні", "протекційні", "антидемпінгові" і "пільгові".

Фіскальні митні збори мають за мету ріст бюджетних доходів. Політика держави в тих випадках, коли вона захищає своїх підприємців від іноземних конкурентів, підтримує високий рівень цін на їх продукцію в своїй країні, називається протекціонізмом. Протекціонізм здійснюється за допомогою високих митних тарифів на іноземні товари, повної заборони або обмеження імпорту окремих товарів, нетарифних бар`єрів, компенсаційних мит, сприяння експорту продукції національної промисловості чи сільського господарства, використання ліцензійної системи у зовнішній торгівлі, імпортних податків тощо. Відомі три основних способи збільшення податкових надходжень у бюджет:

а) розширення кола платників податків;

б) збільшення числа тих об`єктів з яких стягуються непрямі податки;

в) підвищення податкових ставок і при прямому, і при непрямому оподаткуванні.

77. Класифікація податків і зборів

Класифікація податків дає можливість більш повно висвітлити сутність та функції податків, показати їх роль у податковій політиці держави, напрям і характер впливу на соціально-економічну сферу. Податки класифікують за кількома ознаками.

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на податки на доходи, податки на споживання, податки на майно.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні і місцеві.

Загальнодержавні податки встановлюються вищими органами влади, їх стягнення є обов’язковим на всій території країни. Вони можуть розподілятись таким чином між ланками бюджетної системи:

· повністю надходити до державного бюджету;

· повністю надходити до місцевих бюджетів;

· розподілятись у визначених пропорціях між державним і місцевими бюджетами.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади. Існують кілька варіантів повноважень місцевих органів влади щодо їх встановлення :

1) місцеві органи влади мають право встановлювати надбавки до загальнодержавних податків;

2) встановлення місцевими органами місцевих податків в межах переліку, затвередженого вищими органами влади;

3) встановлення місцевими органами влади будь-яких податків без обмежень. Цей варіант суто теоретичний, який на практиці не застосовується.

За способом стягнення розрізняють два види податків — розкладні і окладні. Розкладні податки встановлюються в загальній сумі відповідно до потреб в доходах, а потім цю суму розкладають (розподіляють) по окремих територіальних одиницях або платниках. Окладні податки передбачають установлення спочатку ставок для всіх платників, а відтак розмір податку для кожного платника залежить від розмірів його бази оподаткування.

За формою оподаткування розрізняють прямі і непрямі податки. Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників, їх розмір прямо залежить від масштабів об’єкта оподаткування. Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.

78. Особливості оподаткування доходів фізичних осіб

Платниками податку є фізичні особи — громадяни України, особи без громадянства або громадяни іноземних держав, а це майже усі фізичні особи, які проживають на Україні понад 185 календарних днів і отримують доходи, як на території України, так і за її межами.

Прогресивну шкалу ставок замінено єдиною ставкою податку — 15 % від об'єкта оподаткування (загального місячного оподатковуваного доходу). Але у перехідний період з 2004 року тимчасово буде діяти ставка у розмірі 13 %, а 15 % з 2007 року. Ця ставка буде застосовуватись до оподаткування доходів громадян, незалежно від місця їх роботи (основного або неосновного).

Для окремих видів доходів встановлено інші ставки податку. Так, за ставкою 5% будуть оподатковуватись доходи у вигляді процентів на депозит (вклад) у банк чи небанківську фінансову установу (крім страховиків), а також дисконтні доходи за ощадними (депозитними) сертифікатами. Оподаткування доходів у вигляді виграшів чи призів (крім у державну лотерею у грошовому виразі) з 2004 року передбачено за ставкою 26 %, а з 2007 року -30 %.

З метою створення рівних умов оподаткування для всіх платників податку скасовано пільги з оподаткування за професійною ознакою. Так, з 1 січня 2004 року мають сплачувати податок з доходів фізичних осіб працівники сільськогосподарських підприємств, підприємств атомної енергетики, військовослужбовці та інші.

