Вступ

Актуальність теми. З прадавніх часів політика була й залишається одним із найважливіших джерел і механізмів організації спільного життя людей, могутнім знаряддям цілеспрямованих перетворень як в окремих країнах, так і в житті людського співтовариства в цілому. Разом з цим вона і донині є найбільш таємничим і найбагатоманітнішим явищем, парадокси і суперечності якого людина так і не змогла розгадати за свою тисячолітню історію.

Ще давньогрецькі мислителі звертали увагу на «приреченість» людей жити в політичному просторі. У справедливості цих думок приходиться переконуватися і сьогодні, оскільки в сучасному світі ж одна людина не може прямо чи дотично не включатися в складні і суперечливі процеси перерозподілу суспільного багатства або зміни соціального стану різних верств населення, які здійснюються державною владою. Але, регулюючи соціальні процеси, політика демонструє суспільству не тільки свою гуманність, образ влади, яка турбується про своїх громадян і долю всього суспільства. Нерідко вона постає і як досить жорсткий механізм боріння та конкуренції людей за життєві ресурси, не нехтуючи при цьому ні примусом, ні насильством.

Люди завжди намагалися пізнати світ політичного, розібратися в її хитросплетіннях і суперечностях, вивчити закони її розвитку і на цій основі зрозуміти власні можливості управління цією соціальною матерією.

Пройшовши довгий шлях розвитку, наука накопичила багато безцінних спостережень, відкрила найважливіші залежності в сфері політичного життя суспільства. Цей неоціненний досвід людства, який зафіксований у вченнях і доктринах, постійно стає основою багатоманітності соціальних перетворень.

Найяскравіше вчення Н. Макіавеллі про державу і політику розглядається у філософському трактаті «Державець». І хоча цій праці вже майже 500 років, вона до цих пір актуальна і пробуджує громадську думку своєю неординарністю. Нікколо Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу політики та моралі, що згодом в акумульованому вигляді увійшли в політичну науку як поняття макіавеллізм, зафіксувалися в формулі: «мета виправдує засоби».

Особливо стає актуальним вивчення ідей Н.Макіавеллі у наш час, коли політика перетворилася на одну з найважливіших сфер людської діяльності, коли політичні процеси в країні набули нечуваного розмаху і сили.

1. Філолофсько-правова думка Н.Макіавеллі

Одним з перших буржуазних теоретиків став італієць Нікколо Макіавеллі, який тривалий період займав різні посади у Флорентійській республіці, мав доступ до державних таємниць. Життя і діяльність Нікколо Макіавеллі належить до періоду занепаду Італії, яка до XVI ст. вважалась найпередовішою країною в Західній Європі. Перенесення головних торговельних шляхів у зв’язку з відкриттям Америки, розвиток капіталістичного виробництва, ринкових відносин в інших країнах вели до занепаду Італії, підривали сили буржуазії італійських міст. Тоді в Італії ще не сформувалась єдина держава — на її території існували міські республіки, папська держава, а також володіння Іспанії. Роздрібнена Італія зазнавала іноземного нашестя.

Після встановлення у Флоренції синьйорії Медичі, Нікколо Макіавеллі позбавляється різних посад. Останній період життя займався літературною діяльністю. Твори Нікколо Макіавеллі поклали початок буржуазної політико — правової і соціальної ідеології. Соціальні і політичні вчення вільні від теології, ґрунтувалися на дослідженій діяльності сучасних тоді урядів і досвіді держав античного світу, на уявленні про інтереси і прагнення учасників державної діяльності. Твердилося, що вивчення минулого дає можливість передбачити майбутнє.

На впевненості в постійність пристрастей і прагнень людини формується вчення Нікколо Макіавеллі. Природа людини однакова в усіх державах і в усіх народів; інтерес є найбільш загальною причиною людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія. Щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнення і інтереси. Устрій держави і її діяльність мають будуватися не на абстрактних уявленнях про належне, а на вивченні природи людини, її психології та захоплень.

