Процес демократичних перетворень українського суспільства, його політичне, економічне і соціальне реформування, формування правової держави та громадянського суспільства неможливі без функціонування відповідного правозахисного механізму. Взагалі стан правозахисної діяльності демонструє рівень демократизації та стабільності суспільства; багато в чому визначає сферу свободи особи, її автономію; окреслює межі діяльності держави, запобігаючи її невиправданому вторгненню у сферу особистої свободи людини, ставлячи перешкоди свавіллю державних структур; забезпечує відповідальність держави за свою діяльність перед особою і суспільством.

Правозахисна діяльність — це багатопланове, складне, комплексне соціально-правове явище, елементом якої виступає інститут адвокатури, який сьогодні в Україні потребує реформування.

Питання реформування існуючої системи адвокатури в Україні є на сьогодні нагальним, невідкладним. Реформування адвокатури необхідно розглядати не відокремлено, а у контексті правової реформи взагалі. Неможливо реформувати адвокатуру без демократизації суспільства, неможливо говорити про цінності європейської демократії для України без підвищення ролі та значення адвокатури у суспільстві.

Основні сутнісні аспекти, що визначають людське буття, його смислову складову, становлять ті чи інші цінності або систему цінностей. Отже, якщо цінності — невід’ємний елемент будь-якої діяльності, то це стосується, безумовно, й адвокатської діяльності.

Актуалізація дослідження інституту адвокатури в Україні, а також його філософсько-правових засад, передбачає виявлення основних властивостей досліджуваного явища, зумовлених об’єктивними обставинами його функціонування в конкретно-історичних (просторово-часових) межах.

Вітчизняна практика формування та функціонування зазначеного інституту викликає значний науковий інтерес. У проведених дослідженнях визначалися історичні віхи (стадії, етапи) його становлення і набуття ним відповідного функціонального змісту і характерних організаційної-правових форм.

Визначальним періодом у становленні інституту адвокатури, що мав значення й для України, дослідники вважають період буржуазних реформ у дореволюційній Росії, а особливо судової реформи 1864 р., коли філософсько-гуманістичний зміст цього інституту збігся з періодом його організаційно-правового оформлення. Якщо проводити відповідні паралелі між судовою реформою того часу та судовою реформою у сучасній Україні, то слушним вважається зауваження відомого адвоката ХІХ ст. А. Стоянова про те, що «не одноосібна влада судді, а самовдосконалення через самоврядування здатне підняти моральне та суспільне значення адвокатури» [1, 130].

Подальший розвиток інституту адвокатури в Україні, починаючи з 1917 р. до початку 90-х років ХХ ст., оцінюється негативно, що пов’язується насамперед з ослабленням у його діяльності філософсько-гуманістичних правозахисних засад і самостійного, певною мірою «автономного», організаційно-правового статусу, здобутого ним після зазначених вище дореволюційних реформ. Державний режим деформував його філософсько-правову парадигму відповідно до своїх політико-владних настанов.

Видається, що якісно нові філософсько-правові сегменти вітчизняний інститут адвокатури здобув із прийняттям Закону «Про адвокатуру» 1992 р., ст. 1 якого визначила її статус і завдання «як добровільне професійне громадське об’єднання, покликане відповідно до Конституції України сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу» [2].

Забезпечити пріоритет прав і свобод людини і громадянина неможливо без існування сильної та незалежної адвокатури. Правова держава без висококваліфікованої та незалежної адвокатури — фікція. Крім того, діяльність незалежних судів як механізму, через який кожен суб’єкт реалізує своє право на захист, можлива лише за умови, якщо правосуддя здійснюється при наявності гарантій кожному мати вільно обраного захисника (представника). Найбільш професійно підготовленими для виконання такої місії є саме адвокати як члени вільно обраної та підтримуваної ними адвокатської спільноти.

