ПЛАН

ВСТУП

Тематичне й жанрове розмаїття Павличкової лірики 90-х років

Філософські мотиви в творчості поета:

1. Сонети Д. Павличка

2. ''Наперсток'' Дмитра Павличка

Ностальгія Павличка

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Селянський син із Стопчатова на Івано-Франківщині, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка, голова Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Дмитро Павличко сьогодні репрезентує українську культуру на світовому рівні, уособлюючи духовність свого народу, утверджуючи красу української мови і поетичним, і ораторським мистецтвом. „Дмитро Павличко розмаїтий, як рідні Карпати, розлогий, як степова Україна, гнівний, як гірська ріка, глибинний, як море. Не терпить спокою і тиші, байдужості і лінивства; він поборник правди і краси …”, — ці слова Р. Гром'яка точно і водночас поетично передають характер Дмитра Павличка, що в своєму громадянському і поетичному темпераменті зосереджує тривоги і болі, печалі і радощі свого народу.

Сила переконання, вірність обраному шляху, послідовність у діях і вчинках, робота на совість – це і є складники справжньої інтелігентності, якою бентежить нас Павличко, застерігаючи своєю подвижницькою працею проти громадянського лінивства і духовного яничарства.

Мета роботи: показати філософську направленість лірики Д. Павличка. Аналіз збірок „Наперсток”, „Ностальгія”, „Покаянні псалми” та сонетів поета, в яких простежуються філософські мотиви.

Актуальність теми„Філософська лірика Дмитра Павличка” полягає в тому, що в українській критиці більшу увагу до цього часу приділялось дослідженню любовної та соціальної лірики. Філософська направленість поета менш досліджена.

І. Тематичне й жанрове розмаїття Павличкової лірики 90-х років

«Один з головних рушіїв Павличкового поетичного руху, — пише Іван Дзюба, — це почуття національної справедливості. Саме воно, бувши, в свою чергу, складником щирого почуття правди, надає особливого, павличківського характеру мотивам патріотизму, національної гідності. Це патріотизм самооборони й самоствердження, а не експансивної гордині чи екзальтованого месіанізму. Поет не хоче для своєї нації більшого, ніж для інших, але він обстоює її право на буття серед інших. Отже, національна справа робиться і справою моральності людства, справою гуманізму, справою перспектив роду людського»³.

Тематичний спектр лірики Д. Павличка 90-х дуже різноманітний. Палітра поета все так же яскраво просвітлена «барвами українського поля, людської душі і філософського роздуму». Митець звертається до минулого України, закликає до боротьби за утвердження незалежності й державності, засуджує манкуртизм і національну безликість. А ще у його творах порушуються такі теми, як провина і кара, роль поета в суспільстві і відповідальність за слово, порив до гармонії і щастя як одвічного ідеалу людства.

Для збірки «Покаянні псалми» (1994), що складається з десяти тематично різних розділів, характерне загострене відчуття власної екзистенції, поетичне самозаглиблення, щільно пов'язане із національною свідомістю, культ Духу і Правди, орієнтація на вищі зразки західної та світової культури. Тут переплітаються минуле й сучасне, любов до рідного краю й народу, глибока пошана до інших націй, поетизація дитинства (ретроспектива ліричного героя, який жив спогадами), висвітлення актуальних проблем буття.

Поезію Павличка завжди вирізняла пошана до форми, лаконічності, вишуканої поетичності, тяжіння до образів-символів. Ці якості збережено й у ліриці 90-их, де побачимо етичну гостроту й глибинну філософічність, зрівноважену емоційну мудрість і вишукану наповненість слова.

Критики давно помітили, — слушно пише Олена Никанорова, — що Дмитро Павличко належить до тих поетів, які зосереджуються головним чином на внутрішній суті явищ і менше на їх зовнішніх виявах… Виявлення внутрішньої суті зображуваного — розумна оцінка. За такою «схемою» розгортається його поетичне мислення. Характер його надзвичайно активного, рухливого, темпераментного ліричного героя визначають дія, вчинок, боротьба і — думка, як одна з форм людської активності». Це спроектовується йна збірці «Покаянні псалми».

Поезія Павличка не старіє, вона і далі випромінює авторські емоції, «обертаючи їх на енергію почувань нинішнього і майбутнього читача», кажучи словами самого поета.

А ще вона глибоко асоціативна. За своєю природою ці поетичні асоціації мають виразно загальнолюдський характер, є своєрідним мостом, що з'єднує віддалений у часі та просторі досвід («Лючка», «Киптар», «Облітає з вишні цвіт», «Я перший був у дівчини тієї…» та ін.) з нашим днем, апелюють до емоцій універсального характеру.

Домінуючими в творчості поета залишаються патріотичні мотиви. Однак поет не обмежується темою уславлення: його вірші наповнені вагомими філософськими сентенціями., глибокими проникливими медитаціями, вони позбавлені декларативного фальшу, риторики, образне слово — яскраво асоціативне, гранично щире.

Приміром, один із програмних віршів «Жити, дайте жити» сприймається як емоційно наснажені потужною асоціативною силою «короткі удари» (вислів Л. Новиченка):

Десь клекочуть води —

Це надії зов.

Визволяйсь, народе,

З вікових заков.

Зцілюй давні рани,

Воскресай з біди,

І свої кайдани

На мій гріб склади (106).

Деякіобрази настільки щільно співвіднесені з реальним життям і водночас з тією чи тією ідеєю, що переростають в особливі символи, базовані на особистих переживаннях: «Десь танки гуркотять, клекоче горно крові, / Ненависті і зла прорвавсь жахний потік! / Вділи ж мені, Литво, хоч крихітку здоров'я, / щоб я померти міг, як вільний чоловік» (130).

Як і раніше, в поезії 90-х вихідними основами Павличкових образів залишаються прості й споконвічні нива, зерно, любов, дитя, життя і смерть. Між ними він і сьогодні незмінне знаходить нові несподівані зв'язки, що відкриваються йому з висоти літ і життєвого досвіду. Поет і далі утверджує філософію оптимізму, тему смерті й безсмертя, слави і подвигу, провини й кари.

Щодо тематичного розмаїття циклу, то виокремлюються тут мотиви філософського осягнення часу, роздуми над людським буттям, історичні ретроспекції, пейзажно-акварельні інтонації, сповідальні мотиви, засудження національної безликості тощо.

Окремі мініатюри побудовані за принципом антитези, де часто протилежні, антагоністичні начала виступають як нерозривна єдність, базована на власному життєвому досвіді:

Два пастушки, як херувими,

В кошулях маминих, з крильми

Сиділи на траві. Над ними

Двадцятий вік носив громи.

