Введення предмету етнопсихології в навчальну програму загальноосвітніх шкіл.

1. Стан освідченості з етнопсихології в Україні. Сучасність.

2. Шляхи введення предмету етнопсихології в структуру освіти старших класів середніх загальноосвітніх шкіл.

Список використаної літератури.

Розділ 3. Введення предмету етнопсихології в навчальну програму загальноосвітніх шкіл

3.1. Стан освідченості з етнопсихології в Україні. Сучасність

Відродження вітчизняної етнопсихології почалось у 60-х роках ХХ ст. у зв'язку з дискусією, що розгорнулася на сторінках журналу "Вопросы истории" щодо національного питання. Дискусія була присвячена проблемам нації. Уточнювався предмет етнопсихології, її категорійний апарат й окремі експериментальні методики. Нарешті було знято табу з етнопсихологічних досліджень. Але, незважаючи на це, розробка проблем етнопсихології рухалася досить мляво. Теоретичні праці в основному були присвячені критичному аналізу зарубіжних концепцій етнопсихології, а також дискусіям про категорійний апарат етнопсихології.

В останні роки в етнічному складі населення України відбулися певні зміни. Вони обумовлені не тільки природним приростом етногруп, а й міграційними процесами, які розпочалися у зв’язку з спалахом міжетнічних конфліктів у багатьох регіонах колишнього СРСР. Міграція спричинила суттєве збільшення чисельності окремих етнічних спільнот, зокрема кримських татар, вірмен, молдаван, азербайджанців.

Дослідження 70-90-х років порушили такі питання:

· до якої дисципліни належить етнопсихологія: до етнографії (С. Арутюнов, А. Решетов), до соціальної психології (І. Кон, В. Козлов, Л. Дробіжева) чи до загальної психології (Г. Старовойтова);

· що є предметом дослідження етнопсихології: психічний склад етносу; національний характер чи вивчення окремих рис та особливостей психіки людей, які утворюють етнос;

· якою має бути логіка досліджень: чи спочатку шукати відповідь на питання про існування психічних відмінностей між народами, про те, як вони проявляються та як їх досліджувати, а вже потім визначати поняття "психічний склад", "національний характер", чи, навпаки, йти від цих понять;

· як застосувати теорію діяльності О. Леонтьєва та його концепцію єдності психічної та практичної діяльності для пояснення психічної своєрідності етносу й причини психічних відмінностей між різними етносами.[17, c.68-85]

В сучасній етнопсихології у вивченні компонентів психології етнічних груп часто фігурують такі поняття, як „національний характер”, „національні почуття”, „національна самосвідомість”, „національно-психологічні явища” . Ці утворення в принципі є виявом суспільної психології людей, котрі належать до етнічної групи. Аналізуються факти, закономірності й механізми вияву типології, ціннісних орієнтацій і поведінки представників тієї чи іншої етнічної спільності. Етнопсихологічна специфіка певною мірою концентрується в історичному досвіді кожного народу, а його засвоєння є змістом процесу етнічної соціалізації індивіда. Особистість через найближче оточення, перш за все – через сім’ю і школу в процесі свого розвитку і становлення прилучається до особливостей національної культури. Етнопсихологія, досліджуючи, для прикладу, зміст складових елементів культури міжнаціональних відносин, робить висновки щодо шляхів підвищення формування довіри, згоди, взаємодопомоги у стосунках представників конкретних етнічних спільностей[2, c.37-42]

Українці на рубежі ХХІ ст. є складно опосередкованим "продуктом" свого історичного минулого. Саме ретроспектива виникнення, розвитку, здобутків і трагедії українського народу дає підстави визначити психологію українського етносу через аналіз таких феноменів, як менталітет, етнічна свідомість і самосвідомість, етнічна самоідентифікація особистості, український національний характер, психічний склад українців. Навіть розуміючи те, що український етнос не є чимось застиглим і незмінним, а українці кінця ХХ ст., безумовно, відрізняються від українців ХІХ ст., ми маємо через етнопсихологічний аналіз виявити загальне і специфічне у психологічному складі та національному характері українців минулого, сучасного і майбутнього. Тим паче що домінування західної культури в сучасному світі, згладжуючи очевидні ознаки національної специфіки, ще не означає етнічного нівелювання населення земної кулі. Навпаки, нині різко зросла активність багатьох народів, які борються за свої національні інтереси, свою незалежність.

Відомий етнопсихолог Г. Шпет зазначав, що етнічна психологія, класифікуючи певні явища, має шукати відповіді на запитання: як переживає саме цей народ певне явище, що він любить, чого боїться, чому віддає перевагу, що його відрізняє з-поміж інших етносів[10, c.3-6]

Особливого піднесення дослідження у сфері етнопсихології набули в останні роки. Це пов'язано, з одного боку, із загостренням міжетнічних стосунків після розвалу СРСР, що, у свою чергу, викликало нагальну потребу у психологічних розробках етнічної проблематики, а з іншого – з початком політичної гласності, що зняла офіційні та неофіційні заборони з етнопсихологічних досліджень.