Видається, що адвокатура у правовій державі має всі можливості долучатися не тільки до захисту приватних інтересів, а й забезпечувати пріоритетність Конституції в цілому, адже захист прав особи прямо пов’язаний із повноваженнями адвокатів щодо забезпечення верховенства Основного Закону. Крім того, головним чином саме через адвокатуру реалізується проголошене у ст. 63 Конституції України право на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Спираючись на сучасний філософський зміст правозахисної ідеї, інститут адвокатури характеризується: як елемент правової системи України, а правозахисна діяльність адвокатів як частина юридичної практики в цій правовій системі, як діяльність правотворча, правозастосовна та правоохоронна; як особливий правозахисний інститут громадянського суспільства, який представляє інтереси цього суспільства перед державою, взаємодіє з державою і водночас протистоїть державі в особі її органів з питань захисту прав та свобод людини і громадянина, зокрема в судових органах; як професійна організація адвокатів зі спеціальним статусом, яка діє на засадах самоврядування і через яку реалізуються права юриста на зайняття адвокатською діяльністю.

Важливо наголосити, що сучасна складова філософсько-правової характеристики вітчизняного інституту адвокатури безпосередньо пов’язана з перенаправленістю вектора його вдосконалення не тільки у сфері вдосконалення судової системи, а й як самостійного інституту громадянського суспільства, що формується в Україні. Пріоритетними напрямами вдосконалення адвокатури є організаційна незалежність, професійна компетентність, самоврядність, невід’ємність адвокатури від правосуддя і від ефективного захисту прав і свобод людини.

Таким чином, цей інститут громадянського суспільства отримав більш високий статус довіри і вийшов, відповідно, на новий рівень відповідальності перед суспільством. Цей фактор посилюється у зв’язку з тим, що адвокатура виступає в якості правозахисника, діє як уповноважений суспільства і в його інтересах. Тільки такий статус адвоката як уповноваженого представника суспільства дозволяє інституту адвокатури виконувати властиві йому функції.

Питання про надання адвокатурі повної незалежності від державних органів має подвійну оцінку. З одного боку, відмова від регламентації адвокатської діяльності та невтручання держави у процес здійснення професійних функцій адвокатури може забезпечити їй найбільш ефективне виконання покладених на неї завдань, позбавити від спроб впливати на хід подій. З другого боку — за своєю сутністю адвокатська діяльність є правозахисною, спрямованою на захист прав і свобод людини і громадянина. Ця обставина змінює зміст його філософсько-правових характеристик як щодо розширення змісту його гуманістичної правової значимості, так і щодо правових форм їх закріплення у правовому статусі адвокатів, їх організацій, об’єднань. У цьому і полягає діалектика, сутність адвокатської діяльності. Адвокатура як складова громадянського суспільства перебуває в постійній взаємодії з державою.

Адвокатура — унікальне юридичне явище, це єдина організація, яка виконує державну (публічно-правову) функцію і не є при цьому державним органом. Адвокатура, навпаки, зберігає незалежність від держави [3, 431]. При цьому необхідно зазначити, що адвокатура, виконуючи публічно-правову функцію, сприяє реалізації приватних інтересів і захищає права і свободи індивідуумів.

Адвокатура у цій системі зв’язків є об’єктом, який сам підпадає під унормування, і водночас є суб’єктом, який в інтересах суспільства сприяє індивідуалізації проголошених прав і обов’язків. Через адвокатуру як інститут суспільства правова держава забезпечує своїм громадянам можливість реального втілення їх прав і свобод. Крім того, в Україні як правовій державі громадянам гарантується ще й право на юридичну допомогу, реалізація якого, як зазначалося вище, здебільшого і здійснюється адвокатурою. Однак остання виступає в цій парадигмі не як інструмент держави, а як соціальний інститут, через який держава реалізує це право своїх членів.

Заслуговує на увагу думка про те, що одним з можливих шляхів зближення адвокатури з державою є визнання за адвокатурою першочергового права на заміщення вакантних судових посад (за прикладом Великої Британії). Як показує практика, існують дві категорії юристів, які потенційно можуть заміщувати судові посади — це адвокати і прокурори, тобто особи, які систематично і постійно на практиці беруть участь у процесі судочинства. Це дозволить уникнути «нездорових» суперечностей між суддями та адвокатами. Держава, отримавши в особі «посланців» адвокатури кваліфікованих суддів, почне довіряти цьому інституту громадянського суспільства, а адвокатура буде вносити в систему судочинства свої демократичні традиції [4, 15].

