Вступ

Етика німецького філософського раціоналізму стала найвищим досягненням етичної теорії Нового часу. Це період творення завершених систем філософії, вищим виявом якої бачиться «практична філософія» — етика та естетика. Визначні її представники: Іммануїл Кант (1724—1804), Іоган Фіхте (1762—1814), Фрідріх Шеллінг (1775—1854), Георг Геґель (1770—1831).

Філософія Іммануїла Канта — трансцендентальна філософія. Багато хто називає Канта агностиком.

Етичне вчення Канта викладене в таких його працях:

• «Лекції з етики» (1782);
• «Основи метафізики моральності» (1785);
• «Метафізика нравів» (1797);
• «Про початково зле у людській природі» (1792);
• «Критика практичного розуму» (1788).

Центральний принцип етики Канта – категоричний імператив. Залишена Кантом спадщина понад двісті років вважається початком тих процесів, які згодом змінили увесь світ. Його критична філософія стала основою природничо-наукового матеріалізму. Хоча в більш зрілому віці він дійшов висновку, що для пояснення процесів життя тільки цього, як він називав – механістичного уявлення, недостатньо, але його теорія вже стала жити незалежним життям. Теоретичний інтерес до проблеми естетичного смаку формується у XVII ст. Це було, з одного боку, пов’язано з розвитком нових течій мистецтва XV – початку XVII ст., що ламали старі канони і породжували потребу в універсальних критеріях їх оцінки. 3 іншого боку, розвиток філософської думки, що намагалася схопити і відобразити значущі риси феномену індивідуальності, започаткований епохою Відродження, порушував питання про можливість суб’єктивної, самостійної оцінки художнього твору, яка ґрунтується на почутті естетичного задоволення або смаку. Поступово почали нашаровуватися перші уявлення про естетичний смак і суміжні поняття, що допомагають збагнути його природу. Оскільки проблема естетичного смаку неодноразово зачіпалася філософами-дослідниками, то однозначно важко дати чітке визначення даному поняттю, тому для виявлення його слід звернутися до історії його формування. Тільки дослідивши еволюцію поняття від класичної до постмодерністської естетики, та визначивши термін з різних точок зору ми, тим самим, сформуємо власну точку зору про феномен естетичного смаку на сучасному етапі становлення. 

1. Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта

Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант (1724-1804 рр.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

Етика є однією із найдавніших філософських дисциплін. До числа її фундаторів ми можемо віднести і відомого німецького філософа Іммануїла Канта. Його по праву вважають творцем найвищої філософії – практичної – етики та естетики. Основними працями Канта з етики є – «Критика практичного розуму» (1788) «Критика чистого розуму» (1781) та «Критика здатності судження» (1790). Найвідомішими виданими творами філософа вважають: «Лекції з етики» (1782), «Про початкове зло у людській природі» (1792) «Основи метафізики моральності» (1785) та ін.

У своїх численних роботах він вивів та обґрунтував принципи власної теорії етики – ідеалістичної, всезагальної та дещо формальної.

Деякі науковці називають її етикою «доброї переконаності та внутрішньої волі». Етика філософа є морально центристською. Іммануїл Кант першим розділив сфери дослідження етики та психології.

Іммануїл Кант став засновником над історичної загальнолюдської всеохоплюючої моралі. Саме він ввів в етику таке поняття як категоричний імператив, який позначає загальнообов’язковий моральний закон. В деяких джерелах його ще називають Вічним ідеалом поведінки, який існує в кожному окремо взятому індивіді. Дотримуватись даного імперативу потрібно не стільки заради досягнення певних цілей, а для закону як такого. Він обґрунтовує необхідність індивіда вести себе так, як веде себе узагальнений свідомий представник людства. Категоричний імператив виступає в етиці Канта, як найвища властивість розуму, вміння людини вести себе так, щоб стати прикладом моральної поведінки для інших індивідів.

Об’єктом вивчення етики Канта лежить мораль та моральність, як основні наріжні поняття даної філософії. Ним був обґрунтований загальнолюдський характер маралі, домінування суспільного над особистим.

В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення /якість, кількість, причинність, реальність та ін. (тобто таким формам які мають позадосвідне походження). Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях — в т. з. «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Уважне вивчення підручників, додаткової літератури повинно підвести студента до розуміння того, що в філософії Канта чудернацьким способом поєднані матеріалізм /визнання об’єктивного існування «речей в собі»/ та ідеалізм /твердження про апріорні форми споглядання і розсудку/ з агностицизмом /заперечення пізнання об’єктивної дійсності/. Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про наді сторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей, як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і, разом з тим, в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. 

