Вступ

Розвиток державності в Україні передбачає одним з пріоритетних напрямків децентралізацію влади та розвиток муніципалітетів у рамках впровадження світових цінностей та стандартів суспільного розвитку. При цьому одним із завдань проведення економічних реформ у країні є забезпечення фінансової самостійності регіонів. В Україні прийнято та впроваджується значна кількість державних програм, спрямованих на розвиток місцевого самоврядування. Шляхам і методам перерозподілу державної влади присвячена значна кількість праць, оскільки фінансове забезпечення та методика проведення реформ має чи не найважливіше значення.

Одним з джерел та засобів забезпечення наповнення місцевих бюджетів (у межах повноважень, які надаються місцевим органам влади) є місцеві запозичення та форми їх залучення.

Залучення фінансових ресурсів місцевими органами влади у формі місцевих запозичень переважно здійснюється або через випуск облігації місцевих позик, або шляхом залучення кредитів. Останні часом як в світовій фінансовій практиці, так і на вітчизняному ринку боргових фінансових ресурсів часто використовується альтернативний і водночас похідний від облігацій і кредитів інструмент залучення фінансових ресурсів — фідуціарні позики.

У зв’язку з вищесказаним об’єктом дослідження у роботі ми обрали саме фідуціарні позики, механізм їх залучення та можливість використання як інструменту залучення додаткових фінансових ресурсів у місцеві бюджети.

1. Поняття та значення фідуаціарних позик

Для більш повного та коректного розуміння фідуціарних позик необхідно з’ясувати значення цього поняття. Термін “фідуція” (від лат. fiducia) означає угоду, договір, що засновані на довірі. Фідуціаром при цьому виступає юридична чи фізична особа, якій власником надано право здійснювати довірче управління активами.

У юриспруденції до фідуціарних позик відносять ті випадки, коли сторони, прагнучи досягнути певної практичної мети, вибирають для її досягнення таку угоду, правові наслідки якої, як їм відомо, сягають поза дану мету, наприклад, для більшого забезпечення заставоутримувача передають йому заставну річ у власність або, бажаючи доручити іншій особі стягнення за зобов’язаннями, уступають йому зобов’язальну вимогу. Сюди також відносять часто використовуваний повний індосамент із метою тільки стягнення індоссатором з вексельного боржника. Такі випадки раніше відносили до поняття фальшивих або скритих угод та обговорювали таку угоду як просту заставу, просту довіреність. І тільки останнім часом в німецькій літературі та в судовій практиці поширилися протилежні точки зору, за якими в цих випадках слід вбачати не фальшиву, з метою обману, дію, а серйозну юридичну угоду [1].

Спонукаючим мотивом для здійснення фідуціарних угод часто виступає бажання скористатися тими більшими вигодами, які надає така угода порівняно з юридичними діями й угодами, які напряму відповідають поставленій сторонами меті. Як наслідок такої угоди, на фідуціар (покупця згідно з угодою) переходить справжня власність на річ, він стає власником зобов’язання.

Австрійський економіст Людвіг фон Мізес у “Австрійській теорії економічного циклу” щодо фідуціарних позик зазначає: “Випускаючи фідуціарні засоби, зокрема банкноти без золотого забезпечення або поточні рахунки, які не в повному обсязі забезпечені золотими резервами, банки дістають можливість значно розширити свій кредит. Створення цих додаткових фідуціарних засобів дозволяє їм збільшити кредитування, значно перевищуючи ліміт, обумовлений їх власними активами, а також фондами, довіреними їм банківськими клієнтами. Вони вступають на ринок у такому випадку в ролі “постачальників” додаткового кредиту, створеного ними ж, чим викликають зниження ставки відсотка, яка опускається нижче за той рівень, на якому знаходилася би без їх втручання. Зниження ставки відсотка стимулює економічну активність. Активніша кон’юнктура веде до збільшення попиту на виробничі матеріали й робочу силу. Ціни на засоби виробництва та оплата праці ростуть, а збільшення заробітної плати веде у свою чергу до збільшення цін на споживчі товари. Якби банкам довелося відмовитися від таких дій і обмежити себе тим, що вже зроблене, то бум швидко зійшов би нанівець. Але банки не відхиляються від вибраного ними курсу; вони продовжують все більше й більше розширювати кредитування, а ціни й заробітна плата відповідно продовжують рости” [6, c. 15-16].