Спитати страшно, страшно знати,

Де ті невинні дітлахи,

Котрий загине од гранати,

Котрий напише ці рядки? (13).

За формально стильовими ознаками більшість віршів збірки — лірико-медитативного плану, де фінал — своєрідна кульмінація, часто спресована до вибухового афоризму.

Окремі мініатюри зроджені заради цікавих несподіваних словесних знахідок: «Я, пійманий піснями туги», Морозів атомних мара», «Бути не лиш світлом, а й вогнем». «Ах, сивину ще змив би, наче грим, — / Де ж діти дух, нажитий у покорі?» (13); «Жив я гірко на страшнім проклятті, То світивсь, то знову каменів» (16). Такий афоризм не обов'язково завершує вірш, він може бути вкраплений і в перший катрен або ж і відкривати другий.

А ще Дмитро Павличко — поет епічного складу і способу мислення. Важко знайти в українській поезії XXст. автора, який би не віддав данину епічним жанрам: поеми В. Сосюри, М. Терещенка, М. Бажана, І. Муратова, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Рильського. Епіка Павличка, безперечно, виростала саме на цих вершинних творах, вбираючи в себе все найкраще. Воднораз поет завжди залишався шукачем нових, ще не торованих шляхів у літературі. Його епічні полотна захоплюють ліричною силою, емоційною стихією і високими філософськими роздумами, щирою людяністю й глибокою трагедійністю.

Поет завжди напружено й динамічно будує фабулу твору, яскраво й усебічно змальовує діючих персонажів, Павличкові-епіку чужа безконфліктність, утверджувана в українській радянській літературі. Уникаючи описовості, поет позбавляється сюжетної аморфності, композиційної рихлості, статичності.

Відбувається постійне збагачення ритмомелодики, розповідна форма поєднується з живими діалогами, авторські відступи — із внутрішніми монологами героїв, філософські міркування — з побутовими описами. Ліро-епічні полотна Павличка «Петрик», «Дума про Богдана», «Чигирин», «За нас…» сприймаються як цільні, схвильовані й логічно рухомі розповіді про людські героїчні долі, подані в розвитку, дії, русі, хоча окремі епізоди пов'язані більше єдністю поетичної думки, ніж дії.

Але домінуючий мотив збірника «Покаянні псалми» — мотив сповіді, щирого самоспалюючого каяття. Вважаючи пройдений у минулому шлях помилковим, поет вирішив з'ясувати причини й наслідки цих помилок. Водночас це й сповідь за своє покоління — зламане, понівечене, з'яничарене — від імені якого поет не раз брав голос і має на це право й сьогодні.

Здається, жоден із потаємних закутків своєї душі він не приховує. У світовій літературі знайдемо не так уже й багато таких відвертих творів сповідального характеру, передусім своєрідний наказ собі самому — вірш «Ти не кажи», що водночас є зверненням до всіх, хто виріс і сформувався в тоталітарному режимі.

«Покаянні псалми» — це не тільки моє каяття, — пише Д. Павличко. Це каяття багатьох людей, каяття доби старої, спроба сказати правду про той час, коли ми були грішними, вірніше, мусили бути такими. Це каяття митаря, який не корчить із себе праведника. Це так само глибока незгода з фарисеями, які гордо ступають і вважають, що вони безгріховні, а тому мають право на посади, на пошану, на народну любов. Фарисеї мені не пробачать моїх провин, але я не потребую їхнього фарисейського благословення. Я — митар. Мені може сказати осудливу правду тільки Бог і народ устами далеких, майбутніх поколінь української нації». Тема вини і кари, прогріху і покаяння проймає всю творчість поета 90-х. Цілком закономірним і природним видається у збірці цикл «Вірші зі Стопчатова» — близько двох десятків поезій останніх кількох років, — вони міцно прив'язані до певної життєвої конкретики (переважно вірші-спогади).

Точність психологічних штрихів, вражаючі за емоційною силою деталі забезпечують надзвичайний емоційний ефект, де крупним планом подаються непомітні, на перший погляд, вагомі деталі.

Був час, коли Дмитро Павличко відкривав нові обшири (60-ті рр.), і був час їх освоєння (70-90-тї): Схематично цей шлях можна окреслити такою парадигмою: від простоти до вишуканості й повернення назад до простоти, але уже вновій якості. Сьогодні поет залишається напрочуд простим (але не спрощеним), ясним.

Я вибігаю на дощ. Лилось тепло блават не.

За обшивку. Я ріс під літо благодатне,

До вересня ставав міцнішим. А було,

Заскочивши в цебер, купався я в дощівці,

Де хмари йшли на дні й, здавалося, що вівці

Несуть мене кудись у вовні, як стебло(75)

Саме в цьому краса, велич і сила Павличкової поезії. В цьому, хочеться вірити, і її непроминальність.

ІІ. Філософські мотиви в творчості поета

1.1 Сонети Дмитра Павличка

Про узгодженість, злагоду чи конфлікт між логічно-понятійною і образно-метафоричною структурами у творчості Д. Павличка виразно свідчать його сонети. Жанр сонета особливо відповідає характерові обдаровання митця (що потверджують, зокрема, дослідження М. Ільницького, О. Никанорової). Сонетна практика Д. Павличка має справді концептуальний характер. У ній чи не найяскравіше виявилася природа діалектичного мислення поета, потужна активізуюча сила його слова і глибина сугестії. Що в сукупності складає вражаючу переконливість усього, про що пише Д. Павличко. Його сонетна творчість ввібрала традиції розвитку цього жанру, тенденції сучасного літературного процесу і водночас стала актом новаторства. Коли для деяких сонет—данина модній «сонетоманії», то для автора «Гранослова» цей жанр — метод, спосіб художнього освоєння світу. Сонет Д. Павличка не перетворився на догматичне наслідування класичних зразків. Та хіба ж існує єдиний, «ортодоксальний» сонет на «всі часи»? Шекспірівський сонет, сонет Дайте, Пушкіна — все це один і той самий жанр, але щораз інший у змінному історико-літературному процесі, під пером різних індивідуальностей.

