1. Особливості податкових систем країн з розвинутою ринковою економікою
2. Бюджетний процес ФРН
3. Порівняльна характеристика бюджетного процесу США і Росії

1. Особливості податкових систем країн з розвинутою ринковою економікою

Для сучасних держав характерним є втручання в різні сфери економічного життя. Різниця лише в ступені цього втручання. У США — воно менше, а в Швеції — більше.

Основним інструментом державного регулювання є податкова політика та фінансовий вплив на підприємництво.

Завдяки цьому впливу держави досягають поставленої мети по забезпеченню економічного зросту, провадженню ефективної цінової політики, зайнятості населення країни, створенню системи соціального захисту менш захищених верств населення, створенню рівноваги у зовнішньоекономічній діяльності тощо.

І при цьому збалансування взаємовідносин — це й є головне завдання в економічній політиці будь-якої держави.

У світовій практиці ведення народного господарства проблема застосування податків є однією з найбільш складних і суперечливих.

Податки пов’язані з існуванням держави. Системи оподаткування в різних країнах світу відрізняються одна від одної за структурою, набором податків, зборів та обов’язкових платежів, методами їх стягнення, податковими ставками (нормативами), фіскальними повноваженнями органів різних рівнів влади, податковою базою та податковими пільгами. Це закономірно, оD1кільки податкові системи формувалися та формуються сьогодні під впливом різних економічних, політичних і соціальних факторів.

Як свідчить практика, сьогодні немає інших аспектів економіки, які б настільки серйозно піддавалися критиці з боку суб’єктів господарювання. Як свідчить світова практика, податкові вилучення в розмірі 30-40 відсотків доходів платника — це той поріг, при перевищенні якого починається процес скорочення його збережень та інвестицій в економіку.

Якщо ж ставки (нормативи) податків і їх кількість досягають такого рівня, що зобов’язує платників сплачувати більше 40 відсотків своїх доходів, то це повністю ліквідує стимули до господарської діяльності та розширення виробництва.

Більшості країн сьогодні властиве помірне оподаткування. І це є результатом проведення такої податкової політики, пріоритет якої заключається в досягненні мети створення стабільного економічного зростання, сприятливого податкового клімату для розвитку господарської діяльності та ефективного вирішення соціальних проблем в державі.

Разом з тим питома вага податків, зборів та обов’язкових платежів у ВВП багатьох країн є досить суттєвою.

Так, від 40 до 50 відсотків становить питома вага зазначених платежів у таких європейських країнах, як Італія, Австрія, Франція, Бельгія, Норвегія, Фінляндія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Данія.

Податкова політика різних країн, як правило, розрахована на залучення приватного капіталу.

При вивченні сучасних податкових систем розвинених країн світу важливим є вивчення їх структури. Передусім це стосується розподілу податкових платежів на прямі та непрямі.

Так, наприклад, в США, Японії, Великобританії, Канаді переважають прямі, а у Франції — непрямі податки.

Як свідчить практика, існує залежність співвідношення прямих і непрямих податків від таких факторів, як життєвий рівень населення країни, рівень його культури, існуючі традиції в оподаткуванні та шляхи вдосконалення механізму стягнення податків, зборів та обов’язкових платежів, властивості системи оподаткування мінімізувати ухилення від їх сплати.

Так, суттєві масштаби непрямого оподаткування у Франції, Німеччині, Італії обумовлені особливостями соціально-економічної політики, яка проводиться в цих країнах.

Прямі податки ставлять рівень оподаткування в пряму залежність від рівня доходів платника. Ці податки вважаються найбільш справедливими. Пряме оподаткування дозволяє перекласти основний податковий тягар на багаті верстви населення.

Тим не менше непряме оподаткування широко застосовується в багатьох системах оподаткування розвинених країн світу. Так, зокрема, в таких країнах, як Німеччина та Франція, непрямі податки традиційно відіграють провідну роль.

Значна роль непрямих податків у багатьох країнах викликана їх високою фіскальною ефективністю та можливістю забезпечення рівномірності надходження платежів до бюджету.

Однією з найважливіших причин розвитку непрямого оподаткування в країнах-членах Європейського Союзу поряд з історичними традиціями в оподаткуванні є політика уніфікації систем оподаткування країн ЄС.

Результатом такої політики в країнах ЄС стало наближення методів стягнення непрямих податків. У той же час в галузі прямого оподаткування цим країнам надається більша самостійність.

Соціально-економічна політика держав спрямовується на вирішення існуючих в країнах соціальних проблем. Запровадженням пільг в оподаткуванні доходів фізичних осіб проводиться регулювання соціальних процесів у країні.

