Вступ

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов’язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:

— Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а дише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально);

— тут розвиваються деякі явища суспільною життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.

1. Характерні риси світогляду Відродження і Просвітництва. Ідея гуманізму, раціоналізм і сенсуалізм

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

—      гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV — середина XV ст.:

—      платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV — перша третина XVI ст.;

—      натурфілософський період: друга половина XVI — початок XVII ст.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Дайте Аліг’єрі (1265- —1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — Франческа Петрарка (1304—1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану «Studia humanitatis», тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини — уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331—1406), Поджо Браччоліні (1370—1459), Лоренцо Балла (1406—1457). Джаноццо Манетті (1396—1459) у своєму творі «Про гідність і вищість людини» прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини — пізнавати й діяти[7, c. 203-205].

Поджо Браччоліні	•   що притаманно природі, те не можна засуджувати •   у земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти насолоди	Джа­ноццо Манетті	•   гідність людини — вона є вище творіння Бога •   людське тіло наділене гармонією і красою •   вище від нього стоїть злагодженість і гармо­нія розуму
Лоренцо Валла	•   високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним •   реальне буття належить лише окремим реальним речам	Калюччо Салютаті	•   за допомогою розуму людина завершує процес божественного творіння •   призначення люди­ни — пізнавати і діяти

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:

— обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

—         піднесення гідності людини;

—         прирівняння її у чомусь до Бога.

З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Названі мотиви звучали також: і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обґрунтування. Треба також: відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона —у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платона була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.

Ще більше в добу Відродження було уславлено ім’я Марсіліо Фічіно (1433— 1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську платонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.

Оскільки сутність людини пов’язана з її душею, людина увінчує собою усі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає стремління до свободи і високе її цінування.

Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише проявом «усезагальної релігії», вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463—1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність — це свобода. Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої.

Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв’язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія — жива)[8, c. 237-239].

2. Титани епохи Відродження та їх внесок у філософську думку Європи (Данте, Л. да Вінчі, Д. Бруно, Н. Макіавеллі, Т. Мор, Т. Кампанелла)

Ще один напрям ренесансної філософії — натурфілософія, тобто філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об’єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452—1519) — архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель.

Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелівський якісний поділ світобудови на «підмісячний» і «надмісячний» світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання загального характеру наукових висновків і принципів.

Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з’являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.

Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473—1543). Його твір «Про кругообіг небесних сфер» започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об’єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.

Приблизно в такому ж напрямі розвивалися думки видатних учених і натурфілософів Відродження, таких, як Джіроламо Кардано, Андреа Везалія, Мітель Сереет, Андреа Чезальпіно.

На зламі XV—XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якоюсь мірою зачіпаючи й Україну (Рутенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469— 1536), Томас Мор (1478—1535), П’єр де ля Рамус (1518—1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої «філософії Христа». Тут на першому плані — етика, розв’язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа — мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.

У цей період також розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469—1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого — фундатором революційної етики.

Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світо-устрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності[3, c. 219-221].

3. Філософія епохи Просвітництва (Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс, Д. Локк, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, Ж.-Ж. Руссо)

Духовними спадкоємцями гуманістів епохи Відродження стали просвітителі XVIII століття. Найгостріше критикуючи і гнівно осміюючи феодальні порядки і церковні догмати, просвітителі підривали ідеологічну основу старого суспільства і створювали нову духовну культуру, засновану на принципах гуманізму, рівності людей, розкріпачення людського розуму і гармонічного розвитку особистості.

Просвітництво — це політична ідеологія, філософія і культура епохи краху феодалізму і встановлення капіталістичних відносин. Термін «просвітництво» був введений Вольтером і Гердером. Німецький філософ і. Кант визначив Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, сутність які складається в широкому використанні людського розуму для реалізації соціального прогресу.

Локк Джон (1632-1704) — філософ матеріаліст, один з перших сформував багато ідей Просвітництва, автор теорії суспільного договору і природного права.

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається Френсіс Бекон (1561–1626). За політичними поглядами він був ідеологом буржуазії. Основні філософські ідеї Бекона викладено в таких працях: «Досліди або повчання моральні і політичні» (1597), «Новий органон (1620), «Про гідність і примноження наук» (1623) та «Нова Атлантида» (видана посмертно у 1627).

