Вступ

Актуальність теми пояснюється нагальною потребою переосмислення понять «етнос» і «нація» у зв’язку з вибухом етнонаціональної активності у всіх регіонах земної кулі.

Важливим теоретико-методологічним завданням будь-якого дослідження є визначення змісту основоположних понять, особливо за наявності різних підходів до їх тлумачення. «Одначе всі ці розходження, — зауважує А. Свідзинський, — затьмарюються, коли мова заходить про визначення понять «етнос» і «нація» [1, 5]. В руслі цього твердження знаходиться і висновок Ю. Римаренка і Л. Шкляра щодо розуміння категорії етносу, який «…сприймається подекуди як вічно наїжачений, підозрілий до інших етносів, що вбачає свою мету переважно у боротьбі з «чужими» етносами, претендує на визначальну роль в суспільстві попри державу та її інституції».

Наявний стан пов’язаний зі стереотипами і практичною відсутністю поняття «етнос», всі суттєві ознаки якого приписувались нації. Саме в цей час, як слушно зауважує відомий український філософ В. Лісовий, «ідеологія однобічно змістила етнологію в СРСР у напрямку… обґрунтування «єдности» етносів і націй, їх «зближення», щоб таким чином виправдати процес русифікації й творення нової спільноти — «радянського народу». Звідси й перенесення наголосу на надетнічні утворення, наприклад, на етногенез слов’ян» [2, 31].

Класово-ідеологічна заангажованість суспільствознавчих наук за радянської доби по суті паралізувала їх творчий розвиток, негативно позначилася на дослідженні термінологічного інструментарію, в тому числі на науковому визначенні понять «етнос» і «нація», а отже, на окресленні спектра їх ідентичності, уникненні численних недоречностей у теоретико-методологічному плані, виробленні нау- ковообгрунтованої національної політики. Тому, зауважує О. Нельга, «…не випадково, — інтерес етнологів прикутий сьогодні й до проблем співвідношення етнічного та національного, бо, з одного боку, як вважає А. Сміт, ми живемо за доби етнічних революцій, а з іншого, на думку Е. Геллнера, — за доби націоналізму. Справді, саме в ракурсі цієї проблеми набуває особливої гостроти необхідність розрізнення понять «етнос» та «нація»» [3, 211].

Загалом же як в зарубіжному, так і у вітчизняному суспільствознавстві, починаючи з середини XVIII ст., проблемі визначення змісту поняття «етнос» (народ) приділялось багато уваги. Й. Гердер, зокрема, вважав, що «…народ — природне утворення, подібне до родини, тільки значно ширше» [6, 172].

У післягердерівські часи з’явилося багато різного роду дефініцій етносу (народу) і утворених на їх основі збірних понять типу «етнічність», «етнізація політики» тощо.

Зокрема, М. Грушевський вживав термін «народ» у значенні «етнос»: «Так само, — писав він, — відріжняється українська людність від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічними — в будові тіла, і психофізичними — у складі індивідуальної вдачі, відносинах родинних і суспільних, в побуті й культурі матеріальній і духовній».

1. Генеза поглядів на етнічність у вітчизняному суспільствознавстві та проблема визначення змісту поняття «етнос»

У радянській науці термін «етнос» теж часто вживався як синонім поняття «народ». Згідно з таким тлумаченням сутність етносу, зауважує О. Майборода, визначалась як у «…етнодиференціюючих властивостях, за допомогою яких представники одного етносу відмежовують себе від сусідів, так і в етноінтегруючих, які визначають внутрішню цілісність етносу як його відмінні особливості, так і риси, спільні з іншими етносами» .

Враховуючи термінологічну значимість поняття «народ», «…яке часом означає націю, а часом просто люд, а часом населення, і дозволяє кожному демагогові непомітно переходити з одного значення до другого» [3, 111], етнополітологи держав пострадянського простору останнім часом помітно узгодили позиції щодо визначення терміна «етнос» («народ»). Хоча полеміка навколо змісту цих понять продовжується з переважаючим при цьому підходом, згідно з яким ці поняття є тотожними. Окремі дослідники при такому вживанні вдаються до їх урізноманітнення. Одним із таких можна вважати визначення О. Нельги, який пише: «Термін «народ» може бути синонімом корінного етносу певної країни, або синонімом розпорошеного по світі етносу (наприклад, «єврейський народ», «вірменський народ» тощо). В широкому розумінні слова народ — це все населення певної країни або держави. Нарешті, у повсякденному вживанні цього терміна під народом мають на увазі людські маси, що соціально відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства. В теорії етносу в науковий обіг найбільш доцільно вводити термін «народ» в його широкому розумінні» [9, 13].

