Вступ

Актуальність теми. Необхідність ефективної протидії екстремізму актуалізувалася останніми роками внаслідок дії двох чинників. З одного боку, посилення боротьби з тероризмом у період після атак 11 вересня 2001 р. не могло оминути питання протидії екстремістським ідеологіям, які виправдовують чи навіть спонукають до вчинення терористичних актів.

З іншого боку, оголошений «кінець історії» – остаточна перемога ліберальних демократій – не означав припинення соціальних конфліктів. Процеси глобалізації, прискорені суспільні трансформації та пов’язане з ними почуття непевності у багатьох громадян призвели до ситуації, коли навіть у країнах усталених демократій посилилася потреба протистояти загрозі захоплення владою тими, хто бажає використати надані демократичним ладом можливості з метою його ліквідації. Протидія таким проявам суттєво ускладнена. Адже для її успіху необхідно тією чи іншою мірою обмежити таку визначальну рису демократії, як ухвалення політичних рішень у результаті вільної політичної конкуренції.

В Україні проблема протидії екстремізму накладається на ситуацію неусталеної правової основи політичного процесу, перехідної від авторитарної до демократичної політичної культури. Його висока конфліктність суттєво ускладнює формулювання, а головне дотримання правил політичної конкуренції, ідентифікацію екстремістських ідеологій.

Екстремістські прояви нечасто реєструються в Україні. В цілому, враховуючи ментальність народу України, багатовікове співіснування на її території різних націй та народностей, безконфліктний розвиток різних релігійних конфесій та інші фактори, говорити про масові прояви екстремізму в нашій країні немає підстав. Проте немає підстав і не бути готовими до протидії таким проявам, особливо коли вони носять політичний характер і спрямовані на масові порушення громадського порядку та громадської безпеки. Як свідчать міліцейська статистика та засоби масової інформації, такі прояви в Україні є і їх кількість зростає. Слід зазначити, що підґрунтям для цього можуть слугувати окремі тенденційні матеріали в засобах масової інформації, зокрема у разі наведення націоналістичних закликів, що суперечать національним інтересам та засадам державної безпеки.

1. Поняття та сутність екстремізму як правопорушення

Визначення екстремізму, що дається в енциклопедичних виданнях, окреслює це явище як схильність до крайніх поглядів і дій, переважно в ідеології та політиці [1, с. 245]. Як правило, екстремізм виникає в умовах економічної і соціальної кризи, розвитку конфліктних ситуацій. Сприятливим підґрунтям для екстремізму є порушення демократичних прав і свобод, руйнування усталених моральних цінностей, слабкий контроль держави за станом громадського порядку та громадської безпеки. Усі ці фактори наявні в сучасній Україні. В нормативному плані в Україні екстремізм не визначено.

У міжнародному праві екстремізм уперше визначено у Шанхайській конвенції з питань боротьби з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом. Згадана конвенція визначає екстремізм як певне діяння, спрямоване на насильницьке захоплення влади чи насильницьке утримання влади, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави або насильницьке посягання на громадську безпеку, в тому числі організація у зазначених цілях незаконних збройних формувань та участь у них.

На нашу думку, питаннями попередження екстремізму та його проявів повинні займатися представники Служби безпеки України з огляду на те, що екстремістські прояви, якщо вони набувають масового характеру, а також створення організацій відповідного спрямування можуть загрожувати національній безпеці України. Проте в Законі України «Про Службу безпеки України» також немає визначення екстремізму.

У науковій літературі питання охорони громадського порядку та громадської безпеки і протидія екстремізму не розглядалося, більшість науковців співвідносили екстремізм з тероризмом [4, с. 28].

Взаємозв’язок між екстремістськими проявами та охороною громадського порядку і громадської безпеки є очевидним, адже при виникненні екстремістських організацій, проведенні різних заходів екстремістського характеру перш за все порушується громадський порядок, з’являються загрози безпеці громадян, порушуються нормальні умови діяльності державних та громадських організацій і установ.

На нашу думку, в посиленні протидії екстремізму перш за все треба чітко визначити це явище в законодавстві. В інших країнах це вже зроблено.

Міжпарламентська асамблея Співдружності незалежних держав розробила проект модельного закону «Про протидію екстремізму». У зазначеному проекті екстремізм визначається як посягання на основи конституційного ладу та безпеку держави, а також порушення прав свобод і законних інтересів людини і громадянина, які здійснюються внаслідок заперечення правових або загальноприйнятих норм і правил соціальної поведінки.

