Дисципліна «Менеджмент».

1. Предмет науки менеджмент, його завдання та сучасні особливості

2. Основні категорії менеджменту.

3. Наукові принципи менеджменту.

4. Поняття і класифікація функцій менеджменту

5. Сутність і класифікація методів менеджменту.

6. Поділ та особливості управлінської праці і види менеджменту.

7. Організація, її функції та види як суб'єкта управління.

8. Поняття та загальні особливості організації структури управління

9. Лінійна, функціональна та лінійно-функціональна структури управління організацією..

10. Дивізіональна, матрична та інші сучасні структури управління ринкового типу.

11.Характеристика сучасної моделі менеджера.

12.Управлінські ролі менеджерів та їх складові елементи.

13.Характеристика кваліфікаційних груп менеджерів та вимоги до них

14.Особливості діяльності менеджера в галузі культури і мистецтв.

15.Суть управлінської інформації, її особливості та значення в діяльності менеджера.

16. Демократичний; авторитарний, ліберальний стиль керівництва.

17. Поняття, роль та види комунікації у системі управління, комунікативність менеджера.

18.Внутрішнє та зовнішнє середовище організації, його характеристика

19.Соціальна відповідальність та етичні норми поведінки керівника.

20.Особливості діяльності менеджера за ринкових умов.

21.Управління конфліктами в організації. Наслідки конфліктів.

22.Типи виробничих конфліктів та їх загальна характеристика.

23.Фази розвитку конфліктів, їх подолання та запобігання виникнення в організаціях.

24.Самооцінка менеджера, організація і аналіз використання ним робочого часу

25. Праця з документами та офіційна переписка менеджера.

26.Культура управлінської праці, її основні елементи та їх характеристика

27.Імідж керівника та його складові

28.Предмет, завдання та особливості сучасного менеджменту.

29.Типи виробничих конфліктів та їх загальна характеристика.

30.Види і функції менеджменту.

Дисципліна «Операційний менеджмент».

1. Зміст та основні завдання операційного менеджменту.

2. Поняття операційної діяльності підприємства.

3. Складові частини операційної системи.

4. Сутність та етапи розробки операційної стратегії

5. Життєвий цикл операційного процесу.

6. Контроль якості сировини, матеріалів, товарів та послуг.

7. Стратегічне, тактичне планування операцій.

8. Система управління «точно в термін».

9. Організаційне забезпечення якості

10.Показники результативності функціонування операційних систем.

11. Зовнішнє середовище організації та його врахування в управління

12.Внутрішнє середовище організації. Його характеристика.

13. Обов'язки операційного менеджменту.

14.Поняття «операції», виробництво, їх взаємозв'язок та розбіжність

15.Відмінності між менеджером та підприємцем.

16.Управління запасами.

Дисципліна «Організація праці сучасного менеджери».

1. Сутність і значення наукової організації праці сучасного менеджера

2. Основні принципи наукової організації праці менеджера.

3. Головні напрямки наукової організації праці менеджера.

4. Підготовка і проведення ділових зустрічей та переговори, їх функції

5. Проектування складу структурних одиниць на підприємстві

6. Час як ресурс у плануванні особистої роботи менеджера.

7. Особливості і правила ведення телефонних розмов з керівником.

8. Нормування управління праці

9. Цільове планування роботи менеджера.

10.Організаційні принципи розпорядку для менеджера.

11. Засоби планування особистої роботи керівника.

12. Естетика праці менеджера.

13. Вимоги до праці менеджера.

14. Вимоги до організації робочого місця керівника.

Дисципліна «Управління персоналом».

1. Функції управління кадрами.

2. Принципи управління кадрами та їх зміст.

3. Кадри підприємств, їх класифікація та структура.

4. Професійно кваліфікаційні вимоги до персоналу.

5. Функції кадрових служб в ринкових умовах.

6. Функціональний розподіл обов'язків. Посадова інструкція.

7. Організація роботи з кадрами на підприємстві

8. Особливості підбору кадрів в ринкових умовах.

9. Організація роботи з кадрами на підприємстві

10.Атестація керівних кадрів.

11.Плинність кадрів, причини та шляхи подолання.

12. Основні теорії мотивації.

13.Практика проведення ділових нарад менеджером.

14.Шляхи підвищення кваліфікації персоналу.

Дисципліна «Основи зовнішньоекономічної діяльності».

1. Сутність ЗЕД..

2. Сутність експорту. Особливості експорту сучасної України.

3. Сутність імпорту. Особливості імпорту сучасної України.

4. Сутність демпінгу. Антидемпінгові заходи.

5. Характеристика ЗЕД України за роки незалежності

6. Основні види зовнішньоекономічної стратегії України і їх вплив на ефективність ЗЕД..

7. Сучасні організаційні структури у зовнішній торгівл

8. Форми зовнішньоекономічної діяльності підприємств.

9. Умови зовнішньої торгівлі комплектним устаткуванням та форми угод на його поставку.

10. Міжнародна валютна система та етапи її розвитку.

11. Зовнішньоекономічні угоди із закупівлі-продажу товарів у матеріально-речовій формі

12.Зовнішньоекономічні угоди із закупівлі-продажу науково-технічних знань і послуг.

13.Комерційні угоди по реалізації міжнародного виробничого і науково-технічного співробітництва.

14.Оцінка експортного потенціалу (потреби в Імпорті)

15.Вибір стратегії розвитку підприємства.

16.Основні показники зовнішньоекономічної діяльності.

11.Міжнародна міграція робочої сили та її ознаки.

Дисципліна «Основи економічної теорії».

1. Предмет економічної теорії та її функції

2. Економічні закони розвитку суспільства. Практичне значення їх пізнання

3. Суть та зміст відносин власності

4. Механізм реалізації відносин власності

5. Виробництво та його фактори. Ефективність використання факторів виробництва.

6. Товарне виробництво. Категорії і закони товарного виробництва.

7. Гроші: їх сутність і функції.

8. Інфляція: її суть, причини виникнення, шляхи подолання.

9. Ринок капіталу і умови його функціонування. Особливості його становлення в Україні

10.Основні напрями ринкового реформування економіки в Україні

11. Ринковий попит та фактори, що його визначають. Закон попиту.

12.Ринкова пропозиція та її детермінанти. Закон пропозиції

13.Ціна як економічна категорія. Ціна в ринковій економіці

14.Конкуренція: форми, методи. Шляхи подолання монополізму в економіці

15.Заробітна плата в умовах ринкової економіки. Основні форми заробітної плати.

16. Прибуток в умовах ринку та фактори, що його визначають.

17.Макроекономічнї показники розвитку національної економіки.

18. Державний бюджет, його суть та структурні елементи.

19.Зайнятість та безробіття. Державна політика регулювання зайнятості в Україні

20.Кредитно-грошові відносини у суспільстві

21.Особливості податкової системи в Україні. Види податків.

22.Банківська система, її роль у суспільстві. Структура банківської системи в Україні

23.Світове господарство та особливості його розвитку на сучасному етапі. Україна у світовому господарстві

24.Основні види зовнішньоекономічних відносин.

25.Структура та еволюція міжнародної валютної системи.

26.Міграція робочої сили: причини, наслідки.

27.Інтеграційні процеси в сучасній світовій економіці

28.Бюджетна політика держави.

29.Основи зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Дисципліна «Економіка підприємства».

1. Підприємство як основна ланка народного господарства.

2. Види підприємств, їх характеристика.

3. Порядок створення підприємства, фірми.

4. Основні виробничі фонди, їх структура.

5. Показники використання основних виробничих фондів.

6. Оборотні фонди підприємства, їх структура га показники.

7. Основні напрямки ефективного використання матеріальних ресурсів

8. Шляхи економії матеріальних ресурсів.

9. Науково-технічний прогрес та інноваційні процеси.

10.Бізнес-план, його призначення.

11. Структура бізнес-плану та характеристика розділів.

12.Наукова організація праці сутність та завдання.

13.Витрати на виробництво промислової продукції і шляхи її зменшення

14.Прибуток, порядок формування та використання.

15.Тарифна система, її елементи.

16. Фінансовий план підприємства, його структура і показники.

17.Шляхи зниження собівартості продукції. Собівартість та її складові

18.Обігові кошти підприємства, їх призначення та структура.

19.Шляху прискорення обігу оборотних коштів підприємства.

20.Продуктивність праці на підприємстві, показники та чинники впливу

21 Банкрутство, його сутність, причини, наслідки.

22.Резерви зростання продуктивності праці на підприємстві

23.Рентабельність її види, методи розрахунку.

24.Основні заходи підприємства для підвищення якості продукції та виходи на світовий ринок.

25.Стандартизація і сертифікація продукції в сучасних умовах.

26.Оподаткування доходів підприємств.

Дисципліна «Маркетинг».

1. Організація маркетингової діяльності на підприємстві.

2. Управління маркетингом на підприємстві.

3. Політика ціноутворення.

4. Стратегічне маркетингове планування.

5. Рекламна діяльність як складова маркетингу на підприємстві

6. Роль оптової торгівлі у розвитку маркетингу.

7. Персональний продаж як ефективний засіб задоволення потреб споживачв

8. Системи маркетингової інформації

9. Характеристика маркетингової політики на фазі утримання товару на ринку

10.Характеристика маркетингової політики на фазі видалення з ринку

11.Характеристика маркетингової політики на фазі впровадження товару на ринок.

12.Роль роздрібної торгівлі у розвитку маркетингу.

13.Методи оцінки, параметри та показники конкурентоспроможності продукції

14.Сегменгація ринку підприємства і позиціонізму товару на ньому.

15.Поняття та класифікацій інформації в маркетингу.

16.Товар в системі маркетингу.

17.Особливості некомерційного маркетингу.

18.Функція оптової торгівлі

19.Життєвий цикл товару.

20. 3міст та основні принципи маркетингової діяльності

21.Контроль в системі маркетингу.

22.Формування ціни на продукцію та послуги. Види цін.

23.Методи стимулювання продажу товарів, послуг.

Дисципліна «Економіка галузей СКС».

1. Соціально-культурний комплекс, його роль в економіці України.

2. Напрямки і характер розвитку СКС в сучасних умовах.

3. Матеріально-технічна база галузей СКС..

4. Зміст та класифікація витрат в галузях СКС (на прикладі окремого закладу – заклади освіти)

5. Соціально-культурна ситуація в Україні, її основні тенденції

6. Характеристика продуктів культури і мистецтв.

7. Фінансові кошти закладів культури і мистецтв.

8. Планування та прогнозування діяльності державних і недержаних підприємств і закладів СКС.

9. Економічна ефективність закладів культури, шоу-бізнесу.

Список використаної літератури.

Дисципліна «Менеджмент»

1. Предмет науки менеджмент, його завдання та сучасні особливості

Теоретичним фундаментом наукового управління сучасним виробництвом є економічна теорія, яка вивчає різні системи виробничих відносин.

Визначаючи предмет науки управління, необхідно виходити із суті праці менеджера-управлінця, результатів його діяльності.

Відомо, що кінцевим результатом роботи менеджера є прийняття рішень. Часто вони приймаються в умовах впливу значної кількості факторів внутрішнього та зовнішнього характеру, тому менеджер повинен володіти знаннями в галузі організації виробництва, підприємництва, мікро- та макроекономіки, комерційної діяльності, фінансово-кредитної, соціальної політики. Він повинен знати статистику, теорію ймовірностей, лінійного програмування і багато інших дисциплін. Природно, що для ефективного рішення вимагається склад дисциплін, які охоплюють всі сторони практики управління.

Кінцевою ціллю менеджменту є забезпечення прибутковості, або дохідності в діяльності фірми шляхом раціональної організації виробничого процесу.

Ситуація на ринку, як відомо, постійно змінюється. Проходять зміни в становищі на ринку конкурентів, в умовах і формах фінансування. Звідси постійна наявність ризику. Ціллю менеджменту в цих умовах є постійне подолання ризику або ризикових ситуацій не тільки в теперішньому, а й в майбутньому, для чого необхідно мати певні резервні грошові засоби і надання менеджерам певного ступеня свободи і самостійності в господарській діяльності з метою швидкого реагування і адаптації до умов, що змінюються.

Найважливішим завданням менеджменту є організація виробництва товарів і послуг з урахуванням потреб споживачів, забезпечення рентабельності діяльності підприємства і його стабільного становища на ринку.

У зв'язку з цим — завдання менеджменту це:

забезпечення автоматизації виробництва і перехід до використання робітників, які мають високу кваліфікацію;

стимулювання роботи працівників фірми шляхом створення для них кращих умов праці та встановлення більш високої заробітної плати;

— постійний контроль за ефективністю діяльності фірми, координація всіх підрозділів фірми;

— постійний пошук і освоєння нових ринків.

До завдань, які вирішуються в менеджменті, також відносять.

визначення конкретних цілей розвитку фірми;

виявлення пріоритетності цілей, їх черговості та послідовності вирішення;

розробка стратегії розвитку фірми, господарських завдань і шляхів їх вирішення;

— розробка системи заходів для вирішення проблем, що плануються на різні часові періоди;

визначення необхідних ресурсів і джерел їх покриття;

встановлення контролю за виконанням поставлених завдань.

2. Основні категорії менеджменту

Категорії менеджменту — найбільш загальні й фундаментальні поняття, що відбивають істотні загальні властивості й стійкі відносини (зв'язку) у процесах і структурі керування організацією. До числа основних категорій менеджменту варто віднести:

• поняття й сутність менеджменту;
• види менеджменту;
• об'єкти й суб'єкти менеджменту;
• функції менеджменту;
• ієрархія менеджменту;
• організаційна структура і схема керування;
• принципи менеджменту;
• методи менеджменту;
• стиль керівництва.

3. Наукові принципи менеджменту

Основоположний та головний принцип менеджменту є — забезпечення прибутковості бізнесу, процвітання підприємництва та максимум добробуту персоналу фірми.

Відомо, що принципи раціонального управління були сформульованими основоположниками наукового менеджменту — Ф. Тейлором, Г. Емерсоном, А. Файолем.

Центром вчення Тейлора стали чотири принципи управління індивідуальною працею працівника:

— науковий підхід до виконання кожного елемента роботи;

— науковий підхід до підбору, навчання і тренування робітника;

— кооперація з робітниками;

— розподіл відповідальності за результати праці між менеджерами і працівниками.

