Вступ

Становлення феодальних відносин в країнах Західної Європи мало свої особливості. До прикладу в Італії, Франції, Іспанії, Візантійській імперії період становлення цих економічних відносин називають романським (сформувалися на основі соціально-економічної спадщини Римської імперії та господарських досягнень германських племен); в Англії, Німеччині, скандинавських і слов’янських країнах перехід до феодальних відносин відбувся на основі розкладу родоплемінних і общинних відносин.

Причини феодалізації були характерні для всіх західноєвропейських держав:

– в ґенеза феодалізму велику роль відіграв уклад, успадкований від Римської імперії (колонат, патронат, землеробське рабство, велика земельна власність);

– чималу роль відіграли зародки феодалізму, які розвинулись у германців (рабство, напівсвобода, патронатні відносини, дружинний лад, наявність родової служилої знаті);

– зародки феодалізму у германців розвинулись у справжній феодалізм “благодаря воздействию производительных сил, найденных у завоеванных странах”;

– варварські завоювання привели до подальшої натуралізації і аграризації економіки;

– католицька церква і світські землевласники широко практикували систему прекаріїв (селянин, щоб захистити себе вступав під патронат феодала);

– ранньофеодальна держава в особі королів широко практикувала роздачу земель спочатку на умові бенефіція (земельне пожалування при умові несення військової служби, яке не передавалось у спадок), а потім лена (який передавався у спадок).

1. Основи феодального ладу у Франкській державі

Класичним зразком феодального суспільства вважається французька модель, хоч в кожній країні процеси феодалізації мали свої особливості. Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі королівства франків (V – IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції – Північної Галлії (сучасна Франція), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.

Класичним прикладом еволюції феодального способу виробництва є Північна Галлія, де у 486 р. виникла Франкська держава. (Франки — одна з конфедерацій германських племен.) У V—VII ст. тут правила династія Меровінгів, з кінця VII до середини IX ст. — Каролінгів.

Про державу франків меровінзького періоду в основному можна довідатися із судебника «Салічна правда»(кінець V ст.). У землеробстві панувало двопілля, вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля орали 2—3 рази, боронували, посіви пололи, почали застосовувати водяні млини. Розвивалося скотарство.

У франків у V—VI ст. вже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімейна власність на землю лише зароджувалася. Земля кожного села належала колективу його жителів — дрібних вільних землевласників, які утворювали общину. Будівлі та присадибні ділянки були у приватній власності, проте вільно розпорядитися спадковими ділянками міг тільки колектив общин. Ліси, пустища, болота, дороги, неподільні пасовища залишалися в общинному володінні.

Індивідуальна, вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей — алод у франків виникла наприкінці VI ст. Це сприяло поглибленню майнової та соціальної диференціації, розкладу общин, стало передумовою зростання великої феодальної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя. Сама вона з колективу великих сімей перетворилася на сусідську общину-марку, яка складалася з індивідуальних сімей. Землю обробляли в основному вільні селяни, але франкське суспільство знало напіввільних рабів (літів).

Два шляхи розвитку були характерні для періоду формування великого землеволодіння. Перший — за рахунок королівських земельних дарунків світській і духовній знаті. Другий — внаслідок майнового розорення селян-алодистів, що були вимушені віддаватись під патронат великих землевласників, які ставали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називався комендацією). Часто це означало втягнення селян у поземельну залежність [4, c. 87-88].

Основи феодального ладу у франкському суспільстві склались у VIII—IX ст. Велика земельна власність розвивалася інтенсивніше, великі землевласники стали прямо захоплювати селянські наділи, утворювалися основні класи феодального суспільства.

У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася форма земельної власності. Алодіальна власність поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартелла (714—715). У зв´язку з вичерпаністю земельного фонду було встановлено, що земельні дарування — бенефіції — даються не навічно, а на термін служби або довічно, і потім можуть бути передані іншій служивій людині. Протягом IX—X ст. бенефіцій перетворювався з довічного у спадкове володіння і набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного утримання, пов´язаного з обов´язковим несенням військової служби.

