Вступ.

1. Фінансова політика в умовах переходу до ринкової економіки.

2. Особливості фінансів підприємств різних форм власності.

3. Фінансовий механізм, його складові.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Фінансова політика — це визначення цілей і завдань, на вирішення яких спрямовується процес формування, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів. Фінансові відносини — це основа фінансової політики.

Разом з тим хоч фінанси і фінансова політика тісно взаємопов'язані, між ними існують суттєві відмінності:

· фінанси, як специфічна форма виробничих відносин, складають елемент базису; фінансова політика держави відноситься до надбудови;

· фінансові відносини як елемент базису об'єктивні і незалежні від людської свідомості; фінансова політика — форма свідомої діяльності людей. Вона потребує законодавчого оформлення у відповідних нормативних актах.

Фінансовий механізм – сукупність фінансових методів і форм, інструментів і важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Фінансовий механізм – це складова частина господарського механізму, яка представляє собою сукупність фінансових стимулів, важелів, інструментів, форм і способів регулювання економічних процесів і відношень. Фінансовий механізм включає насамперед ціни, податки, пільги, штрафи, санкції, дотації, субсидії, банківський кредитний і депозитний процент, тарифи.

1. Фінансова політика в умовах переходу до ринкової економіки

Вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток суспільства не можна зрозуміти без вивчення фінансової політики і фінансового механізму.

Політика як узагальнююче поняття охоплює всі напрями діяльності держави. В залежності від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, говорять про економічну, соціальну, культурну, технічну, бюджетну, кредитну, внутрішню і зовнішню політику.

Фінансова політика має самостійне значення і в той же час є важливим засобом реалізації політики держави в любій сфері суспільної діяльності, будь то економіка, соціальна сфера, військова реформа чи міжнародні відносини.

Провідні західні економісти не дають чіткого визначення фінансової політики. Наприклад, Стенлі Фішер, Рудігер Дорнбуш і Річард Шмалензі не виділяють фінансову політику як самостійне поняття. В той же час вони підходять до дослідження даної теми, розширюючи визначення фіскальної політики. Вони пишуть, що фіскальна політика представляє собою рішення, які приймаються державою відносно своїх доходів і витрат. Аналогічно розглядають цю проблему і інші представники зарубіжних економічних шкіл. Зокрема, Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю ототожнюють поняття фінансово-бюджетної і фінансової політики, визначаючи їх як зміни, які вносяться урядом в порядок державних витрат і оподаткування, направлені на забезпечення повної зайнятості і неінфляційного національного продукту. Безперечно, така трактовка викликає ряд невизначеностей в усвідомленні сутності фінансової політики.

Більш структурованим є визначення фінансової політики як особливої сфери економічної діяльності держави, направленої на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і використання для забезпечення функцій держави.

Перш за все, фінансова політика повинна сприяти формуванню максимально можливого обсягу фінансових ресурсів, так як вони — матеріальна база будь-яких перебудов.

Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між галузями і сферами народного господарства, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямках економічного і соціального розвитку.

Реалізацію фінансової політики забезпечує сукупність заходів держави, направлених на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і перерозподіл для виконання державою її функцій і програм.

Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретно — історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством. Вивчаючи вимоги, які теорія і практика господарювання пред'являють до фінансової політики, слід зосередитись на дуже важливому висновку — фінансова політика повинна бути адекватною закономірностям суспільного розвитку. Порушення цієї важливої вимоги приводить до значних втрат в народному господарстві. Про це свідчить наша історія. Своєчасне внесення змін у фінансову політику на основі урахування особливостей поточного моменту дає можливість в більш короткі строки і з меншими втратами вирішувати завдання, які стоять перед державою[2, c. 51-53].

Зміст фінансової політики, її основні напрями залежать від існуючих теоретичних концепцій, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин.

В сучасних умовах більшість розвинутих країн у своїй фінансовій політиці використовують різні елементи як кейнсіанської, так і неокейнсіанської системи державного регулювання.

В країнах соціалістичної орієнтації фінансова політика формувалась під впливом марксистсько-ленінської теорії сутності і функцій соціалістичної держави і спиралась на принцип фінансової централізації.

Фінансова централізація передбачала не тільки концентрацію переважної частини фінансових ресурсів у розпорядженні держави, а й монополію держави в організації фінансових відносин.

