Вступ.

1. Фінансова система і характеристика її ланок.

2. Проблеми та перспективи розвитку фінансової системи України.

3. Вдосконалення фінансової системи України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Фінансова система України за останні 15 років зазнала істотних змін, але багато з них не дістали відповідного відображення у законодавстві. Україна потребує чіткої правової та адміністративної основи управління податково-бюджетною сферою. Це означає, що всі функції та механізми такого управління (бюджетною та позабюджетною діяльністю) повинні у повному обсязі регламентуватися законами та відповідними нормативними актами. Зрозуміло, що державні кошти слід виділяти та витрачати лише за наявності відповідних на це правових повноважень.

Фінансову систему держави можна розглядати у кількох аспектах. Зокрема, фінансова система — це сукупність фінансових інститутів, кожний з яких сприяє утворенню та використанню відповідних централізованих та децентралізованих фондів коштів для здійснення фінансової діяльності держави, тобто діяльності з приводу мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для виконання завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування.

З іншого боку (в організаційному аспекті), фінансову систему можна розглядати як сукупність органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють у межах своєї компетенції керівництво фінансовою діяльністю держави та підприємств, установ, організацій, що беруть у ній участь.

Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок, фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та фінансовий ринок. (ринок грошей, ринок капіталів, кредитний ринок та ринок цінних паперів).

Державні фінанси, відіграючи винятково важливу роль в економіці, не можуть розглядатися як єдиний або найголовніший інструмент економічної політики. Сам стан державних фінансів та формування доходної і видаткової частин бюджету залежать від багатьох чинників, хоч недооцінювати його вплив на економіку країни також не слід.

Фінансова система України як предмет дослідження фінансового права складається з таких основних ланок: державний бюджет та місцеві фінанси, фінанси державних підприємств, установ та організацій, спеціальні цільові фонди та кредит.

1. Фінансова система і характеристика її ланок

Поняття "фінансова система" є розвитком більш загального поняття "фінанси". Фінанси, як відзначалося раніше, виражають економічні суспільні відносини. Проте в кожній ланці фінансів ці відносини виявляються по-різному, мають свою специфіку. Кожна ланка фінансів певним чином впливає на процес відтворення, має свої, властиві їй функції. Так, фінанси підприємств обслуговують матеріальне виробництво. При їх участі створюється ВВП, що розподіляється усередині підприємств і галузей господарства. Через державний бюджет мобілізуються ресурси в основний централізований фонд держави, і відбувається перерозподіл коштів між галузями господарства, економічними регіонами, окремими соціальними групами населення. Позабюджетні спеціальні фонди мають строго цільове призначення. Так, найбільший спеціальний Пенсійний фонд України мобілізує кошти на виплату пенсій громадянам країни. Фонди страхування призначені для відшкодування збитку, завданого стихійними лихами підприємствам і населенню, а по особистому страхуванню — виплати застрахованій особі або його сім'ї матеріального забезпечення при настанні страхового випадку.

Таким чином, кожна ланка фінансової системи являє собою визначену сферу фінансових відносин, а фінансова система в цілому — сукупність різноманітних сфер фінансових відносин, у процесі яких утворюються і використовуються фонди коштів.

Іншими словами, фінансова система — це система форм і методів утворення, розподілу і використання фондів коштів держави і підприємств. [8, c. 49-51]

Фінансова система України включає такі ланки фінансових відносин:

• бюджетна система, яка включає Державний бюджет, бюджет Автономної Республіки Крим, а також місцеві бюджети;

• централізовані цільові фонди грошових коштів загальнодержавного призначення;

• фінанси підприємств різних форм власності, організацій, установ і галузей народного господарства;

• майнове та особисте страхування;

• кредит (державний та банківський).

Центральне місце у фінансовій системі України посідає бюджетна система (Державний бюджет України, бюджет Автономної республіки Крим, місцеві бюджети), завдяки якій утворюються грошові фонди відповідних державних та адміністративно-територіальних угруповань. Такі грошові фонди необхідні для реалізації загальнодержавних або територіальних соціально-економічних планів і програм, гарантування оборони та безпеки країни.

Централізовані цільові фонди — відносно нова ланка фінансової системи України. До них належать: Пенсійний фонд і Фонд соціального страхування, Фонд для здійснення заходів по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціальному захисту населення, Державний інвестиційний фонд.

Державний кредит — фонд коштів, що утворюється шляхом випуску державних позик. У цих відносинах позичальником виступає держава, а кредиторами юридичні та фізичні особи, які купують цінні папери, становлять її борг. Для формування фонду коштів також використовуються вклади громадян в ощадні банки як джерело кредитних ресурсів.

Банківський кредит — охоплює відносини по утворенню в розпорядженні банків грошових фондів (кредитних ресурсів) за рахунок статутних та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та міжбанківських розрахунках тощо. З фондів банківського кредитування видається короткострокова, середньострокова і довгострокова позичка за умов зворотності і відплатності юридичним особам на виробничі, соціальні потреби, а також фізичним особам на різноманітні потреби. [1, c. 142-144]

В умовах адміністративно-командної системи діяла державна монополія на страхову справу. Страхування здійснювалося на всій території країни Держстрахом СРСР, і страхові органи союзних республік перебували в подвійному підпорядкуванні — правлінню Держстраху і Міністерству фінансів союзної республіки. Діяльність страхової системи була підпорядкована інтересам державного бюджету. Держава безоплатно вилучала зі страхових фондів значні кошти для покриття бюджетного дефіциту. З переходом до ринкової економіки створені об'єктивні умови для активного розвитку страхування.

У 1990 р. було покінчено з державною монополією у страховій справі. Поряд з державними страховими організаціями страхування здійснюють акціонерні страхові компанії, що одержали ліцензію на проведення страхових операцій.

З розвитком ринкових відносин майнове й особисте страхування та страхування відповідальності набувають дедалі більшого значення, оскільки ступінь страхового ризику, пов'язаного з можливістю настання стихійних лих, спадів виробництва, фінансових втрат, політичною нестабільністю, зростає.