У проекті також виокремлено таке поняття, як екстремістська діяльність, тобто діяльність громадського або релігійного об’єднання, засобів масової інформації або іншої організації чи фізичної особи з планування, організації підготовки та вчинення дій, спрямованих на:

• насильницьку зміну конституційного ладу, порушення територіальної цілісності та суверенітету держави; Л публічне виправдання тероризму або заклики до здійснення терористичної діяльності;
• пропаганду виключності, вищості або неповноцінності окремих соціальних груп за ознаками расової, національної, релігійної чи мовної належності;
• порушення прав і законних інтересів людини та громадянина залежно від його соціальної, расової, національної, релігійної чи мовної належності.

Нині екстремізм набув визначених світоглядних і організаційних форм. Науковці виокремлюють націоналістичний, расовий, релігійний, кримінальний та політичний екстремізм [6, с.647].

У Російській Федерації 25 липня 2002 року прийнято Федеральний закон «Про протидію екстремістській діяльності». Аналогічні закони та нормативні акти існують і в деяких інших країнах.

В Україні можна запропонувати також прийняття подібного закону, але можна внести відповідні доповнення до Закону України «Про міліцію».

У суспільній свідомості політичний екстремізм сприймається, по-перше, як метод діяльності, що несе виключно негативне змістовне навантаження. По-друге, міжнародний досвід демонструє активне використання у боротьбі з екстремізмом поліцейських методів впливу, які, так званим «побічним наслідком» обмежують права людини і громадянина. І, по-третє, в Україні стають традиційними заяви про застосування опонентами екстремістських методів впливу. По-суті, українському суспільству нав’язується думка про те, що політичні противники діють незаконними методами.

Якщо виходити з природи екстремізму та необхідності захисту прав людини, то можна погодитись з тим, що вони є антонімами по відношенню один до одного. Так, аксіоматичною є теза про те, що реалізація прав однієї людини в демократичному суспільстві обмежена правами іншої. Зокрема, В.Гюго стверджував що «Розуміння права розвиває усвідомлення обов’язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого». Це твердження вказує на те, що права людини в демократичному суспільстві стали наслідком певного компромісу, домовленостей, вироблення правил співжиття для членів одного суспільства. В той же час, саме визначення поняття «екстремізм» передбачає схильність до крайніх поглядів та засобів у досягненні цілей. І саме крайні методи екстремізму вказують на те, що він апріорі відкидає можливість компромісу, оскільки передбачає дії протилежні домовленостям як методам [2, c. 75].

На несумісність екстремізму з можливістю повноцінного забезпечення прав людини вказують і його фактичні наслідки: руйнування соціальних структур, зростання антисоціальних явищ, збіднення значної частини населення, економічна і соціальна криза, послаблення державної влади та дискримінацію її інститутів, занепад виконавчої дисципліни, загострення почуття пригнічення національної гідності тощо.

Це дає підстави стверджувати, що екстремізм призводить до звуження прав людини або ж — до фіктивного їх забезпечення.

Фактично, екстремізм є методом для домінування якогось з таких прав, що раніше в конкретному суспільстві принижувались, або не виконувались. Наприклад: права націй на самовизначення з одного боку і дотримання територіальної цілісності держави з іншого; протистояння свободи поведінки в ліберальних суспільствах із соціальною рівністю в так званих соціалістичних. При цьому, більшість з прав, що відстоюються екстремістськими організаціями, гарантовані міжнародними правовими актами, що, по суті, легітимує цю екстремістську організацію серед прихильників тих ідей, за які вона виступає. Для усунення цього, а відповідно — й зменшення рівня символічної підтримки для екстремістів, виникає необхідність змінити підходи щодо правового забезпечення прав та свобод людини. На сьогодні нагальним є не проста їх декларація в міжнародних чи національних нормативно-правових актах, а — встановлення чіткої ієрархії між ними. Однак, для цього необхідна воля низки міжнародних політичних гравців, на яку не варто сподіватись, бо вони самі зацікавлені в неоднозначних підходах до трактовки прав людини, їх дисгармонізації для легалізації власних екстремістських дій.

Крім того, власні особливості співвідношення екстремізму і прав людини має й українська політична система. Чинником, який гальмував, з одного боку, розширення прав людини, а з іншого — ескалацію політичного екстремізму була прорадянська бюрократія, закритий стан політичної еліти, захист ними переважно власних прав. Як наслідок, в українських громадян (в носіїв суверенітету) набув поширення політичних нігілізм та соціальна інертність [4, c. 29-30].