Видається, що з урахуванням зазначеного вище є необхідність відобразити нові реалії, з якими стикається сучасна адвокатська практика, чітко визначитися в обґрунтуванні та спрямованості її гуманістичної та філософсько-правової складових.

Інститут адвокатури — структурний елемент суспільно-політичної системи, і від його функціонування залежить і поліпшення якості цієї системи. Цілі та завдання, що стоять перед адвокатами та їх об’єднаннями, визначаються об’єктивною необхідністю професійного захисту природних (невідчужува- них) і набутих прав громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому можна стверджувати, що цілі та завдання перед адвокатурою ставлять не самі адвокати і не держава, а суспільство.

Адвокатура, задовольняючи потреби суспільства, забезпечує його подальший розвиток. Отже, можна стверджувати, що розвиток самого громадянського суспільства неможливий без самостійної та незалежної адвокатури.

Одними з найважливіших принципів, що лежать в основі будь-якого громадянського суспільства, незалежно від специфіки тієї чи іншої країни, є: безумовне визнання і захист природних прав людини і громадянина; рівність всіх перед законом і правосуддям; надійна юридична захищеність особи. Адвокатура, відповідно до законодавства України, може безпосередньо впливати на втілення цих принципів. Так, ст. 59 Конституції України закріплює право кожного на безкоштовну правову допомогу; на вільний вибір захисника своїх прав. На конституційному рівні закріплюється положення про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура [5].

У числі принципів, які висуваються вченими як основні правові та етичні орієнтири адвокатської діяльності, можна виокремити такі: законність, самоврядування, колегіальність у керівництві, незалежність, дотримання адвокатської етики.

Щодо останнього необхідно зазначити, що ефективність діяльності адвоката насамперед визначає не обсяг його знань законодавства або значний досвід участі у судових процесах, а дві людські якості — принциповість та емоційність, що дозволяють співпереживати долі довірителя і відстоювати інтереси, які досить часто не збігаються з державними.

У цьому сенсі адвокат при здійсненні своєї професійної діяльності виступає носієм обов’язків, іноді суперечливих по відношенню до клієнтів, судів та інших державних органів, адвокатури в цілому та окремих адвокатів, а також суспільства загалом.

Успішне досягнення мети саморегуляції професійної поведінки адвокатів на рівні, який передбачає врахування складного співвідношення різнопланових обов’язків адвоката, їх пріоритетів і конкретного втілення в ситуаціях, коли такі обов’язки суперечать один одному, а також пошуки шляхів їх реалізації, що оптимально відповідає покликанню і статусу адвокатури, диктує необхідність встановлення правил професійної адвокатської етики, які повинні стати путівником адвоката у виборі належних варіантів професійної поведінки.

Вироблення адвокатурою і дотримання адвокатами особливих вимог і правил розглядається світовою адвокатською спільнотою як необхідна передумова повноцінного функціонування адвокатури, виконання нею її важливої соціальної ролі в демократичному суспільстві.

Актуальність прийняття нової редакції Закону України «Про адвокатуру» зумовлена необхідністю вирішення широкого кола теоретичних і практичних проблем організації та функціонування адвокатури України на основі міжнародного досвіду в цій сфері та з урахуванням змін національного законодавства. З урахуванням зазначеного вище, можна виокремити найбільш актуальні питання вдосконалення інституту адвокатури: як оцінювати «гіпотетичний результат» адвокатської роботи? чи входить у зміст адвокатської професійної діяльності його громадська діяльність? як подолати правові казуси, пов’язані із законодавчими колізіями щодо правового статусу адвокатури, а саме: яким чином адвокатура може мати статус громадської некомерційної організації, коли її діяльність пов’язана з господарською діяльністю й отриманням відповідного прибутку при її здійсненні? чи достатньо ефективна вертикаль самоуправлінського механізму інституту адвокатури в особі його центрального органу — Спілки адвокатів України? та ін.