Слід зазначити, шо чітка спеціалізація серед страховиків за напрямками страхової діяльності на сьогодні відсутня. Більшість страхових компаній проводять операції по страхуванню життя, страхуванню майна юридичних і фізичних осіб, страхуванню вантажів, страхуванню від нещасливих випадків і хвороб, страхуванню відповідальності, фінансових ризиків.

Головну роль на страховому ринку займає державна страхова компанія "Оранта", що за більш як 70-літній період свого функціонування створила потужний механізм страхового захисту окремих сторін суспільного виробництва, життя, здоров'я, працездатності членів суспільства.

Фінанси підприємств різноманітних форм власності (державні, акціонерні, приватні, орендні й ін.) складають основу фінансів. Тут формується переважна частина фінансових ресурсів. Від стану фінансів підприємств багато в чому залежить загальне фінансове становище країни.

В умовах ринкових відносин підприємства здійснюють свою діяльність на засадах комерційного розрахунку, при якому витрати підприємства повинні покриватися за рахунок власних доходів. Головним джерелом виробничого і соціального розвитку трудових колективів стає прибуток.

Підприємства стали мати реальну фінансову незалежність, самостійно розподіляють виторг від реалізації продукції, на свій розсуд розпоряджаються прибутком, формують виробничі і соціальні фонди необхідними їм коштами для інвестування, використовуючи в тому числі і ресурси фінансового ринку.

Підприємства стали вільні від дріб'язкової опіки з боку держави, але водночас різко підвищилася їхня відповідальність за економічні і фінансові результати роботи. [8, c. 53-58]

2. Проблеми та перспективи розвитку фінансової системи України

Аналізуючи кризові явища у фінансовій і банківській системах України, автор роботи ґрунтовано пов'язав їх із загальною соціально-економічною кризою українського суспільства, що супроводжується зменшенням обсягів виробництва, труднощами з реалізацією створеного продукту внаслідок падіння сукупного попиту, погіршенням фінансового стану підприємств, що значною мірою зумовлює неплатежі, породжує інші негативні явища. Вийти із кризи, можна завдяки комплексу заходів, основою яких мають стати:

■ розробка концепції розбудови національної економіки, адекватної загальносвітовим тенденціям розвитку, існуючій моделі соціально орієнтованої ринкової економіки, а також історичним, соціально-економічним і культурним особливостям України;

■ розробка науково обґрунтованої концепції державного регулювання, яка має встановити межі втручання держави в економічні процеси, визначити його форми і методи, розробити адекватні моделі соціально орієнтованої ринкової економіки, враховуючи особливості соціально-економічного розвитку України; передусім ця концепція повинна встановити масштаби інвестиційної діяльності держави, а також її зобов'язання щодо соціального забезпечення громадян;

■ визначення на основі згаданої вище концепції загального обсягу і раціональної структури державних витрат на всіх рівнях влади, що має стати базою для побудови оптимальної для України на даному етапі її розвитку моделі перерозподілу ВВП через бюджет; а також — прийнятного рівня податкового навантаження на економіку і побудови оптимальної моделі податкової системи. [13, c. 14-15]

Подолання кризи державних фінансів. Передусім наголошено на необхідності підвищити якість розробки проектів Державного бюджету на основі поліпшення якості макроекономічних прогнозів щодо основних макроекономічних показників.

Серед заходів, які сприяли б цьому, — реформа Міністерства фінансів. Пропонується підвищити рівень і статус Мінфіну, надавши йому право прогнозувати макроекономічні показники, необхідні для розробки проектів Державного бюджету; створити у межах міністерства головне управління макроекономічного прогнозування, перспективного планування та аналізу, залучивши до роботи у ньому провідних українських спеціалістів у цій галузі, а в разі необхідності — й зарубіжних.

Суть інших пропозицій:

■ зміцнити доходну базу державного бюджету на основі певної корекції розпочатої нині податкової реформи;

■ внести певні зміни до структури видатків державного бюджету;

■ організувати бюджетний процес відповідно до Конституції України;

■ запровадити щорічний звіт Міністерства фінансів перед Верховною Радою України про стан державних фінансів;

■ змістити акценти із зовнішнього на розбудову внутрішнього державного кредиту, перетворивши його на інструмент фінансування інвестиційних проектів;

■ здійснити перехід від системи державного пенсійного, соціального і медичного забезпечення до пенсійного, соціального і медичного страхування;

■ зміцнити систему державного фінансового контролю;

■ здійснити реформу Міністерства фінансів відповідно до проекту Концепції розвитку Міністерства фінансів України, який необхідно затвердити у встановленому законодавством порядку.

Фінанси підприємницьких структур і місцевого самоврядування.

Суть пропозицій полягає в оптимальному розмежуванні функцій, компетенції і завдань органів державної влади і місцевого самоврядування у сфері надання громадських послуг. На думку учасників конференції, основну частину завдань щодо життєзабезпечення територіальних громад слід покласти на органи місцевого самоврядування. Ці завдання потрібно чітко визначити, і вони мають бути обов'язковими на всій території держави, що забезпечить єдині стандарти якості та рівня життя громадян.

Передбачається, що обсяги видатків місцевого самоврядування мають стати об'єктивною основою для формування доходної бази територіальних громад. Доходи місцевого самоврядування повинні формуватися переважно за рахунок власних та закріплених джерел, що закладе основи, з одного боку, фінансової автономії цих громад, а з другого — прямої і безпосередньої відповідальності за стан справ у сфері надання громадських послуг.

Процес становлення фінансів місцевого самоврядування має супроводжуватися запровадженням сучасної системи фінансового контролю та аудиту фінансових операцій і рахунків органів місцевого самоврядування, що, на думку учасників конференції, доцільно покласти на Рахункову палату України. З цією ж метою пропонується створити систему спеціальних фінансових судів.

У документі наголошується на потребі докорінної зміни організації касової справи місцевих органів влади. Касове виконання місцевих бюджетів доцільно покласти на спеціально утворені органами місцевого самоврядування комунальні банки.