З арени історії зійшла міфічна нація — "радянський народ", а на її місце прийшли реальні нації та народи з їх реальними та непростими проблемами.

Отже, зараз триває реальне відродження етнопсихології: робляться спроби окреслити основні напрями розвитку етнопсихологічних досліджень, починає формуватися власний методичний апарат вітчизняної науки, проводяться етнопсихологічні дослідження серед різних груп населення країни.

За останні роки стрімко зросла кількість дослідників, які вивчають проблеми етнопсихології, збільшується потік публікацій, виходять спеціалізовані збірники та посібники, викладаються спецкурси у вищих навчальних закладах, проводяться тематичні конференції, відкриваються перші лабораторії для вивчення проблем етнопсихології.

Психоетнічні настанови передують виникненню етносу, вони є результатом дії чинників розумової діяльності кожної особистості, які є оригінальними для конкретної людської спільноти, сприяють об’єднанню окремих особин в спільну групу. Відповідно, завдячуючи цим чинникам, людська спільність перетворюється на суспільство, яке в результаті загальної генези (біологічної, природо-екологічної, психічної, культурної, соціальної тощо) трансформується в етнос, національну спільноту. Зокрема психічна дія етносу – це комплекс психічних настанов, які у взаємодії з іншими чинниками, в першу чергу чинниками природного походження, сприяють формуванню етносу, – в часі ж повноцінного функціонування етносу виявляє себе домінуючою настановою. Етнопсихологія, як наука, вивчає вироблені етносом в процесі свого існування, як певної спільноти, психічні якості та дії адаптованості до умов біологічного та соціокультурного довкілля, а також процеси гармонізації міжетнічних стосунків у державі та Світі. Отже, це стосується не лише геопсихічних, а й геополітичних особливостей, які визначають зовнішні стосунки між сусідніми державами, етнічні та державні кордони тощо.[14, c.360-366]

У курсі «Етнопсихології» розглядаються етнічні особливості психіки людей, закономірності формування та функціонування етнічної ідентифікації особистості, етнічних стереотипів та установок. Аналізуються ментальність як психічний феномен, архетипи і символи української ментальності та чинники, що впливають на формування національного характеру; психологічні характеристики культур та адаптації особистості до нового культурного середовища. Висвітлюється особистість у різних культурах та етносах, проблема етнографії дитинства й особливості міжетнічного спілкування і взаємодії.

Такий курс вивчається в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», Чернівецькому національному університеті, Одеському національному університеті та багатьох інших вищих закладах.

Діяльність практичного психолога неможлива без урахування етнопсихологічних, етнокультурних та етносоціальних процесів, які відбуваються у сучасному суспільстві. У цьому зв’язку вивчення дисципліни “Етнопсихологія” є важливою складовою у підготовці професіонала-психолога[6, c.64-69].

Сьогодні етнопсихологія відроджується як універсальна наукова дисципліна, що охоплює всі сфери життя українського народу. Комплексна інтеграція етнопсихології має великий творчий потенціал для активного державотворення, виховання національної еліти та формування національної самосвідомості українського народу. Етнопсихологія має не тільки теоретико-методологічні функції, а й методично-прикладні, адже як комплексна навчальна дисципліна етнопсихологія поєднує онтогенетичні ланки виховання національно-свідомої особистості від дитячого садка до вищих навчальних закладів і системи перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів. Системний підхід у сфері етнопсихології передбачає обов'язкову участь психологічної науки в дослідженні різних чинників буття і духовного розвитку українського народу, адже вирішення проблем етно- і націогенезу, взаємозв'язку буття і свідомості, матеріальної й духовної культури, історії й сучасності українства, перспектив розвитку особистості й держави неможливе без участі психології. Для того, щоб етнопсихологія стала не лише комплексною навчальною дисципліною, але й серйозною галуззю науки та державної політики, потрібно ретельне психологічне обґрунтування концептуальних засад етнопсихології і соціально-психологічний аналіз сучасної суспільно-політичної ситуації в суверенній Україні. З огляду на означені завдання, особливе місце серед українознавчих дисциплін належить етнопсихології.

Головним завданням етнопсихології на сучасному етапі є психологічне переосмислення всього, що торкається проблем українства, українського духовного життя, етногенезу українського народу та інших народів України, розвитку української національної ідеї, причин і наслідків еволюції українського національного характеру, української ментальності, формування української політичної нації та розвитку громадянського суспільства в нашій державі.

