Вступ

У середині першого тисячоліття нової ери в господарстві тогочасних суспільств відбулися карди­нальні зміни, зумовлені появою і розвитком нових відносин, які в науковій літературі дістали загальну назву феодалізм, або аграрне суспільство. Феодальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.

В історіографії феодальне господарство харак­теризується такими загальними ознаками: проти­річчя між дрібним селянським виробництвом і ве­ликою власністю на землю; монополія феодалів на землю, що полягала в принципі «немає землі без сеньйора»; умовний характер земельної власності, пов’язаний з військовою службою, наявність васально-сеньйоріальної системи; позаекономічний примус, особиста залежність селянина від землевласника; наявність ренти (натуральна, відбіркова і грошова); панування натурального господарства, при якому продукти праці використовувалися для задоволення власних потреб виробника, другорядна роль обміну. Основними господарськими формами були феодальний маєток, ремісничий цех і торгова гільдія. Класичним зразком феодального суспільства в літературі вважається французька модель. Але в кожній країні процеси феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси, відмінності.

У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три етапи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — період ґенези (становлення) феодалізму, час виникнення феодального землеволодіння і держав феодального типу. Другий етап (XI — XV ст.) — період утвердження феодальних відносин, розвитку феодаль­них міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товарного виробництва, зміцнення економічних зв’язків між регіонами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристократії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету перетворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії незалежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послугувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.

Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії — одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд — земля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у приватній власності. Фолькленд — наділ, яким володіли згідно з «природним правом» і який не був об’єктом купівлі — продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю.

1. Етапи становлення і характерні риси феодалізму в Західній Європі

У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська та родоплемінна. Розрив між ними був великий. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у IV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходило до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку.

У новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується у найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, установлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, формування феодальної ієрархії, значний розвиток ремесел і торгівлі);

3) пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час впроваджувалися технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрукування та ін., формуються централізовані держави.

Ця періодизація не єдина і не безспірна, проте, на нашу думку, вона повністю дає змогу врахувати зміни, які відбувалися у феодальному способі виробництва в Західній Європі. Для інших регіонів хронологічні межі феодалізму, звичайно, будуть дещо іншими.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали в приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її держателями на різних умовах аж до права спадкового користування;

— різні форми й ступені позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— низький у цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

Ці характерні ознаки не вичерпують усіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника пануючого класу, пов’язаною з обов’язками несення військової служби та інших повинностей на користь вищого сеньйора. Сеньйор також вважався власником цього феоду. Така специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії та особистих васально-ленних зв’язків.

У межах феодальної вотчини (французька сеньйорія, англійський манор) здійснювалась експлуатація селян, що стала основою для вилучення феодальної ренти. Феодальна земельна рента — це частина додаткового продукту залежних селян, яку безплатно, безеквівалентно привласнює землевласник. Вона є економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу.

У період становлення феодалізму переважала відробіткова рента в поєднанні з продуктовою. У XI—XV ст. у зв’язку зі зростанням міст, поширенням товарно-грошових відносин поряд із попередніми двома формами набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в утримання селянам і жили за рахунок натурального та грошового оброків. Цей процес, що дістав назву комутації ренти, вів до зростання економічної незалежності селянського господарства.

На думку сучасних дослідників, процес становлення феодалізму йшов трьома шляхами.

Перший — як результат синтезу протофеодальних елементів пізньоантичного та варварського суспільства (Північно-Східна Галлія, ряд південнослов’янських народів). Швидше розвивалися ті регіони, де варварський елемент синтезу переважав над античним. У варварських племен елемент нового ладу знаходив вираження у використанні рабів за патріархальним типом як землевласників, поглибленні соціального розшарування, посиленні влади військових вождів і королів, усе більшому розвитку мирних відносин, які підривали систему військової демократії.

Другий — так званий безсинтезний шлях генезису феодалізму, який проходив без греко-римського і варварського синтезу або з дуже слабким його елементом (Англія, Скандинавія, Південна Шотландія, частково Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія).