2. Питання моралі в етиці І.Канта

Найбільшої уваги Кант приділив питанню моральності і її етичній концепції. Послідовно розвинена в цілій лаві спеціальних праць, вона була найбільш розробленою, систематичною і завершеною. Кант поставив цілий ряд критичних проблем, пов’язаних з визначенням поняття моральності. Одна з заслуг Канта полягає в тому, що він відділив питання про існування Бога, душі, свободи – питання теоретичної свідомості – від питання практичної свідомості.

Аналіз моральної філософії Кант здійснює для розв´язання суперечності між «світом природи» і «світом свободи». Філософія природи досліджує об´єктивні закони, «згідно з якими усе відбувається». Тут панує принцип необхідності. Однак на підставі пізнання законів природи не можна пояснити наявні у свідомості людини ідеї єдності світу, вічності душі та існування Бога. На думку Канта, подолати суперечність між необхідністю і свободою може моральна філософія, що визначає закони, «за якими усе має відбуватися».

Він виділяє два рівні моральної філософії: емпіричну, і «чисту», тобто оперту на апріорні принципи. Якщо спиратися на емпіричну філософію, то ніколи не можна віднайти всезагальних законів. Тому моральна філософія цілком ґрунтується на своїй «чистій частині», тобто на апріорних принципах. Вони збуджують здатність судження для того, щоб розпізнати їх та допомогти волі надати їм практичного застосування. Як наголошує Кант, «метафізика моральності має досліджувати ідею і принципи певної можливої чистої волі».

Істинне призначення розуму не у тому, щоб породити волю як засіб для якоїсь мети, а в добрій волі самій собою. Відповідно, цінність учинку не у тій цілі, заради якої він здійснюється, а у «принципі воління» безвідносно до об´єктів бажання. Свобода бачиться саме як здійснення морально цінного, згідно з принципом чистої волі, а не з якихось корисливих міркувань. До останніх належать, наприклад, схильність, симпатія тощо. Кант застерігає: «Вчинок з почуття обов´язку має цілком усунути вплив схильності і разом з нею будь-який предмет волі».

Діалектика свободи і необхідності вибудовується у такий спосіб: обов´язок із необхідністю вимагає вчинку з поваги до закону; свобода — суб´єктивний принцип воління. Свобода є реальною за умови, що у діяльності проявляє себе всезагальне — моральний закон. Словом, суб´єктивний принцип воління у формі чистої поваги до практичного закону — це максима; об‘єктивний принцип відношення — це закон. Моральні імперативи (безумовне правило) мають силу для волі кожної розумної істоти. Вони мають або гіпотетичний характер (містять приписи умінь), або категоричний (містять моральні закони). Порівнюючи способи дії волі, Кант протиставляє в її спонуках чуттєве і раціональне і визнає перевагу останнього. Підставою для цього є послідовність, із якою може діяти воля. Якщо воля домінує всупереч особистісним почуттям, це означає, що моральна вимога стала максимою поведінки. Якщо ж домінує об´єкт впливу, — це довільний вибір, у якому відсутня істина.

В етиці Канта не протиставляється чистий і практичний розум. Філософ розводить поняття для того, щоб виявити специфіку кожного у становленні об’єктивних моральних законів і діяльність особистості на підставі цих законів. Тому він висуває поняття «чистий практичний розум». Воно відображає єдність всезагального у моралі (апріорні моральні закони) та індивідуально неповторного (моральні максими). Проблема визначається так: чи може чистий розум містити в собі практичну основу, щоб спонукати волю для розумного (у формах людяності явленого) самоздійснення людини. Інакше кажучи, Кант шукає всезагальні підстави вільної моральної діяльності: з потреби суб´єкта почуватися вільною особистістю і бути такою за об´єктивними наслідками діяльності. Він розкриває усі можливі спонуки до практичного самоздійснення і показує, що вони підпорядковують волю своїм потребам. Тобто, людина, що діє згідно з «матеріальними практичними правилами», визначає спрямування волі на «нижчі здібності бажання».

Говорячи про можливість розуму бути «законодавчим розумом», Кант називає умовою для цього можливість розуму визначати волю самим собою (а не схильностями). За такої умови він є виявом «істинної вищої здібності бажання». Воля є вільною у найсуворішому, тобто трансцендентальному сенсі за умови, що її основою служить «всезагальна законодавча форма». Згідно з Кантом, основний закон чистого практичного розуму вимагає: «Чини так, аби максима твоєї волі могла стати основою суспільного законодавства” — тобто, аби кожний твій вчинок був прикладом для всіх».