При цьому суми податку, що утримуватимуться з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ у зв’язку з виконанням обов’язків несення служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.

79. Загальнодержавні збори

До загальнодержавних податків і зборів належать:

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість);

8) плата (податок) за землю;

9) рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;

15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

16) збір на обов'язкове соціальне страхування;

17) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

18) збір до Державного інноваційного фонду;19) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

20) фіксований сільськогосподарський податок;

21) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

22) гербовий збір.

Загальнодержавні податки і збори встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

До місцевих зборів належать:

1) готельний збір;

2) збір за припаркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5) курортний збір;

6) збір за участь у бігах на іподромі;

7) збір за виграш на бігах на іподромі;

8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

9) збір за право використання місцевої символіки;

10) збір за право проведення кіно та телезйомок;

11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

14) збір з власників собак.

80. Суб'єкти податкових відносин

Суб'єктом податкових правовідносин може бути будь-яка особа, поведінка якої регулюється нормами податкового права і яка може виступати учасником податкових правовідносин, носієм суб'єктивних прав та обов'язків. Суб'єкти повинні мати податкову правосуб'єктність, що передбачена нормами права.

Виділяють три групи суб'єктів: державу (в особі представницьких органів, що приймають нормативно-правові акти у сфері оподаткування), податкові органи та платників податків. Деякі вчені до суб'єктів податкових відносин включають також і кредитно-фінансові установи, через які здійснюються платежі з перерахування податків до бюджетів відповідних рівнів.

Відносини з приводу оподаткування набувають певної правової форми, внаслідок чого податкова система становить систему нормативно-правових актів, зокрема податкових законів, що регулюють відносини:

— між державою і платниками — стосовно визначення основних елементів оподаткування, порядку обчислення і справляння податків;

— між державою і органами місцевого самоврядування — щодо розмежування їх прав законодавчої компетенції у податковій сфері, законодавчого закріплення за бюджетами кожного рівня влади власної доходної бази;

— між державою і органами, що забезпечують справляння податків — з приводу визначення правового статусу цих органів, порядку адміністрування податків, відповідальності за забезпечення своєчасного надходження податків до бюджетів;

— між органами податкової служби і платниками — стосовно взаємних прав та обов'язків і механізму їх реалізації.

Податкові органи розглядаються в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні до їх складу входять Державна податкова служба України, у тому числі податкова міліція, органи Державного казначейства та Державної митної служби України, які забезпечують фінансовий контроль за справлянням податків як безпосередньо, так і опосередковано під час здійснення основної діяльності (наприклад, при справлянні мита та непрямих податків під час здійснення експортно-імпортних операцій). У вузькому розумінні податкові органи обмежуються виключно податковими адміністраціями й інспекціями, а також відповідними підрозділами податкової міліції. Їх повноваження визначені законами України "Про систему оподаткування", "Про державну податкову службу України", указами Президента України, чинними податковими законами, а також актами Державної податкової служби України. Платник податку — це фізична або юридична особа, яка несе юридичну відповідальність за сплату податку або безпосередньо його сплачує, при цьому не несе юридичної відповідальності. Податок сплачується за рахунок власних коштів суб'єкта оподаткування, тобто податок має скорочувати доходи платника податку. У деяких випадках між державою та платником перебуває уповноважена особа (податковий агент), яка відраховує податок, перераховує його до бюджету та несе за це відповідальність. Платник може реалізовувати свої обов'язки зі сплати податку безпосередньо або через представника. Представництво виступає в трьох формах — законне, уповноважене, офіційне представництво.

Законними представниками є юридичні та фізичні особи, уповноважені представляти інтереси платника податків. Такими представниками виступають:

а) для підприємства — його керівник та головний бухгалтер, які уповноважені від імені підприємства підписуватися фінансові документи;

б) для консолідованої групи платників податків — законні представники головного підприємства, що входить до складу цієї групи;

в) для фізичної особи — батьки, усиновителі, опікун або інші особи за наявності у них документів, які засвідчують їх родинні зв'язки чи відповідні повноваження.