Третій тип складався на основі синтезу пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, які сформувалися у варварському суспільстві з явною перевагою античних початків (Візантія, Південна Галлія, країни Середньоазіатського регіону).

2. Формування сеньйоріального господарства

У VIII — на початку IX ст. основою господарської організації франкського суспільства стала феодальна вотчина — сеньйорія. Розміри її були різні: великі — кілька сот гектарів і більше (3—4 тис. селянських дворів); середні (з 3—4 сотнями дворів); дрібні (кілька десятків дворів). Як засвідчує «Капітулярій про вілли» Карла Великого (кінець VIII ст.), земля у вотчині ділилася на дві частини — на панську або домен (становила приблизно 25—30 % площі), до якої входили панські орні землі, і землю, яка перебувала в користуванні залежних селян і складалась із наділів. Землі вотчинника лежали черезсмужно з ділянками селян, тому панувала примусова сівозміна. Селяни виконували регулярну панщину 2—3 рази на тиждень у сезон сільськогосподарських робіт. Селянські господарства включали двір з будинком, будовами, орним наділом, інколи із садком і виноградником. Селяни користувалися неподільними общинними лісами і пасовиськами.

Залежне селянство каролінзької вотчини ділилося на три групи: 1) колони — їх було більшість — особисто вільні, але перебували в поземельній залежності; 2) раби-серви — поземельно й особисто залежні; 3) літи, які посідали проміжне становище, перебуваючи під патронатом якого-небудь феодала і тримаючи наділ у спадковому користуванні. Поступово ця різниця стиралася і селяни злились у єдину масу залежних, що платили оброк і відбували панщину.

Реміснича праця поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним. Усю продукцію, за окремими винятками, споживали всередині вотчини, продавали періодично лише надлишки, а купували те, що не вироблялось у вотчині. Проте торгівля не справляла значного впливу на загальний рівень економічного життя.

Каролінзька імперія розпалась у 843 р. на Західно-франкське королівство, що поклало початок Німеччини і Середньої Франції, до якої входили землі вздовж Рейну, Рони та Італії. Розпад великої держави є свідченням завершення процесу феодалізації франкського суспільства. Будь-яка країна Європи являла собою систему вотчин, кожна з яких була за суттю суверенною державою. Феодальна роздробленість — вагома ознака феодальної системи, що сформувалася. Феодалізація — це перетворення алоду в утримання; зникнення вільних общинників і поява залежних та кріпосних держателів; утворення феодальної власності на землю і виникнення пануючого класу феодалів, землевласників-воїнів.

У X—XI ст. у Франції пануючий клас повністю відділився від інших прошарків, монополізувавши всю власність на землю. Це було відображено у правовій нормі «нема землі без сеньйора». Під їхню владу потрапляли общинні угіддя, за користування якими залежні селяни тепер відбували визначені повинності. Оформлялися баналітетні права сеньйорів: монополія на піч, виноградний прес і млин, які раніше були в колективній власності общин. У завершеному вигляді склалася феодальна ієрархія.

Значна частина доходів ішла на задоволення престижних потреб феодала. Інвестиції становили лише 6—10 % доходу. Здебільшого ці кошти витрачалися на придбання важких колісних плугів, пресів для виготовлення вина, олії, на будівництво печей для хліба, млинів, доріг, мостів, ринків, ярмарків. Селяни зобов’язані були користуватися цими об’єктами за визначену плату. Навіть у сільській таверні подавали вино і пиво, з яких утримувався збір на користь власника землі. Ця система давала змогу феодалам одержувати додатковий дохід і називалася баналітетною.

Формування феодальнозалежного селянства завершилося в XI ст. Основною категорією стали серви, поземельно й особисто залежні від сеньйорів. Збереглась невелика група селян-віланів, які були особисто вільні, але перебували в поземельній і судовій залежності.