В соціалістичних країнах держава безпосередньо керувала всіма сферами суспільного життя за допомогою планів економічного і соціального розвитку. У відповідності із марксистсько-ленінською теорією зростаючої ролі держави в розвитку суспільства був здійснений перехід від податкової форми перерозподілу національного доходу до його прямого розподілу у сфері виробництва і перерозподілу через державний бюджет. Виходячи з ідеологічних постулатів про зверхність суспільних інтересів над особистими, 3/4 створеного національного доходу концентрувалось державою у бюджеті.

Фінансова централізація призвела до монопольного державного регулювання ціноутворення, грошового обігу, системи розрахунків, кредитних відносин. Таким чином, всі вартісні елементи системи управління об'єднались в одну адміністративно-командну систему управління всім виробництвом[7, c. 82-84].

Оцінюючи фінансову політику, що проводилась в умовах адміністративно-командної системи управління слід відзначити, що сама по собі фінансова політика не може бути поганою або хорошою. Визначальним є те, наскільки вона відповідає інтересам суспільства і наскільки вона сприяє досягненню поставлених цілей і вирішенню конкретних завдань. З цієї точки зору фінансову політику Радянської держави в період громадянської війни, іноземної військової інтервенції, війни з фашистською Німеччиною, післявоєнний період не можна назвати неефективною. В роки перебудови і переходу до ринкових відносин планово-адміністративна фінансова політика перестала відповідати конкретно-історичним умовам. Завищена оцінка ролі монетарних механізмів в регулюванні перехідної економіки, втрата керованості економікою посилили масштаби фінансової кризи.

В сучасних умовах особливо гостро проявились недоліки фінансової політики нашої держави, до яких відносяться: догматичний (нетворчий) характер фінансової політики, її неспроможність швидко реагувати на зміни, що відбуваються в нашому суспільстві, знаходити необхідні способи для вирішення назрілих завдань; відсутність стратегічних концептуальних розробок; проведення часткових малоефективних і недостатньо обґрунтованих заходів, орієнтованих на сьогоденну вигоду; відрив фінансової політики від фактичного стану справ в народному господарстві; порушення основної вимоги ведення фінансового господарства — жити по своїх фінансових можливостях; залишковий підхід при визначенні фінансової бази задоволення соціальних потреб громадян.

Щоб краще уяснити зміст, завдання і вимоги до фінансової політики, виділяють як самостійні складові:

· податкову,

· бюджетну,

· грошово-кредитну,

· міжнародну фінансову політику.

Податкова політика реалізує інтереси держави. Її головне призначення — вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби шляхом перерозподілу цих коштів через бюджет.

Під бюджетною політикою розуміють визначення державою:

· джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів;

· пріоритетних напрямів видатків бюджету;

· допустимих меж розбалансованості бюджету;

· джерел фінансування бюджетного дефіциту;

· принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.

Під кредитно-грошовою політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків в народному господарстві і в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльності фінансового ринку через регламентацію емісії і розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.

В кредитно-грошовій політиці відносну самостійність набувають емісійна політика, цінова політика, валютна політика, кредитна політика — а в ній, в свою чергу, наприклад, відсоткова політика і інвестиційна політика[8, c. 36-38].

Все більшого значення набуває міжнародна фінансова політика. В її основу покладено управління валютно-фінансовими і кредитними відносинами у сфері міжнародних відносин. Особливо великого значення в сучасних умовах набуває фінансова політика таких міжнародних фінансових організацій як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Лондонський клуб кредиторів, Парижський клуб кредиторів і ін.

Держава захищає свої інтереси через митну і валютну політику. Відповідно до зацікавленості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головним завданням митної і валютної політики є забезпечення і примноження золотовалютних резервів держави.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, — це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, інтелектуальний рівень його, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвитку форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. У зв'язку з цим фінансова політика — це динамічний процес, що змінюється, коригується з урахуванням практичної необхідності.

Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав з ринковою економікою, розвиненими демократичними засадами суспільного життя. В цих умовах фінансова політика держави має спрямуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти завдяки як вишукуванню додаткових інвестицій в ці галузі, стимулюванню залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і створенню сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів. Сприятливі умови для іноземних інвесторів це пенні податкові пільги, можливість вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження та захисту майна іноземних інвесторів[1, c. 49-52].

