1. Суть і функції фінансів підприємств.

2. Податкова система України. Сутність системи оподаткування підприємств.

Список використаної літератури.

1. Суть і функції фінансів підприємств

Фінанси є кровоносною системою підприємницької діяльності. Рух грошей, його швидкість і масштаби визначають працездатність фінансової системи. З руху грошей починається і ним завершується кругообіг коштів підприємства, оборот всього капіталу.

Якщо б підприємницька діяльність складалася лише з операцій з готівковими коштами, то рух капіталу легко виявлявся. Проте готівкові кошти — це лише одна з форм капіталу. Іншими формами капіталу є товарна і виробнича. Операції з ними в кінцевому результаті зведуться до грошового обміну, але в кожний даний момент це не є очевидним. Тому процес руху капіталу затушовується, аналіз і оцінка фінансів підприємства ускладнюються.

В умовах ринку питання стану фінансів підприємств цікавить мільйони українських громадян-акціонерів, а також інших безпосередніх і опосередкованих учасників економічного процесу. Це питання найбільш важливе для працівників самого підприємства і його адміністрації, тому що механізм ринку може призвести і до банкрутства. [5, c. 16]

Згідно з Господарським кодексом України підприємство — суб'єкт господарювання, створений для здійснення підприємницької діяльності на свій страх та ризик, основною метою якого є одержання максимального прибутку та задоволення суспільних потреб членів суспільства. Під фінансами розуміється процес руху коштів у виробництві, при розподілі прибутків, перерахуванні податкових платежів у дохід бюджету, формуванні різноманітних грошових фондів. Спільним для перерахованих вище процесів є те, що всі вони мають грошову форму вираження.

Грошовий характер головною ознакою фінансової сфери, проте фінанси — це не самі гроші, а грошові відносини, за допомогою яких відбувається розподіл і перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту (ВВП), валового національного продукту (ВНП). У результаті формуються грошові доходи і відбувається їх нагромадження на підприємствах і в державі. Ці доходи використовуються на розширене відтворення, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.

У структурі фінансових відносин фінанси підприємства займають визначне місце, оскільки обслуговують основну ланку суспільного виробництва, де створюються матеріальні блага. До складу фінансів підприємства можна віднести такі групи грошових відносин:

• з іншими господарюючими суб'єктами — сплата й одержання штрафів при порушенні договірних зобов'язань, внесення пайових внесків і їх частка в розподілі прибутку, вкладення коштів у цінні папери, одержання дивідендів, розрахунки зі споживачами, постачальниками, суб'єктами ринкової інфраструктури України і зарубіжжя;
• всередині підприємства (між робітниками і підрозділами) — пов'язані з формуванням і використанням на підприємстві цільових фондів коштів (статутного фонду) та ін.;
• з вищими управлінськими структурами підприємств;
• з фінансово-кредитною системою держави — з бюджетами різних рівнів, банками, страховими організаціями, інвестиційними фондами та компаніями, з фондовим ринком.

Фінанси підприємств виконують дві функції:

• розподільчу — за допомогою фінансового механізму відбувається формування фондів суб'єкта;
• контрольну — дозволяє дізнатися, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у фонди і як використовуються на підставі фінансової і бухгалтерської інформації.

За економічною сутністю фінанси підприємств — це грошові відносини з формування і використання грошових витрат, прибутків і фондів підприємств. Матеріальним носієм фінансових відносин є фінансові ресурси, які знаходяться в розпорядженні підприємств і призначені для задоволення його виробничих та соціальних потреб.