Значний прогрес у розвитку продуктивних сил і підвищенні продуктивності сільського господарства спостерігався в X—XIII ст. Поліпшився обробіток ґрунту (оранка до чотирьох разів), поширилося трипілля. Розчистки під ріллю перелогових земель і лісів набули масового характеру. Аграрна економіка розвивалася переважно екстенсивним шляхом. Відбувалася так звана внутрішня колонізація земель. Використання мінеральних добрив — відомих у цей час вапна й мергелю (осадна гірська порода) — обмежувалось районами їх добування. Органічних добрив було мало, оскільки переважало пасовищне скотарство. Про дефіцит їх свідчив той факт, що будь-який слуга феодала отримував як нагороду «гній від однієї корови та її теляти». Розширення посівних площ і зростання врожайності (у Франції, за даними 1321 p., пшениця давала урожай 1 : 11,6) супроводжувалися підвищенням продуктивності праці й утворенням додаткового продукту. Сеньйорам стало вигідно отримувати ренту у формі частки селянського врожаю. Тому в XII—XIII ст. вони почали ліквідовувати панські розорювання та практикувати роздачу всіх доменіальних земель на утримання селянам.

Поширилася так звана чиста сеньйорія. Продуктова рента дуже швидко змінилася грошовою, оскільки французькі села зазнавали щораз більшого впливу з боку міст.

Основним постачальником продукції на ринку став селянин. Це дало кілька наслідків. Уже в XII ст., маючи значні кошти, селяни почали викуплятися з неволі. Умови викупу були дуже тяжкими, особливо в церковних феодалів. За користування землею, яка залишилася у власності феодалів, селянин платив грошову ренту — ценз, тому його почали називати цензитарієм, а його ділянки — цензивою.

Феодали зберігали судову владу над селянами, але як вільні люди вілани-селяни могли звертатися до королівського суду. Стати вільним селянин міг також за участь у хрестових походах. На зміну становища селянина значний вплив справляла класова боротьба.

Розвиток ринкових відносин привів до зростання диференціації селянства. Можливість закладати або продавати цензиву призвела до того, що в XIV—XV ст. з’являються збіднілі селяни. Неспроможні виплатити свій борг, вони змушені були найматися на роботу до сеньйорів, а також до заможних сусідів. Так виник клас найманих робітників. У цей самий час виник новий вид селянського утримання землі — оренда. Сталися зміни і в становищі панівного класу. З XIV ст. головною формою зв’язку між сеньйорами та їхніми васалами стало не умовне земельне дарування, а так званий рентний феод, коли васал отримував за службу не відповідну ділянку землі, а тільки ренту з неї.

Набула поширення система феодальних контрактів, коли васал за службу отримував лише грошову винагороду. Панство все більше зосереджувало свої інтереси не на веденні господарства, а на військовій та адміністративній службі. Отже, васальні зв’язки відривалися від земельних держань і перетворювалися на грошові відносини, що призвело до розпаду попередньої феодальної ієрархії.

За рівнем розвитку від Західно-Франкської держави в IX—XI ст. значно відставали німецькі герцогства, хоча тут з’явилися великі земельні власники і залежне від них селянство, але процес феодалізації протікав повільно. Довше збереглася алодіальна власність різних станів суспільства, в тому числі вільних селян, у поєднанні з денними володіннями. Лени (те саме, що франкські феоди) більш тривалий час (до XI ст.) залишалися не спадковими.

Особливо важлива роль у процесі феодалізації Німеччини, на відміну від Франції, належала єдиній ранньофеодальній державі з сильнішою владою, тому період феодальної роздробленості почався в Німеччині значно пізніше.

У VIII—IX ст. особливістю аграрних відносин було те, що тут не селяни отримували землю від феодалів, а навпаки, ранньофеодальна вотчина освоювала вільне село. Селяни поступово втягувалися в залежність, виникли села «змішаного типу», в яких були володіння одного або кількох вотчинників, наділи вільних селян і господарства залежних кріпосних.