Розум, що визначає собою волю, або «чистий розум», сам собою є практичний розум. Саме він дає людям всезагальний закон, який є моральним законом.

Всезагальність моральних законів виявляє себе у тому, що кожен суб´єкт здобуває поняття щодо законовідповідності своїх вчинків. Інша справа, що кожен змушений вдаватися до імперативів. Така воля стосовно закону є залежною. Залежність виступає при цьому у формі зобов´язаності, що і спонукає до вчинку. «Чистий моральний закон» Кант називає «священним» на тій підставі і за тієї умови, що наслідком його є суб´єктивний вибір (максима), яка відповідає всезагальному моральному закону.

У здатності розумно вибирати моральне добро і діяти за вибором людина утверджує свою людську гідність. Наріжною є думка філософа, що людина існує як ціль сама собою, а не тільки як засіб.

У зв´язку з поняттям всезагального морального закону розглядається поняття «щастя». В етиці Канта вимога бути щасливим набуває сенсу морального обов´язку: «людина має бути щасливою, оскільки повинна бути нею». Щастя ж означає діяльність і задоволення не за ознакою схильності, а з почуття обов´язку. Сенс щастя бачиться покладеним не в емпіричному, а в умоосяжному світі. Конкретизуючи думку, філософ пише, що в практичних засновках можна мислити, принаймні як дещо можливе, «природний і необхідний зв´язок між свідомістю моральності і очікуванням сумірного з нею щастя». Але за умови, що щастя є наслідком моральності. Принципи пошуку щастя не можуть породити моральність. Моральність — самоцінна. Виходячи з цього, Кант дає таке визначення щастя: «Щастя — це такий стан розумної істоти у світі, коли все у її існуванні відбувається згідно з її волею і бажанням…». Щоб подібний стан був можливий, необхідна відповідність між щастям і моральністю. Наявність апріорних моральних законів доводить, на Думку Канта, існування якоїсь «вищої причини», що визначає відповідність волі розумних істот із моральним законом. Саме Тому «винагорода» за моральність — у відчутті вічності, тобто у відчутті причетності до чогось, що вище одиничного (емпіричного і випадкового) буття. Наявність морального закону, згідно з яким людина діє, визначаючи його як закон для себе, з блага почуватися людиною, зумовлює, за Кантом, існування Бога та безсмертя душі. У «Заключенні» до «Критики практичного розуму» звучить відома думка Канта щодо місця людини у Всесвіті: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і все сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше ми розмірковуємо про них, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».

Аскетизм етики Канта великою мірою виростав на ґрунті християнського образу світу та місця людини у ньому. Філософ дав теоретичне обґрунтування цінності доброчинності всупереч суб´єктивності людських почуттів. Разом з тим, у його етиці людина поставлена вище за Бога, оскільки допущення його існування виводиться з наявності у людини апріорних моральних законів.

Поняття добра, яке асоціюється з індивідуальним благом, І. Кант вважає “емпіричним”, а безумовне добро для нього — це поняття розуму. Тому добро у філософській системі І. Канта “не лише вимагає співвідношення з розумом, але за допомогою цього співвідношення вперше і з’являється на світ” [6, с. 383].

Як бачимо, “І. Кант знімає з добра і зла онтологічні характеристики і одночасно звільняє саме буття від ознак моральності чи аморальності” [11, с. 86]. З цієї причини поняття добра і зла не передують моральному закону, не виступають його основою, а навпаки, визначаються через цей закон і згідно з ним. Тому останньою інстанцією добра в автономній етиці І. Канта є практичний розум, тобто сама моральність, адже моральне в його етиці зливається з морально-ціннісним, тобто з добром. З огляду на це добро і зло, як єдині об’єкти практичного розуму, згідно з І. Кантом, є добром і злом як такими. Вони визначаються розумом і стосуються дій, а не стану відчуттів суб’єкта, тобто, як зауважує сам І. Кант, “добре чи зле … стосуються лише до вчинків, а не до стану особи…” [6, с.383].