Етнопсихологія як наукова галузь, а також як комплексна навчальна дисципліна сприяє не тільки гуманізації освіти і науки, а й створенню нової технології навчання та виховання підростаючого покоління, адже радянська система освіти лише декларувала ідеї гуманізму і народності, але до їх реалізації справа не доходила, і вся система навчання та виховання в радянській школі була спрямована на уніфікацію як цілих націй, народностей, так і конкретної особистості. Розвиток етнопсихології має велике соціально-психологічне значення на сучасному етапі, коли зміни у сфері міжнаціональних відносин набули особливо динамічного характеру, коли спостерігається зростання етнічної самосвідомості, бурхливий розвиток внутрішньоетнічних та міжетнічних процесів, коли зникають "білі плями" в історичній пам'яті народу, ліквідуються штучно зведені завали фальсифікації, коли українське народознавство починає виконувати ту роль, яка довгий час залишалася "вакантною", і потреба в якій стала тепер невідкладною.

Етнопсихологія синтезує дослідження багатьох наук, присвячені проблемам українства й України: антропології, археології, демографії, екології, етнології, історичних наук, культурології, етнографії, літературознавства, мистецтвознавства, мовознавства, педагогіки, політології, релігієзнавства, соціології, філософії, фольклористики. Але центром усіх українознавчих проблем була і залишається людина або людська спільнота, адже саме з людським світобаченням, людською діяльністю, творчістю, з багатогранною життєдіяльністю людських спільнот, доля яких пов'язана (у минулому, майбутньому та нині) з Україною, і співвідносяться всі концентри українознавства: "Україна — етнос", "Україна — мова", "Україна — історія", "Україна — природа (екологія)", "Україна — нація (держава)", "Україна — культура", "Україна -ментальність. Доля", "Україна — історична місія". Отже, і центром такого наукового синтезу може стати психологічна дисципліна — етнічна психологія, оскільки найбільш ретельно досліджують людину і людські спільноти саме психологічні науки. Окрім цього, значення етнопсихологічних досліджень зростає сьогодні ще й тому, що розвиток української державності, побудова в Україні правового громадянського суспільства на засадах демократії, гуманізму, ринкової економіки, політичного і культурного плюралізму, вимагають урахування багатьох соціально-психологічних та етнопсихологічних закономірностей.

Системоутворюючим елементом національного буття (разом зі способом життя етнічної спільноти, її звичаєвістю та іншими елементами) є етнокультурна інформація, адже "кордони" етнічності збігаються з "кордонами" поля інформаційних етнокультурних зв'язків, які зумовлюють складну інформаційну взаємодію між етнофорами. Така інформаційна взаємодія активно впливає і на процеси етнопсихогенезу, і на процеси націєтворення. Характер, інтенсивність і спрямованість етнокультурної інформації сотні років впливали на процес "будівництва" української нації, на процес поєднання територіальних общин і феодальних князівств, на перетворення їх у дієздатного етносуб'єкта, що буде спроможний для організованих і координованих дій. Той факт, що український етнос був досить тривалий час роз'єднаним, зумовлює необхідність певних зусиль для подолання соціально-психологічних наслідків такого роз'єднання та досягнення стабільності. Навіть у наш час деякі російські політологи (наприклад, В.І.Семенов та ін.) пророкують розпад України, ґрунтуючи свої висновки на тривалому перебуванні українських земель у складі різних держав, а також на відомому поділі українців на "східняків" та "західняків". Хоч Україна одержала у спадщину від минулого деяку "регіональну строкатість", але проведені Інститутом українознавства Київського національного університету в 1993-1994 pp. етнопсихологічні дослідження показують, що потяг до єдності у населення нашої держави є досить великим. А оскільки для відтворення і збереження етносу особливе значення має не стільки синхронна, скільки діахронна, міжпоколінна передача етнокультурної інформації (яка ніколи не переривалась в українських родинах міст і сіл), то ніколи не переривалися ні процес відтворення української етнічності, ні процеси етнічної соціалізації молоді, ні трансляція етнокультури та історичної пам'яті, ні кристалізація українського ментального типу як бази для формування етнічної та національної самосвідомості.