Таке село зберігало порядки сусідської общини-марки, що пояснює сповільнення аграрного перевороту в Німеччині, який завершився лише в XI ст. Як і у Франції, тут складалися великі та малі світські й церковні вотчини, експлуатація селянства здійснювалася частіше у формі панщини й оброчних платежів.

Період завершення феодалізації в німецькому селі був пов’язаний із розвитком політико-правових інститутів імунітету та баналітету. Для селян це означало спочатку судову, а потім вотчинну залежність від феодала. До кінця XI — початку XII ст. змішане село перетворилося у феодальне.

Феодалізація землі зумовила появу серед селян особисто залежних манципій і сервів, частина яких працювали на землі, а частина були дворовими людьми феодала, поземельно залежних прекаристів і особисто вільних власників своїх наділів — алодистів. Відбулося розшарування і серед пануючого класу, у X ст. сформувалася ієрархія король — князі — вільне панство, у X—XI ст. з’явилося рицарство.

Розвиток продуктивних сил, піднесення міського ремесла, як і у Франції, втягнули німецьке село в товарно-грошові відносини, що викликало зміни в аграрних відносинах. Зростання населення породжувало земельний голод. Ця проблема вирішувалася за рахунок внутрішньої та зовнішньої колонізації. У XII—XIII ст. відбувся розпад старої вотчинної системи і виникла чиста сеньйорія. На відміну від Франції, де селяни зберегли права на свій наділ, у південних і північно-західних німецьких землях селяни перетворилися в орендарів — майєрів. У південно-західних районах збереглася так звана закам’яніла сеньйорія з доменом, спадковими селянськими держаннями і панщиною, хоча й тут відбувався частковий перехід до грошової ренти. Це привело до зникнення найважчих форм особистої залежності селян, багато з них здобули особисту свободу, але часто цей процес супроводжувався втратою спадкових прав на землю. Посилилося розшарування селянства.

Розвиток ринкових відносин у XIV—XV ст. все більше втягував у ринкові зв’язки селян і феодалів. Проте на початку XIV ст. в економіці Німеччини, як і в усій Західній Європі, спостерігалися певні ознаки занепаду. Негативні наслідки спричинили характерні для цього періоду «ножиці цін» — високі ціни на ремісничі вироби і низькі на сільськогосподарські продукти, особливо на зерно. Ситуацію загострила епідемія чуми у 1348—1349 pp., епідемії 60—70-х років, війни, ряд неврожайних років. Зникла майже 1/5 частина поселень. Зменшення населення зумовило невигідність у широких масштабах товарного зернового господарства, що вело до скорочення посівних площ. У розвитку аграрного сектору Німеччини в XIV—XV ст. намітилося дві тенденції. Перша характерна для раніше колонізованих земель на схід від Ельби, друга — для земель на захід.

На схід від Ельби було багато вільних селян, які утримували 2/3 орної землі. Рицарство, намагаючись збільшити прибутковість своїх володінь (почав зростати попит на хліб для вивезення його за рубіж, особливо в Нідерланди), почало зганяти селян із землі та використовувати їх на панщині. Це поклало початок масовому особистому закріпаченню наприкінці XV ст. як бідняків, так і заможного селянства.

Перебудова вотчини на захід від Ельби зумовлена частковою або повною відмовою від панської оранки, що поліпшило становище значної частини селян. Тут склався прошарок вільних заможних селян — майєрів. Вони вели господарство на великих наділах площею 20—40 га, платили великі чинші та використовували працю бідних селян. У Південно-Західній Німеччині, де панувала чиста сеньйорія, переважало дрібне селянське господарство, феодали намагалися погіршити умови оренди, використовували особисті й судові повинності селян, прагнули відновити їхню особисту залежність, що призвело до селянських бунтів.

3. Феодальна рента: зміст, історичні форми

У межах феодальної вотчини (французька сеньйорія, англійський манор) здійснювалась експлуатація селян, що стала основою для вилучення феодальної ренти. Феодальна земельна рента – це частина додаткового продукту залежних селян, яку безплатно, безеквівалентно привласнює землевласник. Вона є економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу.

