Характерною рисою сучасної економіки є динамічне зростання інноваційної активності. Така економіка пов’язана з виникненням та ідеєю якісного нового виробничого фактора, яким є інформація та знання.

Будучи високоефективним, новий виробничий фактор проникає у традиційні фактори виробництва, перетворює їх, істотно підвищуючи ефективність їх функціонування, одночасно оновлюючи виробничу систему на інноваційній основі. Тому життєздатність економіки визначається масштабами та якістю накопичення інновацій, а саме: нових ідей, технологій, продуктів, управлінських систем, які є результатом розвитку науки та інноваційної діяльності. На цій основі розвивається інноваційне підприємництво, що є використанням інтелектуальної власності в господарській діяльності на умовах її комерціалізації з метою отримання продукту.

Із розвитком ринкових відносин формується новий, суто економікофінансовий підхід до інтелектуальної власності, яка в умовах товарно-грошових відносин набуває ознак товару або капіталу. Активізація цього напряму є важливим фактором економічного зростання країни.

Економічна природа використання інтелектуальної власності в господарській діяльності (з економіко-фінансових позицій інноваційного підприємництва) проявляється через її комерціалізацію, яка виникає в умовах договірних відносин. А саме при використанні створеного інтелектуального продукту безпосередньо на самому підприємстві, де додаткова вартість (прибуток) складається з двох частин: з частини додаткової вартості, яка входить до складу інтелектуального капіталу, одержаного в чистому вигляді; з решти додаткової вартості, одержаної при реалізації продукції з використанням вже оновлених або вдосконалених засобів і предметів праці, найманої робочої сили, що є основою подальшого їх реінвестування. Саме на цій економічній основі й відбувається народження виробничої системи нового покоління, джерелом фінансування якої є додаткова вартість (прибуток), отримана підприємством у процесі комерціалізації інтелектуального продукту іншому підприємству (продаж технологій, способів виготовлення продукції тощо) або/та при використанні інтелектуального продукту безпосередньо на самому підприємстві при виробництві та продажу інноваційної продукції. Отримана додаткова вартість спрямовується на відновлення людського капіталу у вигляді заробітної плати та винагород, а також на відновлення інтелектуальних активів (нематеріальних активів), що є джерелом інноваційного конвеєра як нового явища в економіці інтенсивного типу розвитку. Безумовно, ще більше ускладнюється цей економічний механізм, якщо враховувати бухгалтерський та податковий облік, економіко-правові відносини між контрагентами ринку тощо. Саме з огляду на зазначений економічний механізм зупинимось на окремих економіко-правових проблемах (далі — проблема) забезпечення оцінки та обліку майнових прав інтелектуальної власності, які потребують прискіпливої уваги науковців-економістів та правників, враховуючи те, що оцінка й облік майнових прав є складовими механізму комерціалізації інтелектуальної власності в господарській діяльності суб’єктів господарювання.

Оцінка майна і майнових прав — це процес визначення їх вартості, який враховує такі етапи: 1) визначення мети і завдання оцінки; 2) складання плану та програми оцінки; 3) збір та аналіз інформації; 4) узагальнення;5) складання звіту.

За своєю сутністю об’єкти права інтелектуальної власності (ОПІВ) не мають уречевленої форми, тому їх вартість не визначається з використанням традиційних показників, які застосовуються при здійсненні оцінки матеріальних об’єктів. Світовий досвід показує, що питання адекватної ціни складне як у теоретичному, так і в практичному плані. Ймовірність та суб’єктивність у такій оцінці очевидна, що потребує залучення до розрахунку вартості інтелектуальних об’єктів більш удосконаленого методичного інструментарію (перша проблема).