Відомо, що стійкість будь-яких об'єднань (федеративних, військових союзів, політичної нації тощо) залежить від наявності взаєморозуміння всередині цих об'єднань і від почуття "Ми", тому очевидним є факт боротьби за інформаційний простір, котрий (з метою творення почуття "Ми") має бути не тільки комунікативним простором, а й простором взаєморозуміння. Єдиний інформаційний простір, ідея національної єдності і спільної Вітчизни зумовлюють утворення такого мікросередовища, де члени даного суспільства почувають себе комфортно, як "свої серед своїх", де вони знаходять взаєморозуміння і співчуття, а також велику кількість людей, з якими їх поєднують спільні спогади, переживання, інтереси, спільна історична доля, спільний колективно-історичний досвід і близьке світобачення. А якщо до цього додати ще й професіоналізм у діяльності одного з наймогутніших інструментів соціального впливу — засобів масової інформації — з урахуванням психологічних закономірностей формування соціальних установок і світоглядних орієнтирів у громадян (вчасна репрезентація нової або уточнення старої інформації, вчасні спростування неправдивої інформації, визначення актуальних інформаційних пріоритетів, наявність власних джерел інформації, політичний і культурний плюралізм, гуманістичні орієнтації, дотримання прав людини, ненав'язливий коментар, компетентний аналіз, відповідні акценти, грамотне подання позитивної та негативної інформації й правдиве висвітлення негативних моментів з тенденцією до вирішення негативних проблем, патріотична спрямованість тощо), то функціонування такого інформаційного простору буде активно сприяти консолідації українського суспільства. Циркуляція об'єднуючої ідеї в інформаційному просторі держави приводить до утворення консолідуючої духовно-політичної атмосфери в суспільстві, активізує історичні, геополітичні, етнокультурні, соціально-економічні, суспільно-політичні та соціально-психологічні чинники націєтворення, одночасно зміцнюючи господарські, трудові, управлінські, економічні, культурно-побутові, психологічні та інші зв'язки в суспільстві, сприяючи не лише розвитку міжетнічної толерантності й загальнонаціональної злагоди, а й вирішенню невідкладних економічних проблем.

Наявність в Україні значної кількості непатріотичного населення є як соціально-психологічною, так і етнопсихологічною проблемою, оскільки ці громадяни України бажають досягти матеріального добробуту без урахування національних інтересів власної держави. Цю проблему можна вирішити поетапно за допомогою гуманістичної реорганізації й громадянської орієнтації національної системи освіти й виховання, за допомогою вдосконалення діяльності засобів масової інформації (наприклад, використання патріотичного впливу соціальної реклами типу "Російського проекту" на ГРТ), а також за допомогою поліпшення матеріального стану широких верств населення і сприяння розвиткові вітчизняного виробництва.

Разом із цим потрібно констатувати брак національної еліти, яка б розробила і презентувала суспільству сучасну загальнонаціональну ідею, котра окреслила б майбутні перспективи, сконсолідувала суспільство і мобілізувала народ України на гідну працю і достойне життя. Україні потрібна дійсно національна, а не перефарбована екс-комуністична еліта. Справжню українську еліту репрезентують люди не лише з високим інтелектуальним потенціалом і творчою енергією, а й з такими якостями, як патріотична самовідданість, громадянська відповідальність і національна самосвідомість. Саме така еліта повинна спрямувати свої зусилля на пошук форм, ідеалів та структур для створення об'єднуючої ідеології для України.

Відомо, що масова свідомість майже ніколи не залишається нейтральною, отже, перед українською елітою постає невідкладне завдання: визначити національно-державні пріоритети й нові духовні цінності в духовно-політичній атмосфері сучасної України. А оскільки національна ідея є способом самоусвідомлення нації, то без конкретних етнопсихологічних досліджень це завдання виконати неможливо.

Виходячи з цих положень, можна окреслити основні дослідницькі проблеми етнічної психології, поставлені перед цією наукою сучасним українознавством:

1) дослідження процесу етнопсихогенезу українського народу (психологічний аналіз етногенетичних процесів, культурогенезу, глотогенезу, формування етнічної специфіки пізнавальної, емоційної та вольової сфер людської психіки, а також комунікативних та поведінкових аспектів людської діяльності), процесу націєтворення (формування національно-психологічних особливостей українців, еволюція людських спільнот на території України від племен до нації, утворення української політичної нації);

2) зародження і розвиток етнічної свідомості та етнічної самосвідомості українського народу; вплив етнічної самосвідомості на процес фіксації етнічної специфіки українців, (етнічна самосвідомість як ётновизначальна ознака та етноформуючий чинник, що не лише фокусує уявлення етнофорів про спільність походження та історичної долі, а й надає певної стійкості національно-психологічним особливостям представників українського етносу);

3) формування української ментальності, її витоки та еволюційні зміни під дією природних, історичних, соціально-економічних та політичних факторів; розвиток національного характеру українців, національних почуттів і настроїв;

4) виникнення національної української ідеї, її вплив на суспільну свідомість та кристалізацію національної самосвідомості, типи національно-психологічного самовизначення (пасивний, мовчазний, ситуативний, активний);

5) етнічна та національна ідентичність українців та інших народів, що мешкають на території України (вивчення психологічних особливостей етнічної самоідентифікації, розрізнення релігійно-, територіально-, культурно-, політично- та історично-мотивованої етнічної ідентичності; світоглядно-психологічні чинники етнічної ідентифікації; причини кризи української ідентичності);