Розрізняють такі історичні форми феодальної ренти:

• Відробіткова рента (панщина);
• Рента продуктами (натуральний оброк);
• Грошова рента (грошовий оброк).

Зазвичай ці три види існували одночасно, але в різні історичні періоди один із видів превалював.

У період становлення феодалізму переважала відробіткова рента в поєднанні з продуктовою. У ХІ-ХУ ст. у зв’язку зі зростанням міст, поширенням товарно-грошових відносин поряд із попередніми двома формами набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в утримання селянам і жили за рахунок натурального та грошового оброків. Цей процес, що дістав назву комутації ренти, вів до зростання економічної незалежності селянського господарства.

Період раннього середньовіччя характеризувався досить низьким рівнем розвитку продуктивних сил, що визначало форми особистої та поземельної залежності селянина від феодала. Основною формою взаємин феодала та селянина була так звана феодальна рента, яка виступала в трьох видах: у вигляді відробіткової ренти (панщини), продуктової ренти (натуральний оброк) та грошової ренти (грошовий оброк). З розвитком ринку, в період трансформації феодальних відносин у капіталістичні починає переважати рента грошова. Процес переходу до грошової ренти від двох перших форм рентних відносин називається комутацією ренти. При цьому феодальна залежність селян звичайно зменшувалась або зовсім знищувалась (за викуп). Подібного типу господарства переважали у більшості країн Західної Європи.

У господарствах з виробництвом додаткового продукту переважно в панському господарстві (домені), як правило, превалювала відробіткова рента (і не лише панщина на панському полі, а й обслуговування панських млинів та інших підприємств). У такому разі феодальна залежність доходила до прикріплення селян до землі (кріпосництва). Для цього потрібні були відповідні економічні та політичні умови, в першу чергу вигідні для феодала поставки місцевої сільськогосподарської продукції (найчастіше хліба) на більш або менше віддалений ринок, а також могутня централізована держава, здатна прикріпити селянство до землі. Господарства подібного типу переважали в Східній Європі, де ці умови були в наявності.

Основними характеристиками розвитку аграрної сфери в цілому був процес швидкого освоєння нових земель, відомий в історії як процес внутрішньої колонізації. Він сприяв не лише кількісному зростанню економіки, але й серйозному якісному прогресу, адже повинності, що накладалися на селян на нових землях, мали переважно грошовий, а не натуральний характер. Це сприяло зростанню господарської самостійності та підприємливості селян, підвищенню продуктивності їхньої праці. Розширюються посіви олійних та технічних культур, отримали розвиток виноробство та виготовлення олії.

Врожайність зернових зростає і досягає рівня сам-4 — сам-5. Зростання селянської активності та розширення селянського господарства приводили до скорочення господарства феодала, яке в нових умовах виявлялося менш вигідним.

Прогресу в сільському господарстві також сприяло звільнення селян від особистої залежності. Рішення про це приймалося або містом, поблизу якого жили селяни і з яким вони були тісно пов’язані (як соціально, так і економічно), так і сеньйором-феодалом, на землях якого вони жили. Зміцнювалися права селян на їх наділи, якими вони могли вже певною мірою розпоряджатися: передавати у спадок, закладати, здавати в оренду і навіть продавати або дарувати. Так поступово формується і зростає земельний ринок.

В ІХ—Х ст. посилюється суспільний поділ праці, що сприяло нагромадженню виробничого досвіду та вдосконаленню продукції, яка вироблялася. У великих маєтках з’являються спеціалісти як сільськогосподарського виробництва (виноградарі, скотарі тощо), так і, що найважливіше, професіонали-ремісники. Як і селяни, вони були спочатку утримувачами землі, яку обробляли для задоволення власних потреб, проте саме їх ремісничі вироби ставали тією рентою, яку вони сплачували феодалу.

