Актуальні проблеми міжнародної економіки.

1. Міжнародна економіка, її сутність, фактори розвитку і основні сучасні тенденції.

2. Проблеми і протиріччя міжнародної економіки (МЕ).

3. Глобалізація економічного розвитку, її головні прояви.

4. Проблеми економічної безпеки України в умовах глобалізації.

5. Міжнародні економічні аспекти вирішення глобальних проблем: екологічної, продовольчої, ресурсно-енергетичної і ін.

6. Нерівномірність соціально-економічного розвитку країн світу, її прояви і наслідки.

7. Причини і прояви сучасної світової кризи.

8. Об'єктивні передумови, фактори, цілі, сучасні особливості міжнародної економічної інтеграції (МЕІ).

9. ЄС, його організація, перспективи розвитку співробітництва України та ЄС.

10. Економічний союз країн СНД, тенденції його розвитку.

11. Головні функції, принципи і методи діяльності основних міжнародних економічних організацій (МЕО).

12. Сучасна система міжнародних економічних організацій, їх класифікація.

13. Регулювання валютних відносин

14. Проблеми співробітництва України з міжнародними економічними організаціями.

15. Транснаціональні корпорації (ТНК): сутність, види, місце в світовій економіці.

16. Сучасний техноглобалізм: центр та периферія.

17. Міжнародний обмін технологіями. Методи і проблеми захисту інтелектуальної власності.

18. Проблеми включення України в міжнародний трансфер технологій.

19. Масштаби і основні сучасні тенденції міжнародної міграції робочої сили.

20. Світовий ринок робочої сили, його елементи, джерела, тенденції.

21. Вплив міжнародної міграції робочої сили (ММРС) на економіку країн еміграції та імміграції.

22. Проблеми міграції робочої сили для України.

23. Світова валютна система, її елементи, структура і сучасні особливості.

24. Платіжний і розрахунковий баланси країн. Баланс міжнародної заборгованості.

25. Міжнародний кредит, його роль у сучасній світовій економіці.

Актуальні проблеми міжнародної торгівлі.

1. Економічна глобалізація та її вплив на зовнішню торгівлю країн з різним рівнем економічного розвитку.

2. Міжнародна торгівля та циклічний розвиток світової економіки.

3. Наслідки зовнішньоторговельної спеціалізації в сфері порівняльних переваг для країн з різним рівнем економічного розвитку.

4. Перехід лідируючих економічних систем до постіндустріального розвитку та зміни в структурі і умовах міжнародної торгівлі.

5. Дохійський раунд: проблеми і протиріччя.

6. Наслідки лібералізації торгівлі України в умовах системної трансформаційної кризи.

7. Внутрішні та зовнішні чинники погіршення структури та зниження ефективності зовнішньої торгівлі країн з перехідною економікою.

8. Нова економіка та розвиток міжнародної торгівлі.

9. Особливості впливу внутрішнього та зовнішнього середовища на розвиток зовнішньої торгівлі країн з перехідною економікою.

10. Вплив участі країни у міжнародній торгівлі на її економічний розвиток.

11. Роль держави в системі зовнішньоторговельного регулювання країн з різним рівнем економічного розвитку.

12. Вплив міжнародної економічної інтеграції на зовнішньоторговельні зв'язки країн.

13. Системна трансформаційна криза та зовнішня торгівля країн з перехідною економікою.

14. Процеси глобалізації і транснаціоналізації та торговельно-посередницька модель зовнішньоекономічних зв'язків.

15. Зростаюче значення держави в системі зовнішньоторговельного регулювання при погіршенні загальногосподарської кон'юнктури.

16. Декларативність лібералізаційних пріоритетів і практики зовнішньоторговельного регулювання в розвинутих країнах.

17. Залежність рівня лібералізації торгівлі від стану та конкурентоспроможності національного виробництва і експорту.

18. Наслідки поєднання ефективної довгострокової стратегії економічного розвитку та економічно доцільного захисту внутрішнього ринку в НІК Південно-Східної Азії.

19. Переваги досвіду Японії і НІК по поєднанню захисту внутрішнього ринку з стимулюванням позитивних структурних змін в національному виробництві та експорті.

20. Особливості впливу глобального конкурнтного середовища на розвиток економіки і зовнішньої торгівлі країн з перехідною економікою і Третього світу.

21. Новітні тенденції розвитку світової торгівлі та місце країн з перехідною економікою та України у світових торговельно-економічних зв'язках.

22. Зростання значення захисту внутрішнього ринку в умовах розбалансованості транзитивної економіки за рахунок прискорення темпів економічного розвитку та зміцнення конкурентоспроможності.

23. СОТ як інструмент вирішення проблем та джерело виникнення суперечностей у регулюванні міжнародної торгівлі.

24. Вплив виникнення нових форм здійснення зовнішньоторговельних операцій на розвиток міжнародної торгівлі.

25. Проблеми забезпечення інноваційних конкурентних переваг країни з перехідною економікою.

Міжнародні стратегії економічного розвитку.

1. Детермінанти сучасного світового економічного розвитку.

2. Суть та типологія моделей економічного розвитку країн, їх роль у державному управлінні.

3. Суть та зміст національних стратегій економічного розвитку, види стратегій, вимоги до стратегій та їх взаємозв'язок з обраною моделлю економічного розвитку.

4. Стратегічна національна політика економічного розвитку та механізми її реалізації.

5. Глобальні та макрорегіональні стратегії економічного розвитку, економічні стратегії міжнародних організацій.

6. Стратегічні моделі транзитивних економік.

7. Загальна характеристика структури середовища формування стратегій економічного розвитку.

8. Світовий ринок та світове господарство як зовнішні фактори формування стратегій економічного розвитку.

9. Внутрішні фактори формування стратегій економічного розвитку.

10. Факторна обумовленість економічних стратегій розвинутих країн, країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються.

11. Застосування кейнсіанської теорії у сучасних стратегій розвитку.

12. Суть теорії монетаризму, позитивний та негативний досвід її застосування у сучасних стратегіях розвитку.

13. Регулююча роль Світової організації торгівлі.

14. Економічні стратегії Сполучених Штатів Америки.

15. Факторна обумовленість економічних реформ у Російській Федерації та її сучасна економічна стратегія.

16. Стратегічні цілі основних міждержавних угод щодо європейської інтеграції (Римської 1957 р., ІЛенгенської 1985 р., Єдиного Європейського Акту 1986 р., Маастрихтської 1992 р., Амстердамської 1997 р.).105

17. Основні напрями економічної та соціальної політики ЄС.

18. Основні напрями зовнішньоекономічної політики ЄС.

19. Модель інтеграції України у світовий економічний простір.

20. Система національних інтересів України.

21. Стратегії розвитку і національна безпека України.

22. Стратегія співробітництва України у регіональних економічних організаціях.

23. Можливості та перспективи економічного співробітництва України та ЄС.

24. Можливості та перспективи економічного співробітництва України в рамках СНД.

25. Стратегія утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України.

Список використаної літератури.

Актуальні проблеми міжнародної економіки

1. Міжнародна економіка, її сутність, фактори розвитку і основні сучасні тенденції

Міжнародну (світову) економіку можна трактувати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні — це теорія, що застосовується для вивчення економіки сучасного взаємозалежного світу. Вужче трактування визначає її як частину теорії ринкової економіки, що вивчає закономірність взаємодії суб'єктів різних держав у міжнародному обміні товарами, русі факторів виробництва та формуванні міжнародної економічної політики держав.

Базою міжнародної економіки є теорія ринкової економіки, мікро- і макроекономіка. Поєднання їх з прикладними економічними дисциплінами, такими як міжнародний маркетинг, фінанси, облік тощо, дало змогу створити універсальну теорію міжнародної відкритої економіки, яка стала третьою складовою сучасної економічної теорії і застосовується у більшості країн світу та у сфері їх економічної взаємодії.

Предметом теорії міжнародної економіки є:

• закономірності функціонування і розвитку в міжнародному масштабі ринкової системи організації господарського життя;

• закономірності формування сукупних попиту і пропозиції на товари та фактори виробництва, що перебувають у міжнародному обігу;

• інструменти аналізу і програмування відкритої національної економіки, зокрема її реального, бюджетного, грошового і зовнішнього секторів в умовах їх взаємодії з економікою інших країн;

• тенденція розвитку міжнародних фінансових ринків і механізмів, які обслуговують функціонування міжнародної економіки;

• інституційна структура регулювання міжнародної економіки, принципи її формування, тенденції розвитку та методи удосконалення.

2. Проблеми і протиріччя міжнародної економіки (МЕ)

Ознаками міжнародної економіки є:

• розвинута сфера міжнародного обміну товарами на базі міжнародної торгівлі;

• розвинута сфера міжнародного руху факторів виробництва, насамперед у формах ввезення-вивезення капіталу, робочої сили і технології;

• міжнародні форми виробництва на підприємствах, розміщених у декількох країнах, насамперед у рамках транснаціональних корпорацій (ТНК);

• самостійна міжнародна фінансова сфера, не пов'язана з обслуговуванням міжнародного руху товарів та руху факторів виробництва;

• система міжнародних і наднаціональних, міждержавних і недержавних механізмів міжнародного регулювання, що забезпечує збалансованість і стабільність економічного розвитку;

• економічна політика держав, що керуються принципами відкритої економіки.

На сучасному етапі функції ядра глобальної економіки переходять до низки найрозвинутіших країн, які відрізняються розвинутим соціально-ринковим господарствам; найбільшою вичерпаністю джерел і факторів індустріального розвитку; провідною роллю у світовій економіці, що дає змогу активно залучати до господарського обігу власні і чужі ресурси.

Між країнами існують різні відносини: політичні, наукові, культурні. Країни співробітничають в різних галузях: організують міжнародні виставки картин, обмінюються артистами, науковцями, досвідом в області техніки, захисту навколишнього середовища. Міжнародні економічні відносини (МЕВ) — одна із форм міжнародних відносин. МЕВ опосередковують здійснення інших форм міжнародних відносин. Наприклад, для нормального функціонування науково-технічних зв’язків між країнами необхідним є міжнародний ринок науково-технічної продукції.

3. Глобалізація економічного розвитку, її головні прояви

Глобалізація – процес, завдяки якому досягнення, рішення і діяльність людей в одній частині земної кулі справляють значний вплив на окремих людей і їхні спільноти в усіх частинах світу.

Глобалізація – сукупність викликів і проблем сьогодення.

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Причини формування глобалізаційних процесів:

— процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

— науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

— загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

— взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

— фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

— послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

— розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

— створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

— тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

4. Проблеми економічної безпеки України в умовах глобалізації

Серед найважливіших проблем, які повинна вирішити сьогодні наука і практика, особливе місце посідає проблема забезпечення економічної безпеки України. Ця проблема загострюється у зв'язку із інтеграцією України у світову економічну систему та відкриттям національного ринку для іноземних виробників товарів.

В умовах ринкової економіки ціноутворення в зовнішній торгівлі, також як і на внутрішньому ринку, здійснюється під впливом конкретної ринкової ситуації. Світові ринки, зазвичай, характеризуються наявністю декількох великих компаній виробників-постачальників, що володіють значними сегментами ринку, повністю або практично повністю забезпечують поставку товарів на світовий ринок. Між фірмами й країнами-імпортерами, як правило, існують угоди про співробітництво (тобто розділені сфери впливу), найчастіше фірми мають ексклюзивні права на покупку стратегічно необхідної сировини, вкладають величезні кошти в рекламні заходи. Практика ціноутворення на продукцію, що орієнтована на експорт, вказує на те, що будь-яке велике рішення, прийняте експортером, – установлення ціни, визначення обсягів виробництва, закупівель, інвестицій і т.д. – вимагає зважування ймовірної реакції конкурентів. Важливу роль у плані збереження компаніями статус-кво грають не афішовані для широкої публіки неофіційні домовленості основних конкурентів. У ході спеціальних переговорів досягаються угоди про фіксування цін, про розділ ринків збуту, про обсяги виробництва.

Кризові тенденції, що характеризують розвиток економіки України, зумовили визначення внутрішніх загроз для економічної безпеки України як таких, що набагато перевищують небезпеку зовнішніх і можуть призвести до дезинтеграції України, до загальнонаціональних техногенних та екологічних катастроф, соціального вибуху або істотного обмеження можливостей керівництва держави щодо вирішення внутрішніх проблем і дій на міжнародні арени.

Отже на сучасному етапі Україні потрібно своєчасно виявити фактори, які підривають стійкість, соціально-економічну безпеку держави.

5. Міжнародні економічні аспекти вирішення глобальних проблем: екологічної, продовольчої, ресурсно-енергетичної і ін.

Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.

Класифікація глобальних проблем:

1. Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).

2. Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).

3. Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).

4. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).

Основними шляхами вирішення екологічної проблеми з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

· швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної енергії як сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергетична інше;

· структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні долі нафти і газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їх цінність для хімічної промисловості набагато більша;

· необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних витрат на природоохоронні заходи. Але якщо у США і Німеччині на ці цілі використовується щорічно до 2% ВВП, в Японії – 3%, то в колишньому СРСР – лише 1,2%;

· розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних стандартів – чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

· вивчення запасів всіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, сьогодні розвіданий неглибокий шар Землі – до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, та на дні Світового океану;

· інтенсивний розвиток країнами, що розвиваються, власного сировинного господарства, включаючи переробні галузі господарства. Для вирішення проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні площі, впроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво та рослинництво;

· пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд. чол. на початок ХХІІ ст.;

· призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх раціонального використання.

Основними шляхами вирішення паливно-енергетичної та сировинної проблем з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

· зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у слаборозвинених державах диктують крупні ТНК, які зосередили у своїх руках контроль на природними багатствами. За даними ЮНКТАД, від трьох до шести ТНК контролюють 80-85% світового ринку міді, 90-95% світового ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, кави, какао інше;

· об’єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об’єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця стратегія повинна стосуватися об’єму добування всіх видів ресурсів, квот їх продажу на зовнішніх ринках інше;

· оскільки розвинені країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім необхідно нарощувати випуск готової продукції, що дозволило б їм знано збільшити доходи від експорту;

· проведення прогресивних аграрних перетворень;

· об’єднання зусиль всіх країн для вирішення глобальних проблем, значно збільшити витрати на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь та скорочення воєнних витрат.

· використання комплексу економічних заходів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій на виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних проектів інше.

Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична. Важливою причиною загострення глобальних проблем з точки зору матеріально-речового змісту є низький рівень впровадження ресурсо- та енергозберігаючих, а також екологічно чистих технологій. Внаслідок цього з природної речовини, яка залучається у виробничий процес лише 1,5% приймає форму кінцевого продукту.

6. Нерівномірність соціально-економічного розвитку країн світу, її прояви і наслідки

Характерною межею світу, що розвивається, виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації посилився в 80–90-і роки. Він розвивається по різних напрямах – рівнях економічного розвитку, народногосподарських структурах, положенні в світовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від колоніального періоду.

Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як особливого угруповання у літературі використовують різні терміни: молоді національні держави, країни, що розвиваються, країни "третього світу", країни, Що визволилися, слаборозвинуті держави і т. п. Останнє визначення не відображає диференціації афро-азіатських й латиноамериканських країн за рівнем розвитку продуктивних сил і навряд чи підходить для характеристики їхнього промислового авангарду — нових індустріальних країн. Поняття "молоді національні держави" або "країни, які визволилися", не враховують специфіки історичного розвитку країн Латинської Америки, що вже тривалий час існують як національні, політичне незалежні держави. Нарешті, досить поширений було термін "країни "третього світу" за нових реалій світового розвитку — ліквідації біполярної структури світового порядку і конфронтаційної моделі політичних відносин Схід — Захід — практично втрачає сенс. В умовах, коли жоден із згаданих термінів не вповні відображає специфіку та складності різноманітного масиву країн Азії, Африки й Латинської Америки, найбільш усталеним можна вважати термін "країни, що розвиваються", хоча й він досить умовний і аморфний, адже країн що не розвиваються, у світовій економіці немає. Виокремлення групи країн, що розвиваються, у межах глобального економічного простору правомірне й з точки зору спільності їхньої історичної долі і щодо конкретних історичних міжкраїнних соціально-економічних спільностей.

Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне і якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку, їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвинутість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорсткіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах. Зазначені властивості визначають й особливість ринку країн, що розвиваються, "недосконалість" функціонування ринкових механізмів у цих країнах.

Деякі згадані своєрідності даних країн досить стійкі, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиріччя "розмиваються", що й призводить до поглиблення диференціації цих країн.

7. Причини і прояви сучасної світової кризи

Проблемі сучасної світової економічної кризи – її основоположних причин, факторів впливу й варіантам розвитку подій, способам і механізмам виходу з кризи, практичним діям у межах окремих країн та їх союзів (зокрема США, Китаю, ЄС тощо) присвячена велика кількість робіт економістів – як теоретиків, так і практиків. Водночас бракує системного узагальнення причин глобальних економічних криз, які періодично паралізують сучасну цивілізацію.

Сьогодні створений благодатний ґрунт для того, щоб у країнах, де слабке керівництво й криза проявляється найгостріше, прийшов до влади диктатор, тобто народ уже підготовлений до цього й прагне твердої руки. Виходячи з уроків минулого, ніхто не може дати гарантію, що до влади в цих країнах не прийдуть право- або лівоекстремістські сили й світ не буде втягнуто в чергову військову авантюру. Широкомасштабний військовий конфлікт у сучасних умовах може стати детонатором-прискорювачем природних і техногенних катастроф.

Спровоковані кризою мітинги й страйки в багатьох країнах, навіть у високорозвинених, нагадують за рівнем напруженості ті, які були перед Першою й Другою світовими війнами. Недооцінювати соціальну напругу у світі неприпустимо. Природні й техногенні ситуації у світі теж утруднюють суспільний розвиток.

Найбільшу занепокоєність викликають масштаби й швидкість змін, спровокованих людиною, – так звана техногенна небезпека. Ці зміни відбуваються щонайменше в десятки разів швидше, ніж будь-які природні зміни, спостережувані в останні півмільйона років.

Завдяки науці, техніці й технології діяльність людини набула планетарної значущості. Разом із рядом значних досягнень людство паралельно створило безліч негативних явищ, що загрожують нині всьому живому на землі. Це катастрофічне екологічне забруднення землі, водного й повітряного середовища; загроза загибелі надбань цивілізації й самого людства у вогні термоядерної війни, яка за останні десятиліття відкинута на задній план, але остаточно її можливість не усунута; смертельна небезпека руйнування декількох сотень атомних реакторів, складів, де зберігаються мільйони тонн хімічної, бактеріологічної й інших видів зброї; перенаселеність Землі й при цьому нерівномірна; егоїзація людства; ріст бездуховності, занепад особистої й державної моралі, недотримання законності й прав людини в багатьох країнах; прискорення темпів людської життєдіяльності; епідемії хронічних недуг; радіаційна небезпека; вичерпаність природних ресурсів; поширення голоду; політична нестабільність у світі та інші небезпечні техногенні явища. Образно кажучи, людство зараз перебуває в становищі, коли спусковий гачок натиснутий, але куля ще не вилетіла.

8. Об'єктивні передумови, фактори, цілі, сучасні особливості міжнародної економічної інтеграції (МЕІ)

Розвиток продуктивних сил країн неминуче веде їх до виходу на зовнішній ринок, до зростання міжнародних зв'язків і взаємопереплетення національних економік, сприяє інтернаціоналізації господарського життя. На певному його етапі зближуються національні економічні й політичні структури групи країн, формуються форми взаємодії між ними на основі економічної інтеграції.

Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування всіх структур національних господарств.

Економічна інтеграція суттєво відрізняється від економічного співробітництва країн. На етапі економічної інтеграції:

а) формується міжнародний господарський комплекс зі своєю структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;

б) зростає можливість об'єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;

в) основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія в галузі виробництва, науки, причому на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;

г) інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.

Інтеграція має декілька рівнів:

а) взаємодія на рівні підприємств та організацій (створення ТНК, МНК);

б) взаємодія на рівні держав;

в) взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;

г) інтеграційне угруповання як результат міжнародного об'єднання.

Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність низки об'єктивних та суб'єктивних передумов, головними з яких є:

а) сучасна НТР, яка об'єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік;

б) соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об'єднанню;

в) близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;

г) досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн;

д) цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп і класів щодо інтеграційних процесів.

Важливе значення для розвитку міжнародної економічної інтеграції має наявність спільних кордонів, спільних історичних, культурних та інших умов існування.

9. ЄС, його організація, перспективи розвитку співробітництва України та ЄС

Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн — ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:

1)Європейського об'єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951 p., а набула чинності в 1952 p.);

2)Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 p., а набула чинності в 1958 p.);

3)Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 p.).

4)Розвиток інтеграції в рамках ЄС пройшов всі етапи: від зони вільної торгівлі до економічного і валютного союзу.

5)В ЄС як повноправні члени Союзу входять: ФРН, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Португалія, Іспанія, Греція, Австрія, Норвегія, Швеція, Фінляндія (останні чотири країни — з 1995 p.). З 1998 р. Європейський Союз веде переговори про вступ до цієї організації з шістьма країнами-кандидатами: Кіпром, Польщею, Словенією, Угорщиною, Чехією та Естонією. Серед цих країн найкращі шанси мають Польща, Угорщина, Чехія, хоча і вони не можуть вступити до ЄС раніше 2004 p., що обумовлено внутрішніми труднощами в ЄС. Переговори з Болгарією, Латвією, Литвою, Румунією та Словаччиною розпочнуться тільки після того, як вони наблизяться до критеріїв, необхідних для вступу до Євросоюзу. Виявляють бажання (але мають дуже мало шансів у недалекому майбутньому) вступити до ЄС Хорватія, Сербія, Македонія, Албанія та Україна. Із колишніх соціалістичних країн Європи тільки Росія, Беларусь та Югославія не задекларували бажання приєднатися до ЄС. У самому ж Союзі планують до 2015—2020 pp. збільшити кількість членів до 30—35.