6) психологічні особливості української етнопедагогіки, козацької педагогіки та специфіки процесу етнізації особистості в минулому і в сучасній Україні; проблема відтворення і збереження українського етносу, синхронна і діахронна (міжпоколінна) передача етнокультурної інформації; процес відтворення етнічності, кристалізація історичної пам'яті, трансляція етнокультури, реалізація соціальної та етнокультурної спадкоємності, формування ментальних структур, забезпечення згуртованості, взаєморозуміння і відчуття психічної спільності (почуття "Ми", зміцнення етнічної самосвідомості представників підростаючих поколінь);

7) психологія національного буття та її основні компоненти, що зумовлювали процес поєднання територіальних общин, племен і феодальних князівств, процес перетворення їх на дієздатного етносуб'єкта, спроможного до організованих і координованих дій (психологічні ознаки етнічної спільноти, що підтверджують безперервність історичного буття українського народу (за М.Грушевським), відчуття етнофорами психічної спільності, спільні інтереси, потреби, норми, цінності, традиції, звичаї, уявлення, ментальність, групова самосвідомість, історична пам'ять; психологічні механізми збереження і відтворення етнічної специфіки);

8) міжетнічні відносини в Україні; етнічні авто- і гетеростереотипи; попередження міжетнічної напруженості та міжетнічних конфліктів в Україні;

9) психологія міжнаціональних стосунків України з іншими країнами (забезпечення толерантності, рівноправності інтересів, безконфліктної взаємодії, прогнозування етноконфліктних ситуацій);

10) психологічні основи формування політичної української нації (умови укріплення внутрішніх зв'язків української нації, створення культурно-ціннісних проектів прогресивного розвитку українства, аналіз процесів самоусвідомлення, самоорганізації, самореалізації, психологічне обґрунтування процесу становлення й утвердження української ідеї як "історично нового типу світогляду", а також процесу перетворення України з "нації-культури" на "націю державу"); виховання національно свідомих громадян та духовна консолідація українства на основі ідеалів гуманізму, демократії та державотворення.

Отже, перераховані проблеми є головними для проведення широких наукових досліджень учених-етнопсихологів, що працюють у галузі українознавства. Але поряд із науковими дослідженнями потрібно організувати викладання етнічної психології для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів.

Таким чином, включення етнічної психології до сфери українознавчих дисциплін надає можливість комплексного висвітлення головних проблем українознавства:

— етногенез та націогенез українського народу;

— українська ментальність;

— етнічна свідомість та самосвідомість українців;

— міжетнічні стосунки в Україні та міжнаціональні відносини у світі;

— психологічні особливості українців та інших народів, що мешкають на території України. Крім того, етнопсихологічний підхід дає змогу будувати етнопсихологію як комплексну навчальну дисципліну з урахуванням таких системних етнопсихологічних характеристик, як почуття належності до української нації, етнічна ідентифікація, інтеграція з національною культурою, зацікавленість в її відродженні, повага до національно-культурних традицій, національна самосвідомість, бажання працювати на благо Батьківщини. Таким чином, урахування етнопсихологічних аспектів українознавства як комплексної навчальної дисципліни дасть змогу навчальним закладам зробити вагомий внесок у процес формування, національно свідомої, відповідальної та соціально активної особистості.

Отже, завдання етнічної психології та її зв'язок з іншими науками зумовлюється виливом українознавства як системоутворюючого фактора для цілого комплексу наукових дисциплін.

3.2. Шляхи введення предмету етнопсихології в структуру освіти старших класів середніх загальноосвітніх шкіл

Українська школа традиційно стояла на становищі сполучення виховної та навчальної функцій, — звичайно, не потрапляючи при тому в однобічну крайність вирощування бездушних автоматів тоталітарних систем. Українська школа на еміграції мусить, зокрема, зберегти цю свою характеристичну рису, тим більше, що роль двох основних виховних чинників — родини та церкви — в умовах розпорошення серед чужого середовища дуже обмежена, а третього чинника — громади — взагалі нема. Адже не сміємо забувати, що на еміграції наші родини часто національно та конфесійно мішані, а цей факт дуже ускладнює виховання дітей, зокрема, коли батьки малоосвічені й не мають розуміння складності виховного процесу, що його на Рідних землях полегшували традиція та звичаї, про збереження яких пильно дбала прилюдна опіка цілої громади. До того ж, серед нових обставин наші родини переобтяжені заробітками і віддалями великих міст, до яких наше селянське населення не звикло, і батьки мало уваги можуть присвятити дитині.[16, c.28-29]

Останнім часом виникла необхідність розвитку етнопсихологічної науки і для потреб практичної психології. Наприклад, знання з етнопсихології необхідні і для психологічного консультування інтернаціональних подружніх пар, і для відродження національних традицій у вихованні, оскільки, як показує досвід, упровадження методів виховання, що не властиві певному народові і не відповідають його психічному складу, може призвести до негативних наслідків.