Принцип добра, власне, є тим самим законом, слідуючи за яким, воля діє відповідно до власної сутності. В цьому і лише в цьому сенсі кантівське прийняття добра в якості закону вперше породжує акт вільної волі. На наше переконання, моральний закон І. Канта — це передовсім сутність вільної волі і тільки та воля стає вільною, яка приймає цю сутність як свій власний закон. Це приводить німецького філософа до онтологізації самої моралі: мораль не виводиться з аналізу людського буття, а просто постулюється як дещо визначально дане розумом, як деяка протяжність світу.

З’ясовуючи специфіку моралі, Кант порівнював її з правом, релігією, мистецтвом та іншими сферами людського життя. Рушійні сили соціальної поведінки людини він поділяв на зовнішні (юридичні), які реалізуються завдяки насиллю, і внутрішні (моральні), які з’являються внаслідок усвідомлення людиною внутрішнього обов’язку. Право стосується лише вчинків, а мораль — і переконань. Юридичні дії спрямовані на кінцеву волю індивідів і їх зовнішні, безсердечні зв’язки, моральні — істотно відрізняються від юридичних, оскільки моральною є лише спрямована на все людство і його благополуччя дія, що визначається вищим благом. Тому Кант основною проблемою етики вважав обґрунтування необхідності для індивіда поводити себе як свідомий представник роду людського.

На думку Канта, не мораль випливає з релігії, а релігії слід ґрунтуватися на моралі. Бог е постулатом морального розуму, оскільки жодне достовірне філософське судження про нього неможливе. Релігія — предмет віри, а не науки. Вірити в Бога не тільки можливо, а й необхідно: віра допомагає примирити вимоги моральної свідомості з фактами зла, що панують у людському житті. Відповідно релігія, на його погляд, є пізнанням усіх обов’язків як Божественних заповідей. Бог, згідно з етикою Канта, поєднує мораль і щастя, які в реальному житті роз’єднані, окреслює перспективу для людини.

3. Аналіз моральної філософії І.Канта

В філософії Кантом використовується поняття ноумену – синоніму до слова «річ у собі». Хоча згодом таке вживання критикувалось іншими філософами.

В основі етики Канта лежить протиставлення протиріч морального та легального. Моральним філософ називає діяння які стимулює чуттєва схильність. До легального вчинку підштовхує людину повага до морального закону як такого. При цьому Кант акцентує переважання другого аспекту над першим, тобто виділяє суспільне над особистим, як вищу форму розвитку самосвідомості. На його думку моральний закон є надміцною установкою, яку неможливо витравити з совісті людини. Якщо людина здійснює певну моральну дію під впливом власних відчуттів то її не можна назвати моральною. Моральною певна дія може вважатись лише тоді коли індивід здійснює її через повагу до морального закону, а не з особистих міркувань.

«Sapere aude! — будь мужнім користуватися власним розумом!»

Іммануїл Кант

Представник філософії епохи Просвітництва, засновник школи кантіанства використовує дане твердження в своїй статті-відповіді «Що таке Просвіта?», воно загалом охарактеризовує основні положення етики філософа. Він розглядає важливість, самоцінність кожного окремого індивіда.

Розглядаючи в своїй філософії релігію, мистецтво, право він передає їх через призму власної волі і внутрішнього переконання кожного окремого індивіда. Він вважає що релігія випливає з моралі, а не мораль є похідною релігії. На думку Канта, Бог є важливою умовою моральної свідомості. Поняття релігії є предметом віри, а не науки. Проте, філософ ставить людину вище від Бога, адже його існування можливе лише за існування в людини апріорних моральних законів. Дуже тісно мораль пов’язується з правом. Якщо якась людина внаслідок боргу зробила не моральний вибір, то для канта це й вчинок буде проявом моральності. Любов у філософії Канта не розглядається як високе моральне почуття, тут воно швидше на рівні інстинктів, які не можуть бути передумовою морального добра.

Усі філософи визначають основними категоріями етики зло та добро, проте центральними в етиці Канта виступають: закон, гідність, совість, переконання, обов’язок та воля, а поняття — добра та зла, які були вище зазначені виступають як похідні поняття. Добро в даного філософа виступає як відповідне моральному закону, категоричному імперативу. Дотримання морального закону передбачає творення добра в усіх його іпостасях. Розглядаючи добро кант визначає лише рівень загального для людства добра, а не окремих позитивних моментів. Існує певна диктатура обов’язку в спілкування людей. Так, наприклад, якщо двоє людей сперечаються, то морально правим є той хто в своїх судженнях обстоює моральний обов’язок. Обов’язок потрібно виконувати вже тому що він є обов’язком, лише з поваги до нього. Основним оберегом обов’язку в розумі кожної людини має бути совість, адже вона є найближчим та найкращим суддею в питаннях особистої моралі. Мораль має насамперед практичний характер, її завдання насамперед, врегульовувати складні між людські стосунки. Вона необхідна не лише для теоретичного визнання повинності, але для практичного виконання боргу.