Ці питання викликані тим, що нині, з одного боку, зростає роль правозахисної діяльності інституту адвокатури, а з другого — існує нагальна потреба вдосконалення нормативно-правової бази адвокатської діяльності. Прийняття нового Закону «Про адвокатуру» сприятиме вирішенню важливих проблем організаційно-правового забезпечення діяльності адвокатури в України, зміцнить її авторитет як професійної організації зі спеціальними конституційними повноваженнями та невід’ємної частини правової системи.

Таким чином, інститут адвокатури є особливим інститутом громадянського суспільства з чітко визначеними філософсько-правовими характеристиками, який поєднує в собі риси професійної, громадської, корпоративної організації зі специфічними організаційно-правовими засадами функціонування відповідно до параметрів сучасної гуманістичної правозахисної ідеї. Саме тому престиж адвокатури та ефективність її діяльності безпосередньо пов’язані зі статусом людини в громадянському суспільстві та правовій державі, зі ставленням суспільства до фундаментальних принципів демократії й законності.

Будь-яке приведення норм чинного законодавства у відповідність до вимог сьогодення, усунення прогалин у правовому полі — цивілізований шлях до створення в Україні правової держави і покращання соціально-правового захисту населення.

Адвокатура в Україні як добровільне професійне громадське об’єднання, безумовно, належить до структури громадянського суспільства як його елемент. Так, згідно з Реєстром адвокатських об’єднань станом на початок 2011 р. у Міністерстві юстиції України зареєструвалося 670 адвокатських об’єднань. Така кількість адвокатських об’єднань є позитивним моментом як для самого інституту адвокатури, так і для громадянського суспільства в цілому. Адже, як відомо, одним з основних принципів адвокатури як елемента громадянського суспільства є її незалежність — як професії в цілому, так і кожного, хто носить звання адвоката, і через діяльність якого адвокатура реалізує себе. Організація в межах держави єдиної обов’язкової структури призводить до відходження від цього основоположного принципу адвокатури, оскільки, крім усього іншого, адвокат стає ще й залежним від власної організації.

Нагальна необхідність завершити побудову організаційно-правової структури адвокатури на регіональних та загальнодержавному рівнях, захистити права адвокатів, розширити їх гарантії та гарантії їхньої професійної діяльності, є очевидною. І цю роботу можна виконати тільки створивши відповідне правове поле, яке заповнить прогалини, що існують сьогодні в законодавстві України щодо адвокатури, а це, у свою чергу, надасть поштовх прогресивному розвитку цього інституту.

Підкріпити зростаючий авторитет адвокатури можна шляхом підвищення якості та ефективності наданої адвокатами допомоги та повного забезпечення соціального замовлення на юридичні послуги. Проте вирішити це питання можна лише в процесі створення адвокатури якісно нового типу, заснованої як на власному історичному досвіді, так і на досягненнях її правового регулювання у демократично усталених державах.

Таким чином, резюмуючи аналіз філософсько-правових засад функціонування інституту адвокатури у сучасній Україні, важливо ще раз наголосити на величезному значенні інституту адвокатури в процесі формування та функціонування громадянського суспільства, оскільки адвокатура є своєрідним «буфером», який врівноважує інтереси громадянського суспільства з потребами і можливостями держави. Вона, без сумніву, входить у громадянське суспільство як інститут зі спеціальними функціями. Реформування адвокатури має відбуватися у контексті демократизації суспільства, яка, у свою чергу, неможлива без підвищення ролі та значення адвокатури у суспільстві.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Стоянов А. История адвокатуры. — Харьковъ, 1869.
2. Про адвокатуру : Закон України від 16 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — № 9. — Ст. 62.
3. Подоляка А. М. Захист прав і свобод громадян засобами адвокатури // Форум права. — 2009. — № 1. — С. 429—433
4. Деханов С. А. Адвокатура, гражданское общество, государство // Адвокат. — 2004. — № 12. — С. 13-18.
5. Конституція України : прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.