Актуальність методологічного осмислення філософії права стає все більш значущою, вагомою, оскільки кількість досліджень у цій царині науки невпинно зростає. Крім того, завдяки філософії права можна проникнути в її антропологію і виявити концептуальні засади науки, яку творить людина. Це вдається дослідити завдяки методології.

Метою цього дослідження є розкриття основного змісту методології взагалі та філософії права зокрема. Дослідженням методології філософії права займаються багато сучасних українських вчених-юристів. Серед них: Л. Петрова, П. Рабінович, М. Козюбра, О.Скакун, М. Костицький, А. Козловський, С. Максимов та ін. Цій проблематиці присвячено чимало докторських та кандидатських дисертацій, монографій, навчальних посібників тощо. У зв’язку з цим вчення про методологію філософії права збагачується, в результаті чого з’являються нові завдання.

Завдання кожен автор, дослідник ставить з огляду на ті проблем, які йому доводиться вирішувати. Зокрема, у цій статті висвітлюються методологічні конструкти, в тому числі й детермінанти філософії права. Необхідно встановити ті засади, які формують філософію права.

У філософії права (як і в будь-якій науці) важливо виявити її методологічну основу, засадничі принципи. Для цього потрібно з’ясувати щонайменше дві речі: хто писав і як писав. Тобто читач має наперед визначитися, чи написаний текст йому буде до вподоби, чи збігатиметься з його внутрішнім світоглядом. Відповідь на ці запитання дає одна з перших традиційних тем — методологія навчальної дисципліни.

Методологія як сукупність засадничих наукових концепцій зародилася у Стародавньому світі, розвинулася в епоху Відродження і досі набуває нових нюансів. Фактично сама поява людини зародила певні методологічні установки, що розвивалися упродовж усієї історії людства. Слід згадати філософські школи Стародавньої Греції та Китаю, медитації індійських мудреців, здобутки моральної філософії Київської Русі та інше. Але як самостійна галузь науки методологія виокремилася тільки у ХХ ст. Тобто боротьба за визнання самостійності методології велася довго, а тепер триває змагання за визнання її сутності, детермінантів тощо. Адже всі сформульовані часом ідеї і висновки так чи інакше справили значний вплив на розвиток не одного сучасного суспільства.

Хоча завжди виникали такі державні сили, які змінювали методологічні засади на вигідних для них умовах з метою підкорення однією нацією іншої через різноманітне фізичне чи інтелектуальне поневолення. Як приклад — той факт, що в Україні понад 70 років у минулому столітті панувала марксистсько-ленінська методологія. При цьому відкидалася сама методологія без ідеологічної надбудови. У цьому контексті є підстави говорити про українську національну методологію, адже у зміст методології вкладаються певні ідеологічні бачення, способи управління світоглядом під потрібним кутом зору. З огляду на те, що людям властивий плюралізм думок, ідей, прагнень, їх треба зорієнтувати (інколи навіть насильницьким шляхом) на вибір такої установки творчої діяльності, яка підтримувала б існуючий державний устрій, суспільний лад.

Сьогодні можна вільно вибирати світоглядні установки. Але якщо хтось прагне бути державним діячем, то мусить сповідувати ті методологічні установки, що закладені у програмі певної провладної партії. Тобто є право вибору: користуватися власними методологічними засадами або приєднатися до інших, що ускладнює визначення методологічної належності людини.

Загалом поняття методології — одне з найскладніших, багато- альтернативних і остаточно незрозумілих. Здебільшого під методологією розуміють вчення про методи, підходи та інше. До певної міри це відповідає дійсності. Але потрібно звернути увагу на те, що за допомогою методів, підходів, засобів, прийомів перетворюють, переосмислюють, оцінюють якийсь «матеріал», тобто вони є допоміжними для чогось основного, базового. Кожна методологія пропонує власні установки, методи, підходи, засоби для пропаганди своєї ідеології, для створення єдиного погляду на світ, суспільство. Тобто під методологією слід розуміти набуті установки, сформовані погляди, певну точку зору і взагалі світогляд, який можна реалізувати за допомогою певних методів, підходів та засобів. Самі установки без методів не реалізуються, не є дієвими. Але й використання методів потребує певних правил, які загалом іменуються методикою. Без відповідних методик метод може спотворити засадничу установку, не привести її у суспільну дію. Схематично це можна пояснити так:

МУ — множина установок (у!, у2,…, у_п), МПЗ — множина методів, підходів, засобів (pj, p2,…, p_n), МТ — множина методик (t₁, t2, …, t_n). Перша множина відповідає на запитання «що?», друга — «чим?», третя — «як?».

