Вступ.

1. Належність нобеліантів з економіки до провідних напрямів та шкіл СЕТ Заходу.

2. Значення монетарної концепції М.Фрідмена в стабілізації зайнятості населення.

3. Метод прогнозного економічного аналізу В.Леонтьєва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

За понад столітню історію існування Нобелівської премії виробився досить складний і водночас ефективний механізм висунення, добору і затвердження щорічних її лауреатів. У жовтні кожного року кваліфікованим експертам-професорам розсилають вiдповiднi форми, в яких їм пропонується назвати кандидатів на присудження премії та обґрунтувати свій вибір. Право висувати належить:

1) членам та іноземним членам Шведської королівської академії наук;

2) членам Преміального Комітету премії з економіки пам'яті Альфреда Нобеля;

3) економістам-лауреатам Нобелівської премії попередніх років;

4) ординарним професорам з економічних наук в університетах Швеції, Данії, Фінляндії, Ісландії та Норвегії;

5) завідуючим відповідних кафедр не менше шести університетів чи коледжів, відібраних на поточний рік Шведською королівською академією, маючи на увазі рівномірний розподіл між різними країнами та їх науковими центрами;

6) іншим ученим, від яких Шведська королівська академія вважатиме за потрібне отримати пропозиції.

1. Належність нобеліантів з економіки до провідних напрямів та шкіл СЕТ Заходу

Можна стверджувати, що економічна нобелелогія — це окремий розділ економічної теорії, що охоплює сучасні передові економічні розробки, концепції, проекти, ідеї.

Потужний інтелектуальний фундамент нашої планети закладається саме в процесі якнайвимогливішого відбору кандидатів на премію, їхніх винятково важливих досягнень у світовій науці. В основі цієї процедури лежить серйозне ставлення до досліджень усіх наукових шкіл та вчених, відсутність упередження про чиюсь неправоту.

Відомо, що тенденція до критичного осмислення набутого досвіду є характерною ознакою всякого зрілого суспільства, в тому числі й західного. Однак, у другій половині ХХ століття, із запровадженням Нобелівської премії з економіки, ця тенденція на Заході стала переважаючою. Фактично, було сформовано певний механізм "самовдосконалення" економіки суспільства. Головними конструкторами цього механізму були нобеліанти з їхніми оновленими теоріями і концепціями (неокласичний синтез, теорія конвергенції, нова економіка добробуту, монетаристська доктрина, теорія прийняття рішень, шведська модель суспільного розвитку, теорія "людського" капіталу, концепція "ефективної конкуренції", теорія раціональних очікувань та інші).

За всією строкатістю теоретичних розробок, а інколи і їхньою взаємовиключністю переважаюча тенденція полягала у пошуку шляхів еволюційного розвитку капіталізму — в доведенні необхідності економічної та соціальної рівноваги, регулюванні суспільних процесів на основі стабільного зростання виробництва, соціального компромісу, ідейного та політичного плюралізму. Не можна не помічати у науковому доробку нобелівських лауреатів прагматичний зміст, націленість на вирішення практичних питань, що постають перед суспільством. На такій концептуальній базі і з урахуванням їхніх практичних рекомендацій здійснювалася корекція регулюючих механізмів капіталістичної системи.

Звичайно, серйозною проблемою у забезпеченні тривалості цього процесу було визначення співвідношення та взаємозв'язку різних видів економічного регулювання. Дотримання його раціональності — підсумок узагальнення колосальної практики. З не зовсім далеких часів цьому сприяло, окрім всього іншого, радикальне оновлення технічної бази і методики збирання, обробітку та розповсюдження економічної інформації. До речі, саме за розвиток методики формального обробітку індивідуальних статистичних та економічних даних Д.МакФеддену і Дж.Хекмену у 2000 році було присуджено Нобелівську премію[3, c. 229-230].

Враховуючи все це, для формування нового економічного мислення важливим стає не тільки та частина економічної нобелелогії, що представляє суму закумульованої колосальної практики, досвіду і знань, але й та, що охоплює наявний у ній інструментарій реорганізації виробництва і суспільства.

Економічна нобелелогія — це методологія економічної теорії сьогодення. Саме освоєння цієї методології є одним із реальних шляхів підвищення ролі економічної історії та економічної теорії в системі економічних знань. Від швидкості та ефективності руху цим шляхом багато в чому залежить науково-практичний потенціал сучасного економічного мислення, зокрема, вирішення таких першочергових питань, як поглиблення теоретичних уявлень про особливості структурної перебудови економіки, удосконалення методології економічних досліджень, гнучкості податкової системи, регулювання грошової системи і т.п.