На офіційному сайті Рахункової палати України розміщено таке визначення фідуціарних позик: “це фінансові операції, які банк або трастова компанія проводить від свого імені, але за дорученням і за рахунок клієнтів. Для фінансування кредиту, що надається позичальнику, фідуціар випускає власні облігації з аналогічними умовами, які потім розповсюджує серед інвесторів”.

Щодо вітчизняного ринку фідуціарних позик, то першу фідуціарну позику обсягом 396.86 млн. дол. США строком на 1 рік було одержано від Nomura International. Строк погашення позики — 12 серпня 1998 р. Позика була профінансована за рахунок випуску облігацій із нульовим купоном. Сукупна номінальна вартість облігацій становила 450 млн. дол. США. Дата початку продажу облігацій — 11 серпня 1997 р. Дохідність розміщення та комісійні Nomura International становили — 12,5% та 0,75% відповідно.

Трохи згодом, 23 жовтня 1997 р., Україна отримала річну фідуціарну позику від банку Chase Manhattan Luxembourg S.A. на суму 98.89 млн. дол. США. Термін погашення позики — 20 жовтня 1998 р. Позика була надана з метою фінансування бюджетного дефіциту. Фінансування було організовано Chase Manhattan через приватне розміщення (private placing) облігацій, тобто облігації були продані відносно вузькому колу наперед відомих інвесторів без включення їх у лістинг будь-якої фондової біржі. Облігації були структуровані як облігації з нульовим купоном. Сукупна номінальна вартість облігацій становила 109 млн. дол. США. Дохідність розміщення та комісійні Chase Manhattan склали — 9,2125% та 0,75% відповідно. Розміщення було проведено серед інвесторів із Близького Сходу.

Ці перші кроки України на міжнародних фінансових ринках варто визнати досить успішними, особливо якщо враховувати відсутність на той момент офіційного кредитного рейтингу. Плата за запозичені ресурси була значно нижчою, ніж на внутрішньому ринку — ринку ОВДП3. Крім того, вихід України на зовнішні ринки запозичень сприяв диверсифікації джерел фінансування. У липні 1997 року, після початку фінансової кризи у Східній Азії — обвалу таїландського бата 2 липня 1997 р., уже можна було прогнозувати значне скорочення в найближчому майбутньому участі нерезидентів в українському ринку ОВДП. Отже, освоєння зовнішніх ринків запозичень було досить вчасним, але частково вимушеним кроком.

Продовження єврооблігаційних запозичень України відбулося в лютому 1998 року. 6 лютого 1998 р. рейтингове агентство Moody’s присвоїло Україні рейтинг “B2” за довгостроковими борговими зобов’язаннями в іноземній валюті, “B3” за довгостроковими банківськими депозитами в іноземній валюті та “Not Prime” за короткостроковими зобов’язаннями. Такі справедливо низькі рейтинги дозволили Україні здійснити запозичення лише під досить великі відсотки.

11 лютого 1998 р. розпочалося розміщення фідуціарної зовнішньої облігаційної позики України на суму 750 млн. нім. марок терміном на три роки під дохідність 16,2% (купонна ставка була встановлена у 16% річних, але ціна розміщення була трохи нижчою за номінал).

Номінал однієї облігації становив 10000 нім. марок. Проценти сплачувалися раз на рік — 26 лютого. Агентами з розміщення (лід-менеджерами) виступали Merrill Lynch International і Commerzbank AG. Розміщення пройшло досить швидко й успішно. Велика частина облігацій була розміщена серед роздрібних німецьких інвесторів. Згодом, у травні 1998 р., ці ж банки здійснили дорозміщення (reopening) цих облігацій на 250 млн. нім. марок. У серпні 1999 р. відбулося ще одне дорозміщення цих облігацій — на 538 млн. нім. марок. Після цього загальна сума випуску досягла 1538 млн. нім. марок.