Кожній установці (y_t, y₂,…, y_n) відповідає певна кількість методів, підходів, засобів (p₁, p₂,…, p_n). А будь- якому методу (p₁, p₂,…, p_n) відповідає також не одна методика його використання (t₁, t₂,…, t_n). Причому одна і та сама методика може бути використана не тільки для одного методу. Те саме стосується конкретного методу, який можна використати для інших методологічних установок.

Отже, методологія визначає інтегроване поняття певних установок, методів і методик. Умовно це можна записати формулою: методологія = установки + методи + методика.

Однак зауважимо, що методологія відображає інформацію, яка міститься здебільшого у підсвідомій зоні. Адже установки стосуються не стільки власне знань, як їх залишку (залишковий мінімум, зріз знань). Тому у підсвідомості для формування методології провідну роль відіграють загальні враження від набутих знань.

Що стосується методів і методики, то вони не залежать від установок і не повністю відображають методологію. Вони є окремими поняттями, лише частина знань про методи і методику допомагають реалізувати установки і тим самим повністю сприяють формуванню методології.

Методологію слід розглядати щонайменше у трьох основних вимірах: науки, професійної діяльності та професійного становлення. Ці методологічні виміри об’єднують певні основи, компоненти, методи, підходи, засоби і прийоми, спільні для кожної з названих сфер окремо. Використання цих методів, підходів, прийомів тощо передбачає прояв різних їхніх властивостей залежно від специфіки виміру. При цьому слід зауважити, що будь- яка методологія визначається двома процесами: формуванням і використанням (застосуванням) компонентів. Методи і методика формування компонентів методології, як правило, не збігаються з методами і методикою їх використання. Загалом можна вести мову про методологію держави, права, сфери діяльності, думки, мови, що підкреслює складність цього поняття.

Методологія науки ґрунтується на антропних пізнавальних можливостях людини, її філософському мисленні, світоглядній інтерпретації підходів інших дослідників. Йдеться не лише про знання, а й, передусім, індивідуальні рефлексивні проекти, плани, моделі, певні принципи, установки, сформовані у процесі життя, інтегративний досвід, що не піддаються перевірці на істинність іншою людиною. Критерієм оцінки у сформованій, вибраній методології є практика реалізації, визнання творчих підходів іншими дослідниками. Однак методологія потребує наукових знань (особливо на стику наук) для поєднання теорії та практики, для вироблення альтернативної (навіть множинної) точки зору, позиції дослідника (у тому числі онтологічних уявлень). Причому альтернативність позиції реалізується ніби за «замовленням» практики, потребами системного світогляду. У цьому випадку системна методологія — це не тільки вчення про процес утворення абстрактних понять про структуру, властивості її складових частин і відносин між ними, а й процедура (серіація, класифікація як логічні операції) включення елементів системи до її складу для виявлення закономірностей природи, що не розкриваються самі. Потрібна певна методологія, певний шлях осягнення, вивчення тієї теорії, на основі якої створюються підходи у дисциплінарних науках, наприклад філософії права.

Зауважимо, що пізнавальними конструктами філософії права і держави можуть слугувати такі методологічні аргументації: методологічні детермінанти (визначники) філософії права, методологія антропології права, методологічно-правові аспекти свобідної волі людини, методологія держави.

Зокрема, до методологічних детермінант філософії права належать: процес входження у право, право у позитивному (державному) і надпозитивному (наддержавному) вимірах; конституція держави, правовий і неправовий закон; онтологія, деонтологія, гносеологія, аксіологія, герменевтика, феноменологія права; інтерес і мета у праві; метафізичне осмислення правової дійсності. Формування філософсько-правових детермінант здійснюється через осмислення історії розвитку філософії права, відродження вчення про природне право, а також теоретичних аспектів філософії права (сутність, об’єкт, предмет, мета, завдання, джерела філософії права, її принципи та функції). Ці концепти дають можливість відрізнити філософію права від інших наук і показати потребу у спеціальних підходах, своєрідних моделях, без яких не можна вибудувати наукову методологію філософії права.

Методологічно правильно побудована та наука, яка ґрунтується на певній сукупності концептів різних наук. Щодо філософії права, то вона потребує обґрунтувань не тільки на основі загальної філософії та позитивного права, а передусім філософії культури, природного права, фізики, біології, математики, природознавства, психології, лінгвістики та ін. На основі цього вибудовується справжня методологічна природа права, є можливість здійснювати широкий методологічний аналіз філософії права, виводити нову методологічну стратегію, що обґрунтовується коеволюційним зв’язком людини з природою, антропологією, синергетикою та іншими сучасними науками.