Більше того, сьогодні став сповна очевидним розрив між нагромадженими конкретними знаннями і теоретичним осмисленням нових методологічних підходів та наукових гіпотез, що висуваються нобеліантами. На мій погляд, аналіз даної системи відносин — ключ до розуміння тієї еволюції, яку зазнав капіталізм протягом другої половини ХХ століття. Така постановка проблеми вимагає не тільки ґрунтовно пояснити процеси, що відбуваються в економічній науці зараз, але й озброїти читача новим концептуальним баченням перспектив економічної теорії. Важливо відійти від шаблонів, що все ще побутують у значній частині спеціальної та навчальної літератури.

Економічна нобелелогія — це сучасний розділ теорії економіки. Вона є виявом універсальності економічної науки. Бо саме на перетинах, у місцях дотику різнобічних напрямів пошуку, різних галузей економічної науки досягнуто вагомі результати у дослідженнях нобеліантів. У ній закумульовано, як зазначалося вище, колосальну практику, досвід і знання.

Економічна нобелелогія стимулює інтеграцію економічної історії, історії та теорії економічного мислення, філософії господарства, наукового маркетингу тощо. Саме з нею у найближчому майбутньому буде пов'язане кардинальне оновлення економічної теорії та збагачення практики. З урахуванням цього, варто серйозно переосмислити ставлення до економічної думки Заходу. Багато цікавих ідей економістів, які там працюють ще не ввійшли в широкий науковий обіг.

Економічна нобелелогія — це інструментарій для реалізації економічної політики в сучасних умовах. Значущість її особливо проявляється зараз, коли багато країн знаходяться на різній стадії економічного розвитку, мають відмінні інституції, пріоритети і т.п. Це з одного боку. З іншого, — знання економічної нобелелогії сприяє синхронному узгодженню міжнародної фінансової поведінки. Як, до речі, це відбувається із запровадженням євро, забезпечуючи при цьому стабільність європейської валюти[11, c. 397-399].

2. Значення монетарної концепції М.Фрідмена в стабілізації зайнятості населення

У 50-х роках як консультант уряду США М. Фрідмен брав участь у реалізації плану Маршалла, який передбачав відновлення зруйнованої економіки Західної Європи. Він одним із перших виступив активним прибічником перегляду Бреттон-Вудської системи і введення плаваючих валютних курсів.

М. Фрідмен зробив спробу дослідити значення грошей, грошової маси і грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і неокейнсіанців основними важелями регулювання економіки були такі техніко-економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників основним засобом регулювання економіки є монетарна система. "Не через бюджетне, а через грошове регулювання слід розв'язувати економічні проблеми країни", — вважав Фрідмен. Але співвітчизник і опонент М. Фрідмена економіст Дж. Тобін не погодився з ідеєю монетаристів про те, що "гроші мають значення". Він підкреслював, що "тільки гроші мають значення". Не залишивши цього зауваження без уваги, М. Фрідмен у праці "Теоретичні основи грошового аналізу"(1970) написав: "я розглядаю вираз, який характеризує нашу позицію, що "гроші — єдине, що має значення для змінення номінального доходу", як деяке перебільшення, яке, проте, вірно характеризує спрямування наших висновків. Твердження, що "гроші — це єдине, що має значення", я вважаю перекрученням наших висновків".

Інфляція і нові явища післявоєнної економіки США (значні структурні зміни в економіці, коли зайнятість у сфері обслуговування перевищила 50 %) не вписувалися у спрощені схеми кейнсіанського мультиплікатора. Раніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійної ваги, а тому може не братись до уваги. На противагу таким уявленням щодо ролі грошей, М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє важливу, більше того, вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки "гроші всюди присутні і, якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму". На думку Фрідмена, саме зміни, які відбулися у грошовій сфері, завжди передували або пожвавленню, або падінню в інших сферах економіки. Проте, якщо зміни в номінальному доході — це лише наслідок змін у грошовій сфері, тоді причиною змін в економіці є грошова сфера, а дохід являє собою тільки наслідок, робить висновок Фрідмен. Ось чому в економічній політиці держави грошовому обігу належить перше місце, а бюджету — друге. Монетарна політика центральних банків, на думку Фрідмена, має ґрунтуватись не на величині процента на кредитний капітал, а на кількості грошей, що банки випускають в обіг. Фрідмен відрізняв кредитну політику від монетарної. На думку монетаристів, ні податкова, ні бюджетна політика не впливають на розмір сукупного номінального попиту, оскільки вони означають тільки перекачування доходу з одного сектору в інший на основі так званої політики витіснення[2, c. 165-167].