6)Механізм функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яку складають наднаціональні або міждержавні органи та елементи національно-державного регулювання.

Всебічна інтеграція в організаційні структури світового господарства, зокрема ЄС, є стратегічною метою зовнішньоекономічної політики України. Розвиток економічної інтеграції України в ЄС відбувається відповідно до угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною, яку підписано 16 червня 1994 р. в Люксембурзі. 30 листопада 1995 р. Європарламент ратифікував цю Угоду. Україна першою з країн колишнього СРСР підписала таку угоду з ЄС. Основними завданнями Угоди є:

• розвиток міцних політичних стосунків на основі регулярного діалогу з політичних питань;

• сприяння торгівлі, інвестиціям та гармонійним економічним відносинам;

• закладання фундаменту для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, громадського, науково-технічного, культурного співробітництва;

• підтримка зусиль України, спрямованих на зміцнення демократії та закінчення переходу до ринкової економіки.

Сьогодні вже визначено основні етапи руху України до Європи: вступ до СОТ; отримання статусу країни з ринковою економікою; створення зони вільної торгівлі з ЄС і отримання статусу його асоційованого члена.

10. Економічний союз країн СНД, тенденції його розвитку

Біловезька угода у грудні 1991 р. покінчила з Радянським Союзом і на його уламках поклала початок новому міждержавному утворенню — Союзові незалежних держав (СНД). На території колишнього СРСР склалася нова політична й економічна ситуація — колишні союзні республіки стали незалежними країнами, які самостійно визначають власний шлях внутрішнього розвитку та взаємин із світовим співтовариством. Тим самим докорінно змінилося їхнє становище у світовій економіці — раніше вони брали участь у ній як складові частини єдиного народногосподарського комплексу, а зараз кожна із суверенних країн вирішує складне питання — утвердження у системі світогосподарських зв'язків, виборення власного місця у МПП. Найбільш прикметною рисою сучасного економічного розвитку цих держав і СНД у цілому є складне переплетення процесів взаємодії та розмежування як наслідок формування національних господарських комплексів в умовах неможливості повної ліквідації закладеної раніше економічної взаємозалежності. Розрив багатьох міжреспубліканських зв'язків є однією з основних причин швидкого наростання кризових явищ в економіці нових незалежних держав.

У цілому по країнах СНД обсяг їхнього валового внутрішнього продукту впав 1994 р. на 16%, тобто склав 61% від рівня 1992 p., яким датується початок самостійного розвитку цих суверенних країн. Характерною є чітко виражена тенденція до погіршення загальної економічної ситуації в цьому регіоні — 1992 р. спад ВВП складав 17,8%, 1993 р. — 11,5, 1994 р. — 16,0%. Промислове виробництво за цей період зменшилося на 44%, сільськогосподарське — на 22, капіталовкладення, від яких безпосередньо залежить здатність економіки до відродження, — на 59%. Господарська криза охопила всі країни СНД, крім Туркменистану, її показники для України в цілому близькі до середніх по цьому регіоні — за 1992- 1994 pp. ВВП впав на 40%, промислове та сільськогосподарське виробництво зменшилися на 38 та 23%, капітальні вкладення — на 57%. Крім негативного впливу на можливість приступити до будівництва раціонально функціонуючої національної економіки, кризові явища істотно обмежують перспективи здобуття цими країнами вигідних позицій у світовій економіці. Складність проблеми ефективного інтегрування посилюється тим, що подолання падіння економічних показників вимагатиме тривалого часу — за прогнозами Всесвітнього банку, стабілізація в народному господарстві країн СНД може бути досягнута не раніше другої половини наступного десятиріччя. Загальною особливістю сучасного етапу розвитку всіх країн СНД є незавершеність формування цілісної моделі функціонування їхніх господарств.

Усі вони, крім Туркменістану, в стратегічному плані обрали шлях прискореного переходу до ринкової моделі господарювання, але, як виявилося, найскладнішим для них є вирішення практичних завдань тактичного порядку — послідовність та взаємозалежність конкретних заходів у сфері роздержавлення, приватизації, демонополізації тощо. Незадовільний в цілому перебіг ринкових реформ також гальмує приєднання цих держав до світової господарської співдружності. Раніше цьому перешкоджала невідповідність командно-адміністративної системи господарювання в колишньому СРСР та інших країнах соціалістичної орієнтації ринковому механізмові, що домінує у більшості держав світу. На сучасному етапі складність пристосування до загальносвітових економічних процесів викликана іншою причиною — відсутністю у нових незалежних державах ринкового механізму як системного утворення. Окремі ж елементи цього механізму (наприклад, визнаний закордонними діловими колами механізм імпорту капіталу згідно із Законом України "Про іноземні інвестиції" від 13 березня 1992 р.) є чужими для народного господарства, що функціонує поки що у напівринковому режимі.

11. Головні функції, принципи і методи діяльності основних міжнародних економічних організацій (МЕО)

Як правило, утворення інтеграційних об'єднань починається з простіших форм. Все залежить від того, які завдання ставлять перед собою країни — учасниці утворюваних інтеграційних об'єднань: відновлення економічного потенціалу; прискорення НТП; укріплення позицій на світовому ринку чи інше.

Міжнародні організації — це об'єднання держав, установ, фізичних осіб, що спільно реалізують програму або мету на основі певних правил і процедур, і діяльність, яких виходить за національні кордони.

Виходячи з цілей та компетенції організації визначаються її функції. Функціями міжнародної організації вважається зовнішній прояв її діяльності по виконанню своїх завдань. Організація може виконувати свої функції в межах визначеної компетенції. Функції поділяються на головну, регулюючі, координуючі, контролюючі й оперативні.

Головна функція полягає у визначенні відповідності інтересів учасників організації її цілям. Вона тісно пов'язана із змістом компетенції організації. Ось, приклад, як формується головна функція Міжнародної торговельної палати (МТП) — «привернути увагу держав до проблем бізнесу».

Регулюючі функції полягають у розробці стандартів поведінки членів організації, методів і форм досягнення цілей, а також в регулюванні відносин з іншими суб'єктами міжнародного права.

Суть координуючої функції полягає в узгодженні інтересів і дій учасників організації. Це особливо важливо для організації універсального характеру, з широкими сферами діяльності, великою кількістю членів й різноманітністю цілей.

Оперативні функції полягають у виконанні конкретної роботи організації відповідно з її цілями й компетенцією.

Контролюючі функції полягають у спостереженні за виконанням рішень організації, а також за розвитком ситуації в сфері її діяльності.

МО — це стабільне об'єднання не менше трьох держав, які мають цілі, компетенцію, постійні органи управління, а також політикоорганізаційні норми (установлення, серед яких статут, процедура, членство, порядок прийняття рішень тощо). Цілі та діяльність МО повинні відповідати загальновизнаним принципам міжнародного права й принципам, закріпленим у статуті ООН.

МО діляться на дві основні категорії — міжурядові (міждержавні) та неурядові, існують МО, які мають змішане членство: в них перебувають держави, громадські організації та інші МО, найчастіше регіональні.

12. Сучасна система міжнародних економічних організацій, їх класифікація

Класифікація міжнародних організацій:

· за компетенцією:

а) загальна (ООН, ОАЕ, ОАД, ЛАД, ЮНКТАД);

б) вузька (ОПЕК, УПЕБ, МОП, СОТ);

· за рівнем:

а) урядові (20%);

б) неурядові (75%);

в) змішані (5%);

· за часом дії:

а) постійні;

б) тимчасові;

· за масштабом (за географічною ознакою):

а) всесвітні;

б) регіональні;

У даний час переважна більшість МО неурядові, частка міжурядових організацій складає близько 20%, але серед економічних МО переважають міжурядові. МО загального характеру вирішують широке коло питань політичного, економічного, соціального, культурного, гуманітарного співробітництва. Організації вузької компетенції — це спеціалізовані організації системи ООН, а також галузеві МО.

13. Регулювання валютних відносин

Функціонування та розвиток валютних ринків світу в значній мірі залежить від стабілізації валютного механізму, що діє у світовій валютній системі, від національних і міждержавних заходів, що здійснюються у валютній сфері. Сукупність таких заходів складає поняття – валютна політика.

На міждержавному рівні валютна політика здійснюється міжнародними валютно-кредитними організаціями, з метою регулювання міжнародних валютних відносин.

Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладені світовою співдружністю на міжнародний валютний фонд(МВФ). У 1992 році до МВФ увійшла Україна. Основна мета роботи МВФ: “МВФ повинен слідкувати за розвитком міжнародної валютної системи і забезпечувати її ефективне функціонування.”

Важливою ланкою у системі валютних відносин є світовий банк(міжнародний банк реконструкції і розвитку)- це міжнародний інвестиційний інститут, заснований одночасно з МВФ. Вступ країни до МВФ автоматично забезпечує її членство у світовому банку, надання кредитів МВФ одночасно забезпечує відкриття кредитів і світовим банком. Вступ країни до МВФ і світового банку дає її можливість отримувати достатньо вагомі кредити для структурної перебудови економіки, стабілізації власної валюти, відкриває шлях для залучення іноземних інвестицій.

На національному рівні валютна політика – є сукупністю заходів, які проводяться державами та їхніми центральними банками у сфері валютних відносин з метою впливу на платіжний баланс, валютні курси і на конкурентоспроможність національного виробництва.

Механізм валютного регулювання на національному рівні являє собою систему контролю за припливом і впливом іноземної валюти з країни в країну. Зміст валютного регулювання визначається діючим законодавством і правовими нормами окремих країн. У такому законодавстві визначаються загальні принципи здійснення валютних операцій, функції державних органів у валютному регулюванні і управлінні валютними ресурсами, права і обов’язки юридичних осіб у питанні володіння, користування та розпорядження валютними цінностями.

3. Інструменти валютного регулювання.

У практиці валютного регулювання застосовують такі інструменти:

1. Девальвація валюти—це цілеспрямовані дії відповідних інституційних структур, які мають на меті знизити курс національної валюти по відношенню до іноземних валют. Девальвація використовується з метою заохочення експорту та скорочення імпорту для покращення платіжного балансу шляхом приведення офіційного курсу у відповідність з ринковим курсом провідних валют.

2.ревальвація валюти—це підвищення офіційного курсу національної валюти по відношенню до інших валют. Тут переслідується мета втримати на внутрішньому ринку споживчий попит і стимулювати товарний імпорт і приплив інвестицій.

3. Валютна інтервенція—це втручання держави через центральний банк в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти шляхом продажу чи купівлі іноземної валюти. Валютна інтервенція являє собою досить велику за масштабами операцію, яка проводиться у визначений і досить короткий проміжок часу.

4.корекція облікових ставок національного банку—підвищення облікових ставок нб веде до зростання (завдяки підвищенню попиту) курсів валюти, а скорочення до зниження цього курсу. Механізм впливу облікової процентної ставки нб на курс валюти здійснюється через операції нб з комерційними банками та іншими кредитними установами з обліку короткострокових державних зобов’язань(казначейських векселів) і переобліку комерційних векселів.

5.валютні обмеження—це система нормативних правил, встановлених законодавчим або адміністративним чином і паправлених на обмеження валютних операцій. Валютні обмеження передбачають:

-регулювання переказів і платежів за кордон.

-заборону вільного продажу і купівлі іноземної валюти.

-обов’язкову передачу державі іноземної валюти в обмін на національну валюту за офіційним курсом.

6.механізм регулювання платіжного балансу –це застосування експортних субсидій, митних тарифів, страхування від втрат викликаних коливаннями валютних співвідношень.

7.валютна блокада—це сукупність примусових валютних заходів, які використовуються одними державами по відношенню до інших з метою добитися виконання тих чи інших вимог. До валютної блокади належать такі заходи: блокування рахунків, кредитна блокада та валютні обмеження.

14. Проблеми співробітництва України з міжнародними економічними організаціями

Іноземні середньо і довгострокові кредити країни залучають для інвестування в економіку, а короткострокові — для зовнішньоторговельних зв'язків. Крім того, іноземні кредити використовують для покриття дефіцитів платіжних балансів, бюджетів, для здійснення структурних змін у перехідних економіках, подолання глибоких кризових явищ тощо.

Україна використовує позики міжнародних фінансових організацій — МВФ, СБ, МБРР, ЄБРР та кредити окремих держав і їх угруповань.

Найбільше іноземних кредитів залучається в результаті співробітництва з МВФ. Надання позичок МВФ розпочалося у 1994 р. і на початок жовтня 1999 р. Україна отримала від МВФ 3,241 млрд дол.США. Кредити було виділено на економічну трансформацію та досягнення макроекономічної фінансової стабілізації в Україні. У 1999 р. Україна використала 635 млн дол. США кредитів МВФ.

Другим за розмірами наданих кредитів Україні є МБРР. Станом на 1 березня 1999 р. їх надано на суму 2,587 млрд дол. США, або 32,8 % від увіх позичок МФО. З них понад 70 % було спрямовано на покриття дефіци ту платіжного балансу країни та державного бюджету.

Розширюється співробітництво між Україною та ЄБРР. Центральне місце серед кредитів цієї організації належить позикам на розвиток приватних малих і середніх підприємств. ЄДРР надає під погоджені проекти кредит, який становить значну частку їхньої вартості. Зокрема у вартості розширення в Україні мережі Євробаче ння частка ЄБРР становить 48,5 %, у вартості реконст рукції аеропорту «Бориспіль» 34,5 %.

Останнім часом започатковане співробітництво України з МФК (інвестиційним банком Світового банку для країн, що розвиваються) переважно з надання технічної допомоги приватним фірмам.

Покладається велика надія на активну кредитну діяльність в Україні ЧБТР — новоутвореної установи в регіональному об'єднанні ЧЕС, яка передбачає кредитування розвитку національних економік країн-членів через інвестиційні проекти.

Подальший розвиток відносин України з МО гальмують дві групи проблем. Перша — це проблеми недосконалості соціальної та економічної політики України:

· неефективність системи державного регулювання;

· непередбачуваність владних рішень;

· значні диспропорції в економіці;

· монополізм виробників;

· криміналізація економіки, велика питома вага тіньової економіки.

Друга група проблем стосується організації зовнішньоекономічної діяльності:

· недосконалість митного регулювання;

· грабіжницька податкова політика;

· бартеризація зовнішньої торгівлі.

Усе це підриває довіру до України як надійного партнера. На шляху до міжнародного співробітництва Україна повинна досягти реальної керованості соціально-економічними процесами, створити стабільну національну фінансову та правову системи, розробити стратегію входження у світові економічні структури.

15. Транснаціональні корпорації (ТНК): сутність, види, місце в світовій економіці

Найважливішим елементом розвитку світової економіки і міжнародних економічних відносин є транснаціональні корпорації ( ТНК ). Їх бурхливий розвиток в останні десятиліття відображає загострення міжнародної конкуренції, поглиблення міжнародного розподілу праці. ТНК представляють як безпосередні учасники всього спектру світогосподарських зв'язків, як „локомотиви" світової економіки. Міжнародні корпорації, з одного боку, є продуктом міжнародних економічних відносин, що швидко розвиваються, а з іншого боку, самі представляють могутній механізм дії на них. Активно впливаючи на міжнародні економічні відносини, ТНК формують нові відносини, видозмінюють їх форми, що склалися.

ТНК перетворили світову економіку на міжнародне виробництво, забезпечили розвиток НТП у всіх його напрямках: технічного рівня і якості продукції; ефективності виробництва; вдосконалення форм менеджменту, управління підприємствами. Вони діють через свої дочірні підприємства і філіали в десятках країн світу по єдиній науково — виробничій і фінансовій стратегії, що формується в їх „ мозкових трестах", володіють величезним науково — виробничим і ринковим потенціалом, що забезпечує високий динамізм розвитку [4, с. 83].

Як правило, ТНК створюються в межах функціонування світового господарства. Вони не лише певною мірою підривають суверенітет держав, що розвиваються, та низки провідних індустріально розвинених, а й посягають на їхні національні інтереси та безпеку.

ТНК притаманні такі ознаки: економічно єдина система; група юридичних осіб — самостійних підприємств — суб'єктів господарювання; керівництво і контроль здійснюється з єдиного центру; корпорація, будучи сукупністю юридичних осіб різної "національності" та інших утворень, наділених правосуб'єктністю за законами різних держав, проте, навіть так звана „національно-державна" належність материнської компанії (центрального офісу) не створює підстав для того, щоб законодавство країни її базування поширювалося на діяльність своїх відокремлених підрозділів — дочірніх товариств, філій та відділень, що розташовані на території інших держав; діяльність проводиться на національній території та в правовому полі кількох держав; відокремлені структурні підрозділи є об'єктами регулювання системи національного права держави, місця їх дислокації, тобто вони є суб'єктами правовідносин, що регулюються міжнародним приватним правом даної держави.

16. Сучасний техноглобалізм: центр та периферія

Планетарний процес інтернаціоналізації створення й освоєння виробничого й комерційного використання, трансферу (передання) і дифузії (поширення) технологій дістав назву техноглобалізму. Динамічний розвиток і змістове поглиблення процесу техноглобалізму опосередковує перехід об'єктивних загальних передумов у суб'єктивні конкретні ознаки нової конфігурації СРТ.

Зрозуміло, що процеси трансформації СРТ в один з системоутворювальних факторів сучасної світової економіки не є одно порядковими, вони відбуваються в різних напрямах, з різними інтенсивністю, глибиною, специфікою. Але всі елементи й суттєві ознаки СРТ більшою чи меншою мірою зазнають якісних змін.

Світовий ринок технологій може бути схарактеризований як сукупність міжнародних ринкових відносин його суб'єктів з приводу прибуткового використання прав власності на його об'єкти —технології продуктів, процесів та управління.

З огляду на внутрішню системну цілісність процесів техноглобалізму і трансформації СРТ вони розглядаються, включаючи і ринкові, і поза ринкові аспекти, як одне ціле.

Структура СРТ і класифікація технологій

Структуру СРТ утворюють усталені інституційні елементи та економічні категорії, які опосередковують рух і взаємодію світових технологій.

Інституційні елементи СРТ:

• об'єкти, тобто продукти (товари) чи процеси — носії технологій;

• суб'єкти — юридичні чи фізичні особи, що оперують об'єктами;

• комерційний та некомерційний трансфер технологій;

• форми трансферу та правового захисту інновацій і технологій:

патенти, ліцензії, «ноу-хау», лізинг, копірайт, франчайзинг, форми наукоємного сервісу;

• канали трансферу та дифузії інновацій і технологій: торгівля інноваційноємною продукцією, ліцензійна торгівля, наукоємний сервіс, науково-технічне та інформаційне співробітництво, комплексний трансфер технологій, зокрема прямі іноземні інвестиції, спільне підприємництво, різні контракти тощо. Серед основних економічних категорій, що опосередковують еволюцію структури СРТ і трансферу технологій, ключовими є:

ринок, власність, конкуренція, ціна, прибуток. Віссю ринкового перетворення інновацій на технології-товари є процес зміни форм власності.

Рух технологій на світовому ринку з погляду права власності може бути поділений на:

• до ринкову стадію, яку характеризують процеси набуття нових знань і визначення їхнього технологічного застосування у формі переважно приватної та колективної інтелектуальної власності;

• ринково-монопольну стадію, на якій відбуваються виробничо-комерційна реалізація технологій та їхній трансфер у формі переважно внутрішньо корпоративної національної власності;

• ринкова — олігопольну стадію — процес комерційно-виробничої дифузії технологій у формі переважно між корпоративної інтернаціональної власності.

На двох особливостях зазначеної еволюції форм власності на інновації та технології необхідно наголосити в контексті тенденцій техноглобалізму:

• по-перше, порівняно з зазначеними та супутніми формами власності більш динамічним є набуття технологіями форм інтернаціональної власності;

• по-друге, формується суто технологічна модель життєвого циклу товарів, яка поєднує як їх ринкову, так і поза ринкову стадії.

В умовах сучасного техноглобалізму визначальною стає концепція міжнародного науково-технологічного обміну як запорука успішного розвитку великих компаній в Україні. У вітчизняній економіці МНТО має виконувати важливі завдання:

— не допускати імпорту в країну застарілих технологій;

— сприяти інтелектуалізації вітчизняного експорту;

— допомагати впровадженню сучасних високоефективних технологій.

Прогрес у науці і техніці – вирішальний чинник нарощення конкурентоспроможності країн у всьому світі. Тож, процес формування нової парадигми нанотехнологічного бізнесу – ознака нашого часу. Основу цього процесу складає тісна взаємодія національних економік з приводу обміну й передачі знань. Участь України в міжнародній системі науково-технологічної співпраці дасть шанс вивести економіку на новий етап її розвитку. Зокрема, співробітництво у галузі нанотехнологій здатне істотно змінити виробництво: підвищити продуктивність обладнання, що використовується; збільшити питому вагу продукції; сформувати експортний потенціал товарів тощо.

17. Міжнародний обмін технологіями. Методи і проблеми захисту інтелектуальної власності

В умовах посиленого впливу НТП на темпи, характер і напрями розвитку процесу відтворення інтернаціоналізація світогосподарського життя характеризується виникненням нових форм міжнародного поділу праці, прямо чи опосередковано пов’язаних з наукою, науково-технічними знаннями та технологією.

