Абстрактність філософії часто ототожнюють з її відірваністю від дійсності. Філософія права — чи ненайпрактичніша з філософських дисциплін. її предметом є феномен, який відіграє роль найміцнішої основи, найефективнішого засобу регуляції як суспільних відносин у цілому, так і стосунків між окремими людьми зокрема. Це явище — право в його різних формах прояву. Коли юрист за фахом і за родом діяльності звертається до аналізу звичних правових процедур, наприклад, судового слідства і пошуку істини як основи справедливого вироку, він неминуче наштовхується на цілу низку філософських проблем, не вирішивши які у той чи інший спосіб неможливо прийняти певне рішення. Так, у наведеному прикладі судове слідство постає складним інтелектуальним процесом, перенасиченим гносеологічною проблематикою: як співвідносяться об’єктивні та суб’єктивні фактори у процесі слідства (адже відомо, що особистість судді значною мірою впливає на характер вироку), якими методами здійснюється пізнання, як розуміється істина, що таке справедливість і який смисл покарання тощо. Ці та безліч інших подібних суто філософських питань просто пронизують всю правову матерію і подібно до того, як у Данте сатана вигукує: «ти не підозрював, що я логік», так і юрист може сказати: «ти не підозрював, що я філософ» [1, 92]. Коли ж вийти за межі конкретних юридичних процедур і заглибитися в аналіз більш фундаментальної проблеми природи права, то взагалі може виникнути запитання: чим є право більшою мірою — правом чи філософією? У будь-якому випадку не можна не погодитися з відомим юристом і правознавцем Є. Спекторським, який наголошував, що «всі три галузі філософії — етика, метафізика і гносеологія — тісно пов’язані з юриспруденцією» [1, 92].

Філософія, займаючись правом, не зраджує сама собі, вона не досліджує одне з явищ зовнішнього світу, вона досліджує саму себе. У цьому розумінні право можна назвати прикладною філософією. Інколи дослідження права значно корисніше для філософії, ніж для самого права, більш ефективніше, ніж філософська саморефлексія.

Право оживляє філософію, пов’язує її з дійсністю, показує, що її категорії, абстракції не порожні схеми, а засоби перетворення дійсності за допомогою права. «Виявивши гносеологічну природу права як такого, ми зрозуміємо, наскільки правильно буде застосовувати до явищ правових тіж самі категорії, під якими ми розглядаємо явища світу конкретного» [2]. Право є джерелом життєвої енергії філософії, оскільки випливає з самих безпосередніх життєвих ситуацій. Філософія ж робить право осмисленим, надає йому всезагального характеру, наближає його критерії до абсолютних критеріїв істини, добра, справедливості. Філософія без права мертва, право без філософії порожнє.

Однак традиція взаємовідносин представників філософії та юриспруденції не відзначається їх особливою прихильністю одне до одного, що не могло не відбитися на науковому співробітництві. Снобізм і зверхність філософів щодо юристів пояснюється тотальним матеріалізмом і меркантилізмом останніх. Цей матеріалізм відображається у предметі діяльності юристів, пов’язаному передусім з відносинами власності, з володінням, користуванням і розпорядженням майном, маєтком, спадщиною, товаром, річчю та ін.; меркантилізм же відображається у бажанні юристів мати непоганий зиск з причетності до регулювання зазначених відносин власності та схильності саму свою професію перетворювати на значну і впливову власність. Тому професія юриста (подібно до професії лікаря чи священика) завжди у народі користувалась авторитетом і визнавалась як така, що дає хороший прибуток і матеріальну забезпеченість. Професія філософа щодо цього є повною протилежністю, тому в їх зверхності не важко розгледіти приховані елементи заздрощів, а в снобізмі — форму психологічного самозахисту. І справді, філософів, як правило, не люблять, адже кому приємна критика. Філософ — це завжди рефлексія, духовна й інтелектуальна напруга, а кому приємна напруга, результатом якої найчастіше бувають сумні істини. За що любити філософа? До того ж філософія не годує людей, та й сам філософ, як правило, ледь зводить кінці з кінцями. Юристи, у свою чергу, зверхньо дивляться на філософів як на ідеалістів і мрійників, відірваних від життя, не здатних закріпитись у ньому, але навчають інших мистецтву життя. Юристи інтуїтивно правильно «б’ють» по віковічному «комплексу життя» у філософів, але абсолютизація юридичного матеріалізму неминуче самих юристів заганяє в капкан дискредитації права і власної професії. Так само абсолютизація філософського ідеалізму відштовхує значну частину прихильників ідеалів рівності та справедливості. Філософія розходиться з правом, у той час як насправді вони потребують одне одного.