Підсумовуючи сказане, О. Нельга робить висновок: «…народ (від укр. «рід, родина, народити») — це культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенези» [9, 25].

В російській етнографічній науці одним із перших почав вживати термін «етнос» відомий етнограф початку XX ст. М. Могилянський [10, 102-105].

У радянському ж суспільствознавсті спробу визначити зміст етносу зробив відомий етнограф

С.      Широкогоров. На його думку, «…етнос — це група людей, що розмовляють однією мовою, визнають своє спільне походження, мають комплекс звичаїв, спосіб життя, який зберігається й освячується традицією й відрізняється нею від подібних інших» [11; 13, 122].

Отже, на початку XX ст. етнографічна наука користувалася терміном «етнос». Правда, згодом, уже в 30-х роках, його вживання різко скорочується, а потім і взагалі зникає. В західному суспільствознавстві цей термін широко вживався для визначення окремих частин народу.

Найбільш поширеною є точка зору, за якою до поняття «етнос» відносять усі типи людських спільнот у хронологічному діапазоні від общин і племен аж до націй: «…Етнос, — пише А. Свідзинський, — є природна і культурна єдність, що відзначається певною цілісністю, це свого роду надорганізм, створений сукупністю чинників, дія яких інтегрується в почутті і свідомості ідентичності» [1, 22].

Методологічні засади цього підходу заклав Л. Гумільов, який, зокрема, писав: «Антропосфера мозаїчна, й правильніше було б її назвати «етносферою». Антропосфера поділяється на співтовариства, які ми називаємо просто народами, або ж націями, або ж етносами» [17, 3-17].

Отже, поняття «етнос» використовується автором для визначення співтовариств, на які розпадається людство, і тим самим фактично ототожнюється з терміном «людина» (Homo sapiens), розглядається ним як природне явище, що розвивається відповідно до власних законів і стереотипів поведінки. Причому саме ці останні розглядаються Л. Гумільовим як найстійкіша відмітна ознака етносу.

Л. Гумільов зробив значний внесок у дослідження природи й сутності етносу й цілком правомірно може вважатися засновником біогеодетерміністського методу (визначення І. Кресіної) і одним із авторів теорії етногенези, а не її засновником, як це нерідко можна прочитати в літературі. М. Обуш- ний постійно наголошує на тому, що українськими вченими, зокрема О. Бочковським, ще в 30-ті роки у загальних рисах сформульована теорія етногенези з однією принциповою відмінністю щодо термінологічного діапазону використання поняття «етнос», про що йтиметься нижче.

Оригінальні підходи Л. Гумільова суттєво вплинули на подальшу долю дослідження етносу, й у цьому плані з цілковитою підставою можна говорити про створення ним своєї «пасіонарної» або етно- генетичної концепції чи різновиду теорії етногенези. На тверде переконання вченого «…етнос явище не соціальне, а біологічне, бо воно характерне для всіх формацій… Немає жодної реальної ознаки для визначення етносу… Виокремити за дужки ми можемо лише одне — визначення кожної особи: «ми такі- то, а решта — інші». Оскільки це явище загальнопоширене, то, отже, воно відображає якусь певну фізичну або ж біологічну реальність, яка і є для нас розшукуваною величиною» [14, 5; 14, 92].

За Л. Гумільовим, етнос — це одне з явищ природи та біосфери, в якій «пасіонарність» як надлишкова енергія суто біологічного походження є необхідною умовою появи етносу, тобто вона є обов’язковим і навіть визначальним етнотворчим чинником. «…Джерелом появи такої енергії є комбі- наця природних ландшафтів, які утримують етноси, і так званий «ген пасіонарності», що перебуває в постійному дрейфі. Він може бути або ж адекватним до географічного ландшафту, або ж таким, що веде до завоювання нових. Останнє і є ознакою пасіонарного поштовху, внаслідок якого виникає новий етнос. Тривалість його існування в часі — 1000-1500 років» [17, 155].

Такий етнос, на думку вченого, являє собою колектив індивідів, що має неповторну структуру й оригінальний стереотип поведінки, причому обидві складові — динамічні [17, 8-10]. При чому такий колектив об’єктивно не може бути протиставлений іншим і в своїх діях керується не свідомим розрахунком, а почуттям компліментарності, підсвідомого відчуття взаємної приязні та спільності людей, визначає протистояння «ми-вони» й поділ на «своїх» і «чужих» [17, 11-12].