Технологія – це наукові знання, які використовуються у виробництві. Це комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів виробництва, його організації та управління. Це наукові методи досягнення практичних цілей.

Стрімке зростання науково-технічного обміну на сучасному етапі розвитку дає підстави деяким науковцям говорити про становлення в останній чверті ХХ ст. нового єдиного ринку – технологічного, який функціонує поряд із традиційними (товарів, капіталу, робочої сили).

Поняття «передача технологій» (трансфер технологій) може розглядатися в широкому та вузькому розумінні.

У вузькому розумінні міжнародний трансфер технологій – це міждержавне переміщення на комерційних засадах або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесу чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг, тобто передача технології в «чистому» вигляді.

У широкому розумінні – це передача поряд з технологією в «чистому вигляді», технологій матеріалізованих. У міжнародній економіці матеріальними носіями технології можуть виступати:

а) товари – у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;

б) капітал – у випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталоємними товарами, наприклад, машинами та обладнанням, що створені на основі нових технічних рішень, а також поставка комплектних підприємств, які реалізують нові технологічні процеси, системи організації виробництва;

в) праця – у випадку міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів.

Міжнародна передача технології – це комплексний процес, який здійснюється в різних формах і за різними каналами.

Канали передачі технології:

а) внутрішньофірмовий – закордонним філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);

б) міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;

в) зовнішньоторговельний – разом з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової продукції.

За характером угоди міжнародна передача технології може здійснюватись на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу визначають як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.

Процес міжнародної передачі технології включає такі етапи:

1) відбір і придбання технології;

2) адаптація та освоєння придбаної технології.

Причини міжнародної передачі технології:

1) нерівномірність економічного розвитку окремих держав і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних країнах, зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах. У таких умовах країни, що не мають можливості витрачати великі кошти на наукові дослідження, купують іноземні науково-технічні знання і використовують їх у своїй промисловості. Приклад – Японія. Її доля в світовому імпорті ліцензій складає 16 %;

2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості;

3) монополізація НТП великими фірмами. Часто тільки їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт;

4) загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Крупні ТНК розглядають експорт нових досягнень науки та техніки як один із засобів створення своїх філій за кордоном чи встановлення контролю над фірмами інших країн;

5) розвиток місцевих можливостей щодо вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.

До міжнародного технологічного обміну залучені:

а) наука – теоретичні закономірності пізнання природи;

б) техніка – досвід перетворення природи;

в) виробництво – створення матеріальних благ;

г) управління – дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.

Поряд із зростанням частки технологічної продукції в міжнародному господарському обміні розширюється торгівля фальсифікованими виробами, яка пов’язана з технічним вдосконаленням засобів запису й відтворення звуку, зображення, копіювання та передачі інформації. Випуск фальсифікованої продукції характеризується значними масштабами. У країнах Азії, Африки та Латинської Америки виникли цілі галузі, добробут яких ґрунтується на нелегальному використанні чужих технологічних доробок.

Порушення прав інтелектуальної власності негативно впливає на розвиток передових і наукоємних галузей, які потребують значних витрат на проведення наукових досліджень і випробовувань. Контрфактна (підробна) продукція, як правило, має нижчу ціну і витісняє з ринку товари безпосередніх розробників технологій, відчутно зменшуючи моральні та матеріальні стимули для подальших досліджень.

Тому в сучасних умовах міжнародна передача технології забезпечується правовим захистом, рівень якого, поряд з іншими чинниками, визначає місце країни в світовому господарстві, розвиток культури, науки, мистецтва, практичне використання досягнень науки та техніки, а також міжнародний обмін ними.

Правовий захист міжнародної передачі технології спрямований на забезпечення права фізичних та юридичних осіб на інтелектуальну власність, тобто виняткового права розпоряджатися своїми винаходами. У 1967 році в Стокгольмі була створена Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), яка в 1974 році одержала статус спеціалізованої організації ООН. ВОІВ координує діяльність країн-учасниць у сфері захисту прав інтелектуальної власності при укладанні міжнародних угод, з приводу міжнародної передачі технології. Юридичною основою відповідних угод виступають Паризька конвенція (1883 р.) з охорони промислової власності і Бернська конвенція (1886 р.) з охорони літературних і художніх творів, які пізніше неодноразово редагувались.

18. Проблеми включення України в міжнародний трансфер технологій

Участь України у міжнародному трансфері технологій та обміні результатами науково-технічної діяльності характеризується рядом проблем, найбільш суттєвими з яких є: незначні обсяги реалізації вітчизняної високотехнологічної продукції на ринках країн ЄС, незадовільна структура вітчизняного експорту, відсутність закордонних охоронних документів, незначні обсяги науково-технічного обміну, високий ступінь інерційності розвитку науково-технологічної сфери, особливо людського капіталу, а також невизначеність довгострокових наслідків новітніх технологій для генофонду нації, здоров’я людини, еколого-техногенного стану.

Вирішення цих проблем набуває актуальності у зв’язку із перспективою створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, оскільки країни ЄС є основним торговельним партнером України. Серед заходів у сфері державного сприяння активізації процесів трансферу технологій та запобіганню можливих негативних проявів у контексті створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом видається доцільним виокремити: посилення контролю за імпортом технологій, розробка урядової програми фінансування патентування науково-технічних розробок, сприяння розвитку транскордонного науково-технологічного співробітництва, розробка організаційно-економічних заходів зі сприяння просуванню вітчизняних технологій на світовий ринок, формування інституціонального базису міжнародного трансферу технологій.

Рівень розвитку міжнародного трансферу технологій в Україні є низьким. Про це свідчить:

1. Незадовільна структура зовнішньої торгівлі товарами України з європейськими країнами. Спостерігається тенденція перевищення імпорту над експортом у торгівлі України з ЄС, що свідчить про більшу відкритість українського ринку для виробників з ЄС порівняно з рівнем відкритості ринку країн ЄС для вітчизняних експортерів (у 2007 р. експорт товарів з України до країн ЄС склав 13916,4 млн дол., імпорт – 22217,7 млн дол., негативне сальдо – 8301,4 млн дол.). Експорт України до країн ЄС переважно складається з: чорних металів (21,2 %), енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки (19,3 %), одягу текстильного (5,7 %), деревини та виробів деревини (4 %), в той час як імпорт характеризується вищою наукомісткістю товарів, (в його структурі понад 30 % становить виробниче устаткування, продукція машинобудування та транспортні засоби – 11 %, хімічна продукція – близько 12 %).

2. Нераціональна структура торгівлі України послугами з країнами ЄС. Найбільшу частку у експорті (71,3 %) та в імпорті (20,7 %) займають транспортні послуги. Для порівняння: експорт комп’ютерних послуг – 1,2 %; роялті та ліцензійні послуги – 0,2 %; НДДКР – 1,5 %; імпорт комп’ютерних послуг – 2,9 %; роялті та ліцензійні послуги – 6 %; НДДКР – 1,7 %.

Негативні тенденції у торгівлі високотехнологічною продукцією, які полягають у такому:

— у торгівлі товарами фармацевтичної галузі імпорт переважає експорт, що свідчить про низьку конкурентоспроможність вітчизняних виробників лікарських препаратів (у 2006 р. було експортовано фармацевтичної продукції на 4,08 млн дол., що склало лише 0,03 % всього вітчизняного експорту в країни ЄС, в той час, як імпортовано на 987,2 млн дол. (6,1 % загального обсягу імпорту));

— негативне сальдо у торгівлі електричними машинами і устаткуванням (продаж вітчизняних товарів цієї групи складає 3,9 % загального обсягу експорту в країни ЄС, тоді як імпорт – 10,2 % найбільше електричних машин і устаткування експортується в Угорщину (36 %), Німеччину (19 %), Бельгію (9,9 %), імпортується – з Німеччини (24,8 %), Швеції (18,2 %), Угорщини (11 %), Італії (9,5 %));

— експорт українських приладів і апаратів у 2006 р. складав 181,29 млн дол. або 1,5 % загальних обсягів експорту у країни ЄС, імпорт цих товарів у 1,8 разів перевищував експорт, відповідно негативне сальдо становило 147,2 млн дол.

19. Масштаби і основні сучасні тенденції міжнародної міграції робочої сили

Міжнародна трудова міграція – це форма МЕВ, яка полягає у переливі трудових ресурсів з одних країн інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси.

США, Канада – постійно працює 5% іммігрантів(5-12млн.чол.) від загальної кількості всього працюючого населення.

Західна Європа – кількість працюючих іммігрантів 4-7млн.чол. Найбільше їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції.

Близький Схід – в середньому тут працює 3-5млн. іммігрантів. Найбільше іноземців працює в Об’єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії.

Латинська Америка – число іммігрантів 3-8млн. Найприваблішими країнами є Аргентина та Венесуела.

Австралія – це традиційний центр міграції, котрий стягує на роботу 2-3% іммігрантів від кількості всього числа працівників.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон – основними імпортерами робочої сили тут є Японія, Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Таїланд, Сінгапур.

20. Світовий ринок робочої сили, його елементи, джерела, тенденції

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

Важливою характеристикою міжнародного ринку праці є ступінь мобільності робочої сили. Рух трудових ресурсів набирає різних форм: природний, територіальний, галузевий, професійний, кваліфікаційний та соціальний. Найбільшу вагу має територіальний рух робочої сили, хоч у міру еволюції міжнародного ринку робочої сили посилюється значення й інших форм. Міжнародний ринок праці становить комплексне явище, пов'язане як з розвитком самої особистості людини, так і з підвищенням якості праці, зміною характеру робочої сили, формуванням її нових якостей.

21. Вплив міжнародної міграції робочої сили (ММРС) на економіку країн еміграції та імміграції

Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають, як позитивні, так і негативні сторони.

Виграш країни-імпортера трудових ресурсів:

· Дана країна отримала дешеву, молоду робочу силу.

· Отримала готових спеціалістів.

· У такій країні прискорюється економічне зростання, зростає державний бюджет.

Виграш країни-експортера трудових ресурсів:

Валютні перекази іммігрантів своїм сім’ям (осідає в банках валюта).

Експортом трудових ресурсів ослаблює проблему безробіття.

Підвищується кваліфікація іммігрантів, які повернулись назад.

Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів:

· виникнення додаткових проблем, пов’язаних з соціальним захистом іммігрантів.

· відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу.

· втрата виучених дешевих спеціалістів-імігрантів, при їх поверненні на батьківщину.

Негативні наслідки міграції для країн-експортерів:

· втрата висококваліфікованих підготовлених спеціалістів, так званий “відтік розумів”.

· додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів.

· виникнення тенденції до спаду темпів економічного зростання.

22. Проблеми міграції робочої сили для України

Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі більшого втягнення України в міжнародний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі. Посилення територіальної міграції населення зумовлюється такими причинами:

по-перше, структурною перебудовою економіки і пов'язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;

по-друге, нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;

по-третє, різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

по-четверте, інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті;

по-п'яте, розширенням зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.

Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному і політичному житті. Ринкова трансформація економіки України здійснюється вкрай непослідовно й безсистемне, що призводить до зростання негативних явищ, поглиблення господарського хаосу.

Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили.

Такі угоди, крім правової й соціальної захищеності співвітчизників за кордоном (маються на увазі ті, хто збереже українське громадянство), повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці, до виїзду за кордон, застережувати умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають.

Необхідно створити спеціалізовані біржі праці — для посередництва з наймання українських громадян на роботу за кордоном. Такі біржі брали б на себе функцію підбору робочих місць, укладання контрактів, гарантували б додержання угод стороною, що приймає.

Міграція — це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», створення СГТ, їх участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців. Можливі канали припливу іммігрантів:

по-перше, повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу. Ця проблема потребує вирішення на міждержавному рівні;

по-друге, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;

по-третє, запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями. Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі.

В середині 90-х років кількість іноземних громадян, які працювали на підприємствах України, становила близько 23,0 тис. чол. Крім того, за неофіційними даними, нині в Україні мешкає понад 500 тис. нелегальних іммігрантів;

по-четверте, в'їзд біженців, які рятують своє життя, а також повернення раніше депортованих народів (кримських татар, німців). Що стосується повернення на батьківщину кримських татар, то цей процес відбувається активно: в Крим уже повернулося 170 тис. татар, а загалом очікується понад 300 тис.

Таким чином, інтеграція України у світовий ринок праці передбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної міжнародної трудової міграції, її форм та особливостей, механізму її державного регулювання.

23. Світова валютна система, її елементи, структура і сучасні особливості

Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у рамках світового господарства — це спеціально розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин між всіма чи значною кількістю країн світу.

Світова валютна (грошова) система діє як грошова система окремої країни і виконує подібні функції.

Призначенням (функціями) будь-якої валютної системи є:

· сприяння розвитку товарообмінних операцій

· встановлення правил та механізмів для забезпечення співвідношень між національними грошовими відносинами

· здійснення платежів для покриття угод

· забезпечення стійкої одиниці вартості і стандарту відкладених платежів

Головне завдання світової валютної системи:

· ефективне опосередкування платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;

· створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;

· забезпечення безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва.

Ключові вимоги, які необхідні для успішного функціонування світової валютної системи:

Забезпечення відповідної ліквідності. Ця умова припускає існування офіційних резервів в урядів країн, які приймають участь у міжнародній торгівлі. Також потребує стимулів для того, щоб комерційні банки, які діють в якості дилерів, що торгують іноземною валютою, мали достатні її резерви для забезпечення потреб приватного сектору.

Дія механізму вирівнювання (регулювання). Ця мета потребує, щоб: окремі країни проводили економічну та фінансову політику, яка б сприяла підтриманню збалансованої міжнародної системи платежів; фінансові механізми забезпечували регулювання платіжного балансу; уряди сприяли збереженню рівноваги на ринках іноземної валюти.

Впевненість у міжнародній грошовій системі. Якщо фірми та інвестори приватного сектору будуть впевнені у тому, що уряди проводять політику, яка веде до збалансованої міжнародної системі платежів. Вони будуть мати довіру до системи. Міжнародні організації, такі як МВФ, намагаються сприяти проведенню такої політики урядами. У доповнення до цього уряди здійснюють спільні зусилля для того, щоб викликати довіру до системи.

Основна відмінність функціонування світової та міжнародної (регіональної) валютної системи від національної — це те, що міжнародні розрахунки звичайно припускають існування операцій з іноземною валютою мінімум для однієї зі сторін, яка приймає участь в угоді.

24. Платіжний і розрахунковий баланси країн. Баланс міжнародної заборгованості

Розрахунковий баланс — це статистична таблиця, яка відображає співвідношення грошових вимог і зобов'язань даної країни щодо інших країн. Розрізняють два види розрахункових балансів: розрахунковий баланс за певний період і розрахунковий баланс на певну дату. Останній відомий ще під назвою баланс міжнародної заборгованості даної країни, або баланс її міжнародних грошових вимог і зобов'язань. У США подібний баланс зветься «балансом міжнародних інвестицій» (net international investment position). Якщо розрахунковий баланс за певний період відображає зміни у стані заборгованості та вимог даної країни лише за цей період, то розрахунковий баланс на певну дату показує співвідношення всіх зобов'язань і вимог даної країни незалежно від того, коли вони виникли.

Платіжний баланс є найпоширенішим видом БМР. Він відображає співвідношення грошових вимог і зобов'язань даної країни до інших країн, термін яких настав. Платіжний баланс може бути двох видів: платіжний баланс на даний момент і платіжний баланс за конкретний період (рік, квартал, місяць). Оскільки у платіжному балансі наводяться вимоги та зобов'язання країни в іноземній валюті, по яких настав термін погашення, цей баланс визначає попит і пропозицію щодо іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку на певний момент або за визначений період. Аналіз платіжного балансу має важливе значення для оцінювання валютного становища країни. Стан платіжного балансу впливає на динаміку валютних курсів, на валютну політику країни. Якщо надходження за платіжним балансом перевищують платежі, то має місце активний платіжний баланс (активне, або позитивне, сальдо). У протилежному випадку — баланс пасивний (пасивне, або негативне, сальдо). Погіршання платіжного балансу (негативне сальдо) нерідко призводить до посилення валютного контролю, пониження курсу національної валюти, збільшення запозичень за кордоном, до інших заходів державного регулювання.

Між розрахунковим і платіжним балансами існує тісний зв'язок, що зумовлюється їх принципово схожою структурою, яка відображає міжнародні розрахунки країни. Розбіжності між цими балансами зумовлюються розвитком міжнародних кредитних відносин. Сальдо платіжного балансу може не збігатися із сальдо розрахункового балансу, як правило, вони протилежні. Нерідко у публікаціях (наприклад публікації МВФ) під назвою «Платіжний баланс» наводяться показники як платіжного, так і розрахункового балансів. У таких публікаціях грошові надходження та платежі не відокремлюються від вимог, зобов'язань або даних про операції, не пов'язані з грошовими розрахунками (надання субсидій по лінії «допомоги» тощо).

25. Міжнародний кредит, його роль у сучасній світовій економіці

1. Міжнародний кредит та його роль в міжнародних економічних відносинах.

Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.

Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах:

— повернення;

— терміновості;

— платності;

— гарантованості.

Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу пов’язаний з наданням суб’єктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як субўєкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.

Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що пов’язані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.)

Функції міжнародного кредиту:

— забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;

— збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;

— прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.

У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальників внаслідок сплати величезних відсотків за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.

Фактори поширення кредитних відносин у міжнародній сфері:

— інтернаціоналізація виробництва і капіталу;

— активізація міжнародних економічних зв’язків;

— зміцнення позицій ТНК;

— НТР, досягнення у сфері комунікаційних технологій.

Актуальні проблеми міжнародної торгівлі

1. Економічна глобалізація та її вплив на зовнішню торгівлю країн з різним рівнем економічного розвитку

На початку XXI ст. регіоналізація стала супутником глобалізації економічної діяльності і розвивається в межах так званої «малої глобалізації» — територіально-економічних об'єднань стосовно невеликих груп країн на основі взаємної лібералізації торгівлі, руху капіталу і робочої сили. Одним з найстаріших представників інтеграційного угруповання такого типу є Європейський Союз (ЄС).

У сучасному світі налічується десятки таких об'єднань. До них належать такі відомі великі міжнародні регіональні організації, як АСЕАН або НАФТА, так і менші економічні та митні союзи, «спільні ринки» і зони вільної торгівлі. З одного боку, регіоналізація сприяє розвитку інтеграційних процесів, з іншого — створює додаткові бар'єри на шляху глобалізації й призводить до посилення суперечностей і конкуренції між різними економічними об'єднаннями.

Важливою складовою глобалізації економічної діяльності є також лібералізація торгівлі. Вона розширилася після створення в 1995 р. Всесвітньої торгової організації (ВТО), яка проголосила своєю метою сприяння інтеграції всіх країн у багатосторонню систему регулювання світової торгівлі. Для вирішення цього завдання ВТО зосереджує зусилля на подоланні перешкод міжнародного обороту товарів і послуг. Останнім часом ВТО схвалила низку нових угод, спрямованих на лібералізацію ринків телекомунікацій та фінансових послуг, прагне впорядкувати міжнародні правила конкуренції та процедуру вирішення суперечок.

Однак діяльність ВТО за минулі роки не виправдала покладених на неї сподівань, насамперед у встановленні нових, більш справедливих «правил гри» в сучасній торгівлі, яка відзначається значною асиметрією. Сьогодні на найбагатшу верству населення світу у країнах з високим доходом припадає 82 відсотки світового експорту, на найбідніші в країнах з низьким доходом — лише 1 відсоток. Для досягнення більшої справедливості, за оцінками критиків ВТО, треба поєднати мобільність товарів і капіталу з розвинених країн у третій світ з мобільністю робочої сили і забезпеченням доступу країн, що розвиваються, до високих технологій.

В економічній літературі інколи стверджується, що технологічні зміни зробили глобалізацію можливою, а лібералізація торгівлі, зростання вивозу капіталу, підвищення ролі ТНК у забезпеченні їх мобільності зробили глобалізацію реальною. Дійсно, внаслідок багатосторонніх переговорів середні тарифи на імпорт промислових виробів у країнах, що розвиваються, мають знизитися з 34 відсотків у 1984—1987 pp. до 14 відсотків найближчим часом. З 1970 р. по 1990 р. кількість країн, які скасували валютний контроль над імпортом товарів і послуг, зросла з 35 до 137.

2. Міжнародна торгівля та циклічний розвиток світової економіки

Міжнародна торгівля — становить собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світової співдружності. В економічній літературі термін "зовнішня торгівля" вживається стосовно однієї країни. Стосовно торгівлі двох країн вживають термін "міждержавна, взаємна, двостороння торгівля". Термін "міжнародна торгівля" або "світова торгівля" вживається стосовно торгівлі всіх країн між собою. Міжнародна торгівля так само, як і зовнішня та міждержавна, може здійснюватися не тільки товарами, а й послугами, які не завжди мають уречевлену форму і відрізняються від товарів деякими параметрами.

Міжнародна торгівля включає в себе два зустрічні потоки товарів і послуг: експорт та імпорт і характеризується торговим сальдо і торговим оборотом. Експорт становить собою продаж та вивезення товару за кордон. Імпорт — це купівля товару за кордоном та ввезення його в країну. Торгове сальдо становить собою різницю між вартісним обсягом експорту та вартісним обсягом імпорту. Торговий оборот — це сума вартісних обсягів експорту та імпорту.