Уповноваженими представниками є особи (юридичні або фізичні), уповноважені платником податків представляти його інтереси в податкових органах на основі угоди між платником податків і представниками у формі нотаріально засвідченого договору чи довіреності. Офіційні представники призначаються за ініціативою податкового органу, суду у випадках, коли особа через об'єктивні причини не може бути законним представником або майно, що є предметом розгляду справи, є безхазяйним.

81. Класифікація податків

Класифікація податків дає можливість більш повно висвітлити сутність та функції податків, показати їх роль у податковій політиці держави, напрям і характер впливу на соціально-економічну сферу. Податки класифікують за кількома ознаками.

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на податки на доходи, податки на споживання, податки на майно.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні і місцеві.

Загальнодержавні податки встановлюються вищими органами влади, їх стягнення є обов”язковим на всій території країни. Вони можуть розподілятись таким чином між ланками бюджетної системи:

повністю надходити до державного бюджету;

повністю надходити до місцевих бюджетів;

розподілятись у визначених пропорціях між державним і місцевими бюджетами.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади. Існують кілька варіантів повноважень місцевих органів влади щодо їх встановлення :

1) місцеві органи влади мають право встановлювати надбавки до загальнодержавних податків;

2) встановлення місцевими органами місцевих податків в межах переліку, затвередженого вищими органами влади;

3) встановлення місцевими органами влади будь-яких податків без обмежень. Цей варіант суто теоретичний, який на практиці не застосовується.

За способом стягнення розрізняють два види податків — розкладні і окладні. Розкладні податки встановлюються в загальній сумі відповідно до потреб в доходах, а потім цю суму розкладають (розподіляють) по окремих територіальних одиницях або платниках. Окладні податки передбачають установлення спочатку ставок для всіх платників, а відтак розмір податку для кожного платника залежить від розмірів його бази оподаткування.

За формою оподаткування розрізняють прямі і непрямі податки. Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників, їх розмір прямо залежить від масштабів об’єкта оподаткування. Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.

82. Місцеві податки і збори

Суб'єкти господарювання беруть участь у формуванні фінансових ресурсів місцевих органів влади, сплачуючи місцеві податки і збори. Це має важливе значення для розвитку місцевої інфраструктури, яка забезпечує реалізацію соціальної та економічної політики.

Сплачуючи місцеві податки і збори, суб'єкти господарювання забезпечують наповнення бюджетів місцевих, селищних і сільських Рад фінансовими ресурсами, що, у свою чергу, справляє позитивний вплив на діяльність підприємств.

Перелік та порядок обчислення і сплати місцевих податків і зборів в Україні було визначено Декретом Кабінету Міністрів від 20 травня 1993 року "Про місцеві податки і збори". Було установлено 17 видів платежів у місцеві бюджети.

Місцеві податки:

— комунальний податок;

— податок на рекламу.

Місцеві збори:

— за право використання місцевої символіки;

— за паркування автотранспорту;

— за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

— за дозвіл на проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

— за право проведення кіно- і телезйомок;

— за проїзд територією прикордонних областей автотранспортом, що вирушає за кордон, та інші.

Місцеві податки і збори сплачують юридичні і фізичні особи. Особливості їх стягнення і впливу на фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання полягають у такому.

1. Місцеві податки і збори включаються до складу валових витрат, які виключаються зі скоригованого валового доходу, а отже, зменшують суму оподатковуваного прибутку.

2. Місцеві податки і збори суб'єкти господарювання відносять на собівартість продукції (робіт, послуг), що впливає на формування їхнього прибутку.

83. Одиниця оподаткування. Ставка податку. Податковий кредит

Одиниця оподаткування-це одиниця виміру (майнового чи грошового) об'єкта оподаткування, стосовно якої встановлюються нормативи і ставки обкладення. Одиниця оподаткування має переважно розрахунковий характер. Фізичний вимір повинен досить точно відображати обсяг оподаткування. Наприклад, при оподаткуванні земель використовуються одиниці виміру, прийняті у країні, -акр, гектар, сотка, квадратний метр тощо; при встановленні акцизів на бензин -літр, галон.