Саме розподіл праці стає основою для виникнення товарного виробництва, тобто виробництва продукції на продаж. Поступово професіонали-ремісники починають обслуговувати своїми продуктами не лише феодалів, але й місцеве селянство, що веде до утворення місцевих ринків, які спочатку були дрібними. Власне, це створює передумови для переведення ремісників на грошову ренту, адже розвиток обміну збільшує й грошові потреби феодалів.

Переведення на оброк ремісників відриває їх від землі й змушує йти в ті місця, де, перш за все, був стійкий збут їх продукції або постійні замовники. Ремісники осідали на перехрестях доріг, поблизу феодальних замків та монастирів, що врешті-решт приводить до відродження старих та появи нових міст у Західній Європі.

Виникнення міст стало результатом розподілу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства, а також комутації феодальної ренти.

Середньовічне місто виникає як осередок ремісників та торгових людей. У Західній Європі феодальні міста перш за все з’явилися в Італії та Франції: Венеція, Генуя, Марсель, Піза тощо. Міста виникали на землях короля або великих феодалів і були їм досить вигідними, адже вони приносили значні доходи у вигляді податків від ремесла та торгівлі. Одночасно власність феодала на землю, де виникає місто, означала певну досить істотну залежність від феодала.

У період розквіту феодалізму населення міст усе більше обтяжує їх підлегле становище щодо сеньйора (феодала), який володіє міською землею та регламентує життя міщан. Це приводить у ХІІ—ХІІІ ст. до так званих комунальних революцій — від відкритих збройних виступів до викупу мешканцями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. В результаті комунальних революцій велика кількість міст завойовують самостійність, отримують самоврядування. В Італії виник ряд міст-республік: Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; в Німеччині — імперські міста: Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Головна перемога жителів міст (міщан) полягала в тому, що вони домоглися особистого звільнення від кріпосної залежності. Це ж створювало сприятливі умови для більш ефективного розвитку ремесла та торгівлі.

Комутація ренти в XIV—XV ст. сприяла тому, що селянське господарство стало конкурувати з доменіальним. Це ставало невигідним, феодали все частіше відмовлялися від панщини, що призвело до нестачі робочої сили. У цих умовах держава ухвалила низку законів (1349, 1351, 1361, 1388 pp., відомих як «робоче законодавство»), за якими всі особи від 12 до 60 років, хто не мав засобів до життя, обов’язково повинні найматися на роботу. Невиконання закону загрожувало ув’язненням. У такий спосіб феодали намагалися розв’язати проблему залучення робочої сили, повертаючи у свої манори віланів, що від’їхали до міст. Це викликало низку селянських повстань (найбільше 1381 р. під керівництвом Уота Тайлера). Незважаючи на свою поразку, селяни отримали право викупу. Наприкінці XIV — на початку XV ст. більшість із них стали вільними.

Звільнення селянства стало причиною ліквідації доменіального господарства, землі почали здавати в користування або оренду. Дрібне селянське і поміщицьке господарство нового типу стало основним постачальником продукції на ринок. Наприкінці XV ст. виділилася верхівка селянства, яка в Англії становила 15 %: йомени. У цьому середовищі поширювалася фермерська оренда. Появилося нове дворянство — джентрі, що майстерно пристосовувалося до нових умов ринку.

Як бачимо, у V—XV ст. аграрний сектор західноєвропейського регіону мав деякі спільні риси: насамперед формування великого феодального землеволодіння — англійський манор, французька й німецька сеньйорія, які оброблялися працею різних категорій залежних селян (сервів, віланів, котерів, копигольдерів); розвинута система імунітету та васально-ленних відносин; виникнення міст і розвиток товарно-грошових відносин; тенденція до посилення впливу товарно-грошових відносин на аграрний сектор: поступове згортання доменіального господарства феодалів, зростаюче значення натуральної, а потім грошової ренти, звільнення селян від особистої залежності, посилення їхнього майнового розшарування, зростання економічної ролі сільського господарства.