Світоглядними величинами у творчості Д. Павличка, надто ж у сонетах; виступають символи ниви, зерна, хліба, а також —вічні мотиви: життя і смерть, сенс людського буття, кохання. Щодо традиційних мотивів, то цікаво було б зупинитися, на розробленні Д. Павличком теми життя і смерті, яка найповніше представлена саме в сонетних циклах (зокрема, в «Гранослові», «Київських сонетах»). Бо ж тут вистражданий оптимізм поета набирає, може, найглибшої переконливості й пластики, що уособлює одвічну боротьбу фізичного «я» з його духовною сутністю. Боротьбу, що закінчується перемогою розуміння і прийняттям ідеї безконечного розвитку світу без твого одиничного «я». Саме тут Д. Павличко надзвичайно цікавий, і, мовлячи його ж словами, сказаними про Хосе Марті, що його перекладав український поет, «легко можна відшукати взаємозаперечуючі мотиви, що свідчать не так про логічну непослідовність, як про діалектичну природу його творчості, вірність суперечливим силам життя».

Отже, принцип послідовної непослідовності (бо ж уся справжня поезія — на суперечностях, протиборствах) можна застосувати й до аналізу теми життя і смерті у творчості Д. Павличка. Герой цих творів — попри сумніви, вагання, рефлексії — особистість вольова, активна. Діяння — життєве кредо, яке сповідує і сам поет: бо саме діяльність може змусити людину забути про неминучу конечність свого існування. І не є вихід із постійно переборюваної драми індивідуального життя. Із роками нагромаджується, важчає досвід страху смерті. Страх цей закономірно запрограмований в людині самою природою (інстинкт самозбереження). У кожен період життя це почуття має своє забарвлення. Пронизливо-есхатологічний відтінок — у дитинстві, юності. Усвідомлений у роки зрілості, страх смерті не мислиться поза моральною відповідальністю не лише за власне життя, за свою справу, а й за людей, доля яких так тісно-нерозривно пов'язана з твоєю…

У «Гранослові», циклі, присвяченому пам'яті Максима Рильського, хоча й зазначена конкретна особистість, роздуми над індивідуальною долею сповнені узагальненого характеру. Мало втішає запевнення, що поет «із попелу сивин своїх воскресне» за першим покликом рідної землі: смерть очевидна так само, як і домовина, «що й тінь її врізалася у плечі».

Так чи інакше, чиясь «чужа» смерть примушує задуматися над власний життям, і ліричний герой «сам себе у марноті нікчемній побачив…» Це малодушшя — сподіватися, що смерть із написаних у поспіху «книг обдмуха пил століть, і… начистить ордени й медалі, і підолле епітети зів'ялі…» Бо ж кожна людина вимірюється вчинками і діяннями своїми за життя.

Звідки ж черпати позитивну, творчу енергію? Одразу приходить на пам'ять один із сонетів Д. Павличка. У цьому вірші метафоричним утіленням безперервності життя е образ… лошати. Похорон, Цвинтар. На возі — домовина. Лоша «то смикає люцерну з-під труни. То забігає посмоктати дійок… І дзенькає під копитом лошати чиясь повеселіла вже сльоза».

Справді, не варто шукати категоричної послідовності у вирішенні теми життя і смерті. «Не чую втіхи з того, що травою, чи деревом, чи поблиском трави я стану за межею гробовою». Не дає спочинку душі думка про посмертні перетворення людини в інші види матерії. І раптом ліричний герой переймається радістю, бо певен: відродиться з небуття у пшеничнім зерні. Це поетичне торжество віри у видозмінену людську субстанцію занадто загальне ітому все-таки непереконливе. Бо ж — «нема зв'язку між космосом і мною! Нічого кров не розповість мечу, Сталь не пойметься мислю жизняною!» А втім, можливо, — головне полягає у безнастанному протиборстві зі страхом смерті, яке надає особливої барви людському життю і очищає його?

…сонце йде на темпі береги

Печальне, ніби пісня похоронна.

І чорний човен, сивого Харона

Пливе на склі ранкової юги.

Та, мов літак з тяжкого оболока,

Явилітаю знову на блакить —

Геть видива осінні з-перед ока!

Ясмерть згадав лише на те, щоб жить,

Щоб ця земля, зелена і широка,

Тісною стала, ніби творча мить! («На досвітку»).

Можливо, не так страшно усвідомлювати неминучість фізичної конечності свого існування, як знати: передчасна смерть не дасть людині — творчому її началу — вичерпати себе: «Мого життя не вистачить мені для діл, що їх у задумах лелію…», «Мене безглузда й нескінечно вбога лякала смерть — Ще у мені не згас Пісенний дар, Натхнень моїх алмаз, Він ще не дав того, Що дати змога!»

Але випробування страхом смерті навчило ліричного героя по-новому цінувати життя й людей: тепер він «на світ дививсь не так зухвало. В мені любові наче більше стало, Добра, що не схитнеться перед злом!»

…Хоч би як високо злітала людина в своєму самоутвердженні, її неминуче наздоганяє чіпка мисль про обмеженість її сил, її існування. Хоч скільки б жив чоловік на світі, однак постійно він у душевному неприйнятті смерті, хоча розум давно дійшов до виправдання її необхідності: «Збагну безмежжя неба і числа, Добра відвертість і дволиччя зла, Лиш смерті я повік не зрозумію!» У тому й полягаєвистражданий оптимізм людини, що вона виховує в собі віру: «Як помру, займеться в інших знов Те, що в душі моїй палахкотіло». Ця просвітлена драматичність—суть сонетів Дмитра Павличка про життя і смерть.

Сконденсувати, сконцентрувати життя, прожити його «двічі», а то й «тричі» — потаємна мрія кожного. Тому й відбувається постійний підсвідомий пошук резерву часу і водночас — пошук стабільності й рівноваги як способу самозахисту від плинності часу.

Сонет — як поетична специфічна форма — теж прямує до рівноваги, хоч це звучить парадоксально. Бо ж форма ця суттю своєю зобов'язує автора визначити точку дотику суперечностей. І в сонетах Д. Павличка виявилася ця ілюзія тимчасової рівноваги світу в певний душевний момент. Що ж таке щастя? Може, мить рівноваги між душею людини й Усесвітом? Може, найвища точка любові?

Курилась ватра, я лежав, як дим,

Твого волосся золота колиба

Ласкаво намагалася мене

Всього-всього вмістити під собою.

Супутник, як допитлива зоря.

Летів поволі, щоб не пропустити

Того, що статись мусило внизу, —

Вже наближалася хвилина дива.

В твоїх очах я оленя уздрів —

Він розігнавсь і гострими рогами

Нас пригвоздив до каменя обох.