Розбудова фінансів місцевого самоврядування має йти в ногу зі створенням власних фінансових органів територіальних громад, які не входять у систему державних фінансових органів, але діяльність яких, на підставі законів, контролюється державою. [3, c. 204-205]

Основні напрями зміцнення банківської системи

1. Враховуючи ризик довгострокового кредитування та інвестиційної діяльності, а також недостатність довгострокових ресурсів комерційних банків, що в сукупності унеможливлює значні масштаби зазначених видів діяльності більшості комерційних банків, створити Український інвестиційний банк та Українську інвестиційну компанію за участю держави й іноземного капіталу.

2. Комерційним банкам, що здійснюють довгострокове кредитування та інвестиційну діяльність, забезпечити надання:

а) державних гарантій, джерелом яких міг би бути "бюджет розвитку";

б) податкових пільг, зокрема:

■ банкам, у яких частка середньо- та довготермінових кредитів у загальній сумі вкладень становить не менше 25%, надати податковий кредит;

■ зменшити оподатковуваний прибуток на суму прибутку, який банки отримують від фінансування капіталовкладень у пріоритетні галузі економіки, або принаймні оподатковувати його за пільговою ставкою (15%);

■ звільнити від оподаткування прибуток, спрямований банком на придбання акцій підприємства (за їх первинного розміщення) або внесений до статутного фонду підприємства;

■ звільнити від оподаткування прибуток від операцій із цінними паперами, які перебували у власності банку понад 6 місяців, а доходи від короткотермінових операцій обкладати звичайним податком на прибуток.

3. Із метою скорочення грошових коштів у обігу та збільшення на цій основі обсягів кредитування комерційними банками, а також з метою подолання кризи платежів:

■ розвивати переоблік Національним банком України векселів комерційних банків та комерційними банками — векселів своїх клієнтів;

■ комерційним банкам здійснювати операції авалю та доміциляції векселів;

■ ввести у практику ліцензування Національним банком України емісії векселів комерційними банками.

4. Внести зміни до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" щодо оподаткування банківської діяльності:

■ відмінити положення, згідно з яким датою збільшення валового доходу вважається дата нарахування процентів за наданий кредит, а не їх фактичної проплати дебітором.

5. Скасувати покладене на банки зобов'язання здійснювати контроль за операціями підприємств у поєднанні з автоматичним списанням з їх розрахункових рахунків обов'язків перед бюджетом, не вдаватися до обмеження кількості рахунків, які підприємство може відкривати, вести детальну картотеку депозитів. Ці контрольні зобов'язання виходять за межі функцій, які банки мають здійснювати в умовах ринкової економіки, впливають на збільшення прямих і непрямих витрат, пов'язаних із наданням банківських послуг, обмежують конкуренцію і попит підприємств та населення на банківські послуги. Контроль за виконанням фізичними та юридичними особами податкових зобов'язань повинен здійснюватися відповідними податковими службами.

6. Завершити формування банку даних сумнівних позичальників.

Створити реєстр заставленого майна та гарантій, який дозволив би запобігти подвійній заставі одного й того ж майна.

7. Функціонування комерційних банків в умовах зниження темпів інфляції потребує пошуку нових джерел доходів, передусім за рахунок диверсифікації діяльності банківських установ та підвищення якості обслуговування клієнтів. Для цього потрібно:

■ розвивати іпотечний кредит, у тому числі — на житлове будівництво;

■ запроваджувати фінансовий лізинг, для чого необхідно сформувати нормативну базу, яка б регулювала взаємовідносини банків із клієнтами при здійсненні лізингових операцій, а також порядок їх оформлення та обліку;

■ розвивати факторингові операції, для чого необхідно виробити механізм відчуження майна державних підприємств;

■ розширювати трастові операції банків.

8. Створити умови для залучення в банківські установи коштів, що перебувають на руках у населення та в тіньовому обігу. Це дасть змогу розширити коло безготівкових розрахунків, підтримувати стабільність національної грошової одиниці, збільшити ресурсну базу довгострокового кредитування. З цією метою необхідно:

■ в Ощадному банку України підвищити проценти за вкладами до 15%; за строковими вкладами процент може дорівнювати по точній ставці НБУ. Правління Ощадбанку має одержати право встановлювати маржу при наданні кредитів у розмірі 25% від ставки строкового вкладу; [12, c. 122-124]

■ створити систему страхування вкладів населення, врахувавши таке:

а) у створенні фонду обов'язкового страхування вкладів фізичних осіб повинна брати участь і держава, що додасть вкладникам упевненості щодо надійності захисту їхніх коштів;

б) у процесі створення фонду застосовувати диференційований підхід до визначення розміру початкових внесків, щоб основні витрати не лягли на плечі більш стійких, великих комерційних банків, яким менше загрожує банкрутство;

в) визначити такий порядок використання коштів фонду страхування вкладів фізичних осіб, який дав би змогу усунути можливість загрози існуванню самого фонду, сприяв би захисту платіжної системи України та інтересів вкладників комерційних банків (шляхом прибуткового розміщення коштів фонду);

г) запровадити пільги щодо оподаткування доходів громадян, які користуються системою безготівкових розрахунків; не запроваджувати оподаткування процентів за вкладами громадян.

9. Із метою підвищення довіри до гривні:

■ підтримувати стабільний обмінний курс гривні, для чого Національному банку, Міністерству економіки й Міністерству зовнішньоекономічних зв'язків та торгівлі постійно вживати заходів з метою недопущення значних коливань платіжного балансу;

■ у зв'язку із тим, що Україна взяла на себе зобов'язання, передбачені статтею VIII статуту МВФ, Національному банку провести широку роз'яснювальну роботу щодо переходу гривні в розряд вільно конвертованих валют для поточних операцій, що сприятиме зростанню довіри населення до національної грошової одиниці;

■ у процесі стабілізації національної економіки поступово активізувати курс на її дедоларизацію, для чого зокрема рекомендувати через НБУ комерційним банкам встановлювати на валютні вклади проценти, які не перевищують середньозважену облікову ставку європейських центральних банків (Франції, Великобританії, Німеччини, Швейцарії), що має автоматично привести до зниження процентів на валютні вклади відносно ставки на гривневі вклади.