У березні 1998 р. за допомогою SBC Warburg Dillon Read (лід-менеджер) Україна здійснила випуск 2-річних облігацій на суму 500 млн. ЕКЮ. Номінал однієї облігації складав 10000 ЕКЮ. У зв’язку із заміною ЕКЮ на євро, 1 січня 1999 р. ці облігації були редономіновані в євро. Випуск був здійснений на фідуціарній основі через Bankers Trust Luxembourg S.A. Дата випуску — 17 березня 1998 р. Ціна розміщення — 99,5. Дата погашення — 15 березня 2000 р. Облігації мали купонну ставку в 14,75%. Головним платіжним агентом (principal paying agent) виступав Deutsche Bank Luxembourg S.A.

За рахунок цих двох позик — у дойчмарках та в ЕКЮ — за підсумками 1998 року Україна була на п’ятому місці в списку емітентів боргових цінних паперів, деномінованих в євро (або в інших валютах із корзини євро) [7, c. 65-66].

Таким чином, випуск фідуціарних позик в Україні обмежується в основному державними позиками. Однак у листопаді 2002 року був здійснений перший випуск єврооблігацій за фідуціарною схемою українською компанією — ЗАТ “Київстар GSM”.

На першому тижні жовтня 2002 р. відбулося присвоєння компанії “Київстар” довгострокового кредитного рейтингу “B-” із стабільним прогнозом міжнародним рейтинговим агентством Standard & Poor’s. Одночасно Standard & Poor’s присвоїло рейтинг “B” запланованим до випуску Dresdner Bank AG сертифікатам участі в синдикованому кредиті на суму 150-200 млн. дол. США, мета випуску яких — залучення коштів для фінансування передбачуваної позики ЗАТ “Київстар GSM” на аналогічну суму. Тобто випуск єврооблігацій передбачався на фідуціарній основі.

Стосовно місцевих запозичень в Україні випущена єдина фідуціарна позика як місцеві запозичення. Наприкінці липня Київ вийшов на ринок єврооблігацій. 29 липня 2003 р. було випущено 5-річну фідуціарну позику на суму 150 млн. дол. США. Дохідність розміщення склала 8,75%. Розміщення облігацій відбулося за номінальною вартістю (тобто купонна ставка теж склала 8,75%). Дата погашення — 8 серпня 2008 р.

Згідно з українським законодавством ніхто, крім Уряду України, напряму не міг випускати зовнішніх облігацій. Саме тому Києвом була застосована схема фідуціарної позики. Банк Dresdner Bank AG виступив емітентом так званих нот участі в позиці Києву. Потім банк надав Києву кредит у сумі 150 млн. дол. США (у розмірі надходжень від розміщення нот). При цьому банк не надає гарантії платежів — обслуговування боргу за нотами повністю залежить від можливостей міста Києва щодо обслуговування боргу за кредитом Dresdner Bank.

Юридично така транзакція була складною. Її реалізації допомагали декілька юридичних радників. Юридичним радником лід-менеджерів з питань українського права була фірма “Шевченко-Дідковський і Партнери”, а з питань англійського та німецького права — Clifford Chance. Компанія Baker & McKenzie виступала як юридичний радник з питань англійського, німецького та українського права для мерії Києва.

На сьогоднішній день згідно з п. 6 ст. 7 Закону України “Про цінні папери і фондовий ринок” облігація має номінальну вартість, визначену в національній валюті, а також якщо це передбачено умовами розміщення облігацій, — в іноземній валюті [1]. Тобто вихід муніципалітетів на міжнародний ринок позичкових капіталів став відкритішим, за винятком обмежень, установлених Бюджетним кодексом України щодо можливості залучення зовнішніх запозичень місцевими органами влади.

Тому цілком можливо, що найбільші українські міста підуть саме цим шляхом, здійснюючи облігаційні запозичення переважно на міжнародному ринку. Здійснення Києвом у кінці липня — на початку серпня 2003 р. фідуціарної зовнішньої облігаційної позики обсягом у 150 млн. дол. США є певним підтвердженням цієї гіпотези. Тобто перше облігаційне запозичення українських муніципалітетів за останні 5 років (після довготривалої перерви, пов’язаної з оголошенням дефолту за місцевими запозиченнями Одеси й Автономної Республіки Крим) здійснене саме на міжнародному ринку [5, c. 10, c. 83-84].