Обсяги експорту та імпорту перебувають під впливом цілого ряду факторів. Однак при інших незмінних, обсяги експорту визначаються розмірами надлишкової пропозиції товару, а обсяги імпорту — розмірами додаткового попиту на товари.

Кон'юнктура товарного ринку характеризує поточні зміни та коливання в сфері виробництва і збуту певних товарів. Зміни кон'юнктури того чи іншого товарного ринку, посилення чи послаблення впливу на нього коливань господарської кон'юнктури чи поточних змін на інших ринках відбуваються в процесі розвитку економічних циклів. Тому для розуміння тих змін, що відбуваються на товарних ринках, необхідно враховувати циклічний характер розвитку ринкової економіки, і передусім найважливіші ознаки кожної фази циклу. Адже одна кон'юнктура буде на товарному ринку в період кризи і зовсім інша — на фазі піднесення. Об'єктивність і безпомилковість вивчення ринкової кон'юнктури залежить від вміння її досліджувати і прогнозувати.

3. Наслідки зовнішньоторговельної спеціалізації в сфері порівняльних переваг для країн з різним рівнем економічного розвитку

Спеціалізація різних країн на виготовленні часткових продуктів пов'язана із сучасною НТР. Міжнародна спеціалізація виробництва розвивається у двох напрямах — виробничому та територіальному. Виробничий напрям поділяється на 1)міжгалузеву; 2)внутрішньогалузеву; 3)спеціалізацію окремих підприємств. Територіальна МСВ включає спеціалізації а) окремих країн; б)групи країн; в)регіонів на виробництві певних товарів та їх частин для світового ринку.

Спеціалізація країни по виробництву саме тих товарів, для створення яких у неї є найкращі умови, дозволяє їй, розширюючи виробництво саме таких товарів, використовувати частину з них для закупівлі відсутніх. А оскільки такою спеціалізацією охоплене виробництво у всіх країнах, то в результаті і світове виробництво всіх товарів виявляється набагато вищим, ніж при системі самозабезпечення.

Світовий банк поділяє країни на групи згідно з їх експортною спеціалізацією. Експортна спеціалізація визначається товарними групами, експорт яких складає не менше 50% від сукупного об'єму експорту товарів та послуг даної країни. Можна виділити наступні експортні спеціалізації:

— експортери сировини;

— експортери послуг;

— експортери продукції обробної промисловості.

Якщо в країні жодна товарна група не складає більше 50% від товарного експорту, то економіка країни розглядається як диверсифікована.

4. Перехід лідируючих економічних систем до постіндустріального розвитку та зміни в структурі і умовах міжнародної торгівлі

На взаємну торгівлю між промислово розвиненими країнами Заходу припадає вже майже 60% обороту світової торгівлі. Найбільше зріле економічне інтеграційне угруповання сформувалося саме в Західної Європі, тоді як міцність між країнами, що розвиваються, дуже невелика і схильна впливу політичних і кон'юнктурних економічних коливань.

Сучасний етап розвитку зовнішньоекономічних зв'язків характеризується їхній багатовидністю.

Товарні потоки або товарообмін. Нові тенденції економічної взаємодії держав, зміни структури міжнародних економічних зв'язків виявляється особливо яскраво в зовнішній торгівлі товарами, а також у масштабах і структурі міжнародних транспортних повідомлень, що забезпечують реалізацію сформованих зовнішньоторговельних зв'язків. Одна з важливих особливостей сучасного етапу світового економічного розвитку — більш високі, чим у промислового виробництва темпи росту міжнародної торгівлі. У 1995 р. вартість товарного експорту склала 4875 млрд долл. , експорту послуг — 1230 млрд долл.

На 25 ведучих країн припадало 85,3% світового експорту і 83,8% імпорту. По деяким із них ці показники склали: Німеччина — 11,6% і 10,7%, Франція — 6,0% і 6,3%, Великобританія — 5,2% і 5,8%.

Незважаючи на процес утягування, що прискорився, національних економік у систему міжнародної торгівлі, світовий товарообіг відрізняється високою територіальною концентрацією — на п'ять найкрупніших експортерів припадає майже половина об'єму світового товарообігу. У той же час відбувається певна просторова дисперсія товарних потоків — сумарна частка головних потоків (кожний більш 1% світового зовнішньоторговельного обороту) складала в 1970 р. 29,3%, у 1980 р. — 26%, у 1995 р. — 20%.

Цікаво відзначити, що серед головних товаропотоків переважають зв'язку між країнами, що сусідять, хоча їхня питома вага в товарообігу і знижується. Серед 15 головних міжкраїнних взаємодій — дев'ять сусідські, що зв'язано з особливостями інтеграційних процесів: принципова однотипність складних багатогалузевих господарств розвинених країн не тільки не перешкоджає грузоообміну, а навіть є типологічною ознакою інтеграції.

5. Дохійський раунд: проблеми і протиріччя

Дохійський раунд (Дохійська декларація, Дохійські переговори), The Doha Development Round – сучасний раунд переговорів в рамках СОТ, який розпочався в Доха (Катар) в листопаді 2001 р. Його завдання – зниження бар’єрів світової торгівлі задля розвитку вільної торгівлі між країнами з відмінним рівнем доходів. Станом на 2008 р ці переговори зайшли у тупик в зв’язку з відсутністю спільних позицій з цілого ряду питань, що стосуються: сільського господарства, промислових тарифів, нетарифних обмежень торгівлі, послуг та торгівельних компенсацій. Найбільші відмінності існують між розвинутими країнами, очолюваними ЄС, США та Японією й найбільшими країнами, що розвиваються представленими Індією, Бразилією, Китаєм та Південною Африкою. Існують також суттєві протиріччя між ЄС та США щодо збереження сільськогосподарських субсидій, які створюють ефект торгівельних бар’єрів. В рамках Дохійського Раунду вже відбулася серія міжміністерських зустрічей та переговорів в Канкуні (2003), Гонконгу (2005), Женеві (2004, 2006, 2008), Парижі (2005) та Потсдамі (2007).

Головним завданням Дохійського раунду є відміна експортних бар'єрів і створення умов для ліберальнішої торгівлі між країнами з різним рівнем розвитку через зниження високих держдотацій сільському господарству.

Основною причиною невдачі цього переговорного процесу є те, що представники розвинених держав і держав, що розвиваються, не змогли домовитися про умови доступу на внутрішні ринки один одного.

США і Євросоюз хотіли доступ їхніх компаній на ринки послуг країн, що розвиваються, зокрема, Китаю і Індії, був значно полегшений. Однак країни, що розвиваються, були зацікавлені у вільнішому доступі їх сільськогосподарської продукції на американські та європейські ринки.

Деякі аналітики вважають, що провал цих переговорів свідчить про неможливість укладення багатобічних торгових угод. На їх думку, країни повинні прагнути до двосторонніх угод з урахуванням своїх конкретних потреб.

6. Наслідки лібералізації торгівлі України в умовах системної трансформаційної кризи

Геополітичне та геоекономічне положення України, історичні, економічні, культурні, етнонаціональні зв'язки і традиції — з одного боку, та розвиток інтеграційних, глобалізаційних процесів у сучасному світі — з другого, зумовлюють необхідність визначення ролі й місця нашої країни у світовому господарстві в цілому та у взаємовідносинах із сусідніми регіональними економічними угрупованнями. Незаперечним є той факт, що в умовах науково-технологічної революції, формування глобального поділу і кооперації праці для України не існує альтернативи глобальним та регіональним інтеграційним процесам. Завдання полягає в тому, щоб визначити оптимальні вектори як зовнішньоекономічної стратегії, так і міжнародної економічної інтеграції. При цьому варто спиратися на фундаментальні теоретичні розробки та існуючу практику реалізації порівняльних і конкурентних переваг у світовому господарстві та їх втілення в міжнародних інтеграційних проектах. Водночас потрібно враховувати реальний стан долучення економіки України до світогосподарських процесів і регіональних структур як відправну основу для надання додаткових імпульсів інтеграційним прагненням України, визначення стратегічних напрямів та дієвих механізмів міжнародної інтеграційної взаємодії.

Подальша лібералізація торгівлі поступово посилить вплив світової кон’юнктури на економіку України, зумовить підвищення економічних ризиків у періоди глобальної економічної нестабільності. Ці ризики можуть неадекватно компенсуватися позитивним впливом світової кон’юнктури в періоди її сприятливого розвитку, — зважаючи на те, що лібералізація і включення до глобальних процесів автоматично не призводять до виправлення структурних вад менш розвинених країн.

Негативний вплив світової кон’юнктури здатен інколи істотно зменшити переваги від лібералізації доступу до ринків. Так, можна було б очікувати, що за рахунок скорочення та поступового скасування кількісних обмежень відбудеться збільшення обсягів українського експорту до ЄС продукції чорної металургії. Проте цю можливість навряд чи можна буде реалізувати в умовах структурної кризи ринку чорних металів у світі та перспективи скоординованого країнами ОЕСР вимушеного згортання виробничих потужностей у цій сфері.

7. Внутрішні та зовнішні чинники погіршення структури та зниження ефективності зовнішньої торгівлі країн з перехідною економікою

Індекс «умови торгівлі» — відношення експортних цін країни до її імпортних цін. Якщо розглядати випадок, коли країна експортує та імпортує один товар, то умови торгівлі показують, яку кількість товару А отримує країна за кожну одиницю проданого товару В.

Якщо індекс розраховується щодо великої сукупності товарів, то він визначається як співвідношення індексів експортних та імпортних цін. Для цього розраховується індекс експортних цін (в одиницях національної або іншої валюти. Індекс «умови торгівлі» є одним з показників, що характеризують зміну положення країни в світовій торгівлі. Самі умови торгівлі, в свою чергу, залежать від коливань попиту на світовому та внутрішньому ринках, від змін в умовах виробництва, від ступеня монополізації окремих товарних ринків. Але розмір виграшу, який отримує країна від зовнішньої торгівлі, залежить не тільки від цін, а й від фізичних обсягів експорту та імпорту. Тому не завжди коректно робити висновок про зміну добробуту країни тільки на підставі змін умов торгівлі. Так, якщо зниження цін на продукцію, що експортується, зумовлене підвищенням ефективності її виробництва, то при достатньо еластичному попиті на світовому ринку країна зможе збільшити фізичні обсяги свого експорту та отримати більший виграш, хоча умови торгівлі для неї і погіршились.

Однак слід брати до уваги і так звану проблему руйнівного зростання, коли розширення експорту призводить до такого погіршення умов торгівлі, що добробут нації знижується. Така ситуація може виникнути для багатьох країн, що розвиваються, в яких можливості економічного піднесення зумовлені розширеннями видобутку та експорту сировини. Оскільки попит на сировину характеризується, як правило, низькою еластичністю, то швидке нарощування експорту призводить до такого падіння світових цін наш сировину, яке перекриває позитивний ефект від збільшення експорту. У даному разі збільшення експорту може стати невигідним.

Таким чином, індекс «умови торгівлі» дає важливу інформацію для оцінки змін у зовнішній торгівлі країн, але використовувати його доцільно тільки в сукупності з даними щодо обсягів торгівлі та причин коливання (зменшення або збільшення) експортних та імпортних цін.

Коефіцієнт імпортної залежності країни — відношення обсягу імпорту певного товару до обсягу його споживання в країні. Імпортну залежність можна охарактеризувати як залежність країни від зовнішнього ринку в яких-небудь товарах або їх групах внаслідок відсутності в країні необхідних для виробництва потужностей, сировини, кваліфікованих кадрів або через причини економічного та політичного характеру.

Таким чином, товарна структура експорту може розраховуватися для країни, групи країн, усіх країн світу (товарна структура світового експорту), а товарна структура імпорту — за окремими країнами та групами країн. Товарна структура світового імпорту не виокремлюється і не розраховується, оскільки в світовій економіці як у замкнутій системі все, що експортується, є одночасно і предметом імпорту.

8. Нова економіка та розвиток міжнародної торгівлі

Сучасний, етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими чинниками міжнародного середовища, як посилення міжнародної конкуренції, зміцнення існуючих і поява нових інтеграційних угруповань, індустріалізація більшості країн, що розвиваються, проблема заборгованості як цих країн, так і постсоціалістичних (перехідних) економік, розпад світової соціалістичної системи господарства.

Зростання ролі зовнішньої торгівлі в економіці більшості країн знаходить своє відображення в збільшенні експортної квоти країн — відсоткового відношення вартості експорту до валового внутрішнього продукту.

Зростання цієї квоти пояснюється не тільки поглибленою участю країн у міжнародному поділі праці, але й необхідністю використання зовнішньоекономічних зв'язків для розв'язання внутрішніх економічних проблем.

Зміни у товарній структурі світової торгівлі, зумовлені науково–технічним прогресом і структурними перетвореннями у виробництві, сприяли такому:

– збільшилась питома вага готових виробів і напівфабрикату і відповідно знизилась частка сировинних і продовольчих товарів;

– зросла частка машин, обладнання і транспортних засобів у світовому товарообороті; значно збільшились обсяги експорту автоматичних пристроїв обробки даних, електронних товарів, телекомунікаційного та офісного обладнання;

– інтенсифікувався обмін продукцією інтелектуальної праці (ліцензії, ноу–хау, інжинірингові послуги);

– експорт–імпорт послуг (особливо нових видів консультаційних, банківських, інформаційних, зв'язку, оренди тощо) виокремився у найбільш динамічно зростаючий сектор світової торгівлі.

У даний період, як правило, відбувались зміни в географічному розподілі товарних потоків, які були наслідком як політичних, так і економічних змін у світі. Так, Аргентина, Австрія, Австралія збільшили обсяги свого експорту майже в 3 рази, Китай — у 7, а Таїланд — в 10 разів. При цьому в Болгарії, Румунії, Саудівській Аравії та в цілому ряді африканських країн обсяги експорту знизились. Однак загальною рисою цього етапу є те, що частка промислово розвинутих країн у світовому експорті за останнє десятиріччя становить 70—75 %, країн, що розвиваються, — 20—23 %.

До інших суттєвих особливостей розвитку міжнародної торгівлі на сучасному етапі слід віднести:

– поширення усталених і довгострокових відносин між постачальниками та покупцями і збільшення питомої ваги внутрішньофірмових поставок всередині транснаціональних корпорацій; майже 30 % взаємної торгівлі промислово розвинутих країн припадає на внутрішньофірмові поставки міжнаціональних корпорацій;

– активізація (починаючи з другої половини 70–х років) зустрічної торгівлі, що зумовлено як незбалансованістю зовнішньо торговельних розрахунків, так і тенденцією до збільшення в світовому товарообміні частки комплексних і довгострокових зв'язків, які виходять за межі разових комерційних угод; до середини 80–х років зустрічна торгівля охопила майже 30% обсягу світової торгівлі, а в 90–х роках, за оцінками експертів ЮНСІТРАЛ досягла 40 % (майже всі країни в торговельній практиці в тій чи іншій формі використовують зустрічні угоди);

– посилення конкуренції між країнами Тріади. Порівняно з попереднім етапом розвитку міжнародної торгівлі позиції США, Великобританії, Франції та Італії дещо похитнулись порівняно з успіхами Японії на зарубіжних ринках;

– поява тенденції до створення замкнутих економічних просторів, розподіл глобальної системи торгівлі на кілька крупних блоків. У 90–ті роки значна частка світової торгівлі припадала на торгівлю у межах блоків. Порівняно з міжрегіональною торгівлею подібна торгівля становила переважну частину експорту даного регіону. Найяскравішим прикладом цієї тенденції є регіональна структура торгівлі ЄС: до 70 % торгівлі припадає на взаємні поставки, причому в усіх країн ЄС цей показник перевищує 50 %. На думку експертів ООН, проблема полягає не в тому, що такі блоки утворюються, а в тому, наскільки всеосяжним буде їх характер і як запобігти їх негативному впливу на систему світової торгівлі.

9. Особливості впливу внутрішнього та зовнішнього середовища на розвиток зовнішньої торгівлі країн з перехідною економікою

Організація та здійснення торговельних відносин між країнами СНД передбачає активний обмін необхідною статистичною інформацією і, в першу чергу, співставлення по зовнішній торгівлі. Передбачається обмін статистичними виданнями та публікаціями, методологією, розробками і програмами, а також досвідом проведення статистичних спостережень, узгоджень принципів формування статистики зовнішньої торгівлі. Це сприятиме створенню спільних інформаційних систем, які дадуть змогу забезпечити відстеження стану ринку товарів та послуг усіх країн СНД, включаючи обсяги виробництва та споживання товарів та послуг та їх порівняльну кон’юнктуру на внутрішньому та світовому ринку.

Успішному розвитку економічних відносин між країнами СНД сприятиме остаточне визначення загальної стратегії інтеграційного співробітництва. Ця стратегія має враховувати як геоекономічні переваги, так і першочергові регіональні та державні інтереси зацікавлених сторін.

У розвитку торговельних відносин з країнами Латинської Америки перспективним є співробітництво з такими країнами, як Бразилія, Аргентина, Чилі. На нову фазу взаємин виходить співробітництво з Панамою та Перу, відновлюються зв’язки з Кубою.

Зростає роль торговельно-економічних зв’язків з країнами Африки, Азії та Тихоокеанського регіону.

Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і стабільних торговельних зв’язків з країнами Балтії, в перспективі в режимі вільної торгівлі.

У напрямі розвитку зовнішньої торгівлі з окремими регіонами світу, велике значення мають зв’язки з Європейським Союзом в цілому та особливо з такими країнами, як Німеччина, Італія, Великобританія.

Необхідне збільшення товарообороту між Україною і країнами Центральної та Східної Європи, особливо з угрупованням Центральноєвропейської зони вільної торгівлі (СЕFТА).

З країнами Центральної Європи зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися, насамперед, на відновлення ефективних традиційних зв’язків, міжнародної спеціалізації і кооперування, зокрема в металургії, транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості, а також контактів у сфері науки і техніки.

10. Вплив участі країни у міжнародній торгівлі на її економічний розвиток.

В останні роки у світі надзвичайно інтенсивно розвивається глобалізація, прискорено зростають масштаби світової торгівлі та інші процеси міжнародного обміну, світова економіка стає більш інтегрованою і відкритою. Глобалізація — це об'єктивний процес, який сприяє поступовому взаємному проникненню технологічних та культурних стандартів різних держав. Тож очевидно, що самодостатність країни сьогодні вже є несумісною із сучасними тенденціями розвитку міжнародної спільноти та економічних відносин.

У таких умовах Україна має визначити механізми оптимального розв'язання проблеми ефективного приєднання до світових глобалізаційних процесів, що забезпечило б їй максимальні зовнішні переваги та мінімальні внутрішні втрати. Не слід забувати, що взаємозалежність національних суб'єктів світогосподарського механізму здатна як додати їм нових можливостей, так і завдати чималих збитків. Для використання переваг, що несе глобалізація, уряду та бізнес-структурам України необхідно виробити відповідну позицію, яка б спиралася на глибоку і всебічну теоретичну оцінку нинішніх світових реалій. Оскільки економіка функціонує за об'єктивними законами, їх незнання чи ігнорування в економічній політиці призводить до суттєвих втрат у господарській практиці.

Щоб виявити реальне місце зовнішньої торгівлі в розвитку економіки країни, насамперед необхідно відповісти на загальне питання: як відбувається розвиток, взаємодія яких глибинних економічних процесів його зумовлює?

Таким чином, в основі підходу до економічного розвитку має бути не обсяг виготовлених благ, а якісні зміни, що відбуваються під впливом прагнення суспільства до ефективного задоволення потреб.

На нинішньому етапі суспільного розвитку глобалізацію слід сприймати як об'єктивний процес. Вона реально існує як наслідок розвитку міжнародних економічних відносин. Активізаторами глобалізації є не тільки прогрес у сфері науки, техніки, технології, а й системи керування ним.

11. Роль держави в системі зовнішньоторговельного регулювання країн з різним рівнем економічного розвитку

Регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу, поділяються на тарифні й нетарифні. Центральне місце в державному регулюванні зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню, яке в Україні спирається на Закон “Про єдиний митний тариф”. Митний тариф — це систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни. Митні тарифи розробляються за товарним класифікатором. Найпоширенішим класифікатором, що діє в міжнародній торгівлі, є так звана Гармонізована система опису та кодування товарів, яку Україна почала застосовувати з 1991 р.

До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать квотування та ліцензування. Квотування — це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів, а ліцензування — це умови і порядок надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. Перелік товарів, щодо яких встановлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів України. Надання квот та ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг здійснюється Міністерством економіки. Експортно-імпортні операції з товарами понад встановлені квоти можливі за умови сплати ввізного (експортного) мита.

Іншим напрямом державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є управління іноземними інвестиціями. Необхідність залучення зовнішніх інвестицій зумовлюється тим, що країна, маючи обмежені бюджетні фінансові ресурси, не може власними силами забезпечити ефективні структурні зміни в економіці.

На ділі, роль держави при деякій зміні його функцій у перехідній економіці зростає. Якщо в колишній системі всесильна тоталітарна держава в зовнішньоекономічній сфері, насамперед здійснює функцію збереження сформованої і планової економіки, яка роз'їдається кризою, що поширюється, то в перехідному процесі воно закликано активно сприяти формуванню нової майбутньої системи, шляхом регулювання зовнішньоекономічної діяльності — однієї з найважливіших складових економіки. Адже, один з найбільш потенційних шляхів «порятунку і процвітання» національної економіки — це інтеграція національної економіки у світове господарство і зовнішню торгівлю.