Сплітались болі, і земля взяла

В свої глибини твій гарячий подих —

Майбутніх весен молоду теплінь…

(„Диво”)

Диво любові тішить нас, і на якийсь момент ми впадаємо у певність, що так триватиме цілу вічність. Така гармонія «любові земної і любові небесної»! Гармонія душі і тіла! Гармонія бажання й можливості! Але раптом вкрадається тривога. Звідки вона? Розумієш — боїшся розслабитися й повірити у протяжність цієї гармонії, свободи. І в голосі ліричного героя наростають дисонуючі обертони, які спочатку звучали розмитим натяком: «До тебе підійшов я без крила, Що ж ти, знімівши в показній покорі, В мені шукала — змія чи орла?» Здається, кохання приносить тільки страждання, бо ж неможлива повна гармонія душ: «З незайманості проступає холод. Моя душа опалена вогнем, Як деревина в полі, під якою Розводили багаття мандрівці». Але, хоча любов обіцяє нові страждання й муки, ліричний герой все жприймає її як виклик самому собі:

Я затремчу в передчутті сумному,

Побачивши за обрієм біду.

Немов далеку блискавку без грому.

Але в твої обійми я впаду

І за тобою радісно піду

Назустріч бурі— в сяючу содому.

(«Твоя краса — як усміх сатани…»).

Отож — лише кохання протистоїть смерті? І — творчість, стверджує поет, і творчість — як вияв любові.

На зміну пишноцвітним фразам молодого Павличка про творчість прийшли вистраждані, правдиві рядки:

На палі гинеш. Сліпне тихий зойк.

Сухою виноградною лозою

Висить рука, і ніби не твоя вже,

По слупі кров тече, як афинник.

Втім, подають тобі на кпину лука —

Султан регоче, євнухи пищать,

І ти, хто смерті в них благав — скоріш!—

Тепер хапаєш кілька стріл зубами.

Так творчість починається. Болить.

А потім правди й помсти прагне серце.

Пиши — так ніби мить остання йде.

Не зрадить слово тільки те, якому,

Мов Байда, зором ти відміряв шлях

І дав співаючу, сміливу душу.

(«На палі гинеш…»).

Так викристалізувалося розуміння того, що саме слово мстить митцеві за його «лож і криводушіє». Творити — «Із болючих плить Знов будувати форму нездоланну, Єднати гори, втоплені в блакить, Знаходячи в безмежжі океану Той острівець, що затуляє рану В планеті серця й солодко болить». Момент хоч би уявного спокою — відпочинок перед новим боєм за життя:

Про тишу мріялось… І ось вона

Опівночі мене вгорнути хоче… .

…О тишино, ненависна й страшна, Набита хмарами груднева ноче.

Не вродиш слово ти мені пророче.

Що блискавками небо розтина!

Я проклинаю ласку супокою, Блаженство дорогої самоти,

Напоєне трутизною гіркою.

Жду ранку, шуму, крику, суєти… («Тиша»)

Ось ці екстремальні стани, напруга існування між суперечностями життя, найчастіше осмислюються у сонетах Д. Павличка.

Отже, стабільне й змінне, вічне й злободенне у його творчості не просто «мирно співіснують», а діалектичне взаємопов'язані. Така закономірність природно вписується у характер обдаровання поета, обдаровання ліричного передовсім. Цікаву думку щодо цього висловила Наталя Костенко; «Д. Павличко — лірик за своєю духовно-емоційною суттю: різні поетичні жанри завдяки внутрішній «сердечній концентрації» виконують у них найрізноманітніші мистецькі функції, в них переосмислюються й виступають, уже як суто ліричні, елементи епосу й драми; от чому, на наш погляд, поет так рідко вдається до інших літературних видів, скажімо, до поеми: лірика у нього є універсальним, синтезуючим родом творчості»².

1.2. „Наперсток” Дмитра Павличка

Етапною з багатьох поглядів у творчому доробку Дмитра Павличка стала книжка великої художньо-філософської сили "Гранослов" — "цілісний вияв естетики, ґрунтованої на реалістичному образі, рухові думки від конкретного до загального"'. В.Моренець наголошує, що поетові була конче необхідною "матеріальна достеменність образу", натомість прихованим у невидимому "дотворчому" акті залишається "рефлексія, чуттєве нюансування, серпанкова багатозначність, вибух асоціацій" .

"Наперсток" (2000) — книжка теж багато в чому етапна. Історіософський контекст цілого грона мотивів збірки активізував саме естетику, закорінену в умовність. А свого часу відроджена Д.Павличком притчевість у збірці "Наперсток" стає тим надзвичайно ефективним семіотичним механізмом, який багатократно помножує діалогічні можливості авторського Слова, зверненого до кожного зокрема й до всіх тривожно мислячих загалом.

Характеристику його можна було б втиснути в суголосну сьогоднішнім теоретичним студіям тезу: спроектоване на діалог із Часом поетове Слово маніфестоване (або ж зовні виявлене) і ваговитими семантичними мотивами, антитезами й паралелями, і повторами інтертекстуального змісту, якими є часто використовувані ремінісценції та алюзії — від І.Величковського, Г.Кониського — до О.Довженка, В.Симоненка. Але ця суха констатація не в змозі розкрити своєрідності художнього космосу творця, а, отже, й таємниці магнетичного впливу його Слова.

Зерно художності, за М.Бахтіним, — в "діаді особистості і зовнішнього світу, котрий протистоїть їй". Завдяки їй своєрідно організується екзистенційна позиція умовного героя й естетична реакція — відповідь читача. З розгортання цієї універсальної "діади" в унікальну художню реальність народжується художній твір. Сам спосіб такого розгортання (героїчний чи, наприклад, іронічний) трактується теоретиками як модус художності, як "естетичний аналог духовно-практичного модусу особистісного існування (способу присутності "я" в світі)".

Інтелектуальна поезія збірки "Наперсток" зорієнтована на діалог з реципієнтом, здатним до примноження сповідуваної автором системи цінностей, до співдумання над буттям людини на межі тисячоліть.

Шістдесят поезій, перекладених по-польськи, — то сад. Не божественних пісень, як у Г.Сковороди, хоч саме із ним пов'язаний основний мотив збірки — мотив пам'яті, насамперед, пам'яті культурної, історичної, а значить і вибореної тяжко свободи. "Що то за вольність? Добро в ній якеє?" — крізь віки звучить запитальне сковородинське.

Свобода, як човен.

Гниє, коли стоїть на прив'язі,

керований веслами йде від берега доберега,

а пущений без керма заводою — зникає, —

відлунює у відповідь розмірковувальне Павличкове.

Свобода, як молитва.

В серці віруючого відкриває Бога,

а в серці безвірника — диявола.