При цьому значна частина соціальних видатків перекладається на приватні та державні компанії, що також впливає на співвідношення прямих і непрямих податків.

Важливою особливістю систем оподаткування розвинених країн світу є структура прямих податків. Вона відображає залежність співвідношення податку на доходи корпорацій та податку на доходи фізичних осіб від структури національного доходу.

В таких країнах, як США, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Японія, доля оподаткування доходів фізичних осіб в податкових надходженнях перевищує долю податку на доходи корпорацій.

Системи податків у розвинених країнах багатогранні та розгалужені. Вони включають в себе федеральні або загальнодержавні податки, податки регіонів та місцеві податки. Ступінь оподаткування в Європі вище, ніж в Північній Америці. Так, питома вага обов’язкових платежів по відношенню до ВВП в США становить близько ЗО відсотків, Канаді — 34 відсотків, Франції, Бельгії, Нідерландах, Швеції — більше 40 відсотків, Німеччині — 38 відсотків.

У західних країнах через податки вирішуються проблеми екології.

На сьогодні в Німеччині податок на автомобілі залежить від двох факторів. Це, зокрема, об’єм циліндра двигуна (потужність двигуна) та наявність каталізатора. Власники менш потужних автомашин, які оснащені каталізаторами, від податку взагалі звільнені.

Диференційовані податки на автотранспорт, які враховують екологічну чистоту двигуна, запроваджені в США в семидесятих роках і активно застосовуються й сьогодні.

Тепер розглянемо основні засади податкової політики окремих країн світу.

Основні засади податкової політики Сполучених Штатів Америки

Податкова система Сполучених Штатів Америки в сучасному вигляді відповідає завданням не просто фіскальним — забезпечувати надходження доходів до федерального бюджету, бюджетів штатів та місцевих бюджетів, а й служить інструментом розвитку економіки держави.

При розвинених ринкових відносинах, вільному підприємництву в США невід’ємною складовою господарського механізму є державне регулювання, основним інструментом якого є податкова політика.

До регулювання економіки, крім федеральних властей, активно залучаються й місцеві органи управління. Вони володіють значними власними джерелами фінансових ресурсів, обсяги яких, до речі, за останні 15-20 років у США суттєво зросли. В країні існує більш як 83 тисячі місцевих органів управління, які мають власну фінансову базу.

Проблема формування дохідної частини бюджетів різних рівнів у США знаходиться на першому місці.

За допомогою суто економічних регуляторів, до яких належить й оподаткування, держава примушує приймати такі рішення в господарській діяльності, які в найбільшій мірі забезпечують суспільні потреби.

Крім виконання фіскальної функції система оподаткування служить інструментом економічного впливу на суспільне виробництво, його структуру, динаміку розвитку та розміщення.

Податкова політика в США розрахована на залучення приватного капіталу.

Серед доходів федерального бюджету переважають прямі податки. Доходи ж штатів та місцевих органів влади головним чином формуються за рахунок непрямих податків та майнового оподаткування.

Основними джерелами доходів федерального бюджету США традиційно є податок на доходи громадян та податок на прибуток корпорацій.

Це підтверджується даними, що серед доходів федерального бюджету за прогнозами на 2001 рік податок на доходи громадян становитиме 9,6 відсотка від ВВП, податок на прибуток корпорацій — 2,1 відсотка, соціальне страхування та пенсійне забезпечення — 7 відсотків, акцизи — 0,7 відсотка, інші платежі — 1 відсоток.

Головним джерелом податкових надходжень до федерального бюджету США, як і в ряді інших країн з розвиненою економікою, є податок на доходи громадян. Це пояснюється, в першу чергу, високим рівнем оплати праці, а також ефективною роботою податкової служби країни.

Ставка податку на доходи громадян побудована за прогресивною шкалою, яка з урахуванням рівня інфляції щорічно коригується.

Громадяни, праця яких пов’язана з отриманням чайових, у разі якщо вони перевищують 20 доларів США, зобов’язані щомісячно звітувати про їх суми роботодавцеві.

Якщо податок на доходи громадян не утримується уповноваженою на це особою, платник податку повинен забезпечити щоквартальне заповнення та подання до органів податкової служби розрахунку суми податку та сплатити її в установлений термін.

Річна декларація про доходи попереднього року подається не пізніше 15 квітня року, наступного за звітним, якщо за цей період було одержано дохід від 6,8 тисячі доларів США.

Важливим елементом в оподаткуванні є зобов’язання громадян звітувати про доходи неповнолітніх дітей, що знаходяться на утриманні батьків (зарплата, чайові, проценти від фінансових активів, гранти на навчання, які звільнені від оподаткування, тощо). В цьому разі батьки можуть за власним бажанням включити цю інформацію до власної декларації про доходи.