При цьому слід зазначити, що розрахунки вартості ОПІВ здійснюються для певних цілей і не можуть бути використані для інших. З економіко-правових позицій методики оцінки вартості майнових прав інтелектуальної власності розробляються відповідно до об’єктів під конкретного замовника, оскільки потреба у такій оцінці виникає, як правило, у зв’язку з відчуженням виключних прав або не виключних прав. Оцінка вартості майнових прав інтелектуальної власності здійснюється з метою визначення грошового еквівалента переваг (вигод) від монопольного володіння майновими правами на об’єкт інтелектуальної власності з урахуванням найбільш ефективного їх використання для прийняття рішення щодо доцільності введення таких ОПІВ до господарського обігу.

При цьому оцінка вартості майнових прав інтелектуальної власності проводиться з дотриманням принципів корисності, попиту і пропонування, заміщення, очікування, граничної продуктивності внеску, найбільш ефективного використання, які знайшли своє розкриття сьогодні у Національному стандарті № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» [2]. Головним тут є проведення незалежної оцінки майнових прав, яка проведена суб’єктами оціночної діяльності — суб’єктами господарювання, які є зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб’єкта оціночної діяльності [1].

Державне та громадське регулювання оцінки майнових прав інтелектуальної власності сьогодні здійснюється завдяки Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [1] та затвердженим Кабінетом Міністрів України Національним стандартам № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» [2] і № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності» [3]. Зазначеними нормативними документами визначені правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, забезпечення створення незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб’єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання їх результатів. Слід зазначити, що оцінка майнових прав — це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою зазначеними нормативно-правовими актами [1]. Суб’єктами оціночної діяльності виступають не лише суб’єкти господарювання, що зареєстровані в установленому законодавством порядку, а й органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності у процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі [1].

Оцінка майнових прав проводиться на підставі договору між суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання та замовником оцінки або на підставі ухвали суду про призначення відповідної експертизи щодо оцінки майнових прав. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють оцінку майнових прав самостійно або на підставі наказу керівника.

Договір на проведення оцінки майнових прав укладається у письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім.

Розмір і порядок оплати робіт з оцінки майнових прав визначаються за домовленістю сторін або у випадках вибору суб’єкта оціночної діяльності на конкурсних засадах — за результатами конкурсу. Не допускається встановлення у договорі розміру оплати робіт як частки вартості майнових прав, що підлягають оцінці.

За результатами незалежної оцінки майнових прав складається звіт про оцінку майна, що містить висновки про вартість ОПІВ та підтверджує виконані процедури з оцінки майнових прав суб’єктом оціночної діяльності. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майнових прав, і скріплюється печаткою або підписом керівника суб’єкта оціночної діяльності. Акт оцінки майнових прав затверджується керівником органу державної влади або органу місцевого самоврядування.

При оцінці вартості ОПІВ беруться до уваги діючі охоронні документи (патенти, свідоцтва тощо) та ліцензійні договори (контракти) з урахуванням додатків до них, в яких визначена вартість об’єктів нематеріальних активів та розмір винагороди.

Зазначимо, що при здійсненні розрахунків вартості ОПІВ світова практика напрацювала низку загальних теоретичних підходів (методик), до яких належить доходний, витратний та ринковий методи, які мають багато різновидів (метод прямої капіталізації продуктів, метод непрямої капіталізації (дисконтування) прибутків; метод роялті (звільнення від роялті); метод первісних витрат; метод вартості заміщення; метод вартості відтворення; метод порівняльного аналізу продажу тощо) [3].

Кожний підхід має свої методи та методологію застосування. Наведені методи оцінки вартості майнових прав з економіко-правових позицій залежать від природи походження ОПІВ та завдань, які вирішує продавець, виходячи зі своєї стратегії та тактики на ринку (друга проблема). Тут слід врахувати «унікальність» самого ОПІВ як товару, який пов’язаний залежністю вартості ОПІВ з особливостями об’єкта, до якого пристосовується (прив’язується) ОПІВ (впровадження, використання). Вибір методів оцінки вартості ОПІВ пов’язаний з механізмом формування ціни (вартості) ОПІВ. Ставши товаром, ОПІВ набуває не тільки ознаки, властивої товару на ринку, а і правове поле впливу в процесі купівлі-продажу. При цьому слід враховувати, що вартість ОПІВ не може дробитися на окремі частки ОПІВ, тому що це цілісний об’єкт необоротних активів на відміну від окремих матеріальних активів, які надходять дискретно залежно від виробничого циклу. Потребують сьогодні подальшого розвитку та визначення методичні підходи до оцінки вартості конкретних ОПІВ. Не завжди прозорими є підходи до оцінки вартості таких видів ОПІВ, як право на сорти рослин, породи тварин, право на торговельну марку, право на географічне позначення, право на комерційну таємницю, право на раціоналізаторські пропозиції тощо. Наукового обґрунтування потребують напрацювання ймовірних оціночних шкал — коефіцієнтів новизни техніки, способів, процесів за відповідними ознаками розробки та ін.