12. Вплив міжнародної економічної інтеграції на зовнішньоторговельні зв'язки країн

В умовах глобалізації для забезпечення економічного розвитку зовнішньоторговельна політика держави має бути націленою на:

— активізацію зовнішньої торгівлі в цілому;

— реалізацію наявних і потенційних конкурентних переваг завдяки правильно визначеним структурним пріоритетам зовнішньої торгівлі;

— заохочення зростання високотехнологічного імпорту (машин, устаткування, технологій, ідей) з метою скорочення технологічного розриву з передовими країнами.

Однією з найскладніших проблем стратегії зовнішніх економічних відносин України є визначення раціонального співвідношення різних векторів у рамках курсу на входження країни в систему світогосподарських зв’язків. Нині інтеграція України у світове господарство здійснюється різними, але одночасно взаємозалежними шляхами: з Європейським Союзом (ЄС) – як стратегічна мета, з СНД – виходячи з економічної доцільності.

Формування необхідних правових, економічних і організаційних умов для вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили стало однією з причин створення регіональних економічних об'єднань, які в роботі було розподілено на дві групи: об’єднання першої групи націлюються на прискорення інтеграції при більш тісній економічній та політичній взаємодії.

13. Системна трансформаційна криза та зовнішня торгівля країн з перехідною економікою

Системний взаємозв’язок між станом економіки і зовнішньої торгівлі країн з різним рівнем розвитку та діями держави по поліпшенню структури і конкурентоспроможності виробництва та експорту свідчить про переваги досвіду Японії і НІК Південно-Східної Азії по захисту внутрішнього ринку та стимулюванню економічного розвитку у порівнянні з пасивним реагуванням на деструктивні процеси в зовнішньоторговельній сфері.

При системній природі трансформаційних процесів ефективність зовнішньоторговельного регулювання доцільно розглядати у взаємозв’язку з ринковим реформуванням та зростанням конкурентоспроможності економіки. Підтвердженням служать позитивні зміни в розвитку зовнішньої торгівлі України, які намітилися у 2000 та 2001 роках, а також досвід Польщі, Угорщини, Словенії, Чехії і країн Балтії, які в умовах економічного росту більш динамічно проявили експортну зорієнтованість.

При розбалансованості, технологічному відставанні і деформованій дії ринкових регуляторів на початку перехідного періоду зростає роль позитивних структурних змін в економіці та захисті її від надмірного зовнішнього конкурентного тиску. Підтвердженням служить динамічний та експортно зорієнтований розвиток Японії та НІК, якому сприяла цілеспрямована митно-тарифна, структурна, податкова та інноваційна політика.

Поліпшення структури і підвищення ефективності зовнішньоторговельних операцій в країнах з перехідною економікою, на відміну від моделей росту розвинених держав та країн Третього світу, ускладнюється процесами ринкової трансформації з їх змінами в інституціонально-правовій базі, системі, засобах та методах управління, які при відсутності системної узгодженості в діях державних органів не завжди відповідають потребам розширеного відтворення та зменшення руйнівного впливу зовнішніх чинників.

Аналіз позитивного міжнародного досвіду свідчить про те, що в сучасних умовах основним завданням держави стає сприяння стабільному розвитку економіки і підвищенню конкурентоспроможності виробництва за рахунок розширення сфери стабільності і передбачуваності умов господарювання, зменшення податкового тиску, поліпшення інвестиційного клімату для забезпечення розширеного відтворення, ослаблення ресурсної залежності економіки та підвищення збалансованості зовнішньої торгівлі внаслідок впровадження ефективної моделі зовнішньоекономічних зв’язків і формування зовнішньоторговельного режиму, підпорядкованого потребам розвитку.

14. Процеси глобалізації і транснаціоналізації та торговельно-посередницька модель зовнішньоекономічних зв'язків

Торговельно-посередницька діяльність — явище доволі поширене на міжнародних і внутрішніх ринках. В таких країнах, як Великобританія, США, Японія, Німеччина, Швеція на частку посередників приходиться до половини обороту товарів та послуг .В Україні торговельно-посередницька діяльність розвивається досить суперечливо: з одного боку — лібералізація торгівлі, розширення зовнішньоекономічних зв’язків, роздрібленість і віддаленість постачальників і покупців, ускладнення комерційних операцій об’єктивно потребують прискореного формування інституту торгових посередників як елементу інфраструктури товарного ринку; з іншого — нерозробленість нормативної бази, низький професійний рівень посередників,загальне недовір’я стримують процес формування посередницьких структур, заганяє їх діяльність в “тінь” .

Торговельно-посередницька діяльність має ряд особливостей:

· представляючи виробників, експортерів, покупців, посередники

· здійснюють за їхнім дорученням як юридичні, так і фактичні дії;

· посередники не тільки здійснюють угоди,а часто і фінансують їх, надають послуги, беруть на себе ризик;

· посередники здійснюють угоди і представляють інтереси замовника;

· угоди здійснюються на договірній основі.

Таким чином,торговельне посередництво виступає особливим видом підприємницької діяльності на ринку товарів та послуг.

Торговельне посередництво — обов’язковий елемент ринку. Фірми використовують посередників для найбільш кваліфікованого забезпечення зручності придбання продукції за факторами часу, місця, форми і власності; зниження витрат на реалізацію продукції або здійснення операцій з матеріально-технічного забезпечення виробництва; зниження рівня запасів готової продукції або необхідних матеріально-технічних ресурсів; зменшення кількості постачально-збутових операцій; кращого контактування зі споживачами або постачальниками — банками, транспортними, складськими, експедиторськими, страховими фірмами, іншими суб’єктами сфери товарного обігу; досягнення високої оперативності реакції на зміни ринкової кон’юнктури; підвищення ступеня конкурентоспроможності товарів; забезпечення доступу до первинної ринкової інформації.

15. Зростаюче значення держави в системі зовнішньоторговельного регулювання при погіршенні загальногосподарської кон'юнктури

Розвиток сучасних форм міжнародних економічних відносин, диверсифікація зовнішньоторговельних зв'язків у процесі міжнародного розподілу праці визначають підвищення регулюючої ролі держави в цій важливій сфері економіки.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється державою в особі її керівних органів, недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торговельними палатами), самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод.

У негативному ставленні економічно розвинених країн до регулятивних дій державних органів проявляється ігнорування власного досвіду забезпечення позитивних структурних змін в економіці та небажання рахуватися з тим, що в умовах переходу до інформаційного суспільства, глобалізації світогосподарських відносин та технологічного відставання країн, що розвиваються, повторення ними традиційних стадій економічного розвитку стає практично неможливим.

Для системної взаємодії між органами різних рівнів управління доцільно передати узгодження їх повноважень і зусиль створеним на загальнодержавному рівні координуючим структурам, покликаним протидіяти проявам вузьковідомчих, корпоративно-групових і кланових інтересів та забезпечувати системну узгодженість рішень по сприянню товарній і географічній диверсифікації зовнішньої торгівлі.

16. Декларативність лібералізаційних пріоритетів і практики зовнішньоторговельного регулювання в розвинутих країнах

Однією з найважливіших визначальних рис інтеграційного розвитку будь-якої національної економіки є ефективний механізм формування і розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Ефективність функціонування української національної економіки в більшій мірі залежить від правильного поєднання умов національного і міжнародного виробництва, вільної конкуренції і державного регулювання національного ринку в усіх сферах суспільного відтворення. Становлення України як незалежної держави вимагає формування принципово нових підходів до розробки зовнішньоторговельної політики і впровадження нової концепції реалізації ефективної моделі зовнішньоекономічної стратегії.

Розвиток зовнішньоторговельних операцій України на основі рівних прав і взаємної користі є важливим елементом розширення спектру взаємодії різних національних економік в межах єдиної світової економічної системи. Розвиток зовнішньоторговельних операцій в останні роки в Україні відбувався в принципово нових умовах. Характерною ознакою зовнішньої торгівлі стала практично повна її лібералізація, яка призвела до змін зовнішньоекономічної стратегії і пріоритетів, що, в свою чергу, вимагало змін в структурі зовнішньоторговельної політики за рахунок встановлення нових форм організації і управління зовнішньоекономічної діяльності України.

Структурна трансформація і макроекономічна адаптація перехідної української економіки до умов розвитку сучасного світового господарства становлять стрижень зовнішньоекономічної стратегії країни на шляху реалізації державної економічної політики. В організації регулювання зовнішньоторговельної політики України активну участь бере не тільки держава, але й великі недержавні установи і організації, створені ними асоціації, об’єднання, комітети та ін., які відповідають об’єктивним потребам участі суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України в міжнародному бізнесі. В систему регулювання зовнішньоекономічних зв’язків активно включаються міжнародні економічні організації, найбільше значення з яких мають ГАТТ/СОТ, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Європейський Союз (ЄС), та інші. За допомогою цих організацій Україна здійснює сучасну зовнішньоекономічну політику, активізує свою участь в міжнародному поділі праці.

Важливою частиною організації регулювання зовнішньоторговельної політики України є розробка її ефективних механізмів і інструментів. На думку автора, торговельні обмеження потенційно ведуть до скорочення зовнішньоторговельного обігу країни, що вдалася до протекціоністських заходів в більшій мірі, ніж того вимагають обставини. Переваги від політики протекціонізму, яка веде до перерозподілу ресурсів з експортних галузей на користь національних виробництв, в такому разі практично нівелюється наслідками скорочення імпорту. Більше того, торговельні партнери, з часом, використають відповідні контрзаходи, які з неминучістю призведуть до скорочення експорту країни.

Однією з найбільш дискусійних проблем в теорії і практиці зовнішньоторговельної політики залишається проблема раціонального поєднання принципів вільної торгівлі і протекціонізму.

Світовий досвід показує, що зовнішньоекономічний порядок, заснований на такому принципі, є найбільш ефективною формою організації і управління зовнішньоекономічними зв'язками в країнах з перехідною ринковою економікою на сучасному етапі. Саме за таких умов виникає можливість все більше інтегруватися в світову економічну систему і, завдяки цьому, користуватися перевагами міжнародного економічного співробітництва. Ліберальна зовнішньоторговельна політика повинна розглядатися, насамперед, як основа для формування в Україні такої економічної політики, яка може реально сприяти забезпеченню конкурентоспроможності вітчизняної продукції і поліпшенню позицій країни в сучасному світовому ринку.

17. Залежність рівня лібералізації торгівлі від стану та конкурентоспроможності національного виробництва і експорту

Лібералізація умов зовнішньоторговельних операцій є одним з основних напрямів державної зовнішньоторговельної політики, цілями якої повинно стати раціональне поєднання кількісних обмежень в зовнішній торгівлі з економічними методами організації і управління зовнішньоекономічною діяльністю в перехідній економіці. При імпорті товарів має місце унікальне, напевно і для всієї світової практики, оподаткування – потрійне: мито і митні збори стягуються з митної вартості, акцизний збір – з митної вартості разом з митом і митними зборами, а податок на додаткову вартість — з митної вартості разом з митом, митними зборами і акцизним збором. Тому основними засобами виконання регулюючої функції держави повинно стати реформування податково-бюджетної, грошово-кредитної, валютно-цінової і інвестиційної систем. Цей процес повинен супроводжуватися не тільки прийняттям нових законів ї законодавчих актів, але й їх чітким дотриманням, шляхом вироблення ефективного механізму реалізації всіх нормативно-правових положень.

Рівень лібералізації торгівлі фінансовими послугами (представлений у вигляді частотних індексів обмежувальності) виявився у більшості зазначених країн вищим, ніж у країнах, що розвиваються, та у деяких розвинутих країнах. Зокрема, жодна країна, крім Словенії, не задекларувала обмежень національного режиму, а для доступу на ринок діють здебільшого недискримінаційні обмеження. Доведено, що лібералізація міжнародної торгівлі фінансовими послугами у країнах ЦСЄ характеризувалась: по-перше, поступовістю проведення; по-друге, зв’язком з реформуванням фінансового сектору в цілому; по-третє, державним контролем, який проявлявся у відборі фінансових посередників для допуску на внутрішній ринок і у визначенні дозволених форм іноземного входження.

18. Наслідки поєднання ефективної довгострокової стратегії економічного розвитку та економічно доцільного захисту внутрішнього ринку в НІК Південно-Східної Азії

У ході прискореного промислового розвитку протягом останніх десятиріч НІК Південно-Східної Азії досягли серйозних успіхів, хоча за своїми природним, науково-технічним потенціалом та багатьма показниками економічного розвитку вони відрізняються одна від одної. Аналіз промислового розвитку НІК Південно-Східної Азії свідчить, що їхні економічні успіхи були досягнуті за рахунок комбінування чотирьох факторів: 1) експортно-промислової стратегії розвитку; 2) залучення іноземного капіталу; 3) державного регулювання; 4) створення життєздатних господарських суб'єктів — національних корпорацій. Як і в більшості інших країн, що розвиваються, у державах Південно-Східної Азії вже в перших планових документах 50-60-х років основним напрямом економічного розвитку була індустріалізація, її здійснення передбачало створення сучасної структури економіки, яка характеризувалася б розвиненим обробним сектором, що використовує передові технології та виробляє засоби виробництва й споживчі товари, необхідні для динамічного розвитку національної економіки, досягнення економічного і соціального прогресу. Тобто фактично під індустріалізацією розумівся розвиток, головним чином, обробної промисловості. Оскільки ж у цих країнах розвивалися ринкові відносини, то найважливіше значення для створення того чи іншого виду підприємництва мала наявність ринку та платіжоспроможного попиту. Тому від самого початку розвиток промисловості в НІК набув ринково-орієнтованого характеру.

19. Переваги досвіду Японії і НІК по поєднанню захисту внутрішнього ринку з стимулюванням позитивних структурних змін в національному виробництві та експорті

На світовому ринкові вони з'явилися як виробники та експортери масової споживчої продукції, головним чином для ринків промислово розвинутих держав. І хоч з часом складність продукції, що постачалася на зовнішній ринок, зросла (відеомагнітофони, компакт-дискові програвачі, персональні комп'ютери, легкові автомобілі), все-таки вони залишаються товарами масового споживчого призначення. Однак НІК Південно-Східної Азії не продемонстрували зразок чистого варіанту експортної орієнтації обробної промисловості. Вона поєднувалася з розвитком імпортозаміщуючих виробництв не тільки споживчих товарів, а з другої половини 70-х років і продуктів виробничого призначення. Тобто почався перехід до стратегії імпортозамі-щення більш високого порядку. Тенденції промислового розвитку НІК Азії, які проявилися у 80-х роках, свідчать про новий, третій, етап їхнього індустріального розвитку, коли починає здійснюватися перехід від традиційних капітало- та трудомістких виробництв до розвитку наукомістких галузей і створення власної науково-дослідної бази. Відбувається поступова переорієнтація з випуску споживчої продукції (яка поки що зберігає пріоритетне значення) на високотехнічні товари та інші компоненти. Водночас зберігається експортна спрямованість виробленої продукції. Головною рисою цієї стадії індустріалізації є поступовий ріст державних та приватних асигнувань на розвиток НДДКР. На кінець 80-х років частка витрат на НДДКР у ВНП НІК була значно нижча, ніж у США або Японії: у Сингапурі вона дорівнювала 1,2%, а в інших країнах Асоціації — складала менш ніж 1%. Як відомо, протягом довгого часу промисловий розвиток НІК Південно-Східної Азії базувався на технологіях, які надходили з промислово розвинутих держав. І незважаючи на те, що в останні роки іноземні фірми, передусім японські компанії, почали передавати в НІК не тільки відпрацьовану технологію, а й "ноу-хау" на виробництво таких високотехнічних товарів, як напівпровідники, оптичне волокно, компактні диски, все-таки важко чекати, що, не маючи можливостей самостійно оволодівати високими технологіями в умовах відриву власної фундаментальної науки від вимог сучасної НТР, тобто не маючи власної розвинутої науково-дослідної бази, НІК Південно-Східної Азії зможуть реально конкурувати з американськими чи японськими ТНК на світовому ринку. З цією метою в НІК починають організовувати так звані науково-дослідні парки — спеціальні зони, де створюються пільгові умови іноземним та місцевим фірмам для розробки і випуску наукомісткої експортної продукції. Перехід до наукомісткої спеціалізації обробної промисловості на межі 70- 80-х років почався у Сингапурі, а в інших НІК Південно-Східної Азії — десятиріччям пізніше.

Промислова політика в НІК виходила з орієнтації на потенційні порівняльні переваги та зміну спеціалізації країн у міжнародному розподілі праці. Пріоритет надавався галузям, що мали "точки зростання", здатні завдяки розгалуженим економічним зв'язкам надавати інвестиціям мультиплікаційний ефект. Оскільки останній виникає внаслідок дії численних економічних зв'язків, такі точки були властиві переважно галузям, що виробляють складну продукцію.

Виходячи з розуміння необхідності пріоритетного розвитку об'єктів економічної стратегії держави, уряди НІК, для здійснення успішної розбудовчої стратегії, приділяли особливу увагу створенню сприятливого економічного клімату. Завдяки інституційним реформам (демонополізація, конверсія військових виробництв, земельна реформа, реформа системи взаємовідносин роботодавців з робітниками) сформувалися численні економічні суб'єкти, потенційно здатні до ринкової конкурентної боротьби. Оскільки механізми координації виявилися недостатньо дієвими, було створено інституційні основи економіки узгоджень — ради з вирішення завдань економічних стратегії і тактики, зорієнтовані на національні інтереси, налагоджено широкий обмін інформацією між державою та приватним сектором. У рамках формальних та неформальних консультативних рад конкуруючі фірми можуть обмінюватися інформацією, знижуючи тим самим непродуктивні конкурентні витрати. На відміну від поширених у світі лобістських структур, такі ради зробили правила ринкової поведінки та економічну політику держави прозорішими та зрозумілішими для всіх учасників економічного процесу. За їхнього сприяння проводилися конкурси між фірмами, правила яких створювалися самими фірмами. Незважаючи на те, що в міру вдосконалення ринкового середовища функції таких рад переходять у дорадчі, вони і нині відіграють роль представників інтересів бізнесу в урядових структурах. Діє мережа спільних інститутів держави і приватного капіталу з вироблення стратегічних планів розвитку. Відбуваються постійні консультації державних органів з приватним сектором, йому надається широкий спектр інформаційних послуг.

20. Особливості впливу глобального конкурентного середовища на розвиток економіки і зовнішньої торгівлі країн з перехідною економікою і третього світу

В сучасних умовах глобалізація стає важливим реальним чинником розвитку міжнародної економіки кожної країни світового співтовариства. В цьому зв’язку набувають суттєвого значення питання ефективного функціонування економіки України, проблеми визначення напрямів, масштабів і глибини її взаємодії з національними господарствами інших країн, їх регіональними угрупуваннями. Важливість врахування інтеграційних, глобалістичних процесів для України визначається дією взаємопов’язаних між собою факторів. По-перше, перехід до ринкової економіки та подолання трансформаційної кризи тісно пов’язаний із необхідністю знаходження Україною належного місця в міжнародній торгівлі. По-друге, в умовах посилення процесів глобалізації та інтернаціоналізації, поглиблення міжнародного поділу праці, транснаціоналізації виробничої діяльності необхідним для України є розробка власного оптимального механізму входження у світове конкурентне середовище, орієнтованого на забезпечення економічного розвитку та реалізацію національних інтересів країни.

Складність проблеми інтеграції України в глобальне конкурентне середовище полягає в необхідності інтенсивно розробляти та практично здійснювати відповідну державну політику і одночасно формувати для цього надійне наукове підгрунтя. Принципово важливо не тільки оптимізувати міжнародні економічні відносини з традиційними та новими партнерами, а й закласти основи для забезпечення стабільної конкурентоспроможності національної економіки у довгостроковому контексті.

21. Новітні тенденції розвитку світової торгівлі та місце країн з перехідною економікою та України у світових торговельно-економічних зв'язках

Україна володіє значним експортним потенціалом, який зосереджений у видобувних і обробних галузях промисловості, а також в агропромисловому і енергетичному комплексах країни, однак використовується він, на жаль, недостатньо і вкрай неефективно.

Відкрита експортоорієнтована ринкова економіка, моделі якої успішно реалізовані в багатьох країнах світу, є добрим взірцем для національної економічної стратегії України в сучасних умовах її розвитку. В цілому можна виділити дві групи факторів, які визначають динаміку експорту: внутрішні або ендогенні, джерела впливу яких знаходяться всередині країни і піддаються певному управлінню, і зовнішні — екзогенні, вплив яких на експорт не залежить від здійснюваної країною внутрішньої та зовнішньої політики.

Позитивний вплив на обсяги експорту з України справлятимуть, відповідно, зростання виробництва і ВВП країн-торгових партнерів, збільшення світового попиту і покращення кон'юнктури щодо товарів, які складають основну частину нашого експорту, зниження тарифних і нетарифних бар'єрів з боку інших країн та відмова від політики імпортозаміщення, послаблення позицій конкурентів, скорочення кількості антидемпінгових розслідувань проти України, ефективне розв'язання торгових спорів, підвищення світових цін на товари експорту і їх зниження на імпортні складові, що застосовуються у подальшому експортному виробництві.

Фактично на сьогоднішній день зовнішні фактори здебільшого не сприяють збільшенню обсягів експорту з України. Це проявляється у сповільненні в останні роки темпів економічного зростання розвинутих країн Європи, куди експортується більша частина української продукції; мінливості попиту на основні статті вітчизняного експорту — металургійну продукцію, сировину, напівфабрикати; підвищенні з боку окремих країн нетарифних бар'єрів (зокрема, за останні 40 років частка імпорту, охоплена нетарифними обмеженнями, збільшилась у Японії на 64%, у країнах ЄС — на 198%); виході на ринки нових постачальників, розширенні пропозиції і збільшенні внаслідок цього можливостей вибору споживачів на користь кращої за співвідношенням “ціна-якість” продукції. Так, сьогодні експорт української сталі ускладнюється появою російських, китайських конкурентів, експорт машин і устаткування — нових конкурентів з країн, що розвиваються (Китай, Індія, Таїланд), експорт продовольства — розширенням пропозиції з боку країн Європи, США, Туреччини, Ірану, експорт у країни Азії — сильнішими у порівнянні з українськими позиціями Франції, Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі.