Полікультурна освіта на сьогоднішній день являє собою один із самих актуальних напрямків модифікації освітньої системи. Асиміляційна (етнонівелююча) і сегрєгуюча (етнодіференційна) моделі освіти, що були ведучими дотепер, спрямовані на довгострокову трансформацію полікультурного суспільства убік заперечення культурних розбіжностей і, таким чином, до втрати етнокультурної самобутності, або убік збільшення диференціації і, отже, до росту міжетнічної напруженості.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства перед психологом, який досліджує проблеми етнопсихології та перед викладачами цієї науки постали два нагальні завдання: вивчення психічних особливостей якомога більшої кількості етносів і сприяння зростанню національної свідомості й самосвідомості української нації, які у свою чергу б сприяли формуванню потужної національної ідеї. Адже без такої ідеї існування могутньої, творчої самостійної нації неможливе.

Наголошуючи на необхідності зростання української національної свідомості та самосвідомості, на необхідності подолання комплексу "меншовартості" в українського народу. [1, c.53-57]

Розширення зв'язків України з іншими державами поставило перед етнопсихологами нову задачу: допомогти ці зв'язки укріпити і зробити їх плідними. Етнопсихолог у цьому контексті має вивчати психологічні особливості спілкування різних націй, таких, наприклад, як психологічна дистанція при спілкуванні, психологія жестів, мистецтво ведення розмови, символіка квітів і кольорів при підношенні дарунків тощо.

Найбільш важливим висновком ми вважаємо те, що українська ідентичність школярів виявилася більшою мірою об'єднуючою (тобто в значно меншому ступені пов'язаної з розходженнями в соціальній дистанції між своїм і іншими етнічними групами), чим російська й кримськотатарська. Отже, виховання повинне бути засноване не тільки на формуванні розуміння природності культурно обумовлених розходжень у цінностях, нормах і правилах поведінки, але й спрямовано на формування єдиної цивільної української ідентичності. Саме в такий спосіб орієнтоване виховання буде сприяти гармонізації накрапувати взаємодії й стабільності суспільства по всій Україні.

Нині національна школа створюється, створюється система національного виховання.

На наше глибоке переконання, для успішного творення національної школи необхідно впроваджувати вивчення інтегративного курсу «Етнопсихологія», програму якого розробив Інститут українознавства Київського університету ім. Т.Шевченка.

Ця програма піднімає глибинний пласт знань з історії, літератури України, народознавства, правознавства, археології. Це — інтегративний підхід до усвідомлення минулого, сучасного, майбутнього України, усвідомлення себе, нації, народу. Програма включає основні концепти: Україна — доля, Україна — історія, Україна — етнос, Україна — нація, Україна — мова, Україна — держава, Україна — природа, екологія, здоров'я, Україна — культура.

Два роки праці, за цими програмами показали: національна ідея і етнічна психологія нероздільні. Адже останнє передбачає розвиток учнів через досвід творчої, пошукової діяльності. Формування у них уміння вступати в діалог, входити у полікультурний простір, зберігаючи своє національно-культурне єство, духовність. Передбачає усвідомлення сутності етнопсихології, як системи понять, через яку сприймається дійсність розуміння своїх етнічних, національних особливостей, свого життєвого покликання, усвідомлення ролі рідної мови та культури, у розвитку загальнолюдських цінностей.

«Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе» — ці слова Г.Сковороди знаходять своє логічне продовження у змісті етнопсихології. Діти пізнають історію свого народу, осмислюють його життєвий досвід, замислюються над проблемами мети і змісту життя.

Тепер від організаторів освіти в поясненні зволікання введення предмета «етнопсихології» до навчальних планів можна почути й таке: «Напевне, у вищих навчальних закладах, десь на 4 — 5 курсах може, й бажано було б увести такий синтетичний спецкурс. Але не у початковій та середній школі, бо для дітей такого віку це надто складно». Та пізнання й самопізнання, як і навчання, є справою всього життя кожної людини, кожного покоління й цілого народу. І тому етнопсихологія аж ніяк не може бути якимось додатком, воно є суттю навчання.