Однак головними принципами менеджменту є чотирнадцять принципів Анрі Файоля:

1. Поділ праці — спеціалізація робіт за рахунок скорочення кількості цілей, на які має спрямовувати свою увагу і зусилля працівник;

2. Повноваження й відповідальність — кожному працюючому мають бути делеговані повноваження, достатні для того, щоб нести відповідальність за виконання роботи;

3. Дисципліна — робітники (працівники) повинні підкорятися умовам договору між ними і керівництвом, менеджери повинні застосовувати справедливі санкції до порушників порядку;

4. Єдиноначальність — працівник отримує вказівки і звітує лише перед одним безпосереднім начальником, що забезпечує ієрархію управління;

5. Підпорядкованість інтересів — інтереси організації превалюють над інтересами індивіда;

6. Єдність дій — усі дії, що мають єдину мету, повинні бути об'єднані в групи і здійснюватися за єдиним планом;

7. Винагорода персоналу — справедлива винагорода за добру працю;

8. Централізація — це єдиний порядок в організації, що має центр керування. Доцільна децентралізація шляхом делегування повноважень;

9. Скалярний ланцюг — нерозривний ланцюг команд, по якому передаються всі розпорядження та здійснюються комунікації між всіма рівнями ієрархії (ланцюг начальників);

10. Порядок — робоче місце — для кожного працівника і кожний працівник на своєму місці;

11. Справедливість — реалізація встановлених правил і узгодження на всіх рівнях скалярного ланцюга;

12. Стабільність персоналу — установка працівникам на лояльність до організації і на довготривалу роботу. Плинність кадрів знижує роботу;

13. Ініціатива — заохочення незалежних суджень у працівників в межах делегованих їм повноважень і виконуваних робіт;

14. Корпоративний дух — гармонія інтересів персоналу і організації, єдність зусиль (в єдності — сила).

Ці принципи і сьогодні не втратили своєї актуальності і задача менеджера полягає в тому, щоб знайти їм розумне застосування, а головне — правильно співвіднести їх між собою, розглядаючи їх як цілісну систему.

4. Поняття і класифікація функцій менеджменту

Слово “функція” – від латинського functіo, що в перекладі українською мовою означає виконання, коло діяльності, призначення, обов’язок тощо.

Функції менеджменту – це види цілеспрямованої діяльності щодо керованого об’єкта, зумовлені кооперацією і поділом праці серед управлінського персоналу.

Функції менеджменту вперше в теорії управління класифікував французький учений А. Файоль. Він виділив чотири основних функцій менеджменту: планування, організацію, мотивацію та контроль.

Кожна із чотирьох функцій менеджменту є для організації життєво важливою, але планування забезпечує основу для інших функцій, і тому вважається головною серед них. Решта ж функцій орієнтовані на виконання оперативних, тактичних та стратегічних планів організації.

5. Сутність і класифікація методів менеджменту

Методи менеджменту — способи здійснення управлінської діяльності, застосовувані для постановки й досягнення цілей організації.

Зміст методу менеджменту в остаточному підсумку зводиться до відповідей на питання: як, яким способом можна досягти мети керування? яким образом здійснювати управлінську діяльність?

Методи менеджменту тісно пов'язані із принципами менеджменту. Принципи — основного початку методів менеджменту. Методи менеджменту виступають як способи реалізації принципів. Принципи не вибирають, їм випливають. Методи носять більше альтернативний характер, можливий їхній вибір, заміна одного іншим. Без знання системи методів менеджменту (тільки на основі принципів) важко домогтися реалізації цілей і функцій менеджменту. Крім того, знання методів менеджменту дозволяє розібратися у величезній кількості конкретних правил, прийомів і приватних способів керування.

У практиці керування, як правило, одночасно застосовують різні методи і їхні сполучення. Можна виділити наступні методи керування:

Загальнонаукові методи (системний підхід, комплексний підхід, моделювання, експериментування, конкретно-історичний підхід, методи соціологічних досліджень).

Конкретні методи, здійснювані по трьох основних напрямках:

методи керування функціональними підсистемами організації (маркетинг, інновації, виробництво, фінанси, персонал і т.п. );

методи виконання функцій керування (прогнозування й планування, організація, координація й регулювання, активізація й стимулювання й контроль);

методи прийняття управлінських рішень (постановки проблем, рішення проблем, вибору рішень і організації виконання ухвалених рішень).

Спрямованість методів керування завжди та сама — вони спрямовані на людей, що здійснюють різні види діяльності.

Варто виходити з того, що в конкретному методі керування певним чином сполучаються (взаємодіють) і зміст, і спрямованість, і організаційна форма. У зв'язку із цим можна виділити наступні методи керування: організаційно-адміністративні, економічні й соціально-психологічні.

Організаційно-адміністративні методи засновані на прямих директивних вказівках. Вони впливають на керований об'єкт через накази, розпорядження, оперативні вказівки, що віддаються письмово або усно, контроль за їхнім виконанням і т.д. Вони покликані забезпечити організаційну чіткість і дисципліну праці. Ці методи регламентуються правовими актами трудового й господарського законодавства. Організаційно-адміністративні методи відрізняє від інших чітка адресність директив, обов'язковість виконання розпоряджень і вказівок, невиконання яких розглядається як пряме порушення виконавчої дисципліни й спричиняє певні стягнення.

Економічні методи являють собою сукупність економічних важелів, за допомогою яких досягається ефект, що задовольняє вимоги колективу в цілому й особистості зокрема . Їм приділяється центральне місце. Поставлена мета тут досягається впливом на економічні інтереси керованого об'єкта.

Конкретний набір і зміст важелів економічного впливу визначається специфікою керованої системи. Відповідно до цього в управлінській практиці економічні методи керівництва найчастіше виступають у наступних формах: планування, аналіз, госпрозрахунок, ціноутворення, фінансування.

Соціально-психологічні методи являють собою сукупність специфічних методів впливу на особистісні відносини й зв'язки, що виникають у трудових колективах, а також на соціальні процеси. Вони засновані на використанні моральних стимулів до праці, впливають на особистість за допомогою психологічних прийомів. Це досягається за допомогою такого впливу, як економічне змагання, критика й самокритика, переконання, авторитет, особистий приклад, різного роду ритуали й обряди.

6. Поділ та особливості управлінської праці і види менеджменту

Види менеджменту — спеціальні області управлінської діяльності, пов'язані з рішенням певних завдань менеджменту.

Залежно від функціональної приналежності — певної сфери діяльності організації або її ланок — менеджмент підрозділяють на наступні види:

• стратегічний менеджмент;
• інноваційний менеджмент;
• персональний менеджмент;
• менеджмент постачання;
• виробничий менеджмент;
• менеджмент маркетингу;
• менеджмент якості;
• фінансовий менеджмент;
• міжнародний менеджмент;
• екологічний менеджмент.

Складність і розмаїтість управлінської діяльності дозволяє, по підрахунках фахівців, виділити до 80 різновидів керування. Розглянемо найбільш важливі й значимі види керування, і насамперед обумовлені впливом зовнішнього середовища, що особливо важливо у зв'язку з перетвореннями, що відбуваються в Росії.

У зв'язку з роздержавленням і поділом власності між центром і місцями, конституційним розмежуванням компетенції органів Федерації і її суб'єктів відбувається внутрішня диференціація поняття "державне керування", наповнення його новим змістом. Якщо раніше воно включало такі види, як галузеве, територіальне й регіональне керування, виділювані по відповідних ознаках об'єкта й суб'єкта керування, а також функціональне програмне керування, то тепер з'являється поняття федеральне керування, тобто реалізоване стосовно об'єктів федерального володіння, місцеве управління (самоврядування) і муніципальне управління.

Відбувається становлення приватного підприємницького керування, виконуваного індивідуальним власником. У випадку, якщо підприємець (власник) передоручає керування спеціально запрошеному менеджерові, приватне керування трансформується в професійне керування.

Ситуаційне управління концентрується не на пошуку кращого способу дії або оптимального рішення, а на виявленні або виборі прийнятного, виходячи зі сформованих обставин, варіанта. Воно вимагає широкої децентралізації й не може бути реалізоване в умовах жорстокої централізації.

Оперативне управління — це діяльність, орієнтована на рішення поточних питань, що вимагають негайного рішення.

Попереджувальне (профілактичне) управління складається в завчасній підготовці до можливих і очікуваних подій з оцінкою ймовірності їхнього настання й наслідків бездіяльності.

Конкурентне управління — це діяльність, пов'язана з виконанням висновку про неспроможність боржника, носить примусовий характер.

Адаптивне управління характеризується здатністю керуючої системи реагувати на зміну зовнішнього середовища, вона припускає безперервність планування, прогнозних оцінок, облік невизначеності й т.д..

Виділяють також зовнішнє управління й внутрішнє управління, демократичне управління (єднальне на основі консенсусу й голос вальне на основі підпорядкування меншості більшості) і примусового керувань.

Поняття довірчого керування породжено поняттям довірчої власності — особистого або державного майна, що довіряється іншим фізичним або юридичним особам. На відміну від примусового конкурентного управління, довірче управління не допускає передачу майна в траст без угоди трудового колективу, навіть якщо більше 50% майна акціонуємого підприємства залишається в державній власності. У деяких товаровиробничих галузях вже засновані трастові компанії, що функціонують на основі довірчого керування.

Розрізняють також наукове управління й емпіричне управління. Перше базується на розроблених наукою рекомендаціях, а друге — на досвіді, здоровому глузді.

Виділяють ще селективне управління, тобто управлінська діяльність, орієнтована на виділення пріоритетних об'єктів (напрямків) з метою ресурсної й іншої підтримки. Стосовно них застосовуються такі методи, як делегування додаткових повноважень, цільове фінансування, дотації, кредитні й податкові пільги, субсидії, субвенції й преференції.

Всі перераховані види керування в практиці тісно переплетені й взаємообумовлені, що істотно ускладнює управлінську діяльність, але використання можливостей видової розмаїтості систем керування веде до підвищення їхнього потенціалу й ефективності.

7. Організація, її функції та види як суб'єкта управління

Організація складає основу світу менеджерів, вона є причиною, яка обумовлює існування менеджменту. Тому почнемо вивчення менеджменту, засвоївши спочатку, що таке організація і для чого нею потрібно керувати.

Організація — це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної цілі чи цілей. Щоб бути справді організацією, ця група повинна відповідати таким вимогам:

наявність, принаймні, двох людей, які вважають себе частиною цієї групи;

наявність хоча б одної спільної мети;

наявність членів групи, які свідомо працюють разом, щоб досягти значимої для всіх мети.

Будь-яка організація складається з елементів (відділів, служб, груп, окремих виконавців). їхніх ролей і відносин, визначених ієрархією, поліархією, писаними і неписаними правилами (кодексами) поведінки. Ці ролі, відносини й кодекси можуть мати офіційні та неофіційні аспекти, або офіційну і неофіційну структури.

Складні організації. Управління дуже рідко має справу з організаціями, які мають лише одну мету. Складні організації мають набір взаємопов'язаних цілей. Наприклад, "Мак Дональде" є організацією, яка складається більш як із семи тисяч самостійних підприємств, робота яких забезпечується підтримкою великої кількості організацій, які ведуть будівництво магазинів і цехів, здійснюють рекламу, проводять закупку продуктів, розробляють нові види продуктів, здійснюють контроль якості. Кожна установа "Мак Дональде" має свої плани реалізації продукції та прибутків.

Організація є системою, тобто сукупністю взаємодіючих елементів, що складають цілісне утворення, яке має властивості, відмінні від властивостей складових елементів. Основними формами підприємницької діяльності в Україні є підприємства, товариства, кооперативи, які утворюються згідно з Законом України "Про підприємництво". Крім того, існують такі організації, як банки, страхові компанії, кредитні спілки, біржі, фонди.

Різні форми підприємницької діяльності можуть створювати об'єднання, до яких належать асоціації, концерни, консорціуми, холдинг-ком-панії, виробничі об'єднання, франчайзні об'єднання.

8. Поняття та загальні особливості організації структури управління

Під структурою управління організацією розуміється упорядкована сукупність взаємопов'язаних елементів, які знаходяться між собою в сталих відношеннях, що забезпечують їх функціонування і розвиток як єдиного цілого. Елементами структури є окремі робітники, служби та інші ланки апарату управління, а відношення між ними підтримуються завдяки зв'язкам, що прийнято поділяти на горизонтальні' і вертикальні. Горизонтальні зв'язки носять характер погодження і є, як правило, однорівневими. Вертикальні зв'язки — це зв'язки підпорядкування, і необхідність в них виникає при ієрархічності управління, тобто. за наявності декількох рівнів управління. Крім того, зв'язки в структурі управління можуть носити лінійний і функціональний характер. Лінійні зв'язки відображають рух управлінських рішень і інформації між так званими лінійними керівниками, тобто. особами,які повністю відповідають за діяльність організації або її структурних підрозділів, функціональні зв'язки мають відповідати лінії руху інформації і управлінським рішенням тим або іншим функціям управління.

В рамках структури управління протікає управлінський процес (рух інформації і прийняття управлінських рішень), між учасниками якого розподілені задачі і функції управління, а отже — права і відповідальність за їх виконання. З цих позицій структуру управління можна розглядати як форму розподілу і кооперації управлінської діяльності, в рамках якої відбувається процес управління, направлений на досягнення наміченої цілі менеджменту.

Таким чином, структура управління включає в себе всі цілі, розподілені між різноманітними ланками, зв'язки між якими забезпечують координацію окремих дій по їх виконанню. Тому її можна розглядати як зворотну сторону характеристики механізму функціонування (як процесу реалізації структурних зв'язків системи управління). Зв'язок структури управління з ключовими поняттями менеджменту — його метою, функціями, процесом, механізмом функціонування, людьми і їх повноваженнями, — свідчить про її величезний вплив на всі сторони управління. Тому менеджери всіх рівнів приділяють величезну увагу принципам і засобам формування структур, вибору типу або комбінації виглядів структур, вивченню тенденцій в їх побудові і оцінці їхньої відповідності меті ,що вирішуються і задачами.

9. Лінійна, функціональна та лінійно-функціональна структури управління організацією

Теорія і практика менеджменту розробили багато різних принципів побудови структур управління, які можна звести до наступних основних типів:

— лінійна організаційна структура;

— лінійно-штабна організаційна структура;

— функціональна організаційна структура;

— лінійно-функціональна організаційна структура;

— дивізіональна організаційна структура;

— матрична організаційна структура;

— та інші: проектна, кластерна, модульна, атомістична.

Лінійна організаційна структура являє собою систему управління, в якій кожний підлеглий має тільки одного керівника і в кожному підрозділі виконується весь комплекс робіт, пов’язаних з його управлінням.

Переваги лінійної оргструктури:

— чіткість і простота взає’ємодії (неможливість отримання підлеглим суперечливих розпоряджень та вказівок);

— відповідальність кожного за виконання свого завдання (надійний контроль та дисципліна);

— оперативність підготовки і здійснення управлінських рішень;

— економічність (за умови невеликих розмірів організації).

Недоліки лінійної оргструктури:

— необхідність високої кваліфікації керівників;

— зростання числа рівнів управління при збільшенні розмірів організації;

— обмеження ініціативи у робітників на нижчих рівнях.

Лінійно-штабна організаційна структура. Вона є різновидом лінійної оргструктури. За такої структури для розвантаження вищого керівництва створюється штаб, до складу якого включають фахівців з різних видів діяльності. Всі виконавці підпорядковуються безпосередньо лінійним керівникам. Повноваження штабних спеціалістів стосуються підготовки порад та рекомендацій лінійним керівникам або видачі вказівок виконавцям за дорученням лінійного керівника.