Якщо ОПІВ розповсюджується на умовах ліцензійного договору(ів), то оцінка вартості ще більше ускладнюється, тому що на конкретних підприємствах один і той самий ОПІВ може мати відмінності при застосуванні та різну ефективність, що впливає на ціноутворюючі фактори (третя проблема). При оцінці вартості ОПІВ за ліцензійними договорами потребує більш чіткого правового визначення питання, що є ліцензія як об’єкт нематеріальних активів, який амортизується, або ліцензійний договір, за яким вартість паушального платежу прирівнюється до вартості ліцензії. Правового визначення потребує також придбання за рахунок бюджетних коштів ОПІВ за ліцензійними договорами з використанням тендерної процедури, коли ще не відомі результати використання ОПІВ (четверта проблема). Ці складові комерціалізації ОПІВ за ліцензійними договорами, у зв’язку з їх невизначеністю, обмежують господарську ініціативу та впливають на формування ціноутворюючих факторів контрагентів ринку. При цьому слід врахувати, що ціна покупця має відповідні обмеження, які пов’язані з загальними витратами і ціною інноваційної продукції, яка продається на ринку (п’ята проблема). Якщо в ціні продавця фактор впливу вартості інноваційної продукції при застосуванні ОПІВ побічно враховується, то в ціні покупця ОПІВ цей фактор може бути домінуючим.

Складність проблеми щодо оцінки ОПІВ ще і в тому, що як оцінники від замовників ОПІВ, так оцінники від продавця повинні знайти остаточну ціну угоди, яка в ціні (вартості) враховує інтереси партнерів. У цьому випадку партнери можуть керуватися ринковою базовою оцінкою, тобто ціною на види ОПІВ. На практиці здебільшого такого аналізу не існує, бо ОПІВ частіше має індивідуальні особливості, які не є загальними для їх відповідної групи. У цьому випадку йдеться про теоретичну вартість (ціну), яка підкріплюється відповідними варіантними розрахунками, які потребують високої кваліфікації оцінювача. Пристосування до умов замовника, за відсутності аналітичної проробки ціноутворюючих факторів, призводить до теоретичного варіанту визначення вартості (ціни) ОПІВ, що частіше значно відхиляється від фактичної ціни ОПІВ за результатами ринкового продажу саме інноваційної продукції, яка створена з використанням цього ОПІВ.