2. Аналіз фідуаціарних позик в  Україні на сучасному етапі

Механізм фідуціарного кредиту передбачає надання за рахунок бюджетних коштів молодіжних кредитів на придбання житла, отримання Українською державою зовнішніх позик від іноземних кредиторів, забезпечених облігаціями зовнішньої позики. В останньому випадку фідуціантами є безпосередні інвестори-кредитори, які доручають фідуціарію, в ролі якого виступає синдикат, створюваний ними для організації видачі і контролю за поверненням кредиту, або інший уповноважений агент, який безпосередньо надає позику вигодонабувачу, яку уособлює Міністерство фінансів України.

Наведений вид довірчих відносин виникає на підставі складного юридичного факту. Кабінет Міністрів приймає рішення про отримання зовнішньої позики і випуск облігацій зовнішньої позики, призначає агентів — уповноважених комерційних банків, уповноважених забезпечувати організацію випуску державної позики, оплату і погашення облігацій, укладення і контроль виконання відповідних договорів, у тому числі купівлі-продажу облігацій.

При видачі фідуціарної позики уповноважений банк або синдикат є фідуціаріями, оскільки, виступаючи від свого імені як позикодавці, вони дійсно виконують волю держави чи інших позикодавців за цільовим використанням і поверненням наданих ними коштів через видачу позик або випуск облігацій зовнішньої позики.

Банк від свого імені, але за рахунок чужих грошових коштів і за чужим інтересом здійснює надання позики шляхом укладення договору грошової позики або у формі організації проведення емісії облігацій.

У серпні 1997 року Україна через Міністерство фінансів України вперше вийшла на міжнародний фінансовий ринок з метою отримання комерційних позичкових коштів. Ці запозичення здійснювалися у формі фідуціарних позик.

Фідуціарні операції це фінансові операції, які банк або трастова компанія проводить від свого імені, але за дорученням і за рахунок клієнтів. Для фінансування кредиту, що надається позичальнику, фідуціар випускає власні облігації з аналогічними умовами, які потім розповсюджує серед інвесторів.

До такої схеми позик Мінфін вдався у зв´язку з відсутністю на той час у чинному законодавстві повноважень на безпосереднє розміщення облігацій зовнішніх державних позик. Тобто, розміщення зовнішніх боргових зобов´язань через облігації здійснювалося за допомогою іноземних посередників.

Надалі більшість цих зовнішніх фінансових зобов´язань було переоформлено в облігації зовнішньої державної позики [10, c. 87].

Такі запозичення мали одну позитивну відмінність від традиційних позик міжнародних фінансових організацій та зв`язаних (товарних) кредитів іноземних держав, яка полягає у можливості вільно, без додаткових умов і обмежень, їх використовувати.

Проте, у зв`язку із вкрай низьким кредитним рейтингом України ці позики вважалися високоризиковими для кредиторів і тому надавалися на короткі терміни під відносно дуже високі відсотки та під державні гарантії.

Так, якщо від МБРР позики отримувалися на термін 17-20 років під 7відс., то фідуціарні позики отримувалися Мінфіном України на термін 1-3 роки під відс. від 10 до 17.

Аналіз фінансових умов отримання таких позик свідчить, що Україна отримувала їх на більш жорстких умовах ніж інші країни.

Зокрема, Росія і Казахстан залучали подібні кошти за ставкою 9,25 відс., а Литва 8 відс. річних.

Протягом 1997-1999 років Міністерство фінансів України здійснило комерційних (фідуціарних) запозичень на суму 2,5 млрд. дол. США, у т. ч. у 1997 559 млн. дол.США, у 1998 1652 млн. дол. США, у 1999 році 289 млн. дол. США.

Це відразу позначилося на структурі джерел фінансування дефіциту бюджету (питома вага зовнішнього фінансування у 1998 році перевищила 63 відс.), призвело до зростання державного боргу та погіршило його структуру через короткотерміновий характер цих позик.

На сьогоднішній день суттєвою проблемою у сфері боргової політики України є досить значне використання зовнішнього позичкового фінансування, а відповідно, вітчизняна економіка є вразливою до дестабілізуючого впливу зовнішніх факторів.