22. Зростання значення захисту внутрішнього ринку в умовах розбалансованості транзитивної економіки за рахунок прискорення темпів економічного розвитку та зміцнення конкурентоспроможності

При рiзницi мiж цiнами внутрiшнього та зовнiшнього ринків (кожна одиниця iмпортованої продукцiї коштує, як правило, в кiлька разiв дорожче українського аналога) товарообмiн, пов'язаний з придбанням товарів некритичного iмпорту загострює кризу збуту вітчизняної продукції і веде до атрофії переробних галузей. За цих умов збiльшення в економічно доцільних і виправданих межах ставок ввiзного мита та податкiв для третьої та четвертої груп iмпортних товарiв сприятиме компенсацiї збиткiв держави i основної маси населення вiд придбання продукцiї некритичного iмпорту. Слід також зазначити, що надмірне погіршення умов імпорту, яке робить його економічно недоцільним, стимулює розвиток "тіньового" бізнесу, розширення імпортних поставок, минаючи митні кордони України, і призводить до зменшення бюджетних надходжень.

При розробцi заходiв щодо захисту нацiональних товаровиробникiв i споживачiв вiд недобросовiсної конкуренцiї зарубiжних фiрм слiд враховувати iснуючу тенденцiю до зменшення розриву цiн внутрiшнього та зовнiшнього ринків, що при низькiй конкурентоспроможностi вiтчизняних товарiв загострюватиме проблему їхнього збуту не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку.

Полiпшенню захисту внутрiшнього ринку вiд поставок продукцiї некритичного iмпорту сприятиме гнучка система оподаткування ввозу, оскільки величина податків не регулюється мiжнародними угодами i запровадження їх меншою мiрою пов'язане із зобов'язаннями щодо торговельних домовленостей.

23. СОТ як інструмент вирішення проблем та джерело виникнення суперечностей у регулюванні міжнародної торгівлі

Регуляторна система СОТ, забезпечуючи загальну інституційну основу здійснення торгових відносин між її членами, суттєво впливає не лише на механізми формування торгових політик країн, їх зміст, методи реалізації, а і на увесь соціально-економічний розвиток національних економік, що пов’язано зі створенням у її межах механізмів реалізації економічних інтересів країн, а також усталеною тенденцією збільшення сфер регулювання. Традиційна митно-тарифна координація доповнена уніфікацією регулювання кількісних обмежень, ліцензування, методів митної оцінки, правил визначення країни походження, антидемпінгових, компенсаційних та захисних механізмів, субсидування, технічних бар’єрів у торгівлі, торгових аспектів прав інтелектуальної власності, режиму торгівлі послугами, пов’язаних з торгівлею інвестиційних заходів, роботи державних торгових підприємств тощо. У рамках організації ведеться робота зі створення пов’язаних з торгівлею механізмів міждержавного регулювання міжнародного інвестування, конкурентної політики, охорони навколишнього середовища, ринку праці та використання робочої сили, електронної комерції.

Членство в СОТ певною мірою обмежує можливості реалізації національних економічних інтересів унаслідок скорочення спектра інструментів торгової політики, які раніше були виключно компетенцією національних урядів. Водночас на глобальному рівні удосконалюються існуючі та створюються нові регулятивно-захисні механізми та методи, розуміння, опанування та використання яких необхідно для ефективної реалізації національних економічних інтересів у сучасних умовах та укріплення конкурентних позицій на міжнародних ринках.

24. Вплив виникнення нових форм здійснення зовнішньоторговельних операцій на розвиток міжнародної торгівлі

Швидке розширення зовнішньоторговельних зв'язків держав світу, яке відбиває процеси поглиблення міжнародного поділу праці, обумовило розвиток і вдосконалення зовнішньоторговельної політики. У сучасних умовах зовнішньоторговельна політика як складова частина економічної політики набуває дедалі більшого значення. Підвищення її ролі узгоджується із розвитком світогосподарських зв'язків в умовах інтернаціоналізації виробництва та капіталу, поглиблення залежності національних економік від зовнішнього ринку. За допомогою зовнішньоторговельної політики держава регулює різноманітні зовнішньоторговельні аспекти її економічних відносин з іншими країнами.

В умовах науково-технічної революції економічний розвиток будь-якої країни все більше залежить від її участі у міжнародному поділі праці. Наочним прикладом цього є процеси, що відбуваються на Заході, де промислово розвинені країни свідомо йдуть на стирання економічних, а часто і політичних кордонів, створюють управлінські надбудови, основним завданням яких стає, у тому числі, формування сприятливих умов для досягнення свободи руху товарів, капіталів, технологій, послуг, робочої сили і т.п. з метою вирівнювання рівнів економічного розвитку окремих країн на основі спеціалізації і науково-технічної кооперації.

Процес інтернаціоналізації господарства та розширення міжнародних зв’язків, з одного боку, виражається у збільшенні їх масштабів, з іншого – призводить до розвитку традиційних і виникнення цілком нових форм здійснення зовнішніх економічних відносин.

25. Проблеми забезпечення інноваційних конкурентних переваг країни з перехідною економікою.

Характерною ознакою розвитку світового господарства в останні десятиріччя стала глобалізація, що має прояв у зростаючій економічній взаємозалежності країн усього світу в результаті збільшення обсягів та динамізації транскордонних переміщень товарів, послуг, капіталу, трудових ресурсів, а також завдяки прискоренню дифузії технологій. Процес глобальної економічної інтеграції в умовах становлення постіндустріальної парадигми розвитку світового господарства сприяє посиленню конкурентної боротьби, виникненню її нових форм та методів, що обумовлює модифікацію системи чинників формування конкурентних переваг.

Домінуючою тенденцією світогосподарської архітектури в сучасних умовах є інтелектуалізація факторів суспільного виробництва, що дозволяє створювати унікальні конкурентні переваги на довготривалу перспективу. У розвинених країнах сформувалась інноваційна модель економічного розвитку, яка базується на інтенсивному продукуванні та використанні нових знань, за рахунок втілення яких в освіті, технологіях, організації виробництва, товарах на сьогодні досягається від 70% до 85% приросту їх ВВП. Позитивний вплив інновацій на рівень конкурентоспроможності економіки країни проявляється у зростанні продуктивності праці та доданої вартості, структурному оновленні економіки, зростанні питомої ваги високотехнологічних, наукоємних галузей в структурі виробництва та експорту, підвищенні якості продукції, і, як наслідок, розширенні ринків збуту.

Ефективною є інноваційна стратегія “нарощування”, яка полягає у здійсненні радикальних нововведень, що реалізуються у виробничій та соціальній сферах, на основі розвитку власного науково-технічного потенціалу, залучення провідних учених та конструкторів, а також інтеграції фундаментальної, прикладної науки, освіти і підприємництва. Вона дозволяє сформувати реальний тип конкурентоспроможності національної економіки, який виявляється у розширенні ринків збуту, випереджуючих темпах зростання продуктивності праці, підвищенні добробуту населення країни у довгостроковій перспективі. Стратегії “перенесення” та “запозичення” зорієнтовані на скорочення відриву у продуктивності праці від розвинених країн-інноваторів шляхом копіювання та незначного вдосконалення зарубіжних технологій і дають змогу досягти лише номінальних конкурентних переваг у вигляді збільшення частки ринку завдяки протекціонізму, наданню субсидій підприємствам-імітаторам нових технологій, а також використанню дешевої робочої сили.

Міжнародні стратегії економічного розвитку

1. Детермінанти сучасного світового економічного розвитку

Проблема ефективного економічного розвитку займає провідне місце в сучасних дослідженнях, оскільки суттєво видозмінились його передумови, фактори і ресурси. Становлення України як сучасної розвинутої держави та її спроможність забезпечувати свої національні інтереси значною мірою залежать від її повноцінного входження в європейський і світовий цивілізаційний процес.

Вирішення цього завдання вимагає формування стратегічно мислячої національної еліти, яка усвідомлює фундаментальні тенденції розвитку сучасного світу та здатна, поєднавши їх із національною спадщиною, запропонувати суспільству “спільний проект майбутнього”, покликаний окреслити дороговкази в гідне майбутнє. Адже на зламі епох людство переосмислює свій історичний шлях, виявляє нові глобальні тенденції розвитку і нові загрози, та вишукує можливості забезпечити собі виживання, розвиток і добробут.

Однією з головних тенденцій, що характеризує сучасний економічний розвиток, є глобалізація, яка є об’єктивним та всеосяжним процесом. Без урахування глобалізаційних процесів неможливо визначити перспективи розвитку сучасної держави. Відомо, що базовою основою глобалізаційних процесів світового розвитку є економіка. В основі економічної глобалізації – інтеграція світової економіки, що охоплює такі складові, як високі новітні інформаційні технології та засоби комунікації, ефективне виробництво, споживання, фінансування і кредитування, що дають змогу забезпечити зростання обсягів виробництва товарів і послуг, посилення стимулюючої дії конкуренції, зниження цін та підвищення продуктивності праці.

Розглядаючи економічні аспекти глобалізації необхідно зазначити, що визначальним елементом всесвітньої економіки є розвиток новітніх інформаційних технологій та засобів комунікації, завдяки яким на світовий ринок можуть успішно виходити не тільки потужні транснаціональні компанії, а практично кожен суб’єкт підприємницької діяльності, включаючи окремого громадянина. Це новий і ще недостатньо вивчений феномен, який надає специфічних рис глобальній економіці, що формується. Становлення та розвиток глобальної економіки привели до формування єдиного середовища здійснення виробничо-господарських, фінансових та управлінських операцій, яке керується умовами кон’юнктури глобального рівня. Зазначений процес, власне, і характеризується терміном “глобалізація”, який набув значного поширення та навіть вийшов в останні роки за межі професійної економічної лексики.

Глобальні соціально-економічні перетворення на початку ХХІ століття нерозривно пов’язані з подоланням застарілих догм і стереотипів, що склалися в минулому, й необхідністю глибокої наукової розробки теоретичних основ нової економічної стратегії, обґрунтування її пріоритетів та механізмів керованості сучасною трансформацією економіки, спрямованою на забезпечення ефективного регулювання динамічних змін у різних сферах суспільного життя. Досвід сучасного світового соціально-економічного розвитку показує, що пріоритети політичного та економічного розвитку, які мали локальні й національні розміри, набули регіональних та міжнародних масштабів. За таких умов глобалізація стала головним чинником стимулювання світового соціально-економічного розвитку, посилення конкуренції, розподілу і використання матеріальних, трудових та фінансових ресурсів та нових технологій. Глобалізація вплинула на світове соціально-економічне становище, вона відіграє роль вирішального фактора сталого розвитку. В умовах розширення глобалізації збільшується розрив у рівнях розвитку багатих і бідних країн. Причиною цього розриву є зростання нееквівалентного обміну між ними.

2. Суть та типологія моделей економічного розвитку країн, їх роль у державному управлінні

Економічна система виражає спосіб організації економічного життя суспільства. ЇЇ визначають, насамперед, відносини власності у суспільстві та господарський механізм.

Основними типами економічної системи у світі впродовж багатьох десятиліть у ХХ ст. були ринкова економіка і централізовано планова економіка. Ринкову економіку мали більшість країн світу, тоді як централізовано планову – півтора десятка соціалістичних країн. З початку 90-х рр. ХХ ст. на карті світу з’явилися постсоціалістичні країни з перехідним типом економічної системи.

Серед сучасних моделей економічного розвитку, притаманних країнам з найбільш розвиненою ринковою економікою, виділяють такі:

— англосаксонську неоліберальну модель (США, Великобританія, Ірландія, Нова Зеландія), яка характеризується повним пануванням в економіці приватної власності окремих осіб, підприємств, фірм, банків, великих компаній, серйозним демонтажем ролі держави в економіці й мінімально необхідним втручанням її в господарські процеси. Економічний розрахунок повністю ґрунтується на цінах вільного ринку і факторів виробництва.

Соціальна безпека людей досягається самоорганізацією учасників ринку;

— соціально-ринкову модель (континентальні країни Західної Європи, Канада, Ізраїль), яка подібна до попередньої, однак допускає більшу частку державної власності в економіці. Визнаючи високі соціальні витрати як неминучу ціну суспільної злагоди, дана модель передбачає широке використання можливостей і важелів держави для реалізації соціальної політики;

— східно-азіатську модель (Японія, Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань), яка характеризується незначною часткою державної власності в економіці, однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси (т. зв. інтервенціонізмом), існуванням культу лояльності до „своїх” корпорацій, безумовним пріоритетом національних інтересів над міжнародними.

3. Суть та зміст національних стратегій економічного розвитку, види стратегій, вимоги до стратегій та їх взаємозв'язок з обраною моделлю економічного розвитку

Формування новітньої національної доктрини відкритості та включення України до світової економічної системи відбувається за умов руйнації старої, нечіткості обрисів майбутньої суспільно-економічної моделі та, водночас, за умов невизначеності щодо відношення світової спільноти до неї як економічного партнера. Розуміння того, що визначення Україною свого місця у світовому глобальному просторі, торування шляхів до нього є складним і неоднозначним процесом, який формується під впливом багатьох, часто взаємовиключаючих, чинників, має стати підставою для неупередженої оцінки процесів глобалізації та їхньої прийнятності для нашої держави.

Концептуально існує дві парадигми поведінки національних держав у глобальному середовищі, що спираються на дві доктрини — класичного космополітизму й автаркії (причому у межах кожної з них передбачається застосування дієвого інструменту — протекціонізму, що у жодному разі не є результатом їхнього синтезу, як то прийнято вважати).

Економічна теорія, у якій обстоюються національні інтереси, завжди спиралась на принцип пріоритетності суспільних інтересів щодо індивідуальних, наголошуючи: відкритість економіки є лише засобом, завдяки якому відбувається збагачення однієї країни за рахунок іншої. Зокрема, Ф. Ліст зазначав, що класична школа висунула космополітичну теорію, яка розглядає індивідуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільність людей. Справді, якщо людство — це сукупність рівноправних індивідів, то немає необхідності будувати перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільноти: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідів залежать від можливостей держав. Формування загальнолюдської спільності можливе лише на паритетних засадах. Принципом об’єднання та основою відкритості має бути однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потрапила в залежність до іншої. Тому необхідно, «віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй» дослідити, «яким чином кожна нація може піднятись на такий ступінь економічної культури, на якому її союз з іншими націями буде можливим і корисним». (До речі, Ф. Ліст привертав увагу до тієї обставини, що Англія, батьківщина космополітичної доктрини відкритості, проголошує її за основу політики після тривалого періоду самоізоляції, результатом якої було небувале економічне зростання).

Отже, за доктриною національної політекономії, включення національного господарства, що перебуває на стадії трансформації, в міжнародний економічний простір (тодішня Німеччина стояла перед завданням об’єднання та формування індустрії), космополітичний принцип індивідуалізму у міждержавних відносинах є привілеєм національної держави, а не окремих осіб.

Другий засадний принцип торкається шляхів застосування першого: принцип індивідуалізму в міждержавних відносинах реалізується через самоізоляцію. Лістом були розвинені закладені ще Фіхте основи доктрини автаркії, було визначено, що хоч поточні наслідки самоізоляції інші, ніж у протекціонізму, оскільки останній не заперечує користі міжнародної торгівлі і не ставить завдання самозабезпечення країни всім необхідним, але врешті-решт автаркія має на меті відкритість на паритетних засадах: у контексті міжкраїнної конкуренції країна, що не досягла бажаної стадії розвитку і не забезпечила собі економічні переваги на світовому ринку, вимушена керуватися принципом автаркії — формувати ситуацію повної економічної незалежності від інших країн. З цією метою країна має відмовитися від значної частини імпорту і міжнародну торгівлю поставити під контроль держави; провадити політику стимулювання і заохочення виробництва замінників і синтетичних продуктів; забезпечити мобілізацію усіх продуктивних сил, що є у її розпорядженні. Протекціонізм може виступати інструментом автаркії. Тобто Ліст, на противагу Фіхте, не заперечує міжнародної торгівлі в умовах самоізоляції, але вважає за необхідне здійснювати її під контролем держави.

Щодо інших характеристик автаркії, то він розглядає її як необхідну стадію інтернаціоналізації господарських зв’язків: щоб не знизити свої потреби до рівня своїх ресурсів, закрита країна намагається розширювати можливості їх поповнення за рахунок обміну, а часто і завоювання та приєднання нових територій (у тому числі економічне завоювання джерел сировини). У цьому разі утворюється великий простір, що стає її «життєвим простором». Особливістю концепції Ліста є те, що він обґрунтовує ідею, згідно з якою «великий простір» («життєвий простір»), утворюваний шляхом лібералізації міжнародних господарських зв’язків, аби досягти гомогенності соціально-економічних складових розвитку, вимушено підкорятиметься домінуючій державі. Тобто Ліст вважає, що існує два види автаркії: перша — повна самоізоляція нації, яка у розрахунку на власні сили намагається досягти високого рівня конкурентоспроможності, і її об’єктивний наслідок — коли країна, сягнувши визначеної стадії розвитку, може на засадах лібералізму будувати свої зовнішньоекономічні зв’язки. Останнє неминуче приведе до домінування такої країни на світовому економічному просторі (як це відбувалося на той час із Англією). Ф. Перру ідентифікував цей останній вид автаркії, як експансіоністський.

Щодо першої, орієнтованої на повну економічну незалежність на основі самоізоляції, то її загальновизнано розглядати як мобілізаційну модель розвитку економіки, таку, що є перехідним щаблем до експансіоністської, природною умовою розвитку національного господарства на шляху до вищої стадії.

З огляду як на економічну так і політичну доцільність жодна країна, що належить до провідних у сучасному світовому економічному просторі, не може скористатися цією моделлю економічної поведінки: частина з них — тому що вже досягла певного ступеня і може провадити експансіоністську політику, інша — тому що відстає в економічному розвитку. Що ж до декларування необхідності відкритості як основи гармонізації міжнародних відносин, то ця теза не має нічого спільного з практикою. Це стосується як розвинених країн, так і тих, що розвиваються, якщо, звичайно ці країни не сповідують рудиментного індивідуалізму.

4. Стратегічна національна політика економічного розвитку та механізми її реалізації

Провідні економічні стратегії розвитку пов’язуються зі становленням раціональної внутрішньої економічної структури як основи зовнішньої конкурентоспроможності. До чинників конкурентоспроможності у глобальному просторі неодмінно відносять складові, що не завжди можуть вимірюватись за допомогою лише економічних показників. Загальновизнаними у цьому розумінні є підходи, які сформулював ще на початку ХІХ ст. німецький економіст Ф.Ліст. Він розглядає стратегічну функцію держави через її участь у процесах інвестування і зазначає, що свідоме формування конкурентних переваг полягає у проведенні державою цілеспрямованої інвестиційної політики. Складовими такої політики мають бути:

— визначення стратегії розвитку з урахуванням природного потенціалу і наявності робочої сили;

— визначення пріоритетних галузей, навколо яких розвиватимуться супутні виробництва і які забезпечуватимуть у майбутньому конкурентоспроможність економіки;

— створення відповідної інфраструктури;

— створення кредитно-банківської системи з метою акумулювання коштів для державних та приватних інвестицій;

— формування підпорядкованої визначеній меті податкової системи;

— розвиток державної системи освіти і підготовка фахівців для певних галузей;

— створення розгалуженої мережі державних науково-дослідних установ, які забезпечували б пріоритетні галузі новими технологіями та машинами;

— ідеологічне виховання нації засобами масової інформації та через систему освіти.

5. Глобальні та макрорегіональні стратегії економічного розвитку, економічні стратегії міжнародних організацій

Кожна стратегія економічного розвитку спрямована на те, щоб:

Створити якісні робочі місця для місцевого населення. Метою планування розвитку економіки й зайнятости є створення робочих місць для постійних жителів конкретного міста їхніми ж силами. Це краще, аніж покладатись на прихід нових працедавців, котрим можуть знадобитись працівники з іншими вміннями й навичками, аніж ті, якими володіє чи яких може набути місцева робоча сила.

Забезпечити економічну стабільність у конкретній місцевості. Економічний розвиток буде успішним лише тоді, якщо громада вчасно подбає про задоволення усіх потреб бізнесу (тобто це земля, фінансування, робоча сила, інфраструктура, а також технічна допомога на додаток до робочої сили). Чимало муніципалітетів не знають навіть, де є вільні земельні ділянки, які можна використати для промислових потреб, або про те, як підприємство може отримати фінансування. Якщо громада хоче створити й зберегти робочі місця, вона повинна тримати всі свої економічні ресурси й соціяльно-економічні дані впорядкованими.

Створити диверсифіковану економічну базу. Жодна громада, яка має лише одного або декілька працедавців, не застрахована від нестабільности на ринку праці. Незалежно від того, чи в місцевій економіці переважають складні чи прості технології, ця економіка повинна мати широку базу, щоб неперервно забезпечувати робочі місця для місцевого населення.