10. Створити умови для нормалізації грошового обігу. З цією метою:

■ розробити й прийняти закони "Про грошову систему України" і "Про грошовий обіг в Україні", в яких закласти положення прямої дії щодо: обмеження бартерних операцій і угод; необхідності безготівкових грошових розрахунків (тобто через банківську систему); недопущення "взяття під контроль" вкладів клієнтів банківської системи, що є порушенням банківської таємниці і може мати негативні наслідки;

■ НБУ та комерційним банкам послідовно дотримуватися чинних нормативних актів щодо готівкових та безготівкових розрахунків;

■ ввести у практику розрахунків переказні та прості векселі дисконтом на рівні ставки Національного банку України;

■ послідовно впроваджувати у життя електронні розрахункові картки типу Visa, Mastercard та інші, за допомогою яких населення зможе здійснювати поточні розрахунки;

■ впроваджувати у банківських установах автомати для отримання готівки за допомогою електронних карток;

■ запроваджувати безготівкові платежі серед населення, у тому числі електронні розрахунки, вводити в обіг чекові розрахункові книжки для населення;

■ практикувати виплату заробітної плати банками шляхом переказу чеків на відповідні рахунки робітників та службовців. [9, c. 126-127]

Пропозиції щодо розбудови фінансового ринку

1. Враховуючи світовий досвід, визначити у законодавчому порядку провідну фондову біржу з існуючих в Україні, де котирувалися б акції підприємств із капіталом понад 1 млрд. грн., та визначити кількість регіональних фондових бірж (Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Луганськ, Запоріжжя), де б котирувалися акції підприємств із капіталом від 200 млн. до 1 млрд. грн. Акціонерні товариства з капіталом до 200 млн. грн. вважати акціонерними товариствами з ризиковим капіталом, які котируються на позабіржовому ринку. Слід визначити одночасно лістинг акціонерних товариств, що можуть котируватися на біржовому та позабіржовому ринках, вимоги до них, здійснюючи перегляд цього лістингу кожні півроку або рік.

2. Із метою подальшого розвитку фондового ринку доцільно розробити положення про:

а) єдину систему національного та локальних депозитаріїв фондового ринку;

б) єдину систему комп'ютерного зв'язку типу Internet, яка дозволить охопити провідну та локальні фондові біржі України, виходи ти на світові фондові ринки Європи, Азії, Америки, країн СНД;

в) єдину систему статистичної звітності фондового ринку та позабіржової діяльності;

г) єдину систему правил та угод, що можуть бути укладені учасниками біржового та позабіржового ринків;

ґ) єдині норми обліку цінних паперів.

3. Розробити концепцію вторинного ринку цінних паперів, ринку капіталів та шляхи активізації їхньої діяльності.

4. Здійснити правові, економічні та організаційні заходи щодо становлення та розвитку ринку цінних паперів місцевої влади.

5. Запропонувати, щоб усі біржові структури на основі розроблених лістингів регулярно публікували дані про емітентів, котирувальну та курсову ціну їхніх акцій, розмір очікуваних дивідендів, оборот акцій, визначали індекс ділової активності біржі та окремих емітентів.

6. Встановити, що Мінстат України на основі біржових звітів щоденно, щотижня, щомісяця визначає ділову активність біржового ринку та динаміку обсягів угод на ньому, динаміку вартості курсів акцій, розробляє національний індекс ділової активності.

7. Розробити правову базу загальних правил випуску облігацій внутрішньої державної позики. У міру створення для цього необхідних умов переходити від короткострокових до середньо- та довгострокових облігацій.

8. Із метою нормалізації функціонування валютного ринку в умовах скасування обов'язкового продажу валютних надходжень у розмірі 50% доцільно законодавчо закріпити такі норми:

■ характер подальшого руху валютної виручки визначається Кабінетом Міністрів та Національним банком України з урахуванням конкретної ситуації у валютній сфері;

■ валюта, що не продана на валютному ринку України і залишається у резидентів, може використовуватися для платежів із поточних операцій, зберігатися на валютних рахунках в уповноважених банках або, з дозволу НБУ, на рахунках у закордонних банках. [10, c. 32-34]

3. Вдосконалення фінансової системи України

В умовах реалій існування України як незалежної, демократичної, соціальної та правової держави постає проблема розбудови власної фінансової системи.

Запропонована концепція фінансової системи України розглядається як підґрунтя для розробки фінансової доктрини держави, яка повинна визначити вплив держави на керування рухом ВВП у процесі розподілу його вартості.

Фінансова система України визначена як взаємопов'язане поєднання в економічно-правовому просторі об'єктивного процесу розподілу вартості ВВП і суб'єктивного процесу впливу на нього політики держави.

Таке визначення фінансової системи дає змогу окреслити її складові: підсистеми, блоки та підблоки, які відображені у схемі.

Концепція розбудови фінансової системи України грунтується на засадах:

— переосмислення економічної суті процесів формування та напрямків спрямування фінансових ресурсів країни в умовах ринкової економіки;

— включення до її складу сукупності елементів, які пов'язані з проведенням законодавчо забезпеченої фінансової політики держави;

— використання системного підходу, що дає змогу розглядати складові фінансової системи в єдиному взаємозв'язку. [6, c. 16]

Виходячи із цих підходів до побудови фінансової системи, її можна сконструювати у вигляді таких функціонально різноманітних, але взаємопов'язаних підсистем: "Формування та використання фінансових ресурсів країни", "Макрорівневий фінансовий менеджмент".

Складові підсистеми "Формування та використання фінансових ресурсів країни" визначені у фінансовій системі на рівні блоків 1, 2, 3 як сукупність, що відображає розподіл вартості створеного ВВП — від його формування на рівні суб'єктів господарювання до адресного спрямування (використання) фінансових ресурсів.