2. Особливості фінансів підприємств різних форм власності

Перехід до ринкової економіки, який здійснюється у процесі роздержавлення, передбачає наявність великої кількості суб'єктів господарювання різних форм власності: державної, комунальної, кооперативної, орендної, акціонерної, приватної, змішаної.

Функціонування кожного суб'єкта господарювання тієї чи іншої форми власності пов'язана з і особливостями в організації фінансів. Вони проявляються у формуванні статутного фонду (капіталу), розподілі прибутку, формуванні і використанні фондів грошових коштів, взаємовідносинах з бюджетом тощо.

Більшою мірою особливості організації фінансів у підприємств різних форм власності виявляються при формуванні їх фінансових ресурсів. Так, якщо на підприємствах державної форми власності фінансові ресурси формуються в основному за рахунок бюджетних коштів, то на підприємствах недержавної форми власності — переважно за рахунок часткових (пайових) внесків засновників — юридичних і фізичних осіб.

Водночас в умовах ринку для підприємств навіть державної форми власності значною мірою скорочуються бюджетні асигнування на різні цілі. Разом з тим у багатьох підприємств з'являються такі джерела фінансових ресурсів, як дивіденди і відсотки з цінних паперів, прибуток від участі в діяльності інших підприємств та від проведення операцій з валютою і валютними цінностями тощо.

Основною формою господарювання в ринковій економіці є акціонерне товариство.

Акціонерне товариство — це організаційно-правова форма об'єднання, утворена на основі добровільної згоди юридичних і фізичних осіб, які об'єднали свої фінансові та матеріальні ресурси і випустили в обіг акції з метою отримання прибутку.

Акціонерне товариство є юридичною особою, що має власну назву, статут, печатку і баланс. Відповідно до статуту воно може здійснювати будь-які види діяльності, які не суперечать чинному законодавству. У статуті крім видів діяльності мають бути зазначені види акцій, що випускаються, їх номінальна вартість, кількість акцій, які купуються засновниками, а також відповідальність за несвоєчасний випуск акцій.

Кожне акціонерне товариство має повну господарську самостійність щодо вирішення установчих питань, а саме у виробництві та розподілі продукції, оплаті праці своїх працівників, встановленні цін, розподілі та використанні чистого прибутку та інших результатів підприємницької діяльності. Акціонерне товариство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями всім майном, проте не відповідає за зобов'язаннями акціонерів. Разом з тим акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства в межах особистого внеску в капітал[7, c. 92-94].

Акціонерні товариства можуть бути відкритого і закритого типів. Відмінність між ними полягає в тому, що акціонерні товариства закритого типу можуть створювати обмежену кількість акціонерів, а кількість та склад акціонерів товариства відкритого типу не обмежені.

Статутний капітал акціонерного товариства відкритого типу формується шляхом продажу акцій у формі відкритої передплати, а в акціонерних товариствах закритого типу — лише за рахунок внесків засновників, оскільки у відкриту передплату акції не надходять. Крім того, акціонер товариства відкритого типу може самостійно розпоряджатися своїми акціями, тобто продавати їх, передавати іншим особам, закладати під заставу без згоди інших акціонерів свого товариства. Член акціонерного товариства закритого типу не може продавати свій пай без згоди інших акціонерів, які мають переважне право на придбання цих акцій.

Створення і функціонування акціонерних товариств опосередковане фінансовими відносинами, які охоплюють грошові відносини із засновниками товариства та їх трудовими колективами, постачальниками і покупцями, бюджетом та позабюджетними фондами, страховими компаніями і банками, а також грошові відносини, пов'язані з отриманням і розподілом власних доходів і накопичень, формуванням і використанням відповідних фондів грошових коштів. Ці грошові відносини практично виражають сутність фінансів акціонерних товариств, які беруть активну участь у формуванні доходів і накопичень, їх розподілі та контролі за використанням.

З утворенням акціонерного товариства формується його статутний капітал, який являє собою загальну суму коштів, відображену в його статуті. Розмір статутного капіталу акціонерного товариства відкритого типу становить щонайменше 1250 мінімальних заробітних плат, а товариства з обмеженою відповідальністю — щонайменше 625 мінімальних заробітних плат.

За рахунок створеного статутного капіталу в акціонерних товариствах формуються основні фонди і оборотні активи — матеріальна основа процесу виробництва.