2. Питання протидії екстремістським проявам в Україні

Переважна більшість екстремістських проявів в Україні мали ознаки театральних дій, метою яких був лише зовнішній (символічний) ефект. Зокрема, під час акцій «Україна без Кучми» чи «Помаранчевої революції» в суспільній свідомості хоча й нарощувались очікування проявів екстремізму, однак, якщо не брати до уваги провокації, на практиці в широких масштабах їх не застосовували.

Тобто, на політичні процеси в Україні більшою мірою впливає не реальний, а символічний екстремізм, який застосовується для мобілізації електорату або дискредитації опонентів. Для суспільств, в яких відсутні або деформовані об’єднуючі принципи, це є дієвим засобом забезпечення доцентрових тенденцій. «Міф про екстремістів стоїть в ряду інших охоронних міфів, за допомогою яких у різні історичні періоди зберігається пильність і впевненість у правильності своїх дій і думок для величезного числа політиків, журналістів і господарок»5.

Свого часу, така загроза — тобто, міф про поширення екстремізму в Україні, сприяв мобілізації населення для реалізації права на самоствердження нації. Так, не зважаючи на підтримку в березні 1991 р. рішення про перебування України в оновленому Союзі РСР, в грудні того ж року, після путчу в Москві, переважна більшість населення підтримала проголошення незалежності.

В умовах стабільного суспільства, методи політичного екстремізму, вже виходячи з визначення, визнаються девіантним типом поведінки, тобто таким, що суперечить офіційно проголошеним чи тим, що практично склались суспільним цінностям. Але, слід враховувати й те, що норми, які регулюють діяльність суспільства, часто не відповідають новим викликам та потребам. І, зважаючи на обов’язковість їх виконання, вони можуть призвести до негативних соціальних наслідків6. Зважаючи на те що політична еліта в традиційних суспільствах має консервативний та замкнений характер, перед народом постає необхідність застосування всієї повноти своєї влади, в тому числі й використовуючи екстремістські методи [7, c. 331-332].

У чинній редакції Закону України «Про міліцію» не вказується, що міліція повинна виявляти екстремістські організації, брати їх на облік та проводити відповідну профілактичну роботу. За статтею 10 згаданого закону міліція зобов’язана забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок (п. 1), припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати провадження за ними (п. 5), проводити профілактичну роботу серед осіб, схильних до вчинення злочинів, здійснювати адміністративний нагляд за особами, щодо яких його встановлено, а також контроль за засудженими до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі [6, с. 38]. Слід доповнити відповідні положення щодо виявлення екстремістських організацій, проведення профілактичних заходів стосовно таких організацій та припинення екстремістських проявів.

Немає сумніву, що треба внести відповідні зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, тобто передбачити відповідальність за екстремістські дії та створення екстремістських організацій.

Ми розглядаємо дані явища перш за все як порушення, спрямоване проти громадського порядку та громадської безпеки, проте при проведенні екстремістських заходів може бути пошкоджене майно або постраждають люди, тому необхідні зміни і в Кримінальному кодексі України.

В організаційному плані доцільним буде вивчення досвіду органів внутрішніх справ Російської Федерації, де створено спеціальні підрозділи з метою боротьби з екстремістськими проявами. До таких підрозділів доцільно включити спеціальні аналітичні групи, які на основі аналізу та всебічної оцінки ситуації мають доповідати керівництву пропозиції щодо прийняття відповідних управлінських рішень щодо протидії екстремістським організаціям чи навіть їх ліквідацію.

В окремих країнах, наприклад у США, підготовлено спеціальні списки екстремістських організацій, і навіть перебування в складі таких організацій вже є правопорушенням.

З метою більш активної протидії екстремістським формуванням та підвищення рівня охорони громадського порядку та громадської безпеки пропонується:

• розробити систему норм, які регулюють поведінку суб’єктів ще на стадії формування умов екстремістських проявів (контроль за діяльністю організацій, які мають радикальні та екстремістські спрямування, особливо націоналістичними, релігійними та політичними);
• встановити певні рамки поведінки для членів таких організацій з метою недопущення порушень громадського порядку та громадської безпеки при проведенні різних масових заходів;
• встановити норми відповідальності осіб, які порушують права громадян при проведенні заходів екстремістського характеру;
• розробити систему норм, які мають регламентувати порядок застосування спеціальних сил і засобів у разі виникнення надзвичайних ситуацій, пов’язаних з екстремістськими проявами.