На другому місці серед бюджетних надходжень є податок на прибуток корпорацій. Механізм його стягнення дуже близький до механізму стягнення прибуткового податку з громадян. Податок сплачується щоквартально до 15 числа останнього календарного місяця кварталу виходячи з розрахункової оцінки річної суми податку. Для цього використовується один із двох методів розрахунку:

сума квартального платежу визначається як 25 відсотків від загальної суми податку, що була наведена в податковій декларації за попередній звітний рік;

сума квартального платежу визначається як 25 відсотків від суми податку, яку корпорація передбачає задекларувати в поточному році.

При цьому датою подання до податкового органу декларації про прибуток за минулий звітний рік та повної сплати податку є 15 число місяця року, наступного за фінансовим (для корпорацій фінансовий рік може не збігатися з календарним).

Хоча підходи при визначенні прибутку корпорацій, що підлягає оподаткуванню, є аналогічним до тих, що використовуються при оподаткуванні доходів громадян, але й існують важливі відмінності. Це, зокрема, коли корпорація, яка отримала пільгові кредити за ставками, нижчими від ринкових, повинна зазначити цю пільгу як додатково одержаний дохід.

Благодійні внески частково не враховуються при розрахунку оподатковуваного прибутку лише за умови, коли ці внески були зроблені на користь установ, визначених чинним законодавством.

З метою підтримки новостворених підприємств, законодавством дозволяється відносити витрати, пов’язані зі створенням підприємства, до капіталовкладень і амортизувати їх протягом п’ятирічного періоду із моменту створення підприємства.

Податкова система Австралії має три рівні: федеральні, регіональні податки та податки общин чи місцеві податки. З фіскальної точки зору, в країні переважають фіскальні податки. Податки ж штатів та общин не мають суттєвого значення.

Одним із основних федеральних податків вважається прибутковий податок з юридичних та фізичних осіб.

Прибутковий податок з компаній по суті є податком з прибутку. Його ставка встановлена на рівні 36 відсотків. З 1 липня 2001 року планується її знизити до 30 відсотків. Одержані компанією за звітний рік збитки без обмежень переносяться на майбутні звітні періоди.

Для підприємств малого бізнесу в країні передбачається можливість застосування спрощеної системи оподаткування та обліку. При цьому вибір системи оподаткування проводиться самим підприємством. Прибутковий податок з компаній складає близько 15 відсотків доходів федерального бюджету, а прибутковий податок з громадян — більше половини.

Сьогодні доходи фізичних осіб до 6000 AUD (австралійський долар, який дорівнює 0,59 долара США) оподаткуванню не підлягають.

В Австралії для оподаткування доходів громадян діє чотири податкові ставки з такою прогресією:

На сьогодні більш як 80 відсотків населення сплачують прибутковий податок за ставкою 30 відсотків.

Пенсії, які отримують громадяни, включаються до їх сукупного річного доходу.

Замість раніше діючого податку з продаж в Австралії запроваджено на товари та послуги. За механізмом обчислення та стягнення, податковими пільгами — це європейський податок на додану вартість, яким за ставкою 10 відсотків-оподатковуються товари, роботи та послуги. Від цього податку звільнено товари, які направляються на експорт, продовольчі товари, медикаменти, послуги з початкової та середньої освіти, медичні послуги, благодійна діяльність, діяльність релігійних організацій.

До системи непрямого оподаткування, як і в інших країнах світу, в Австралії входять мито та акцизи.

Оподаткуванню акцизами підлягають алкогольні напої, тютюнові вироби, бензини й деякі види дизельного пального.

До менш дохідних джерел формування бюджету належать такі податки:

• податок на приріст капіталу, який стягується з прибутку, одержаного від реалізації певних активів (наприклад, акцій);
• податок на дорогі автомобілі;
• пенсійний збір у розмірі 1,5 відсотка від фонду оплати праці;
• податки з процентів, дивідендів, які стягуються у джерела їх виплати;
• податок на нафтові ресурси;
• податок на додаткові виплати.

Податок на додаткові виплати роботодавець сплачує у випадках, коли він надає своїм працівникам додаткові пільги та провадить додаткові виплати. Сюди входять витрати на користування автомобілем, оплата навчання дітей співробітників, оплата будь-яких інших видатків, видача безпроцентних позик або позик з процентами нижчими ніж звичайні банківські ставки тощо. Якщо подібні пільги та виплати становлять більше 50000 AUD для конкретного працівника, то роботодавець з суми перевищення сплачує податок за ставкою 48,5 відсотка, тобто до максимальної ставки прибуткового податку з громадян 47 відсотків додаються відрахування до пенсійного фонду у розмірі 1,5 відсотка.