Дехто якщо і допускає його корисність, то лише як явища допоміжного, локального або як синтез «усього потроху». І виправдовують таку версію тим, що при сучасному розвитку знань людині взагалі не під силу все знати, особливо учням початкової та середньої школи. Але синтез (синтетична навчальна дисципліна) і не дає знання про всі елементи і компоненти цілого. Та сенс, сутність цілого неодмінно мають бути усвідомлені. І чим раніше, тим краще. Його засвоєння, у певних формах, має забезпечуватись з перших кроків навчання. Це дає підставу говорити, що в школах неодмінно має бути предмет «етнопсихологія», який давав би для кожного рівня своє розуміння синтезу науки про людину, український народ, людство.

Доцільність і виправданість його введення до навчальних планів основної та старшої школи підтверджується уже майже десятилітнім досвідом викладання дисципліни в навчальних закладах Чернівецької області, міст Кривого Рогу, Сімферополя, Кіровограда, у деяких школах Львова, Києва, а також усім ходом і підсумками І Всеукраїнського конкурсу з українознавства для учнів середніх навчальних закладів, у якому взяли участь представники із 13 областей та Автономної Республіки Крим.

Навіть при невідповідному організаційно-управлінському забезпеченні викладання дисципліни (часто як факультативу) переважна більшість учасників конкурсу виявила глибокі знання саме на рівні їх синтезу. Причому самі конкурсанти засвідчили, що їм найбільш імпонує нестандартна, не школярська форма запитань, що звернута до їхньої думки й почуттів. Учнівські відповіді на такі нетрадиційні питання, як: «Держава і нація. Взаємозалежність та взаємовпливи розвитку держави й нації»; «Якою ви бачите Українську державу майбутнього?»; «Джерела української духовності»; «Чому українознавство має стати основою самопізнання й самотворення народу?» та ін. — могли б зацікавити не лише педагогів, а й управлінців, політиків, державних діячів. Участь у конкурсі стала своєрідним самовиразом юнаків і дівчат і переконливо засвідчила, що їх глибоко хвилює не тільки власна доля, а й доля свого народу, своєї країни.

То ж усе це ще раз засвідчує, що школа може й повинна вчити не лише писати, читати, оволодівати комп'ютером, а й неодмінно виховувати майбутніх громадян-патріотів. Діти від самого початку мають полюбити сам процес пізнання й самопізнання і поступово переконуватися, що удосконалення будь-чого починається із самоудосконалення.

Для успішного введення етнопсихології в систему середньої та вищої освіти уже створена науково-методична і нормативно-правова база: за роки державної незалежності створено три наукових українознавчих інститути, у багатьох вузах України та діаспори засновано кафедри і центри етнопсихології, успішно проводиться захист кандидатських і докторських дисертацій за фахом «Етнопсихологія».

Перший Президент України Л.М.Кравчук підкреслював: «Впровадження етнопсихології як політики і філософії нашої молодої держави в систему освіти, культури, мистецтва, родинного виховання буде сприяти дальшому поступу українського суспільства на засадах правди, добра і справедливості».

На виконання Державної національної програми «Освіта. Україна XXI століття», яка передбачала «широке вивчення українознавства», «Концепції національного виховання», схваленої Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти 30 червня 1992р, що вимагала «наповнити навчальний процес українознавством», а також урядом, постанови №1239 від 5 серпня 1998р. «Базовий навчальний план середніх закладів освіти України», за яким етнопсихології належить місце в інваріантній складовій, було спрямовано цілий ряд рішень колегії Міністерства освіти і науки України, зокрема:

1. «Про концептуальні засоби гуманітарної освіти в Україні» (№14/4 – 3 від 27 грудня 1995) де етнопсихологія включене до основних напрямків гуманітарної освіти в нашій державі, запроваджене до державного компонента і як окрема навчальна дисципліна, і як філософія та методологія усіх освітніх предметів, як наукова основа національного виховання.

2. «Концепція виховання дітей і молоді у національній системі освіти», ухвалена у лютому 1996р; уній зазначається: «У загальноосвітніх школах (включаючи ліцеї та гімназії),професійно – технічних навчально-виховних закладах, вузах обов'язковим стане викладання інтегрованого курсу «Етнопсихологія».

3. «Про проект базового навчального плану середніх закладів освіти України (від 24 грудня 1997), у ньому прийнято новий варіант Державного стандарту освіти, в інваріантній частині якого визначено позицію етнопсихології як самостійного предмета.

4. «Концепція педагогічної освіти», схвалена 23грудня 1998р. (№17/1).

5. Першим напрямом соціально-гуманітарної підготовки педагогічних працівників визначає українознавчий напрям, реалізація якого забезпечується етнопсихологією як нормативною навчальною дисципліною.

Етнопсихологія – це не тільки рівень інформації, це й філософія та політика суспільства, тому воно й стає, за вибором самих педагогів усієї України, одним з обов'язкових навчальних предметів».