У методології науки виокремлюють метафізичну інтуїцію, філософський розум, теоретичне мислення, що у праві, відповідно, породжує метафізику права, природно-правову філософію, юридичний позитивізм (В. Ба- чинін) як певну структуру дослідження науки філософії права. Саме теоретичне мислення вимагає не стільки знань, як досить високої культури самого філософського мислення, онто- логогічного й деонтологічного тлумачення (герменевтики) наукового поняття, світоглядного і системного підходу, форми організації та ін., що забезпечує філософія. Філософська наука скеровує теоретичне мислення до того, що методологія формується не лінійно, планово, а синергетично.

Синергетика (як наука про самоорганізацію і самореалізацію природних процесів) доводить, що спосіб мислення людини, її світогляд, наукові установки є результатом нелінійних впливів і наслідків у нестійких (мінливих), незамкнених (відкритих) системах у природі, які накреслюють індивідуальний шлях пізнання правової істини. Звичайно, цей шлях потрібно супроводжувати певними метафізичними, природно-правовими (рідше позитивістськими) нормами.

Отже, синергетика є складовою методології філософсько-правової науки, адже тільки у природному «хаосі» (який є вищим ступенем природного порядку) формуються справжні методологічні орієнтири, яких ще не використовував людський розум.

Сутність нелінійності у методології філософії права полягає в тому, що протягом життєдіяльності у людини свідомо і підсвідомо формуються ті методологічні правові детермінанти, які стають причиною того чи іншого способу мислення, життєвої наукової позиції та світогляду. Ці детермінанти людина активно чи пасивно засвоює, здебільшого не задумуючись над їх конкретним застосуванням на перспективу, а використовує для наявних нагальних потреб. Пізніше, з настанням інших умов, наукові детермінанти виконують іншу методологічну функцію, набувають нової наукової орієнтації. Прикладом такого явища може слугувати відрив електронів від одної орбіти і перехід на іншу, в результаті чого утворюється нова хімічна сполука. Тобто нелінійні природні процеси є своєрідною лабораторією природи, де частково розшифровуються природні закони розвитку, методологічні установки, наукові підходи.

Природно-правові норми дають можливість людині утримувати власне мислення в логічному режимі, у природній послідовності. Тому в методологічному аналізі філософії права важливо додержуватися природно- правових норм, здійснювати наукову творчість відповідно до ступеня усвідомлення цих норм. Тоді розкриття природи нелінійності з природно-правовим обґрунтуванням дасть змогу зрозуміти, що результат суми методологічних причин не рівнозначний сумі результатів методологічних причин, а постійно буде більшим, що завжди підкреслює невикористаний науковий потенціал дослідника.

Таким чином, процес утворення абстрактних понять у сфері методології дослідження на основі синергетично складеної певної ідеології, яка диктує людині стиль поведінки, керує нею у виборі наукового підґрунтя. Зрозуміло, що сформоване наукове підґрунтя потребує подальшого вибору певних методів, яких у науці доволі багато.

Методологія антропології права відображається в екзистенційному праві. Оскільки на зміну філософській антропології прийшов екзистенціо налізм, то методологічними засадами стали не раціональні, інтелектуальні, а ірраціональні, духовні засади. Право, яке не знає меж, перебуває у таємничому замежевому (позарозумовому) світі духовності, має підсвідомі й безсвідомі прояви, володіє трансцендентальними властивостями настрою та почуттів, налаштовує людину на відповідні дії. Причому ці правові дії продуковані не стільки для себе, як для інших, скеровані не стільки у теперішній час, як здебільшого у майбутній; за межами людського існування вони демонструють людину онтологічно, якою вона є. Така екзистенційна методологія олюднює людину.

Методологічно-правові аспекти свобідної волі людини мають велику цінність у тому, що духовна воля людини є онтологічною, а методологічні тенденції є індивідуальними, неповторними. Щоб не допустити свавілля у методологічному виборі, необхідно втримувати свобідну волю у природно-правовому просторі, бути вільним від власної волі. Тобто у виборі методологічних концепцій неприпустимим є вплив свобідної волі людини на руйнівні зміни у природному праві.