Серед важливих рис етносу Л. Гумільов називає компліментарність, основу якої складають не свідомі, а підсвідомі чи неусвідомлені взаємні симпатії «своїх» людей між собою, починаючи з етнічної одноманітності, що виявляється як в антропологічних рисах, особливостях мови, культури, світогляду, так і в спільності історичної долі, духовних цінностей, досвіду, традицій тощо. Причому енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні, вона постійно змінюється й має певні фази — піднесення, певної інерційності й занепаду. Тому різні етноси мають різні показники пасіонарності. Це, з погляду вченого, має основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у соціальному, економічному, культурному й політичному аспектах.

І якщо один етнос намагається пристосуватися до іншого, то це має негативні наслідки, оскільки порушує природний розвиток етносу. В. Лісовий відносить концепцію Гумільова до «…географічного чи біоенергетичного виду редукціонізму… На жаль, — зауважує вчений, — псевдонаукові фантазування

Гумільова, які західні етнологи не сприймають серйозно, мають вплив на якусь частину гуманітаріїв в Україні» [2, 32].

Відомий радянський учений-етнолог Ю. Бромлей, навпаки, ідеалізує значення в етногенезі соціальних чинників та свідомості. Він вважає етнос соціально-історичною категорією «…при чому його походження й розвиток визначається не біологічними законами природи, а специфічними законами розвитку суспільства» [15, 26]. Ю. Бромлей, зокрема, вважає, що племена, народності й етнічні спільності (нації) є не більше як різновиди етнічних спільнот [16, 16-17]. Причому вчений оригінально визначає як зміст етносу, так і його форму, застосовуючи для цього диференційний підхід — тобто розгляд цього суспільного феномена в двох значеннях — вузькому й широкому. У вузькому розумінні він пропонує розглядати етнос «…як історично сформовану сукупність людей, яким притаманні спільні, відносно стабільні особливості культури (в тому числі й мова) та психіка, а також свідомість своєї єдності й відмінності від інших таких самих утворень» [4, 37].

Аби читач правильно його розумів, академік Ю. Бромлей робить суттєве доповнення: «В сучасній російській мові… такому розумінню терміна «етнос» певною мірою відповідає слово «національність»… Та оскільки термін «національність» сам багатозначний і до того ж обмежений у стадійному плані, видається доцільним закріпити за вузьким значенням терміну «етнос» назву euvixoZ (етнікос)» [4, 37].

У широкому значенні слова етнос розглядається Ю. Бромлеєм як етносоціальний організм (ЕСО), що постає як своєрідне «синтетичне» утворення. «Такого роду організми, — продовжує вчений, — поряд з етнічною (культурною) спільністю як правило мають територіальну, економічну, соціальну і політичну спільність (це, так би мовити, максимальний варіант). Але основними компонентами етно- соціального організму, безсумнівно, є, з одного боку, етнічні, а з іншого — соціально-економічні фактори» [4, 37-40].

У наведених вище підходах до визначення етносу (вузькому й широкому), даних Ю. Бромлеєм, рельєфно простежується, по-перше, ототожнення понять «етнос» і «етнічна спільність», по-друге, знак рівності між культурною й етнічною спільностями і, по-третє, ігнорування біологічних аспектів при визначенні етносу. Останнє, власне, стало своєрідним концептуальним вододілом між Гумільовим і Бромлеєм, між біологізаторським і соцілогізаторським підходами при визначенні сутності етносу.

Проведений вище аналіз підходів двох найвідоміших учених-етнографів радянської доби наочно засвідчує, з одного боку, тотожність їхніх поглядів щодо хронологічного діапазону (меж) етносу (від племен до націй), тобто етнос розуміється як синонім поняття «людина», а з іншого — наявність у них концептуальних відмінностей щодо визначення його змісту.

Л. Гумільов, зокрема, у своїх поглядах щодо сутності етносу дещо еволюціонував від власне біологізаторського його тлумачення, якого дотримувався ще від 60-х років, до розуміння цього феномена як не суто біологічного чи соціального, а географічного явища, розвиток якого завжди пов’язаний з ландшафтом. У зв’язку з цим зазнала певної еволюції й сама концепція етногенези, зміст якої «…у втраті імпульсу, що створив систему, до нульового рівня — гомеостаз» [17, 243]. Тобто встановлення відносної сталості в розвитку біологічних властивостей внутрішнього середовища організму людини (сталість складу, крові, температури тіла тощо). На цій підставі вчений робить висновок, що нічого подібного ні в соціальному розвитку, ні в біологічній еволюції, ні в циклічному русі планет навколо сонця не спостерігається.

