У 20-х рр. ХІХ ст. класична політична економія, досягнувши кульмінації свого розвитку, почала здавати свої позиції. Теоретична діяльність послідовників вчення Д. Рікардо не ознаменувалася подальшим серйозним розвитком науки. По мірі завершення в Англії промислового перевороту, антагонізм між трудом, капіталом і землевласниками почав углиблятися. Водночас найбільш розумні підприємці усвідомили необхідність часткових поступів неімущим верствам населення для нейтралізації революційних процесів.

За таких умов ігнорувати проблеми, які почали виникати в 40-х роках у суспільстві стало неможливо. Спроби вчених-економістів якось узгодити рікардіанську політичну економію з суперечливими їй явищами і процесами реального життя тільки віддаляли їх від науки.

Томас Роберт Мальтус (1766 — 1834) — священик, професор, відомий вчений, представник англійської класичної політичної економії. Народився поблизу Лондона у сім’ї англійського дворянина. У 1788 р. він закінчив Джезус-коледж Кембріджського університету, став англіканським пастором в Олбері. З 1805 р. і до кінця життя Т. Мальтус — завідувач кафедри сучасної історії та економії в коледжі Ост-Індської компанії.

Основні ідеї Т. Мальтуса найшли відображення у таких його найбільш відомих працях як „Дослідження про закон народонаселення” (1798), „Дослідження про наслідки хлібних законів” (1814), „Дослідження про природу і зростання ренти” (1815), „Основи політичної економії” (1820), „Міра цінності” (1823), „Визначення в політичної економії” (1827). Усі праці Т. Мальтуса полемічні, основним його опонентом був Д. Рікардо, який до поглядів Т. Мальтуса ставився скептично.

Вивчаючи демографічні проблеми суспільства, Т. Мальтус заснував і збагатив багато теорій класичної політичної економії. Однак в історію економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення, концепції мальтузіанства.

У теорії народонаселення Т. Мальтус заклав ідею залежності добробуту суспільства від чисельності і темпів приросту населення. Вона зводить причину бідності до простого співвідношення темпу приросту населення з темпом приросту життєвих благ, які визначають прожитковий мінімум.

Теорія народонаселення базується на наступному:

—         теорії рівноважного стану;

—         закону спадної родючості ґрунтів, що розробив Анн Тюрго;

—         біологічного закону розмноження;

—         закону спадної віддачі ресурсів, який сам сформулював.

Згідно теорії рівноважного стану:

—         суспільство знаходиться у рівноважному стані, якщо виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідною чисельністю населення;

—         при порушенні у суспільстві цієї рівноваги підключаються регулятивні сили природи (хвороби, війни тощо), які повертають його до рівноважного стану. Знаючи про катастрофічні наслідки природного регулювання (злигодні, голод тощо), суспільство може і повинно втручатись і регулювати самий процес зростання народонаселення. Для стримання процесу зростання населення Т. Мальтус пропонував використовувати економічні важелі та різноманітні превентивні заходи — примусові та упереджувальні;

—         ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції.

Розвиваючи закон спадної родючості ґрунтів А. Тюрго, згідно якого кожне додаткове вкладення праці й капіталу в обробіток землі з певного моменту супроводжується зниженням додаткової врожайності, Т. Мальтус дав йому своє трактування. За міркуванням вченого, суть закону спадної родючості землі полягає в тому, що додаткові вкладення праці й капіталу в обробіток землі за певною межею не супроводжуються відповідним зростанням кількості сільськогосподарської продукції, їх ефективність, навпаки, знижується. На підставі цього Т. Мальтус зробив висновок, що земля не зможе прогодувати населення планети, яке швидко зростає.

Згідно біологічного закону розмноження, збільшення засобів існування сприяє розмноженню живих істот і навпаки, зменшення засобів існування — стримує. На думку Т. Мальтуса, існує „постійне прагнення, притаманне всім живим істотам, плодитися швидше, ніж це допускається кількістю засобів існування, що знаходяться в їх розпорядженні” [36, с. 113]. Виходячи з біологічного закону розмноження, здатність рослин і тварин до безмежного розмноження стримується нестачею місця для проживання і харчів. З точки зору цього закону надлишок населення об’єктивно приречений на злидні, голод та вимирання.