У господарюючого суб'єкта створюються такі грошові фонди:

• статутний фонд (капітал) — основне початкове джерело власних коштів (власний і оборотний капітал);
• додатковий капітал, створений за рахунок приросту вартості майна (переоцінка основних фондів, перевищення вартості акцій над номіналом, добродійна або безвідплатна передача коштів суб'єкта);
• резервний (страховий) фонд (капітал) — фонд суб'єктів, що формується згідно із законодавством України. Використовується для виплати дивідендів за привілейованими акціями або збитків поточної діяльності (чи ліквідації) підприємства;
• інвестиційний фонд (або фонд розвитку виробництва (ФРВ) — включає амортизаційні відрахування і кошти на розвиток виробництва та ін.;
• фонд споживання — кошти, спрямовані на соціальні потреби, заохочення, утримання невиробничої сфери, компенсації, одноразові виплати, допомоги й т. ін.;
• фонд оплати праці — кошти, спрямовані на виплату основної і додаткової заробітної плати, матеріального заохочення робітників суб'єкта;
• фонд платежів у бюджет — призначений для резервування коштів, необхідних для виплати податків і обов'язкових платежів у бюджет відповідно до законодавства України;
• валютний фонд — формується на підприємствах, які здійснюють реалізацію продукції на експорт і мають валютний виторг.

Фінанси підприємств — це фінансові відносини, що виникають у процесі формування основного й оборотного капіталу, фондів грошових коштів, їх розподілу і використання. Фінанси підприємств — складова частина фінансової системи.

Фінанси — грошові відносини, що виникають між учасниками суспільного виробництва на всіх стадіях процесу відтворення, на всіх рівнях господарювання, у всіх сферах суспільної діяльності — в процесі формування, розподілу, використання грошових доходів та фондів згідно з цільовим призначенням у формі фінансових ресурсів (рис. 2). [1, c. 6-11]

Фінансові ресурси підприємства — це грошові прибутки та надходження, які знаходяться в його розпорядженні. Вони призначені для виконання підприємством фінансових зобов'язань перед усіма суб'єктами господарювання (бюджетом, банками, страховими та іншими організаціями), з якими воно має взаємовідносини. Фінансові ресурси необхідні для виготовлення продукції, розширення і відновлення виробництва, економічного стимулювання робітників тощо, тобто для здійснення необхідного руху коштів у виробничій діяльності підприємства. Джерелами формування фінансових ресурсів є власні кошти підприємства і кошти, залучені з різних джерел.

Спочатку формування фінансових ресурсів відбувається в момент заснування підприємства, коли утворюється статутний фонд (капітал). Він показує розмір тих основних і оборотних коштів, які інвестовані в процес виробництва. Надалі фінансові ресурси формуються, головним чином, за рахунок власних джерел — прибутку та амортизаційних відрахувань. Поряд з ними джерелами фінансових ресурсів, виступають: виторг від реалізації вибулого майна, різноманітні цільові надходження, виручка від вибуття оборотних коштів та ін.

Фінанси підприємств — система грошових відносин, які відображають формування, розподіл та використання грошових фондів і доходів суб'єктів господарювання в процесі відтворення (рис. 3). [7, c. 77-78]

Капітал — це частина фінансових ресурсів, вкладених у виробництво, які приносять прибуток по закінченні виробничого циклу. З метою одержання прибутку підприємство здійснює підприємницьку діяльність і в результаті одержує прибуток від реалізації виробленої продукції, від виконання робіт, надання послуг і надання майна в тимчасове користування (від оренди).

Значні фінансові ресурси можуть бути мобілізовані за знову утвореними або реконструйованими підприємствами на фондовому ринку. Це продаж цінних паперів даного підприємства. Позикові кошти — це кредит, позика. Крім того, підприємства можуть одержувати фінансові ресурси в порядку перерозподілу (наприклад, виплата страхового відшкодування страховою компанією, асоціацією, концерном, фінансово-промисловими групами (ФПГ) і галузевою структурою, в яку вони можуть входити).

Формування фінансових ресурсів з різних джерел дає можливість підприємству своєчасно інвестувати кошти в нове виробництво, забезпечувати при необхідності розширення і технічне переозброєння діючого, фінансувати наукові дослідження, розробки та їх впровадження і т. ін. (рис. 4). [6, c. 12-14]

2. Податкова система України. Сутність системи оподаткування підприємств

Слід зазначити, що податкова система України пройшла певний шлях свого становлення і нині перебуває на етапі вдосконалення. Недосконалість системи оподаткування в Україні визнається багатьма вченими-фінансистами. Так, професор О.Д. Василик зауважує: "Нинішня податкова система виявилася неадекватною до умов перехідної економіки, створила значні податкові навантаження на суб'єктів господарювання, призвела до невиправданого вилучення обігових коштів підприємств, виникнення додаткової потреби в кредитних ресурсах.