Отже, етногенеза — явище, яке не може зрівнятися ні з яким іншим, це своєрідний ланцюг між біосферою та соціосферою, в основу якого покладені певні системні зв’язки й відповідні стереотипи поведінки.

На межі 80-х років відбулася певна еволюція й у поглядах Ю. Бромлея на етнос, зокрема щодо наявності в етносоціальних організмах (ЕСО) національних явищ. «Національні явища та процеси досить складні й багатогранні й охоплюють дуже широке коло питань — від духовно-правових і економічних до психологічних. Особливо слід вказати на наявність у національних явищах і процесах такої характерної риси, як етнічні властивості» [18, 5].

На думку М. Обушного, цей висновок містить щонайменше два важливих теоретичних положення: а) національні явища реально існують, а отже їм належить мати й свого носія — націю; б) національні явища містять етнічні властивості. Сам факт визнання вченим-етнографом національних явищ в етнічному розвитку є важливим кроком на шляху переборення стереотипів — ігнорування національного.

В контексті нашого дослідження на серйозну увагу заслуговують погляди О. Бочковського. На його думку, етнос («нарід»), образно кажучи, це та «гусениця», яка через суспільні переміни стає «мотилем» — нацією. «Нарід, — зауважує О. Бочковський, — це первісне живло суспільного життя… природна, біологічна дійсність» [19, 24].

У суспільному розвитку людини О. Бочковський виділяє дві основні фази: етногенетичну (старшу й довшу, коли народ постає й твориться) та націогенетичну (значно коротшу, коли народ масово усвідомлює себе нацією) [20, 12].

Початок розгортання етногенези О. Бочковський пов’язує з припиненням стихійних міграційних процесів. У Європі, зокрема, процес етногенези, на його думку, розпочався наприкінці I тисячоліття християнської ери, коли, як зауважує вчений, «…настав кінець великої мандрівки народів, що гальмувала правильний хід народотворення. Європейське населення віддавна вже хліборобське, постійно осіло на землі, що також є конечною передумовиною вищої форми етногенези. Так, отже, одна за другою почали визначатися батьківщини сучасних європейських народів. Майже тисяча років (VIII-XVIII ст.) тривала оця перша й головна доба їх поставання й творення. Я її називаю етногенезою» [20, 12].

Саме в цей період відбувається територіальна стабілізація населення, визначаються зовнішні кордони розселення народів тощо. Звичайно, що як сам процес етногенези, так і перехід до націогене- зи в кожному регіоні та країні має свої хронологічні межі й темпи розгортання. «…на Україні, — на думку О. Бочковського, — міграція (перемішування) населення та навала азійських кочівників припинилася щойно у XVIII ст., гальмуючи й унеможливлюючи державно-політичну стабілізацію українського народу. Так само й політичний поступ в Європі посувався по цьому шляху і в цьому напрямі. Поширення політичної свободи, демократії, конституціоналізму, парламентаризму — від Заходу на Схід — проходило з явним запізненням» [20, 12-13].

Вчений аргументовано доводить, що на Заході «весна народів», тобто завершення процесу етногенези й початок розгортання націогенези, припадає на середину XIX ст. (1848 р.), а на Сході — тільки з початку XX ст. (революція в Росії 1905 р.).

Розробляючи концепцію етногенези, вчений не міг оминути з’ясування дуже принципового питання — відмінностей між етносом і нацією — й на цій основі — визначення їхньої сутності. «Нарід (у значенні «етнос». — А.Д.), зауважує він, — це, так би мовити, націотворчий сирівець, з якого може розвинутися нація… це етнографічна, національно не викристалізована ще маса. Нація ж — це масово усвідомлений і організований колектив. Нарід — це етногенетичний розчин, нація — це викристалізова- ний суспільний агрегат» [20, 65]. Отже, за О. Бочковським, етнос — це невизначена, незв’язана однорідність, а нація — це визначена, сконсолідована різнорідність.

З’ясовуючи відмінності між етносом і нацією, вчений акцентує увагу на тому, що ці типи соціо- цивілізаційної еволюції людини різняться між собою й мірою самоусвідомлення: «Мусимо бо розрізняти, — зауважує О. Бочковський, — пасивну національність від активної. Перша є стихійна й підсвідома; друга — свідома й організована. Модерну націю визначає саме активна національність. Нарід остільки стає нацією, оскільки всі його шари еволюційонують від пасивної (етнографічної) національності до активної (націогенетично)» [20, 291].