Ставка податку -це його розмір, що стягується з кожної одиниці оподаткування. Податкова ставка — законодавче встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Існує два підходи для встановлення податкових ставок — універсальний та диференційований. В універсальному встановлюється єдина для всіх платників ставка, а у диференційованому — кілька. Диференціювання ставок може здійснюватися за двома напрямами. Перший — у розрізі платників, іноді для більшості платників виділяється основна ставка, також знижено та підвищено ставки для окремих платників; другий — у сфері різних характеристик і оцінок об'єкта оподаткування. Базова ставка -це ставка податку без урахування особливостей суб'єкта чи видів діяльності. За деякими податковими платежами внаслідок великої кількості ставок (акцизний збір) про поняття "базова ставка" можна говорити лише умовно. Ставки податку можуть бути виражені у твердому фіксованому розмірі або у процентному. Останні у свою чергу поділяються на пропорційні, прогресивні та регресивні. Нині в Україні застосовується два методи оподаткування — з пропорційними чи прогресивними ставками. Змішане оподаткування використовує для однієї частини доходів пропорційні ставки, для іншої -прогресивні.

Важливим елементом податкового закону є строки сплати податку. Вони встановлюються в законі, який регулює кожний окремий вид податку, з метою забезпечення рівномірності та регулярності надходження коштів до бюджету. Податковий період — це строк, протягом якого завершується процес формування податкової бази, остаточно визначається розмір податкового зобов'язання. Податковий період не слід плутати з поняттям "звітний період" — строк складання та надання податковому органові звітності.

Принципово важливим елементом кожного податкового закону має бути положення про пільги, а саме: або вказівка на те, що зі сплати даного податку пільги не можуть мати місця взагалі; або вказівка на об'єкти оподаткування, на які поширюються пільги, та характер цих пільг; або перелік суб'єктів оподаткування, на яких поширюються пільги зі сплати податку.

Податкові пільги — це часткове або повне звільнення юридичних або фізичних осіб від сплати податків. Поширені такі види пільг: неоподатковуваний мінімальний рівень доходів; податкові знижки; повернення раніше сплачених сум податків (податкові амністії); звільнення від сплати податків на певний термін.

Пільги повинні встановлюватися стосовно об'єкта, а не суб'єкта оподаткування. Коли немає чіткої концепції податкової політики, пільги надаються надто широкому колу суб'єктів підприємницької діяльності на шкоду інтересам держави. Всупереч вимогам ст. 1 Закону України "Про систему оподаткування", якою передбачено, що встановлення і скасування податків та пільг здійснюється Верховною Радою України, а ставки податків та пільги не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законодавчими актами України, крім законів про оподаткування, Президент і Кабінет Міністрів України протягом останніх років видавали нормативні акти, якими встановлювали або скасовували пільги суб'єктам підприємницької діяльності. Часто такі нормативні акти викликали непорозуміння в законодавстві, іноді просто суперечили один одному, що призводило до всіляких порушень як з боку платників, так і з боку працівників податкових адміністрацій.

84. Загальна характеристика податкових правовідносин

Податкові правовідносини являють собою відносини, що виникають на підставі податкових норм, які встановлюють, змінюють чи скасовують податкові платежі, та у зв'язку з юридичними фактами, учасники яких наділені суб'єктивними правами та несуть юридичні обов'язки, пов'язані зі сплатою податків і зборів до бюджетів і цільових фондів та поданням податкової звітності. Ці відносини існують лише після оформлення їх у відповідну правову форму.