У процесі діяльності акціонерне товариство здійснює певні витрати, отримує виторг і прибуток. Прибуток розраховується так само, як і на підприємствах інших форм власності і становить різницю між виторгом від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) за вирахуванням акцизів, ПДВ і витрат на виробництво і продаж цієї продукції (виконання робіт, надання послуг). Якщо витрати перевищують виторг (без відповідних податків), товариство зазнає збитків.

Отриманий загальний прибуток використовується насамперед на сплату процентів банку за кредитами, встановлених податків і платежів до бюджету. Прибуток, що залишився, вважається чистим і розподіляється на розсуд акціонерного товариства. Частина чистого прибутку може спрямовуватися на виробничий і соціальний розвиток товариства, виплату відсотків за облігаціями і до резервного фонду. Чистий прибуток, що залишився, використовується для виплати дивідендів акціонерам. Розміри відрахувань від чистого прибутку за зазначеними напрямками встановлюються загальними зборами акціонерів товариства. Порядок формування і використання резервного фонду визначається статутом товариства. Кошти фонду використовуються на покриття непередбачених збитків акціонерного товариства. За рахунок цього фонду в разі нестачі чистого прибутку можуть виплачуватись відсотки за облігаціями і дивіденди за привілейованими акціями, а також викупатися акції в акціонерів за відсутності інших коштів.

При розподілі чистого прибутку за відповідними напрямками враховують фінансовий стан акціонерного товариства[2, c. 63-65].

Одним з показників, що характеризують фінансовий стан акціонерного товариства і впливають на розподіл чистого прибутку, є частка (величина) прибутку, що припадає на одну акцію.

За допомогою цього показника можна реально оцінити ефективність діяльності акціонерного товариства, його фінансовий стан.

У разі зменшення віддачі акціонерного капіталу може постати питання про припинення діяльності товариства.

Припинення діяльності товариства здійснюється шляхом його реорганізації або ліквідації. Рішення про реорганізацію товариства приймають загальні збори акціонерів, а у випадках, передбачених законодавством, — антимонопольний комітет або суд.

Реорганізація товариства може бути здійснена шляхом його злиття і приєднання, поділу та виокремлення інших самостійних товариств, перетворення на іншу організаційно-правову форму[6, c. 104].

3. Фінансовий механізм, його складові

Функціонування фінансового механізму відбувається в різних сферах і ланках фінансових відносин. Звідси складовими частинами фінансового механізму є: фінансовий механізм комерційних підприємств, фінансовий механізм некомерційних організацій і установ, страховий механізм, механізм функціонування державних фінансів.

Враховуючи, що в процесі кругообігу коштів в народному господарстві фінансові і кредитні ресурси тісно взаємопов’язані і практично нероздільні, деякі вчені-економісти схильні розглядати єдиний фінансово-кредитний механізм.

Склад фінансового механізму представлений на мал.1.

Поєднання елементів фінансового механізму – форм, видів, методів організації фінансових відносин становить “конструкцію фінансового механізму”, яка приводиться в дію шляхом встановлення кількісних параметрів кожного елементу, тобто визначення ставок і норм вилучення коштів, об’єму фондів, рівня видатків і ін.

Необхідно підкреслити, що стан фінансового механізму, ступінь його довершеності знаходиться в залежності від вдосконалення всього господарського механізму в цілому і його окремих елементів (механізму ціноутворення, економічного стимулювання, кредитного механізму і ін.). Основні напрями перебудови фінансового механізму виходять із загальних завдань економічних перетворень в Україні[3, c. 115-116].

В сучасних умовах реформування економіки України відбувається вдосконалення фінансового механізму. Найважливіші проблеми, які вирішуються при цьому це:

· створення передумов для розвитку ринку;

· забезпечення раціональних пропорцій розподілу і перерозподілу валового національного продукту і національного доходу;

· вихід із фінансової кризи і забезпечення необхідних темпів економічного зростання;

· науково-обгрунтоване фінансове планування і прогнозування обсягів централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, їх розподілу і використання;

· підвищення результативності фінансового контролю;

· вдосконалення механізму дії важелів, стимулів і санкцій;

· адекватне правове і нормативне забезпечення функціонування усього фінансового механізму.

Розглянемо складові фінансового механізму підприємства.