Цікавим та своєрідним є трактування Іммануїлом Кантом поняття щастя. В його етиці поняття загального морального закону, тобто категоричного імперативу, виступає як існуюче поряд з щастям. Вони взаємодоповнюють одне одного. Людина має бути щасливою, тому що вона повинна бути нею. Щастя означає отримувати задоволення від виконаного обов’язку.

Ідея автономності волі наштовхує І. Канта на думку сформувати сам верховний принцип моральності в дусі автономії волі — будь-який принцип волі повинен мати можливість бути ще й принципом всезагального морального законодавства: чини так, щоб максима твоєї волі у всіх своїх актах могла бути автономною. Автономія з цього погляду постає істинним і єдиним законом моралі.

Своєму категоричному імперативові І. Кант надає такого сенсу: вибираючи для себе максими поведінки, людина може, перевіривши їх на загальність, відрізнити правильні рішення від неправильних, тобто аморальних. Тим самим універсальне застосування закону стає в нього нормативним критерієм для змісту моральних законів, основою, з якої можна вивести єдину всезагальну моральність. “Безумовно, добра воля, принципом якої повинен бути категоричний імператив, невизначена відносно всіх об’єктів, міститиме в собі лише форму воління взагалі і притому як автономію” [5, с. 288].

Але інтерпретація категоричного імператива лише як змістового обмеження вибору непра-вомірна. Всезагальність моральних вимог є не лише формальним критерієм морального вибору, але і їх специфічною ознакою, за якою, власне, моральні імперативи можна теоретично відрізнити від велінь іншого роду. Нормативність категоричного імператива полягає в тому, що він, наповнюючись конкретним моральним змістом, перетворює цей зміст із конгломерату розрізнених моральних уявлень на послідовну логіку моральної свідомості, на систему моральних вимог і оцінок.

Вчинок, за І. Кантом, повинен здійснюватись виключно “із поваги до закону” [5, с. 236]. Навіть більше, повага до закону стає єдиною силою, яка здатна керувати моральним обов’язком. Навіть добра воля перетворюється в системі моральної автономії І. Канта на “моральну здатність людини прислухатися до голосу практичного розуму, відчувати повагу до морального закону” [9, с. 457], бо “лише те, що робиться з обов’язку, може бути моральним” [2, с. 466]. Інакше кажучи, на думку німецького філософа, людина повинна діяти не “згідно з обов’язком”, а “з почуття обов’язку” — ось що, за І. Кантом, має справжню моральну цінність. Тут прослідковується відмінність між В. Соловйовим та І. Кантом, яка полягає в неможливості звести матеріальний зміст етики до її формального принципу. В. Соловйов погоджується, що моральна ціна вчинку визначається для суб’єкта не його власною схильністю, а обов’язком. Проте російський філософ переконаний, що “усвідомлення обов’язку і природна схильність можуть бути поєднані в одній і тій самій дії і це, за загальною думкою, не тільки не зменшує, а навпаки, збільшує моральну ціну вчинку, хоча І. Кант, як ми бачили, дотримується протилежної думки і вимагає, щоб вчинок здійснювався виключно з обов’язку, а схильність до добрих вчинків може тільки зменшувати їх моральну ціну” [13, с. 574-575].

Хоча у І. Канта обов’язок і є примусом, але він не є зовнішнім щодо людини, адже “всі розуміли, що людина своїм обов’язком пов’язана із законом, проте не здогадувалися, що він підпорядкований лише своєму власному законодавству” [6, с. 274]. Це дає нам підстави стверджувати, що обов’язок — це моральний закон, явлений як людський мотив. Як закон сам по собі може стати безпосередньою визначальною підставою для волі — це, на думку І. Канта, є проблемою людського розуму, яку, на жаль, неможливо вирішити.