Функціональна організаційна структура. Особливість цього типу оргструктури полягає в тому, що для виконання певних функцій управління утворюються окремі управлінські підрозділи, які передають виконавцям обов’язкові для них рішення, тобто функціональний керівник в межах своєї сфери діяльності здійснює керівництво виконавцями (див. рис.1).

Завдяки спеціалізації функціональних керівників виникає можливість управління великою кількістю виконавців, а отже і зменшується кількість рівнів управління. До обов’язків вищого керівника входить: регулювання відносин поміж функціональними керівниками.

Переваги функціональної оргструктури:

— спеціалізація діяльності функціональних керівників;

— скорочення часу проходження інформації;

— розвантаження вищого керівництва.

Недоліки функціональної оргструктури:

— можливість отримання суперечливих вказівок;

— порушення принципу єдиноначальності (розмивання єдності розпорядництва і відповідальності);

— складність контролю;

— недостатня гнучкість.

Лінійно-функціональна організаційна структура являє собою комбінацію лінійної та функціональної структур. В основу такої структури покладено принцип розподілення повноважень і відповідальності за функціями та прийнятті рішень по вертикалі. Лінійно-функціональна структура дозволяє організувати управління за лінійною схемою, а функціональні підрозділи допомагають лінійним керівникам у вирішенні відповідних управлінських функцій (див. рис.2.).

Переваги лінійно-функціональної структури:

— поєднує переваги лінійних та функціональних структур;

— забезпечує відносно швидке здійснення управлінських рішень завдяки своїй ієрархічності;

— спеціалізація функціональних керівників.

Недоліки лінійно-функціональної структури:

— складність регулювання відносин лінійних і функціональних керівників;

— в умовах реорганізації збільшується потік інформації, який спричиняє перевантаження керівників;

— така структура чинить опір здійсненню змін в організації.

Лінійно-функціональна оргструктура застосовується при вирішенні задач, які постійно повторюються, забезпечуючи максимальну стабільність організації. Вона ефективна для масового виробництва зі стабільним асортиментом продукції при незначних (еволюційних) змінах технології виробництва.

10. Дивізіональна, матрична та інші сучасні структури управління ринкового типу

Дивізіональна організаційна структура. Групування видів діяльності тут здійснюється за принципом розподілу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується організаційний підрозділ з автономією у здійсненні своєї повсякденної операційної діяльності (див. рис.3).

Перехід до дивізіональної організаційної структури означає подальший розподіл управлінської праці, який відбивається у децентралізації оперативних функцій управління, що передаються виробничим підрозділам та централізації загальнокорпоративних функцій управління (фінансова діяльність, розробка стратегії тощо), що сконцентровані на вищому рівні управління у штаб-квартирі компанії.

Переваги дивізіональної оргструктури:

— невтручання в оперативну діяльність виробничих підрозділів;

— можливість для вищого керівництва зосередитись на вирішенні стратегічних проблем;

— підвищення якості рішень, що приймаються (завдяки наближенню до місця виникнення проблеми);

— внутрішньофірмова конкуренція.

Недоліки дивізіональної оргструктури:

— дублювання функцій управління на рівні підрозділів;

— збільшення витрат на утримання апарату управління.

Дивізіональна організаційна структура відповідає умовам динамічного середовища та організаціям з великою кількістю виробництв, життєвий цикл яких відносно тривалий.

Матрична організаційна структура з’явилась як відповідь на підвищення ступеня динамічності (мінливості) середовища функціонування фірм. Особливістю оргструктур у такому середовищі має бути високий ступінь адаптованості. Це можна забезпечити за рахунок тимчасового характеру функціонування структурних одиниць.

В матричній організаційній структурі крім звичайних функціональних підрозділів, які функціонують постійно, формуються так звані проектні групи як тимчасові колективи. Проектні групи відповідають за реалізацію стратегічних планів. Робітники проектних груп залишаються членами своїх функціональних підрозділів і повертаються в підпорядкування своїх функціональних керівників після розформування своєї проектної.

Переваги матричної структури:

— високий ступінь адаптації до змін у середовищі;

— наявність ефективних механізмів координації між багатьма складними і взаємопов’язаними проектами.

Недоліки матричної структури:

— обмежена сфера застосування;

— виникнення конфліктів на підставі “боротьби за владу” між функціональними керівниками і керівниками проектів.

Із схеми випливає, що функціональні керівники мають право безпосередньо впливати на виконавців. При цьому аби усунути можливість отримання виконавцями суперечливих вказівок: 1) або вводиться пріоритет вказівок лінійного керівника; 2) або функціональному керівнику передається лише певна частина повноважень; 3) або функціональному керівнику передається тільки право рекомендацій.

11.Характеристика сучасної моделі менеджера

Загальні вимоги до керівника (менеджера) містяться в законодавстві про працю, правилах внутрішнього розпорядку та інших документах, а спеціальні вимоги викладені в кваліфікаційних довідниках, службових інструкціях та деяких інших нормативних актах. Але ці вимоги мусять бути конкретизовані стосовно певної посади та умов, в яких доведеться працювати менеджеру. Професор Й.С. Завадський пропонує відповідну модель сучасного менеджера, яка визначає вимоги до особистих і ділових якостей керівника, його знань з урахуванням функцій, які виконуються та задач, що вирішуються [38, с 97-99].

Серед морально-психологічних якостей найбільш важливими є високі життєві ідеали, чесність і правдивість, справедливість і об'єктивність, воля і мужність, розвинуте почуття обов'язку і відповідальності, інтелігентність і толерантність тощо.

Важливою рисою для керівника є тактовність у взаємовідносинах з вищестоящими керівниками, колегами по роботі і, що особливо важливо, з підлеглими. Керівник повинен постійно демонструвати емоційну стриманість, ввічливість і безмежну терпеливість. Ні за яких обставин керівник не може адекватно відреагувати на грубощі підлеглих та інші нетактовні дії.

У керівника повинна бути розвинута комунікативна здібність, яка знаходить свій прояв у налагодженні сприятливих взаємовідносин між працюючими, що забезпечує успішну колективну діяльність та знаходження в ній свого місця кожним учасником трудового процесу. Якщо ж комунікативні здібності індивіда співпадають із здібностями до лідерства, то це є передумовою формування успішного менеджера.

Умовою ефективної діяльності керівника є добре розвинуте стратегічне мислення, уміння заглянути на багато років вперед.

Сучасному менеджеру мусить бути притаманна широка гама ділових якостей: висока ерудиція і професійна компетентність, схильність до лідерства в колективі, підприємництва і здатність ефективно діяти в умовах економічного ризику, практичний розум і здоровий глузд, комунікабельність, заповзятливість, ініціативність і енергійність, вимогливість і дисциплінованість, висока працездатність! воля, цілеспрямованість тощо. Діловитість насамперед проявляється у здатності знаходити (в рамках компетентності наданих повноважень і наявних засобів) оптимальний підхід до ситуацій, шо виникають і самим коротким шляхом досягають мети.

У керівника мусять бути розвинутими організаційні здібності, вміння згуртувати колектив, мобілізувавши його на виконання прийнятих рішень, досягнення поставлених цілей.

12.Управлінські ролі менеджерів та їх складові елементи

Ролі менеджерів – набір точно визначених поведінкових правил, які є відповідними конкретній організації чи конкретній управлінській посаді.

Дослідження природи управлінської праці, проведене Г. Мінцбергом (H. Mіntzberg), виявило спільну рису управлінської роботи – ролі менеджерів. Г. Мінцберг ідентифікував десять ролей, які беруть на себе менеджери в різні періоди та різною мірою, а потім класифікував визначені ролі в межах трьох великих категорій:

Ролі не можуть бути незалежними одна від одної. Навпаки, вони взаємозалежні та спрямовані на реалізацію стратегії організації. Реальна діяльність менеджера не може здійснюватись як послідовність окремих незалежних частин – у реальному світі менеджменту всі ролі взаємопов`язані та взаємодіють повсякчасно. Зміст і характер міжособистісних ролей випливають із повноважень і статусу менеджера в організації та охоплюють сферу його взаємодій з людьми. Міжособистісні ролі можуть спричинити те, що менеджер стане центром зосередження інформації, що водночас покладатиме на нього необхідність грати ще й інформаційні ролі. Беручи на себе міжособистісні й інформаційні ролі, керівник постає перед необхідністю грати ролі, пов'язані з прийняттям рішень: розподіл ресурсів, вирішення конфліктів, пошук можливостей для організації, провадження переговорів. Усі десять ролей разом визначають обсяг і зміст роботи менеджера незалежно від характеру діяльності конкретної організації.

Джерело виникнення цих ролей обумовлено структурою формальної влади в організації. Кожна роль становить діяльність, так чи інакше спрямовану на виконання функцій менеджменту – планування, організацію роботи, управління (лідерство) та контроль.

13.Характеристика кваліфікаційних груп менеджерів та вимоги до них

Працівників, зайнятих у сфері управління, класифікують за різними ознаками: видом діяльності — працівники розумної праці ("білі комірці") та працівника фізичної праці ("сині комірці"); за категоріями — керівники, спеціалісти, службовці, молодший обслуговуючий персонал; за рівнем (ступенем) системи управління — вища, середня, низова ланки; галуззю діяльності — промисловість, сільське господарство, будівництво, торгівля тощо; за посадою — директор (голова), начальник цеху, завідувач відділом, економіст, бухгалтер, спеціаліст-технолог, маркетолог, дизайнер, програміст, архіваріус, кур'єр, секретар тощо, за кваліфікаційними категоріями спеціалістів — спеціалісти першої, другої, третьої категорій і без категорії.

Оскільки на підприємствах, в організаціях і установах будь-якої галузі народного господарства функції управлінського персоналу зводяться до керівництва, розробки рішень і підготовки інформації, прийнято здійснювати їх поділ на три категорії: керівники, спеціалісти і технічні виконавці. В свою чергу, кожна з цих категорій поділяється на групи.

Керівники підприємств, служб і підрозділів здійснюють підбір і розстановку кадрів, координацію роботи окремих виконавців, різних ланок апарату управління або виробничих підрозділів, контроль і регулювання

процесу виробництва, адміністративно-розпорядчі функції, мобілізацію колективів на виконання завдань.

Спеціалісти керують техніко-економічними і технологічними процесами виробництва. До категорії спеціалістів належать працівники, зайняті інженерно-технологічними, економічними, сільськогосподарськими, зоотехнічними, рибальськими, лісовими роботами, медичним обслуговуванням, народною освітою, а також працівники науки, мистецтва й культури, спеціалісти на роботах, пов'язаних з міжнародними зв'язками, спеціалісти юридичної служби.

Технічні виконавці виконують допоміжну роботу, пов'язану з реалізацією управлінських функцій, обліком і контролем, підготовкою і оформленням документації, господарським обслуговуванням.

Отже, найменування посад керівників залежить від об'єкта керівництва, спеціалістів — від характеру функцій або сфери діяльності, а технічних виконавців — від видів робіт.

Всередині груп персонал поділяють на посади, кожна з яких передбачає межі компетенції працівника, тобто коло його обов'язків, прав і відповідальності.

Єдиною номенклатурою передбаченою 311 базових посад і визначено порядок "становлення посадових найменувань керівників підприємств і установ, а також їх структурних підрозділів". Наприклад, найменування "директор" прийнято для керівників будівельних, нафтогазових, геологічних управлінь, експедицій, залізничних доріг, аеропортів, телефонних вузлів, поштамтів тощо.

14.Особливості діяльності менеджера в галузі культури і мистецтв

Визначаючи менеджмент як функцію, вид діяльності, спрямований на керівництво людьми в найрізноманітніших угрупованнях та як галузь знання, що допомагає здійснити цю функцію, ми використовуємо поняття, яке включає в себе не тільки процесуальну, системну, ситуаційну функцію, а й естетично-виховну. Естетична культура розглядається як процес і результат виявлення систематичного ставлення людини до дійсності в процесі їх практичної діяльності. Вона характеризується естетичною свідомістю, естетичною діяльністю та її результатами, предметами праці й культури. Естетична діяльність менеджера шоу-бізнесу є саме тією ланкою, яка з'єднує естетичну свідомість як духовний, ідеальний момент, естетичний предмет як матеріальний момент естетичної культури. Тобто естетична культура представлена, з одного боку, як естетична свідомість — сфера духовної культури, а з іншого — включає «естетичні передумови» культури як сферу матеріальної культури. Зауважимо, що в першому випадку говорять, як правило, про естетичну культуру людини, а в другому — про естетичну культуру суспільства, спільноти. Між тим, сутність естетичної культури така, що може йтися про єдину матеріально-духовну культуру, тобто духовну за змістом, але матеріальну за формою.

Естетична культура є одночасно і метою і засобом естетичного виховання людини. Однією з найважливіших особливостей процесу управління культурою в цілому і конкретно — у галузі шоу-бізнесу є те, що творчий колектив, на відміну, наприклад, від виробничого підприємства, функціонує і розвивається не тільки залежно від споживчого попиту, а і як об'єкт формування естетичного смаку населення. Необхідно мати на увазі, що економічні методи, навіть найсучасніші, не дадуть бажаного ефекту, якщо вони не спрямовуватимуться на розв'язання найважливішого завдання — досягнення високих творчих, художніх результатів діяльності. Вдало проведеною і організованою культурно-естетичною акцією слід вважати не тільки фінансовий успіх конкретного заходу, а й створення правильної основи естетичного сприйняття дійства.

15.Суть управлінської інформації, її особливості та значення в діяльності менеджера

Отримання великих обсягів інформації виливається для спеціалістів з інформатики та менеджерів у серйозну проблему. Для того, щоб ідентифікувати тільки необхідну для вирішення якоїсь інформації, необхідно "перебирати" велику кількість даних. Дані — це "сирі" факти та цифри, в яких немає нічого особливого і, які самі по собі не можуть бути корисні для менеджерів. Для того, щоб витягти "крупинки потрібного", "сировину" необхідно обробити, отримати законний інформаційний продукт, що має безпосереднє відношення до управлінської задачі. Проблема ефективної ідентифікації корисної інформації та забезпечення доступу до неї менеджерів і співробітників набуває все більшої гостроти. Інформація — це перетворені в певному контексті дані, що є змістовними та корисними для конкретних користувачів.

Про значення даної проблеми говорить той факт, що в багатьох організаціях впроваджується посада головного спеціаліста з інформації, який несе відповідальність за управління організаційними базами даних та впровадження нових інформаційних технологій. Як правило, спеціалісти з інформації стають перед проблемою вибору одного з безмежної кількості варіантів придбання апаратного та програмного забезпечення, мережного та телекомунікаційного обладнання. Обсяг даних, які здатні давати комбінації цих технологічних засобів, дуже великий. Прийняття рішень, пов'язаних із застосуванням нових технологічних засобів та управління їх ресурсами, часто покладається передусім на плечі головного спеціаліста з інформації. Йому потрібно інтегрувати поточні та нові технології підтримки прийняття організаційних рішень, забезпечення операційних процесів та комунікацій так, щоб співробітники організації отримували необхідну інформацію в потрібному місті та в потрібний час.