Питома вага цього податку в доходах федерального бюджету складає 2,3 відсотка. Однак, як свідчить досвід, цей податок для контролю є дуже складним і вимагає великих затрат на його адміністрування.

Урядами штатів стягуються податок на гральний бізнес, гербові збори та мита, земельний податок. Муніципальні ради (а їх більш як 850) можуть встановлювати податки на окремі види майна та на фонд оплати праці.

Бюджети штатів, територій та муніципалітетів головним чином залежать від надходжень податку на товари та послуги.

В Австралії відмовились від стягнення авансових платежів, базованих на доходах минулих звітних періодів. Стягнення всіх видів податків проводиться щоквартально до 21 числа наступного за звітним кварталом місяця на базі фактично одержаних за квартал доходів.

2. Бюджетний процес ФРН

Новий Закон про бюджетне вирівнювання був схвалений парламентом Німеччини в грудні 2001 р. Він набув чинності з 1 січня 2005 р. і втратить чинність після 31 грудня 2019 р.

Згідно з німецькою податково-бюджетною традицією кожна зміна в доходах і витратних зобов’язаннях на будь-якому з трьох бюджетних рівнів має врівноважуватися корегуванням нормативів розщеплення ПДВ між федеральним урядом і землями, а іноді може навіть впливати на фінанси місцевих органів влади.

Загальне бюджетне вирівнювання земель проводиться у три етапи. На першому етапі виділяється дохід у розмірі 25 % від ПДВ, половина якого закріплена за землями, що потребують фінансової допомоги, а інші 75 % частки земель розподіляються між землями відповідно до чисельності населення. На другому етапі здійснюються трансферти «багатих» земель «бідним». На третьому етапі надаються трансферти для тих земель, які потребують фінансової допомоги. Завдяки трансфертам федерації вони наближаються до середнього рівня доходів на одну особу в країні. Для земель з дуже невисокою чисельністю населення і для так званих нових земель Східної Німеччини визначаються особливі потреби, які фінансуються федерацією у вигляді спеціальних трансфертів.

Вирівнювання бюджетної забезпеченості земель здійснюється більшою мірою в непрямий спосіб, тобто шляхом розподілу доходів від ПДВ, безпосередньо через федеральні трансферти і меншою мірою через трансферти між землями.

З приблизно 50 % загальних доходів від ПДВ, які відраховують до бюджетів земель, 75 % розподіляються на одну особу. Інша частина розподіляється між землями, що мають рівень податкових надходжень на одну особу нижчий за 92 % від середнього рівня податкових надходжень на одну особу на всіх землях.

Землі з рівнем податкових надходжень на одну особу вищим за середній здійснюють фінансові внески землям з низьким рівнем податкових надходжень на одну особу. Через різницю фактичних ставок місцевих податків регулювання з метою зрівнювання податкового потенціалу здійснюється шляхом застосування єдиних податкових ставок для основної частини місцевих податків. Загальний обсяг трансфертів від федерації і земель у 2000 р. становив 30 млрд дол. США, 80 % з яких були перераховані в східнонімецькі землі. Загальний дохід від податків у Німеччині на цей рік становив 414 млрд дол. США. До розподілу доходу від ПДВ податкові доходи на одну особу в більших землях Західної Німеччини приблизно в чотири рази вищі, ніжу східнонімецьких.

У листопаді 1999 р. Конституційний суд Німеччини зобов’язав законодавчу владу до 2005 р. провести реформу системи міжбюджетних відносин, в якій основна увага приділялася б горизонтальному бюджетному вирівнюванню, оскільки багаті землі скаржилися на те, що вони змушені дуже багато платити для бюджетного вирівнювання земель.

Новий Закон про бюджетне вирівнювання визначає, що податковий потенціал землі має становити 64 % всіх податкових доходів місцевих органів влади, а не 50 %, як раніше. Це веде до додаткових платежів з боку чотирьох так званих «земель-донорів» решті 12 землям.

Наявний спосіб розподілу доходів від ПДВ між землями буде збережено в новому законі з декількома незначними поправками. Йдеться про розподіл 25 % частки земель тим землям, де дохід від податків на одну особу нижчий за середній податковий дохід на одну особу на всіх землях. Напротивагу колишньому регулюванню, згідно з яким податкові доходи на одну особу на всіх землях досягали в середньому 92 %, додаткові доходи від ПДВ розподілятимуться за певною формулою і за таким принципом: чим ближчий рівень податкових доходів на одну особу населення землі до середнього національного рівня податкових доходів, тим менше додаткових доходів від ПДВ ця земля отримає.