Надмірна кількість податкових пільг зумовила необґрунтований перерозподіл ВВН, створила неоднакові економічні умови для господарювання. Все це призвело до утворення значного неофіційного сектору економіки, ухилень від оподаткування, затримки податкових надходжень".

Звертаючись до засад управління податками, визначених свого часу А. Смітом, таких, як визначеність, простота та зручність для платників податків і установ, які їх стягують, дешевизна і мінімум податкового тягаря на платників, можна зауважити, що ці принципи не завжди ефективно працюють у вітчизняній системі оподаткування. Так, варто пригадати еволюцію податку на додану вартість і податку на прибуток підприємств, часті зміни розмірів ставок мита й акцизного збору, досить високі тарифи відрахувань у державні цільові фонди соціального спрямування, відсутність стимулюючого впливу при справлянні прибуткового податку з громадян, недоречності та невизначеність у стягненні гербового збору тощо. Не можна назвати простими і доступними для розуміння законодавчі акти щодо цих податків у тому вигляді, в якому вони існують сьогодні. Розрахунки цих податків стали заплутаними і незручними як для платників, так і для контролюючих органів.

Негативно впливають на якість роботи платників податків, а також працівників податкових служб, які контролюють правильність нарахування і сплати податків, наявні розбіжності, сумнівні тлумачення окремих термінів, положень, визначених у законах і підзаконних актах. Ще однією вадою нинішньої системи оподаткування є безпрецедентна багаторазовість оподаткування оплати праці, яка призводить до спотворення співвідношення у структурі виробленої вартості між окремими її частинами: фондом заміщення, оплатою праці й чистим доходом. [16, c. 80-84]

Одним із недоліків податкової системи України, на який є багато нарікань із боку платників податків, — це досить часті перевірки їхньої діяльності працівниками податкових органів та інших державних структур. Урозріз із загальним правилом оподаткування йде і практика авансової сплати податків, яка застосовувалася в окремі періоди в Україні у механізмі справляння ПДВ, а нині має місце при розрахунках із податку на прибуток, наслідком чого стало вилучення обігових коштів підприємств, особливо руйнівне в умовах інфляції.

Таким чином, можна констатувати, що в Україні розроблено законодавчу базу, яка регламентує справляння податків, і створено адміністративні органи, які контролюють виконання законодавства суб'єктами господарювання, але сказати, що податкова система є ефективною і досягає свого функціонального призначення, не можна.

Серед практиків і вчених проводиться велика спільна робота щодо утвердження сучасних принципів податкової політики. Узагальнити і звести воєдино всі точки зору, як і задовольнити одночасно всі побажання, неможливо. Суть їх у тому, що податкова політика повинна забезпечити розв'язання двоєдиного завдання. З одного боку, це встановлення оптимальних податків, які слугуватимуть всебічному розвитку і стимулюванню вітчизняного товаровиробника, в тому числі зайнятості населення, нарощенню темпів виробництва, задоволенню попиту споживачів товарів (послуг), насиченню ринку споживання необхідними товарами тощо. З другого — забезпечення надходження до бюджету коштів, достатніх для виконання державою покладених на неї функцій.

• Надмірне підвищення норми оподаткування призводить до збільшення доходів тіньової економіки і згортання легального бізнесу, а також до скорочення податкової бази. Тому важливе місце у здійсненні оптимальної податкової політики відводиться принципу фіскальної достатності. Він полягає у здійсненні податкової політики, необхідної для забезпечення такої величини податкових надходжень, яка оптимально бажана з огляду на проголошену економічну доктрину.