Обсяг державного та гарантованого державного боргу України у 2010 році становив 39,9 відсотка до ВВП (1 083,1 млрд. грн.), що у 1,4 рази перевищує показник 2009 року, у 2,3 показник 2008 року та 4,9 рази показник 2007 року (табл. 1) [5].

Таблиця 1

Показники	2005	2006	2007	2008	2009	2010
Державний борг	63145,4	66113,8	71294,3	130689,6	226996,3	323475,2
у % до ВВП	14,3	12,1	9,9	13,8	24,8	29,9
Внутрішній борг	19188,3	16607,7	17806,4	44666,5	91070,1	141662,1
у % до ВВП	4,3	3,1	2,5	4,7	10,0	13,1
Зовнішній борг	43957,1	49506,1	53487,9	86023,1	135926,2	181813,1
у % до ВВП	10,0	9,1	7,4	9,1	14,9	16,8
Гарантований борг	15001,2	14434,7	17450,5	58720,8	90907,8	108760,2
у % до ВВП	3,4	2,7	2,4	6,2	9,9	10,0
Внутрішній борг	1,0	1,0	1001,0	2001,0	14062,8	13827,8
у % до ВВП	0,0	0,0	0,1	0,2	1,5	1,3
Зовнішній борг	15000,2	14433,7	16449,5	56719,8	76845,0	94932,5
у % до ВВП	3,4	2,7	2,3	6,0	8,4	8,8
ВСЬОГО	78146,6	80548,5	88744,8	189410,4	317904,1	432235,4
у % до ВВП	17,7	14,8	12,3	20,0	34,8	39,9

 

Слід відмітити, що частка державного та гарантованого державного боргу у ВВП в середньому за 2008-2010 роки склала 31,5 відсотка, тоді як за 2005-2007 роки — 14,9 відсотка; внутрішнього державного боргу перед юридичними особами в середньому за 2008-2010 роки склала 8,6 відсотка, тоді як за 2005-2007 роки — 1,7 відсотка, перед банківськими установами за 20082010 роки — 0,6 відсотка, тоді як за 2005-2007 роки — 1,6 відсотка. Частка зовнішнього державного боргу у ВВП за позиками, наданими міжнародними організаціями економічного розвитку, склала відповідно 5,9 і 2,4 відсотка, за позиками, наданими закордонними органами управління, 1,32,0 відсотка [13, c. 53-54].

Із 5 фактично отриманих позик, 4 — згідно з рішенням Президента України та Кабінету Міністрів України призначалися для фінансування поточних витрат державного бюджету та фінансування дефіциту і тільки одна позика, у сумі  81 млн. 750 тис. дол. США для погашення державного боргу (фактично для реструктуризації раніше отриманої позики).

Зважаючи на неможливість здійснення у значних обсягах внутрішніх запозичень через реструктуризацію боргу Уряду перед Національним банком України і комерційними банками, та втрачену довіру громадян у зв’язку з незадовільним вирішенням проблеми погашення раніше вилучених заощаджень, Уряд України у тривалій перспективі не має альтернативи складенню та виконанню профіцитних бюджетів, які, в свою чергу, можуть мати негативний вплив на темпи зростання економіки та добробуту громадян [10, c. 102].

3. Шляхи вдосконалення формування фідуаціарних позик у зовнішній заборгованості України

Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про основні напрями бюджетної політики на 2012 рік» від 4 червня 2010 року № 2318-VI до основних чинників, що визначають характер і напрями боргової політики в Україні на 2011 рік, належать: утримання обсягу державного боргу на економічно безпечному рівні (до 40 % від ВВП) шляхом здійснення державних запозичень з метою забезпечення економічної та фінансової стабільності; вжиття заходів для проведення активних операцій, пов’язаних з управлінням державним боргом та ліквідністю єдиного казначейського рахунка, у межах граничного обсягу державного боргу на кінець року; надання гарантій Кабінетом Міністрів України в обсязі не більше, ніж 3 % валового внутрішнього продукту для реалізації інвестиційних та інноваційних проектів, спрямованих, зокрема, на розвиток експортного потенціалу національної економіки [10, c. 103].