Суть сформульованого Т. Мальтусом закону спадної віддачі ресурсів полягає в тому, що в умовах обмеженості можливостей кожен додатковий приріст одного з виробничих ресурсів (капіталу, праці, землі) за незмінної кількості інших з певного моменту призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Таке має місце і тоді, коли приріст всіх ресурсів відбувається непропорційно. Вирощуючи, наприклад, пшеницю, фермер з 1 га землі без культивації ґрунту отримує 30 ц зерна. Перший обробіток ґрунту дасть змогу підняти урожай до 40 ц з 1 га; другій — до 45, третій — до 48, четвертий до 50. Подальший обробіток забезпечить незначну, навіть нульову віддачу, отже, внесок у продуктивність землі знизиться.

Зменшення приросту продукту пов’язується з тим, що зростаючий обсяг кожного з виробничих ресурсів поєднується з фіксованим обсягом інших.

Отже, згідно цього закону зростаюча віддача ресурсів, тобто зростання їх корисного ефекту, можлива лише за умов їх якісного поліпшення і зростання ефективності виробництва.

На основі теорії народонаселення Т. Мальтус сформулював однойменний закон, який на його думку, є загальним, великим і вічним, та тісно пов’язаним із людською природою. Суть закону народонаселення полягає в тому, що за сприятливих обставин, зростання населення відбувається у геометричній прогресії, тоді як засобів існування — в арифметичній. За розрахунками Т. Мальтуса, якщо населення буде зростати кожні 25 років у 2 рази (в геометричній прогресії — 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256), а виробництво продовольства — в арифметичній прогресії (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9        ), то в результаті через два сторіччя кількість населення буде співвідноситись до засобів існування як 256 до 9, через три сторіччя — як 4096 до 13, а по завершенню 2000 років це відношення було б безмежним і незліченим [6, с. 114].

Виходячи з міркувань Т. Мальтуса,

• головна і постійна причина бідності — у несприйманні суспільством природних законів і в людських пристрастях, у надмірно швидкому розмноженні людей;
• розв’язання проблеми бідності не залежить від суспільної системи,
• способу розподілу майна, допомогти не можуть ніякі революції і соціальні реформи;
• подолати бідність можна лише за рахунок скорочення чисельності населення, регулювання природної рівноваги між кількістю населення і відповідними засобами існування. Засобами проти надмірного розмноження можуть бути або „моральне приборкання” (свідоме утримування від шлюбів незаможних, відмову бідного населення від народжування дітей ), або — пороки і всілякі нещастя (виснажлива праця, голод, злиденність, хвороби, стихійні лиха, епідемії, війни тощо).

Теорія народонаселення Т. Мальтуса була сприйнята в суспільстві неоднозначно. Одні економісти її критикують, називають цинічною, людиноненависницькою, недостатньо коректною, інші розвивають. Критики (в основному, це марксисти) вважають, що теорія Т. Мальтуса сфальсифікована:

—         геометрична прогресія виводиться із статистичних даних зростання населення у США в ХУІ — XVIII ст. Вона ігнорує те, що зростання відбувалося насамперед за рахунок імміграції з Європи, а не народжуваності;

—         арифметична прогресія зорієнтована виключно на екстенсивні можливості у зростанні виробництва предметів споживання, і не враховує досягнення науково-технічного прогресу у землеробській галузі.

Жан Батист Сей (1767 — 1832) — відомий французький вчений-економіст, професор, представник класичної політичної економії. Народився він в сім’ї ліонського купця . Освіту здобув в Англії. Був службовцем у конторі страхового товариства в Парижі. Брав участь в буржуазній революції у Франції. У 1794 — 1799 рр. працював головним редактором паризького журналу. У 1799 р. став чиновником департаменту фінансів Франції. У 1818 р. Ж. Б. Сей заснував кафедру промислової економіки при французькій консерваторії мистецтв та ремесел, де читав „Курс індустріальної економіки”. З 1830 р. і до останніх років свого життя вчений очолював кафедру політичної економії в університеті Коллеж де Франс (Париж).

Економічні погляди Ж. Б. Сея сформувались під впливом праць А. Сміта, ідеї якого були ним творчо поглиблені і збагачені. Ж. Б. Сей вів дискусії з Т. Мальтусом, Д. Рікардо, С. Сісмонді. Аналізуючи і коментуючи вчення свого англійського вчителя, Ж. Б. Сей став засновником власної школи економічної думки в класичній політичній економії у Франції.