По-перше, ця реформа зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації; по-друге, закріпила феодальну земельну власність і збільшила селянську залежність, оскільки земля давалася зазвичай разом із людьми на ній; по-третє, створила поземельні зв´язки між тим, хто дарує, і бенефіціарієм, сприяючи встановленню васальних відносин. Васал залежав від сеньйора, який дарував йому бенефіцій, присягаючи останньому на вірність і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на даровану землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір. Великі землевласники також почали практикувати цю форму дарувань, що сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності [7, c. 91-92].

Паралельно формувався клас залежних селян. Коли вони розорялися, то легко потрапляли у поземельну й особисту залежність від великих землевласників. Але феодали не були зацікавлені в тому, щоб зігнати селян із землі, яка тоді була єдиним джерелом прибутків і засобів існування. Навіть втративши алод, селяни брали в феодалів землю у користування на умовах виконання певних повинностей. Так, одним із важливих засобів феодалізації стала передача землі у прекарій — умовне земельне тримання, яке великий власник передавав у тимчасове користування частіше безземельній або малоземельній людині, за що та мала виконувати панщину або сплачувати оброк.

Було три види прекаріїв: а) утримувач одержував всю землю від власника; б) селянин віддавав власну землю великому землевласнику і отримував її на умовах відбуття панщини й оброків, отримуючи при цьому захист і необхідну допомогу при потребі; в) віддаючи землю, утримувач одержував більшу кількість землі.

Втрата землі часто призводила до втрати особистої свободи. Зростала особиста залежність внаслідок комендації і концентрації політичної влади в руках великих землевласників. Особливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, адміністративні, поліцейські, податкові функції від державотворця сеньйорам. Таке становище називалось імунітетом і фактично оформляло позаекономічний примус [6, c. 75-76].

У Франції діяло правило: “Васал мого васала – не мій васал”. Це охороняло права магнатів від посягань королівської влади. Для того, щоб примусити непокірного васала виконувати свої обов’язки, сеньйор нерідко йшов на нього війною.

Селяни займали нижчий щабель у суспільній піраміді феодального суспільства. Формально община ще зберігалась, проте була залежна від феодалів. Тривалий час основною формою експлуатації особисто залежних селян (сервів) була барщина, тривалість якої дедалі збільшувалась. Крім того, селяни обкладались грошовим податком (талією) на користь поміщика. Особисто вільні селяни (вілани) за користування землею платили поміщикові чинш. Гостра нужда змушувала багатьох вільних селян віддавати себе в розпорядження церкви, монастиря. Такі люди називались облатами. Виникли баналітети, тобто заповідні права сеньйорів щодо селян. Вони зобов’язували останніх молотити хліб на млині сеньйора, пекти хліб лише в його печі та ін.

Становище сервів було трохи краще, ніж рабів. Вони мали невеликі ділянки землі, і феодали не могли безкарно вбивати їх.

З XІІІ ст. серви отримали право викуповувати волю. Виплативши своєму сеньйору в рахунок основних повинностей – подушного податку (талії), побору із спадщини (менморту), шлюбної податі, серв діставав свободу і ставав орендарем землі (віланом). Надалі він платив своєму колишньому господареві тільки грошову ренту (цензиву) за ділянку землі.

До середини XV ст., після Столітньої війни з Англією, власті були змушені надати всім селянам свободу, але за викуп. Правовий статус різних категорій селян став однаковим.

У ІX–XІІ ст. помітно підвищилась продуктивність праці на селі. Відокремлення ремесла від землеробства сприяло розвитку міст, особливо на півдні Франції. Посилився приплив селян до міст. Кожний, хто прожив у місті рік і один день, вважався вільний.

Проте з часом становище міст, розташованих на землях великих феодалів, стало погіршуватись. Городян змушували платити сеньйору різні додаткові податки.

Внаслідок тривалої боротьби з феодалами деяким містам вдалося звільнитись від сеньйоріальної адміністрації і суду. Міські жителі користувались підтримкою короля, що був зацікавлений в обмеженні влади великих феодалів.

Опираючись на міщан, король міг вести успішну боротьбу за підпорядкування собі територій, які займали великі феодали, за централізацію влади.

З останнім монархом династії Каролінгів герцоги, графи та єпископи вже мало рахувались. У 987 р. на з’їзді феодальної знаті королем Франції було обрано Робертіна Гуго Капета. Він поклав початок династії Капетінгів. У нового короля було мало землі, його володіння грабували навіть прямі васали. Щоб навести порядок у своєму домені, Капетінгам потрібно було майже 100 років [9, c. 71-72].