Податковим правовідносинам властиві загальні характерні риси, що притаманні будь-яким іншим правовим відносинам. Водночас правовідносини кожної галузі права мають власну неповторну специфіку. Так, найголовніша особливість фінансових, у тому числі й податкових, правовідносин полягає у тому, що вони виникають у процесі фінансової діяльності держави. Важливою галузевою особливістю фінансових правовідносин, зокрема податкових, є також те, що однією зі сторін завжди виступає держава. Особливості податкових правовідносин найповніше характеризуються їх специфікою, яка проявляється насамперед у:

а) цільовій системності — система податкових правовідносин підпорядкована встановленню податків та зборів;

б) формальній визначеності — за допомогою норм регулюють чітко визначені зв'язки, що встановлюються між суб'єктами податкових правовідносин;

в) забезпеченні державним примусом.

85. Система податкових органів

Податкові органи розглядаються в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні до їх складу входять Державна податкова служба України, у тому числі податкова міліція, органи Державного казначейства та Державної митної служби України, які забезпечують фінансовий контроль за справлянням податків як безпосередньо, так і опосередковано під час здійснення основної діяльності (наприклад, при справлянні мита та непрямих податків під час здійснення експортно-імпортних операцій). У вузькому розумінні податкові органи обмежуються виключно податковими адміністраціями й інспекціями, а також відповідними підрозділами податкової міліції. Їх повноваження визначені законами України "Про систему оподаткування", "Про державну податкову службу України", указами Президента України, чинними податковими законами, а також актами Державної податкової служби України. Платник податку — це фізична або юридична особа, яка несе юридичну відповідальність за сплату податку або безпосередньо його сплачує, при цьому не несе юридичної відповідальності. Податок сплачується за рахунок власних коштів суб'єкта оподаткування, тобто податок має скорочувати доходи платника податку. У деяких випадках між державою та платником перебуває уповноважена особа (податковий агент), яка відраховує податок, перераховує його до бюджету та несе за це відповідальність. Платник може реалізовувати свої обов'язки зі сплати податку безпосередньо або через представника. Представництво виступає в трьох формах — законне, уповноважене, офіційне представництво.

Законними представниками є юридичні та фізичні особи, уповноважені представляти інтереси платника податків. Такими представниками виступають:

а) для підприємства — його керівник та головний бухгалтер, які уповноважені від імені підприємства підписуватися фінансові документи;

б) для консолідованої групи платників податків — законні представники головного підприємства, що входить до складу цієї групи;

в) для фізичної особи — батьки, усиновителі, опікун або інші особи за наявності у них документів, які засвідчують їх родинні зв'язки чи відповідні повноваження.

86. Податкова система України, її принципи

Податкова система — це сукупність встановлених у країні податків, зборів та обов'язкових платежів, які взаємопов'язані, органічно доповнюють один одного та мають різну цілеспрямованість.

Чинне законодавство не дає визначення податкової системи, що досить часто тягне за собою проблемні моменти не лише в теоретичних дослідженнях, а й на практиці. Згідно зі ст. 2 Закону України "Про систему оподаткування" система оподаткування являє собою сукупність податків, зборів та обов'язкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку.

Принципи податку реалізуються через конкретний прояв, що характеризує специфіку механізму: однократність обкладання; встановлення центральним органом державної влади; універсалізація податку, що передбачає незалежність податкового тиску від форми власності; науковий підхід; принцип справедливості тощо. Загальну систему принципів оподаткування сформулював ще А. Сміт, включивши до їх складу стабільність та передбачуваність, гнучкість, рівновагу, рухомість, антиінфляційну спрямованість, зручність, рівність платників, стимулювання, економність, рівномірність охоплення. "Сучасні демократичні системи податкових відносин між органами державної влади і місцевого самоврядування базуються на таких принципах: розподілу податкових доходів органів державної влади і Місцевого самоврядування на основі чіткого розмежування їх функцій та відповідальності; формування доходів місцевих бюджетів на основі власних і закріплених податкових доходів; достатності доходних джерел для забезпечення самостійності місцевих бюджетів та виконання органами місцевого самоврядування їх функцій та повноважень; закріплення частки загальнодержавних податків за місцевими бюджетами.