Це якісно новий рівень діалогічного єднання — протистояння роздумів двох митців над феноменом свободи в часовому діапазоні понад два сторіччя, відмінний від започаткованого ще в шістдесятих. Уже тоді він окреслився ремінісцентними рядками "як дозріває тиші вічна мить, і мов зернятко в яблуці дзвенить", які сприймаються не як просто "етнічно впізнаване порівняння" (В.Моренець), а як прообраз і предтеча ускладненої екзистенційної поезії. У ній Павличко актуалізуватиме світ думок Сковороди, а не сам його образ — суворого екзаменатора, як у Ліни Костенко ("Минає день, минає день, минає день, а де ж мій"Сад божественних пісень"?) чи "роздвоєного", "блудного", печеного "піччю Катерин" мандрівника, як у І.Малковича:

Куди, Грицьку, йдеш —

в народ стежка твоя?

Що ти йому несеш —

"Басни харковскія"?..

Сковородинські образи, ремінісценції в низці віршів актуалізують філософсько-іронічний модус художності, який постає як домінантний у творах "Муха", "Кроти", "Павич", "Консіліум", "Собака", "Дентист", "Солов'ї і жаби", "Слов'яни", "Дракон". "Байка і притча, — писав Г.Сковорода, — одне і те ж". Байкарська основа у Д.Павличка стає концентратом вибухової енергії нового сенсу, свіжого підтексту. Але що спостерігаємо? У межах одного поетичного твору іронічний і навіть саркастичний дискурс врівноважується алегорично-умовним планом подачі подій, і що найважливіше — розширенням просторово-часового виміру спокійно-виваженого розмірковування-поцінування, до якого залучається читач. Алегорична інакомовність часто навмисно прозора, загальнодоступна, як у віршах "Кажан", "Солов'ї і жаби" чи "Муха". Але ще частіше така легкість позірна і буває схожою на змістовий капкан, порятунок з якого — спроба подолати усталене сприйняття — тих же жаб, бо "вчувається крізь їхній смуток бажання доторкнутись до небес" (69) чи уславленого красою павича, що "запечалився і здох від заздрості", бо

Дощ відкрив за собою,

як павич,

велетенський хвіст-веселку,

і так стояв собі на овиді,

поблискуючи блакитним

майже прозорим пір'ям (57).

Воістину байкарський сюжет переростає в філософську медитацію про відносність та минущість того, в чому немає органічної необхідності:

А дощ одірвався од свого хвоста,

як від зайвого тягаря,

непотрібної прикраси,

і пішов, і пішов, і зник за обрієм (57).

Якщо в цитованій поезії свіже бачення сковородинської теорії "сродності" ("сродного" природі стану, статусу, а не лише праці) породжується концептом "краси — прикраси", то в творі "Слов'яни" додаткові значення того ж вчення продукуються розширенням асоціативного поля понять (що за ними стоїть гіркий історичний досвід поколінь) концепта "метаморфози":

…якщо ви читали "Метаморфози",

то приготуйтесь — я лісовими чарами

можу вчинити дубка із мімози!

Згодом і ви станете деревами,

а я ж буду вас боронити від блискавиці

й панувати над вами,

милі мої братчики і сестриці! (70)—

так звертається могутній дуб до жита, пшениці, проса, квасолі, гречки, ячменю, чечевиці, гороху, вівса… В побудованому у формі пропозиції-відповіді вірші поєднано реальність (слов'яни зібралися на конгрес) й умовність, спостерігаємо тут і процес перетворення езопової мови з доконечної потреби (коли говорити прямо було небезпечно) — в додатковий, але далеко не другорядний засіб увиразнення авторської думки й огранення її в блискучий пуант:

А слов'яни подумали,

подумали,

поду…

І кажуть: — Хоч ти і найбільший у нашім

роду,

і заманливо бути

таким, як ти єси,

але що з того вийде?

Одні дубові ліси!

А, крім того, нам дуже дорога

наша воля.

Так сказали слов'яни —

жито, пшениця, просо, гречка, ячмінь,

чечевиця,

горох, овес і навіть квасоля (70—71).

Потужний мотив пам'яті, власне, і дав назву аналізованій збірці. Пам'яті глибоко особистій, асоціаціям виразно індивідуальним, а також кореням давньолітературним завдячує екзистенційна поезія збірки, зокрема та її частина, в центрі якої — Його величність невблаганний Час.

В якому столітті

ти не народився 6,

завжди буде запізно і заскоро!

Запізно, бо все найважливіше

на цьому світі

вже сталося без тебе,

заскоро, бо все найважливіше

на цьому світі,

ще станеться без тебе (32)—

ці рядки вірша "Запізно і заскоро" нагадують медитацію І.Величковського на тему часу (цикл "Минути"). Зближує твори поетів XVIIі XXстоліть інтенція до вивільнення настроєвого начала в переживанні й пережитті бугтя. Посередником між ними може бути хіба що ще один український філософ і поет Є.Плужник з його збіркою "Дні" (1926). Принаймні, Плужникові рядки "Дивлюсь на все спокійними очима // Давно спокійний бути я хотів // І вже не тішить вишукана рима // А біль її шукати — й поготів!" в контексті вітчизняної екзистенційної поезії сприймаються як предтеча появи суголосних мотивів у віршах аналізованої збірки "Двері", "Фотографії", "Чужинець", "Душа", "Сходи", "Життя", "Я є"…

Це поезії якісно нового плану попри їхню спорідненість із вітчизняною і світовою інтелектуальною лірикою. "Вибух поетичного атома", як сказав би Ю.Шерех, у свідомості читача приречений на те, щоб відбутися, і то всупереч відсутності традиційного, здавалось би, емоційного піднесення як органічного чинника таланту автора — "сильної, енергійної, стихійно спрямованої на самореалізацію в художньому слові натури". Це зовсім не означає, що рядки циклу "Вірші з Монголії" — "Серце стогне, ніби в оливі // Розгаряченій кипить" сьогодні не актуальні в творчому бутті автора. У самій лише збірці "Наперсток" хронотоп серця відкриває незнане в знаному щонайменше вісім разів — у творах "Куделя", "Кора", "Двері", "Самотність", "Дерево", "Солов'ї і жаби", "Поцілунки", "Волове очко":

Повіяв вітер із Дніпра,

І вивіяв серце з мене… (95)

Якщо, наприклад, вірш "Кора", з його виразним притчевим началом про передчасну смерть від самого лише страху й невміння захиститися, має наративну основу й казковий родовід, то корені цитованої поезії, витканої з "куделі серця" — це пам'ять серця. Коли додати сюди такі ж, народжені саме пам'яттю поетового серця перлини, як "Наперсток", "Скатертина", "Катівня", "Босоніж", тоді доцільною бачиться студія, покликана розкрити не саму лише поетику та своєрідність кордоцентричної образності поезії Д.Павличка, а глибинну еволюцію в світосприйнятті митця. Вона сягнула в царину тих філософських рефлексій, мету яких окреслив свого часу Декарт: пізнання істини, основа якої — в самодостовірності свого "Я".