Характеристика корисної інформації

Розробка організаціями стратегічних планів, забезпечення підтримки діяльності співробітників, ідентифікація проблем, що виникають, та взаємодія з іншими організаціями багато в чому визначаються рівнем якості інформації. Один із способів огляду якості інформації полягає в оцінці її характеристик з точки зору їх значення для організації. В число значимих відмінних властивостей інформації входять час, зміст та

У загальному розумінні інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. При цьому інформація відображає стан та його зміни в певній системі.

Стрижнем науково обґрунтованого управління є своєчасна і повна інформація про ситуацію, в якій приймається рішення, про шляхи його реалізації, про цілі управління і можливі наслідки.

В умовах сучасного складного комплексного виробництва, високих темпів науково-технічного розвитку та інтенсивних потоків інформації керувати по-старому просто неможливо. Ось чому управління стало наукою, а переробка інформації — галуззю індустрії, що базується на сучасній обчислювальній техніці.

Слід сказати, що на інформаційну роботу витрачається близько третини часу вченого. Більша частина цього часу йде на знаходження необхідних відомостей. Якщо прийняти до уваги, що на невиробничі витрати приходиться 50 % всього часу, то можливі втрати тільки внаслідок погано поставленої інформації будуть складати багато мільярдів гривень щорічно.

Істотним каналом втрат, який слід перекрити, залишається нераціональне комплектування інформаційних фондів, надлишок інформації. Підраховано, що не менше половини цих фондів взагалі не використовується.

Нині найвужчим місцем, яке стримує прогрес, є не відсутність наукових досягнень, а незадовільна їх реалізація. До впровадження доходить не більш як 30-50 % розробок. Решта або зовсім не використовуються, або впроваджуються дуже повільно. Однією з причин цього є затримка інформації. Покращання інформаційного обслуговування прискорить реалізацію нових ідей. А це тільки в Україні дасть можливість зберегти десятки мільйонів гривень щорічно.

Інформація — це сукупність різних повідомлень про зміни, які проходять в системі й навколишньому її середовищі. Управління як інформаційний процес складається з обміну інформацією між органом управління, керованим об'єктом і зовнішнім середовищем.

Інформація виступає як основа процесу управління. За допомогою інформації реалізується зв'язок між суб'єктом і об'єктом або між керуючою і керованою частинами системи управління.

Управління має справу з величезними масштабами інформації, розмір якої безперервно збільшується в міру росту обсягів виробництва продукції. В цілому обсяг інформації зростає майже пропорційно квадрату росту обсягу виробництва.

Організаційно-практична діяльність керівника і управління також багато в чому носить інформаційний характер, бо враховує одержання інформації для прийняття рішень і передачу інформації про прийняті рішення.

Інколи роль інформації в процесі управління абсолютизують, а сам процес управління руху інформації представляють як процес її перетворення з вихідної в командну, результативну.

Процес управління не можна повністю зводити до перетворення інформації. Його зміст значно більший. Дія на людину — це не стільки акт передачі їй інформації, скільки складний соціально-психологічний процес взаємодії людей, який вміщує такі фактори, як обов'язок, воля, авторитет, мораль та ін.

16. Демократичний; авторитарний, ліберальний стиль керівництва

Процес управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства вимагає певного підходу до вибору стилю керівництва.

Стиль керівництва – це відносно стійка система способів, методів і форм практичної діяльності менеджера. Крім того, під стилем управління розуміють манеру і спосіб поведінки менеджера в процесі підготовки і реалізації управлінських рішень, тобто можна вважати, що стиль керівництва – це свого роду “почерк” в діях менеджера.

Всі визначення стилю управління зводяться до сукупності характерних для менеджера прийомів і способів вирішення завдань управління, тобто стиль — це система постійно вживаних методів керівництва. Як видно, стиль і метод керівництва існують в певній єдності. Стиль є формою реалізації методів керівництва, прийнятою даним менеджером відповідно до його особистих, суб'єктивно-психологічних характеристик.

Висновки багатьох досліджень свідчать: чим більше стилів в арсеналі керівника, тим краще. Самий добрий клімат і найвищі показники продуктивності відмічаються в тих компаніях, керівники яких управляють за допомогою декілька стилів. Найуспішніші керівники уміють майже непомітно переходити від одного стилю до іншого залежно від ситуації. Це можна відзначити і в гігантських корпораціях, і на малих підприємствах, у виконанні і ветеранів бізнесу, які могли б детально розповісти, як і ким вони управляють, і керівників, які, за їх словами, покладаються тільки на інтуїцію.

Вперше питання про стилі керівництва було розглянуте К. Левіним, який виділив авторитарний, демократичний і анархічний (ліберальний) стилі. Даний підхід і покладений автором в основу класифікації стилів керівництва.

Для авторитарного (автократичного) стилю характерна централізація влади в руках одного керівника, що вимагає, щоб про всі справи докладали тільки йому. Стилю властиві ставка на адміністрування і обмежені контакти з підлеглими. Такий менеджер самостійно ухвалює (або відміняє) рішення, не даючи можливості проявити ініціативу підлеглим, категоричний, часто різкий з людьми. Завжди що-небудь наказує, розпоряджається, наставляє, але ніколи не просить. Іншими словами, основний зміст його управлінської діяльності складається з наказів і команд. Для автократа характерні догматизм і стереотипність мислення. Все нове сприймається їм з обережністю або взагалі не сприймається, оскільки в управлінській роботі він практично користується одними і тими ж методами. Тобто вся влада зосереджена в руках керівника-автократа. Керівник стає автократом тоді, коли він по своїх якостях стоїть нижче за людей, якими керує, або якщо його підлеглі мають дуже низьку загальну і професійну культуру.

При аналізі авторитарного стилю керівництва можна виявити слабку сторону цього стилю – погашення особистої ініціативи співробітників організації, адже необхідно враховувати, що співробітникам властиве формування власної думки і поява цікавих ідей, які можуть бути використані для ефективного управління.

Розглядаючи демократичний стиль можна стверджувати, що менеджер, який використовує переважно цей стиль керівництва прагне якомога більше питань вирішувати колегіально, систематично інформувати підлеглих про положення справ в колективі, правильно реагує на критику. У спілкуванні з підлеглими гранично ввічливий і доброзичливий, знаходиться в постійному контакті, частину управлінських функцій делегує іншим фахівцям, довіряє людям. Вимогливий, але справедливий. У підготовці до реалізації управлінських рішень беруть участь всі члени колективу. Тобто рішення приймаються та виконуються робітниками, які мають певні знання якихось специфічних функцій.

Аналізуючи демократичний стиль керування можна стверджувати: слабкою стороною є те, що узгодження роботи між управлінцями різного рівня, яким довіряє менеджер-демократ, вимагає багато часу.

Керівник з ліберальним (невмешательским) стилем керівництва практично не втручається в діяльність колективу, а працівникам надана повна самостійність, можливість індивідуальної і колективної творчості. Такий керівник з підлеглими зазвичай ввічливий, готовий відмінити раніше ухвалене ним рішення, особливо якщо це загрожує його популярності. Відрізняє лібералів безініціативність, неосмисленого виконання директив вищестоящих органів управління.

Менеджер-ліберал боїться конфліктів, в основному погоджується з думкою підлеглих. М'якість в обігу з людьми заважає йому придбати реальний авторитет, оскільки окремі співробітники вимагають від нього поблажок, які він і робить, боячись зіпсувати з ними взаємини. Наслідком цього може бути панібратство, а "дистанція" керівника зі своїми підлеглими на роботі украй незначна. Кінець кінцем керівник ліберального стилю не проявляє скільки-небудь виражених організаторських здібностей, слабо контролює і регулює дії підлеглих і, як наслідок, управлінська діяльність не результативна. Тобто керівник підприємства знімає з себе обов’язки по керівництву разом з відповідальністю, и керівництво підприємством здійснює група топ-менеджерів, тим самим виключається втручання сильного лідера.

Але в цьому випадку з’являється слабка сторона ліберального стиля керівництва: група керівників не завжди може домовитись, а при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності бувають ситуації, коли саме один лідер повинен вирішити яке-небудь питання і прийняти відповідальність на себе, особливо це стосується кризових ситуацій і саме вирішення одного лідера може врятувати положення.

Таким чином, кожен чоловік є унікальним, тому скільки керівників, стільки і стилів управління. Однак в поведінці керівників можна спостерігати певні типові риси, які мають ту чи іншу ступінь відбиття. Це служить основою для виділення різних типів керівників.

Отже, при виборі стилю управління керівникові підприємства, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність, необхідно використовувати творче змішення вищеназваних стилів керівництва. Керівник використовує в певні моменти авторитарність, бере удар на себе і несе всю відповідальність за виконання управлінських рішень. Це припускає, що при вирішені глобальних проблем, наприклад, вихід підприємства на зовнішній ринок, виникає необхідність виконання питань, які повинен вирішити тільки керівник. Потім для вирішення якихось питань, він використовує демократичний стиль, тобто найважніші рішення приймаються керівником, останні рішення приймають його підлеглі, кожен на своєму рівні.

17. Поняття, роль та види комунікації у системі управління, комунікативність менеджера

Комунікації – це обмін інформацією за допомогою слів, літер, символів, жестів, за допомогою яких менеджер отримує інформацію для прийняття ефективних рішень і доведення їх до виконавців.

Основна роль комунікацій у поєднанні всіх функцій менеджменту, в досягненні бажаної поведінки окремих осіб чи колективу в організації.

Як стверджують більшість економістів світу, керівник будь-якої організації витрачає на комунікації від 50 до 90 відсотків свого часу тому, що у процесі передачі інформації виникають різні перешкоди, такі як спотворення, непорозуміння, уповільнення, ігнорування тощо.

Із-за недосконалих комунікацій деякі менеджери не досягають бажаних результатів, незважаючи на свою компетентність, технологічну освіченість і добрі наміри. Вони стають безпорадними, і доручена робота не виконується, оскільки вказівки передаються неправильні.

Основними групами комунікацій є усна, письмова та візуальна інформація.

Усна інформація – це інформація, передана словом.

Письмова інформація – це інформація, передана на листку паперу.

Візуальна інформація – це інформація, що передається жестами.

Основними видами комунікацій є: інформативна, експресивна, переконуюча, соціально-ритуальна, паралінгвістична інформація.

Інформативна інформація – це інформація, яка носить інформативний характер.

Експресивна інформація – це інформація, яка передається з силою почуттів, переживань тощо.

Переконуюча інформація – це інформація, яка передається із захопленням.

Соціально-ритуальна інформація – це інформація, яка обов’язково відповідає нормам звичаїв соціально-культурної поведінки країн, регіонів, організацій тощо.

Паралінгвістична інформація – це інформація, яка передається за допомогою міміки, рухів, поз тощо.

Основними формами комунікацій є офіційна або неофіційна інформація.

Офіційна інформація – це інформація, що передається формальними каналами за допомогою наказів, розпоряджень тощо.

Неофіційна інформація – це інформація, яка передається неформальними каналами за допомогою чуток, пліток тощо.

18.Внутрішнє та зовнішнє середовище організації, його характеристика

Аналіз внутрішнього середовища підприємства має здійснюватися з урахуванням тенденцій, що склалися в зовнішньому середовищі. У процесі цього аналізу перевіряється вся система господарювання підприємства та окремих його підсистем щодо реалізації можливостей, які зовнішнє середовище надає підприємству, а також вживаються заходи щодо запобігання й послаблення загрози його існуванню, тобто виявляються сильні та слабкі сторони з оцінкою ймовірності реалізації перших і подолання останніх.

Внутрішнє середовище організації – це сукупність компонентів, пов’язаних між собою за допомогою певних структур у межах організації.

До основних змінних внутрішнього середовища організації належать: цілі, завдання, структури, технології, люди.

Цілі організації – це конкретний кінцевий стан або бажаний результат, якого намагається досягти група працюючи разом.

Завдання організації – це передбачена робота, серія робіт або частина її, яка повинна бути виконана заздалегідь встановленим способом у заздалегідь обумовлені строки.

Структури організації – це логічні взаємовідносини взаємодії організаційних форм протікання технологічних процесів переробки вхідних ресурсів, побудовані в такому вигляді, який дозволяє найбільш ефективно досягати цілей організації.

Схема структури організації завжди розробляється зверху до низу. Спочатку розділяють її на широкі сфери дій, потім на менші команди і на функціональні завдання конкретним виконавцям.

Технології – це процес перетворення в системі, який складається з відпрацювання програм і здійснення порядку виконання операцій над ресурсами та інформацією з метою перевтілення їх у бажану продукцію.

Люди організації – це персонал зі своїми попитами, характерами та переживаннями, або центральний фактор будь-якої організації.

Зовнішнє середовище організації – це сукупність елементів, які не входять до складу організації, але здійснюють певний вплив на неї.

Зовнішнє середовище організації прямого впливу – це середовище, яке включає в себе елементи, що безпосередньо впливають на операції організації та відчувають на собі прямий вплив операцій організації.

Зовнішнє середовище організації опосередкованого впливу – це сукупність факторів, які можуть не здійснювати прямий, тобто негайний вплив на операції організації, але з часом будуть відображатись на них.

До елементів зовнішнього середовища організації прямого впливу належать: споживачі, конкуренти, постачальники, закони і державні установи тощо.

Споживачі – це фізичні або юридичні особи, які використовують продукцію організації для особистих потреб або потреб своєї організації.

Конкуренти – це виробники подібної продукції на ринку.

Постачальники – це фірми або окремі особи, які здійснюють постачання машин, устаткування інших матеріальних ресурсів для задоволення технологічних або особистих потреб організації чи окремої особи.

Закони і державні установи – це правові та нормативні акти вищого органу законодавчої та виконавчої влад або їх спеціальні органи, які здійснюють нагляд за дотриманням державних вимог підприємствами, установами, організаціями, а також громадянами.

До факторів зовнішнього середовища організації опосередкованого впливу належать: стан економіки, науково-технічний прогрес, політичні та соціально-культурні зміни, вплив міжнародних подій тощо.

Стан економіки – це тенденції та рівень інфляції, ставки банківського процента, рівень безробіття та ін.

Науково-технічний прогрес – це розвиток технологічного процесу у конкурентів.

Політичні зміни – це тенденції у сферах законодавства, судової справи, політики, державного регулювання тощо.

Соціально-культурні зміни – це сукупність відносин, цінностей, норм, переконання, поведінки тощо.

Вплив міжнародних подій – це процеси, які відбуваються за межами країни і впливають на курс національних грошей, конкуренцію тощо.