Вітчизняні дослідники й сьогодні, вже в умовах державної незалежності України, продовжують розробку концепції етногенези. Вагомий внесок у її подальше осмислення зробили відомі вчені І. Варзар, О. Майборода, О. Кортунов, Л. Шкляр, А. Свідзинський, Я. Дашкевич, І. Онищенко, І. Кресіна та ін.

Так, А. Свідзинський, досліджуючи етногенетичну фазу розвитку людства, стверджує, що етнос є особливим типом розвитку людини, якому притаманні певні ознаки. На їхній основі А. Свідзинський, на нашу думку, дав неординарне визначення етносу, яке наведемо в повному об’ємі: «Етнос, — пише він, — поняття, яке відповідає людській спільності особливого типу, дуже відмінний від тих об’єднань, які створюються за наперед визначеним планом, наприклад спортивних, професійних, за інтересами тощо. Етноси виникають внаслідок стихійного процесу самоорганізації людей. Було докладено немало зусиль, аби з’ясувати, які чинники виявляються при цьому вирішальними. Слушно вказували на об’єднувальну роль спільної території, типу ландшафту, расової приналежності чи певної єдності генофонду, історичної долі, типу господарчої діяльності, релігії, мови, традицій, звичаїв, загалом культури. Але існують приклади, які вказують, що кожний із цих чинників, взятий окремо, не є ані необхідним, ані достатнім, хоч усі вони сприяють етнічній самоорганізації. Їхня спільна дія зрештою приводить до якісно нового явища, яке вже цілком знаходиться у духовній сфері, — появи у людей почуття самоідентичности, тобто усвідомлення індивідами приналежности до свого етносу і цінности єднання саме з ним» [21, 41].

Процес етногенези призвів до втрати одноманітності, властивої родовій спільноті. З’явилося розмаїття етнічних форм і культур. «Ця множинність форм, — наголошує А. Свідзинський, — явище величезної ваги… множинність форм, всупереч абстрактно можливій одноманітності, є законом розвитку нашого світу. Тому треба усвідомити цінності, які несе в собі етногенез, не ставити йому штучних перепон, шанувати неповторність всіх етнічних культур, давати простір їхньому розвитку» [21, 41].

Значну увагу дослідженню етносу, подальшій розробці концепції етногенези на сучасному етапі своєї діяльності приділяє відомий український учений Я. Дашкевич. Досліджуючи етнос і націю, він застосовує свій метод, суть якого в тому, що історія кожного етносу-нації має свої закономірності розвитку, й тому при вивченні процесу їх становлення й розвитку «…треба керуватися результатами… внутрішньополітичних процесів, при яких зовнішні (політичні, економічні та інші) фактори відігравали вторинну, стимулюючу, сповільнюючу або й деструктивну роль» [22, 69].

2. Спільні та відмінні ознаки поняття „етнічного” та „національного”

Існує ряд підходів до визначення поняття «етносу»: соціальний, представлений представниками радянської школи — Ю. Семеновим та В. Бабаковим; біологічний — Л. Н. Гумільов; соціально-біологічний, представниками якого є Л. Вернер та Л. Срол.

Розглянемо один із існуючих підходів, відповідно до якого етнос є спільність не тільки соціальна, але й біологічна, етноси співіснують не тільки в просторі, але і в часі. Етнос може існувати, тільки постійно відтворюючись. Він володіє завглибшки в часі, має свою історію. Одні покоління членів етносу заміщаються іншими, одні члени етносу успадковуються іншим. Існування етносу припускає спадкоємство [3].

Передача етнічної приналежності є спадкоємство як соціальне, чисто культурне, так і біологічне, кровно- споріднене. У нормальних умовах культурне, соціальне відтворення людини невіддільно від біологічного. Діти успадковують від батьків не тільки тілесну організацію, але і культуру, і етнічну самосвідомість.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що етнічна спільність в своїй основі є спільність походження, що етнос є сукупність людей, що мають загальну плоть і одну загальну кров, що кожен етнос — особлива порода людей. Таким чином, соціальна по своїй істоті спільність людей усвідомлюється як спільність біологічна, що знаходить своє віддзеркалення в мові. Слово «народ», яким в буденній мові іменують етнос, походить від слів «рід», «народжувати», «породжувати».