Фінансове забезпечення полягає у виділенні певної суми фінансових ресурсів на розв’язання окремих завдань фінансової політики господарюючого суб’єкта. При цьому розрізняють забезпечувальну і регулятивну його дію. Забезпечувальна дія проявляється у встановленні джерел фінансування, тобто покриття повсякденних потреб і характеризує пасивний вплив фінансового забезпечення. Регулятивна дія здійснює вплив через виділення достатніх коштів та через конкретну форму фінансового забезпечення і характеризує активний вплив фінансового забезпечення. В цілому ж дія фінансового механізму спрямована на реалізацію економічних інтересів учасників фінансових відносин.

Вона має наступні напрямки свого прояву:

· за допомогою фінансових інструментів встановлюються певні пропорції розподілу доходів, які впливають на забезпеченість фінансовими ресурсами;

· за допомогою встановлення певних пропорцій розподілу доходів встановлюється відповідна система реалізації економічних інтересів[2, c. 127-129].

З другої половини ХХ століття в економічній науці поширюється думка, що держава може впливати на економіку підприємств та країни в цілому передусім за допомогою фінансів, а саме: за допомогою фінансового регулювання.

Взагалі, регулювання визначають як підпорядкування певному правилу, як вплив на об’єкт управління з метою досягнення стану його стійкості у разі виникнення відхилень від завдань, встановлених норм і нормативів. На сьогодні в економічній літературі немає єдиного погляду на зміст фінансового регулювання економіки підприємства. Але, узагальнюючи погляди вчених, можна зазначити, що стосовно господарюючого суб’єкта фінансове регулювання полягає в забезпеченні стійкості функціонування системи. Це діяльність, спрямована на зміну кількісних і якісних показників фінансових процесів через механізм надання або вилучення фінансових ресурсів.

Фінансове забезпечення та фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів, які, в свою чергу, мають свої важелі впливу. Елементи фінансових інструментів поділяються на:

первинного впливу, що діють у процесі вилучення частини доходів (податки, внески, відрахування);

вторинного впливу, що діють шляхом збільшення доходів (банківські позички, бюджетні субсидії).

Дія фінансових інструментів здійснюється на основі:

· загального підходу, характерного для всіх суб'єктів фінансових відносин (єдиний рівень оподаткування, кредитування, фінансування);

· селективного, диференційованого підходу.

При здійсненні ефективної фінансової політики підприємства перевага надається селективному підходу.

Важелі впливу на соціально-економічний розвиток підприємства визначають характер дії фінансових інструментів, коригують цю дію та поділяються на:

· за напрямом дії – стимули, санкції;

· за видами – норми й нормативи;

· за методологічними засадами – умови і принципи формування доходів, нагромаджень і фондів; умови і принципи фінансування і кредитування.

Методологічні засади визначення, класифікації, визнання та оцінки фінансових інструментів на підприємстві встановлені Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 13 “Фінансові інструменти”.

В сучасних умовах визнається, що серед складових фінансового механізму найефективнішими є фінансові важелі, які приводяться в дію через відповідні фінансові методи. Окрім того, фінансовий механізм має відповідне правове, нормативне, інформаційне та організаційне забезпечення[9, c. 146-149].

Висновки

Фінансова політика – сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона знаходить свій вияв у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності, спільних з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерційних підприємств. В цих умовах важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Отже, розгляд будь з яких названих вище елементів господарського механізму – це вагомий внесок у дослідження особливостей його функціонування в цілому. Так, вивчення соціально-економічного стану господарської системи на конкретну дату – це статичний зріз господарського механізму цієї системи. Вивчення тільки одного з елементів (наприклад, важелів і методів управління), не дасть повної уяви про господарський механізм в цілому. Залишатиметься незрозумілим, чому цей механізм не функціонує зовсім чи функціонує дуже погано. Так, навіть найсучасніша машина з потужним мотором, але без коліс, не поїде, тобто не виконуватиме свою функцію – пересування в просторі. Аналогічно і господарський механізм не функціонуватиме при відсутності певних компонентних чи територіальних елементів, необхідних при певному рівні розвитку господарської системи.

Список використаної літератури

1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. — 141 с.

2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.

3. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. — 2-е вид., доп. і перероб.. — К.: КНЕУ, 2002. — 238 с.

4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: ЦУЛ, 2002. — 299 с.

6. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.

7. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.

8. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.

9. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. — К.: Знання , 2006. — 247 с.