Вступ

Кожна людина живе і діє у певному соціальному середовищі, соціальному оточенні. Саме соціальна зумовленість діяльності людини, її зв’язок і взаємодія з навколишнім соціальним світом і є тими факторами, які перетворюють людину з біологічної одиниці на соціальну, тобто на особистість. Особистість відзначається самостійністю у вчинках, здатна нести за них відповідальність і розв’язувати проблеми, контролювати свою поведінку.

Серед механізмів регулювання соціальної поведінки першість належить соціальним нормам, які безпосередньо впливають на вибір індивідом нормативної поведінки.

До факторів, які впливають на соціалізацію особистості та на вибір людиною відповідальної поведінки в групі, належать, по-перше, згуртованість колективу і сформованість групових норм. Саме рівень згуртованості значною мірою визначає міру групового тиску і прояв конформності з боку кожного учасника групи. Стаючи членом згуртованої групи, особистість може відчувати страх бути відторгненою нею. Тому люди схильні дотримуватися групових норм. Тому групи можуть справляти по-тужний тиск на індивідів, спонукаючи їх до зміни своєї поведінки та атитюдів згідно з прийнятими в них стандартами. Такі зміни поведінки є особливо характерними для референтних груп, належність до яких має для індивіда важливе значення. Вони справляють вагомий вплив на індивідуальну, відповідальну з їхнього погляду, поведінку, породжуючи таким чином конформність поведінки особистсоті. Усе це, на переконання дослідників, може породжувати соціальні страхи, які базуються на невпевненості особистості у власних можливостях і достоїнствах, на побоюваннях того, що оточуючі можуть засудити, образити тощо.

1. Підходи до визначення факторів соціалізації

Соціалізація особистості — одна з тих фундаментальних проблем соціально-гуманітарного пізнання, актуальність вивчення яких не слабшає з часом. Більш того, з урахуванням реалій сучасного російського суспільства, що знаходиться на етапі трансформації, необхідність розробки проблеми соціалізації лише посилюється. Це викликано, з одного боку, висування нових вимог до особистості з боку суспільства, розмивання і девальвація системи традиційних цінностей, механізму соціалізації поколінь і порушення спадкоємності між ними, модернізацією найважливішою сфер життя суспільство, впровадження чужих йому духовних цінностей, витіснення і забуття вітчизняним культурних традицій, відповідаючих за соціокультурний імунітет суспільства.

На сучасному етапі існує багато варіантів визначення соціалізації, але всі вони тяжіють до її розуміння як процесу, завдяки якому людина засвоює і навчається підкорятися соціальним нормам. Соціалізація індивіда в більшості своїй розглядається як процес входження його в світ конкретних соціальних зв’язків і інтеграції особистості в різні типи соціальних спільнот через культуру, цінності та норми, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Становлення особистості визначається не стільки біологічними передумовами, скільки умовами життя й виховання, в яких дитина засвоює суспільний досвід (Л. С. Виготський). Соціальна ситуація розвитку, згідно з Л. С. Виготським, є своєрідним, специфічним для даного віку, вийнятковим, єдиним і неповторним відношенням між дитиною й навколишньою дійсністю, яка визначає весь спосіб життя дитини, її соціальне буття, особливості її свідомості [5].

В основі соціалізації особистості лежить соціалізація й соціальний розвиток її потреб і способів їхнього задоволення.

Основні моменти соціалізації: включення індивіда до системи соціальних відносин — оволодіння індивідом соціальними формами діяльності, придбання індивідом соціальних якостей, засвоєння індивідом світу духовних і матеріальних цінностей, знань, накопичених людством.

Соціалізація є результатом взаємодії трьох основних факторів:

1) соціального виховання;

2) біологічних якостей індивіда;

3) особистого досвіду (особистої, індивідуальної діяльності).

У свою чергу характер соціального виховання і його форми визначаються, насамперед, існуючим суспільним ладом і відповідною йому матеріальною і духовною культурою.

Необхідно зазначити, що процес соціалізації відбувається за допомогою механізмів, під якими розуміють: прогресивну взаємну акомодацію між людською істотою, що активно росте, і мінливими умовами, в яких вона живе (Ю. Бронфенбренер), ідентифікацію і відокремлення особи (В. Мухіна), закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації та інтеграції в процесі розвитку особи (А. Петровський). У науковій літературі можна диференціювати дві групи універсальних механізмів соціалізації: перша група — психологічні і соціально-психологічний механізми соціалізації.