Друга підсистема — "Макрорівневий фінансовий менеджмент" — відображена блоками 4, 5, 6 і характеризується як сукупність організаційно-правових форм і методів, що встановлюють правове поле забезпечення функціонування фінансової системи країни, визначення умов щодо процесу управління формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів країни у межах економічної зони держави (під якою розуміються не тільки результати внутрішнього розподілу вартості створеного ВВП, а й надходження зовнішніх джерел фінансування економічних і соціальних проектів у нашій країні), а також фінансовий інструментарій як механізм, що забезпечує практичну реалізацію елементів блоків 1, 2, 3.

Розміщення блоків фінансової системи в загальній схемі ґрунтується на засадах послідовності включення кожного з блоків до забезпечення процесу функціонування цієї системи в цілому.

Розподіл вартості утвореного ВВП починається з процесу створення фондів коштів, де формуються фінансові ресурси країни, до складу яких також входить частина доходу (прибутку), що залишається в розпорядженні суб'єкта господарювання. Ці ресурси використовуються на підставі їх адресного спрямування.

Спрямованість функціонування фінансової системи країни визначається таким невід'ємним складовим елементом загальнодержавної політики, як фінансова політика (блок 4).

Реалізація фінансової політики в державі неможлива без наявності відповідної фінансової інфраструктури (блок 5), а також механізму регулювання розподілу вартості створеного ВВП (блок 6).

Сукупність наявності правового, а також організаційно-методичного забезпечення дає можливість державі здійснювати цілеспрямований процес розподілу вартості ВВП (блоки 1,2,3).

До блоку 1 "Первинні доходи суб'єктів господарювання" включено фінанси усіх видів підприємницьких структур, які ведуть свою діяльність із метою отримання доходу (прибутку). Специфіка фінансів суб'єктів господарювання виявляється в тому, що вони обслуговують процес первісного розподілу вартості ВВП. Фінанси на цьому рівні — це застосування різноманітних економічних прийомів для досягнення максимального достатку суб'єкта господарювання або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу, тобто одержання максимальних прибутків за мінімального ризику.

Поділ блоку 1 на підблоки характеризується з позицій розмежування форм власності (державна та недержавна), що дає змогу державі шляхом проведення перш за все відповідної податкової політики визначати та керувати структурою форм власності в економіці країни.

Мається на увазі, що підблок 1.1 не залежить від суб'єкта права (користування, володіння та розпорядження майном), тобто загальнодержавних і комунальних підприємств, корпоративних державних підприємств, державних промислово-фінансових груп.

Щодо двох останніх груп підприємств, то вони відносяться до підблоку 1.1 за умови, що контрольний пакет їх акцій належить державі.

Такий розподіл цієї групи суб'єктів господарювання державної форми власності обумовлений проведенням державою цілеспрямованої фінансової політики на основі диференційованої податкової політики з метою реалізації державних інтересів.

До суб'єктів господарювання підблоку 1.2 "Недержавна форма власності (юридичні та фізичні особи)" належать підприємства приватної та колективної власності, а також власності інших держав та міжнародних організацій. Таке розгрупування визначається також диференціюванням податкової політики щодо вказаних підгруп підприємств.

Блок 2 "Зосереджені фонди коштів" — це результат розподілу та перерозподілу вартості створеного ВВП, обумовлений державним фінансовим правом. Ці фонди становлять тільки їхню дохідну частину (їхня видаткова частина розглядається в блоці 3).

Бюджет (підблок 2.1) — план утворення фінансових ресурсів держави та її складових територіальних одиниць, який забезпечує можливість виконання відповідними органами державної влади і місцевого самоврядування покладених на них функцій.

Доходи зведеного бюджету складаються із доходів державного та місцевих бюджетів у вигляді прямих та непрямих податків і платежів суб'єктів господарювання.

Бюджет розглядається також як правовий акт, згідно з яким органи державної влади і місцевого самоврядування мобілізують фінансові ресурси.

Позабюджетні державні фонди (підблок 2.2) — це фонди фінансових ресурсів, що утворюються на державному і місцевому рівнях за рахунок обов'язкових платежів підприємств та організацій незалежно від форм їхньої власності та господарювання, обсяги яких в основному відносяться на собівартість виробленої продукції, виконаних робіт і наданих послуг. Ці платежі носять характер відрахувань, тобто передбачається цільове використання коштів цих фондів. Перелік державних позабюджетних фондів, як і джерела їх формування, визначаються на законодавчій основі та підлягають включенню (з метою їх державного обліку) до відповідних рівнів бюджетів із збереженням свого цільового призначення. При створенні конкретних позабюджетних фондів керуються такими ознаками, як галузевий чи міжгалузевий, територіальний чи міжтериторіальний.

Позабюджетні недержавні фонди, які входять до підблоку 2.3, відрізняються, по-перше, тим, що їхнє формування відбувається на підставі добровільності внесків юридичних і фізичних осіб незалежно від форм власності та господарювання, а також їхнього резидентства; по-друге, кошти цих фондів не враховуються в жодній із ланок бюджетної системи країни; по-третє, всі внески сплачуються за рахунок доходів платників.

Із урахуванням особливостей формування, притаманних цим фондам, їх слід вважати благодійними.

Страхові фонди (підблок 2.4) в своїй дохідній частині становлять страхові платежі (страхові внески та страхові премії), які незалежно від добровільної чи обов'язкової форми страхування страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно із договором страхування.

Страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.

До складу блоку 2 "Зосереджені фонди коштів", крім розглянутих у підблоках 2.1 — 2.4 дохідних надходжень, основою утворення яких є процес розподілу вартості ВВП, що базується на принципі їхньої безповоротності, також входять такі елементи зосереджених фондів коштів держави (підблоки 2.5 — 2.6), які утворюються на підставі законодавчо обумовленого порядку їх обов'язкового повернення і функціонують у певному строковому режимі.

Такими коштами є державні кредити та доходи від емісії цінних паперів держави.

Державний кредит — це сукупність відносин, в яких держава виступає позичальником, а суб'єкти господарювання чи фізичні особи — кредиторами держави внаслідок купівлі її цінних паперів.