Ж. Б. Сей був прихильником ідей економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки.

Свої економічні ідеї Ж. Б. Сей виклав у таких основних працях: „Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства” (1803), „Англія та англійці” (1814), „Катехізис політичної економії” (1817), „Повний курс політичної економії” (1828 — 1829).

У своїх працях Ж. Б. Сей:

—         обмежував предмет політичної економії позитивною стороною.

Критикував А. Сміта за те, що той зробив значну поступку нормативній стороні політичної економії, намагався прив’язати абстрактну теорію до практичних рекомендацій для державних чиновників. Роль вченого-економіста, вважав Ж. Б. Сей, в тому, щоб описувати та аналізувати економічні процеси і явища (як і чому такий-то факт є наслідком іншого), а не повчати та надавати якийсь порад и щодо методів і форм господарювання. Суспільство само має визначати, погодитися з цими висновками чи їх відкинути;

—         виклав своє бачення предмета політичної економії. Ж. Б. Сей визначив політичну економію як науку про закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням багатства. Економічні закони розглядаються так само як і закони природи. Вони об’єктивні, не встановлюються і не створюються людьми, а випливають з природи речей. Маючи універсальний характер, вони не знають кордонів, керують суспільством і суворо карають тих, хто діє всупереч них;

—         висловив свою думку з приводу метода політичної економії. Ж. Б. Сей вважав, що необхідно поєднувати два наукових метода дослідження: індуктивний (логічне висновування від поодиноких випадків до загального висновку, від окремих фактів до узагальнених) і дедуктивний (логічне висновування від загальних положень до поодиноких випадків, від загального до особливого, конкретного);

—         завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю. Ж. Б. Сей вважав, що продуктивною є будь-яка праця, якщо вона здійснюється за допомогою сил природи, капіталу та праці людей і має корисні результати. Праця (лікаря, вчителя та ін.) у сфері послуг хоча і не створює матеріальних благ, є продуктивною, сприяє розвитку виробництва. Нематеріальні продукти корисні для людей, мають так само мінову цінність і можуть обмінюватися у відповідних пропорціях на матеріальні продукти;

—         не визнавав працю вартісною основою товарів. Критикував А. Сміта за його „хибний висновок” стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Ж. Б. Сей наголосив, що корисність є „першоосновою цінності”. Розвиваючи „теорію корисності”, Ж. Б. Сей стверджував, що виробництво створює корисність, яка в свою чергу надає предметам цінність. Остання розглядається як мірило корисності. Вчений обстоював думку про те, що „ціна предмета слугує… правильною вказівкою корисності, яку люді визнають у предметі”, якщо не було впливу інших обставин [56, с. З1];

—         обгрунтував теорію трьох факторів виробництва, яка є найбільш універсальним варіантом класичної факторної теорії цінності, у якої Ж. Б. Сей підкреслював визначальну роль корисності у формуванні цінності. Згідно з цією теорією, три основні фактори виробництва — праця, капітал і земля — формують цінність товарів та визначають доходи власників цих факторів: зарплату найманих робітників (носіїв праці), прибуток підприємців (власників капіталу), ренту землевласників. Виходячи з цієї теорії, між власниками цих факторів існує гармонія економічних інтересів, вони взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва;

—         визначив провідну роль машинного виробництва та технічного прогресу у створенні багатства нації. Ж. Б. Сей відзначав, що з допомогою машин відбувається зменшення затрат праці та збільшення обсягів виробництва корисних речей. Машина, на його думку, з початку витісняє робітників, а потім викликає зростання зайнятості і приносить їм „найбільшу користь”, здешевлюючи виробництво продукції. Через це робиться висновок, що робітничий клас більше за інших зацікавлений в технічному вдосконаленні виробництва;

—         розглядав підприємців як ключовий чинник економічного розвитку,

що здатний взяти на себе відповідальність за „всі шанси успіху чи невдачі виробництва” [56, с. 56]. Ж. Б. Сей вважав їх ініціативними діловими людьми, здатними до новаторства, носіями технічного прогресу. На його думку, підприємець має бути „людиною заможною, відомою своїм розумом, розсудливістю, любов’ю до порядку, чесністю тощо” [56, с. 57]. Саме ці та інші обставини, на думку вченого, „обмежують кількість осіб, які пропонують свою працю як підприємці”;