М. П. Кучерявенко виділяє такі принципи побудови податкової системи України: принцип рівного податкового тиску, принцип стабільності, принцип рівності та рівноваги, принцип цілісності, принцип єдиної цілі, принцип обмеження податкового тиску, принцип раціонального поєднання прямих та непрямих податків, принцип поділу податків за рівнем компетенції органів. У свою чергу Закон України "Про систему оподаткування" містить перелік принципів системи оподаткування. До них належать:

— стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності — введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;

— обов'язковість — впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

— рівнозначність і пропорційність — справляння податків з юридичних осіб здійснюється у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) — на більші доходи;

— рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації — забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

— соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;

— стабільність — забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

— економічна обґрунтованість — встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

— рівномірність сплати — встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;

— компетенція — встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;

— єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;

— доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов'язкових платежів). Фахівці вважають, що податкова система України в перехідний період має базуватися на таких принципах: антициклічний характер, цільове призначення податків, погодження податкових ставок, рівність і справедливість, гнучкість податкової системи, однозначність тлумачення, недопустимість необґрунтованих пільг, автоматична індексація податків і зборів, відповідальність платників податків, системний підхід, численність податків тощо.

87. Податки на майно

Податок сплачується фізичними особами – власниками будівель, у тому числі житлових будинків, дачних (садових) будинків, будь-яких приміщень, у тому числі квартир та прибудованих приміщень, гаражів та інших споруд, крім об’єктів незавершеного будівництва. Податок нараховується державними податковими органами за кожною окремим інвентарним об’єктом нерухомості виходячи із даних про їх ринкову вартість станом на 1 січня кожного року. Ставки податку обраховується за прогресивною шкалою і залежать від ринкової вартості оподатковуваного майна. Ставка податку становить від 0,05 до 1,0 відсотка ринкової вартості нерухомого майна. Шкала оподатковуваних розмірів ринкової вартості нерухомого майна підлягає щорічній індексації, виходячи з індексу інфляції. Органи місцевого самоврядування можуть встановлювати ставки податку в визначених граничних межах у залежності від типу використання майна та за іншими критеріями.

88. Відповідальність за порушення податкового законодавства

Виконання платниками податків та іншими суб'єктами податкового обов'язку об'єктивно не може спиратися лише на високий рівень їх правової культури та усвідомлення суспільної значущості передбаченої нормами податкового права належної поведінки. У сучасних умовах для забезпечення необхідного рівня податкових надходжень вирішального значення набуває застосування заходів державного примусу в податковій сфері. Останні мають такі специфічні ознаки:

1)здійснюються з метою забезпечення режиму законності у сфері оподаткування та дотримання правил сплати податкових платежів;

2)поширюються як на юридичних, так і на фізичних осіб; підстави та порядок їх застосування визначаються фінансовим, адміністративним і кримінальним законодавством;

3)їх застосування є результатом реалізації державно-владних повноважень посадовими особами спеціальних державних органів;

4) метою податкового примусу є спонукання платників по датків до виконання податкового обов'язку;

5)різнобічний характер цих заходів (за значущістю» силою впливу та масштабом застосування);

6)спрощений процесуальний порядок застосування податкового примусу;

7)забезпечення законності при застосуванні заходів податкового примусу, здійснення прокурорського нагляду, а також забезпечення можливості оскарження відповідних рішень.

Державний примус у податковій сфері реалізується через установлений законодавством механізм юридичної відповідальності. Для встановлення взаємозв'язку між державним примусом і юридичною відповідальністю важливе значення має поняття «обов'язок». Досліджуючи природу юридичної відповідальності, С. М. Братусь зазначав, що юридична відповідальність — це виконання обов'язку на основі державного примусу. Головне призначення відповідальності полягає у державному примусі до реального виконання обов'язків. У податковому праві, враховуючи специфіку предмета і методу правового регулювання, застосування юридичної відповідальності до зобов'язаних суб'єктів податкових правовідносин завжди пов'язано з невиконанням або неналежним виконанням ними податкового обов'язку.