Нікколо Макіавеллі писав, що природа створила людей так, що люди бажають всього, але не можуть досягнути. Тому люди неспокійні, честолюбні, підозрілі і ніколи не задоволені своєю долею. Тому-то в політиці завжди варто розраховувати на гірше, а не на добре і ідеальне. Варто заздалегідь вважати всіх людей злими і передбачати, що люди завжди виявлять злобність своєї душі, як тільки виникне зручний випадок. Держава розглядалась як якість відносин між урядом і підданими, що ґрунтуються на страху або любові. Держава непохитна, якщо уряд не дає приводу для змови та обурення, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов — у зневагу.

Нікколо Макіавеллі дає ряд рекомендацій та порад, що базуються на уяві про пристрасті і прагнення людей, соціальних спільностей. Міркуючи про способи та методи влади, абсолютизує такі риси, по суті, буржуазної психології: любов до власності і прагнення наживи, збагачення. Людина ж, яку позбавляють якоїсь вигоди, ніколи не забуває: досить найменшої потреби, щоб нагадати це, а тому потреби поновлюються щоденно і нагадують про себе щоденно. Найнебезпечніше для володаря посягати на майно підданих — це неминуче породжує ненависть. Навіть коли володар вважає за потрібне позбавити когось життя, може зробити це, якщо є підходяще обґрунтування і очевидна причина, але повинен остерігатися посягання на чуже добро. Люди швидше забудуть смерть батька, аніж втрату спадщини. Непорушність приватної власності, безпека особи — це блага волі, основа міцності держави.

Нікколо Макіавеллі відтворює ідеї Полібія про виникнення держави і кругообіг форм правління. Слідом за античними філософами віддає перевагу змішаній (з монархії, аристократії та демократії) формі. Особливість вчення в тому, що змішану форму правління республікою вважав результатом і засобом погодження прагнень та інтересів соціальних спільностей, що ведуть боротьбу. В кожній республіці завжди є два протилежних напрями: один — народний, другий — вищих класів. З такого поділу випливають усі закони, що приймаються в інтересах свободи. Нікколо Макіавеллі істотно доповнює дослідами суспільну психологію соціальних спільностей, які борються за вплив у державі.

У Стародавньому Римі змішана республіка сформувалася в результаті боротьби і компромісів народу та аристократії, але їх непримиримість навколо аграрного закону загубила республіку. В історії Флоренції суперечки простого народу і знатних людей мали безкомпромісність і обумовили неміцність Флорентійської республіки.

Нікколо Макіавеллі прагнув спростувати загальну думку істориків про порочність народу. Народ постійніше, чесніше, мудріше і розсудливіше за володаря. Від народу відрізняється знать. Знать бажає підкоряти і гнобити народ, народ не бажає підкорятися і зазнавати гноблення. І все ж Нікколо Макіавеллі вважав знать неминучою і потрібною часткою держави. Вільна держава мас формуватися на компромісах народу і знаті; суть «змішаної республіки» і полягає в тому, що система державних органів включає аристократичні та демократичні установи, виражає і захищає інтереси відповідної частини населення, стримує посягання на інтереси іншої частини населення.

З непримиримою ненавистю ставився Нікколо Макіавеллі до феодального дворянства і закликав до знищення; вивільняв учення про державу і право від догм теологічного світогляду, вказував, що держава створюється і зберігається не тільки з допомогою насилля, війська, а й методами здійснення влади (хитрістю, підступністю, обманом та ін.); «треба знати: з ворогом можна боротися двома методами: по-перше, законами, по-друге, силою. Державний діяч не має дотримуватися договорів, отже, діла удавалися лише тим, хто не прагнув дотримувати слова і умів, кого потрібно, «обвести навколо пальця». Розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїм обіцянкам, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що змусили давати обіцянки.

Тому віроломство і жорстокість мають звершуватися так, щоб не підривався авторитет верховної влади. Звідси випливає одне з любимих правил політики: людей слід або ласкати, або знищувати, бо за мале зло людина може помститися, а за велике — не може. Слід або зовсім не кривдити нікого, або задовольняти злобу і ненависть одним ударом, а потім заспокоїти людей і повернути їм упевненість у безпеці.