Державні видатки, на думку Фрідмена, змінюють тільки структуру попиту, не змінюючи загальної його величини. Номінальний попит зростає або зменшується не внаслідок державних видатків, а лише в результаті збільшення або зменшення кількості грошей в обігу. Економічні цикли, за твердженням Фрідмена, залежать від циклічних рухів кількості грошей в обігу.

Зміна кількості грошей в обігу, а отже, і зміна номінального попиту впливає і на динаміку цін. Таким чином, реальний попит не може бути ні зайвим, ні незадоволеним. Він завжди відповідає обсягу виробництва. За Кейнсом, якщо норма нагромадження при повній зайнятості перевищує величину інвестицій, то наслідком цього буде недостатній загальний попит, а отже — зростання безробіття. Якщо суспільство ставить за мету нагромаджувати надто багато, вважає М. Фрідмен, знижуються ціни, зростає купівельна спроможність грошей, а реальний попит залишається на попередньому рівні. Це дозволяє М. Фрідману зробити важливий висновок: такі величини, як виробництво, зайнятість, реальна заробітна плата, реальний процент на позиковий капітал і співвідношення між ними, залишаються постійними, а величина їх залежатиме насамперед від кількості грошей в обігу. Сталість грошей має виключне значення для нормального функціонування економіки.

У своїй інтерпретації кількісної теорії Фрідмен виходив з того, що попит кожного обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від придбання альтернативних активів. У випадку надлишку грошей їх намагаються використати для купівлі цінних паперів і отримання додаткових вигод.

На початку 60-х років М. Фрідмен очолив групу, яка виконувала дослідження ролі грошей у торгових циклах для Національного бюро економічних досліджень. Інтенсивна праця протягом майже 25 років втілилася у ряді фундаментальних праць з історії і теорії грошового обігу: "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960 років" (1963), написана Фрідменом у співавторстві зі спеціалістом у галузі історії економіки А. Шварц, "Монетарна статистика США" (1970) і, нарешті, "Тренди грошової маси у США і Сполученому Королівстві. їх відношення до доходу, ціни і ставок процента, 1867—1975" (1982).

У 60-х роках М. Фрідмен активно висувався на громадську роботу. У 1964 р. він був економічним радником ультраконсервативного губернатора Б. Голдуортера, у 1968 р. — Р. Ніксона, у 1980 р. — Р. Рейгана. У 1981 р. він стає членом Президентської ради з економічної політики, яка складалася із незалежних експертів. Фрідмен брав участь у розробці програм лібералістських економічних реформ в Ізраїлі, Чилі та інших країнах.

У 1967—1969 pp. M. Фрідмен займає почесну посаду президента Американської економічної асоціації. Доповідь "Роль монетарної політики" (1968), прочитана ним при вступі на цю посаду, стала однією із найпопулярніших його праць. Проте всесвітню відомість і популярність серед широкої громадськості М. Фрідмену принесла випущена у світ півмільйонним тиражем його книга "Капіталізм і свобода" (1962), яку він написав разом зі своєю дружиною Р. Фрідмен.

У жовтні 1976 р. Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки "За досягнення в галузі аналізу споживання, історії грошового обігу і розробки монетарної політики", а також за розкриття ним складності стабілізації політики[8, c. 221-223].

3. Метод прогнозного економічного аналізу В.Леонтьєва

Один з найвидатніших вчених-економістів сучасності, лауреат Нобелівської премії з економіки (1973), родоначальник теорії міжгалузевого аналізу економічних систем, радник багатьох урядів. Народився 5 серпня 1906 р. в Санкт-Петербурзі. Його батько — професор суспільних наук Петербурзького університету, мати — історик-мистецтвознавець, дід по батьку — великий промисловець, власник текстильних фабрик. Навчався в 1921 —1925 pp. в Петроградському університеті і успішно закінчив його. Продовжив освіту в Берлінському університеті. В 1928 р. отримав ступінь доктора філософії за дисертацію на тему "Економіка як кругообіг". З 1927 р. працював молодшим науковим співробітником Кільського інституту світової економіки. В 1928—1929 pp. В. Леонтьев — економічний радник уряду Китаю в м. Нанкіні. В 1931 р. емігрував до США, де викладав економіку в Гарвардському університеті. Серед його студентів були майбутні Нобелівські лауреати — П. Семюельсон, Р. Солоу. В 1946 р. створив Гарвардський економічний дослідницький центр, який очолював до 1973 р. В 1975—1986 pp. В. Леонтьев працював директором Інституту економічного аналізу при Нью-Йоркському університеті.