Позики уряду надаються НБУ з метою поточного покриття дефіциту державного бюджету, тобто збільшують його дохідну частину і тому належать до групи зосереджених фондів коштів.

До останніх належить також дохід від емісії цінних паперів держави. Вона використовується для покриття бюджетного дефіциту та рефінансування внутрішнього боргу держави.

Підблоки 2.1, 2.4, частково 2.5 (державні кредити) формуються за рахунок розподілу коштів блоку 1.

Підблок 2.2 формується за рахунок розподілу коштів підблоку 1.1, а підблок 2.3 за рахунок коштів підблоку 1.2.

Кошти фондів, згрупованих у підблоці 2.6 та частково у підблоці 2.5 (позики уряду), є прерогативою держави щодо проведення її фінансово-кредитної політики.

Адресне спрямування (використання) фінансових ресурсів (блок 3) — це завершальний етап процесу розподілу вартості ВВП. Якщо блок 2 містить зосереджені фонди коштів в їхній дохідній частині, то в блоці 3 відображена їх видаткова частина.

До складу блоку 3 входять три підблоки, визначені за функціональною ознакою елементів фінансових відносин, що виникають на стадії використання розподіленої вартості ВВП.

Підблоки 3.1 та 3.2 розгруповані з блоку 3 за принципом поділу суспільної діяльності на сфери матеріального та нематеріального виробництва.

Підблок 3.1 відображає фінансові взаємовідносини між суб'єктами господарювання незалежно від форм їхньої власності та видів господарської ' діяльності, з одного боку, та бюджетом і позабюджетними фондами, які виз- ' начаються чинним законодавством і переслідують мету реалізації державою г впливу її політики на структурну перебудову економіки країни та подальшу і підтримку її на встановленому рівні, — з іншого, а саме: за рахунок коштів -видаткової частини бюджету та позабюджетних державних фондів (підблоки ' 2.1 — 2.2), а також частки страхових фондів (підблок 2.4 щодо страхових внесків юридичних осіб).

Суб'єкти сфери нематеріального виробництва (підблок 3.2) утримуються і за рахунок видатків із бюджету (підблок 2.1), коштів позабюджетних недер- , жавних фондів (підблок 2.3), а також страхових фондів (підблок 2.4) у частині виплат із них у формі страхових сум і страхового відшкодування.

Адресним спрямуванням державою частини її фінансових ресурсів є також погашення державного боргу як загальної суми заборгованості держави за непогашеними кредитами та несплаченими за ними процентами (підблок 3.3), який поділяється на внутрішній та зовнішній борги.

Джерелами покриття державного боргу повинні бути тільки кошти бюджету, а не емісійні джерела його покриття з боку НБУ.

Фінансова політика (блок 4) — це складова економічної політики держави, сукупність її заходів щодо управління фінансами та їх використання для здійснення своїх функцій та завдань.

Соціальний зміст та цільова спрямованість фінансової політики відрізняються характером суспільного устрою та структурою форм власності на засоби виробництва.

Складовою фінансової політики є бюджетна політика, основні напрямки якої визначаються таким законодавчим документом, як бюджетна резолюція (підблок 4.1).

Остання приймається постановою Верховної Ради України і складається із встановлення головних напрямків бюджетної політики країни на наступний бюджетний рік; граничних рівнів основних макроекономічних показників і пріоритетів у проведенні соціально-економічної політики держави; специфічних положень, що зумовлені конкретною соціальною та політичною ситуацією в країні взагалі, а також удосконаленням функціонування фінансової системи країни з метою підвищення рівня її дієвості.

Фінансове право (підблок 4.2) — це сукупність правових норм, що регламентують відносини в галузі мобілізації, розподілу і використання зосереджених коштів суб'єктів господарювання з метою забезпечення виконання завдань і функцій держави.

Фінансовим правом регулюються тільки організаційно-майнові відносини, що виникають із владно-організуючої діяльності держави в особі повноважних органів щодо утворення і використання нею фондів коштів.

Крім того, фінансове право регламентує відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави, а саме: при регулюванні бюджетного процесу, системи державних доходів (включаючи державний кредит, позики та страхові платежі), державних витрат, грошового обігу, розрахунків, валютних операцій, а також у формі фінансового контролю регулює діяльність державних органів і недержавних організацій щодо забезпечення законності та дотримання фінансової дисципліни при мобілізації, розподілі та використанні коштів.

Фінансова інфраструктура (блок 5) визначає сукупність форм і методів організаційно-методичного забезпечення функціонування всіх ланок фінансової системи країни.

У частині організаційного забезпечення втілення в життя фінансової доктрини держави виділено підблок "Фінансовий апарат" (5.1). До нього належать Міністерство фінансів України, Державна податкова адміністрація, Державне казначейство, Головне контрольно-ревізійне управління, Рахункова палата Верховної Ради, фінансові служби суб'єктів господарювання. Функції та завдання фінансового апарату ґрунтуються на засадах запропонованої нами концепції фінансової системи України.

Міністерство фінансів України є центральним органом виконавчої влади країни, що реалізує функцію розпорядника державних коштів, які згідно з чинним законодавством акумулюються державою з метою виконання своїх функцій.

В умовах переходу економіки країни до ринкових відносин Міністерство фінансів України повинно отримати пріоритетне рейтингове право на розробку основних напрямків державної фінансової політики та ведення всіх державних фінансових операцій і здійснення контролю за ними.

Функціями Міністерства фінансів України є:

— участь у розробці напрямків та реалізації державної фінансової політики;

— розробка проекту державного бюджету та контролю за його виконанням;

— здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю нарахувань, повнотою та своєчасністю сплати в бюджет податків, зборів та інших платежів і неподаткових доходів та внесків у державні цільові фонди, встановлені законодавством України.

Державна податкова адміністрація здійснює контроль за дотриманням податкового законодавства, правильністю нарахувань, повнотою та своєчасністю сплати в бюджети податків, зборів та інших платежів і неподаткових надходжень та внесків у державні цільові фонди, встановлені законодавством України.