Особливістю відповідальності за порушення податкового законодавства є її компенсаційно-каральний характер. Зміст компенсаційної ознаки полягає в необхідності відшкодування збитків держави та органів місцевого самоврядування внаслідок неотримання Надходжень податків, зборів, інших обов'язкових платежів до бюджетів і державних цільових фондів. Поряд із цим застосування відповідальності спрямовано на покарання конкретного правопорушника (платника податків, податкового агента) у зв'язку з невиконанням ним покладеного на нього обов'язку, а також на попередження податкових правопорушень. Отже, відповідальність за порушення додаткового законодавства поєднує різні моделі (конструкції) юридичної відповідальності; право відновлювальну (компенсаційну) та штрафну (каральну). Для право відновлювальної відповідальності істотно важливим є визначення існуючих обов'язків правопорушника та їх, у разі необхідності, примусове здійснення. Для штрафної — правильна кваліфікація правопорушення, індивідуалізація покарання або стягнення, реалізація застосованих до правопорушника заходів примусу, звільнення його від відповідальності у разі, якщо її цілі досягнуто.

89. Порядок створення та реєстрації банків

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства відкритого типу або кооперативного банку.

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України. Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України.

Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів.

Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою формою.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.

Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність.

90. Правове регулювання загальнообов'язкового державного страхування

Відповідно до Конституції України громадянам України гарантується право на соціальний захист, яке включає, окрім іншого, і право на забезпечення у разі настання безробіття з незалежних від особи причин. Проблема безробіття характерна для будь-якої країни з ринковою економікою. В Україні офіційно безробіття було визнано із прийняттям 1.03.1991 р. Закону “Про зайнятість населення”, а з набранням чинності 1.01. 2001 р. Законом “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” започатковано соціальний захист незайнятого населення країни на страхових засадах.

Нинішні соціально-економічні умови життя, вірогідність настання безробіття як одного з найпоширеніших соціальних ризиків, спричинене ринковим характером виробництва, потребують вироблення наукових підходів до визначення теоретичних засад загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Розвиток правового регулювання в цьому напрямку має базуватись на науковому осмисленні правових відносин, що виникають в цій сфері, правового статусу суб’єктів, їхніх прав та обов’язків, визначенні об’єкту цих правовідносин тощо. Інтеграція до європейського простору вимагають також вивчення зарубіжного законодавства та міжнародних стандартів у цій галузі з метою запровадження позитивного досвіду у вітчизняне законодавство.

Список використаної літератури

1. Берлач А. Фінансове право України: Навч. посіб. для дистанційного навчання вищ. навч. закладів / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Ун-т "Україна", 2006. — 288с.

2. Бех Г. В., Дмитрик О. О., Криницький І. Є., Кучерявенко М. П., Лукашев О. А. Фінансове право України: Підручник / М.П. Кучерявенко (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 319с.

3. Воронова Л. Фінансове право України: Підручник/ Лідія Воронова,; М-во освіти і науки України. — К.: Прецедент: Моя книга, 2006. — 440 с.

4. Дмитренко Е. Фінансове право України. Загальна частина: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Емілія Дмитренко,; Мін-во освіти і науки України, Нац. академія служби безпеки України. — К.: Алерта: КНТ, 2006. — 374с.

5. Зюнькін А. Фінансове право: Опорний конспект лекцій/ Анатолій Зюнькін,; Міжрегіон. акад. управл. персоналом. — 3-тє вид., доп.. — К.: МАУП, 2003. — 159 с.

6. Ковальчук А. Фінансове право України. Стан та перспективи розвитку. — К. : Парламентське видавництво, 2007. — 488с.

7. Музика О. Фінансове право: Навчальний посібник/ Оксана Музика,; Національна академія державної податкової служби України, Науково-дослідний інститут фінансового права. — 2-е видан., допов. і перероб.. — К. : Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2005. – 255 с.

8. Орлюк О. Фінансове право: Навчальний посібник/ Олена Орлюк,; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 527 с.