До психологічних механізмів належать: імпрінтинг (закарбовування в пам’яті); наслідування — дотримування якогось прикладу, взірця; екзистенціальний натиск — неусвідомлюване засвоєння норм соціальної поведінки; ідентифікація — процес неусвідомлюваного ототожнення людиною себе з іншою людиною, групою; рефлексія — внутрішній діалог щодо сприйняття або невизнання певної цінності; друга група соціально-психологічні механізми соціалізації, які соціально формують засвоєння людиною, здебільшого на неусвідомленому рівні, норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її найближчого оточення[6].

Соціальний досвід дитини є вагомим чинником формування її картини світу, оскільки він несе відбиток тієї культури, до якої він належить, і пронизаний суспільно-об’єктивними значеннями і емоціями [9]. Саме культура формує свідомість особистості, утворенням якої є картина світу, надаючи особливого значення нормам, правилам, традиціям, цінностям та переконанням, які властиві для даного суспільства [2, с. 11].

Засвоєння суспільних цінностей відбувається у ході соціалізації дитини через її ідентифікацію з певними референтними групами у міру все більш активного включення в багатопланові і різнобічні суспільні відносини, у міру розширення її різноманітних зв’язків із навколишнім світом, набуваючи в межах його індивідуальності суб’єктивного значення та сенсу, формуючи й збагачуючи картину світу [8].

На думку психологів, одні й ті ж чинники в одному випадку сприяють, а в іншому — перешкоджають оптимальному розвитку особистості дитини, в тому числі формуванню її картини світу. Так, взаємини в батьківській сім’ї, ставлення до дитини з боку батьків можуть формувати позитивний погляд на світ і на саму себе; і ті ж самі фактори, але з іншим психологічним змістом можуть сформувати негативне світобачення, призвести до неадекватного розвитку потреб і мотивів, низької самоповаги, недовіри до оточення [3].

Однак варто наголосити, що людина не просто засвоює і відтворює наявні в суспільстві зразки і програми, а перетворює їх на наповнені особистісними смислами цінності, установки, орієнтації, творчо трансформує їх самим плином власного життєвого шляху [2].

Попри велику кількість соціальних інститутів, які впливають на становлення дитини дошкільного віку, центральне місце у цьому процесі, безумовно, посідає сім’я. Саме в ній дитина набуває навичок взаємодії і спілкування з людьми, у неї формуються уявлення про світ та про себе в ньому, різноманітні особистісні якості, тобто закладається фундамент повноцінного розвитку особистості.

Так, наприклад, Т. Парсонс в ролі основного механізму соціалізації визначає пристосування. Більшість дослідників стверджують, що адаптацію можна розглядати як складову соціалізації і як її механізм. У психологічній літературі розрізняють два види адаптації — психофізіологічна та соціально-психологічна, що перебувають у взаємозв’язку. При цьому соціально-психологічна адаптація являє собою оволодіння особистістю ролі під час входження в нову соціальну ситуацію, це — конкретний процес соціалізації. Адаптація є лише одним з елементів соціалізації поряд з іншим, не менш важливим, — активністю особистості, її творчим вибірковим ставленням до середовища, активним відтворенням соціального досвіду, перетворенням наявних соціальних умов і форм. Отже, соціалізація постає як єдність адаптації та активності особистості: засвоєння норм і цінностей соціального середовища відбувається у взаємозалежності і взаємозв’язку з активністю індивіда.

Як ми вже з’ясували, особливу роль у соціалізації особистості покладаються на соціальні інститути суспільства. Так у дослідженні Н. Голованової, зазначено, що становлення особистості в процесі соціалізації відбувається трьома взаємопов’язаними шляхами: стихійно, цілеспрямовано або спонтанно, причому виховання є провідним механізмом цілеспрямованої соціалізації [7, с. 171]. У відповідності традиційній моделі соціалізації, інститути і механізми соціалізуючого впливу діяли одностайно, то нині спостерігаються протилежні погляди, різносторонні впливи, що в свою чергу призводить до дезорієнтованості особистості.

Досить цікавою виглядає класифікація чинників соціалізації особистості запропонованою А. Мудриком. Він виокремлює чотири групи чинників соціалізації: мегачинники (космос, планета, світ); макрочинники (країна, етнос, суспільство, держава); мезочинники (регіон, місто, село); мікрочинники (соціальні інститути) [8].