Державне казначейство є системою органів державної виконавчої влади і діє при Міністерстві фінансів України. Державне казначейство:

— організовує виконання державного бюджету і здійснення контролю за цим;

— здійснює управління наявними коштами державного бюджету та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;

— здійснює фінансування видатків державного бюджету;

— веде облік касового виконання державного бюджету;

— здійснює контроль за надходженням і використанням коштів державних позабюджетних фондів.

Головна контрольно-ревізійна служба України діє при Міністерстві фінансів і підпорядковується йому. [13, c. 15-18]

Основним завданням цієї служби є здійснення державного контролю за використанням коштів і матеріальних цінностей, їх зберіганням, станом та достовірністю бухгалтерського обліку та звітності у міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних закладах, а також на підприємствах і в організаціях, які одержують кошти із бюджетів усіх рівнів і державних валютних фондів; розробка пропозицій щодо усунення виявлених недоліків та порушень і попередження їх у подальшому.

Рахункова палата Верховної Ради України є постійно діючим вищим органом державного фінансово-економічного контролю, який утворюється Верховною Радою, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.

Завданнями Рахункової палати є:

— організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням дохідної та видаткової частин державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;

— здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і

зовнішнього боргів України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів. [7, c. 24-25]

Підблок 5.2 "Науково-методичне та кадрове забезпечення" вказує на необхідність розробки та затвердження на рівні Міністерства фінансів України політики кадрового забезпечення фінансових служб (їх навчання та підвищення кваліфікації), а також створення і поширення єдиних навчально-методичних вимог щодо всіх навчальних закладів країни, в яких викладаються фінансові дисципліни, з обов'язковим контролем виконання цих вимог спеціально створеним в Міністерстві фінансів України підрозділом.

Науковий потенціал фінансової науки, зосереджений у навчальних та наукових закладах, розглядається як основний носій ідей та розробник механізму їх впровадження в життя шляхом .не лише створення теоретичних основ фінансової науки, а й розробки конкретних пропозицій щодо конкретних питань для їх застосування в указах Президента України, законах Верховної Ради, постановах Кабінету Міністрів України.

Інструментарій регулювання руху фінансових ресурсів (блок 6) розглядається з позиції його місця і ролі у функціонуванні фінансової системи як сукупність форм організації фінансових відносин, методів (засобів) формування й використання фінансових ресурсів, які застосовує держава з метою створення сприятливих умов для економічного та соціального розвитку суспільства. Підблоки 6.1 — 6.3 відображають різноманітність форм впливу державної системи управління на процес формування та використання фінансових ресурсів країни.

Фінансове планування (підблок 6.1) становить процес розробки системи заходів щодо забезпечення суб'єктів господарювання необхідними фінансовими ресурсами та підвищення ефективності їх фінансової діяльності.

Воно охоплює три основних його види:

— прогнозування фінансової діяльності;

— поточне планування фінансової діяльності;

— оперативне планування фінансової діяльності.

Основний державний план країни — державний бюджет — розробляється на підставі застосування системи макроекономічних показників, яка потребує визначення щодо свого складу та методичного забезпечення.

Широкий розвиток горизонтальних господарських зв'язків між суб'єктами господарювання, в тому числі й на міжнародному рівні, обумовлює значне підвищення вимог до об'єктивності оцінки фінансового стану як власне господарського органу, так і його контрагентів. Однією з передумов розв'язання цього завдання є функціонування інституту аудиторства (підблок 6.2).

Аудит — процес детальної перевірки правильності складання бухгалтерської та фінансової звітності, аналізу фінансового стану суб'єктів господарювання в його різноманітних аспектах.

Аналіз фінансового стану — узагальнюючий аналіз, що проводиться з метою вивчення всіх основних аспектів фінансової діяльності суб'єкта господарювання на підставі балансу підприємства, звіту про фінансові результати та інших фінансових документів.

Аналіз ліквідності — цільовий фінансовий аналіз, який здійснюється з метою вивчення ліквідності активів суб'єктів господарювання щодо забезпечення задоволення їх поточних зобов'язань на базі даних балансів суб'єктів господарювання.

Аналіз фінансових ризиків суб'єктів господарювання — це цільовий аналіз, що спрямований на ідентифікацію окремих фінансових ризиків та встановлення їх рівня. Під фінансовим ризиком слід розуміти імовірність непередбачених фінансових втрат (зниження прибутку, доходів, втрати капіталу тощо) в ситуації невизначеності умов фінансової діяльності суб'єкта господарювання.

До основних видів фінансових ризиків належать:

— ризик зниження фінансової стійкості (генерується високим коефіцієнтом фінансового лівериджу);

— ризик неплатоспроможності (виникає внаслідок низької ліквідності активів суб'єктів господарювання);

— інвестиційний ризик і його види: ризик реального інвестування, ризик фінансового інвестування ("портфельний" ризик), ризик інноваційного інвестування;

— податковий ризик дуже поширений і має істотний вплив на результати фінансової діяльності суб'єкта господарювання. Цей вид фінансового ризику має ряд аспектів: ризик введення нових податкових платежів; ризик збільшення ставок діючих податкових платежів; ризик зміни умов і термінів сплати податкових платежів; ризик скасування податкових пільг тощо;

— інфляційний ризик (виникає внаслідок знецінення реальної вартості капіталу, а також очікуваних доходів та прибутків);

— процентний ризик (причиною є зміна кон'юнктури фінансового ринку під впливом державного регулювання, зростання пропозицій вільних грошових ресурсів);

— валютний ризик і два його аспекти: вибір виду валюти і зміна коливання її курсу;

— кредитний ризик у фінансовій діяльності суб'єктів господарювання виникає при наданні їм комерційного чи споживчого кредиту (з відносною часткою умовності до цього виду кредиту може бути віднесено також і звичайний ризик неплатежів за поставлену продукцію, а також ризик неповернення суб'єкту господарювання авансових платежів за неї, тобто тоді, коли кредитні відносини формально не фіксувались).