19.Соціальна відповідальність та етичні норми поведінки керівника

На сьогодні існують дві протилежні точки зору щодо сутності соціальної відповідальності менеджера організації. Одна з них проголошує, що коли менеджер дотримується принципу отримання максимального прибутку, не порушуючи при цьому законів та норм державного регулювання, то він є соціально відповідальним. На нашу думку, в цьому випадку сутність соціальної відповідальності нівелюється, вона зводиться до елементарної юридичної відповідальності. Інша позиція розуміє поняття соціальної відповідальності як врахування не тільки економічних та правових норм, але й людських та соціальних аспектів професійної діяльності менеджера. Кожна організація є частиною суспільства, тому відповідальний керівник повинен дбати, щоб його організація активно діяла у таких сферах, як захист навколишнього середовища, соціальне забезпечення та допомога малозабезпеченим верствам населення, благоустрій навколишньої території тощо. Отже, основна різниця між юридичною та соціальною відповідальністю полягає в тому, що остання розуміється як добровільний відгук на соціальні проблеми своїх працівників, жителів міста, країни, світу.

Структура соціальної відповідальності, з огляду на її об’єкт, складається з кількох рівнів: відповідальність перед споживачем, відповідальність перед підлеглими, відповідальність перед суспільством, країною, відповідальність перед акціонерами чи компаньйонами. Як справедливо говорив Генрі Форд, спочатку – користь для суспільства, потім – закономірне підвищення власного добробуту. Менеджмент майбутнього спиратиметься саме на таку філософію, саме на таку систему цінностей. Безвідповідальне керівництво приречене, і ми знаємо масу прикладів цього з історії нашої країни.

Професійна робота будь-якого працівника організації пов'язана з дотриманням етичних норм, правил поведінки і взаємовідносин зі своїм зовнішнім оточенням (колегами, підлеглими, клієнтами і партнерами). Дотримання етики ділових відносин є одним із основних критеріїв оцінки професіоналізму як окремого працівника, так і організації в цілому.

Під етикою розуміють систему універсальних та специфічних моральних вимог і норм поведінки, які реалізуються в процесі громадського життя.

Етичні норми службових відносин ґрунтуються на загальнолюдських цінностях, нормах і правилах поведінки, але мають деякі особливості.

Сучасний менеджмент пропонує певні заходи для забезпечення ділових етичних відносин:

• впровадження етичних норм, що відображають систему цінностей організації;
• організація навчання етичній поведінці всього персоналу;
• надання інформації про випадки як високо-етичної поведінки, так і аморальних вчинків;
• вивчення морального клімату в колективі і взаємовідносин між керівниками та підлеглими.

20.Особливості діяльності менеджера за ринкових умов

Менеджер може: 1) керувати будь-якою з них (або її частиною); 2) керувати кількома одразу; 3) керувати всією організацією в цілому.

В залежності від того, скількома компонентами (сферами) організації управляє менеджер розрізняють три рівні менеджменту:

1. Вищий

2. Середній

3. Нижчий

До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації. Це президент (директор), віце-президенти (заступники), головний виконавчий директор.

На вищому рівні менеджменту формулюється місія та встановлюються організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.

Середній рівень менеджменту є відповідальним за розробку та реалізацію оперативних планів та процедур впровадження тих рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо. До цього прошарку належать менеджери-керівники виробничих та функціональних.

Менеджери нижчого рівня координують діяльність операційних виконавців. До цієї категорії, зокрема, відносять керівників секторів, груп, майстрів, бригадирів тощо.

Вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі — відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.

Формальні повноваження, які отримують менеджери в організації визначають відповідний статус менеджера. Цей статус у свою чергу визначає характер міжособових відносин даного менеджера: з його начальниками; з робітниками рівного рангу; з підлеглими.Такі міжособові відносини з іншого боку забезпечують менеджеру отримання інформації, яка йому необхідна для прийняття рішень.

21.Управління конфліктами в організації. Наслідки конфліктів

Практичні та теоретичні дослідження конфліктології показали, що виникнення конфлікту у професійній діяльності — закономірна ситуація, але прагнення з боку керівника до створення "безконфліктної" атмосфери — малоперспективне заняття, так як постійне силове подолання конфліктів веде всього лише до загострення суперечностей, латентного (прихованого) протікання конфліктної ситуації. Тому керівнику куди важливіше навчитися не придушувати конфлікти, а переводити їх у конструктивне русло.

Співробітників можна навчити не створювати деструктивні ситуації.

Відправними пунктами управління конфліктними ситуаціями у повсякденній діяльності різних організацій є попередження виникнення деструктивних міжособових суперечностей як між співробітниками, так і між співробітниками та керівниками. Тому керівнику в першу чергу необхідно звернути увагу на спеціальні тренінгові програми, які допоможуть подолати інформаційний бар'єр між персоналом та керівником.

Бізнес-тренінгові програми "Управління конфліктами" для топ-менеджерів дають основні практичні навички профілактики деструктивних конфліктів. У них велику увагу приділяють вивченню та задоволенню потреб персоналу, мотивації співробітників, пропонуються конкретні механізми регулювання суперечностей, що виникають, методи діагностики мотивів учасників конфлікту, проробляються елементи прийняття управлінських рішень у конфлікті, що розвивається, з метою ефективного врегулювання конфліктної ситуації.

Конструктивному врегулюванню конфліктної ситуації сприяють такі форми спілкування: взаємні відкриті висловлювання, які переслідують прагнення впевнитися у правильності розуміння опонентами дій один одного, інформація, яка має зворотний зв'язок відносно того, як опоненти сприймають один одного та інтерпретують взаємну поведінку у конфлікті, демонстрація прийняття опонента як особистості, незалежно від його позиції у конфліктній ситуації.

Подолати конфлікт можна двома способами: соціально-редуктивним (виключення, роз'єднання конфліктуючих партій) і соціально-продуктивним (посилення або диференціація соціальних відносин). Винятково силовий підхід до розв'язання конфлікту, заснований на принципі "якщо ворог не здається, то його знищують", більшістю конфліктологів визнається як вкрай непродуктивний. Орієнтація на ліквідацію супротивника у деяких випадках могла б стати виправданою стратегією. Але найчастіше вона завдає шкоди самому переможцю (якщо такий є). У комплексному і динамічному суспільстві можлива тільки така стратегія ведення і розв'язання конфлікту, що виключає не тільки поразку, але вказує напрями мобілізації соціальної енергії. Тобто розв'язання конфлікту за допомогою змін і податьший розвиток соціальних і предметних зв'язків.

Є чотири основних можливих засобів впливу на учасників конфлікту, які приводять до подолання конфлікту:

Засоби переконання. Вони можливі, якщо супротивник готовий діяти по-іншому, оскільки переконався, що це корисно для нього самого. Він не звертає уваги на те, що його змушують брати на себе якісь зобов'язання із зміною своїх дій. Переваги подібного способу в його гнучкості та довірчому характері.

Нав'язування норм. Норми нав'язуються суперникам ззовні, посилаючись на інтереси суспільних взаємозв'язків. Це інституціональний шлях, що спирається на звичаї і традиції. Його головна перевага в передбаченні поведінки суперників. Основний недолік — відсутність достатньої гнучкості.

Матеріальне стимулювання використовується в залежності від ситуації. Воно застосовується в тому випадку, коли конфлікт зайшов занадто далеко. Суперники згодні на часткове досягнення мети і хочуть хоч якось компенсувати свої втрати. За допомогою стимулювання можна добитися мінімум довіри, яка дасть можливість знайти більш-менш прийнятне розв'язання конфлікту. Перевага цього способу в його гнучкості. Недолік у його малому практичному застосуванні.

Використання влади застосовується тільки ситуативно і тільки засобами негативних санкцій (залякування або фактичне застосування сили). У дійсності застосовується в поєднанні з попередніми способами.

22.Типи виробничих конфліктів та їх загальна характеристика

Конфлікти мають таку класифікацію

За ознакою результатів:

функціональні — підвищують ефективність діяльності організації;

дисфункціональні — знижують рівень забезпечення власних потреб, зменшують роль групового співробітництва і, як наслідок, ефективність діяльності організації.

За змістом:

внутрішньоособистий. Найчастіше виникає тому, що певному працівникові різні керівники ставлять суперечливі або ж навіть протилежні вимоги. До нього призводять недоліки делегування повноважень, структури управління, застосування стимулів керівництва тощо;

міжособовий. Виникає при розподілі ресурсів, робіт, матеріальних заохочень, обов'язків тощо, а також через різні риси характеру, знань, кваліфікаційних параметрів, рівнів інтелекту, сумісності тощо;

конфлікт між особою та групою. Породжується порушеннями групових норм, своїх обов'язків, загальних "правил гри", етики поведінки, культури взаємовідносин тощо;

міжгруповий. Виникає між лінійним і штабним персоналом, профспілкою і адміністрацією, формальними і неформальними групами.

Відкритий конфлікт найчастіше розгортається на діловій основі. Скри-тий, тліючий конфлікт — людські взаємовідносини. Багато конфліктів, які здаються "діловими", — насамперед є конфліктами, які замішані на взаємопочутгях та взаємовідносинах. У результаті напруга не спадає. Керівники повинні вміти справлятися з конфліктними ситуаціями, мати знання у галузі психології, знати хоча б основні конфліктні зони людської поведінки. З самого початку слід привчити себе до необхідності — не обмежуватися тим, що лежить на поверхні, аналізувати глибше, шукати приховані причини, не упускати супутні мотиви. В житті все тісно переплітається.

Мотиваційні конфлікти

Відчуття власної гідності — це альфа і омега, все, що вражає, пробуджує величезну енергію, націлену на конфлікт. До цього ж результату веде і "перенавантаження", яке повинно одержувати визнання, а це не завжди можливо. Внаслідок цього працівникові пред'являють претензії для обгрунтування того, що результат його праці відрізняється від очікуваного.

Конфлікти комунікації

Комунікаційний конфлікт виникає тоді, коли ніхто не наважується на встановлення "зворотних зв'язків" з керівником, тобто ніхто не звертає уваги керівника на його прорахунки. Аналогічна ситуація виникає і тоді, коли співробітник не одержує сигнал про те, що його розуміють і поважають. Хто ніколи не чує слів визнання, той стає невпевненим. Там, де недостатньо розвинуті комунікаційні зв'язки, є місце для конфліктів.

Конфлікт може вирувати і всередині людини.

Міжособовий конфлікт може виникнути тоді, коли співробітнику доводиться виконувати одночасно декілька ролей, які йому не вдається гармонізувати. Активний і працелюбний керівник (1-ша роль), люблячий чоловік (2-га роль), турботливий батько (3-тя роль), член спілки художників (4-та роль) тощо. Ролевих конфліктів не уникнути. Один з ними справляється, інший у них тоне.

Конфлікт характеризується зіткненнями інтересів і ліній поведінки, що розходяться. В залежності від того, чи розігрується конфлікт усередині однієї особистості або між різними особами, групами осіб або системами, говорять про інтраперсональні або інтерперсональні конфлікти

Інтраперсональний конфлікт може полягати в тому, що індивідуум: • прагне до здійснення декількох конкуруючих бажань (прагне до професіональної досконалості та піклування про родину);

хоче запобігти двом небажаним результатам (конфлікти аверсій, наприклад, несправедливість звільнення співробітника або загроза особистому становищу);

відчуває жах перед виконанням бажань через негативні супроводжуючі обставини (конфлікт бажання і аверсії, наприклад, кар'єра ціною шкоди колезі).

Інтраперсональні конфлікти індивідууми, в більшості випадків, можуть розв'язати, пережити самі з собою. Ці конфлікти містять в собі більш психологічну проблему, ніж проблему економіки підприємства. Проте менеджери повинні брати до уваги конфлікти цього виду в межах керівництва персоналом або неформальних контактів.

Інтерперсональні конфлікти (соціальні) — це конфлікти, які розігруються між:

особами (інтеріндивідуальні конфлікти, наприклад, між співробітниками, між менеджерами через можливість просування);

групами (інтергрупові конфлікти, наприклад, між менеджерами підприємства та представничим органом працюючих за наймом).

За своїм виявленням конфлікти можуть бути приховані та відкриті.

Факт участі керівника в конфліктній ситуації сприяє зняттю від'ємних емоцій, які в іншому випадку призводять до стабілізації напружених відносин між людьми, підвищенню авторитету самого керівника.

23.Фази розвитку конфліктів, їх подолання та запобігання виникнення в організаціях

Уявний поділ конфлікту на етапи і фази дозволяє розглядати його як явище, що має складну структуру. Колений з етапів (фаз) має характерні ознаки. Перехід від одного етапу до іншого може бути коротким чи тривалим. Це залежить від психологічних особливостей конфліктуючих, значущості конфліктів і т.ін.

У спеціальній літературі різні автори дають різну характеристику фаз конфлікту.

Р.Рамелл виділяє прихований конфлікт, оцінку можливостей, баланс сил, переривання мирного періоду. Г.Прунт, І.Рубін — фази: ескалацію, рівновагу, вирішення; Р.Валтон — диференціацію, конфронтацію, інтеграцію [3, с.44]; Т. Сули-мова — напругу, інцидент, усвідомлення, завершення; А.Іпімуратов — фази: латентну (виникнення), демонстративну (усвідомлення, агресивність), батальну (конфліктну поведінку), фінал (дозвіл). Є. Уткін виділяє такі стадії конфлікту: напруженість, незгоду, суперництво, ворожість, агресивність, насильство.

М. Мескон виділяє такі етапи:

• зародження чи виникнення;

• формування (характерними є консолідація сторін конфлікту і висування вимог до опонента);

• розквіт (сторони переходять до активних дій, блокуючи одна одній можливість досягнення цілей і намірів);

• вгасання чи перетворення.

У книзі "Управление персоналом организации" розглядаються такі фази конфліктів:

1. Конфронтаційна (військова) — сторони прагнуть забезпечити свій інтерес за рахунок ліквідації чужого інтересу.

2. Компромісна (політична) — сторони прагнуть досягти свого інтересу через переговори, під час яких роблять заміну інтересів коленого суб'єкта, за якими не досягнуто згоди, на загальний, компромісний.

3. Комунікативна (управлінська) — вибудовуючи комунікацію, сторони досягають згоди, заснованої на тому, що суверенітетом володіють не тільки самі суб'єкти конфлікту, але й їхні інтереси (консенсус), і прагнуть до взаємодоповнення інтересів, ліквідуючи лише незаконні, на погляд співтовариства, розбіжності.

24.Самооцінка менеджера, організація і аналіз використання ним робочого часу

Одне з основних завдань менеджера — створити спонукальні стимули для людини, при яких у неї виникає бажання працювати так, щоб сприяти досягненню цілей організації. Звідси випливає ще один принцип менеджера: управляти — значить вести до успіхів інших.

Важливим елементом організації праці на підприємстві є вдосконалення планування, організації і обслуговування робочих місць з метою створення на кожному з них необхідних умов для високопродуктивної праці.

Робоче місце — це зона трудової діяльності робітника, або групи робітників, оснащена всім необхідним для успішного здійснення роботи. Водночас це первинна ланка виробничої структури підприємства, яка може функціонувати відносно самостійно.