Сучасні національні і міжнародні економічні стратегії приділяють особливу увагу таким аспектам економічного розвитку і економічного зростання як загальна організація економіки, її конкурентноздатність, стабільність та здатність до виживання у екстремальних умовах внутрішньої та зовнішньої середи. Відмінності в стані економіки різних регіонів світу, їх соціальному становищі, екологічній ситуації визначили необхідність розробки моделі сталого розвитку для кожної країни. Ключові моменти нової стратегії-поліпшення умов життя людей в країнах, скорочення розриву між багатими й бідними країнами,

6. Стратегічні моделі транзитивних економік

Становлення ринкових відносин у транзитивній економіці Україні відбувається за умов формування нового інституту приватної власності та виникнення на цій базі класу підприємців-власників, які є провідниками розповсюдження та утвердження ринкових відносин. Проте сучасна історія становлення в Україні інституту приватної власності та ринкових відносин, формування системи підприємництва слабо кореспондується із закономірностями світової історії підприємництва. Несправедливий, за відсутності необхідної законодавчої бази, шлях формування інституту приватної власності викривив основні засади ринкового конкурентного суспільства. Це дає підстави зробити другий висновок: несправедливий характер формування відносин власності в транзитивній економіці України, провідником яких одноосібно є великі підприємства, об’єктивно сформував необхідні та достатні умови входження останніх у центральні гілки влади, що привело до необмеженої монополізації економіки не тільки на ринках природних монополій, але й, що особливо уражає економіку, на традиційно конкурентних ринках. Державна економічна політика сучасної України підпорядкована інтересам великого підприємництва. При цьому унеможливлюється формування системи національного підприємництва, в якій природньо родовими економічними ознаками повинно зв’язуватися велике, середнє та мале підприємництво. Щодо місця малого підприємництва в загальній національній системі підприємництва — залишається стабільним маргінальний характер відношення до нього у всіх вищих інституціях управління державою.

В умовах транзитивної економіки невід’ємною складовою процесу стимулювання засад для формування ринково орієнтованої економіки є політика інституційної розбудови держави, адекватної вимогам ринкового господарства. Одним з головних державних інститутів перехідної економіки є інститут законодавства. Ефективність цієї інституції та її конструктивний вплив на формування ринкового підприємницького середовища має пряму залежність від наявної програми стратегічних пріоритетів економічного розвитку, визначених державою. Це дає підстави зробити третій висновок: інституціональна структура України має бути приведена у відповідність до пріоритетів стратегічного розвитку країни, а її ефективність має вимірюватися ефектом всіх її складових консолідовано спрямованих на забезпечення реалізації стратегії розвитку.

У зазначеному контексті виникає необхідність обґрунтування нових сучасних підходів до формування та реалізації дієвої державної політики розвитку вітчизняного підприємництва з урахуванням реального впливу інноваційно-інвестиційної моделі розвитку економіки України та світових глобалізаційних процесів.

7. Загальна характеристика структури середовища формування стратегій економічного розвитку

Основним напрямком міжнародної економічної стратегії є формування економічного середовища. Створення економічної мотивації та інституційного середовища для широкомасштабного та ефективного використання національних та глобальних знань в усіх секторах економіки, активізації підприємництва, державної підтримки соціального напрямку розвитку. Стратегія усестороннього розвитку суспільства тісно пов’язана з стратегією з питань охорони і захисту навколишнього середовища. Фактором формування міжнародних економічних стратегій є узгодженість національних і міжнародних транснаціональних інтересів макро і мікроекономічного рівня. Їх модифікація під впливом глобальних факторів формує нові сили трансформації і розвитку національних економічних систем. Сенс диверсифікації полягає у під’єднанні своєї економічної системи до альтернативних економічних систем, в отриманні стратегічних геоекономічних і геополітичних переваг.

8. Світовий ринок та світове господарство як зовнішні фактори формування стратегій економічного розвитку

Світове господарство — це політико-економічна і економіко-географічна система, яка характеризується розвитком і територіальним розміщенням планетарного господарства, його галузей, а також окремих країн і великих регіонів. Географічна "модель" світового господарства, за В.П. Максаковським складається із 10 соціально-економічних центрів. Найбільш впливовим центом вважається Європа (40 % ВВП) і Північна Америка (30 %), відтак — Японія (10%), Китай, країни Центрально-Східної Європи. Серед інших світових економіко-географічних центрів відчутних розмірів досягли Індія, Австралія, Бразилія, а також Південно-Західний, Південно-Східний макрорегіони Азії. При цьому окремий господарський об'єкт теж є в полі географічного вивчення, адже він бере участь у формуванні географічного ландшафту, в якому взаємодіє з навколишнім середовищем.

Найбільш переконливим аргументом єдності світового господарства є реальність міжнародного територіального поділу праці, спеціалізація господарства країн світу і формування єдиного світового ринку.

Міжнародний поділ праці — це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг для задоволення потреб світового ринку. Наприклад, Аргентина і Австралія спеціалізуються на тваринницькій продукції; Німеччина і Великобританія — на виробництві машинної техніки тощо. Така спеціалізація може ґрунтуватися або на природних, або суто економічних передумовах, які пов'язані з меншими витратами на даний продукції порівняно зі світовими показниками.

Міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства. Таким прикладом є виникнення торговельних держав (Фінікія, Венеція та ін.). Але зовнішня торгівля в цей період мала локальне значення, обмежувалася незначними регіонами впливу.

Світовий ринок, будучи складовою частиною всесвітнього господарства, виступає як сукупність національних ринків окремих країн, між: якими відбувається обмін товарами, послугами, працею на основі фінансово-кредитних зв'язків та інших відносин, що диктуються територіальним поділом праці.

9. Внутрішні фактори формування стратегій економічного розвитку

З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика. Він має ґрунтуватися на показниках динаміки, структури, ефективності, міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування економіки. Змістовний аналіз — необхідна передумова прогнозування.

Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних та оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани (програми) на довго-, середньо- і короткостроковий періоди. Цілі мають відповідати трьом основним вимогам: конкретність, визначеність у часі та реальність. Конкретність досягається встановленням кількісних і якісних орієнтирів (нормативів) — інформаційної бази для планово-економічних розрахунків, організаційних рішень, оцінки результатів діяльності державних органів і суб'єктів господарювання та контролю. Визначеність у часі передбачає формулювання спочатку головної цілі, потім — підцілей другого, третього і т. д. рівнів із зазначенням строків досягнення їх. Установлення цілей, які перевищують можливості економіки, може призвести до значних збитків і загострення соціально-економічних проблем. Тому цілі, підцілі та завдання мають бути реальнішими.

Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою з'ясування необхідності та можливості застосування їх для досягнення відповідних цілей.

Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом.

10. Факторна обумовленість економічних стратегій розвинутих країн, країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються

Країни, що розвиваються, являють собою цікавий об'єкт для досліджень форм і методів стратегії економічної стабілізації та характеризуються великою різноманітністю останніх. До того ж у цих державах результати економічних реформ були неоднакові, на відміну від успіху реалізації таких стратегій у розглянутих вище країнах.

Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. Тому неможливо доручити їм реалізацію значної частини завдань економічної координації, як це відбувається у розвинених країнах. В умовах ринкової недостатностi, коли дієвість інструментів непрямого регулювання є низькою, значна надiя покладається на безпосереднє виконання державою пiдприємницьких функцiй. Як правило, державна власнiсть зосереджується в галузях, що займають провідні позиції у процесі суспільного відтворення і тих, що потребують пріоритетного розвитку. Зокрема, у 1970-1980рр. частка державних компанiй у видобутку нафти країн ОПЕК зросла з 2% до 80% [31, c.49]. На початок 80-хроків держпiдприємства становили понад 60% від загальної кількості підприємств у обробнiй промисловостi Алжиру, Єгипту, Сирiї, Iндiї, Пакистану, Мексики [31, с.107]. Понад 90% банкiвського капiталу Iндiї також належало державi [31, с.155]. Основними мотивами розвитку державного сектора були стабiлiзацiя цiн, мобiлiзацiя заощаджень, концентрацiя валютних надходжень, експлуатацiя природних ресурсiв. Особливим видом державного пiдприємництва є корпорацiї розвитку, що здiйснюють кредитування, iнформацiйне обслуговування компанiй тощо. У міру вдосконалення стратегій приватних економічних суб'єктів частка державної власності може зменшуватися.

Аналiз дiяльностi держави у нестабільних економічних системах на етапі розбудови ринкової економіки дозволяє зробити висновок про те, що стратегія усунення держави від активного економічного регулювання є дестабілізуючим чинником. В умовах нестабiльностi ринкова економiка має тенденцiю до збільшення стихiйних неконструктивних явищ. Водночас у такому станi вона легко пiддається державному впливу, що надає перетворенням цілеспрямованості. Головною умовою державної економічної стратегії за такої ситуації має бути дотримання чіткої структури стратегічних напрямів, завдань та пріоритетів і застосування адекватних засобiв економічної тактики. Тому за унiверсальну можна вважати вимогу щодо активного державного втручання на раннiх стадiях розбудови ринку з поступовим демонтажем системи регулювання в мiру розвитку ринкового середовища i передачею розв'язання питань економiчної тактики приватним економічним суб'єктам.

11. Застосування кейнсіанської теорії у сучасних стратегій розвитку

Руйнівний досвід кризових явищ 70-х pp. не пройшов для кейнсіанців безслідно. Вони визнали небезпечність невпинного та необачного зростання державних видатків і бюджетних дефіцитів. Це певною мірою позначилося на їхній економічній політиці, де стрижнем регулювання попиту традиційно виступала бюджетна політика. У кредитно-грошовому регулюванні акцент робиться на посиленні гнучкості всієї кредитно-грошової системи. Вирішення проблеми зайнятості та інфляції представники нового кейнсіанства вбачають у тому, що державна антиінфляційна політика має бути переорієнтовано на параметри, що визначають формування витрат і доходів. По суті вони обґрунтовують нову макроекономічну стратегію, яка полягає у новій політиці доходів, коли державою здійснюється контроль за цінами і доходами шляхом оподаткування, коли відбувається регулювання процесів монополізації. Таким чином, на сучасному етапі еволюція кейнсіанства у вигляді нового кейнсіанства відбувається у формі активного зближення з ідеями неоконсерватизму — цієї сучасної форми еволюції неокласичного напряму. У мікро-теорії різниця стає мінімальною, посилюється тенденція до синтезу в аналізі цілої низки питань — поведінки економічних агентів на окремих ринках, очікуваннях, ризику, невизначеності. У макротеорії залишаються розбіжності, але й тут спостерігається вплив ідей неоконсерватизму: першочергова увага до аналізу грошей, фінансової сфери, ринків. Життєздатність цього нового синтезу перевірить його практичне застосування у державному регулюванні ринкової економічної системи початку третього тисячоліття.

12. Суть теорії монетаризму, позитивний та негативний досвід її застосування у сучасних стратегіях розвитку

Сучасний монетаризм виник у 60-х роках минулого століття з метою пошуку шляхів подолання інфляції. Цю теорію не можна вважати принципово новою, а лише відродженням і оновленням неокласичної кількісної теорії, що включила придатні результати досліджень грошового механізму Кейнса і його прибічників.

Формування сучасного монетаризму започаткували представники Чиказького університету на чолі з М.Фрідменом. Найважливіші складові цієї теорії стосуються таких положень:

а) ринкова економіка збалансована і її механізм здатний до повного саморегулювання, якщо зовнішні сили не будуть йому заважати;

б) грошова система — це відносно самостійний і відокремлений елемент сфери реальної економіки. Оскільки держава безпосередньо впливає на зміну грошей в обігу через їх емісію та монетарну політику, то така її діяльність служить засобом дестабілізації для реальної економіки;

в) щоб не допустити дестабілізації ринкової економіки і створення найсприятливіших умов для механізму ринкового саморегулювання, державі необхідно забезпечити найретельніше регулювання грошової маси в обігу — основної причини дестабілізації реальної економіки. Таке регулювання має здійснюватися переважно економічними методами, щоб не допустити прямого втручання суб’єктів ринку в економічну діяльність. Фіскально-бюджетні методи виходять за межі економічного регулювання через свою жорсткість;

г) на підставі виявлення тіснішого кореляційного зв’язку номінального ВВП з пропозицією грошей порівняно з інвестиціями і нормою відсотка (за результатами досліджень, проведених М.Фрідменом та А.Шварц, динаміки пропозиції грошей та динаміки кризових явищ в економіці США приблизно за 100 років), було відновлено кількісний фактор впливу на кон’юнктуру ринку, ціни і обсяг виробництва. Вони вважали, що регулюванням пропозиції грошей можна випередити і не допустити кризових явищ, згладити коливання ділового циклу.

Хоча монетаристам вдалося привернути до себе багатьох прихильників, але більшість професійних економістів і політичних діячів не прийняли їх ідей. Серйозних втрат репутації монетаризму завдала спроба реалізувати окремі її положення на практиці. Глибокий економічний спад 1981–1982 рр., що набув особливо гострих форм в країнах, які проводили обмеження грошової маси за монетаристсь-кою схемою, показав недостатню пристосованість цієї теорії до практики. Багато оглядачів, і в першу чергу прихильники кейнсіанського напряму, передбачали близький кінець монетарної ери. Виникла потреба у новій концепції політики, якою видавалося відновлення вчення Кейнса.

13. Регулююча роль Світової організації торгівлі

Світова організація торгівлі — найпотужніша організація з регулювання торгівлі та інших форм зовнішніх зв'язків, пов'язаних з торгівлею.

Угоди СОТ, охоплюючи широке коло різноманітних видів діяльності, становлять юридичне підґрунтя для міжнародних торговельних операцій. Це — своєрідні контракти, згідно з якими уряди різних країн зобов'язуються проводити свою торговельну політику на взаємоузгодженій основі. Хоча ці документи обговорюються й підписуються на урядовому рівні, проте головна їх мета полягає в наданні допомоги постачальникам товарів і послуг, експортерам та імпортерам у здійсненні цивілізованої торгівлі. Вони поширюються на аграрну продукцію, текстиль і готовий одяг, банківську справу, телекомунікації, державні закупівлі, промислові стандарти, санітарні норми на харчові продукти, інтелектуальну власність і багато чого іншого. В основі цих документів лежать кілька базових засад, відповідно до яких торговельна система має бути:

* позбавленою будь-якої дискримінації — країна не повинна упереджено ставитися до тих чи інших торгових партнерів (їм усім однаково надається статус найбільшого сприяння); так само не повинна проводитися політика дискримінації між національними та іноземними товарами і послугами, яким надається національний режим;

* передбачуваною — іноземні компанії, інвестори та уряди повинні мати впевненість, що торгові бар'єри (в т. ч. тарифи, нетарифні заходи тощо) не зводитимуться самовільно без узгодження з торговельними партнерами; дедалі більше тарифних ставок і зобов'язань щодо відкриття ринків закріплюються угодами СОТ; торгові бар'єри мають знижуватись у ході переговорів;

* відкритою для чесної конкуренції — шляхом знеохочення таких «нечесних» прийомів, як, скажімо, експортні субсидії та продаж товарів за демпінговими цінами з метою завоювання ринків збуту;

* сприятливою для слаборозвинутих країн — надаючи їм більше часу на пристосування до нових умов, можливості для перетворень і спеціальні пільги.

На відміну від більшості міжнародних організацій, до системи ГАТТ-СОТ приєднуються, а не вступають. Це зумовлено тим, що кожна країна бере на себе обов'язки виконувати угоди, а організація, зі свого боку, перевіряє здатність такого виконання.

14. Економічні стратегії Сполучених Штатів Америки

США — лідер світової економіки, країна, яка за рівнем та масштабами розвитку значно випереджає будь-яку з інших розвинених держав. За умов все більшої глобалізації міжнародної економіки показники ділової активності всередині США є "барометром" для світової економіки, безпосередньо впливають на рух циклу та зміни стану національних економік. Розвиток економічних процесів у Сполучених Штатах Америки є одним з головних генераторів зрушень в економіці усього світу.

До чинників, що стимулювали економічний розвиток Сполучених Штатів в історичному контексті, належать:

• наявність значних природних ресурсів і сприятливих кліматичних умов. За оцінками, на США припадає 20 % світових запасів мінеральних ресурсів. А багатство та різноманітність кліматичних умов дає змогу вирощувати у країні майже весь спектр рослинної сільськогосподарської продукції: від жита до цитрусових;

• основну частину населення Сполучених Штатів складали мільйони переселенців з інших країн, яких свого часу приваблювали сюди землі, відносно високий рівень заробітної плати та інших доходів. За психологічним типом це були переважно тверді духом люди, готові до важкої праці і труднощів, соціально активні;

• значний, постійно зростаючий споживчий ринок спричинив розвиток масового виробництва, яке швидко стало основою економічного зростання, стимулюючи розвиток відповідних базових галузей, що сприяли формуванню прогресивної структури національної економіки країни. У деяких галузях масове виробництво було створене ще на початку XXстоліття. Так, ще у роки Першої світової війни США виробляли більше ніж мільйон легкових автомобілів (у 1916р. — більше ніж 1,5 млн. шт.);

• на розвиток американської економіки не мали негативного впливу світові війни. Їхня роль була швидше позитивною, ніж навпаки. Так, за 1939—1944 pp. ВВП США збільшився на 93 %, а промислове виробництво у 2,4 рази;

• економічному зростанню в країні сприяла традиційно існуюча тут свобода економічної діяльності, захист і підтримка конкуренції. Як відомо, антитрестівське законодавство у Сполучених Штатах було започатковане ще наприкінці XIXстоліття;

• ще одним з чинників економічного зростання у США можна вважати специфічно американський культ підприємництва, що міцно і традиційно закладений у суспільну свідомість. Відмітна особливість психології американського суспільства — прагнення до успіху. Це та мотивація, що змушує людей напружено вчитися, працювати, підвищувати кваліфікацію та свій статус і, загалом, — власний і суспільний добробут.

Отже, економічна модель США, яка сьогодні більшістю експертів визнається однією з найбільш ефективних, характеризується мінімальним регулюванням підприємництва, приватизованою промисловістю, низькими торгівельними бар'єрами, стабільною монетарною політикою, низькими податками. Саме сприятливий інвестиційний клімат дає змогу Сполученим Штатам бути на крок попереду інших держав світу, коли йдеться про нові технології, що, своєю чергою, забезпечує конкурентоспроможність американської економіки.

Серед найважливіших чинників, що забезпечують Сполученим Штатам роль лідера у сучасному світі, виділяють:

• їхню перевагу над іншими країнами за масштабами та багатством ринку;

• ступінь розвитку ринкових структур;

• рівень науково-технічного потенціалу;

• потужну систему зовнішньоекономічних зв'язків у торгівлі, інвестиціях, банківському капіталі;

• рівень продуктивності праці.

15. Факторна обумовленість економічних реформ у Російській Федерації та її сучасна економічна стратегія

Після розпаду СРСР, через руйнування багатьох існуючих виробничих ланцюжків і господарських зв'язків, економіка, орієнтована на виробництво засобів виробництва, військової продукції й експорт ресурсів виявилася нежиттєздатна, і уряду вдалося до радикальних реформ. На території колишніх республік СРСР виявилася більшість незамерзаючих портів, великі ділянки колишніх союзних трубопроводів, значне число высокотехнологичных підприємств (у тому числі АЕС).

На початку 1992 у країні початку проводитися радикальна економічна реформа, зокрема, 2 січня набув чинності указ президента про лібералізацію цін. Уже в перші місяці року ринок став наповнюватися споживчими товарами, але монетарна політика емісії грошей (у тому числі й у колишніх союзних республіках) привела до гіперінфляції: різкому зниженню реальних зарплат і пенсій, знецінюванню банківських нагромаджень, різкому падінню рівня життя.

Економіка, що вийшла з-під контролю правительства, страждала від фінансових спекуляцій, падіння курсу рубля стосовно твердої валюти. Криза неплатежів і заміна грошових розрахунків бартером погіршували загальний стан господарства країни. Результати реформ стали очевидні до середини 1990- х років. З одного боку, у Росії початку формуватися багатоукладна ринкова економіка, покращилися політичні й економічні зв'язки із країнами Заходу, була проголошена як пріоритет державної політики захист прав і воль людини.

16. Стратегічні цілі основних міждержавних угод щодо європейської інтеграції (Римської 1957 р., ІЛенгенської 1985 р., Єдиного Європейського Акту 1986 р., Маастрихтської 1992 р., Амстердамської 1997 р.)