Ос­нов­ним твором Ф. Бекона є «Но­вий Ор­га­нон». То­ді ор­га­но­ном на­зи­ва­ли збір­ку трак­та­тів з ло­гі­ки Аріс­то­те­ля. По­нят­тя ор­га­нон (зна­ряд­дя, інс­тру­мент) приблизно рів­но­знач­не по­нят­тю ме­тод. То­му, на­зи­ва­ю­чи свій твір «Но­вий Орга­нон», Френ­сіс Бе­кон про­тис­тав­ляє свій ме­тод ме­то­ду Аріс­то­те­ля, роз­роб­ляє ін­дук­тив­ний ме­тод піз­нан­ня, об­ґрунтовує ос­нов­ні прин­ци­пи ем­пі­риз­му. Го­лов­ним зав­дан­ням фі­ло­со­фії Френ­сіс Бе­кон вва­жав фор­му­ван­ня ме­то­ду на­у­ки – піз­нан­ня при­ро­ди і ово­ло­дін­ня нею си­ла­ми усіх на­ук – під­ви­щен­ня вла­ди лю­ди­ни над при­ро­дою, тоб­то на­у­ка ма­ла ста­ти не са­мо­ціллю, а за­со­бом.

Шефтсбері Антоні Ешлі Купер (1671-1713) — філософ-матеріаліст, естетик, представник деїзму; Шефтсбері естетизує світ, стверджуючи естетичний характер моральної досконалості, малюючи величну картину вічно творимого і творящого космосу з единим першоджерелом щирого, благого і прекрасного.

Толанд Джон (1617-1722) — філософ-матеріаліст, близький до діалектичного трактування сутності миру (здогадка про саморух матерії); у книзі «Християнство без таємниць» виступав проти християнської релігії і церкви; за обвинуваченням у нападках на релігію і моральність книга була засуджена на спалення, а автор засуджений до тюремного ув’язнення, але втік. Головний філософський твір — «Листа до Серени».

Коллінз Вільям Уілкі (1824-1889) — письменник, в художній формі критикував не тільки старі феодальні порядки, але і буржуазні моральні норми, які зароджувалися.

Найбільшу популярність здобули діячі французького Просвітництва: Ш. Л. Монтеск’є (1689-1755), Вольтер (1694-1778), Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), Д. Дідро (1713-1784), Ж. О. де Ламе- три (1709-1751), К. А. Гельвецій (1715-1771), Е. В. де Кондільяк (1715- 1780), П. А. Гольбах (1723-1789).

Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755) — філософ, письменник, історик. В основному творі «Про дух законів» обґрунтовує позицію деїзму; засновник географічної школи в соціології, яка вивчала вплив природних факторів на хід історії; розвивав концепцію функціональної ролі релігії, необхідної для підтримки громадського порядку і збереження моральності.

Вольтер (справжнє ім’я Франсуа Марі Аруз, 1694-1778) -філософ, письменник, публіцист; в художній формі критикував феодальні відносини, деспотичну форму правління, феодально-клерикальний світогляд. В «Філософських листах», «Трактаті про метафізику»; «Філософському словнику» виступав як деїст, у тон же час висловлював ідею про вічність і не-створення матерії, її об’єктивне існування і вічний рух. Дуже вилинув на французьких матеріалістів XVIII століття.

Маблі Габріель Бонно де (1709-1785) — політичний мислитель, історик, утопічний комуніст. Уважав джерелом соціальних бід приватну власність, бачив шлях перетворення суспільства в зменшенні майнової нерівності за допомогою припинення розкоші і обмеження потреб (аскетичний комунізм); визнавав народ носієм верховної влади. Ідеї Маблі сприяли ідеологічній підготовці Великої французької революції.

Руссо Жан Жак (1712-1778) — філософ, письменник, естетик, педагог, ідеолог Великої Французької революції. Видана в 1762 році робота Руссо «Еміль, або Про виховання» за релігійне вільнодумство була засуджена до спалення, а автор на п’ять років іммігрував в Англію. В поглядах на природу Руссо — деїст. Соціально-політичним ідеалом Руссо була республіка, він захищав думку про неправомірну владу, яка діє проти народу, його життєвих інтересів, обґрунтовував право народу на революційне повалення такої влади. У роботах «Чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню моралі», «Міркування про походження і обґрунтування нерівності між людьми» прозорливо описав багато протиріч соціального і науково-технічного прогресу.

Послідовником Бекона став Томас Гоббс (1588–1679), основні ідеї якого викладені у працях «Левіафан» (1651), «Про тіло» (1655), «Про людину» (1658).

То­мас Гоббс ство­рив пер­шу в іс­то­рії фі­ло­со­фії за­кін­че­ну кар­ти­ну ме­ха­ніс­тич­но­го ма­те­рі­а­ліз­му, за­пе­ре­чивши іс­ну­ван­ня душі як особ­ли­вої суб­стан­ції – ті­ла. Та­ка по­зи­ція при­ве­ла його до ме­ха­ніс­тич­но­го ро­зу­мін­ня лю­ди­ни. За Гоббсом,  лю­ди, як тва­ри­ни, – склад­ні ме­ха­ніз­ми, дії яких виз­на­ча­ють­ся зов­ніш­ні­ми впли­ва­ми.