Стрижнева цільова орієнтація, яка визначає ефективність системи соціального виховання, передбачає перенесення акценту в роботі всіх соціальних інститутів з боротьби з наслідками на викорінення причин негативних явищ, різного роду відхилень у моральному, фізичному, духовному становленні особистості; формування виховують відносин в соціумі, і, перш за все, у сфері сім’ї, сімейно-сусідському оточенні, серед дітей і дорослих; створення системи своєчасного збереження і зміцнення морального і фізичного здоров’я кожної особистості, сім’ї, навколишнього середовища. Пріоритет у формуванні особистості, в соціальному вихованні, таким чином, належить родині. Сім’я виступає не як допоміжний засіб, потрібне для збереження і відтворення існуючих в державі відносин, а як головна умова реалізації задатків і здібностей людини, що росте, найважливіший виховний інститут, який володіє унікальними засобами, широким діапазоном впливу на соціальний розвиток особистості. Гуманістичну спрямованість цього розвитку визначають моральні взаємини, атмосфера розуміння в сім’ї. Суспільство і держава повинні, не підміняючи сім’ю, всі свої зусилля спрямовувати на зміцнення і розвиток її виховного потенціалу, забезпечення всебічної допомоги, оздоровлення та створення нормальних взаємин в сім’ї і її мікросередовищі.

Існує модель соціального виховання: особистість-сім’я-суспільство заснована на первинності особистості дитини і його сім’ї. Держава, суспільство, будь-які його інститути є вторинними по відношенню до них.

Примат особистості і сім’ї в соціалізації, вихованні та розвитку особистості школяра найбільш повно забезпечується в інтегрованих, цілісних моделях виховання, що передбачають включення в виховничо-освітній процес всього наявного у суспільства арсеналу засобів і можливостей з метою безперервного розвитку особистості.

Виховання як педагогічно спрямоване формування особистості дитини в умовах відкритої мікросередовища передбачає усунення роз’єднаності в діяльності вихователів, перш за все, на особистісному рівні. Це зобов’язує кожного вихователя: а) виходити з єдиного уявлення про дитину, адекватному того, яким він є насправді (на основі діагностики особистості і її оточення), не підходити до нього з вузьковідомчих позицій, відповідних професійної компетенції кожного; б) будувати виховну діяльність на основі єдиних цілей, поетапно вироблених конкретних завдань соціального виховання і повноцінної реалізації кожним суб’єктом своїх, специфічних функцій; в) ґрунтуватися на конкретній (стосовно особистості зростаючої людини), що об’єднує всіх програмою виховання — програмі спільної цілеспрямованої діяльності всіх вихователів з надання допомоги у формуванні особистості; г) керуватися єдиним критеріальним підходом у визначенні результатів узгодженої виховної діяльності (на кожному віковому етапі розвитку особистості та у взаємозв’язку всіх сфер її діяльності) з тим, щоб більш точно, (приблизно до конкретної особистості) визначати виховні завдання на майбутній період.

З погляду соціально-психологічного підходу соціалізація полягає у формуванні соціального досвіду індивіда, що здійснюється в процесі його взаємодії із своїм найближчим середовищем та оточенням.

Соціально-психологічні механізми — психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки. 

2. Чинники та фактори соціалізації особистості

Соціалізація — це результат взаємодії численних обставин. Саме їх сукупний вплив вимагає від людини певної поведінки і активності. Соціалізація особистості як послідовність переходу від однієї якісної ступені до іншої визначається рядом чинників. Чинниками процесу соціалізації особистості називаються обставини, за яких створюються умови для перебігу цих процесів. Ці чинники відображаються в основних новоутвореннях кожної вікової стадії.

Традиційно виділяються зовнішні та внутрішні чинники, взаємодія яких визначає динамічну спрямованість розвитку. У вітчизняній і зарубіжній науці існують різні класифікації чинників соціалізації. Можна виокремити три основні групи чинників соціалізації: 1) макрочинники (космос, планета, світ, країна, суспільство, держава); 2) мезачинники (етнос; місце і тип поселення — регіон, село, місто; засоби масової комунікації — радіо, телебачення, газети тощо); 3) мікрочинники (сім’я, групи ровесників, учбові, професійні, громадські групи тощо).

Соціалізація здійснюється в певних умовах, найбільш значущі з яких можуть бути названі «факторами». Такими факторами соціалізації є цілеспрямоване виховання, навчання і випадкові соціальні впливу в діяльності і спілкуванні.