У процесі свого розвитку інтеграція пройшла наступні основні етапи:

• Етап зони вільної торгівлі (1958-1969 р.). У цей період інтеграція знаходилася на рівні зони вільної торгівлі: відповідно до Римського договору були поступово скасовані мита і кількісні обмеження на взаємну торгівлю, установлений загальний митний тариф і введений загальна митна політика у ставленні до третіх країн. У міру того,як лібералізувалась двостороння торгівля, між країнами — членами інтеграції виникали часткові зони вільної торгівлі, причому кожна з них зберігала свій національний митний тариф у ставленні до третіх країн. З 1962 року була введена в дію єдина сільськогосподарська політика. З підписанням у 1963 році Яундської угоди ряд країн що розвиваються, вступили в асоційовані стосунки з ЄС. У 1965 році три європейські співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів. [4;с.78]

• Етап митного союзу (1968-1976 р.) — етап активного розвитку переваг митного союзу і зовнішньоторговельної політики стосовно третіх країн, спочатку в рамках шести країн-засновників, а пізніше — у рамках зростаючого постійно ЄС за рахунок вступу Данії, Ірландії і Великобританії в 1973 році і Греції, Португалії й Іспанії — на початку 80-х років. Ціленаправлена єдина сільськогосподарська політика доповнюється в цей період єдиною політикою в області охорони навколишнього середовища й в області досліджень і технологічного розвитку. На основі угоди 1971 року між ЄС і ЕАСТ межі внутрішньоінтеграційної зони вільної торгівлі поширюються на 7 країн, що були в той час членами Європейської асоціації вільної торгівлі (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія і Великобританія). На основі послідовно першої (1975 р.), другої (1979 р.) і третьої (1984 р.) Ломейських конвенцій кількість країн, що розвиваються, асоційованих із ЄС, збільшується з 20 до 66. До цього ж етапу відноситься початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 році було введено спільне плавання валют деяких країн — членів ЄС у визначених межах («валютна змія»), а з 1979 року почала функціонувати європейська валютна система.[3;с.99]

• Етап загального ринку (1987-1992 р.). На основі Єдиного європейського акта (Single European Act), а також підписаного в 1985 році документа White Paper про програму створення внутрішнього ринку країни ЄС ліквідували бар'єри, що залишилися, на шляху пересування товарів і чинників виробництва. Зокрема, було висунуто більш 300 ініціатив, спрямованих на забезпечення більш повної волі міждержавного руху товарів, послуг, капіталу і робочої сили, і визначені три основні групи бар'єрів, що необхідно усунути. Серед них — фізичні бар'єри (прикордонні митні пости і паспортний контроль), технічні бар'єри (розбіжності в стандартах, невизнання утворюваних сертифікатів, пріоритет національним виробникам при державних закупівлях) і фіскальні бар'єри (розбіжності в оподатковуванні). У цей же період країни ЄС перейшли до здійснення вже не просто погодженої, а єдиної політики в окремих галузях — енергетиці, транспорті, питаннях соціального і регіонального розвитку. Четверта Ломейская конвенція розширила число країн, що розвиваються, що знаходяться в асоціації з ЄС, до 69.

• Етап економічного союзу (із 1993 року — до цього часу). Посилення політичної інтеграції і форсований розвиток валютного союзу на основі підписаного на початку 1992 року в голландському місті Маастрихте договору про Європейський союз. Його створення грунтується як на минулих досягненнях погодженої валютної політики, так і на нових ініціативах. На першому етапі (1990-1993 р.) валюти всіх країн ЄС входять у спільне плавання в межах європейської валютної системи й усуваються валютні обмеження; на другому етапі (1994-1998 р.) створюється Європейський валютний інститут і підсилюється координація макроекономічної політики; на третьому етапі (із 1999 р.) спочатку взаємно фіксуються курси валют, а потім вводиться єдина валюта і створюється єдиний європейський центральний банк. На цьому ж етапі набере сили угода про єдиний економічний простір між 15 країнами ЄС і 3 країнами ЕАСТ (Ісландією, Норвегією і Ліхтенштейном).

17. Основні напрями економічної та соціальної політики ЄС

Фактично, політика згуртування означає переплетення регіональної політики і соціальної політики, коли вони вже не розглядаються ізольовано один від одного. Політика згуртування допускає одночасне згуртування по горизонталі (між регіонами — регіональна політика) і по вертикалі (між прошарками суспільства — соціальна політика). Січень 2000 року позначився прийняттям двох важливих рішень, що поклали початок формуванню удосконаленої системи контролю за витратою бюджетних засобів ЄС, які виділяються відсталим державам-членам.

По-перше, підписано угода про співробітництво між Європейською комісією і Європейським інвестиційним банком з метою підвищити ефективність фінансової допомоги банку і Структурних фондів ЄС для розвитку депресивних регіонів. У рамках угоди Комісія відтепер буде регулярно користуватися послугами експертів Європейського інвестиційного банку для перевірки рентабельності проектів, що фінансуються не тільки з бюджету Фонду згуртування, але і коштами Європейського фонду регіонального розвитку. Такій же перевірці з боку ЄІБ будуть підлягати програми підтримки соціально-економічного розвитку країн-кандидатів, що фінансуються з бюджету ЄС.

По-друге, підсилюється екологічна експертиза програм для держав-членів, а також уводяться більш жорсткі норми виділення допомоги, відповідно до котрих фінансування невідповідним екологічним стандартам програм може бути припинено спеціальним рішенням Комісії ЄС.

Актуальною є спроба обґрунтування тих змін у соціальній політиці України, що могли б пришвидшити її входження до ЄС. Важливо виявити особливості соціальної політики в країнах ЄС в сучасних умовах і на перспективу. Починають проявлятися неоднозначні тенденції, поки що належно не аналізовані в українській економічній літературі, вони по-різному трактуються і вченими з країн ЄС. Насамперед це стосується кризи теорії держави загального добробуту, на якій будувалася соціальна політика більшості розвинутих країн – членів ЄС. Крім того, зміни в соціальній політиці „старих” членів ЄС („Країни-15”) є необхідною умовою підвищення конкурентоспроможності економік цих країн як у рамках ЄС, так і в світовій економіці.

До того ж “нові” члени ЄС („Країни-10”) починають реформувати свою соціальну політику не стільки відповідно до стандартів ЄС, скільки до ліберальної економічної моделі, так як це дає можливість їх підприємствам швидко відвойовувати ринки у фірм з „старих” членів ЄС. Тому, виходячи з цих тенденцій, важливо внести відповідні зміни у соціальну політику України, які б дозволили нашій країні більш предметно вести мову щодо вступу до ЄС.

18. Основні напрями зовнішньоекономічної політики ЄС

Важливу роль у майбутньому зміцненні економічного становища країн Західної Європи у системі світового господарства відіграватимуть також успішне подальше втілення у життя рішень Маастрихтських угод і заплановане розширення ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи.

19. Модель інтеграції України у світовий економічний простір

Одним з найважливіших етапів в інтеграції України у світовий простір є входження України до ЄС.

Важливими етапами на шляху повернення України в Європу були підписання Угоди про Партнерство і Співробітництво між Україною та ЄС і ратифікація цієї Угоди Верховною Радою в листопаді 1995 року, підписання Тимчасової Угоди про торгівлю та питання, пов`язані з торгівлею — першої такої угоди з однією з Нових Незалежних Держав, а також підписання Президентом України Л.Д.Кучмою та Головою Європейської Комісії паном Жаком Сантером Спільної заяви по результатам переговорів, що стало першим прецедентом по відношенню до держави не члена ЄС, в червні 1995 року.

Особливого значення для поглиблення довіри до України та закріплення позитивного ставлення Європейської спільноти до нашої держави набуває вирішення питання про вступ України до Ради Європи, що вже відбулося.

Інтеграція у західноєвропейські структури та розвиток співробітництва з ЄС є не самоціллю, а засобом досягнення, в першу чергу, конкретних економічних цілей. Обсяг торгівлі між Україною та ЄС у 7 разів перевищує обсяг торгівлі України з США. Українські товаровиробники, у першу чергу з найбільш конкурентоздатних сфер української економіки : металургійної і текстильної промисловості, сільського господарства, певних сфер науковомістких та енергетичних технологій,мають отримати більше можливості для експорту своїх товарів у Західну Європу. Підготовка нової угоди з ЄС по текстилю, угоди щодо науково-технічного співробітництва, зменшення митних, нетарифних та інших обмежень у взаємній торгівлі сприяння скорішому набуттю чинності Угоди про Партнерство та Співробітництво та практичній реалізації Тимчасової Угоди про торгівлю між Україною та ЄС, — цим та багатьом іншим невідкладним завданням буде присвячена головна увага Постійного представництва України при ЄС.

20. Система національних інтересів України

Сучасна ситуація у світі характеризується багатьма взаємопов’язаними процесами, що прямо або опосередковано впливають на стан Української держави та суспільства.

Серед них домінуючу роль відіграють процеси глобалізації.

Основним змістом цих процесів є формування глобальних світових ринків, посилення взаємодії та інтеграції національних економік, утворення нових центрів економічного тяжіння і політичного впливу. Це призводить до зростання конкуренції між країнами та регіональними угрупованнями, посилення впливу транснаціональних корпорацій на економічний та суспільно-політичний розвиток національних держав, у тому числі тих, що відіграють у світовій політиці роль лідерів.

За такої ситуації більшість держав пов’язує реалізацію національних інтересів з адаптацією до процесів глобалізації й активною участю в них. Такий підхід стає необхідною запорукою сталого економічного зростання, досягнення високого рівня добробуту громадян, соціальної та політичної стабільності.

Наявні глобальні загрози вимагають розуміння їхньої природи, аналізу можливостей України і пошуку адекватної протидії. Сьогодні жодна держава не може протистояти глобальним загрозам самотужки. Безпека України, як і вся цивілізаційна перспектива нашої країни, безпосередньо пов’язана із безпекою Європи, з інтеграцією до євроатлантичної спільноти народів. Північноатлантичний альянс довів свою ефективність.

Майже п’ять десятиліть він є фактором миру і стабільності на європейському континенті. Саме тепер його учасники і партнери – серед яких і сусіди України – спільно шукають відповіді на нові глобальні виклики і загрози. Активне залучення України до цього процесу, здійснення кроків до вступу до Євросоюзу та НАТО відкриває можливості для реалізації політичних та економічних інтересів України, є гідним внеском у підтримку миру та стабільності.

Міжнародна ситуація, яка склалася на початку XXI століття, потребує переосмислення ролі та місця України у регіоні й світі, чіткого визначення стратегічних цілей та пріоритетів її зовнішньої політики.

Глобалізація і формування під її впливом нового світового порядку вимагає від України побудови довгострокових відносин з ключовими світовими центрами сили. Реалізація українських національних інтересів безпосередньо залежить від успіху її участі в євроінтеграційних процесах, якісного поглиблення двосторонньої співпраці зі стратегічними партнерами, утвердження України як регіонального лідера і активізації зовнішньої політики на південно-східному напрямі.

Національні інтереси України у внутрішньополітичному вимірі та у системі міжнародних відносин становлять єдине ціле. У цілому вони ставлять за мету: забезпечення свободи, незалежності та державного суверенітету України, належного рівня безпеки Української держави і суспільства, створення умов для модернізації країни, її стійкого економічного зростання у поєднанні з надійним захистом прав і свобод українських громадян, розвиток української політичної нації як самобутнього культурно-історичного, політичного і соціально-економічного явища в загальному руслі розвитку європейської цивілізації.

21. Стратегії розвитку і національна безпека України

Стратегічні цілі української зовнішньої політики визначаються базовими національними інтересами. На сьогодні стратегічним завданням зовнішньополітичного курсу України є не лише її розвиток як незалежної суверенної країни, а й досягнення високого рівня конкурентоспроможності держави і суспільства. Європейські цінності, що визначають національну ідентичність українського суспільства, спроможні стати опорою для модернізації нашої країни, її політичної системи, економіки, соціального і гуманітарного поля. На користь такого підходу свідчить приклад сусідніх країн Центральної і Східної Європи.

Успішна зовнішня політика України повинна базуватися на дотриманні балансу між її цілями та можливостями для їх досягнення. Рівень акумуляції політико-дипломатичних, воєнних, економічних ресурсів країни для вирішення ключових зовнішньополітичних завдань має відповідати їхньому реальному значенню для національних інтересів України. Масштаб української участі у міжнародних справах має бути адекватним нашим можливостям та максимально забезпечувати зміцнення позицій нашої держави. Послідовність української зовнішньої політики, її прозорість і передбачуваність може бути досягнута лише завдяки ретельному дотриманню засад зовнішньополітичної стратегії України, що мають бути виведені за рамки внутрішньополітичної партійної боротьби. Український політичний клас має відмовитися від використання тих чи інших зовнішньополітичних факторів у внутрішньополітичній грі. Встановлення такої політичної традиції, характерної для зрілої державності, буде належно оцінено партнерами і відкриє можливості для послідовного зміцнення міжнародних позицій України.

Спроби ревізії зовнішньополітичного курсу України та внесення розбалансованості в управління зовнішньою політикою держави завдають шкоди українським національним інтересам і є неприпустимими.

22. Стратегія співробітництва України у регіональних економічних організаціях

Одним із головних завдань зовнішньополітичного курсу України є піднесення на якісно новий рівень співробітництва України з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР), який має величезний економічний, інвестиційний і технологічний потенціал. Під час державного візиту до Республіки Корея в грудні 2006 р. Президент України у своєму виступі у Корейському університеті наголосив, що “на тлі своєї європейських та євроатлантичних пріоритетів Україна глибоко зацікавлена в розвитку міжнародних взаємин з лідерами азійського простору”. Ефективна реалізація цього завдання передбачає всебічний аналіз тих динамічних інтеграційних процесів, які відбуваються сьогодні в АТР.

За рівнем реалізації інтеграційних проектів Азійсько-Тихоокеанський регіон поки що поступається Європі й Америці, однак останнім часом тут спостерігається активна робота над створенням інтеграційних інститутів і одночасно гостре суперництво за лідерські позиції в них.

Умови для економічної інтеграції в АТР, на думку експертів, сьогодні є такими, що визріли. Так, згідно даних Азійського банку розвитку, у сукупному об’ємі зовнішньої торгівлі країн регіону частка внутрішньорегіональної торгівлі складає вже більше 50 %. Цей показник приблизно дорівнює показникам країн ЄС напередодні Маастрихтських угод. Проте особливістю азійської інтеграції є наявність двох конкурентних “центрів” – Китаю й Японії, які завойовують прихильність “малих друзів” серед країн-членів АСЕАН і навколо яких, найбільш імовірно, відбуватиметься об’єднання.

Структурування регіону відбувалось на протязі тривалого часу. Однак події 1990 х рр., як то – досягнення значних економічних успіхів спочатку і фінансова криза 1997-1998 рр., зміни в статусі регіональних потуг – Японії і Китаю, значно вплинули на сучасну інтеграційну архітектуру регіону.

На структурному рівні можна виділити два взаємопов’язаних і взаємодіючих, але все таки автономних комплекси міждержавних відносин. Перший спирається на тривале американсько-японське партнерство, другий – на відносини КНР з країнами АСЕАН, що ще тільки набувають певних чітких форм. Взаємодія між обома комплексами відбувається на основі традиційного балансування. Однак, баланс цей є достатньо умовним, оскільки рівень внутрішньорегіональної напруженості останнім часом зростає, що обумовлюється 1) політичною конкуренцією Японії і Китаю за регіональне лідерство; 2) посиленням глобальних і регіональних військово-політичних позицій Сполучених Штатів на фоні очолюваної ними боротьби проти глобального тероризму; 3) наявністю великої кількості внутрішньорегіональних протиріч, які історично заважали об’єднавчим тенденціям.

23. Можливості та перспективи економічного співробітництва України та ЄС

Вступ до ЄС є стратегічною метою України, досягнення якої залежить як від результативності українських зусиль у сфері впровадження європейських політичних, економічних і соціальних стандартів, так і готовності Європейського Союзу до такого рішення. Така готовність може бути досягнута на якісно новому рівні інтеграції всередині самого ЄС.

Євросоюз демонструє здатність інтегрувати дві сусідні країни, Румунію і Болгарію, в яких ВНП на душу населення становить менше третини від середнього по ЄС і в певних показниках помітно поступається українському. Це рішення свідчить про потужність інтеграційних механізмів ЄС і зростаючу впевненість його керівництва у спроможності подолати економічні проблеми, що виникають під час вступу порівняно небагатих країн, до яких належить і Україна. Ключем до дверей Євросоюзу все більшою мірою стає саме «європейськість» політичної, економічної, соціальної й гуманітарної системи країни у її ціннісному, цивілізаційному розумінні. Крім того, підготовлена в 2006 році Енергетична стратегія ЄС засвідчила, що гарантування безпеки енергопостачання є потужною мотивацією Євросоюзу. Згідно зі стратегією, Болгарія і Румунія у 2012-2013 роках стануть важливими для Європи енерготранзитними країнами – через їхню територію мають бути прокладені газопроводи в межах проекту «Набукко». Вступ цих країн до ЄС продемонстрував, що євроінтеграція починає розглядатися як інструмент гарантування енергетичної безпеки Євросоюзу. По суті, Україна отримала ще один сигнал – шлях до відкриття її європейської перспективи лежить через поглиблення партнерства з ЄС у сфері надійного транзиту енергоносіїв.

Важливішою віхою у відносинах з ЄС стало проведення вільних та демократичних парламентських виборів в Україні, що було визначено одним з ключових пріоритетів Плану дій та підтримано відповідною резолюцією Європейського парламенту від 6 квітня 2006 року щодо виборів до Верховної Ради та місцевих рад в Україні. У цій резолюції міститься заклик до європейських інституцій виробити стратегічний підхід до розвитку відносин з Україною після 2008 року, зважаючи на прогрес, досягнутий нашою країною на шляху демократичних перетворень.

Після успішного виконання Плану дій, передусім його політичних пріоритетів, має бути укладено якісно новий документ, що стане ефективною основою подальшого розвитку відносин. Тому найважливішим середньостроковим пріоритетом двосторонніх відносин є укладання нової угоди європейського типу, яка б ґрунтувалася на принципах інтеграції та асоціації між Україною та ЄС. Майбутня угода має закласти якісно нову юридичну базу двосторонньої співпраці та замінити Угоду про партнерство і співробітництво (УПС), десятирічний термін дії якої завершується на початку 2008 року.

24. Можливості та перспективи економічного співробітництва України в рамках СНД

Поглиблення інтеграційних процесів за участю РФ на євразійському просторі закріплюватиме російський напрямок співробітництва ГУАМ як базового чинника забезпечення енергетичної стабільності та просування на євразійські ринки збуту. Обмежуючу роль відіграватиме й посилення монополії РФ на транзит енергетичних матеріалів з Туркменістану та Казахстану, що в свою чергу обмежуватиме шляхи диверсифікації енергозабезпечення національних економік України, Грузії та Молдови. Реалізована РФ стратегія вирівнювання цінової політики при постачанні енергоресурсів країнам СНД створює додаткове фінансове навантаження на побутових та виробничих споживачів, а відтак — обмежуватиме в середньостроковому періоді можливості переведення національних економік України, Грузії та Молдови на нові енергетичні та технологічні платформи. В той же час, це має стати поштовхом до більш активного впровадження енергозберігаючих технологій, розвитку відновлюваних джерел енергії, що може стати предметом науково-технічної та виробничої кооперації в рамках ГУАМ.

Реалізації проголошених планів економічної інтеграції між країнами ГУАМ перешкоджають також глобальні виклики, головними з яких на сьогодні є:

— закріплення регіону як об’єкту геополітики США, ЄС та РФ, жорстке протистояння яких обмежує самостійні дії країн-учасниць ГУАМ у сфері реалізації довгострокових стратегій зовнішньої регіональної політики. Головну роль при цьому відіграватимуть ЄС та РФ як головні економічні вектори зовнішньої діяльності країн ГУАМ;

— збереження внутрішньополітичної нестабільності в країнах, особливо в Україні, що може закріпити економічну нестабільність і повільність соціально-економічних реформ та не дозволить в достатній мірі зосереджуватись на практичних прагматичних проблемах співробітництва з іншими учасниками блоку;

— загострення територіальних проблем в межах окремих країн, що зберігатиме домінування в зовнішній політиці питань безпеки та цілісності країн, а не потенційні, іноді ризикові економічні проекти в рамках ГУАМ;

— посилення конкуренції з боку інших країн, особливо краї Азії та РФ, виробники яких витісняють національних виробників ГУАМ як з власних та інших зовнішніх ринків, так і з внутрішніх ринків самого блоку.

Важливим є також врахування «транзитного" фактору як вагомого джерела зміцнення економіки, і, відповідно, укріплення незалежності України за рахунок інтеграції в економіку країн СНД і Європи.

За останні кілька років намітилися тенденції до зменшення обсягів транспортування енергоносіїв трубопровідним транспортом України внаслідок розробки Росією стратегії обходу української території.

25. Стратегія утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України

Останніми роками в Україні все частіше постає питання переходу економіки України на шлях інноваційних перетворень. Особливо актуальним є питання створення реально діючого механізму перетворення реальних знань у технологічні нововведення, за рахунок чого прогнозується можливість значного підвищення конкурентоспроможності національної (вітчизняної) економіки та її довгострокового зростання.

Перехід економіки на інноваційну модель передбачає реалізацію амбіційних планів країни на економічний та технологічний прориви.

Для інтенсивного інноваційного піднесення економічної сфери досить важливим є врахування наступних ознак:

•-наявність державної політики і законодавства, спрямованого на стимулювання інноваційних процесів;

•- наявність у пріоритетних галузях великих національних компаній, що здійснюють масштабні програми виробництва і просування на ринки конкурентоспроможної продукції;

•- розвиток сучасної мережі інноваційної інфраструктури.

Україна має реальні передумови для створення та утвердження інноваційної моделі розвитку економіки. Насамперед — це високий науково-технічний, кадровий та інтелектуальний потенціали, розвинута навчально-наукова система, високий освітній рівень населення, наявність кваліфікованої робочої сили, яка згідна працювати за не дуже високу платню.

Впровадження досягнень науки і техніки у реальне життя приведе до модернізації економіки, яка полягає в заміні одних елементів виробничої системи іншими, сучаснішими. До них можна віднести нові технології, які є результатами завершених наукових досліджень і розробок, а також ті що вдосконалені на базі використання нових знань [1, с.36].

За останні роки в Україні було сформовано основи правової бази, що стимулює науково-технічну й інноваційну діяльність, створено десятки зон і територій пріоритетного розвитку, функціонують десятки інноваційних центрів, з'являються перші технопарки, створено численні підрозділи відповідальні за інноваційний розвиток [2, с.128].

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

5. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

6. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

7. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

8. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

9. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посіб. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

10. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник. — 3-е вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 320 с.

11. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.