• Рівень податкової ставки повинен враховувати можливості платника податку, тобто рівень його доходів. Оскільки можливості різних фізичних і юридичних осіб неоднакові, для них мають бути встановлені диференційовані податкові ставки. Тобто податок на прибуток повинен бути прогресивним.

Платежі кожного до бюджету мають бути пропорційні його доходам, і винятки для окремих осіб недопустимі. Порушення цього принципу призведе до того, що додаткове податкове навантаження ляже на законослухняних платників податків або на тих, хто має можливості ухилятися від оподаткування.

Здійснюючи податкову політику, слід також пам'ятати, що догматичність норм податкового регулювання суперечить реаліям економічного буття і тому неврахування певних соціально-економічних змін, пов'язаних із розвитком суспільства, може призвести до непередбачуваних наслідків. Податкова політика має бути гнучкою і такою, що легко адаптується до мінливих суспільно-політичних і економічних потреб. Один із важливих аспектів цього положення — практика надання різних пільг. Але треба виступати проти їх безоглядного і безсистемного "роздавання", практикувати адресне податкове стимулювання пріоритетних галузей або регіонів. [5, c. 37-39]

• У процесі реформування системи оподаткування в Україні важливою проблемою є не лише рівень податкового тягаря, а й оптимальне поєднання прямих і непрямих податків. Слід зазначити, що в останні роки у вітчизняній системі оподаткування спостерігається тенденція до збільшення частки прямих податків, що відповідає практиці розвинутих країн. Непрямі податки хоч і зручніші для фіскальних органів з позиції їх стягнення, однак їх сплата лягає тягарем на плечі кінцевого споживача. Тому переважання справедливих прямих податків дасть змогу уникнути таких негативних наслідків, як зубожіння більшості населення, подальший спад і занепад вітчизняного виробництва, нездатного конкурувати з дешевшою продукцією іноземних фірм, тощо.

У процесі реформування системи оподаткування в Україні необхідно докорінно змінити ставлення до місцевих податків і зборів, суттєво підняти їх значення у формуванні дохідної частини місцевих бюджетів. Однак, незважаючи на наявність суттєвих із позиції змін, які планувалося здійснити згідно з Указом Президента України "Про місцеві податки і збори", докорінного реформування системи оподаткування поки що не передбачається. Найсуттєвішими вадами місцевого оподаткування, на нашу думку, є незначна фіскальна роль податків і зборів та відсутність прав у органів місцевого самоврядування запроваджувати на своїй території власні податки і збори. Якнайшвидше усунення вказаних вад сприятиме становленню місцевого самоврядування в Україні, зміцненню його фінансової бази та переведенню місцевого оподаткування на обслуговування органами Державного казначейства. [8, c. 11-12]

— Органи місцевого самоврядування повинні мати право запроваджувати на своїй території власні податки і збори, а центральний уряд може лише контролювати загальний рівень оподаткування. Річ у тім, що на місцях завжди є свої особливі об'єкти оподаткування, які можуть відчутно наповнити місцеві бюджети, а отже, дати змогу спрямувати додаткові кошти на розв'язання економічних і соціальних проблем регіонів.

Світовий та вітчизняний досвід переконує, що не існує і не може існувати податкової політики, котра задовольняла б усіх платників податків і державу в цілому одночасно. Тому держава, розглядаючи фіскальну функцію податків, повинна враховувати також, що на величину податкових надходжень впливає і таке явище, як ухилення від сплати податків.

Саме відсутність традицій сплати податків в Україні ще довго даватиметься взнаки, і це одна із причин того, що прогресивне податкове законодавство в Україні дає менший ефект, ніж у тих же розвинутих європейських країнах. [20, c. 115-120]

Слід зазначити, що інституційні зміни — найважчі та найтриваліші, і якщо не врахувати цього фактору, то законодавство можна змінювати щодня, а ефект буде той самий. Відсутність усталених інститутів податкової системи призводить до нестабільності податкового законодавства. Уряд і законодавці змушені шукати такий варіант податкового законодавства, який, з одного боку, враховував би досвід економічно розвинутих країн, а з другого — відповідав би традиціям і звичкам платників податків.