Існують п'ять основних елементів для підвищення ефективності праці керівника.

1. Ефективні керуючі повинні знати, на що вони витрачають свій час. Уміння контролювати свій час є найважливішим елементом продуктивної роботи.

2. Ефективні керуючі повинні концентруватися на досягнення, що виходять за рамки своїх організацій. Їм варто бути націленими не на виконання роботи як такий, а на кінцевий результат. Гарний керуючий, перш ніж приступити до виконання того чи іншого завдання, задає собі питання: "Яких результатів я повинний досягти?" Сам процес роботи і її методи відходять для нього на другий план.

3. Ефективні керуючі повинні будувати свою діяльність на переважних, сильних якостях, як власних, так і керівників, колег і підлеглих, а також зобов'язані відшукувати позитивні моменти в конкретних ситуаціях. Їм не слід спиратися на те, що ненадійно. Не можна починати роботу з рішення нереальних на даний момент задач.

4. Ефективні керуючі концентрують свою увагу на декількох найважливіших ділянках, у яких виконання поставлених завдань принесе найбільш відчутні результати. Вони повинні навчитися встановлювати пріоритетні напрямки робіт і не відхилятися в їхньому виконанні. Власне, уся їхня діяльність повинна складатися з виконання саме пріоритетних завдань — зобов'язаний займатися лише головним. Порожня витрата сил і часу приводить до самих негативних результатів.

5. Нарешті, ефективні керуючі повинні приймати ефективні рішення. А це насамперед питання системності, тобто процес виконання завдання повинний проходити в потрібній послідовності. Варто пам'ятати, що ефективне рішення — це завжди судження, засноване, скоріше, на "розбіжності думок", чим на "погодженості по фактах". Надмірна поспішність веде до прийняття невірних рішень. Рішень повинне бути небагато, але усі вони повинні бути фундаментальними. У прийнятті рішень потрібно керуватися вірною стратегією, а не щохвилинними тактичними розуміннями.

Врахувати і проаналізувати фактичні витрати часу будь-якого менеджера можна шляхом визначення структури його робочого дня.

Для цього використовуються "фотографія" і "самофотографія" робочого дня. І в тому, і в іншому випадку фіксуються витрати часу на певні функції менеджменту, причому або це робиться спеціально виділеним для цього хронометражистом, або самим менеджером.

Складена на основі фотографії або самофотографії робочого дня фактична структура порівнюється з нормативною, на основі чого робляться висновки про відхилення від нормативу і розробляються заходи щодо удосконалювання структури робочого дня менеджера.

25. Праця з документами та офіційна переписка менеджера

Керівники структурних підрозділів зобов'язані знайомити всіх прийнятих на роботу осіб з організацією діловодства в організації.

Особи, прийняті на посаду секретаря, діловода, інспектора-діловода структурного підрозділу, зобов'язані протягом трьох днів після призначення їх на посаду пройти інструктаж з питань ведення діловодства.

Керівники структурних підрозділів зобов'язані:

• вживати необхідних заходів щодо скорочення службового листування. Забороняється листування між структурними підрозділами з питань, які не потребують документального оформлення і можуть вирішуватися в оперативному порядку;

• забезпечувати регулярну перевірку стану діловодства та додержання правил ведення діловодства в підпорядкованих структурних підрозділах;

• не допускати витребувань різних відомостей, звітів, зведень та інших документів, які не передбачені правовими актами і не викликаються необхідністю;

• сприяти раціоналізації діловодних процесів, вживати заходів щодо забезпечення діловодної служби сучасним обладнанням, засобами оргтехніки та електронно-обчислювальними машинами (ЕОМ);

• забезпечувати організацію навчання працівників діловодної служби для підвищення кваліфікації.

Зі службовими документами, що не підлягають розголошенню можуть знайомитись тільки працівники організації, які мають до них безпосереднє відношення. Ознайомлення інших осіб, видача їм документів чи їх копій, довідок або відомостей службового характеру допускається тільки з дозволу керівництва організації.

26.Культура управлінської праці, її основні елементи та їх характеристика

До необхідних чинників високої культури праці сьогодні відносять такі обставини: ефективну систему матеріального і морального стимулювання зацікавленості робітників і підвищення якості роботи, заохочення їх ініціативи, піклування про покращення умов праці і побуту робітників, створення сприятливого психологічного клімату в колективі, встановлення «людських відношень» між адміністрацією і робітниками тощо. Відсутність таких ознак розцінюється як дефіцит культури праці на виробництві.

Керівна праця і організаційна культура виробництва. Важливе значення у діловому світі сьогодні отримали проблеми організації керівної праці.

Керівникам приходиться опрацьовувати великий об'єм інформації — поточні дані про стан справ, доповідні записки, листи з багатьох джерел тощо. Вони повинні приймати рішення з різноманітних питань, контролювати терміни і якість їх виконання, уладнювати скарги, конфлікти. При цьому керівникам потрібно ще віднайти час на читання спеціальної літератури, журналів і газет, щоб бути в курсі новин і не відставати від конкурентів.

Справитися з усіма багаточисельними і різноманітними обов'язками можна лише при достатньо високому рівні управлінської культури, що передбачає розробку і вміле проведення в життя сценарію управлінської діяльності, яка передбачає раціональне планування часу, делегування повноважень підлеглим, підбір надійних помічників, створення навколо себе атмосфери довіри, відповідальності і багато іншого.

Ефективність управлінської праці залежить також від стилю керівництва. Прийнято розрізняти два основних стиля — демократичний і авторитарний.

Демократичний стиль керівництва дозволяє послабити негативну дію факторів психологічної напруги у керівника: по-перше, це протиріччя між вимогами і неможливостями їх виконання; по-друге, прийняття рішень в стислі терміни при відсутності достатньої інформації; і по-третє, необхідність будувати стосунки з підлеглими на гуманістичній основі.

Питання про стиль керівництва необхідно розглядати в контексті більш загального питання — питання про організаційну культуру підприємства, яка визначається, по-перше, домінуючим на виробництві типом ціннісно-регулятивної парадигми, по-друге, професійними якостями персоналу.

27.Імідж керівника та його складові

Створення позитивного образу багато в чому визначає успіх діяльності людини. Влада над людьми залежить не тільки від сили, розуму і волі, але і від створюваного вами враження і привабливості.

Розглянемо ті якості керівника, що цінувалися за всіх часів:

1. вірність слову; слово дорожче будь-якого договору;

2. вміння приймати неординарні рішення, що дозволяють успішно діяти і вирішувати проблеми;

3. ерудованість і широта знань у багатьох питаннях;

4. привабливий зовнішній вигляд.

Статура, зріст мають значення для кар`єри. Великі люди сприймаються як більш значні, це сприяє їх більш швидкому просуванню, вони споконвічно виділяються. Амбіційні люди маленького росту вважають, що їхній ріст — виклик долі, тому вони багато працюють. Їхнє життя присвячене триступінчастій схемі — робота, робота, робота, щоб на них не дивилися звисока, але помітили.

У діловому спілкуванні велике значення має стать. Якщо чоловік не бачить у співбесідниці жінку, це різко погіршує її імідж. Аналогічно і жінка хоче бачити в діловому партнері чоловіка, якщо цього немає — його іміджеві нанесена втрата.

Твердість у відношенні з партнерами, підлеглими знижує імідж, тому що сприймається як бездушшя.

Зміцнити імідж допоможуть наступні рекомендації:

• будьте тверді, говорячи про проблему, але м`які з людьми;
• наводьте тверді аргументи в м`які вираження;
• у діловому контакті примиряйте інтереси, а не позиції — цього досить.

Імідж страждає, коли людина починає відстоювати свої позиції, боротися за те, що не має значення для справи.

Зловживання твердженнями, категоричність суджень, безапеляційність знижують імідж керівника. Навпаки, задаючи питання, керівник демонструє інтерес до співрозмовника і його думці. Психологічна перевага на стороні задающего питання, а не відповідає на них. Це є прихованим компліментом, що підвищує імідж керівника.

Успіху сприяє імідж порядної людини. У політичному житті скомпрометувати конкурента — значить знищити його.

Відсутність приятельських відносин зі співробітниками і підлеглими також працює на позитивний імідж керівника. Його сприймають як строгою, недоступною, зайнятою тільки справою людини. У нашій країні на імідж керівника погано впливає наближення до себе своїх родичів, спадкоємців, членів родини.

Імідж керівника залежить від естетичного враження, що складається в його підлеглих. Перше враження залежить від зовнішнього вигляду, манери поведінки, стилю одягу.

Формування позитивного іміджу керівника багато в чому визначається його вмінням спілкуватися з підлеглими. Існує ряд перевірених прийомів. До їхнього числа відноситься прийом швидкого запам`ятовування імен і по батькові. Щоб швидко запам`ятати ім`я і по батькові, необхідно кілька разів повторити його вголос. Запам`ятовувати можна і по асоціації з іменами знайомих, видатних діячів і т.д. Можна думкою повторити про себе ім`я і по батькові або дати установку на запам`ятовування: "мені необхідно запам`ятати цю людину", "ця людина мені дуже потрібна" і т.д.

Чим більш персоніфіковане звертання до людини, тим воно краще діє. При розмові з підлеглим можна поцікавитися його самопочуттям, запитати, чи усі вдома в порядку. Це значно підвищує імідж керівника як людини турботливого, уважного і т.д. В окремих випадках можна зробити комплімент щодо того, як добре виглядає жінка.

Одним із прийомів створення позитивного іміджу керівника є вміння робити компліменти підлеглим. Багато керівників побоюються захвалити, перехвалити підлеглих. Взагалі в нашій країні існує явний перекіс убік твердого звертання з підлеглими. У нас не прийнято хвалити підлеглих, покарання переважають над заохоченнями, у той час як психологами встановлено, що заохочення є кращим, чим покарання, стимулом до праці.

Людину в окулярах навколишні сприймають як більш начитану. Деякі люди з відмінним зором (особливо японські бізнесмени) спеціально носять окуляри без діоптрій, намагаючись у такий спосіб підвищити свій імідж. Разом з тим окуляри з затемненими стеклами є перешкодою для спілкування, тому що можуть дратувати співрозмовника тим, що ховають ока співрозмовника. У цілому чим скромніше одяг, тим вище імідж керівника. Турбота про свою зовнішність — схований комплімент навколишньої .

28.Предмет, завдання та особливості сучасного менеджменту

Теоретичним фундаментом наукового управління сучасним виробництвом є економічна теорія, яка вивчає різні системи виробничих відносин.

Визначаючи предмет науки управління, необхідно виходити із суті праці менеджера-управлінця, результатів його діяльності.

Відомо, що кінцевим результатом роботи менеджера є прийняття рішень. Часто вони приймаються в умовах впливу значної кількості факторів внутрішнього та зовнішнього характеру, тому менеджер повинен володіти знаннями в галузі організації виробництва, підприємництва, мікро- та макроекономіки, комерційної діяльності, фінансово-кредитної, соціальної політики. Він повинен знати статистику, теорію ймовірностей, лінійного програмування і багато інших дисциплін. Природно, що для ефективного рішення вимагається склад дисциплін, які охоплюють всі сторони практики управління.

Кінцевою ціллю менеджменту є забезпечення прибутковості, або дохідності в діяльності фірми шляхом раціональної організації виробничого процесу.

Ситуація на ринку, як відомо, постійно змінюється. Проходять зміни в становищі на ринку конкурентів, в умовах і формах фінансування. Звідси постійна наявність ризику. Ціллю менеджменту в цих умовах є постійне подолання ризику або ризикових ситуацій не тільки в теперішньому, а й в майбутньому, для чого необхідно мати певні резервні грошові засоби і надання менеджерам певного ступеня свободи і самостійності в господарській діяльності з метою швидкого реагування і адаптації до умов, що змінюються.

Найважливішим завданням менеджменту є організація виробництва товарів і послуг з урахуванням потреб споживачів, забезпечення рентабельності діяльності підприємства і його стабільного становища на ринку.

У зв'язку з цим — завдання менеджменту це:

забезпечення автоматизації виробництва і перехід до використання робітників, які мають високу кваліфікацію;

стимулювання роботи працівників фірми шляхом створення для них кращих умов праці та встановлення більш високої заробітної плати;

— постійний контроль за ефективністю діяльності фірми, координація всіх підрозділів фірми;

— постійний пошук і освоєння нових ринків.

До завдань, які вирішуються в менеджменті, також відносять.

визначення конкретних цілей розвитку фірми;

виявлення пріоритетності цілей, їх черговості та послідовності вирішення;

розробка стратегії розвитку фірми, господарських завдань і шляхів їх вирішення;

— розробка системи заходів для вирішення проблем, що плануються на різні часові періоди;

визначення необхідних ресурсів і джерел їх покриття;

встановлення контролю за виконанням поставлених завдань.

29.Типи виробничих конфліктів та їх загальна характеристика

Залежно від форми прояву конфлікти можуть мати такі форми:

Відкриті конфлікти. У різних сферах громадського життя вони можуть протікати у формі внутрішньоінституційних та організаційних норм і процедур: дискусій, запитів, прийняття декларацій, законів, страйків, мітингів і т.п. Найяскравішою формою вираження конфлікту є різного роду масові дії, що реалізуються у формі висування вимог до влади з боку незадоволених соціальних груп, які прагнуть мобілізувати суспільну думку на свою підтримку. У цьому виді конфліктів чітко представлені протиборчі сторони, їхні інтереси, об'єкти боротьби, стратегія і тактика. Інтереси та цілі можуть реалізуватися тільки через використання влади, оскільки в конфліктах безпосередню участь беруть такі політичні організації, як державний апарат, партії, парламентські фракції, "групи тиску" і т.ін. Саме вони є виразниками волі великих соціальних груп і основними носіями соціальних інтересів.

Приховані конфлікти (саботаж, невдоволення). Якщо не враховувати наявність прихованих форм конфліктів у трудовому колективі, вони можуть поступово перерости у відкриті.

Наявність прихованих форм є свого роду показником рівня соціальної напруженості в колективі, тому цей вид конфліктів також потребує постійного вивчення і управління.

Масовий протест — це є активна форма конфліктної поведінки. Протест може бути організованим і стихійним, прямим чи непрямим, набувати характеру насильства чи системи ненасильницьких дій.

На даний момент склалися два підходи до трактування поняття "страйк". Відповідно до першого, страйком слід вважати будь-яке припинення соціально регламентованої діяльності, викликане зовнішнім приводом чи внутрішньою протидією її суб'єктів. Інша позиція виходить з положення, що соціальний протест робітників на виробництві не слід завжди зводити до страйків, тому що існують різноманітні приховані форми опору несправедливим діям адміністрації.