Взаємне відштовхування філософії й права часто спостерігається і в сфері наукових досліджень, у якій до причин негації, зазначених вище, додаються ще причини гносеологічного плану. Юриспруденція завжди виявляє себе у сфері конкретного знання, філософія — це завжди система високих абстракцій. Коли філософ судить про право, він до кінця залишається філософом за методами дослідження, його теорія права перетворюється на варіант власної філософської системи і лише віддалено нагадує живе право, що функціонує в суспільстві. «Філософія права» Г. Гегеля — класичний приклад цієї ситуації. Геніальні знахідки Г. Гегеля, звичайно, не мали безпосереднього практично-правового наслідку. Те, що філософ розглядає право не через конкретну норму, інститут, навіть не через сукупність галузей, а загалом право як ціле, сприяє ігноруванню досягнутих результатів величезною армією практичних юристів. Філософів мало цікавить конкретика, юристів — абстрактні ідеї. «Тим гірше для фактів», — заявляють філософи, коли деякі з них не узгоджуються з їхніми схемами. «Закон є закон», — кажуть юристи, якщо він не відповідає ідеї справедливості. Однак у будь-якому випадку філософу не обійтися без фактів, а юристу без ідей, і коли один з них звертається до аналізу права, інший — до філософського обґрунтування своїх принципів, то, як правило, виявляється слабке знання права філософом і відсутність найменшої орієнтації в світі філософських концепцій у юриста. Філософія — це довічний комплекс у юристів, як життя — у філософів. Юрист звикає гордо і впевнено дивитися на життя, але згодом тільки у філософії він починає відчувати і бачити щось вище за себе і свою професію, починає розуміти, що основні постулати і принципи права базуються саме на філософії, в якій він не впевнений, не орієнтується, яку не знає і боїться. Когось це спонукає схилити голову перед філософією, когось — відверто ігнорувати її, що не сприяє ні філософії, ні праву. Філософи мало уваги приділяють праву, тому що воно є лише окремим елементом світу, буття, їхні ж системи мають загальний, онтологічний характер. Мистецтво, релігія, наука, право — це лише конкретні прояви їх онтологічних і гносеологічних ідей, то чи варто займатися тільки правом. З другого боку, тотальна конкретність юридичної діяльності заземлює і не дає піднестися до світу ідей, з часом здається, що немає у цьому й необхідності. Таким чином, і у гносеологічному плані не завжди перетинаються шляхи філософії і права. Складається парадоксальна ситуація, коли взаємною негацією характеризується явища, які онтогенетично споріднені, взаємопронизують, взаємозумовлюють одне одного. Таємниця, як завжди, знаходиться там, де найменше її очікували знайти. Саме у праві й через право філософія здатна подолати свій «комплекс відірваності від життя» і саме у філософії й через філософію право здатне самовизначитись і стати дійсним автентичним правом.