Таке розуміння обов’язку заперечує необхідність враховувати мотиви, цілі та наслідки того чи іншого вчинку для його кваліфікації як морального, адже моральна специфіка вчинку визначається тільки спонукальним імпульсом, “енергією” обов’ язку, а не тим, заради чого він здійснюється — є однією з важливих тез деонтології. Своєрідність кантівського обґрунтування обов’язку якраз і полягає в тому, що “воно перевернуло традиційне уявлення про співвідношення буття та належного. Принаймні в людському досвіді обов’язок, за І. Кантом, первинний та основопокладаючий. Хоча в загально-філософському плані він і зберігає зв’язок з буттям (витоками відходить в ноуменальний світ, в кінцевих результатах через постулат Бога об’єднується зі щастям)” [10, Т. 2, с. 688]. Термін “деонтологія” (наука чи вчення про належне) вперше вжив К. Бентам як синонім наукової етики загалом, але з часом він набуває вужчого значення. В сучасній філософії деонтологія переважно трактується як етика обов’язку, яка відрізняється від етики добра. “Підставою для такого розмежування є наявність в моралі двох формально і функціонально різних способів декларування моральної позиції — у вигляді імперативів, що виражають належне та заборону і у вигляді оцінок, які виражають схвалення чи осудження” [10, Т. 2, с. 626].

У І. Канта деонтологія виступає особливою концепцією, яка відстоює логічний пріоритет та “первинність” обов’язку перед добром. Навіть більше, німецький філософ стверджує, що саме поняття добра виходить із поняття обов’язку. Добром, на думку І. Канта, ми називаємо те, чого вимагає від нас обов’язок, а спроба визначити добро поза обов’язком приводить нас до емпіричного уявлення про предмет задоволення, а не до поняття морального добра самого по собі.

Отже, розглядаючи практичну етику Іммануїла Канта ми бачимо ті разюче відмінні риси від етичних міркувань інших тогочасних та сучасних теоретиків етики. Насамперед центральним поняттям в основі кантіанської етики виступає поняття моралі та моральності. Основою в діяльності людини має стати всезагальний людський моральний обов’язок – категоричний імператив, який є обов’язковим внутрішнім стержнем кожного індивіда. Проте, нажаль, ідеї Канта, хоча є глобальними та морально вірними, є утопічними та не здатними для повноцінного функціонування в сучасному суспільстві. 

Висновки

Отже, будучи наскрізь оригінальною, концепція Канта синтезує в собі раціональні аспекти основних етичних учень Нового часу.

Кант багато роздумував над уточненням предмета етики, специфікою моралі. її він розглядав як сферу людської свободи, окреслюючи три ступені діяльності суб’єкта:

— техніко-механічний ступінь (така діяльність спрямована на об’єкти. Завдяки їй людство підносить себе над природою);

— прагматичний ступінь (діяльність охоплює економічну, суспільну структуру, тобто спосіб життя з його соціальним змістом. Вона є протилежною природному буттю);

— моральний ступінь (на цьому рівні діяльності людство культивує, цивілізує і вдосконалює себе як рід, суспільство розгортає себе як царство свободи, а не просто як суспільний природний стан, за якого зажерливість і ненависть стримуються лише зовнішнім насиллям). Усю етичну проблематику Кант розглядав у контексті взаємозв’язків цих трьох ступенів суспільно-діяльнісної природи людини.

Моральна діяльність відрізняється від усіх інших форм діяльності тим, що її необхідність випливає з максими, яка відповідає моральній заповіді, а не з будь-якого іншого мотиву. Моральною є лише дія, здійснена без участі будь-якої схильності людини, зумовлена моральним переконанням, а не продиктована усвідомленням обов’язку. Не мету дії, не її продуктивність, а лише намір, тобто відповідність категоричному імперативу, визначають як моральний критерій. 

Список використаної літератури

1. Бродецький Олександр Євгенович. Етика й естетика: Навч.-метод. посібник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. – Чернівці : Рута, 2005. – 72 с.
2. Волошко І., Вечірко Р., Пітякова Т., Лук’яненко О. М., Терещенко В. В. Етика. Естетика: Навч. посіб. / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. – 2.вид., без змін – К. : КНЕУ, 2006. – 152 с.
3. Дубчак Л. Естетика: посібник для підготовки до іспитів. – К. : Видавець ПАЛИВОДА А.В., 2007. – 124 с.
4. Естетика: словник найбільш уживаних термінів (українською та російською мовами) / Харківська держ. академія культури / Галина Гаврилівна Гуріна (уклад.). – Х. : ХДАК, 2005. – 91с.
5. Кант І. Критика практичного розуму. – Київ: Юніверс, 2004. – 240 с.
6. Кант І. Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука. – Київ: ППС-2002, 2005. – 178 с.
7. Кант І. Рефлексії до критики чистого розуму. – Київ: Юніверс, 2004. – 464 с.