Екзистенційний мотив у збірці "Наперсток" окреслюється як основний і підпорядковує собі низку інших. Зокрема й мотив пам'яті в його різноманітних виявах, розкріплюючи широту інтелектуально-духовних пошуків автора. Д.Павличко не боїться, що роздуми про те, чи завжди автентичним було його власне існування (вірш "Дракон"), можуть привести до невтішного висновку. Водночас домінантний у збірці загалом іронічний модус художності в названому творі (та й у деяких інших, зокрема "Маска", "Сходи", "Мене нема") збагачується й починає вигравати новими інтонаційними барвами самоіронії:

А може справді

мене нема?

Бо ж недаремно там мене шукають,

впиваючись очами в кожну постать,

безсмертні очі вишень і черешень!

А тут мене не бачать, бо не знають

магнолії, форзиції та абрикоси,

немовби я так само

прозорим став, і зник,

запропастився у ніщоту,

і втратив сущність.

Якщо весною жоден цвіт мене не бачить,

то це біда.

Мене нема (85—86).

Драматична опозиція "там—тут" не залишає місця імпульсам суто елегійним, в основі своїй не притаманним манері поета, водночас засвідчуючи ось такий, "безсмертно-вишневий" хронотоп рідного дому. М.Бахтін характеризує його як ідилічний, як такий, в ціннісних межах якого зникає безвихідність, невідворотність смерті, оскільки "єдність місця життя поколінь ослаблює і пом'якшує … грані між індивідуальними життями", виявляючи плинні "сили світового життя", з якими "повинна злитися" людина. Ця система цінностей, наголошує вчений, оновлює, перетворює всі моменти побуту, позбавляючи їх приватного статусу, а роблячи "суттєвими подіями життя" (підкреслено Бахтіним). Власне, ця не декларована, а карбована в серці злитість із своєю домівкою, із відчуттям сутнісної причетності до всього, що в ній відбулось, відбувається і відбудеться, — мислиться як першопричина дарованої долею здатності побачити знову цей світ ніби вперше.

У центрі вірша "Писанка", в ореолі любові— тривоги, теж хронотоп дому. Ним став сьогодні "цей світ — надбита писанка; // вона ще не розпалась, // але глибокі тріщини у шкаралупі // показують, що на землі живуть сліпі, // котрі не бачать // розколин небезпечних…" (81).

Могутньо промовляє "не тільки до чуття, але й до інтелекту" читача вірш Д.Павличка "Тризуб". Він не вкладається ні в рамки пропонованої М.Сорокою класифікації різновидів зорової поезії, ні в теоретичні координати студії А.Погрібного, який традицію авангардизму виводить від М.Семенка(хоча вона значмо глибша і сягає вже й не І.Величковського, а ще Давидових псалмів). Це багатозначний символ щонайменше з десяти зорових картин, створений представником того покоління, жорстокий присуд якому, висунутий І.Кошелівцем, блискуче спростувала історія. Це вірш про довгоочікуване диво, яке, всупереч усіляким прогнозам про знемогу чорнобильської української нації, таки відбулося. Загальнолюдські мотиви звучать у поезії "О, Батьку мій небесний". Досі традиційним було порівняння трагізму української історії з муками Христа, тут же в "злочинах вселюдських" муки благословенної України стають останньою краплею терпіння й першою найгіркішою сльозою Христа, що символізує неспівмірність його спокути і земного горя, спокути і людського зла. Поле додаткових значень нарощується віссю "верх-низ". У віршах "Київ у травні" і особливо "Сходи" роль її дещо інша. Протиставлення "верх—низ" розмикає часопростір до безмежжя, набуваючи форми художнього вияву екзистенційних моментів життя з його верхом і низом у їхній відносності й неспівмірності, відносності й взаємозамінності. Та з цих моментів і складається людське життя, а філософічне осмислення їх визначає як самобутність "Наперстка".

ІІІ. Ностальгія Дмитра Павличка

Важко назвати в нашій сьогоднішній літературі іншого поета, якого б внутрішнє горіння з такою силою штовхало до праці на користь суспільства, сучасності, чиє поетичне зізнання «йде служба мого серця, а не слова» так відповідало б його полум'яній натурі.

Майже півстоліття творчість і громадська діяльність Дмитра Павличка, широко знаного поета, перекладача, літературознавця і критика, а сьогодні ще політичного діяча, впливають на літературний процес, перебувають у полі зору громадськості. Двадцять літ тому його побратим Іван Драч написав: «Ми щасливі, що маємо Павличка». І сьогодні, багато переживши й переосмисливши за ці два десятиліття, визнаємо: далеко не кожному під силу в такий складний, кризовий час взяти на себе такий огром роботи, не втратити відчуття своєї причетності до всього, що відбувається на рідній землі і у світі.

У його поступі завжди спостерігалася якась ніби заздалегідь виважена планомірність. Він підіймається сходами своєї письменницької світобудови розмірене, незважаючи на пристрасність натури і войовничий темперамент. Працювати на совість навчили його ще з дитинства батьки і саме життя на західноукраїнській землі, де праця була основним мірилом чеснот, а почуття людської гідності виховувалося у жорстокому протистоянні гнобленню і нищенню всього українського. Від першої збірки набуває глибинного звучання в йоготворчості почуття патріотизму, усвідомлення себе як часточки народу, хоч до осмислення цих почуттів домішувалося чимало ідеологічно пафосного.

Д.Павличко має унікальний для поетичного таланту публіцистичний дар, який завжди націлював на проблеми сучасності. Тому, можливо, молодому поетові не завжди просто було встояти під ідеологічним натиском, урівноважити це своє обдаровання публіциста глибокою філософічністю, афористичністю мислення, які згодом все ж міцно взяли під свій контроль наступальний темперамент бійця, примусили до такої внутрішньої роботи-боротьби, що спалахи його поетичних відкриттів стали добре помітними на поетичному видноколі. Цю рівновагу начал свого таланту Д.Павличко явив уже в збірці «Гранослов» (1968), засвідчивши і досконале володіння поетичними формами, серед яких особливий інтерес становив сонет.