Значно ускладнюється процес оцінки вартості майнових прав на технологію(ї) як цілісного(их) товару(ів) на ринку (шоста проблема). При цьому слід враховувати види технологій, які можуть класифікуватись за ознаками на: базові технології, які утворюють основу відповідного набору технологій (несучу) конструкцію; нові технології, які принципово відмінні від попередньої системи виробництва продукції, виконання робіт чи надання послуг, яка докорінно змінює процес виробництва, якість продукту, ефективність затрат [4, 163], або передові виробничі технології, засновані на мікроелектроніці або керовані за допомогою комп’ютера і які використовуються для проектування, виробництва або обробки продукції з метою забезпечення більш високого рівня її функціональних і споживчих властивостей, а також принципово нові технології як такі, що не мають аналогів (вітчизняних та/або закордонних) за ознаками новизни, створені вперше, мають якісно нові характеристики, що відповідають вимогам сучасного рівня чи перевершують його. Вони повинні ґрунтуватися на піонерських або високо результативних винаходах [5]. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» [6] технологія — це результат інтелектуальної діяльності, сукупність систематизованих наукових знань, технічних, організаційних та інших рішень про перелік, строк, порядок та послідовність виконання операцій, процесу виробництва та/або реалізації й зберігання продукції, надання послуг. При здійсненні комерціалізації різновидів технологій (трансферу технологій) на умовах договорів, до яких віднесено відповідно до ст. 17 означеного Закону України договори: про поставку промислової технології; технічно-промислової кооперації; про надання технічних послуг; інжинірингу; про створення спільних підприємств; про надання в оренду або лізинг складових технологій, обладнання; комерційної концесії (франчайзингу), — виникає потреба визначення (оцінки) вартості майнових прав на технології, що є складною і в методичному плані дискусійною проблемою, яка ще недостатньо досліджена з економіко-правових позицій. Ряд вчених вважає, що технології — це сукупність майнових прав на ОПІВ, інші — розглядають право на технології як цілісний майновий комплекс, який враховує не тільки ОПІВ, а й організаційні рішення, послідовність здійснення операцій та виробничу інфраструктуру.

З оцінкою вартості ОПІВ пов’язують визначення розміру винагороди їх творцям за використання майнових прав інтелектуальної власності (паушального платежу, роялті, авторських) з урахуванням обмежувальних факторів формування механізму ціни ОПІВ та податкового законодавства (сьома проблема). Зазначимо, що в Україні практично не виплачується винагорода від використання ОПІВ у господарській або іншій діяльності, при наданні відповідних послуг, за допомогою якої стимулюється праця науковців, конструкторів, винахідників та інших спеціалістів, які створюють, упроваджують та використовують ОПІВ. Практика матеріальної, правової та суспільної підтримки творчої діяльності є надійною основою збереження інтелектуальної еліти країни, головною складовою інноваційно- трансформаційних змін в економіці України, а також важливим кроком у напрямі подолання стереотипів недооцінки авторського вкладу при створенні нематеріальних активів.

Винагорода за ліцензійним договором за вибором сторін може бути встановлена у вигляді фінансованої грошової суми (паушальний платіж, який не пов’язаний у часі), періодичних платежів (роялті) чи їх поєднання (комбінованих платежів). Розмір винагороди визначається за відповідними методичними підходами в абсолютній грошовій сумі на одиницю виробленої (випущеної) інноваційної продукції (товарів, робіт, послуг) на основі майнових прав інтелектуальної власності. За базу роялті приймаються як вартісні, так і натуральні показники. Ставка роялті розглядається як частка бази роялті, тобто не вся виручка від реалізації, обсяг виробленої чи реалізованої ліцензійної продукції в натуральному вираженні, не весь дохід (прибуток) від реалізації ліцензійної продукції. Ліцензійна винагорода визначається у грошовому вимірі. Тут слід застерегти контрагентів ринку (ліцензійного договору), що роялті не може бути загальним прибутком підприємства (установи) або визначеним у процентному відношенні до загального прибутку (товарів, робіт, послуг), оскільки розмір роялті значно коливатиметься у зв’язку із залежністю від кон’юнктури цін на ринку, а також від результатів відповідної господарської діяльності. До зазначених факторів жодного відношення не має використання нових технічних рішень, способів, нових видів продукції тощо, які пов’язані зі зниженням собівартості за окремими статтями витрат порівняно до і після їх упровадження. Роялті виступає фіксованою, абсолютною у грошовому вимірі величиною. Сумарне роялті залежить від обсягів (кількості) виробленої (випущеної) продукції (товарів, робіт, послуг).

Розмір роялті може змінюватись у випадку, коли змінюється ринкова ситуація господарювання. У таких випадках знову здійснюється незалежна оцінка майнових прав інтелектуальної власності, переданих за умов ліцензійного договору, яка враховує нову ситуацію, відмінну від попередньої.