Існуючі на даний час інститути, які визначають особливості боргової політики України, не у достатній мірі забезпечують вплив боргових інструментів на темпи та якість економічного зростання, тому необхідним є підвищення якісного рівня функціонування механізму регулювання державного боргу, що надасть можливість для посилення стимулюючої функції державних фінансів. Боргова політика має забезпечувати створення сприятливих умов для збільшення обсягів виробництва відповідно до інноваційного напряму економічного розвитку та структурно-інституційних перетворень.

Боргова політика має бути узгодженою з пріоритетами бюджетної політики. Середньострокове прогнозування та планування боргових зобов’язань має ґрунтуватися на агрегованих показниках соціально-економічного розвитку. При прогнозуванні та плануванні належить враховувати показники, які характеризують динаміку стану економіки з урахуванням впливу зовнішніх чинників, визначати взаємний вплив фінансово-бюджетних і соціально-економічних показників, оптимізувати розподіл та оцінити ефективність використання запозичених ресурсів у короткостроковій, середньостроковій та довгостроковій перспективі для виконання пріоритетних напрямів розвитку економіки та соціальної сфери.

Визначення пріоритетів боргової політики є одним з важливих завдань бюджетної політики. В умовах економічної рецесії необхідні відповідні інституційні зміни у системі регулювання державного боргу.

Інститут регулювання державного боргу має ґрунтуватися на сукупності форм, засобів, механізмів формування та реалізації завдань боргової політики, які визначають умови взаємовідносин учасників кредитного ринку.

До основних пріоритетних напрямів розвитку системи регулювання державного боргу слід віднести: забезпечення безумовного виконання боргових зобов’язань; розвиток ефективного ринку державних цінних паперів; мінімізація вартості державних запозичень; створення умов для здійснення корпоративних запозичень, вдосконалення системи моніторингу зовнішніх запозичень корпоративного сектора.

Слід відмітити, що до переваг здійснення зовнішніх запозичень належать: отримання додаткових фінансових ресурсів у вітчизняну економіку без необхідності перерозподілу наявних ресурсів всередині країни; можливість залучати засоби в умовах обмежених можливостей внутрішнього ринку; зовнішні запозичення формують певні орієнтири щодо прибутковості для корпоративних емітентів, що розміщують свої боргові папери, і таким чином можуть сприяти зниженню вартості запозичень для вітчизняних компаній.

До переваг внутрішніх позик належать: залучення внутрішніх запозичень не пов’язане з валютними ризиками для державного бюджету; внутрішні запозичення стимулюють розвиток внутрішнього фінансового ринку тощо.

Враховуючи поточну ситуацію у вітчизняній економіці, у середньостроковій перспективі необхідним є збільшення внутрішніх запозичень [11, c. 94-95].

У цілому вирішення питання щодо балансу між внутрішніми і зовнішніми запозиченнями залежатиме від кон’юнктури вітчизняного і світового фінансового ринку, успішності вирішення завдань розвитку внутрішнього ринку державних запозичень, забезпечення сприятливої макроекономічної ситуації.

У середньостроковій перспективі необхідним є забезпечення збалансованих за термінами та структурою державних цінних паперів, більш широкого вибору інструментів ринку цінних паперів.

З метою розширення запозичень на внутрішньому ринку потрібно реалізувати комплекс заходів, спрямованих на забезпечення диверсифікованої за термінами та обсягами пропозиції учасникам ринку цінних паперів; підвищення прозорості позикової політики, забезпечення ефективного взаємозв’язку з інвестиційними співтовариствами, стимулювання зростання рівня довіри інвесторів до вітчизняного боргового ринку та вдосконалення його інфраструктури.

Збільшення ринку державних внутрішніх зобов’язань буде сприяти підвищенню рівня розвитку вітчизняного фондового ринку. У зарубіжних країнах державні зобов’язання займають важливу частину в портфелях інституціональних учасників фондового ринку, будучи високонадійним довгостроковим інструментом інвестування.

Враховуючи характер розвитку вітчизняного ринку державних запозичень у середньостроковій перспективі, політика в галузі державних зовнішніх запозичень повинна спрямовуватись на вирішення таких завдань: збереження присутності України як суверенного позичальника на міжнародних ринках капіталу; підтримка репрезентативної кривої прибутковості щодо державних боргових зобов’язань в іноземній валюті.