—         відокремлював власників капіталу від підприємців, зазначаючи, що прибуток підприємця складається, як правило, з двох частин. До першої частини Ж. Б. Сей відносив промисловий прибуток, або процент на капітал, що акумулюється за допомогою часу, виробництва та ощадливості. До другій — підприємницький дохід, або прибуток від використання капіталу як винагорода за „промислові здібності, талант, дух порядку та управління” [56, с. 56];

—         розробив теорію ринків, яка пізніше одержала назву „закон ринків”, або „закон Сея”. Суть цього закону в тому, що виробництво не тільки збільшує пропозицію товарів, але й породжує адекватну потребу в споживанні (попит) на них завдяки необхідності покривати витрати виробництва. Якщо коротко, то пропозиція створює відповідний їй попит. У своїх міркуваннях Ж. Б. Сей виходив з того, що оскільки в ринковій економіці відбувається обмін продуктів на продукти, а кожний продавець виступає водночас і покупцем, то сукупний попит і сукупна пропозиція — взаємозалежні.

—         обґрунтував на ґрунті „закону ринків” можливість безкризового розвитку ринкової економіки. На думку Ж. Б. Сея, надвиробництво стає неможливим тому, що в масштабі суспільства пропозиція і попит завжди урівноважуються. Збут для продуктів створюється самим виробництвом. „Кожний продукт з моменту свого вироблення, створює збут для інших продуктів на повну суму своїй цінності” [56, с. 43]. Водночас вчений допускав можливість порушення пропорцій між попитом і пропозицією на окремих товарних ринках, розглядав досягнуту рівновагу між ними лише в середньому як тенденцію. Згідно міркувань Ж. Б. Сея, якщо окремі товари не продаються, то це означає, що їх вироблено надто багато, або інших товарів вироблено менше, ніж потрібно. Для того, щоб продати товари, яких вироблено занадто багато, необхідно збільшити виробництво дефіцитних товарів. Їх додаткова пропозиція збільшить попит на інші товари.

Першим серед науковців, хто звернув увагу на нездатність рікардіанської школи пояснити нові економічні процеси і явища в Англії був Дж. С. Мілль.

Джон Стюарт Мілль (1806 — 1873) — відомий англійський економіст і філософ, політичний діяч, вчений, послідовник багатьох ідей Д. Рікардо, завершувач класичної політичної економії. Народився у Лондоні, у сім’ї відомого англійського економіста Джеймса Мілля, друга та послідовника Д. Рікардо. Під керівництвом батька здобув ґрунтовну освіту. Самостійно вивчав філософію, історію, логіку, політичну економію, математику, нові та стародавні мови в обсягах, які значно перевищували університетські курси. У 1823 — 1825 рр. Джон Мілль служив в Ост-Індської компанії, в 1865 — 1868 рр. був членом палати общин англійського парламенту.

Основні свої економічні ідеї Дж. С. Мілль виклав у працях „Про предмет політичної економії та про її метод” (1836), „Про деякі нерозв’язані питання політичної економії” (1844), „Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії” (1848). Книга „Основи політичної економії” у концентрованому виді містять в себе найбільш суттєві політико- економічні ідеї того часу, що сприяло визнанню їх найкращим підручником з економіки в першій половині ХІХ ст. Підручник використовувався майже півстоліття у багатьох університетах Європи до появи праці А. Маршалла.

Підручник „Основи політичної економії” складається із „Попередніх зауважень” автора та 5-ох книг. У перших трьох книгах („Виробництво”, „Розподіл”, „Обмін”) дається чіткий і систематизований виклад основних принципів класичної політичної економії, аналіз факторів економічного зростання, міжнародної економіки тощо. У четвертої книзі „Вплив суспільного прогресу на виробництво і розподіл” досліджуються передумови та обмеження економічного зростання. У п’ятій — „Вплив уряду” досліджується роль держави у ринковій економіці.

Аналізуючи пануючи на тої час погляди на економічні процеси і явища Дж. С. Мілль, як правило, сприймав і коментував висновки, до яких прийшли А. Сміт і Д. Рікардо. Водночас, намагаючись подолати труднощі, з якими зіткнулася класична політична економія, вчений зробив спробу примирити її з новими реаліями економічного життя. Доповнюючи класичну політичну економію „новими віяннями” епохі, Дж. С. Мілль намагався підвести теоретичну базу під програму соціальних реформ, з якою він пов’язував перспективи подальшого розвитку капіталізму.