2. Взаємозв`язок філософії та права у творі „Державець” Ніколо Макіавеллі

Мета, якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресивною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політика дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму і викликала ненависть противників феодалізму. Концепція Макіавеллі піддавалася критиці тих кіл, які самі на практиці використовували його теорію — єзуїтів в Італії та Франції, Фрідріха II в Німеччині, прихильників біронівщини в Росії. Вони прикривали свої наміри релігійними, моральними та ідеологічними аргументами. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. був сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а насправді організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію, а насправді систематично винищував її.

Співвідношення між власне ученням Макіавеллі та макіавеллізмом досить складне. В соціальній дійсності макіавеллізм дістає грунт для існування там, де вузька соціальна база, на яку спирається влада, де політика суперечить загальнонародним інтересам. Засобом проти макіавеллізму є участь у політичній діяльності представників народу, демократичність і самої політики, і способу добору політиків.

Відділивши політику від релігії і моралі, Макіавеллі цим самим перевернув основи політичної свідомості. Середньовічний принцип “віри”, фідеїзму він замінив на принцип “згоди народу”, консенсусу, який вважав засобом ліквідації феодальної анархії, обмеження папської влади, створення сильної національної держави. Мислитель розглядав державу в динаміці: в ній взаємодіють різні сили, які беруть участь у політичному процесі — народні маси, гранди, суверенний правитель. У Спарті, в республіканському Римі Макіавеллі вбачав приклади стійкості державних форм, які грунтуються на ”роз’єднанні” політичної влади, тобто на дотриманні таких порядків, за яких народні збори є засобом обмеження влади нобілітету й одночасно конституційним “виходом” народу до правителя. Поєднання цих трьох першооснов гарантує республіканський режим та дає змогу користуватися своєю власністю, не тривожитися за безпеку свою чи своїх близьких. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск’є у знаменитій теорії розподілу влади [10, с. 110].

Як уже зазначалося, ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у “новому принципаті” — першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура “нового государя” у Макіавеллі ставиться вище від законності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває зі становим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки “диких тварин”. Водночас поряд із насильством, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут не як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як спосіб розв’язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути короткочасною і не передаватися спадково. Насильство повинно застосовуватися сувереном, як правило, одноразово. Жорстокість правителя, добре розрахована і вивірена, є благом; вона повинна не руйнувати, а виправляти [10, с. 111].

Аналізуючи політичну діяльність Цезаря Борджія, П’єро Содоріні, Н. Макіавеллі прагнув знайти новий тип політичного діяча, визначити роль особистості в політичній історії, виявити межі особистої влади, сформулювати закономірності політичного режиму, закласти основи політичного мистецтва, визначити межі повноважень верховного суверена в нових умовах.

Спираючись на спостереження розуму та свідчення досвіду бурхливого політичного життя італійських міст, Нікколо Макіавеллі стверджував, що в політиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі, «добре, що жорстокості, які застосовуються» не тільки неминучі, але й виправдані міркуваннями доцільності. Проникливий мислитель, який добре знав «куліси й задні дворища» політики, прийшов до висновку, що політик не може дозволити собі бути безпутною особистістю, керуючись міркуваннями моралі, неминуче зазнає поразки. «Хто хотів би творити одне тільки добро, неминуче загине серед стількох чужих добру». Але навряд чи хто з політиків насмілиться прилюдно і відкрите назвати себе людиною, яка не дотримується законів моралі. Ось чому слід «бути великим вигадником та лицеміром», не соромитися у виборі засобів -«змушувати народ вірити силою». Правителю, «государю» Макіавеллі радить: «брудні справи доручай візирю, як можна частіше змінюй близьких, провокуй зіткнення та суперечки між ними, щоб краще дізнатися їх справжні наміри» [10, с. 112]. Влучність зауважень італійського політолога можна проілюструвати безліччю прикладів з сучасного політичного життя. Основні аргументи на користь песимістичного тлумачення відносин політики та моралі підхоплені та поглиблені прихильниками концепції Нікколо Макіавеллі.