Право наскрізь філософізоване явище. Це виявляється на всіх рівнях правової матерії, стосовно всіх аспектів філософського знання: онтологічного, гносеологічного, логічного, аксіологічного і навіть естетичного. Так, будь-яка національно-правова система, не кажучи вже про ту чи іншу філософсько-правову концепцію, ґрунтується на певній явно чи неявно прийнятій онтології, що зумовлює як політику права загалом і процеси правозастосування, так і методи правового пізнання, засоби розгортання права і правореалізації. Ще у стародавні часи, в античності право трактували як явище космічного походження. Порядок і гармонія космосу є природною основою порядку, що формується державою в соціальному бутті. Коли закони, які встановлюються, не відповідають цьому космічному порядку — руйнуються держави, імперії, хаос поглинає життя суспільства [3]. Рефлексія правової онтології здійснюється і в сучасному світовому правознавстві. Про це свідчить концепція «онтологічної структури права» А. Кауфмана, правова концепція «автономного прояву життя» Г. Хенкеля, який є послідовником критичної онтології Н. Гартмана, а також відома онтологічна концепція «права буття» Р. Марчича [4]. В останнього сутність права — це виключно онтологічна проблема. Існує універсальний космічний порядок — право буття. Будь-який історично встановлений правопорядок ґрунтується на невстановленому порядку буття. Право ідентичне з порядком буття і в основі своїй з ним єдине. Принципом устрою порядку буття є норма, кожна норма позитивного права повинна відповідати буттю, що має структуру норми. Норми позитивного права не можуть бути вигаданими: людина постійно виявляє право, точніше серцевину права, яка міститься в бутті. Право не чиста вигадка людей, воно вкорінене в бутті і тому має метафізичну природу. Саме це мав на увазі вже згаданий вище Є. Спекторський, коли так відповідав на скептичну реакцію щодо метафізики практичних працівників права: «Юристи, які люблять франтувати своїм реалізмом, звичайно, рішуче відкидають як метафізику загалом, так і метафізику юриспруденції зокрема. Але при цьому вони випускають з уваги те, що є два реалізми — реалізм емпіричної, експериментальної науки, яка нічого не визнає, окрім факту, і реалізм метафізики, що приймає за конкретні факти предмети своєї віри. Вони не брали до уваги те, що самі надто часто наближаються до реалізму другого типу. Вони не помічають, що їх реалізм досить часто нагадує «реалізм» тих схоластичних метафізиків середньовіччя, котрі, на відміну від номіналістів, визнавали за універсаліями, за абстрагованими поняттями реальне, конкретне буття, те, що німецькою так добре передається словом «dasein». Світ права — це зовсім особливий світ, мов би надбудований юриспруденцією над емпіричною дійсністю…» [1, 79]. Найбільш очевидна відмінність онтологічних настанов проявляється в зіставленні різних національно-правових систем. Так, романо-німецька система права спирається на онтологію, значною мірою обґрунтованою ще в Гегелівській «Філософії права»: розвиток права узгоджується з розвитком світового, абсолютного духу, для якого притаманні такі властивості, як системність, ієрархічність, повнота, фундаментальність. Відповідно до зазначених настанов розвивались і законодавства у країнах, належних до цієї системи права. Пунктуальність і тотальна систематизованість німецького права, знаменитий Кодекс Наполеона яскраво демонструють, як ті чи інші свідомо чи несвідомо прийняті онтологічні принципи й настанови, певна метафізика реалізуються у позитивному праві й визначають особливості правозастосувальної політики. Англо-саксонська національно-правова система характерна для країн, що історично були батьківщиною емпіричної онтології та філософії прагматизму (Англія, США). Тут право діє, керуючись практичними міркуваннями, тут не будували метафізичні правові системи, а діяли, бо час — це гроші, тому замість громіздкого механізму законотворення, страшенно розтягнутого в часі, створюється механізм прецеденту, ефективний, швидкий, конструктивний, який вирішуючи конкретний спір про право у процесі судочинства, водночас заповнює прогалини у правовій системі.

На рівні гносеології зв’язок філософії і права ще більш очевидний, ніж на рівні онтології. Право — тотально гносеологізоване явище. Більше того, є всі підстави стверджувати, що пізнання постає найглибиннішою сутністю права: є процес пізнання — можна говорити про наявність права, немає пізнання — немає й права. Неможливо винести справедливий вирок, не дізнавшись істинних обставин справи, неможливо прийняти правовий закон, не проаналізувавши, не пізнавши соціальну ситуацію в суспільстві, а прийнявши справедливий закон, неможливо сподіватися на його ефективну дію, якщо не виявити гносеологічні особливості функціювання правосвідомості суб’єкта права. Який би ми не взяли елемент правової дійсності, він завжди є гносеологічно навантаженим, а будь-який факт реалізації права завжди пов’язаний з пев- ною гносеологічною інтенсивністю. Саме ця обставина дає підстави стверджувати, що пізнавальний аспект права є його обов’язковою сутнісною ознакою, а пізнавальна інтенсивність права — необхідною умовою його існування. «Гносеологічна природа права» [2, 8] є об’єктом окремої теоретико- правової науки — гносеології права, предмет якої — вивчення закономірностей правового пізнання як необхідної умови функціювання і розвитку самого права [5].

Деякі правознавці й філософи права, усвідомлюючи надзвичайне значення пізнавальної природи права, зводять всю філософію права до теорії правового пізнання. Так, В. Вальден- берг розуміє філософію права як науку про межі юридичного пізнання. «Тому ми й визначаємо філософію права просто як теорію пізнання права» [6], — такий його висновок. Сучасний дослідник права Д. Керімов так визначає специфіку філософії права: «Філософія права це не що інше як інтеграція всієї сукупності принципів пізнання, вироблених нею самою, загальною філософією і комплексом юридичних наук, застосованих у процесі дослідження специфіки правової дійсності, її розвитку та перетворення» [7; 9, 6].