Йдучи за ем­пі­рич­ною тра­ди­цією, зак­ла­де­ною Френ­сі­сом Бе­ко­ном,  То­мас Гоббс вва­жав іс­тин­ним дже­ре­лом піз­нан­ня по­чут­тя. Але, на від­мі­ну від Бе­ко­на, на пе­ред­ній план То­мас Гоббс ви­су­вав проб­ле­ми на­у­ко­во­го ро­зу­мін­ня су­спіль­ства, дер­жа­ви, пра­ва, ре­лі­гій­ної ві­ро­тер­пи­мос­ті. Са­ме ці пи­тан­ня при­вер­та­ли най­біль­шу ува­гу в епо­ху бур­жу­аз­ної ре­во­лю­ції в Ан­глії, су­час­ни­ком якої був фі­ло­соф. Вчен­ня То­ма­са Гоб­бса про дер­жа­ву та пра­во ста­ло ши­ро­ко ві­до­мим. Вчен­ня ба­зу­єть­ся на роз­різ­нен­ні двох ста­но­вищ людсь­ко­го су­спіль­ства – при­род­но­го і гро­ма­дянсь­ко­го. При­род­не ста­но­ви­ще – ви­хід­не, тут кож­ний має пра­во на все, що мо­же за­хо­пи­ти, тоб­то пра­во збігається з си­лою. То­му при­род­не ста­но­ви­ще є стан «вій­ни усіх про­ти всіх».

Томас Гоббс не шко­ду­вав фарб для зоб­ра­жен­ня хи­жос­ті лю­дей у їх при­род­но­му виг­ля­ді, ви­ра­жав цю пох­му­ру кар­ти­ну ві­до­мим да­вньо­римсь­ким прис­лів’­ям «Лю­ди­на лю­ди­ні – вовк». Та­ке ста­но­ви­ще, за То­ма­сом Гоб­бсом, пог­ро­жує лю­ди­ні са­моз­ни­щен­ням. Звід­си вис­но­вок про не­об­хід­ність для усіх лю­дей змі­ни­ти при­род­не ста­но­ви­ще на ста­но­ви­ще гро­ма­дянсь­ке, дер­жав­не. Лю­ди зму­ше­ні ук­лас­ти су­спіль­ну уго­ду для за­без­пе­чен­ня за­галь­но­го ми­ру та без­пе­ки, на ос­но­ві яких і ви­ни­кає дер­жа­ва. Хо­ча з по­ло­жен­ням То­ма­са Гоб­бса про пер­вин­ну аг­ре­сив­ність лю­ди­ни нав­ряд чи мож­на по­го­ди­тись, йо­го ідеї про при­род­не, а не над­при­род­не по­хо­джен­ня дер­жа­ви ста­ли бе­зу­мов­ним кро­ком упе­ред на шля­ху дос­лі­джен­ня проб­ле­ми.

Кондільяк Етьен Бонно де (1715-1780) — філософ, логік, член Французької академії; у своєму головному філософському творі «Трактаті про відчуття» розвивав сенсуалістичну теорію пізнання Локка. В роботі «Мова вирахувань» дав трактування логіки як загальної граматики всіх знаків.

У цю епоху отримала свій розвиток і завершення договірна теорія походження держави, основи якої були закладені ще в працях Т. Гоббса і Дж. Локка. Вчення про «суспільний договір» було особливо послідовно і повно розвинене Ж.-Ж. Руссо.

Діяльність просвітителів багато в чому ідейно підготувала Велику французьку революцію; саме в їх ідеології сформувався і знамените гасло: «Свобода. Рівність. Братерство». На щастя для них, ніхто з великих філософів цієї епохи не дожив до самої революції і не побачив, у що на практиці вилилися їх заклики до свободи, рівності, братерства, засновані на торжество розуму[2, c. 58].

Таким чином, фран­цузь­кі ма­те­рі­а­ліс­ти спіль­но з ін­ши­ми фі­ло­со­фа­ми-прос­віт­ни­ка­ми ві­діг­ра­ли ве­ли­ку прог­ре­сив­ну роль у по­до­лан­ні пе­ре­жит­ків фе­о­да­ліз­му та ре­лі­гій­но­го кле­ри­ка­ліз­му, ут­вер­джен­ні прин­ци­пів гу­ма­ніз­му, вирі­шен­ні фі­ло­софсь­ких та прак­тич­них проб­лем лю­ди­ни і умов її жит­тя.

Висновки

Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців.

На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі. Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії.

Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII—XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках. 
Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана» — К. : КНЕУ, 2008. — 312c.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
4. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
5. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
6. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
7. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
8. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
9. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
10. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). — К. : Ракша М.О., 2009. — 296с.
11. Щебра С. Філософія: підручник для студ. вищих навч. закл. / Сергій Пантелеймонович Щерба (ред.). — Житомир : Полісся, 2009. — 548с.