Отже, феодальна рента — одна з форм земельної ренти, існувала у вигляді відробіткової (панщина), продуктової (натуральний оброк) і грошової ренти.

Висновки

У більшості європейських країн зміцнення феодальних відносин припадає на X — XIII ст., коли феодали встановлюють владу над селянами. Ступінь їх залежності від сеньйора у різних країнах була неоднаковою. Так, у Франції, де залишилися сліди від галло-римських рабів і колонів, феодальні відносини розвивалися активніше, ніж в інших країнах. У країнах Європи залишалася велика кількість вільних селян-общинників, які мали значний вплив на соціально-економічний розвиток.

Залежні селяни за своїм складом були далеко не однорідними. У різних місцях навіть однієї країни вони виконували різні повинності. Найбільш поширеною формою феодальної експлуатації була панщина (відробіткова рента). Спочатку селяни відбували на полі феодала зі своїм реманентом і робочою худобою. Крім цього, вони виконували цілий ряд інших обов’язків: будівництво замків і доріг, транспортування вантажів, утримання військових загонів. Натуральний і грошовий оброки в Х-ХІ ст. були порівняно невеликими і дуже часто виступали як доповнення до панщини.

У XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах Європи починається процес викупу селян із феодальної залежності. Поштовхом для цього стали хрестові походи. Викуп був дуже поширений у тих районах, що примикали до великих ремісничих і торгових центрів. Але не всі селяни змогли викупити повинності, тому що для цього потрібні були значні суми грошей. Селяни часто зверталися до міських лихварів, які забезпечували свої позики землею. Так з’явилася іпотека (позика під заставу землі). Хоч певні форми феодальних повинностей в деяких країнах зберігалися до середини XIX ст., у більшості країн Європи селяни стали особисто вільними в Італії у XIII ст., у Франції в XIV ст., в Англії у XV ст.

Список використаної літератури

1. Буряк, П. Історія економіки та економічної думки: навч. посібник/ Петро Буряк, Володимир Юкіш, Тетяна Овчиннікова; за ред. П. Ю. Буряка; М-во освіти і науки України, М-во фінансів України, Львівська держ. фінансова академія. — К. : Хай-Тек Прес, 2010. — 479 с.
2. Золотих І. Історія економічних вчень: навчальний посібник/ Ірина Золотих. — К. : Центр учбової літератури, 2013. — 184 с.
3. Історія економічних учень: підручник: у 2 ч. — 3-тє вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2006. — Ч. 1. — 2006. — 582 с.
4. Ковальчук, В. Історія економіки та економічної думки: навч. посіб./ В’ячеслав Ковальчук, Микола Лазарович, Михайло Сарай. — К. : Знання, 2008. — 647 с.
5. Любохинець, Л. С. Історія політичних та економічних вчень: навчальний посібник/ Л. С. Любохинець, В. М. Шавкун, Л. М. Бабич; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Хмельницький нац. ун-т. — К. : Центр учбової літератури, 2013. — 292 с.
6. Проскурін П. Історія економіки та економічних учень: економічна історія індустріальної цивілізації: навч. посіб./ Петро Проскурін; М-во освіти і науки України, Держ. вищ. навч. заклад «Київський нац. екон. ун-т ім. Вадима Гетьмана». — Вид. 2-ге, допов. і перероб. — К. : КНЕУ, 2008. — 396 с.
7. Ходзінський, К. Г. Економічна історія України та провідних країн світу: навч. посібник для студ. екон. навч. закл./ К. Г. Ходзінський, П. П. Мазурок. — 2-ге вид., випр. — Львів : Магнолія 2006, 2008. — 150 с.
8. Шевченко О. Історія економіки та економічної думки: сучасні економічні теорії: навч. посібник/ Олена Шевченко. — К. : Центр учбової літератури, 2012. — 276 с.
9. Юхименко П. Економічна історія: навчальний посібник/ Петро Юхименко. — 3-тє вид., виправл. і доповн. — К. : Вікар, 2012. — 341 с.