У багатьох освітніх закладах різних типів успішно здійснюється затверджений Міністерством освіти України (наказ № 216 від 19 липня 1995р.) і Головним управлінням освіти м.Києва (наказ № 170 від 20 серпня 1997р.). Всеукраїнський педагогічний експеримент «Українська національна школа-родина – школа нової генерації». У центрах її розвою етнопсихологія покладена в основу всього навчально-виховного процесу, позакласної та позашкільної діяльності.

У межах України етнопсихологія як окремий навчальний предмет стало викладатися у загальноосвітніх школах Черкаської, Чернігівської, Кіровоградської, Миколаївської та ін. областей України.

Концепція 12-річної загальноосвітньої середньої школи чітко визначила орієнтири: «українознавчий зміст освіти» і «побудова української школи», проте сама етнопсихологія як квінтесенція і реальний вияв української національної ідеї чомусь опинилося на задньому плані.

Питання впровадження етнопсихології до системи освіти і науки порушувалися й обговорювалися на III Всесвітньому форумі українців «У майбутнє – в ім'я України» (18 – 20 серпня 2001 р.).

На превеликий жаль, з кінця XX ст. відбувається політичний відхід від виробленої стратегії, і цей відхід став особливо відчутним на початку III тисячоліття. На противагу раніше прийнятим урядовим постановам і міністерським рішенням у галузі шкільництва пропонуються концепції та ідеологеми, які мають відвертий якщо не антиукраїнський, то принаймні антиукраїнознавчий характер. Національній освіті та вихованню штучно протиставляються космополітичні концепції безликого «громадянського виховання», стверджується примат «вселюдських вартостей» над національними, хоч ці поняття майже тотожні. Усе це можна кваліфікувати не інакше як ревізію тієї національно-державницької політики, яка сформувалася у 90-ті роки.

Ось чому вивчення прикладних дисциплін не може бути відірване од дисциплін синтетичних — таких, як українознавство, мовознавство, філософія, історія, історіософія та ін. Тільки тоді зміст зможе постати як єдиний орган, тобто ціле, яке послугує кожній його частиш, а кожна частина цілому.

Сьогодні вчитель залишається один на один з багатьма освітніми проблемами. Та попри все в національному і духовному відродженні він залишається центральною постаттю, а українознавство — важливим засобом у досягненні великої мети: мати могутню державу, сильну націю і щасливе життя прийдешніх поколінь.

Таким чином, вибір етнопсихології як навчальної дисципліни цілком залежить від волі адміністрації школи, яка на власний розсуд вирішує, бути чи не бути в школі цьому конче важливому предмету. На жаль, чимало директорів шкіл уже сьогодні зробили свій вибір не на користь українознавства, залишивши без роботи вчителів.

Список використаної літератури

1. Арутюнян Ю. Н. Етносоціологія: цілі, методи та деякі результати досліджень.
2. Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. — СПб., 1994.
3. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — М.: Наука, 1984.
4. Брунова-Калисецька І.В. Динаміка етнопсихологічних чинників особистості підлітка як оцінка ефективності інтегрованої навчальної дисципліни. // Наукові записки. Ін-т психології ім.. ГУ.С. Костюка АПН України, Вип. 31, К: 2006. С.146-156.
5. Гнатенко П. И. Национальная психология. Монография. — Днепропетровск, 2000
6. Етнопсихологія: навчально-методичний посібник. / За ред. Л. Е. Орбан та ін. – Івано-Франківськ, 1994.
7. Крысько В. Г., Деркач А. А. Этнопсихология. Теория и методология: Учебное пособие. – Ч. 1. – М., 1992.
8. Мірчук І. Етнопсихологія і культура українського народу//Народна творчість та етнографія. — 2001. — № 1-2. — C. 37-46
9. Онацький Е. Особливості етнопсихології українців //Народна творчість та етнографія. — 2001. — № 3. — C. 43-53
10. Орбан Л. Е. Виховний потенціал етнічної психології. // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ, 1996. – Вип. 1. – Ч. 2. – С. 3 — 16.
11. Пагутяк Г. Наша етнопсихологія, або традиції невизнаної науки //Слово Просвіти. — 2005. — № 51. — C. 11
12. Пірен М. Основи етнопсихології: Підручник. — К., 1996
13. Шафовал М. Етнопсихологія і політична культура України//Народна творчість та етнографія. — 1998. — № 2-3. — C. 47-54
14. Шугай М.А. Вплив етнопсихологічних властивостей на соціальне пізнання // Наукові записки. Серія “Психологія і педагогіка”. – Острог, 2005. – Вип. 6, Частина 1. С. 360-366.
15. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К., 1997.
16. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. — Мюнхен: Вид-во УВУ, 1993.
17. Янів В. Українська етнопсихологія і наш національний виховний ідеал//Народна творчість та етнографія. — 1998. — № 5-6. — C. 68-85