Доскіпливо обирає він собі вчителів і друзів з різних часів і культур, тих, хто сам зумів представити свою добу в літературі і хто допомагає зрозуміти й показати людину XXст. У складний, «застійний» час буття нації такі духовні орієнтири стають підтримкою не тільки для самого поета, вони багатьом не дають відступитися від правди. Через усю творчість Д.Павличка простежується його своєрідне поклоніння винесеному з Гуцульщини образові святої людини праці, душа якої для поета є найвищим космосом. Нелегкий це стан — внутрішнього пошуку, пристрасного мислення, волі («поезія — це сама воля»), а з того всього — алегорії, метафори, підтексти, щоб «бути й вибути собою». Саме філософізм, метафоричність мислення, що часто реалізується в афористичності висловлювань, «співучасть» читача в пошуку істини, яка виростає з боротьби суперечливих начал, роблять Павличкове слово популярним, і не лише в Україні. Це, зокрема, книжки «Сонети подільської осені»( 1973), «Любов і ненависть»(І975), «Таємниця твого обличчя» (1979), «Вогнище»(1979) , «Ялівець»(1989). Творчість його, хоч і зі скрипом бюрократичних гальм, у 1977 році була відзначена Державною премією Української РСР імені Т.Г.Шевченка.

На початку його творчої дороги під впливом назви першої збірки Д.Павличка сприйняли як співця любові й ненависті, «бійця життя нового». Сьогодні то — данина часові, та й сам поет з мудрою розсудливістю говорить: «Я знаю, поезія не може бути лише інструментом боротьби. В ній знаходять свій вислів пророчі, філософські, інтимні, благородні думки й почування, — вона печальна й хвилююча правда буття людської душі. Поезію творить любов, а не злоба. Ненависть звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи» («Біля мужнього світла», 1988).

Можливо, саме «жорстокі й складні» часи спричинили універсальне розуміння любові як основи всього сущого. Не озлобитися, не зачерствіти душею, творити з любов'ю і для любові, як у «Таємниці твого обличчя», книжці інтимної лірики, особливій своєю «несхожістю», всепроникністю, інтелектуальністю почуття, що всю душу людини перетворює, за словами автора, на «матерію й енергію любові», а саму любов являє як «діяння, як найвищий витвір душі».

Вже починаючи з 2-ї пол. 80-х років, хоч і, здавалось би, благодатної для творчості громадянською активністю, великим переосмисленням історії, творчі люди змушені були зайнятися соціальними проблемами, конкретним буденним ділом, торувати шлях до правової держави, відновлення моралі, національної гідності. Д.Павличко серед тих, хто вистраждав, виборов епоху оновлення суспільства, національної незалежності й суверенності. Робота народного депутата у Верховній Раді, головування в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка, участь у Русі і…«звинувачувальні походи» політичних супротивників.

Поетові, як і всьому його поколінню, не раз довелося пережити суспільні переоцінки цінностей, та його політична платформа, громадянська позиція залишаються цілком визначеними у самовідданій любові до українського народу. Він завжди відстоював ідею рівноправності народів, йшов шляхом осмислення історії свого народу в світовому контексті, тому і його естетичне кредо ніколи посутньо не змінювалося.

Сьогодні він так само непоступливий у виборюванні майбутнього для свого народу, хоча жорстока реальність суперечливого постання нації породила болючі переосмислення давнього й недавнього минулого. В збірці «Ялівець» (1989), циклах поезій «Без помсти і крові», «Перебудовні стриптизи» (1991), зб.«Покаянні псалми»(1994) тональність творів диктується крайньою напругою почуттів і думок, тут чується стогін розпуки і непримиренний протест проти антилюдських діянь, плач над рідними могилами і саркастичний сміх над яничарами й манкуртами, нещадна до самого себе сповідальність і заклик до відродження. За силою емоційного впливу тут відчувається генетична спорідненість з поезією великих предтеч — Т.Шевченка, І.Франка, С.Руданського, В.Самійленка

У поетичному відтворенні сьогоденних суспільних катаклізмів Д.Павличко ощадливий у слові й тематиці. В.Винниченко в «Щоденнику» в 1917 р. писав: «О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності». Щастя бачити Україну незалежною суверенною державою обернулося і для поета тяжким хрестом: увесь життєвий і творчий досвід він спрямував на дослідження хворого організму нашого суспільства, перевіряючи власні гострі присуди широкими історичними паралелями, звіряючись з подіями у світі. З цього зринуло трагічне зізнання:

Жити на своїй землі, й мови рідної не чути,

І щодня ковтати гнів, наче келишок отрути.

На зневажливу злобу яничара й шовініста

Натикатись, мов на ніж…

Знаємо, як багато Д.Павличко зробив і робить для життя української мови, бо мова для нього —« духовна цінність, її організуюча, виховна, народотворча і, зрештою, трудова снага не має собі рівних. Вона е вищою за будь-яке релігійне вчення, бо формує не тільки мораль, а й характер, пам'ять, свідомість, образне й філософське мислення нації»

Важко не погодитися з І.Дзюбою, який вважає незаперечним те, що Дмитро Павличко «найблискучіший у нашій літературі після Миколи Хвильового публіцист». Критик підмічає «невичерпну вибуховість його темпераменту, а водночас самовладання», «поєднання максималізму й тверезості», «політичність» у найкращому розумінні», «гнучкість голосу і такту». Це засвідчують і поезії з най: новішої збірки «Ностальгія» (1998).

Як і кожна з понад двох десятків Павличковихкнижок, «Ностальгія» має власну структуру і драматургію, зберігає всі барви і звуки вже освоєного й, відкритого в творчому спостереженні, але, опираючись на ту основу, нічого не повторює («я змінююсь, як світанковий пруг»), випромінює нову потужну енергетику мислення й болісного шукання шляхів через сучасну пустелю.

Провідним у збірці можна вважати мотив свободи у властивому Павличкові широкому потрактуванні: це і свобода особистості, яка має звільнитися від духовного рабства, і свобода народу (рідного чи іншого), і свобода ситої, сонної Європи, на теренах якої існує вже оновлена сучасна імперія зла і ллється кров; це, зрештою, свобода людства, яке за всю свою історію так і не прийшло до рівня християнської моральності. Тому ностальгія тут передусім — за батьківщиною вільною.