Великий вплив на методологію філософії права має й методологія держави, її політика та постулати. Отже, методологічні постулати держави залежать від багатьох чинників. Передусім це стосується форми держави, яка відповідала б суспільній моралі, де формування методологічних установок завжди знаходить свій прояв у реалізації, де існує взаємовідпові ність методології внутрішньої та зовнішньої діяльності, де основним методологічним принципом є справедливість. Методологічне розуміння природи держави випливає з її культурологічної діяльності, яка впливає на розвиток суспільства, як правило, нелінійно, синергетично. Правильна державна методологія є його «іскоркою», яка дає громадянам наснагу для життя і залежить від ступеня досконалості самого суспільства.

Під методологією переважно розуміють шлях дослідження, певну процедуру, яка використовується для отримання конкретного результату. Тому методологія є не лише вченням про методи. Це примітивне розуміння методології, оскільки метод у методології є вторинним, а первинним є світогляд, ідеологія, установки, закладена основа пізнання. По суті, методологія сама розробляє методи, їх типологію і використовує у конкретних дослідженнях.

Отже, методологія філософії права є вченням про синергетично сформований науково-інтегративний досвід, детермінанти якого формують модель філософії права з використанням відповідних методів і методик у межах природно-правового простору.

Активні життєві процеси ХХІ ст. починають менше, рідше вдаватися до детермінантів, стереотипів. Більша увага зосереджується на швидкому орієнтуванні у різних ситуаціях. Можливо, на зміну методологічним детермінантам приходять методологічні орієнтації, що вимагає від філософа права оволодіння високою методологічною культурою. Це завдання може здебільшого виконати певна дія, зокрема методологія юридичної діяльності та методологія професійного становлення.

Методологія юридичної діяльності (як і інші методології) є інтегральним явищем. В її основі перебувають передусім філософія, політологія, історія, націологія, соціологія, психологія, педагогіка, державознавство, правознавство та ін. Кожна з цих основ має свої компоненти — аспекти, що визначають їхню сутність. Наприклад, компонентами філософських основ методології слугують такі аспекти: антропологічні, екзистенційні, духовні, релігійні, етичні, культурні тощо. Кожен із цих та інших аспектів за допомогою відповідного методу використовує спеціаліст для вирішення конкретних завдань. Кожне таке використання методу здійснюється за індивідуальною методикою.

Юридична діяльність характеризується специфічною технологією, що обґрунтована логікою життя, потребами суспільства і держави, вираженими у позитивному праві (чинному законодавстві). Враховуючи важливість юридичної праці, її методологія має бути насиченою інтегральними діями, які безпосередньо не стосуються права. Але, осмислюючи практичну ситуацію, юрист формує для себе певну світоглядну платформу, методологічні основи, компоненти яких він поміщає у правовий простір для вироблення цілеспрямованої юридичної технології. При цьому він вибирає дозволені законом методи і застосовує правомірну методику, що забезпечують йому ефективність професійних дій.

Сутність методології юридичної діяльності зводиться до аспектів самої діяльності, методів її здійснення та методики використання. У результаті практичної діяльності юриста здійснюється комплексне використання всіх видів культури.

Методологія професійного становлення починає формуватися з сімейного, родинного, дошкільного, шкільного виховання, коли формуються певні професійні додатки генетично успадкованих кодів методологічних засад. Генетичні коди людини не бувають негативними, їх потрібно шляхом виховання спрямувати у природно- правове русло.

У професійному становленні юриста філософсько-методологічні засади формуються передусім завдяки розвиткові його професійної творчості, філософії.

Під творчістю розуміється продуктивна діяльність за мірками свободи та оновлення, коли внутрішня самовизначеність змінюється зовнішньою детермінацією людської активності. Елементи творчості притаманні людській діяльності взагалі, але як окремий різновид діяльності характеризуються продукуванням нових результатів. У процесі професійної творчості розкриваються різноманітні характеристики юриста, його приховані закономірності, евристичне мислення.

Для успішного здійснення процесу державотворення велике значення має творче формування у юриста його філософської та наукової культури.

Філософія допомагає людині задовольнити вимоги своєї внутрішньої природи, вона є формою світогляду, різновидом навчання, особливим утворенням культури, наукою про най- загальніші закони розвитку природи людини, суспільства та їх пізнання. Філософія виявляє справжні цінності та орієнтири, є основою пізнання зовнішнього (об’єктивного) і внутрішнього (суб’єктивного) досвіду.