Дж. С. Мілль виступав як прогресивний для свого часу науковець і громадський діяч, якому були близькі ідеали загального людського блага. Він підтримував реформи в інтересах широких верств населення, захищав пригноблені маси у Британській Вест-Індії, різко засуджував систему лендлордизму в Ірландії і т.д.

У своїх працях Дж. С. Мілль:

—         вказував на необхідність органічного поєднання дедуктивного і індуктивного методів у процесі дослідження. Дж. С. Мілль вважав, що висновки дослідників справедливі лише тоді, якщо можуть бути перевірені індуктивним (дослідно-емпіричним) шляхом. Вчений заперечував універсальний прикладний характер наукових висновків;

—         звужував предмет політичної економії позитивною стороною, характеризував його тільки як абстрактну науку. Дж. С. Мілль попереджав, що нормативна сторона може застосовуватися лише з відповідними застереженнями;

—         стверджував, що предметом політичної економії є „багатство, дослідження його сутності, законів виробництва і розподілу”;

—         визначав багатство сумою благ, які купуються і продаються на ринку. На думку Дж. С. Мілля, „річ, за яку нічого не можна отримати взамін, якою би корисною чи необхідною вона не була, не є багатством. Наприклад, повітря, хоча і є абсолютною необхідністю для людини, на ринку ніякої ціни немає, тому що його можна отримати практично задарма” [42, с. 91];

—         висунув на перший план „закони виробництва” і „закони розподілу”, та різко протиставив їх. На думку Дж. С. Мілля, закони виробництва вічні, незмінні і подібні „фізичним істинам”,…„в них немає нічого, що б залежало від волі”. А закони розподілу, оскільки ними керують „людські інституції”, є такими, „якими їх роблять думки і бажання правлячої частини суспільства, і дуже різноманітні в різні століття і в різних країнах” [42, с. 337 — 338]. При цьому Дж. С. Мілль стверджував, що думки і бажання людей не носять випадкового, довільного характеру: „Причини правил розподілу по меншій мірі так само мало залежать від волі і мають такою же самою значною мірою характер фізичних законів, як і закони виробництва”, оскільки „люди здатні контролювати свої власні дії, але не наслідки, які їх дії мають для них самих або для інших людей” [42, с. 339];

—         зробив спробу виявити відмінності у запозичених ним у англійського філософа О. Канта термінів „статика” і „динаміка”. У першому розділі четвертої книги Дж. С. Мілль зазначає, що всім економістам було властиво прагнення пізнати закони економіки „суспільства стаціонарного і незмінного”, і що тепер необхідно додати „динаміку політичної економії до її статики”. Щоправда, як стверджує М. Блауг, „у Мілля „динаміка” означає аналіз історичної зміни, а „статика”, напевно, те, що ми тепер називаємо порівняльним статистичним аналізом” [6, с. 205];

—         проаналізував економічну динаміку. В пошуках шляхів економічного зростання Дж. С. Мілль досліджував закон тенденції норми прибутку до зниження. Розглядаючи норму прибутку як важливий чинник динамічних змін, вчений не погодився з поглядами А. Сміта про те, що вона падає внаслідок конкуренції капіталів. Падіння норми прибутку Дж. С. Мілль пов’язував із наближенням величини капіталу до тієї межі, коли становиться неможливим прибуткове використання капіталу на даній обмеженій території, а також зі зменшенням ризику при продуктивному використовуванні капіталу і збільшенням передбачливості. Як і Д. Рікардо, даний науковець вважав, що зниження норми прибутку можна уповільнити через вивезення капіталів за кордон, прискорення технічного прогресу тощо;

—         був повністю солідарний з А. Смітом з приводу трактування продуктивної праці як діяльності, що забезпечує створення багатства, матеріальних благ. Але на відміну від нього, Дж. С. Мілль вважав продуктивною також і працю, спрямовану на охорону власності і на отримання кваліфікації, фізичних і духовних здібностей людей; що вона дозволяє збільшувати нагромадження. На думку вченого, непродуктивною є праця, яка не виробляє матеріального багатства і продукти якого не можуть нагромаджуватися;

—         фактично відмовився від трудової теорії вартості і перейшов на позиції теорії „витрат виробництва”. Дж. С. Мілль вважав, що вартість продукту визначається вартістю витрат виробництва. Разом з тим, виходячи з „догми” Сміта, він виключав із величини витрат вартість основного капіталу, зводячи всі витрати до величини заробітної плати і прибутку;