В 1970 р. В. В. Леонтьев був обраний президентом Американської економічної асоціації. Протягом 11 років очолював Економічне товариство при Гарвардському університеті. Перелік його титулів та нагород займає декілька сторінок. Леонтьев — почесний доктор більше десятка університетів, у тому числі Паризького (Сорбонна), Римського, Брюссельського, Лозаннського та ін. В 1988 р. був обраний іноземним членом Академії наук СРСР. Кавалер ордена Херувіма (Італія), ордена Почесного легіону (Франція), ордена "Сонце, що сходить" (Японія), Французького ордена мистецтва та літератури[7, c. 179-180].

Для наукової діяльності В. В. Леонтьева насамперед характерні поєднання глибини економічного мислення із застосуванням математики, оптимальне поєднання теоретичного аналізу і прикладних економічних розробок, системний підхід. Вихідні положення методології дослідження сформульовані вченим у широко відомій статті "Сліпе" теоретизування. Методологічна критика нео-Кембриджської школи" (1937).

Перша велика монографія В. В. Леонтьева "Структура американської економіки, 1919—1929 pp." (1941) принесла йому славу справжнього новатора в економічній науці. В 1951 р. вийшла друга монографія вченого "Структура американської економіки, 1919 —1939 pp.", а в 1953 р. — книга "Дослідження структури американської економіки". Обидві праці перекладені на кілька мов. Метод В. Леонтьева "затрати — випуск" отримав міжнародне визнання і широке використання у всьому світі. Міжгалузеві баланси економіки були побудовані в більш ніж 100 країнах світу. В процесі удосконалення і ускладнення моделі "затрати — випуск" був створений динамічний варіант системи, який враховував технічний прогрес, перебудову промисловості, зміну цінових пропорцій. Модель була переведена на гнучкі коефіцієнти.

Відомі фундаментальні праці В.В. Леонтьева з економічного моделювання: "Економіка затрат — випуску" (1966), "Новий погляд на економіку" (1967), "Економічна система в епоху перелому" (1976), двотомник "Економічні ессе: теорії, дослідження, факти, політика" (1966, 1977). Остання роботи перекладена багатьма мовами, в тому числі й російською (1990 p.).

Коло наукових інтересів В. Леонтьева надзвичайно широке: аналіз економічних теорій; методологія дослідження; математика в економіці; теорії грошей і цін; економічні цикли; ефективність концентрації виробництва; довгострокові сценарії світового розвитку та ін. В останнє десятиріччя вчений значну увагу приділяв розробці проблем трансформації командно-адміністративної економіки в ринкову[5, c. 87-88].

Висновки

В економічній науці тривалий час та у переважній більшості країн (і в Україні, зокрема) такої регулярності оновлення навчальних програм не спостерігалося. Ще й зараз кидається у вічі їхній значний консерватизм і закостенілість. Несучасними і нединамічними є знання ще значної кількості науково-педагогічних кадрів. Майже вся історія економічної думки — це не зростання реальних знань, а суцільне блукання у пітьмі. Положення, що склалося неможливо виправити, йдучи шляхом косметичних поправок до програм та підручників з історії економічних учень, економічної теорії, політичної економії. Для того щоб на ділі перетворити політичну економію перш за все у науку про економічну ефективність потрібно зробити її сприйнятливою до всього цінного, що створено світовою економічною думкою за останні півстоліття. Виходячи з цього, доцільно було б у вузах запровадити вивчення нового спецкурсу у курсі економічної теорії або історії економічних вчень — економічна нобелелогія.

Суть економічної нобелелогії полягає не тільки в увільненні від застійності та консерватизму попереднього періоду, виправленні допущених помилок, але й у подоланні історично обмежених рис суспільної організації, методів роботи та хиб, що зжили себе. Конструктивна сторона запропонованого трактування економічної нобелелогії розглядається не як щось заклякле, не здатне до змін, а як безупинний справжній рух через суперечності, в якому ще багато і не раз прийдеться доробляти і переробляти.

Формування економічної нобелелогії — це процес глибокого осмислення інтелектуального доробку нобеліантів. Це пізнання істини, яке проходить через спори, дискусії, творчий сумнів. У цьому пошуку істини нікому не забороняється викладати і тим більше чесно та свідомо переглядати свою позицію, навіть якщо на якомусь етапі хтось сповідував застарілі погляди. Тому навряд чи можуть бути оправданими претензії до тих учених, які прагнуть по-новому подивитися на ті чи інші проблеми економічної науки.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.