Зовнішній досвід розкриває поверхову форму явища, а внутрішній — сутність явища, його джерела і внутрішні рушійні сили, виявляє причинність явищ і процесів та прояви активності внутрішньої духовної сили. Пізнання здійснюється у нерозривній єдності зовнішніх і внутрішніх характеристик явища, законів буття (онтологічних законів). Це відбувається на рівні відчуттів, почуттів та розуму, що дає змогу людині усвідомити своє місце у світі та мету власного буття. Тим самим філософія не відтворює життєві принципи, а утворює їх. Наявність різноманітних філософських течій, напрямів, тенденцій (особливо тих, що виникли у ХІХ-ХХ ст.) є закономірним процесом, оскільки з різних точок зору, з різних наукових позицій доводить філософію відчуттів, почуттів та розуму.

Суть філософського підходу до професійної творчості юриста полягає в тому, щоб розглядати речі згідно з їхньою сутністю, трактувати життєві чинники онтологічно, постійно перебувати на відстані від людей і подій для того, щоб охопити поглядом усю правову дійсність. Філософський підхід об’єднує пізнавальні зусилля всіх наук, тому єдиної концепції у філософії не існує, є різні схеми пізнання світу, що дають змогу виробити багатопланову стратегію суспільного розвитку.

Основне у філософії — це дослідження, пояснення зв’язків та закономірностей явищ природи, вироблення концептуальних моделей життєдіяльності, усвідомлення необхідності змін у суспільному розвитку та формування онтологічного ставлення людини до світу.

Наукова культура юриста не дублює філософську культуру, а узагальнює її, зіставляє філософські здобутки з досягненнями інших наук.

Наука є важливим чинником у юридичній діяльності. Вона дає змогу виробити і систематизувати професійні знання, набуті у процесі виконання повсякденних службових обов’язків. Наука не має єдиновладного мандата на пізнання. Вловлюючи творчий імпульс, орієнтуючись на здоровий глузд, вона допомагає розвива- тися людині як творчій особистості. Саме творчий пошук шляхів удосконалення юридичної діяльності, її організації, змісту і методики забезпечує накопичення юристом знань, їх використання у практичній діяльності. Отримані знання дають змогу юристові- практику зрозуміти і пояснити правову дійсність та прийняти єдино правильне рішення. Наука, дошукуючись істини, водночас вдається до критики, полеміки й суперечок, що є важливим чинником соціальної регуляції суспільних процесів.

Професійні дії будь-якого юриста часто є емпіричними. Наприклад, слідчий мусить висувати гіпотези, які є науковими припущеннями, істинне значення яких не визначене. Наукова гіпотеза — це особлива форма теоретично зумовленого знання про можливий стан справ в об’єктивній дійсності. А гіпотеза (у практичній формі) виявляється як попереднє судження про закономірний зв’язок явищ, є початковим етапом створення теорії. Гіпотеза як частина норми права містить вказівку на ті життєві обставини, за наявності яких слід здійснювати той чи інший припис права, керуватися диспозицією. Гіпотеза норми права вбирає в себе юридичні факти, що висвітлюють динаміку правовідносин.

Пізнавальний, науковий процес юридичної діяльності розпочинається з думки, вироблення наукової стратегії. Тому сучасна наука поступово змінює курс. Дослідники вважають, що майбутнє людства залежить власне від думки. Матеріалістичний підхід до вивчення процесів і явищ буде витіснений стратегією ідеологічного (природного) розуміння світобудови, життя на Землі. Наука орієнтує практику на пізнання законів Всесвіту, навчання людини основам життєзабезпечення, дотримання нею природної етики. Основною цінністю людства буде моральність, її мірилом — біое- тика. До відкриттів належатимуть наукові досягнення, реалізація яких повністю виключить нанесення шкоди природі, живому світові, життєзабезпеченню людини. Зі зміною наукової стратегії розпочнеться активний процес навернення мислення і свідомості людини до природних законів життєзабезпечення. Людина навчиться коригувати власне існування.

Науковий світогляд, свідомість, думки і дії людини в основі своїй не відповідають життєвому прогресові. За такого розвитку подій ХХІ ст. для людства може стати останнім. Пророцтво про кінець світу — не релігійне марення, а попередження, засноване на знанні законів Всесвіту. Просвітити свідомість людини, змінити її ставлення до природи здатна нова наукова стратегія. Новітнє мислення дасть змогу людині пересвідчитися, що кінець світу настане для неї невдовзі, що думки і дії наперекір природній гармонії ведуть до трагічної межі.