Як свідчить практика, неможливо побудувати ефективну податкову систему, не сформувавши платника податку як елемент податкової системи, як суспільний інститут. Для цього потрібно проводити всебічну організаційну і просвітницьку роботу з платниками податків, урегульовувати і вдосконалювати інформаційні потоки між платниками податків та органами контролю за їх сплатою, а також враховувати соціально-культурні й психологічні особливості громадян країни, усталені традиції при прийнятті рішень у галузі оподаткування.

Однак готовність платити податки у демократичних суспільствах вища саме тому, що платник має достатньо інформації для того, щоб бачити напрями використання бюджетних коштів. Тоді він може порівняти суму своїх сплат до бюджету із вигодами, які отримує він або оточуючі його. Тільки так платник податку оцінює ефективність податків.

Тому, формуючи податкову політику, вдосконалюючи податкове законодавство, потрібно дотримуватися принципу соціальної справедливості. Між величиною рівня оподаткування та розміром повернення раніше сплачених податків існує певна залежність. Причому збільшення норми оподаткування в державі приводить до абсолютного зростання розміру трансфертних платежів із бюджету. Але темпи зростання фінансованих із бюджету суспільних благ відстають від темпів зростання рівня оподаткування.

— Сплата податків має носити обов'язковий характер. Система штрафів і санкцій, громадська думка у країні мають бути сформовані таким чином, щоб несплата або несвоєчасна сплата податків були менш вигідні платникові, ніж вчасне і чесне виконання зобов'язань перед бюджетом.

Узагальнюючи вищесказане, зазначимо, що у реальному суспільно-економічному житті всі принципи взаємопов'язані, взаємозалежні й не можуть існувати відокремлено. Оптимальне їх поєднання забезпечує ефективні податкові взаємовідносини платників і держави. [10, c. 26-32]

Список використаної літератури

1. Гриньова В. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Валентина Гриньова, Віра Коюда,; М-во освіти і науки України, ХДЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. -431 с.

2. Зятковський І. Фінанси підприємств : Навч. посібник для студ. економічн. спец. вузів/ Ігор Зятковський,. -2-е вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2003. -362 с.

3. Партин Г. Фінанси підприємств : Навчальний посібник/ Галина Партин, Анатолій Загородній,; М-во освіти і науки України, Нац. банк України, ЛБІ. -Львів: ЛБІ НБУ, 2003. -265 с.

4. Слав’юк Р. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Ростислав Слав’юк,; М-во освіти і науки України. -3-є вид., переробл. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -459 с.

5. Філімоненков О. Фінанси підприємств : Навч. посібник / Олек-сандр Філімоненков,. -2-ге, вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2005. -397 с.

6. Фінанси підприємств : Підручник/ Авт. кол.: А.М. Поддєрьогін (керівн.), Л.Д. Буряк, Г.Г. Нам та ін.; М-во освіти і науки України; КНЕУ. -3-є вид., перероб. та доп.. -К.: КНЕУ, 2000. -458 с.

7. Хачатурян С. Сутність фінансових ресурсів та їх класифікація// Фінанси України. -2003. -№ 4. — С.77-81

8. Концепція реформування податкової системи України // Урядовий кур'єр. — 2005. — 4 жовтня. — C. 11-12

9. Крисоватий А. Державна податкова політика і система податків // Фінанси України. — 1998. — № 1. — C. 64-69

10. Лащак В.В. Удосконалення системи прямого оподаткування в Україні // Фінанси України. — 2004. — № 11. — С.26-32

11. Льовочкін С.Податкова структура в Україні та шляхи ії вдосконалення // Економіка України. — 1999. — № 8. — C. 19-25

12. Манжула А. Етапи розвитку системи державної податкової служби України // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 11. — C. 85-88.

13. Мельник П. Деякі суперечності в розвитку податкової системи та шляхи їх подолання // Економіка України. — 2001. — № 7. — C. 16-21