Н. Макіавеллі здійснює розмежування політики, філософії та етики, замінюючи середньовічну концепцію божественного походження політичної влади обґрунтуванням політики як окремої сфери людської діяльності. Він визначає політику як «сукупність засобів, необхідних для того, щоб прийти до влади та корисно її використовувати…». Вважаючи політику реальним, а не ідеальним явищем, Макіавеллі, по суті, стає засновником нової, реалістичної політичної теорії, закладає основи «ціннісно-нейтрального» вивчення влади [1. с. 119].

З точки зору Макіавеллі, безглуздо підходити до розуміння політики з погляду етики, адже політика є об’єктивним, позаморальним явищем, вона повинна відповідати конкретній ситуації, підкорятися доцільності. Говорячи про підпорядкування моралі політиці, Макіавеллі аргументує свою позицію наступним чином. Мораль є вищою, шляхетною метою, тоді як політика, пов’язана із реальністю, повинна враховувати існуючий стан справ і бути спрямованою на ефективне вирішення поставлених завдань.

«Термін «макіавеллізм» назавжди увійшов до наукового обігу для позначення політики, що зневажає норми моралі і здійснюється за формулою «мета виправдовує засоби». Але це не зовсім справедливо стосовно самого Макіавеллі. Дійсно, як прихильник республіканської форми правління, Макіавеллі пов’язував благополуччя держави із сильною владою, здатною об’єднати націю в єдиній державі, використовуючи для цього будь-які засоби і методи. Але при цьому щирою метою государя, за Макіавеллі, повинна бути не власна вигода, не особистий інтерес, а досягнення «загального блага», що полягає в створенні суверенної національної держави. “Коли мова йде про порятунок країни, – стверджував Макіавеллі, – не слід приймати до уваги жодні міркування про те, що справедливо, а що ні, що милосердно, а що жорстоко, що похвально, а що ганебно; але необхідно, забувши про все інше, діяти так, щоб врятувати її існування, її свободу…” [6, с. 229].

„Розглядаючи проблему співвідношення обов’язку і моралі, Макіавеллі виходив із того, що виконання обов’язку та отримання необхідних результатів уже саме по собі є моральним, тоді як невиконання обіцянок, недосягнення політиком поставлених цілей – аморально. Таким чином, Макіавеллі вирішує питання про співвідношення моралі і обов’язку, цілей і засобів таким чином: досягнення політичних цілей будь-якими засобами більш моральне, аніж дотримання моральних норм без отримання необхідних результатів.

„Існує всього два способи досягнення мети: шлях закону й шлях насильства. Правитель не повинен вибирати одне з двох, він повинен уміти користуватися обома способами… Розумний правитель не може й не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що спонукали його дати таку обіцянку” [6, с. 230].

„Коли мова йде про порятунок країни, не слід приймати до уваги жодні міркування про те, що справедливо, а що ні, що милосердно, а що жорстоко, що похвально, а що ганебно; але необхідно, забувши про все інше, діяти так, щоб врятувати її існування, її свободу…” [6, с. 230].

„Що краще: щоб государя любили або щоб його боялися? Існує думка, що краще, коли бояться й люблять одночасно; але любові важко співіснувати зі страхом, і якщо потрібно вибирати, то вірніше вибирати страх… Люди менше бояться образити того, хто проявляє до них любов, аніж того, хто вселяє в них страх, адже любов підтримується вдячністю, про яку люди, будучи поганими, можуть забути заради своєї вигоди, а страх підтримується загрозою відплати, про яку забути неможливо” [6, с. 231]. 

Висновки

Політика  –  конкретна  сфера,  де  окремі  люди  і  політичні  утворення (угруповання)  та  соціальні  групи  ведуть  боротьбу  за  завоювання  державної влади.  У  даному  випадку  кажуть:  «займатись  політикою»,  або  навіть «триматися подалі від політики». Політика  –  більш  широке  явище,  а  саме,  як  мистецтво  управління людьми  в  суспільстві,  організація  життя  громадян,  розподіл  та  перерозподіл ресурсів,  підтримання  порядку,  збереження  внутрішнього  і  зовнішнього миру чи, навпаки, ведення війни, контроль суспільства і людини.