Страйк — це є форма трудового конфлікту, тому що в ній виражається потреба в оновленні, зміні існуючої форми життєдіяльності. Він є активним засобом її реорганізації. Страйк також можна визначити як груповий, організований, гласний (на відміну від саботажу), цілеспрямований вплив на виробничий процес шляхом тимчасової відмови суб'єкта від участі у регламентованій діяльності для задоволення висунутих ним вимог. Страйк — це є тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) для вирішення колективної трудової суперечки (конфлікту).

Сучасний страйк — це є заздалегідь підготована акція з чітко сформульованими цілями, попередньо обговореними в колективах, що спирається на визнаних лідерів, очолюється конкретним керівним органом (страйкомом, робітничим комітетом), який користується підтримкою преси, якоїсь частини парламенту і населення.

Конфлікт між особистістю і групою. Між окремою особистістю і групою може виникнути конфлікт, якщо ця особистість стане на позицію, що відрізняється від позицій групи. Хоч людина, думка якої відрізняється від думки групи, може занадто перейматися інтересами трудового колективу чи підприємства, її все одно можна розглядати як джерело конфлікту, тому що вона йде проти думки групи.

Міжгруповий конфлікт. Організації складаються з безлічі формальних і неформальних груп. Навіть у найкращих організаціях між такими групами можуть виникнути конфлікти. Неформальні групи, які вважають, що керівник ставиться до них несправедливо, можуть міцніше згуртуватися і спробувати "розрахуватися" з ним зниженням продуктивності. Яскравий приклад міжгрупового конфлікту — конфлікт між профспілкою й адміністрацією.

Конфлікти серед різних соціальних шарів. До конфліктів можуть призвести різні типи соціальних відносин, наприклад, серед різних груп городян: відносини між зайнятими в державному і недержавному секторах економіки; між управлінською ланкою і зайнятими безпосередньо на виробництві; між міськими і сільськими жителями і т.ін. Причому найважливішим об'єктом назріваючих конфліктів виступає прагнення людей до здобуття високого соціального статусу і досягнення ліпших умов життя. Нині у нашому суспільстві соціальна диференціація поглиблюється, тому можна очікувати, що напруженість зберігатиметься і проявлятиметься в невдоволенні й осуді більш "багатих" співгромадян.

30.Види і функції менеджменту

Складність та багатоплановість процесу управління потребує поділу управлінської праці. Слід відрізняти вертикальний та горизонтальний поділ управлінської праці. Вертикальний поділ управлінської праці призводить до створення рівнів управління.

Форма піраміди використовується для того, щоб показати, що на кожному наступному рівні управління знаходиться менше людей, ніж на попередньому. Відповідно до часу створення та управління організацією виділяють такі види менеджменту:

*** організаційне управління (створення самої організації, її структури та системи управління нею, механізму реалізації управлінських функцій тощо);

*** перспективне управління (визначення тривалих цілей організації, шляхів їх досягнення тощо);

*** поточне управління (визначення конкретних завдань, координація процесу їх розв'язання, забезпечення процесу розв’язання необхідними матеріальними, людськими, інформаційними фінансовими ресурсами, контролем, оцінкою результатів, корекцією; заохочення або покарання виконавців).

Можна визначити в управлінні і горизонтальний поділ праці, тобто розподіл управлінської діяльності щодо об єктів управління. В усіх цих видах менеджменту здійснюється як перспективне, так і поточне управління. Отже, розрізняють такі види менеджменту або управління:

Управління виробництвом (виробничий менеджмент) передбачає, що відповідні служби менеджменту здійснюють управління процесом створення продукції організації. Для цього менеджмент здійснює наступні операції :

* управління розробкою та проектуванням продукту;

* вибір технологічного процесу, розміщення кадрів та техніки по процесу тощо;

* управління закупівлею сировини та матеріалів;

* управління запасами на складах.

Менеджмент за оцінкою більшості спеціалістів здійснює п ять основних функцій:

1. Планування в процесі здійснення цієї функції необхідно з ясувати становище організації, структуру її цілей та способи їх досягнення.

2. Організаційна функція — створення самої організації, її структури, системи управління, необхідної документації тощо.

3. Координаційна функція — забезпечення необхідного рівня взаємодії між учасниками та підрозділами.

4. Мотиваційна функція — визначення потреб людей та відшукання найдієвішого способу їх задоволення в певній ситуації з тим, щоб забезпечити їх якнайактивнішу діяльність у процесі досягнення цілей організації.

5. Контроль — виявити завчасно небезпеки, що насуваються, помилки, які спіткали діяльність організації, і таким чином створити підстави для вдосконалення роботи.

Дисципліна «Операційний менеджмент»

1. Зміст та основні завдання операційного менеджменту

Менеджмент у процесі створення товарів (послуг), який здійснюється на рівні операцій, починаючи із забезпечення організації потрібними ресурсами та впродовж їхньої трансформації у готові товари (послуги) Поняття операційної системи. Повна система для задоволення потреб і послуг споживачів.

Сутність операційної функції полягає в процесі конверсії (трансформації, перетворення), тобто в послідовній низці дій, завдяки яким входи операційної системи (зокрема ресурси) перетворюються на певні кінцеві результати, що можуть набувати вигляду матеріальної продукції чи послуги. Узагальнена мета операційної функції (інакше — операційної діяльності) полягає у створенні будь-якої корисності, зокрема корисності форми, місця, придбання, стану та часу.

До складу методів операційного менеджменту заведено включати організаційні, адміністративні, економічні та соціопсихологічні методи, тоді як ключовими функціями вважаються:

— планування;

— організація;

— координація;

— мотивація;

— контроль;

— регулювання.

Операційний менеджмент, виходячи зі змісту досить поширеної концепції поділу управління на стратегічне та поточне, являє собою яскравий приклад поточного управління в організації. Це зовсім не означає, що стратегічний аспект не є притаманним управлінню операціями. Навпаки, проблема формування і ревізії виробничої (операційної) стратегії та забезпечення її успішної реалізації — вагома складова проблематики операційного менеджменту.

2. Поняття операційної діяльності підприємства

Підприємства здійснюють свою діяльність на ринку в умовах жорсткої конкуренції. Ті з них, що програють у цій боротьбі, стають банкрутами. Для того, щоб не збанкрутувати, суб'єкти, що хазяйнують повинні постійно відслідковувати зміни ринкового середовища, напрацьовувати методи протидії негативним моментам для збереження своєї конкурентоспроможності.

Одним з інструментів дослідження ринку й збереження конкурентоспроможності є аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства, у тому числі й аналіз його фінансового стану. Порядок і інструментарій аналізу, який здійснюється з метою прийняття фінансових рішень, визначається самою логікою функціонування фінансового механізму підприємства.

Одним із найбільш простих, але ефективних видів фінансового аналізу, є операційний аналіз, що отримав назву CVP (cost-volum-profіt, витрати — об'єм — прибуток).

Метою аналізу операційної діяльності є відстеження залежності фінансових результатів бізнесу від витрат і об'ємів реалізації продукції.

Основною задачею аналізу CVP є одержання відповідей на важливі питання, що виникають у підприємців на всіх етапах грошового обігу, наприклад:

Скільки необхідно мати в наявності капіталу підприємству?

Яким чином мобілізувати ці кошти?

До якого ступеня можна доводити фінансовий ризик, використовуючи ефект фінансового важеля?

Що дешевше: придбання чи оренда нерухомості?

До якого ступеня можна нарощувати силу операційного важеля, маневруючи перемінними і постійними витратами, змінюючи тим самим рівень підприємницького ризику, пов'язаного з діяльністю підприємства?

Чи варто продавати продукцію за цінами нижче собівартості?

Чи робити більш того чи іншого продукту?

Як відіб’ється на прибутку зміна об'єму реалізації?

3. Складові частини операційної системи

Операційну систему можна визначити як одну з підсистем організації, в рамках якої здійснюється реалізація операційної функції, що включає в себе дії, в результаті яких виробляються товари, надаються послуги, виконуються роботи для задоволення запитів зовнішніх щодо даної організації споживачів. Операційна система організації належить до класу економічних систем, яким притаманна низка загальних характеристик, зокрема: відкритість і гомеостатичність; складність і поліструктурність; нестаціонарність окремих параметрів системи; унікальність поведінки системи в конкретних умовах; здатність змінювати свою структуру і формувати варіанти поведінки; здатність протистояти ентропійним тенденціям; здатність пристосовуватися до змін зовнішнього середовища; здатність та прагнення до цілевстановлення.

Структура операційної системи — це сукупність елементів і зв’язків між ними, що забезпечують цілісність системи, тобто збереження основних властивостей системи при різних зовнішніх і внутрішніх змінах. Структура операційної системи визначається складом і взаємозв’язками її елементів і підсистем, а також зв’язками із зовнішнім середовищем. Розрізняють просторову (розташування елементів системи у просторі) і часову (послідовність змін стану елементів і системи в цілому) структури виробничих систем. Вони тісно взаємопов’язані і взаємозалежні. На самому загальному рівні в складі операційної системи вирізняють три підсистеми: переробки, забезпечення та управління.

4. Сутність та етапи розробки операційної стратегії

Операційна стратегія відноситься до ще більш конкретних стратегічних ініціатив і підходів у керівництві ключовими оперативними одиницями при рішенні щоденних оперативних завдань, що мають стратегічну важливість (рекламні кампанії, закупівля сировини, керування запасами, профілактичний ремонт, транспортування). Операційні стратегії, незважаючи на менший масштаб у порівнянні зі стратегіями більше високого рівня, доповнюють і завершують загальний бізнес-план роботи компанії. Головна відповідальність за розробку операційних стратегій лягає на керівників середньої ланки, пропозиції яких повинні бути розглянуті й прийняті вищестоящим керівництвом.

Класифікація операційних систем передбачає виділення тих чи тих їх різновидів за обраною класифікаційною ознакою. Такою ознакою можуть виступати: тип кінцевого результату операційної діяльності; широта номенклатури та асортименту кінцевого продукту; ступінь гнучкості операційної системи; ступінь дискретності перебігу операційного процесу; метод організації виробництва; спосіб управління запасами сировини або готової продукції; підхід до встановлення рівня виробничої потужності тощо.

5. Життєвий цикл операційного процесу

Питання «Життєвий цикл операційної системи» має принципово важливе значення для розуміння ситуаційності застосування засобів і методів операційного менеджменту залежно від стадії життєвого циклу, періоду та режиму функціонування операційної системи. Концепція життєвого циклу ґрунтується на уявленні про те, що операційна система, як і будь-який інший об’єкт, процес, явище, система, у своєму існуванні послідовно проходить кілька етапів, деякі з яких можуть неодноразово повторюватися. Склад етапів життєвого циклу операційної системи є досить специфічним, що зумовлено особливостями функціонування цього типу систем. Основними етапами життєвого циклу операційної системи є: проектування та створення операційної системи; запуск функціонування операційної системи та вихід на проектну потужність; стабільне функціонування операційної системи в нормативному режимі; здійснення перетворень операційної системи та поновлення стабільності функціонування на якісно новому рівні.

6. Контроль якості сировини, матеріалів, товарів та послуг

Контроль якості включає відстежування певних результатів по проекту для встановлення тою, чи відповідають вони певним стандартам якості, і для визначення шляхів усунення причин незадовільного виконання. Він повинен здійснюватися по всьому проекту. Результати по проекту включають результати як по продукту (такі як компоненти), так і по менеджменту (такі як показники виконання по вартості за календарним планом). Контроль якості часто виконується департаментом з контролю за якістю або організаційною одиницею зі схожою назвою, але це не е обов'язковим.

Методи та засоби контролю якості

1 Інспекція. Інспекція включає такі дії, як вимірювання, перевірка, тестування, що застосовуються для визначення, чи задовольняють результати вимоги. Інспекція може здійснюватися на будь-якому рівні (наприклад, можуть бути проінспектовані результати всієї роботи або інспекції може піддатися кінцевий продукт проекту).

Інспекції ще називають перевірками, перевірками продукту, аудитами; в деяких прикладних сферах ці терміни можуть мати більш широке і дещо вужче застосування.

2 Графіки контролю. Графіки контролю — це графічне зображення результатів процесу у часі. Вони використовуються для визначення того, чи перебуває процес "під контролем" (наприклад, чи є відмінність у результатах, спричинених випадковими відхиленнями, або чи є непередбачені події, які мають бути ідентифіковані та скориговані?). Якщо процес контролюється, він не повинен змінюватися. Процес може змінюватися для того, щоб реалізувати удосконалення, але він не повинен змінюватися, коли перебуває під контролем. Графіки контролю можуть використовуватися для відстежування вихідних змінних будь-якого типу. Хоч графіки контролю найчастіше використовуються для відстежування дій, що повторюються (наприклад, відстежування виготовлення деталей на виробництві), але вони можуть також використовуватися для моніторингу вартісних і планових відхилень, обсягу і частоти змін змісту, похибок у проектній документації або в інших процесах проекту, для того щоб визначити, чи перебуває під контролем управління проектом. На малюнку 8—4 зображений графік контролю виконання проекту.

3 Діаграми Парето.

4 Статистичне моделювання. Статистичне моделювання включає добір частини вибірки для інспекції (наприклад, вибір десяти інженерних креслень Із 75). Відповідне моделювання може скорочувати витрати на контроль якості. Існує велика кількість літератури із статистичного моделювання; в деяких галузях застосування необхідно, щоб команда менеджерів проекту була обізнана з різними технологіями моделювання.

5 Графіки потоків. Графіки потоків використовуються при контролюванні якості як допомога в аналізі виникаючих проблем.

6 Аналіз тенденцій. Аналіз тенденцій включає використання математичних технологій для прогнозування майбутніх результатів, заснований на даних, отриманих раніше. Аналіз тенденцій часто використовується для відстежування:

• Технічних показників виконання — скільки похибок або дефектів було визначено І скільки з них залишилося невиправними.

• Вартісних і планових показників виконання — скільки робіт за період було завершено із значними відхиленнями.

7. Стратегічне, тактичне планування операцій

Велику роль у процесі планування та контролю операційної (виробничої) діяльності відіграє нормативна база. І хоча на сьогодні на реально діючих підприємствах та у бізнес-організаціях робота з розроблення чи вдосконалення норм і нормативів перебуває у певному занепаді, майбутньому спеціалісту в сфері менеджменту операцій конче важливо розуміти значення та місце нормування в процесі розроблення планів виробничої діяльності та контролю їх виконання.

Проблема конкуренції є невід’ємною складовою сучасного економічного життя. Операційна діяльність посідає одне з перших місць у забезпеченні конкурентоспроможності підприємства (організації), що існує в умовах ринкової економіки. З метою поглиблення знань щодо можливих конкурентних переваг фірми та її конкурентних стратегій, а також щодо значення виробництва у процесі досягнення конкурентної переваги студенту має сенс опрацювати матеріали, в яких із достатнім ступенем повноти розкрито цей аспект, а також наголошено, що якість та ефективність операційної діяльності є на сьогодні запорукою успіху у конкурентній боротьбі.

8. Система управління «точно в термін»

Метод "точно в термін" базується на концепції логістики — "нічого не буде зроблено, поки в цьому не виникне необхідність".