Якщо людина нездорова думками, то вона нездорова і фізично. Кожна клітина тіла наділена біополем. Залежно від спрямування думки змінюється і біополе клітини людини. Добра думка веде до творення, зла — до руйнування. Практичні дії людини — це реалізація її свідомості. Думка, яка не суперечить природному стану речей, здатна відновити раніше порушену клітинну структуру, а розбалансована думка погіршить її стан.

Прояснена свідомість (збалансована думка) не створює напруги у відносинах з оточенням, не засмічує Всесвіт, не обтяжує карму роду, коригує долю, дистанціюється від зла, ворожнечі, шкідливих звичок. Щоб жити інакше, не обов’язково змінювати все довкола, досить змінити власні думки.

Прояснення свідомості людини залежить від двох обставин: надходження в суспільство неперекрученої (природної) інформації та відкритості каналів для сприйняття.

Методологія науки у своїй основі містить творчий задум, ідею вченого осмислення певного досвіду, що нагромадила людина у процесі життєдіяльності, особливо творчо-пошукової, науково-дослідницької роботи. Потреби практики, результати спостережень довкілля, інтереси наукового життя, реальні факти і події висувають перед дослідником конкретні завдання, які потрібно проаналізувати, зіставити з поглядами колег, змінити усталені парадигми, методи й стереотипи мислення. У цьому сенсі важливу роль відіграють інтуїтивні прийоми наукового пошуку, що випливають з методологічних установок дослідника. При цьому враховуються його правила мислення, спрямованого на обґрунтування наукових концепцій.

Отже, прогрес науки філософії права — не самоціль для людини. Він покликаний сприяти її природному розвиткові, не тільки поліпшувати матеріальні умови життя, а й на основі онтологічних засад спонукати людину до виконання внутрішнього імперативу обов’язку. Тому не випадково людина займається науковою діяльністю. Повсякденне мислення, хоча й володіє широким запасом фактів, проте керується практичними мотивами, не вдаючись до наукових доказів. Наукове мислення призводить до дослідження поняття причинності (каузальності), застерігає від помилок як у професійній діяльності, так і поза нею. Саме філософсько-наукове мислення необхідне юристові у розвитку його світоглядних установок, методологічних тенденцій.

Важливою методологічною засадою професійного становлення юриста є його вища етика. Якщо елементарна етика досліджує дії, поведінку людини, то вища етика — свідомість, думки, почуття. Рівень усвідомлення людиною природних законів та свого місця в суспільстві, Всесвіті свідчить про рівень оволодіння вищою етикою. У вищій правничій етиці ніби зашифрована вся «таємниця» професійної діяльності юриста. Ця таємниця — вища моральна (і духовна) програма підсвідомості, що формує професійну духовну структуру юриста, стає методологічною платформою, вираженою у постійно діючому імперативі вищої моралі та духовності. Тоді стає зрозумілим таке: щоб змінити мотиви професійної діяльності юриста, необхідно змінити вищу моральну програму його підсвідомості, що постійно диктує вимоги до кожного професійного кроку. Зміна такої програми — складне завдання, тому краще методологічну програму підсвідомості формувати з самого початку життєдіяльного процесу, наповнюючи її вищими моральними нормами, узгодженими з природно-правовими.

Методологічною засадою професійного становлення юриста є також слово, мовлення, комунікація. Слово, думка — речі матеріальні. Це підтверджують експериментальні дані біофізиків, хіміків, нейролінгвістів тощо. Вміння формувати мовленнєву культуру позитивно впливає на вироблення методологічних установок.

Отже, методологічні детермінанти існують у науці філософії права, юридичній діяльності та професійному становленні.

Відомо, що методологія виконує щонайменше такі завдання: визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища; передбачає особливий шлях, завдяки якому досягається певна науково-дослідницька мета; забезпечує всебічність отримання інформації про процеси чи явища, що вивчаються; сприяє поповненню новою інформацією фонду теорії науки; забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці; створює систему наукової інформації, що

базується на об’єктивних фактах. Тобто методологія — це також методологічно правильний концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Козюбра М. І. Місце філософії права в системі суспільствознавства (до питань про дисциплінарний статус філософії права) // Проблеми філософії права. — Чернівці — К., 2003. — Т. 1. — С. 27-33.
2. Петрова Л. В. Якій філософії права навчають у вищих закладах освіти // Держава і права. Юридичні і політичні науки. — 2003. — Вип. 21. — С. 9-16.
3. Сливка С. С. Філософія права : навч. посіб. — Л., 2010. — 264 с.
4. Філософія права : проблеми та підходи : навч. посіб. / за ред. П. М. Рабіновича. — Л., 2005. — 332 с.