Важливим фактором у розумінні сімейної соціалізації, зазначає О. Є. Сапогова, є феномен сімейної (мікрогрупової) самосвідомості, який зафіксований у «сімейній культурній концепції» як системі значень, що символізують якості, атрибути, відносини, поведінкові зразки, що утворюють сімейний наратив — історично і культурно обґрунтовану інтерпретацію різних аспектів світу з певної позиції. Зміст сімейного наративу є синтетичним, оскільки в ньому присутні і «таємні» тексти, і ритуальні послання, і сімейні історії, і заповітні слова, і повчальні розповіді, і прямі вказівки на належне і засуджуване в поведінці, а також традиційний зміст великої наративної культури (казки, примовки тощо), який роками добирався всередині поколінь сім’ї [1].

Сімейний наратив виконує найважливішу функцію первинних налаштувань свідомості дитини на сприйняття соціально-культурної інформації певного типу (зокрема морально-етичного, естетичного, релігійного, етичного, містичного, пізнавального характеру). Саме на цьому рівні створюється тло розуміння того, що значить «добре» і «погано», будується орієнтація на схвалювані форми поведінки, системи відносин, майбутній спектр професійних виборів, програми «бажаного образу Я» і підходящого «образу Іншого» тощо [2].

Сімейна історія, як й інші соціалізуючі системи, транслює дитині основні символи соціально-культурного світоустрою, на базі яких вибудовується індивідуальна картина світу. Окрім того, крізь призму сімейних апокрифів дитина засвоює і більш широкий соціокультурний досвід у міру дорослішання; вони створюють відчуття «знайомості світу» при зіткненні з новими для індивідуального досвіду ситуаціями, а також «глибокі персональні смисли» [5].

Виховання і навчання (у вузькому сенсі) — це спеціально організована діяльність з метою передачі соціального досвіду індивіду (дитині) і формування у нього певних, соціально бажаних стереотипів поведінки, якостей і властивостей особистості.

Освітні установи діють як «відкриті» соціально-педагогічні системи, органічно взаємопов’язані з соціальним мікросередовищем як фактором формування особистості дитини, «відкриті» до сім’ї, мікросоціумів і забезпечують педагогічну доцільність цілісної системи соціального виховання, функціонування всіх її компонентів і суб’єктів.

Виховна система «середовище-особистість», представляючи собою  двоєдиний процес, передбачає, з одного боку, моральне вдосконалення навколишнього мікросередовища як фактора, необхідної умови становлення і розвитку особистості дитини; з другого повноцінне «включення» другого компонента системи — саморозвитку особистості.

Удосконалення змісту і методики виховання дітей  в мікросоціумі ґрунтується на включення їх в реальні, повсякденні відносини в соціумі і цілеспрямованому розвитку багатопланової соціальної діяльності школярів як основи і рушійної сили їх особистісного формування. «Комплекси виховуючої діяльності» різноманітні і багатоваріативні  по «наборам» видів і форм, але при цьому вони зберігають найважливіші сутнісні ознаки — наявність як культурно-дозвіллєвої, так і соціально корисної спрямованості діяльності (колективу, групи, кожну дитину). Це створює реальні можливості для того, щоб регулювати взаємовідносини між особистістю та її оточенням, середовищем, включати дитини в повсякденні життєві ситуації, в яких вона може і «брати» від середовища, суспільства, і «віддавати» оточуючим його людям, природі , суспільству.

Педагогічно орієнтована інфраструктура мікросоціуму, таким чином, передбачає таку модель взаємодії суб’єктів системи соціального виховання, яка забезпечує:

— активну суб’єктну позицію, розвиток соціальної ініціативи самої особистості кожної дитини, різноманітних дитячих, підліткових об’єднань, колективів в мікросоціумі;

— пріоритетне місце сім’ї як в дошкільних, так і в шкільних періодах розвитку особистості (особливо на вікових етапах в 3-5, 6-9, 10-15 років);

— педагогічну спрямованість інфраструктури мікросоціуму не тільки на самих дітей, але і на їх найближче оточення (насамперед в родині), на відносини дітей і дорослих, формування різновікових сімейно-сусідських спільнот, громадської думки в соціумі, яка виховує середовища;

— адекватність змісту, форм і методів виховного впливу віковим та індивідуальним особливостям дітей і дорослих, специфіці соціальної ситуації розвитку особистості в цій мік-середовищі і своєрідності її соціально-психологічної позиції;