2. Франція на етапі станово-представницької монархії

У Х cт. Франція вступила в епоху розвинутого феодалізму, який одержав тут найзавершенішу, класичну форму. Тому саме Францію вчені вважають зразком західноєвропейського феодалізму.

Розглянемо деякі аспекти соціально-політичного й економічного становища країни X — XIV cт.

Найважливішим процесом в історії Франції цього періоду став невпинний прогрес сільського господарства: значне розширення посівних площ, вдосконалення сільськогосподарських знарядь, поліпшення агротехніки, запровадження трипільної сівозміни. Активно розвивалися знамениті французьке виноградарство і виноробство, завоювавши собі славу в усій Європі. Було виведено нові, високоякісні сорти (поблизу Бордо, у Лангедоці, Бургундії, Анжу, Осерруа тощо). У цих районах виноградники почали витісняти ріллю, і вивезення вина посіло помітне місце в економіці. Виноробство поширилося по всій країні, і вино ввійшло в ужиток усього населення.

У Х — XI ст. у Франції відбувався процес формування феодальних відносин. Номінальне єдине королівство ділилося на численні феодальні володіння. Виникла заснована на поземельних відносинах феодальна ієрархія з характерною для неї системою васалітету. Почало формуватися лицарство, утворювалися духовно-лицарські ордени. Вільні селяни (віллани, лат. villa — садиба, маєток) поступово перетворювалися на кріпосних (сервів — лат. servus — невільник, раб), зросла кількість феодальних повинностей.

Особисті повинності залежних селян відрізнялися великою різноманітністю, однак вважається, що найпоширенішим було поєднання чотирьох сервильних повинностей: шеважу (тобто поголовного обкладання), незначного за розмірами, формар’яжу (тобто податку за шлюб з особою, не підлеглою даному сеньйору), розмір якого був фіксованим, менморту (посмертного податку зі спадщини) — зазвичай це була найкраща худоба; довільної тальї, тобто натуральних грошових податків, які призначалися самим сеньйором. Остання повинність була найтяжчою, а сплата шеважу юридично визначала кріпосну належність селянина.

З усіх видів відробіткової ренти виділялися будівельні та транспортні роботи, особливо необхідні в період швидкого й посиленого будівництва замків і міст.

У цей період у Франції виникало багато великих, середніх і маленьких міст, що значно впливало на життя французького села. Однак на шляху їх економічного розвитку існували певні перешкоди. До XI ст. городяни продовжували залишатися під владою феодальних сеньйорів, на землях яких розташовувалося місто. Слід зазначити, що Франція у цей період зазнала піку феодальної роздробленості, і королівська влада була ще надто слабкою. Феодали обтяжували городян систематичними поборами і всілякими повинностями. Оподатковувалося все: рухоме і нерухоме майно, продовольство і ремісничі вироби, земля і вода. Мешканці міст були зобов’язані скрізь сплачувати своєму феодальному сеньйору дорожнє мито — біля воріт міста, на мостах і навіть при переміщенні з одного кварталу в інший, якщо містом володіло кілька сеньйорів, що бувало нерідко.

У країні міцніли економічні зв’язки і поступово зменшувалась відособленість ізольованих раніше районів. Деякі області Північної Франції почали спеціалізуватися на виробництві певних товарів для продажу (Нормандія — на виробництві сукна, розведенні худоби, видобутку солі і залізної руди; Шампань — на виробництві сукна, полотна і вина; Париж — на виготовленні різноманітних ремісничих виробів тощо).

У сільському господарстві відбувалося інтенсивне освоєння нових земель, вирощувалися нові сільськогосподарські культури (гречка, рис тощо), розвивалися садівництво, пов’язане з культурою цитрусових дерев, і виноградарство в різних частинах країни.

Успішні економічні перетворення позначилися і на політичному житті країни. На початку XIV ст. відбувається посилений процес централізації феодальної держави.

Борючись за об’єднання Франції, королівський уряд мав велику потребу в грошах. Він добував їх різними способами: позичав у міст і перетворював ці позики в постійні податки; дозволяв феодалам відкуповуватися від військової служби; «псував» монету, зменшуючи фактичний вміст у ній золота; робив численні позики в Ордена тамплієрів і навіть оподатковував французьке духівництво без дозволу на те Папи Римського.