Отже, в умовах економічної рецесії боргова політика має реалізувати адаптаційно-регуляторний потенціал з метою виходу на поступове економічне зростання. Основою боргової політики як інструменту державного регулювання економіки повинні стати стратегічні напрями керування державним боргом [6, c. 18-19].

Висновки

Отже, у практиці позиково-кредитних відносин застосовується своєрідний і специфічний вид позик і кредитів, заснованих на особливій, фідуціарній довірі, зумовленій існуванням між його учасниками фідуціарних відносин. У зв´язку з цим такі позики і кредити часто називають фідуціарними.

У найбільш загальному вигляді фідуціарними є позики і кредити, видачу і повернення яких здійснюють кредитори від свого імені, але на замовлення і за рахунок коштів довірителя в інтересах визначених останнім осіб.

Суб´єктний склад фідуціарної позики і кредиту передбачає наявність трьох учасників правовідносин: фідуціант — держава чи певна особа — власник позикових коштів, фідуціарій — банк чи небанківська кредитно-фінансова організація, уповноважена надавати позику (кредит) за рахунок фідуціарно наданих позикових коштів, і вигодонабувач — особа, яка виступає позичальником.

Механізм фідуціарної позики (кредиту) передбачає передачу державою, іншими суб´єктами цивільного права належних їм коштів (наприклад, бюджетних) уповноваженому комерційному банку виключно для видачі за їх рахунок позик чітко визначеному колу позичальників (наприклад, безробітним особам), які повинні використовувати позику з дотриманням її цільового характеру (наприклад, виключно на ведення підприємницької діяльності).

На відміну від звичайної позики фідуціарна позика надається не з власних коштів позикодавця, а за рахунок і на умовах, визначених власником цих коштів, які уповноважена особа (наприклад, банк) у подальшому надає від свого імені позичальнику.

Фідуціарна позика і кредит засновані на особливій довірі, якою користується особа-фідуціарій, що взяла на себе обов´язок майбутньої зворотної дії — забезпечення (організацію) повернення позичальниками виданих їм позикодавцем позик з боку особи, яка має здійснювати цю дію (платіж у фідуціарній позиці), тобто довіра, яку фідуціант (власник позикових коштів) надає фідуціарію (позикодавцю).

Список використаної літератури

1. Закон України “Про цінні папери і фондовий ринок” від 23 лютого 2006 року № 3480-IV.
2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР.
3. Закон N 4282-VI «Про Державний бюджет України на 2012 рік»
4. Про основні напрями бюджетної політики на 2012 рік : Постанова Верховної Ради України від 04 червня 2011 р. № 2318-VI // Відомості Верховної Ради України від 13 серпня 2011 року. — № 32. — С. 1 119.
5. Постанова Кабінету Міністрів України № 207 від02.2003 р. «Про затвердження Порядку здійсненнязапозичень до місцевих бюджетів»,- www.rada.gov.ua
6. Варфоломєєв С. Ринок Українських міжнародних облігацій // Аналітичний огляд. — К., 2003.
7. Варфоломєєв С. Український ринок муніципальних облігацій // Аналітичний огляд. — К., 2003.
8. Заверуха І. Б. Державний борг України: проблеми правового регулювання / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л. : видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. — 309 с.
9. Козюк В. В. Державний борг в умовах ринкової трансформації економіки України / Тернопільський держ. технічний ун-т ім. Івана Пулюя. — Т. : Карт-бланш, 2002. — 238 с.
10. Офіційний сайт Міністерства фінансів України // [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www.minfin.gov.ua/.
11. Акімова І. Становлення ефективної системи регулювання місцевих запозичень в Україні / І. Акімова, Т. Вахненко // Економіка. Фінанси. Право. – 2004. – № 5. – С. 15–19.
12. Кириленко О. Історичний досвід, стан і перспективи розвитку місцевих запозичень в Україні / О. Кириленко, А. Лучка, Б. Малиняк // Журнал європейської економіки. – 2005. – № – С. 82–104.
13. Юрій С. Управління зростанням на основі боргу і Україна // Журнал європейської економіки. – 2007. – Т. 6. – № 1.