Розуміння філософії права як теорії пізнання права не може не викликати амбівалентних почуттів у юриста й однозначної симпатії у філософа, та водночас і критики останнього. Дійсно, зведення філософії тільки до пізнання не тільки нівелює її, а й відкидає фундаментальні проблеми взаємозумовленості онтології та гносеології, онтології та аксіології, гносеології та логіки, логіки й аксіології тощо. Та чи інша гносеологія, звичайно, не може не бути зумовленою явно чи не явно прийнятою онтологією, а певна гносеологія зумовлює і специфічну логіку пізнання світу загалом і права зокрема. Тому структура філософії права нагадує спецефічний «філософсько- правовий квадрат», елементами якого є такі розділи знання як онтологія права, гносеологія права, аксіологія права і логіка права. Обмеження філософії права теорією пізнання права є зведенням її тільки до гносеології права. При такому розумінні філософії права вона постає наукою, що задає універсальну макромодель правової дійсності, конкретні ж філософсько- правові концепції є специфічними, індивідуальними проявами цієї універсальної макромоделі. Коли в тій чи іншій філософсько-правовій концепції абсолютизується онтологічний аспект (як, наприклад, у згаданій вище концепції Р. Марчича) [8], то утворюється група онтологічних концепцій права, коли ж абсолютизується гносеологічний аспект — виникають гносеологічні концепції права тощо. Кожна існуюча національно-правова система також є історично конкретним проявом універсальної макромо- делі права. З цієї точки зору філософію права можна визначити як науку про закономірності вивчення сутнісної природи права як динамічної єдності його онтологічних, гносеологічних, аксіологічних і логічних засад.

Не можна сказати, що правознавці не усвідомлюють глибинного взаємозв’язку зазначених аспектів права, але при визначенні предмета філософії права часто акцентують увагу на якомусь одному з них. Так, А. Керімов зазначає, що «предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття». Але відразу зауважує: «Якщо загальна філософія пізнає відповідні об’єкти як в онтологічному, так і в гносеологічному аспектах… то філософія права, спираючись на онтологію права, переважно пізнає гносеологічне їх значення» [9, 4-5]. Насправді філософія права вивчає всі зазначені аспекти права, а головне — закономірності їхньої взаємодії та взаємозв’язку, формулюючи у такий спосіб універсальну макроструктурну теоретичну модель права, здатну бути орієнтиром для аналізу конкретних філософсько-правових концепцій і розвитку реальних правових систем.

Те, що право сьогодні є найбільш ефективним засобом регулювання суспільних відносин, а з другого боку, як ми намагалися показати вище, наскрізь філософізоване явище, дає підстави для висновку, що саме через філософію права як такої, що найбільше впливає на право, філософія може реально впливати і на соціальну дійсність, реалізовувати себе в суспільних відносинах і, отже, знімати свій комплекс «відірваності від життя». У цьому і полягає смисл тези, що філософія права це найпрактичніша з філософських дисциплін. У цьому ж проявляється значення, яке має курс філософії права в системі гуманітарної освіти.

Для майбутніх юристів філософія права — це курс, завдяки якому право як сукупність і нагромадження нормативних актів перетворюється в осмислене духовне явище. «Без філософії права юрист вивчає, власне кажучи, «законознавство», і лише філософія права перетворює його предмет вивчення на правознавство, науку людського світу» [10]. Саме через філософію права юрист засвоює ті віковічні цінності, фундаментальні категорії та інтелектуально-пізнавальні засоби, які згодом слугуватимуть для нього орієнтиром у його правозастосуваль- ній діяльності. Для майбутнього ж філософа курс філософії права має розкрити і підтвердити одну з найважливіших особливостей філософії: дух, ідея є основою дійсності, самою сутністю буття. Будучи найабстрактні- шою наукою, філософія водночас є найконкретнішою, найпрактичнішою наукою. Ідеї та цінності філософії так чи інакше втілюються в життя через право.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Спекторский Е. В. Юриспруденция и философия // Юридический вестник. — 1913. — Кн. ІІ.
2. Камбуров В. К вопросу об отношении философии к юриспруденции. — Томск, 1904. — С. 8.
3. Пермяков Ю. Е. Лекции по философии права. — Самара, 1995. — С. 24—34.
4. Четвернин В. А. Современные концепции естественного права. — М., 1988. — С. 107—115.
5. Козловський А. А. Гносеологія права як наука // Ерліхівський збірпник. — Вип. 2. — Чернівці, 1995. — С. 21-34.
6. Вальденберг В. О задачах философии права // Вопросы философии и психологии. — 1897. — № 40. — С. 926, 928.
7. Керимов Д. А. Основы философии права. — М., 1992. — С. 3-26.
8. Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 1997. — С. 629-635.
9. Керимов Д. А. Предмет философии права // Государство и право. — 1994. — № 7.
10. Котельников А. Философия права как самостоятельный предмет юридического факультета // Наблюдатель, год ХІІ. — 1893. — Июнь. — С. 73.