Цикл «Скіфські балади» на початку збірки — ніби ключ до розуміння давньої істини: волі достойний лиш той, хто має відвагу, гідність цінує свободу над усе. Раби були віддавна, поет відшукує коріння цієї ганьби, що, як пухлина, проросла в душі сучасників («…Нам потрібні віки / На дорогу з неволі»), адже сучасний раб, спокусившись ситим життям, взагалі втратив людську подобу.

Ми в пустелях блукатимем вік,

Як піски перехожі.

Ми наплодим духовних калік.

Що на нас будуть схожі.

(«Пісні печалі»)

Другим наскрізним і цементуючим композицію книжки є образ розп'яття. Людство створило міф про Христа, щоб ствердити існування найвищої інстанції добра, справедливості, милосердя. До Бога, як до тієї інстанції, що сконцентрувала в собі енергію людської творчості і сподівань упродовж віків, і звертається митець. Цей образ теж трактується в широкому загальнолюдському розумінні: у кожного свій хрест, той хрест оберігає, визначає долю людську (як у поемі «Петро Могила (1620 р.)»), але на тому ж хресті людина зазнає і найбільших мук, і найбільшого щастя від страждання за інших (цикл «Все, що потрібне для розп'яття»). Саме через очищення в стражданні може змінитися людська моральність: «Бо страм — прихована ганьба рабів — / Потрібен теж для справжнього розп'яття».

У поетичній дійсності книжки, як це загалом характерно для митця, зійшлися різні часи і простори, окремі особистості й цілі народи. Тут вирішують долі народні і власні козацькі ватажки та вожді сучасні. Кожен народ теж має свій хрест і своє розп'яття. Тут і Україна в «Піснях печалі», і трагедія євреїв — «Бабин Яр (реквієм)», і брати білоруси («Білоруси живі!»), й «Словацький хрест», але найболючішим акордом — цикл поезій «За нас» — про долю розіп'ятого на очах у всіх сучасників чеченського народу. Шлях до примирення в політичних протистояннях лежить через розуміння тієї істини, що «Нема нічого вищого на світі, / Як мудра єдність неподібних душ».

Тому і ностальгія поетова за батьківщиною, де б панувало братолюбство і взаєморозуміння як єдино можливий шлях до порятунку. Тому й розпач від того, що:
Вже затягни й мені на шию

Петлю ненависті і мсти, —

А я кричу, волаю, вию:

«Єднайтеся, мої брати!»

Звучить у збірці й туга за тією батьківщиною, яка лишилася в дитинстві, яка поставала в юнацьких мріях і якої ніколи не судилося побачити, бо ще раніше поет зримо відчув і показав людську скороминущість: «Я стою в конюшині й бачу. / Що життя моє так зникає, / Наче птаха в ясній блакиті» («Лелеки»).

У вічному сповіданні перед батьками, у невтоленній ностальгії за материнською ласкою («мене торка ніжна і легка, наче те весняне сонце, мамина рука»), за всім, на що надихав рідний Стопчатів і що вишневими пелюстками-архангелами тепер світить із космосу, поет знову й знову виписує образи найближчих людей (цикл «Все, що потрібне для розп'яття»). Тут коріння, і сюди вертання. Понятгя смерті в поетичному світі Д.Павличка набуло сучасного звучання, коли отой природний відхід людини виглядає аж ніби випадковим, щасливим на тлі насильницької смерті й морально спустошеного життя. Та ще власне розп'яття: болісні роздуми біля своїх книжок і самопокарання за те, що «…сходив я в пустелі /Всі шляхи, та Мойсеєм не став».

Висновок

Колись Дмитро Павличко писав, що поетові хочеться побачити наслідки власної праці якнайшвидше, проте зміни в суспільстві так мало залежать від духовних подвижників. Нема пророка у своїй вітчизні, і, мабуть, більша провина тут не тих, хто не зумів повести за собою, а тих, хто не схотів піти.

Багато глибоких, містких характеристик своєрідно усталилися за поетом, та, як на нашу думку, і по сьогодні його доробок належно не оцінений — почасти через те, що митець у річищі сучасних проблем і далі випереджає час, бо перевершує багатьох талантом, знаннями, досвідом, звичайною людською мудрістю, а почасти й через те, що будь-яке дослідження не буде кращим за самі твори, адже «…нема нічого точнішого за поетичне слово, в якому не спотворюється природність і вільність мислі, а тільки увіковічнюється її швидкий спалах» (стаття «Гармонія любові»).

Зболене серце поетове, що так огненно пече у грудях («Я вірша написати мушу, / Щоб серце не розірвалось»), не втратило ніжності, співучості, а головне — любові до людей і всього сущого, і хоч усі ми живемо під знаком минущості життя — найбільшої суперечності людського існування — Дмитро Павличко з його особистим і громадянським, з його муками й радощами, творчими здобутками і втратами належить сучасності, належить своєму народові, а отже належить і майбутньому.

Використана література

1. Барабаш С.Г. Серце вільне і пісенне ….К., 1989
2. Жулинський М. Два крила несамовитого Павличка //Урядовий кур'єр . – 1999. – 28 вересня. – с.8
3. Ільницький М.М. Дмитро Павличко: Нарис творчості. – К.: Дніпро, 1985
4. Марко В. Гіркий мед мудрості//Кур'єр Крив басу. – 2002. – квітень. – с.163-165
5. Моренець В. На зрізі контрасних зрізів і заперечень //Диво слово. – 1999. — № 9. – с. 49-51
6. Павличко Д.В.Ностальгія: Поезії. -К.: Основи, 1998.
7. Павличко Д. Поезія //Літературна Україна. – 1999. – 2 грудня с.4
8. Павличко Д.В. Вибрані твори в 2-х томах.- К.: Дніпро, 1979
9. Павличко Д.В. Гранослов: Лірика. – К.: Радянський письменник, 1968
10. Равлів І. Тематичне й жанрове різномаїття Павличкової лірики 90-х років
11. Сизоненко О. Не вбиваймо своїх пророків! Книга талантів. – К., 2003
12. Соболь В. Етапи творчості: „Наперсток” Дмитра Павличка //Слово і час. – 2001. — № 5. – с.80-83
13. Таран Л. Енергія пошуку. – К.: Радянський письменник. – 1988
14. Ткаченко Л. Ностальгія Дмитра Павличка //Слово і час. – 1999. — № 10. – с.48-52
15. Українські радянські письменники: Збірник літературно – критичних матеріалів. Посібник/Упорядник Ю.М.Безхутрий, Л.Г.Бикова, Н.Г.Гноєва та ін.; Вступ. ст. В.О.Дорошенка. -К., 1984

---