Досить складною є оцінка вартості майнових прав інтелектуальної власності, яка пов’язана з визначенням розміру збитків від порушення майнових прав, втраченої вигоди від продажу контрафактної інноваційної продукції тощо (восьма проблема). Невизначеними та дискусійними залишаються правові та економічні підходи до визначення понять та трактування стосовно «майнової шкоди», «втраченої вигоди», «збитків», «моральної шкоди» тощо та до методичних підходів стосовно визначення розмірів збитків і майнової та моральної шкоди від порушення майнових прав інтелектуальної власності, що ускладнює роботу судових експертів з економіки інтелектуальної власності та при визначенні рівня кримінальної відповідальності, які потребують доказовості за даними бухгалтерського обліку, фінансової звітності, статистичних та інших документів.

Конкретне використання інновацій у вигляді ОПІВ здійснюється безпосередньо на підприємствах та організаціях різної правової форми власності. Саме на цьому рівні оформлюються майнові права на інтелектуальну власність, здійснюються заходи, пов’язані з охороною прав інтелектуальної власності у встановленому чинним законодавством України порядку.

З прийняттям Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні [7] та на основі національних Положень (стандартів) бухгалтерського обліку (П(с)БО) облік ОПІВ охоплює систему управлінського і фінансового обліку залежно від господарських операцій. ОПІВ придбаваються, передаються, реалізуються на підставі договору між власниками (фізичними — авторами, юридичними особами) і покупцями. Передумовою визначення діяльності придбання та використання ОПІВ є розрахунки бізнес-плану, створення, придбання та впровадження інноваційної продукції на умовах інноваційного підприємництва, визначення економічної вигоди або потенціалу ефективності використання окремих видів ОПІВ. На підставі прийнятої облікової політики, що відтворюється в наказі, який є довгостроковим наказом керівника підприємства, та відповідно до вимог П(с)БО здійснюється бухгалтерський облік ОПІВ у складі нематеріальних активів в якості окремих інвентарних об’єктів, які відповідають певним ознакам визнання об’єкта бухгалтерського обліку та фінансової звітності. Для оприбуткування будь-якого ОПІВ на підприємстві та в організації використовуються Типові форми первинного обліку об’єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів, затверджені наказом Мінфіну України від 21 листопада 2004 р. № 732 [9]. При зарахуванні на баланс ОПІВ у складі нематеріальних активів підприємства та організації їх вартість дорівнює первісній вартості.

Не зупиняючись на деталях бухгалтерського обліку, звернімо увагу на окремі економіко-правові проблеми, які виникають на межі оціночної та бухгалтерської діяльності.

Потребує зняття обмежень питання стосовно визначення первісної вартості ОПІВ, створених безпосередньо на підприємстві та організації, де неможливо визначити витрати, оскільки відсутні відомості про початок розробки (створення) ОПІВ та віднесені на їх створення відповідні прямі й непрямі витрати (дев’ята проблема). Обмеження встановлено п. 17 П(с)БО 8 «Нематеріальні активи» [8]. У такому випадку можна було б використати для оцінки створених ОПІВ справедливу вартість, що є згідно з п. 4 П(с)БО 19 «Об’єднання підприємств» [10] сумою, за якою може бути здійснений обмін активу, або оплата зобов’язання в результаті операцій між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами. Згідно з Національним стандартом № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» (п. 3) ринкова вартість — вартість, за яку можливе відчуження об’єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між покупцем та продавцем, після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без примусу.

Із зазначених визначень виникає потреба з’ясувати тотожність понять «справедлива вартість» та «ринкова вартість». Мабуть, ключові поняття щодо «обміну активу» при визначенні справедливої вартості й «можливе відчуження» при визначенні ринкової вартості не є тотожним за своїм економічним змістом. Це призводить до правової колізії, а саме в бухгалтерському обліку оцінка вартості ОПІВ за ринковою вартістю, яка визначена незалежним оцінювачем, не є тотожною справедливій вартості, яка по суті відповідає принципу бухгалтерського обліку та фінансової звітності стосовно історичної (фактичної) собівартості, де пріоритетною є оцінка активів підприємства, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання (ст. 4 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»). Ось чому представники бухгалтерської сфери не сприймають нормативні акти щодо оцінки ринкової вартості. Хоча за формальною ознакою справедлива вартість за суто ринковим змістом прирівнюється до ринкової вартості. А методики визначення справедливої вартості для цілей бухгалтерського обліку у П(с)БО немає. Тому без оцінювачів тут обійтись неможливо.