Роль федеральних трансфертів у майбутньому суттєво зміниться. Відтепер за вирівнювання бюджетної забезпеченості між землями відповідатимуть самі землі після досягнення певного ступеня бюджетного вирівнювання за рахунок розподілу частки від ПДВ, закріпленої за землею. І, нарешті, за рахунок федеральних трансфертів збільшаться наявні доходи будь-якої землі-одержувача на як мінімум 97 % від її витратних потреб. До 2005 р., тобто до набрання чинності новим Законом про бюджетне вирівнювання, кожній землі за допомогою федеральних трансфертів гарантувалося фінансування 99,5 % її витратних потреб. Будуть зменшені високі обсяги федеральних трансфертів для загального вирівнювання бюджетної забезпеченості. Федеральному уряду буде дозволено в цілях подолання недоліків економічної інфраструктури фінансувати виплату трансфертів тільки в особливих випадках і протягом обмеженого періоду часу. Це стосується трансфертів для подолання дефіциту інфраструктури в «нових землях» (на території колишньої НДР). У цьому законі спеціальні федеральні витратні трансферти для східнонімецьких земель вказані у вигляді щорічних платежів із певним відсотком розподілу для кожної з них. У результаті вони становитимуть близько 100 млрд евро протягом періоду до 2020 р., коли припинить діяти Закон про бюджетне вирівнювання і буде прийнятий новий закон. Відповідно до Закону про бюджетне вирівнювання фінансова допомога від федерального уряду надаватиметься також землям, що перебувають у фінансовій кризі.

3. Порівняльна характеристика бюджетного процесу США і Росії

Бюджетний процес Сполучених Штатів Америки – це період протягом якого відбувається підготовка бюджету адміністрацією Президента, робота конгресу над бюджетом, виконання бюджету та контроль за його виконанням.

Складання бюджету є дуже складний і громіздкий процес, який породжує десятки менших похідних процесів, зусилля тисяч членів персоналу у виконавчій та законодавчій гілках влади, мільйони робочих годин щорічно і активну участь Президента і керівників конгресу.

Бюджет у Сполучених Штатах Америки є чимось набагато більшим ніж просто сума кількісних показників. Завдяки йому фінансуються федеральні програми і за його ж таки допомогою багато сімей сплачують свої основні витрати. Він забезпечує соціальні програми які підтримують хворих і пристарілих осіб.

Бюджет є засобом вкладання Сполученими Штатами Америки капіталів у своє майбутнє як шляхом матеріального будівництва так і через удосконалення якісного складу населення.

Як уже неодноразово зазначалося вище, норми, закони й практика, які регулюють створення бюджету, рідко коли бувають цілком статичними у часі у будь-якій країні. Натомість, мінливі економічні й політичні обставини і конкретні проблеми, що постають перед державою, можуть призвести до змін у бюджетному процесі. Ці зміни добре проілюстровані законодавством, що застосовувалося у Сполучених Штатах впродовж останнього сторіччя і визначало процес складання бюджету.

У пункті 9  статті 1 Конституції Сполучених Штатів сказано, що «Усі гроші беруться зі Скарбниці лише як наслідок асигнувань, наданих законом; час від часу друкуються регулярні повідомлення й звіти про надходження й видатки усіх грошових коштів уряду».

Поза цим у Конституції майже нічого не говориться про конкретну практику, якої слід дотримуватися під час річного бюджету. Єдиним винятком є вимога про те, щоб усі податкові закони брали початок у Палаті представників, яка, згідно з первісною редакцією Конституції, була палатою Конгресу, яка мала обиратися всенародним голосуванням (сенатори обиралися законодавчими органами декількох штатів).

До початку двадцятих років президент здійснював мало централізований контроль за законами про асигнування, ухвалюваними Конгресом, оскільки кожне міністерство й відомство окремо зверталося до Конгресу за асигнуваннями. Такий порядок було змінено із прийняттям закону 1921 року про державний бюджет. Згідно з ним президент був зобов’язаний подавати у перший день сесії Конгресу своє бюджетне послання із безліччю заявок на бюджетні асигнування. Після законодавчого ухвалення цих асигнувань Конгресом і затвердження президентом вони ставали «бюджетом Сполучених Штатів».