Коли перед людиною, яка ніколи не займалася теоретичними міркуваннями про природу етносу, встає питання про те, чому вона належить саме до цього, а не іншого етносу, чому, наприклад, він росіянин, а не татарин, англієць і так далі, то у нього природно напрошується відповідь: тому що мої батьки належали до даного етносу, тому що мої батьки — росіяни, а не татари, не англійці та тому подібне. Для звичайної людини його приналежність до того або іншого етносу визначається його походженням, що розуміється як кровне походження [4].

Коли ж предки людини належать не до одного, а до різних етносів, то нерідко і він сам, та інші, люди, які знають про це, займаються підрахунками, скільки в ньому різних часток крові та яка частка існує у кожному із них. Г оворять про долі російською, польською, єврейською й інших кровей.

Свідомість етнічної приналежності не можна розглядати як суб’єктивне явище. Вона включає необхідний компонент відчуття етнічної приналежності. А відчуття людини, як відомо, формуються в значній мірі незалежно, а іноді й абсолютно незалежно від його розуму.

Свідомість і відчуття етнічної приналежності формується під впливом об’єктивних умов життя людини та, виникнувши, існує вже багато в чому незалежно від його свідомості та волі. Цій незалежності сприяє усвідомлення етнічної приналежності як приладдя до особливої біологічної породи людей. Людина не може довільно змінити свідомість приналежності, що склалася у неї, саме до цього, а не іншому етносу, хоча, звичайно, може приховати його й оголосити щодо свого приладдя до іншої групи [5].

Зрозуміло, що свідомість приналежності до однієї етнічної спільності може замінитися свідомістю приналежності до іншого етносу, але це відбувається не в результаті вольового вирішення людини, а через певні об’єктивні умови.

Якщо людина назавжди потрапляє в іноетнічне середовище, то вона вимушена, щоб нормально жити в нових умовах, оволодіти мовою, на якій говорять люди, що її оточують. Крок за кроком людина починає вбирати раніше чужу для неї культуру та поступово все більше забувати про ту, що була для неї рідною. Цей тривалий процес, який іменується етнічною асиміляцією, етнічним втягуванням або розчиненням, завершується зміною свідомості етнічній приналежності. Але найчастіше це відбувається тільки в другому або навіть третьому поколінні.

Повному завершенню процесу етнічної асиміляції заважає, звичайно, усвідомлення етнічної спільності як спільності походження. Не тільки людина, що першою опинилася в іноетнічному середовищі, але і її нащадки пам’ятають, що хоча по мові та культурі вони тепер нічим не відрізняються від людей, що оточують їх, однак за походженням, по крові вони інші. Таким чином виникають такі характеристики, як американець ірландського, німецького і так далі походження.

Культурно-мовній або тільки мовній асиміляції можуть піддатися не тільки окремі індивіди, але цілі гру-пи людей, що належать до того або іншого етносу. І якщо вони при цьому не втратили колишню етнічну самосвідомість, то продовжують залишатися членами початкового етносу. При цьому вони утворюють в його складі особливу групу. Такі караїми, які майже повністю перейшли на російську мову, при цьому зберегли пам’ять про своє тюркське походження [6].

Етнос може мати різну структуру. Він може складатися з етнічного ядра — основної частини етносу, що компактно живе на певній території, етнічної периферії — компактних груп представників даного етносу, так або інакше відокремлених від основної його частини та, нарешті, етнічної діаспори — окремих членів етносу, розсіяних по територіях, які займають інші етнічні спільності.

Етнос може бути весь підрозділений на субетноси — групи людей, культури, що відрізняються своєрідністю мови та певною самосвідомістю. У такому разі кожен із членів етносу входить в який-небудь із складових його субетносів. Так, грузини діляться на картлийцев, кахетинців, імеретин, гурій, мохевцев, мтиулів, рачинцев, тушин, пшавов, хевсуров і так далі. У членів такого етносу існує подвійна етнічна самосвідомість: свідомість приналежності до етносу та свідомість приналежності до субетносу [7].

У порівнянні з етносом нація — це стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя, а також на основі специфічної тільки для даного етносу добровільно та природно прийнятої усіма національної культури та формованого на її основі національного інтересу [8].

Нерідко між поняттям «нація» та поняттями «народ», «етнос» ставлять знак рівності. Насправді, французи є народ, етнос, і вони ж є нацією. Звідси природно напрошується висновок: етнічна спільність (народ) і нація суть одне і те ж. У наший літературі до цього зазвичай додавали, що нація це не просто етнос, а вища його форма, що прийшла на зміну народності.