—         дотримувався поглядів Д. Рікардо і Т. Мальтуса щодо сутності заробітної плати. Характеризуючи її як плату за працю і вважаючи, що вона залежить від попиту та пропозиції на робочу силу, Дж. С. Мілль повторив їх висновок про неминучість утримання оплати праці працівників на мінімальному рівні. Одначе він, як і Д. Рікардо, не ототожнював поняття „мінімум заробітної плати” і „фізіологічний мінімум”, пояснюючи, що перше кількісно перевищує друге;

—         був прихильником речовинної концепції капіталу. Розглядав, услід за А. Смітом, капітал як „раніше нагромаджений запас продуктів минулої праці”. З огляду Дж. С. Мілля, капіталотворення як основа інвестицій дозволяє розширити масштаби зайнятості і може зупинити безробіття. Однак лише за умови, що не буде „непродуктивних витрат багатих”. Вчений поділяв капітал на основний і оборотний;

—         займав спільну позицію з Д. Рікардо на земельну ренту, визначав її як „компенсацію, яка платиться за користування землею”. Дж. С. Мілль вважав ренту аномальним явищем, незаробленим наддоходом землевласників, який виникає в процесі ціноутворення у сільському господарстві, в результаті перерозподілу прибутків і заробітної плати. На основі цього зробив висновок про необхідність вилучення земельної ренти на користь суспільства. Запропонував обкладати доходи землевласників спеціальним податком;

—         дотримувався поглядів Т. Мальтуса на теорію народонаселення. Дж. С. Мілль стверджував, що єдиним засобом забезпечення повної зайнятості і високого рівня заробітної плати працівників є добровільне обмеження народжуваності;

—         зробив аналіз грошей. Трактуючи гроші як специфічний товар, Дж. С. Мілль стверджував, що їхня вартість, як і інших товарів, „визначається тимчасово попитом і пропозицією, а постійно і в середньому — витратами виробництва” [2, с. 240, 241];

—         стояв на позиціях кількісної теорії грошей. На думку Дж. С. Мілля,

„за інших незмінних умов, вартість грошей змінюється обернено пропорційно кількості грошей: будь-яке зменшення збільшує її в однаковій пропорції” [2, с. 240 — 241];

—         дав аналіз природи кризових явищ, обґрунтував можливість безкризового розвитку ринкової економіки. Як і С. Сісмонді, він вважав, що причиною торговельної кризи є загальне надвиробництво і виникає воно у наслідок надлишку спекулятивних закупівель. На думку Дж. С. Мілля, „безпосередньою причиною існування торговельної кризи є скорочення кредиту, а засобом подолання — не зменшення пропозиції, а відновлення довіри” [4, с. 321].

—         проаналізував економічну роль держави. Дж. С. Мілль засуджував політику протекціонізму, а також надмірного, необґрунтованого втручання в економічні процеси. Разом з тим вчений був переконаний, що система вільної конкуренції не завжди може забезпечити розв’язання усіх економічних проблем, оскільки існують такі сфери господарської діяльності, які не гарантують індивіду отримання достатнього прибутку. Тому у деяких випадках втручання держави є бажаним. На думку вченого, держава повинна взяти на себе витрати по створенню інфраструктури, розвитку науки і системи соціального забезпечення, залишити за собою такі обов’язки як законодавче регулювання відносин власності, здійснення судочинства, стягування податків тощо;

—         обґрунтовував необхідність удосконалення суспільного устрою.

Дж. С. Мілль вважав, що найкращим станом людства було би таке, коли ніхто не бідний, ніхто не прагне стати багатшим, і немає ніяких причин побоюватися бути відкинутим назад через зусилля інших проштовхнутися вперед;

—         заклав основоположні принципи для реформізму, розробив власні рекомендації соціального реформування суспільства. Дж. С. Мілль пропонував ліквідувати найману працю на засадах удосконалення системи (інституту) приватної власності шляхом створення кооперативно-виробничих асоціацій. Це, на думку вченого, дозволило б подолати суперечності між власниками капіталів і найманими робітниками і замінити їх відносинами партнерства. Умови рівності і колективного володіння капіталом і здійснення робіт сприяли б швидкому зростанню продуктивності праці.