Щоб допомогти президентові готувати свій проект річного бюджету, законом 1921 року було створене Бюджетне бюро, на яке поклали відповідальність за збирання заявок від певного числа різних міністерств і відомств. Хоча Бюджетне бюро і було попервах підпорядковане Державній скарбниці (подібній до Міністерства фінансів), у 1939 році воно стало частиною Виконавчого управління президента. Іншою установою, створеною на підставі цього закону, була Головна контрольна служба (ГКС), покликана слугувати для Конгресу органом бюджетного контролю (як нещодавно створена в Україні Рахункова палата). Хоча ГКС і була підпорядкована Конгресові, вона повинна була виступати як політичне незалежне відомство із своїм керівником — Генеральним контролером, — призначуваним на посаду президентом і затверджуваним Сенатом на єдиний термін перебування на посаді протягом п’ятнадцяти років. Нарешті, закон встановлював, що фінансовий рік для уряду слід встановити з 1 липня до ЗО червня включно. Оскільки сесії Конгресу починалися у січні, це давало Конгресові майже 6 місяців для вчасного обговорення1 й змін асигнувань, щоб на початку фінансового року мати готовий бюджет.

Закон про державний бюджет слугував осердям бюджетного процесу впродовж понад 50 років. Опісля, у відповідь на цілу низку подій, процес було змінено шляхом ухвалення закону 1974 року про бюджетні повноваження і контроль Конгресу за використанням бюджетних коштів. Декілька положень цього закону передали суму повноважень щодо бюджетного процесу від президента Конгресові. Закон змінив визначення фінансового року з періоду липень-червень на 1 жовтня-30 вересня включно. Це положення дало Конгресові триваліший час для розгляду бюджетних заявок, що надходять від президента. Закон також санкціонував створення Бюджетної служби Конгресу. Службу було укомплектовано фахівцями з фінансових питань, покликаних обслуговувати членів Конгресу на позапартійній основі і тим самим дати Конгресові можливість мати у своєму розпорядженні групу експертів, подібних тим, яких мав президент у своєму Адміністративно-бюджетному управлінні (назва, яку отримало відомство, первісно створене як Бюджетне бюро). Закон 1974 року створив також два нових комітети у Конгресі — комітети Палати представників і Сенату з питань бюджету. На ці комітети було покладено відповідальність за складання бюджетних резолюцій, у яких уперше було зроблено спробу розглядати бюджет (як прибуткову, так і видаткову його частини) у його сукупності в одній резолюції (але не визначати точні суми, які слід асигнувати на конкретні видаткові цілі). Нарешті, як випливає із назви закону, він також обмежував право президента «утримуватися» від витрачання коштів, асигнованих Конгресом. Це було відповіддю на невдалу спробу президента Ніксона обійти намір Конгресу витратити гроші на певні цілі, заборонивши відомствам витрачати кошти, які Конгрес попередньо асигнував.

Хоча новий закон спочатку працював більш-менш добре (чому почасти сприяв той факт, що як більшість членів Конгресу, так і президент з 1977-1981 років належали до однієї політичної партії), у 1980-х роках річні витрати значно перевищували державні надходження. Ці дефіцити розглядалися як симптом безконтрольності бюджетного процесу, коли Конгрес був нездатним стримати видатки. У відповідь на цей феномен і занепокоєння тим, що зростаючі дефіцити завдавали шкоди національній економіці, Конгрес ухвалив закон 1981 року про збалансованість бюджету і максимальні розміри бюджетного дефіциту (який за прізвищами його головних авторів часто називають «Законом Грема-Радмена-Холлінгза»). Цей закон був спрямований на встановлення контролю за рівнем дефіциту і з часом поступове його скорочення відповідно до попередньо визначеного графіка. Якщо Конгресові не вдавалося досягти цих запланованих рівнів дефіциту, асигнування слід було анулювати і заборонити витрачати. Попри це завдання, Закон Грема-Радмена-Холлінгза не зміг стримати рівень дефіциту.

Відповіддю на цю невдачу було ухвалення у 1990 році закону про забезпечення виконання бюджету. Згідно з ним, центр ваги макробюджетного процесу було перенесено з дефіциту на абсолютні граничні розміри витрат. Крім того, якщо вносилися нові законопроекти, здатні скоротити надходження або збільшити видатки, від них вимагалося також показати, як можна буде дотриматися наперед визначених граничних обсягів витрат (чи то шляхом скорочення інших категорій витрат, чи то через отримання необхідних доходів). Саме цим законом регулюється зараз у Сполучених Штатах бюджетний процес.