Контроль за станом економіки, розвитком соціально-економічних процесів у суспільстві є важливою сферою діяльності щодо управління народним господарством. Однією з ланок системи контролю є фінансовий контроль, призначенням якого є сприяння успішній реалізації фінансової політики держави, забезпечення процесу формування та використання фінансових ресурсів усіх сфер народного господарства.

Фінансовий контроль — це сукупність дій та операцій при перевірці фінансових та пов'язаних із ними питань діяльності суб'єктів господарювання та управління із застосуванням специфічних форм і методів його організації.

Як особлива галузь контролю, він пов'язаний із використанням вартісних категорій і має певну сферу застосування та відповідну цільову спрямованість.

Об'єктом фінансового контролю є грошові, розподільчі процеси при формуванні та використанні фінансових ресурсів, у тому числі у формі коштів на всіх рівнях та ланках народного господарства.

Фінансовий контроль здійснюють галузеві постійні комісії Верховної Ради, НБУ, Міністерства економіки, фінансів, статистики, державні та приватні аудиторські організації.

Дієвість управлінської системи значною мірою визначається рівнем її інформаційного забезпечення.

Складовою інструментарію регулювання руху фінансових ресурсів є інформаційне забезпечення (підблок 6.3), під яким розуміються наявність та якість таких його елементів, як комп'ютерна мережа, державні стандартизовані бази даних, засоби інформаційного обміну. Воно повинне відповідати таким основним вимогам:

— значущість, що визначає, наскільки ефективно інформація може бути використана при розробці найважливіших управлінських рішень і, в першу чергу, при формуванні фінансової стратегії та цілеспрямованої політики з окремих аспектів фінансової діяльності;

— повнота, яка характеризує завершеність кола інформативних показників, необхідних для проведення аналізу, планування та прийняття конкретних фінансових рішень;

— достовірність, яка визначає, наскільки використовувана інформація є нейтральною щодо користувача та підлягає перевірці;

— своєчасність, яка характеризує відповідність інформації періоду її використання;

— зрозумілість, що визначається простотою її побудови та відповідністю визначеним стандартам подання.

Науково-практичне призначення положень цієї концепції полягає в можливості:

— визначення підходів щодо створення фінансової доктрини держави;

— розробки економіко-математичної моделі формування та руху фінансових ресурсів країни, функціональним призначенням якої повинно стати прогнозування, планування та аналіз розподілу вартості ВВП;

— запровадження єдиної системи понять та їх однозначного тлумачення як на рівні фахівців-практиків, так і в навчальному процесі;

— оцінки стану наявного законодавчо-нормативного забезпечення і розробки єдиного пакета взаємоузгоджених правових актів щодо питань функціонування фінансової системи з подальшим його моніторингом.[13, c. 20-25]

Висновки

Підбиваючи підсумок, слід зауважити, що Україна поступово інтегрується до міжнародних фінансових ринків і наслідки глобалізаційних процесів стають дедалі відчутнішими для української фінансової системи. Позитивний чи негативний вектор змін від глобалізації залежить від рівня розвитку національної економічної та фінансової систем країни. Зважаючи на той факт, що чим могутніша фінансова система країни, тим більше позитивних результатів вона може отримати від процесу глобалізації, в Україні слід виробити політику, здатну протистояти викликам фінансової глобалізації, запобігти негативним наслідкам цього процесу. Насамперед з метою збереження стабільності на національних фінансових ринках необхідна чітка система впливу держави на рух фінансових потоків у країні та приплив іноземного капіталу.

При формуванні фінансової політики України та реформуванні її фінансової системи слід брати до уваги той факт, що фінансова глобалізація — це суперечливий процес. З одного боку, вона сприяє розширенню обмінів товарами, технологіями, руху капіталів, інформації тощо, а з іншого — супроводжується гіпертрофією міжнародного фінансового сектору, що дедалі більше не відповідає потребам розвитку реальної економіки, надає переваги розвиненим державам, збільшує відстань між багатими й бідними країнами. На макрофінансовому рівні діє дві супротивні тенденції — тенденція до лібералізації фінансових ринків країн поряд із збереженням протекціоністських заходів. До того ж, з одного боку, глобалізація дає можливість фінансовим структурам захистити себе від валютних та процентних ризиків шляхом використання інноваційних фінансових інструментів, з іншого — породжує міжнародну фінансову нестабільність, міжнародні фінансові кризи.

Список використаної літератури

1. Іващук І. Фінансова система України // Фінанси України. — 2001. — № 12. — C. 142-152

2. Власюк В. Є. Формування фінансово-кредитної системи в умовах світової глобалізації // Фінанси України. — 2005. — № 12. — С.89-94.

3. Губар Н. Державна фінансова система в Україні в процесі трансформації // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 3. — C. 204-212

4. Дєєва Н. Реформування фінансової системи — головна запорука зміцнення державності: у порядку обговорення // Фінанси України. — 2000. — № 9. — C. 134-140

5. Карпінський Б. Збалансованість фінансової системи: можливості досягнення та перспективи регулювання // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 11. — С.46-54

6. Карпінський Б. Збалансування фінансової системи країни // Економіка. Фінанси. Право. — 2002. — № 10. — C. 16-18

7. Лютий І.О. Новітні тенденції розвитку фінансової системи держави// Фінанси України. — 2004. — № 5. — С.24-29

8. Опарін В. Фінансова система: теоретичні засади та практичні аспекти її розбудови // Фінанси України. — 1998. — № 9. — C. 49-59

9. Петренко К. Фінансова стійкість банківської системи України// Фінанси України. — 2000. — № 11. — C. 126-127

10. Проблеми та перспективи розвитку фінансової системи України // Вісник Національного банку України. — 1997. — № 11. — C. 32-34

11. Стукало Н. В. Глобалізація та розвиток фінансової системи України // Фінанси України. — 2005. — № 5. — С.29-35

12. Суганяка М. Місце і роль державного Ощадного банку у фінансовій системі України // Фінанси України. — 2001. — № 5. — C. 122-126

13. Шокун В. Про питання вдосконалення фінансової системи України // Фінанси України. — 1997. — № 6. — C. 14-25