Насправді ж, етнос і нація — явища, що відносяться до різних соціальних сфер. Суть етнічної спільності найяскравіше виявляється в етнічних процесах: етнічної асиміляції, етнічного злиття, етнічного включення та етнічного розщеплювання. Вони відбуваються стихійно та багато в чому незалежно від свідомості та волі людей.

Суть же нації найвиразніше виражається в національних рухах, які є діяльністю мас людей, направленою до досягнення певної мети, причому найчастіше політичних. Кожний такий рух має певну програму. Національні рухи на відміну від етнічних процесів відносяться до сфери політики. Вони є одним із видів політичних рухів. Нація в цих рухах виступає як певна суспільна, перш за все політична сила, з якою треба вважатися [9].

Консолідація раніше економічно відособлених областей в єдину господарську спільність була результатом втягування їх в загальний торговий оборот, виникнення єдиного ринку в масштабах країни. Найважливішим засобом спілкування є мова. Тому економічні зв’язки найлегше зав’язувалися між областями, населення яких говорило на одній мові або на близькоспоріднених мовах, тобто належало до однієї етнічної спільності чи споріднених етносів.

У свою чергу, встановлення міцних економічних зв’язків між областями сприяло злиттю споріднених етнічних груп в одну, а також стиранню граней між субетносами та етнографічними групами, на які вони раніше розпадалися. В ідеалі все населення такого єдиного геосоціального організму повинне було б утворити одну етнічну спільність. Воно ж в ідеалі повинне було складати одну націю. Таким чином, ті ж самі об’єктивні процеси, що призвели до утворення нації, мали своїм результатом метаморфозу етносу. Позначилася на етносі сама по собі поява нації.

У дослідженні суті племені, народності, етносу, нації та їх співвідношенні виявляється декілька тенденцій.

Соціальні концепції суті нації й етносу визнають, що в історичному аспекті етнос передує нації, тому в даний час включається в її склад як природно-біологічна основа. Так, В. Г. Бабаков та В. М. Семенов, розводячи поняття «етнос» і «нація», стверджують, що етнос включає територіально-мовні та культурно-психологічні компоненти, тоді як в понятті нації крім етнічного компоненту наявні соціальні процеси, які грають чи не провідну роль в життєдіяльності подібного колективу. Таке розуміння нації, на наш погляд, виникає зі спостережень над формуванням національних держав і обумовлено соціальною диференціацією суспільства. Тому нація виступає вищим ступенем соціально-етнічного роду. Відповідно, в нації виявляються два взаємозв’язані компоненти: етнічний, а саме: мова, сталі форми матеріальної культури, народне мистецтво, фольклор, традиції, вдачі, звичаї, особливості психічного складу людей як найбільш стійкі, консервативні елементи в національному; соціальний, такий, що включає соціально-класову структуру, систему соціальних відносин, політичні інститути та інше [10].

Більш діалектичною є позиція В. П. Торукало, згідно з якою кожним історичним типом етносу є єдність біологічного та соціального. Нація ж обумовлюється переважно соціально-економічними чинниками, найголовнішим з яких стає держава [11].

Ю. В. Бромлей, розмежовуючи історичні типи етнічних суспільств: «плем’я», «народність», «нація», — стверджує, що родовим поняттям для них виступає поняття «Етнічна спільність». Звідси питання про специфіку етнічного як одну з найголовніших категорій етносу знімається. Етнічні властивості, що належать сфері мови, культури, психіки, на думку Ю.В. Бромлея, є чисто соціальними явищами. Проте вченим не враховується той факт, що спільність людей не вичерпується соціальними чинниками [12].

Соціальний погляд на суть нації й етносу розділяє і Ю. І. Семенов: етнос і нація — явища, що відносяться до різних соціальних сфер. Суть етнічної спільності найяскравіше виявляється в етнічних процесах: етнічної асимі-ляції, етнічного злиття, етнічного включення, етнічного розщеплювання. Не дивлячись на те, що нація — вища форма етносу, повної тотожності між ними не виникає навіть при найтіснішому зближенні. Важкість розмежування нації й етносу полягає і в тому, що не вони є первинними суб’єктами історичного процесу, а соціально-історичні організми. Останнє затвердження Ю. І. Семенова представляється важливим, оскільки всі спроби виявити суть етносу, нації, вирішити проблему співвідношення цих реалій не мають достатньої обґрунтованості. Пошук же іншої одиниці в системі людських громад може вивести вирішення цієї проблеми із замкнутого кола [13].