Є необхідність підготовки та прийняття відповідного закону «Про протидію екстремізму в Україні», до якого повинні ввійти всі перераховані вище правові норми та окремі організаційні заходи.

Проведення профілактичних заходів з метою недопущення проявів екстремізму та порушень громадського порядку і громадської безпеки вимагає розроблення державної програми, яка передбачала б участь всіх державних органів у її втіленні в життя. Особливою має стати роль і громадських організацій у зазначеному питанні.

З метою силового впливу на порушення громадського порядку та громадської безпеки, які відбуваються внаслідок дій екстремістських організацій, мабуть, є доцільним створення окремих спеціальних підрозділів, до яких би входили представники Служби безпеки України, МВС України та інших силових структур.

Особлива увага повинна приділятися засобам масової інформації, телебаченню та радіо, адже вплив засобів масової інформації на свідомість громадян є значним і правильно побудована діяльність силових структур разом з засобами масової інформації може знизити ризик виникнення масового безладу [6, c. 149-150].

Висновки

На сучасному етапі все більше поширюються в світі акції політичного екстремізму. Під політичним екстремізмом слід розуміти ідеологію і практику насильницького та протиправного досягнення політичних цілей.

Політичний екстремізм узяли на озброєння деякі політичні партії, рухи та окремі особи, сутність діяльності яких полягає у конфронтації з державними структурами, фактах непокори владі та здійснення на неї силового впливу. Політичний екстремізм нині – це певна система поглядів, форм і методів боротьби за владу.

Екстремізм може викликати такі негативні наслідки:

• руйнування соціальних структур;
• збіднення значної частини населення;
• економічну і соціальну кризу;
• послаблення державної влади та дискримінацію її інститутів;
• занепад виконавчої дисципліни;
• зростання антисоціальних явищ;
• загострення почуття пригнічення національної гідності тощо.

Саме тому з проявами екстремізму слід боротися ще на етапі їх зародження. Некомпетентність та недбале ставлення державної влади до зазначеної проблеми призводять до негативних (нерідко „кривавих”) наслідків. Це ми бачимо на прикладі Росії, владні структури якої зневажливо і зухвало поставилися до інтересів чеченського народу. Результат – нікому непотрібна, жорстока, напівпартизанська війна.

В концептуальному плані суть сучасного екстремізму (фундаменталізму) ваххабітського спрямування як релігійно-політичного вчення зводиться до:

• невід’ємність релігії та суспільства;
• відродження ісламу в первозданній чистоті, його очищення від нововведень;
• пріоритет ідеології та духу панісламізму;
• відродження халіфату;
• утвердження в усіх мусульманських країнах ісламського правління.

Необхідно відзначити ще одну обставину, яка відрізняє ваххабізм від „простого” фундаменталізму: якщо стратегічною метою є побудова суто ісламської держави  встановлення мирними або насильницькими методами суспільного устрою на принципах шаріату (в країнах, де переважає мусульманське населення), то остаточна мета — створення всесвітньої ісламської держави [7, c. 166].

Список використаної літератури

1. Володина Н. Особенности экстремизма на религиозной почве [Текст] / Н. Володина // Безопасность Евразии. — 2002. — № 3. — С. 591-596
2. Губенко О. В. Психологічні аспекти політичного екстремізму // Практична психологія та соціальна робота. — 2011. — № 5. — С. 74-80
3. Кашницький М.В. Тероризм — реальна загроза майбутньому України / М. Кашницький  // Віче. — 2007. — № 16. —  С. 11-13
4. Майоров В. Розмежування терористичної та екстреміської діяльності [Текст] / В. Майоров // Юридична Україна. — 2006. — № 11. — С. 27-34
5. Політичний екстремізм в системі прав і свобод людини і громадянина / Б.М. Петренко // Держава і право. — 2009. — Вип. 46. — С. 646-650
6. Расюк Е. Кримінологічні основи тероризму та релігійного екстремізму // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 148-152
7. Федулова В. В. Экстремизм как социально-политический феномен // Социально-гуманитарные знания. — 2011. — № 3. — С. 330-338
8. Філоненко С. Расизм. Виклик екстремістів / С. Філоненко // Віче. — 2008. — № 19. — С. 26-31
9. Швачко С. О важности преодоления экстремизма [Текст] / С. Швачко // Безопасность Евразии. — 2002. — № 2. — С. 397-400