Проводячи свою внутрішню політику, король спирався на так званих легістів — королівських чиновників — знавців римського права і французьких законів.

На початку XIV ст. Франція переживала період економічного піднесення в усіх галузях господарства. У містах зростала кількість жителів і ремісників. Наприклад, за податковими списками 1328 р. у Парижі та сусідньому з ним містечку Сен-Марселі подимним податком (feuage) було обкладено 61 098 осередків (feux).

У цей період значно зростає промисловість і торгівля. Важливими центрами промисловості стають міста півдня Франції (Марсель, Тулуза, Бордо), а особливо найбільші міста королівського домену Париж та Орлеан.

Економічні зв’язки між містом і селом набувають стабільного характеру. Зростає кількість населення міст, збільшується їх вплив на стан справ у державі.

У зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин феодали починають замінювати частину натуральних повинностей і платежів грошовим оброком. Основною формою селянського землекористування стає цензива. Її власник – цензитарій зобов’язаний виплачувати своєму володарю фіксований щорічний грошовий платіж-ценз, виконувати певні повинності. При виконанні цих умов селянин міг передати цензиву у спадщину і навіть продати з дозволу сеньйора. Він міг змінити місце проживання, бо був особисто вільним, при цьому повинності переходили до нового власника цензиви.

У XІV ст. завершилось юридичне оформлення станів. Населення держави поділялось на три стани: перший – духовенство, другий – дворянство, усі інші вільні відносились до третього стану.

Перші два стани були звільнені від податків і повинностей, які були покладені на “третій стан”.

Завершується ліквідація феодальної роздробленості. Держава приймає форму станово-представницької монархії, в якій відносно сильна королівська влада існувала поряд з представництвом від станів – Генеральними штатами.

Органи державної влади. Королівська влада

Посилення королівської влади стало можливим з ряду причин:

1. Укріпились зв’язки міст і монархії. Ріст промисловості і торгівлі дозволяв містам надавати монархії значно більшу допомогу.
2. Навколо королівської влади об’єднались основні групи середнього і дрібного дворянства, яким монархія могла дати також нові джерела прибутків у вигляді служби в армії й у державному апараті.
3. Сильна королівська влада потрібна для боротьби з зовнішнім ворогом.

Генеральні штати

Об’єднання держави могло бути успішно завершене тільки в обновленій державно-правовій формі, яка забезпечила консолідацію всіх сил, що виступали за об’єднання. Починають скликатися збори представників станів.

Королі одержали можливість звертатись за підтримкою до станів, минаючи представників найбільших сеньйорій. За їх допомогою королівська влада вперше ввела постійні загальнодержавні податки. Це дало змогу уряду сформувати найману армію, замість рицарського ополчення, а також централізований апарат управління.

Перші зібрання станового представництва – штати (від франц. “stаt” – стани) виникли ще у XІІІ ст. в окремих провінціях. Спочатку вони скликались місцевими правителями, але потім їх став контролювати король.

У 1302 р. Філіп ІV Красивий вперше скликав загально-французькі збори станів. Їх стали називати Генеральними штатами на відміну від штатів в окремих провінціях. Кожний стан представляла окрема палата, яка засідала також окремо. Кожна палата, приймаючи рішення, мала один голос[3, c. 215-217].

Король скликав Генеральні штати, коли відчував потребу в грошах, збирався ввести нові податки або підтвердити старі, іноді хотів дістати схвалення своєї політики.

Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо.

У березні 1357 р., скориставшись послабленням королівської влади, Генеральні штати змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс, який дістав назву “Великого бере-зневого ордонанса”.

В ордонансі була проголошена недоторканість депутатів, заборона вести приватні війни, проводити незаконні реквізиції. Королівські чиновники не могли займати більш як одну посаду і передавати свої функції іншим особам.

Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів. Король був обмежений у праві помилування. Скасовувалась практика грошового викупу за тяжкі злочини.

Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і Генеральних штатів.