Висновки

Отже, різноманітні тлумачення терміну нація та їх еволюція ускладнили можливість формулювання його універсального значення. Ще й нині воно змінюється залежно від різних зовнішніх чинників. Нині у літературі існує кілька тлумачень поняття «нація». Для одних нація – це щось одвічне, біологічне, для других – тільки історичне і соціальне, для третіх – щось містичне, недоступне для пізнання, для четвертих – ірраціональне, що заважає поступальному розвитку людства. Так, в націях етнологи ще недавно вивчали «неполітизовану етнічність», історики – політичну історію етносів-народів, психологи – специфіку психіки, ментальність, культурологи — неповторне, особливе в культурі, політологи розглядають націю як один із базових суб’єктів політичного життя і т.п. Все це свідчить про існування різних визначень нації.

Нині найпопулярнішим стало етнологічне (в працях окремих українських дослідників його називають етніцистським – від англ .ethnicity) тлумачення нації, яке розглядає її як особливий стан соціально-економічного, національно-культурного і політичного розвитку етносу, що пов’язаний з розвитком національної свідомості, творенням його державності, національно-державних символів і атрибутів, національної культури.

Під поняттям народ розуміється історично згуртована стійка єдність людей, зв’язаних спільністю походження, історичної долі, мови, території, деяких особливостей характеру і культури, усвідомленням своєї відміни від інших людських об’єднань. На різних етапах свого розвитку людство мало свої особливі організаційні форми існування — рід, групи родів, плем’я, союз племен, які згодом переростали в народність. Таким чином з’являється і сам термін «народ»(по-грецьки етнос).

Характерні риси народності — відносно стійкий територіальний зв’язок; власна мова, яка помітно відрізняється від мови інших народностей, що відокремились від певного масиву навіть близьких, зв’язаних спільним походженням племен; специфічна, відмінна від родинних, матеріальна і духовна культура, близькі або єдині релігійні вірування (на початковій стадії формування, як правило єдині); усвідомлення належності до даної етнічної групи (а не родової або племенної групи) та інші відмінності від інших.

Етноси народи в своєму розвитку пройшли ряд етапів. Першим типом етнічної спільності був рід – кровно-родинна спільність людей. На основі розвитку родових відносин виникло плем’я — етносоціальна спільність людей з власним ім’ям, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. Наступним типом стала народність – етносоціальна спільність людей, яка має єдність членів за походженням, культурою, мовою, історичною долею. Як докапіталістична етнічна спільність народність носила риси натурального господарства та господарською відокремленості різних регіонів. Народність стала необхідною сходинкою та базою в процесі формування націй.

Список використаної літератури

1. Свідзинський А. Це складне національне питання. — К., 1994.
2. Лісовий В. Культура — ідеологія — політика. — К., 1997.
3. Нельга О.В. Теорія етносу. Курс лекцій : навчальний посібник. — К., 1997.
4. Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. — М., 1973.
5. Гумилев Л.Н. О термине «этнос». Этнос как явление. — Л., 1967.
6. Гердер Й.Г. Идеи к философии истории человечества. — М., 1947.
7. Людина і світ. Підручник. — К., 1999.
8. Шевельов Ю. Критика поетичним словом // Сучасність. — 1989. — № 5.
9. Нельга О. Самосвідомість особистості і її етнічний зміст // Філософська думка. — 1993. — № 7-8.
10. Могилянский М.М. Этнография и ее задачи // Ежегодник русского антропологического общества. — М., 1908.
11. Широкогоров С.М. Этнос. Исследование основных принципов изменения этнических и этнографиче-ских явлений. — Шанхай, 1923.
12. Абетка етнополітолога // Автор. колект. Ю. Римаренко, О. Мироненко та ін. — Т. 12. — К., 1996.
13. Гумилев Л., Иванов К. Этнические процессы: два подхода к изучению // Социологические исследования. — 1992. — № 1.
14. Гумилев Л. От Руси к России. Очерки этнической истории. — М., 1992.
15. Бромлей Ю. Очерки истории этноса. — М., 1983.
16. Бромлей Ю. Человек в этической (национальной) системе // Вопросы философии. — 1988. — № 7.
17. Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. — Л., 1990.
18. Бромлей Ю.В. Этнонациональные процессы в СССР. — М., 1986.
19. Бочковський О.І. Народження нації. — Львів, 1939.
20. Бочковський О.І. Національне пробудження, відродження, самозначення. — Подєброди, 1931.
21. Свідзинський А. Етнос, нація, держава // Розбудова держави. — 1994. — № 7.
22. Дашкевич Я. Національна свідомість українців на зламі XVI-XVII ст. // Сучасність. — 1992. — № 3.