Політика і мораль у взаємодії утворюють деяку цілісність, певну систему, в функціонуванні якої виявляються і якості її складових, специфіка політичного і морального впливу на суспільне життя і ті якості системного порядку, що виникають тільки внаслідок взаємодії компонентів системи.

Найбільш показовою серед політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення моралі та політики, вважається концепція італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі в творі «Державець». Н. Макіавеллі здійснює розмежування політики, філософії та етики, замінюючи середньовічну концепцію божественного походження політичної влади обґрунтуванням політики як окремої сфери людської діяльності.

Н. Макіавеллі один із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. «Володар» — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. «Доля, — зазначав Н. Макіавеллі, — завжди на тому боці, де краща армія». Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили — «мета виправдовує засоби». Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи й відповідно до них творити політичну історію.

У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином, знаті й народу.

Ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у “новому принципаті” — першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура “нового государя” у Макіавеллі ставиться вище від законності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває зі становим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки “диких тварин”. Водночас поряд із насильством, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут не як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як спосіб розв’язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути короткочасною і не передаватися спадково. Насильство повинно застосовуватися сувереном, як правило, одноразово. Жорстокість правителя, добре розрахована і вивірена, є благом; вона повинна не руйнувати, а виправляти

Макіавеллізм став номінальним виразом, синонімом безпринципності, ознакою та доказом аморалізму політики. Умовиводи італійського політолога стали використовувати та для характеристики його власних переконань, що цілком несправедливо. Макіавеллі, і в цьому його історична заслуга, показав, який має вигляд зв’язок моралі та політики в тих обставинах суспільно-політичного життя, безпосереднім свідком і учасником якого виступає. Фіксуючи як учений роз’єднаність моралі і політики. Макіавеллі вперше в політичній науці визначив «гострі кути» проблеми, сформулював її основні суперечності. Але було б помилково на цій підставі зараховувати його в ряди ідеологів аморалізму в політиці. Виходячи в аналізі співвідношення політики та моралі з дійсного стану політичного життя, а не з поняття належного, Макіавеллі зовсім не зводив у принцип жорстокість політики, не заперечував, що в ідеалі допустимо збіг політичної мети та моральних засобів, говорив про необхідність навчати молодь добру.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні фактори, які впливають на становлення й зміну цих форм — економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо.

Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтується на досягнутому рівні знань про суспільство. 

Список використаної літератури

1. Балух В. О. Історичні портрети античності та середньовіччя /В. О. Балух, І. П. Возний, В. П. Коцур. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. — 500, с.
2. Васильева Л. Н. Новый Макиавелли: теория политического реформирования //Социально-гуманитарные знания. — 2009. — № 4. —  С. 64-79
3. Дубинянский М. Никколо Макиавели: Политика без прикрас //Личности. — 2008. — № 5. — С. 70-85
4. Історія вчень про державу і право /І. О. Биля-Сабадаш; ред.: Григорій Демиденко, О. В. Петришин; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Харків: Право, 2009. — 251, с.
5. Кирилюк Ф. М. Історія політології. — К.: Знання України, 2002. — 534 с.
6. Класики політичної думки. Від Платона до Макса Вебера: Пер. з нім. / Ред. Євген Причепій. — К.: Тандем, 2002. — 580, с.
7. Комаров И. Н.Макиавелли и макиавеллизм: вчера и сегодня //Персонал. — 2001. — № 2. —  С. 35-38
8. Кухта Б. Нариси з історії європейської політичної думки. — Львів: Центр політичних досліджень, 2008. — 557 с.
9. Ларина А. Д. Подходы, установки и перспективы в исследовании макиавеллизма //Вопросы психологии. — 2010. — № 3. — С. 75-83
10. Мироненко О. М. Історія вчень про державу і право. — К.: Академія, 2010. — 454 с.
11. Муромцева О. Никколо Макиавелли о государстве //Преподавание истории в школе. — 2000. — № 8. — С. 10-14
12. Орач Є. М. Історія політичних і правових вчень. — К.: Атіка, 2005. — 558, с.