Згода Карла підписати ордонанс була вимушеною. Після втечі з Парижу Карл став збирати сили для розправи з містом. На допомогу Парижу прийшло велике селянське повстання 1358 р. – Жакерія, яке мало антифеодальні цілі. Але паризький патриціат виступив проти повстання. Без підтримки міста селянське повстання було придушене, а слідом за ним прийшла черга Парижа. Березневий ордонанс втратив силу, а багато депутатів Генеральних штатів були страчені.

Після закінчення успішної для Франції столітньої війни роль Генеральних штатів падає і вони скликаються епізодично. У 1439 р. Генеральні штати дозволили королю Карлу VІІ збирати постійний прямий податок.

Маючи постійне джерело поповнення королівської скарбниці, Карл VІІ провів реформу військової справи, збільшив контингент постійних військ, які стали основою збройної могутності королівської влади.

Із посиленням королівської влади падає роль Генеральних штатів і в 1614 р. вони скликаються останній раз аж до 1789 р. Замість них уряд зрідка скликає збори нотаблів (знатних підданих), але вони мали чисто дорадчі функції.

Відносини васалітету поступово замінюються відносно централізованим бюрократичним апаратом. Звужуються імунітетні права сеньйорів.

Управління великим королівським доменом вже не могло здійснюватись палацовими службовцями, які раніше поєднували відання особистими королівськими помістями з державним управлінням. Державне управління стає виключно компетенцією королівських чиновників.

Королівський домен був поділений на майже рівні адміністративні одиниці – бальяжі. Очолювали бальяжі бальї – чиновники, які призначались королем.

Бальяжі поділялись на превотажі на чолі з прево, які мали військову, адміністративну, фінансову і судову владу.

Уряд посилив свій контроль і над міським самоуправлінням – комунами. Крім адміністративного управління і суду комуни мали право видавати постанови, обов’язкові для міщан.

Виборний орган міського самоуправління – міська рада, що складалась із ешевенів і довічно вибраного міського голови – мера.

Селяни, як і раніше, знаходилися під владою “своїх” сеньйорів, які зберегли хоча і дещо обмежені поліцейські і судові повноваження[8, c. 219-221].

Висновки

Отже, в V – ІХ ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків витіснило феодальний маєток сеньйора – замкнуте натуральне господарство, власник якого мав усю повноту влади на своїй території.

Своєї зрілості феодальні відносини досягли в країнах Західної Європи в ХІ – ХV ст.. Панувала феодальна земельна власність трьох типів: – королівська, світська, церковна.

З ХІІІ ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Феодали здійснили масовий перевід закріпачених селян із панщини на натуральний, а згодом – на грошовий оброк (“комутація ренти”).

У ХІV – ХV ст. феодальні господарства втягуються у товарно-грошові відносини. З’являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами – оренда, винайм, орієнтовані на ринок.

Список використаної літератури

1. Вдовиченко М. Економічна історія: Конспект лекцій / Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2003. — 120с.
2. Економічна історія світу і України: Навч. посіб. / Тернопільська академія народного господарства. Кафедра українознавства / Володимир Ф. Чайковський (авт.-уклад.). — Т. : Лілея, 1997. — 184с.
3. Економічна історія: Навч. посіб. для студ. екон. спец. та слухачів екстернату / Харківський держ. автомобільно-дорожній технічний ун-т / Олександр Станіславович Кривцов (уклад.), Валерій Михайлович Бережний (уклад.). — Х. : Факт, 2001. — 160с.
4. Калина А. Економічна історія: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2007. — 246с.
5. Лановик Б. Економічна історія: Курс лекцій. — 4-е вид., перероб. і доп. — К. : Вікар, 2003. — 405с.
6. Леоненко П. Економічна історія: Навч. посібник. — К. : Знання-Прес, 2004. — 499с.
7. Нікула О. Економічна історія України і світу: Навч. посіб. для студ. вузів / Національний банк України ; Львівський банківський ін-т. — Л. : Львівський банківський ін-т НБУ, 2001. — 220с.
8. Теліщук М. Економічна історія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державна податкова адміністрація України; Національний ун-т держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2006. — 458c.
9. Царенко О. Економічна історія України і світу: Курс лекцій:Навч. посіб.. — Суми : Університетська книга, 2001. — 308с.
10. Юхименко П. Економічна історія: Навч. посібник. — 2. вид., стер. — К. : Вікар, 2006. — 341с.