— реалізацію концепції соціально-педагогічної допомоги дітям з девіантною поведінкою і функціонально неспроможним сім’ям (альтернативну яка не виправдала себе сучасної концепції профілактики правопорушень, заснованої на принципах соціального контролю і заходи адміністративно-правового впливу); забезпечення єдності в діяльності органів загальної та спеціальної профілактики, пріоритету виховних і охоронно-захисних заходів над примусовими;

— повноцінну реалізацію специфічного потенціалу всіх суб’єктів соціального виховання на основі виконання кожним інститутом своїх, соціально обумовлених функцій (при цьому акцент в їх виховної діяльності переноситься з навчально-виробничої сфери в сімейно-побутову);

— сприятливі умови для демократичного управління соціальним вихованням в мікросоціумі з пріоритетним самоврядувальних початків і з тенденцією поступової передачі управлінських функцій органам самоврядування — на основі розумного співвідношення офіційних і неофіційних (неформальних) виховних структур, загального і специфічного обліку, педагогічної інтерпретації та повноцінного використання потенціалу прогресивних традицій народної педагогіки.

Випадкові соціальні впливи мають місце в будь-якій соціальній ситуації, тобто коли взаємодіють два або більше індивіда.

Соціальна ситуація розвитку — специфічна для кожного вікового періоду система відносин суб’єкта в соціальній дійсності, відображена в його переживаннях і реалізується їм у спільній діяльності з іншими людьми. Наприклад, розмова дорослих про свої проблеми може досить сильно вплинути на дитину, але це навряд чи можна назвати виховним процесом.

Факторами соціалізації можуть стати взаємини в сім’ї, дитячому садку, школі, трудовому колективі, вузі, дружніх компаніях, а також знайомі і малознайомі люди, книги, ЗМІ.

Окрім позитивного впливу, сім’я може справляти й негативний вплив на формування картини світу особистості. С. А. Белічева [1] виділяє такі фактори негативного впливу сім’ї: виховання в неповній сім’ї; аморальний спосіб життя батьків; їх низький загальноосвітній рівень; педагогічна неспроможність сім’ї та емоційно-конфліктні стосунки в сім’ї. Таким чином, з різних причин сім’я, не встановивши емоційно-значущі взаємини з дитиною, стає для неї менш значущою, а роль референтної групи бере на себе інша мікросоціальна група, яка у різний спосіб компенсує цей недолік для дитини.

Як вважає соціолог К. С. Метельська, криза сучасної сім’ї, про яку свідчать результати соціологічних досліджень, пов’язана з переважанням одних функцій над іншими: домінуюча позиція належить економічній функції, що зводить потреби членів сім’ї до сфери споживання, простоти зовнішнього й внутрішнього світів. Тобто яке суспільство ми будуємо, такою є і сім’я; і навпаки, оскільки сім’я, будучи сферою приватного життя, відображає в собі загальні принципи людського буття в певний період історичного розвитку.

Очевидними стають зміни в системі цінностей, які є світоглядною основою всіх сфер і аспектів життєдіяльності людини, найважливішою складовою духовності. Зміна її тягне за собою зміну інших компонентів.

Таким чином, проаналізувавши літературу, присвячену проблемі дитячо-батьківських відносин, можна сказати, що сім’я є основоположним чинником розвитку особистості. Сім’я формує і визначає поведінку індивіда, закладає її емоційний план і структуру. У процесі спілкування з членами сім’ї дитина несвідомо засвоює батьківські установки, стереотипи поведінки, емоційні зразки, культурні норми і цінності, ніби губка всотуючи внутрішньосімейну атмосферу; у неї формуються основні смисли, внаслідок чого створюється унікальна картина світу, яка визначає основні життєві стратегії людини. Сім’я не є ізольованим соціальним інститутом, вона поділяє сферу впливу з іншими соціальними інститутами, однак залишається головним, оскільки вплив інших заломлюється крізь призму сімейного виховання.

Найважливішу роль в тому, яким виростає людина, як пройде його становлення відіграють люди, в безпосередній взаємодії з якими протікає її життя. Їх прийнято називати агентами соціалізації. На різних вікових етапах склад агентів специфічний. Так, по відношенню до дітей та підлітків такими виступають батьки, брати і сестри, родичі, однолітки, сусіди, вчителі. В юності або в молодості в число агентів входять також чоловік або дружина, колеги по роботі тощо. За свою роль в соціалізації агенти розрізняються залежно від того, наскільки вони значущі для людини, як будується взаємодія з ними, в якому напрямку і якими засобами вони роблять свій вплив.

Висновки

Отже, ми з’ясували, що соціалізація особистості здійснюється в процесі адаптації до навколишнього середовища і до соціальних відносин.