Навіть той факт, що закон про забезпечення виконання бюджету чинний ось уже понад 6 років, не слід тлумачити як свідчення того, що проблеми фінансового планування «вирішені». Як, можливо, відомо читачам, перебіг бюджетного процесу для 1996 фінансового року був не надто втішним. Справді, декілька разів уряд Сполучених Штатів припиняв роботу у зв’язку з тим, що закони про нові асигнування не були ухвалені, а «резолюцію про продовження асигнувань» (яка б дозволила урядові продовжувати функціонування на підставі раніше ухвалених законів) не було введено в дію. Існує також широке розуміння того, що основна частина загальних витрат, здійснених урядом США, не піддається контролю завдяки раніше ухваленим компенсаційним та соціальним виплатам. Однак змінити ці компенсаційні та соціальні програми здебільшого вважається якщо не неможливим, то політичне небезпечним. Нарешті, принаймні дехто доводить, що єдиний спосіб, у який видатки взагалі можна контролювати, є внесення змін до Конституції, що робили б збалансованість річних бюджетів обов’язковою.

Складання бюджету не може бути iзольованою дiяльнiстю,що її провадить групка експертiв з фiнансових питань. Через те, що характер створюваного бюджету позначається на всiх аспектах державної полiтики, серед учасникiв його складання можна побачити представникiв усiх урядових структур. Деякi розробники бюджету є фахiвцями у створеннi програм; iншi — фiнансовими експертами.

Однi обiймають провiднi посади в урядi; участь iнших обмежується зацiкавленiстю в окремiй програмi або органiзацiї. За своїм характером розподiл працi у роботi над бюджетом суттєвою мiрою є полiтичним: тут є тi, хто вiдстоюють програми i стоять на сторожi фiскальної полiтики, здiйснюють контроль з боку законодавчої влади i виторговують кошти для уряду, є довiреними особами президента i представниками урядових агенств. Паралельне iснування законодавчої i виконавчої ланок бюджетного процесу вiдчутно впливає на число i рiзнорiднiсть його учасникiв. Як i Конгрес, виконавча гiлка влади теж має своїх власних експертiв з бюджетних питань. Так само, як i в межах Конгресу, в урядових агенствах є експерти зi створення програм. Конгрес, користуючись своєю самостiйнiстю в бюджетних справах, розробив власнi бази даних щоби уникнути надмiрної залежностi вiд даних виконавчих структур. Втiм, на вiдмiну вiд виконавчої влади, у Конгресi спостерiгається значно бiльша рiзнорiднiсть. Як установа, що представляє розмаїття iнтересiв i перспектив, Конгрес диверсифiкував свою стадiю бюджетного процесу, що дало можливiсть урiзноманiтнити характер учасникiв. Коли йдеться про державнi грошi нiхто у Конгресi не несе повної вiдповiдальностi, однак практично кожен член i комiтет виконують якусь роль.

Iснують три головнi учасники виконавчої ланки бюджетного процесу: в порядку iєрархiї президент, АБУ i урядовi агенства, безпосередньо пiдпорядкованi президентовi. Поза тим, рiзним виконавчим пiдроздiлам вiдведено чiтко окресленi ролi. Мiнiстерство фiнансiв веде рахунки у масштабi всього уряду, контролює та регулює федеральнi кошти i борги, перiодично готує повiдомлення про стан бюджету, i вiдiграє провiдну роль (з боку виконавчої влади) у податковiй полiтицi. Рада економiчних консультантiв готує щорiчний Економiчний Звiт, прогнозує тенденцiї в економiцi i дає поради президентовi (поряд з iншими) щодо економiчної полiтики.

Ролi у складаннi бюджету не можуть розглядатися окремi вiд учасникiв. Оскiльки iнтереси, навички, i взаємостосунками мiж кчасниками змiнюються, так само мiняються й ролi, що їх вони грають. Деякi президенти виявляють жвавий iнтерес до бюджетної полiтики; але мало хто з них брав участь у прийняттi конкретних рiшень щодо бюджету.

Бюджетний процес — що регламентуються нормами права діяльність органівдержавної влади, органів місцевого самоврядування та учасниківбюджетного процесу зі складання і розгляду проектів бюджетів,проектів бюджетів державних позабюджетних фондів, утвердженню івиконання бюджетів та бюджетів державних позабюджетних фондів, а такожз контролю за їх виконанням (ст. 6 БК РФ). Бюджетний процес включає в себе 4 стадії бюджетної діяльності:

1. складання проектів бюджетів;
2. розгляд та затвердження бюджетів;
3. виконання бюджетів;
4. складання звітів про виконання бюджетів та їх затвердження.

Складовою частиною бюджетного процесу є бюджетне регулювання —перерозподіл фінансових ресурсів меду бюджетами різного рівня.

До прийняття Бюджетного кодексу РФ основним правовим актом, регламентує бюджетний процес Росії, був Закон Української РСР «Про основи бюджетного устрою та бюджетного процесу Україні »від 10.10.91 № 1734-1. Уданий час норми, що стосуються здійснення бюджетного процесу, крім БК РФ містяться в ряді інших законів РФ, законів (рішень представницьких органів) суб’єктів Федерації, нормативно-правових актів,видаються виконавчою владою (наприклад, у Правилах про порядок складання і виконання бюджетів, що розробляються Міністерствами фінансів РФ і суб’єктів РФ).