У системі бухгалтерського обліку правового регулювання потребує змішана форма власності на інтелектуальний продукт, коли власниками виступають одночасно фізичні та юридичні особи у відповідному співвідношенні вартості ОПІВ, і таку власність треба прийняти на баланс підприємств для введення її у господарський обіг (десята проблема). Якщо охоронними документами засвідчується змішана форма власності, то таку форму власності не сприймає бухгалтерський облік, оскільки ОПІВ є цілісний об’єкт бухгалтерського обліку і принаймні та за наявності двох власників на цей ОПІВ у складі нематеріальних активів вона в обліку не оприбутковується. У цьому випадку, щоб залишити одного власника ОПІВ, потрібно здійснити процедуру відчуження частки власності ОПІВ одному з власників, який здійснюватиме впровадження ОПІВ у господарський обіг.

Це той випадок, коли службові винаходи зі змішаною формою власності вже починають домінувати під впливом міністерств-замовників, а також створених за рахунок бюджетних коштів. Ключовим моментом, який дає змогу залучити весь науково- технічний потенціал країни до інноваційного процесу, є удосконалення системи винагороди всіх учасників цього процесу від фундаментальних ідей та досліджень, через галузеві впровадження, до виробництва інноваційної продукції та надання послуг.

При цьому монопольне ставлення державних установ і нехтування ними змішаної форми власності на ОПІВ призводить до втрати стимулюючих винахідницьких або науково-творчих результатів, які в умовах «бідності» бюджету жодним чином не стимулюють розробників творів до інновацій на користь замовників. Тут напрошується визначення державного паритету у відносинах між фізичними та юридичними особами або визнання відповідного співвідношення в обмін на отримання частки продукту від використання інновацій, або частки в корпоративних правах тощо.

Отже, окреслені окремі економіко-правові проблеми забезпечення оцінки та бухгалтерського обліку майнових прав інтелектуальної власності свідчать про їх актуальність. Автор сподівається на їх розгляд з різних точок зору та вирішення, що сприятиме подальшому удосконаленню механізму комерціалізації ОПІВ у господарській діяльності суб’єктів господарювання. Це буде сприяти прискоренню інноваційної діяльності в економіці України з урахуванням системи стимулювання насамперед творців інновацій, їх авторів.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. № 2658-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 47. — Ст. 251.
2. Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. № 1440 // Урядовий кур’єр. — 2003. — № 193. — 15 жовт.
3. Національний стандарт № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2007 р. № 1185 // Урядовий кур’єр. — 2007. — № 191. — 17 жовт.
4. Заболоцький Б. Ф. Економіка й організація інноваційної діяльності : навч. посіб. — Л., 2000. — 2007. — 456 с.
5. Денисюк В. А. Формування механізмів реєстрації й залучення в господарський оборот передових виробничих технологій // Науково-технічна інформація. — 2008. — № 1. — С. 15.
6. Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 14 вересня 2006 р. № 143-V // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 45. — Ст. 434.
7. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-XIV // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 40. — Ст. 365.
8. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 18 жовтня 1999 р. № 242 // Офіційний вісник України. — 1999. — № 44. — С. 229.
9. Наказ Міністерства фінансів України «Про затвердження типових форм первинного обліку об’єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів» від 22 листопада 2004 р. № 732 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 50. — С. 247.
10. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 19 «Об’єднання підприємств», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 7 липня 1999 р. № 163 // Офіційний вісник України. — 1999. — № 30. — С. 205.