Одним з найбільш значущих факторів соціалізації особистості та для формування типу образу світодії є рівень батьківського піклування; рівень заборон і санкцій з боку батьків; характер задоволення бажань дитини в сім’ї; рівень батьківської тривоги і ставлення матері до статі дитини. Можна виділити чотири основні стилі батьківського виховання та їхній вплив на картину світу дитини:

• Стиль батьківського виховання дітей, які надають перевагу творчому облаштуванню світу: характеризується збалансованістю рівня опіки, адекватним ставленням до бажань дитини, наявністю певних вимог до виконання дитиною своїх домашніх обов’язків, адекватним сприйняттям особливостей дитини (статі, віку та характеру).
• Стиль батьківського виховання дітей, які надають перевагу пасивному очікуванню в сприятливому світі: характеризується підвищеним рівнем опіки, адекватним ставленням до бажань дитини, адекватним сприйняттям особливостей дитини (статі, віку та характеру).
• Стиль батьківського виховання дітей, які надають перевагу агресивно- наступальній зміні світу: характеризується підвищеним рівнем опіки, високим рівнем страху батьків за життя і здоров’я дитини, сумнівом батьків у його силах і здатності виживати; надмірним прагненням батьків негайно задовольняти всі без винятку бажання дитини, і водночас, надмірно високим рівнем заборон.
• Стиль батьківського виховання дітей, які надають перевагу захисту від агресивного світу: характеризується підвищеним рівнем опіки, надзвичайно низьким рівнем вимог-обов’язків і високим рівнем заборон і санкцій.

Крім того, соціальна адаптація особистості також здійснюється в двох напрямах:

— Соціально-психологічній сфері життєдіяльності особистості — системі суспільно-психологічних зв’язків і відносин особистості, що виникають при виконанні нею різних соціально-психологічних ролей, тому розрізняють соціально-психологічну адаптацію особистості;

— Сфері професійних, навчально-пізнавальних та інших діяльнісних зв’язків і відносин особистості, тому потрібно говорити ще і про професійно-діяльнісної адаптації особистості. 

Список використаної літератури

1. Даниленко, Н. Засоби масової комунікації і політична соціалізація особистості [Текст] / Наталія Даниленко // Соціальна психологія. — 2004. — № 4 (6). — С. 61-70
2. Діжур Н.В. Девіантна поведінка — наслідок невдалого процесу соціалізації особистості. Корекційно-розвивальні заняття [Текст] / Н. В. Діжур  // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2016. — № 9 : Вкладка. —  С. 4-8
3. Жидкова Н. М. Соціалізація особистості. Людина і світ. 11 клас [Текст] / Н. М. Жидкова // Історія та правознавство. — 2016. — № 4-5. — С. 40-42
4. Кайгер, В. Особливості процесу соціалізації особистості в сучасних умовах / Валерій Кайгер // Соціальна психологія. — 2007. — Спеціальний випуск. — С. 116-120
5. Кіслова В.А. Соціалізація особистості [Текст] / В. А. Кіслова // Економіка в школах України. — 2018. — № 7. — С. 46-54
6. Кіслова В.А. Соціалізація особистості/ В. А. Кіслова // Історія та правознавство. — 2017. — № 30. — С. 20-24
7. Москаленко В. В. Економічна соціалізація особистості [Текст] / В. В. Москаленко // Практична психологія та соціальна робота. — 2005. — № 8. — С. 1-9
8. Москаленко В. Особливості дослідження соціалізації особистості в інтерсуб’єктній парадигмі / Валентина Москаленко // Соціальна психологія. — 2009. — № 5. — С. 35-48 ; Соціальна психологія. — 2009. — № 6. —  С. 22-36
9. Москаленко, В. Економічна соціалізація особистості: концептуальна модель / Валентина Москаленко // Соціальна психологія. — 2006. — № 3. — С. 3-16
10. Проскуріна О. Удосконалення форм соціалізації і процес становлення особистості / О. Проскуріна // Політичний менеджмент. — 2003. — № 2. — С. 50-56
11. Суятінова, Л. Вплив релігії на процес соціалізації особистості [Текст] / Людмила Суятінова // Соціальна психологія. — 2006. — № 1. — С. 84-93
12. Тогочинський О. М. Соціалізація та розвиток особистості як частина заходів щодо запобігання злочинам серед молоді [Текст] / О. М. Тогочинський // Юридична наука. — 2017. — № 4. — С. 77-82