У систему органів, які мають бюджетними повноваженнями, БК РФ включає:фінансові органи, органи грошово-кредитного регулювання (Банк Росії),органи державного (муніципального) фінансового контролю (Рахункова палата РФ, контрольні та фінансові органи виконавчої влади,контрольні органи регіональних і місцевих представницьких органів).

Учасниками бюджетного процесу є:

Президент Російської Федерації;органи законодавчої (представницької) влади;органи виконавчої влади (вищі посадові особи суб’єктів РФ, голови місцевого самоврядування, фінансові органи, органи, що здійснюють збір доходів бюджетів, інші уповноважені органи);органи грошово-кредитного регулювання;органи державного і муніципального фінансового контролю;державні позабюджетні фонди;головні розпорядники та розпорядники бюджетних коштів;інші органи, на які законодавством РФ, суб’єктів РФ покладені бюджетні, податкові та інші повноваження;бюджетні установи, державні і муніципальні унітарні підприємства, інші одержувачі бюджетних коштів, а також кредитні організації, що здійснюють операції з коштами бюджетів.

Основні завдання бюджетного процесу:виявлення матеріальних і фінансових резервів держави;максимально наближений до реальності розрахунок доходів бюджетів;максимально точний розрахунок витрат бюджетів;забезпечення максимальної збалансованості бюджетів;узгодження бюджетів з реалізованої економічної програмою;здійснення бюджетного регулювання з метою перерозподілу джерел доходів між бюджетами різного рівня, галузями господарства, економічними регіонами та ін.

Розгляд та затвердження звіту про виконання бюджетів є однією з форм фінансового контролю, що здійснюється законодавчими  (представницькими) органами влади (наступний контроль).

Для контролю за виконанням бюджету ФС РФ утворює спеціальний орган —

Рахункову палату (даний орган бере участь також в попередньому контролі — при розгляді і затвердженні проекту федерального бюджету).

Звіт про виконання бюджету готує орган, який виконує бюджет, на підставі звітів головних розпорядників, розпорядників та одержувачів бюджетних коштів. Відповідальним за складання звіту про виконання федерального бюджету є Міністерство фінансів РФ.

Звіт про виконання федерального бюджету представляється у Державну Думу і Рахункову палату Урядом РФ у формі федерального закону не пізніше 1 червня разом із звітами про виконання позабюджетних фондів та наступними документами і матеріалами: звітом про витрачання коштів резервних фондів Уряду і Президента РФ;звітами МФ РФ та інших уповноважених органів про надання та погашення бюджетних позик і кредитів та про надані державні гарантії;звітом про внутрішні і зовнішні запозичення РФ за їх видами;звітом про доходи, отримані від використання державного майна;зведеними звітами про виконання планових завдань з надання державних (муніципальних) послуг;річними звітними кошторисами доходів і видатків бюджетних установ головним розпорядникам бюджетних коштів; реєстром федеральної державної власності і звітом про стан зовнішнього і внутрішнього боргу РФ на перший і останній день звітного фінансового року;звітом Федерального казначейства про розглянутих справах і накладених стягнення за порушення бюджетного законодавства.

Рахункова палата проводить перевірку звіту про виконання федерального бюджету за звітний рік протягом 1,5 місяців після подання звіту в ГД, використовуючи матеріали та результати проведених перевірок і ревізій.

Державна Дума розглядає звіт про виконання федерального бюджету протягом 1,5 місяців після отримання висновку Рахункової палати, після чого приймає рішення про затвердження або відхилення звіту.

Список використаної літератури

1. Іванов В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Курс лекцій / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2001. — 228с.
2. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. — К. : Кондор, 2004. — 384с.
3. Литвиненко Я. Податкові системи зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2004. — 208с.
4. Мельник П. Банківські системи зарубіжних країн: підручник / П. В. Мельник, Л. Л. Тарангул, О. Д. Гордей; Держ. податк. адмін. України ; Нац. ун-т держ. податк. служби України. — К. : Алерта : Центр учбової літератури, 2010. — 586 с.
5. Миргородська Л.О. Фінансові системи зарубіжних країні Навчальний посібник. — К , 2003— 240 с.
6. Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: КНЕУ, 2001. — 240 с.
7. Фінанси (теоретичні основи): Підручник / М.В. Грідчіна, В.Б. Захожай, Л.Л. Осіпчук та ін. – К.:МАУП, 2002. – 280 с.