Найбільш розповсюдженою у світі логістичною концепцією є концепція “точно у термін” (just-іn-tіme, JІT), яку ще називають концепцією “0 запасу”.

З логістичних позицій концепція “точно у термін” ґрунтується на організації постачання без будь-яких обмежень щодо вимоги мінімуму запасів, де потоки матеріальних ресурсів ретельно синхронізуються з потребою у них, яка задається виробничим розкладом випуску готової продукції. Подібна синхронізація досягається координацією двох логістичних сфер-постачання і виробництва.

Система постачання “точно у термін” – це система організації постачання, яка ґрунтується на синхронізації процесів доставки матеріальних ресурсів у необхідній кількості й на той момент, коли ланки логістичної системи їх потребують, з метою мінімізації витрат, пов’язаних із створенням запасів.

Впровадження і поширення концепції JІT привело до зміни традиційного підходу до постачання (табл.. 4.9).

Впровадження концепції “точно у термін” має свої позитивні та негативні сторони. Її перевагами є:

— скорочення запасів на всіх стадіях логістичного циклу;

— скорочення складських площ;

— висока пропускна здатність;

— активна участь і підвищена мотивація працівників;

— високий прибуток і продуктивність логістичної системи;

— висока якість обслуговування;

— висока гнучкість логістичної системи;

— своєчасна доставка.

До недоліків системи “точно у термін” слід віднести:

— низькі запаси роблять будь-які збої в роботі логістичної системи критичними;

— введення системи може вимагати великих змін, яких важко досягнути на практиці.

Досвід показує, що стратегія JІT не є універсальною і застосовується не завжди. Її реалізацію стримують такі важливі фактори, як незадовільна якість продукції, порушення термінів постачання й оплати за товар, помилки і збої в передачі інформації між замовником і постачальниками. Успіх у реалізації стратегії залежить також від кількості та територіальної дислокації постачальників, рівня їх відповідальності під час виконання договірних зобов’язань. Тому величезні витрати, пов’язані з реалізацією методу закупівель “точно у термін”, ефективні тільки в стабільно працюючих економічних системах за умови довгострокових господарських зв’язків.

9. Організаційне забезпечення якості

Забезпечення якості — це постійний процес оцінки загального виконання по проекту з метою підтвердження того, що проект задовольняє відповідні цілі та стандарти якості.

Роботи із забезпечення якості часто виконуються департаментом із забезпечення якості або організаційною одиницею зі схожою назвою, але це не є обов'язковим.

Існує чотири способи перевірки проектів на відповідність якості:

1. Аналіз проекту – це офіційне, документоване і систематичне оцінювання проекту, яке виконується персоналом, не пов’язаним безпосередньо з його розробленням. Аналіз проекту може здійснюватись у формі консультацій чи надання допомоги відділу, що займається проектуванням або у вигляді офіційної оцінки проекту для з’ясування відповідності проекту всім вимогам замовника.

2. Оцінювання зразка — це офіційна процедура оцінки різних аспектів продукту, включаючи випробування в робочих умовах у реальній обстановці, на відповідність вимогам замовника та технічним завданням.

3. Альтернативний розрахунок – може полягати або у повному перерахунку, або у скорочених перерахунках, які стосуються критичних компонентів чи систем. Метою є перевірка правильності даних, що визначені у проекті. Він може служити для додаткової перевірки проекту, особливо у випадках, коли повнемасштабне випробування характеристик виробу потребує значного часу або великих витрат.

4. Порівняння з проектом одного з перевірених на практиці виробів,або з проектами інших виробів, які існують на ринку.

10.Показники результативності функціонування операційних систем

В основі вибору основних показників покладено наступні принципи:

· зв’язок показників ефективності з основними факторами, що визначають вартість підприємства;

· адаптація основних показників ефективності до конкретних умов та задач кожного підрозділу;

· простота та зрозумілість системи показників;

· інтеграція показників в усі основні управлінські процеси.

Подальша оцінка запропонованих показників повинна включати систему розрахунків, яка б дозволяла в динаміці відстежити ефективність всієї системи управління підприємством. Оцінювання показників ефективність доцільно проводити в наступній послідовності:

1) розрахунок динаміки якісних ресурсних показників ефективності;

2) співставлення приросту ресурсів в розрахунку на 1% приросту об’єму виробництва;

3) визначення частки впливу екстенсивних та інтенсивних факторів на 100% приросту продукції;

4) розрахунок відносної економії ресурсів;

5) комплексна оцінка усесторонньої ефективності виробництва.

11. Зовнішнє середовище організації та його врахування в управління

Зовнішнє середовище організації – це сукупність елементів, які не входять до складу організації, але здійснюють певний вплив на неї.

Зовнішнє середовище організації прямого впливу – це середовище, яке включає в себе елементи, що безпосередньо впливають на операції організації та відчувають на собі прямий вплив операцій організації.

Зовнішнє середовище організації опосередкованого впливу – це сукупність факторів, які можуть не здійснювати прямий, тобто негайний вплив на операції організації, але з часом будуть відображатись на них.

До елементів зовнішнього середовища організації прямого впливу належать: споживачі, конкуренти, постачальники, закони і державні установи тощо.

Споживачі – це фізичні або юридичні особи, які використовують продукцію організації для особистих потреб або потреб своєї організації.

Конкуренти – це виробники подібної продукції на ринку.

Постачальники – це фірми або окремі особи, які здійснюють постачання машин, устаткування інших матеріальних ресурсів для задоволення технологічних або особистих потреб організації чи окремої особи.

Закони і державні установи – це правові та нормативні акти вищого органу законодавчої та виконавчої влад або їх спеціальні органи, які здійснюють нагляд за дотриманням державних вимог підприємствами, установами, організаціями, а також громадянами.

До факторів зовнішнього середовища організації опосередкованого впливу належать: стан економіки, науково-технічний прогрес, політичні та соціально-культурні зміни, вплив міжнародних подій тощо.

Стан економіки – це тенденції та рівень інфляції, ставки банківського процента, рівень безробіття та ін.

Науково-технічний прогрес – це розвиток технологічного процесу у конкурентів.

Політичні зміни – це тенденції у сферах законодавства, судової справи, політики, державного регулювання тощо.

Соціально-культурні зміни – це сукупність відносин, цінностей, норм, переконання, поведінки тощо.

Вплив міжнародних подій – це процеси, які відбуваються за межами країни і впливають на курс національних грошей, конкуренцію тощо.

12.Внутрішнє середовище організації. Його характеристика

Внутрішнє середовище організації – це сукупність компонентів, пов’язаних між собою за допомогою певних структур у межах організації.

До основних змінних внутрішнього середовища організації належать: цілі, завдання, структури, технології, люди.

Цілі організації – це конкретний кінцевий стан або бажаний результат, якого намагається досягти група працюючи разом.

Завдання організації – це передбачена робота, серія робіт або частина її, яка повинна бути виконана заздалегідь встановленим способом у заздалегідь обумовлені строки.

Структури організації – це логічні взаємовідносини взаємодії організаційних форм протікання технологічних процесів переробки вхідних ресурсів, побудовані в такому вигляді, який дозволяє найбільш ефективно досягати цілей організації.

Схема структури організації завжди розробляється зверху до низу. Спочатку розділяють її на широкі сфери дій, потім на менші команди і на функціональні завдання конкретним виконавцям.

Технології – це процес перетворення в системі, який складається з відпрацювання програм і здійснення порядку виконання операцій над ресурсами та інформацією з метою перевтілення їх у бажану продукцію.

Люди організації – це персонал зі своїми попитами, характерами та переживаннями, або центральний фактор будь-якої організації.

13. Обов'язки операційного менеджменту

Функції операційного менеджменту можна поділити на технологічні і управлінські. Технологічна функція пов’язана з технологічною діяльністю, не має прямого відношення до управлінської функції. До управлінської функції відноситься необхідність використання матеріальних, фінансових і людських ресурсів. На відміну від працівників виробництва, які не мають відношення до управління і виконують тільки виробничо-технологічну функцію, в обов’язки менеджера входять не тільки вирішення управлінських задач, а й виробничих: по плануванню (стратегічному, перспективному, поточному і оперативному); по реалізації виробничих процесів на перспективу їх розвитку на прогнозний період (10 і більше років), на 5-ти річну перспективу, поточну-річну перспективу і оперативну-поквартальну-помісячну реалізацію планів по всім видам робіт, ресурсів і організаційних заходів, необхідних для отримання запланованого прибутку; по організаційним питанням — організаційні заходи, щодо реалізації інвестиційних і інноваційних прогнозів, особливостям управління інноваційною системою в менеджменті операційної системи підприємства, управління підготовкою і забезпечення оновленого підприємства; по координаційним питанням — координаційні заходи щодо організації управління оновленою операційною системою в системі менеджменту інноваційного персоналу і економічного обґрунтування управлінських рішень в умовах подолання підприємством економічних ризиків і небезпеки кризових явищ і ситуацій; по мотиваційним питанням – мотиваційні заходи щодо врахування матеріально-соціально-психологічних особливостей людини (винагорода, задоволеність роботою, гарні умови праці, високий статус на підприємстві, висока зарплата, можливість службового росту, зручна система відпусток, заслужена похвала колег і інше, і іншу сторону мотивацій становлять заслужені покарання працівників в тому чи іншому виді); контрольні заходи менеджера щодо своєчасного виявлення небезпеки економічних ризиків, різних конфліктів на підприємстві і їх своєчасних подолань, а також відхилення від існуючих нормативів Держстандарту якості продукції і іншого і ліквідації цих негараздів.

Вищенаведені функції операційного менеджменту впроваджуються за допомогою організаційних, адміністративних, економічних і соціально-психологічних методів.

В основі адміністративних методів лежить примусове виконання персоналом наказів менеджера, його розпоряджень, де проявляється мінімальна самостійність виконавця наказу чи розпорядження. В ринкових умовах господарювання адміністративні методи повинні бути повністю ліквідовані.

Економічні методи управління операційною системою в ринкових умовах господарювання є альтернативні адміністративним методам, тому що в основі економічних методів знаходиться економічна зацікавленість персоналу в результатах своєї праці і самоініціативність працівника вигідна не лише для працівника, а і для менеджера і в цілому для транспортного підприємства.

Соціально-психологічні методи операційного менеджменту в ринкових умовах господарювання показують свою обмеженість по причині формування сприятливого морально-психологічного клімату в колективі і в виявленні та розвитку індивідуальних здібностей кожного працівника, для якого гроші не є найголовнішим стимулом в праці.

Усі названі методи операційного менеджменту реалізуються у відповідності з принципами (правилами) прийняття управлінських рішень, найважливіші з них наступні: пошуки менеджером індивідуальних підходів до прийняття того чи іншого управлінського рішення опираючись на їх економічне обґрунтування; управлінські рішення приймаються у послідовному, ціле направленому руслі для досягнення кінцевої мети; оптимальне поєднання централізованого управління підприємством і його окремими структурами; врахування якісних фахових показників персоналу, з врахуванням його соціально-психологічного стану; у відповідності з правами, обов’язками і відповідальністю працівників, відсутність яких веде до значних неприємностей; забезпечення менеджером спільної зацікавленості усіх працівників підприємства в досягненні поставлених цілей; заохочення працівників по просуванні їх службової кар’єри.

Численні обов'язки операційних (виробничих) менеджерів можна розділити на три основні групи:

Участь у розробці і реалізації загальної стратегії фірми й основних напрямків її діяльності.

Розробка і впровадження виробничої системи, що включає розробку виробничого процесу, рішення про розташування виробничих потужностей, проектування роботи підприємства, проектування продукту, введення стандартів і норм на виконання обсягів робіт.

Планування і контроль поточного функціонування системи, проектування проведення робіт (ППР).

Як видно з вищевикладеного, керуючому операціями (виробництвом) приходиться мати справу з великими обсягами інформації. Він повинен мислити аналітично, мати здатність до сприйняття й оцінки нових технологій, уміти швидко і вчасно приймати необхідні управлінські рішення.

14.Поняття «операції», виробництво, їх взаємозв'язок та розбіжність

Поняття "операційна система" запозичена з закордонних джерел і, в першу чергу, американських. У вітчизняній науці управління існують вирази "виробничий процес", "система виробництва", що, на наш погляд, точніше відображають суть досліджуваного явища. За визнанням самих авторів, терміни "операції" і "виробництво" взаємозамінні. При цьому під виробництвом вони розуміють випуск товарів і переробку сировини, а термін " операції"" ширший, він включає не тільки виробництво товарів, але й надання послуг, видів діяльності, що входять в операційну функцію.

Необхідно відзначити, що слово "операція" з латинського "орега-tіo" дослівно переводиться як "дія" і має значення:

а) механічний вплив на тканини й органи тіла;

б) воєнні дії;

в) виконання якого-небудь завдання: фінансового, кредитного, торгового, страхового, промислового і т.д.

15.Відмінності між менеджером та підприємцем

Відмінності між менеджером і підприємцем виявляються в адміністративному (бюрократичному) і демократичному підходах до управління виробничою діяльністю.

Успішно розв'язувати суперечності між цими двома підходами в управлінні великими фірмами вдасться не завжди. З теоретичного погляду можна і корисно для оволодіння мистецтвом управління розглянути співвідношення понять підприємець, менеджеру фахівець. Насамперед слід зазначити, що в практиці сучасного підприємництва відокремити їх одне від одного неможливо. Кожний, хто починає займатися бізнесом, мусить певною мірою поєднувати в собі відразу трьох людей: підприємця, менеджера і фахівця.

Менеджер — це той, для кого обов'язкові слова: дисципліна, тренування, організованість. Він цілком нетерпимий до неорганізованості, впевнений у своїй правоті, чіпляється до слів, як справжній тиран, примушує всіх до слухняності.

Підприємець — провидець, мрійник, прискорювач змін. Підприємництво відбиває творчу сторону особистості. Підприємець почуває себе як риба у воді в ситуації невідомості, прискорює майбутнє, перетворює імовірність у можливість, хаос — у гармонію.

Як показати відмінність між однією і тією ж людиною, котра одночасно є і підприємцем, і менеджером?

Менеджер — особистість, що має риси керівника і настроєна прагматично. Без менеджера неможливе планування, порядок і передбачуваність. Для теоретичного протиставлення понять підприємець і менеджер щодо конкретної особи скористаємося такими узагальненнями і висновками.

Якщо підприємець живе майбутнім, то менеджер живе минулим.

Якщо для підприємця важливий контроль, то для менеджера — порядок.

Якщо підприємець прагне до змін, то менеджер будь-що намагається зберегти статус-кво.

Якщо підприємець постійно оцінює події, які відбуваються, як такі, що відкривають нові можливості, то менеджер сприймає їх як нові проблеми.

Менеджер будує будинок, у якому назавжди поселяється.

Підприємець, навпаки, в той самий момент, коли будівництво його будинку закінчилося, розпочинає планувати будівництво наступного.

Менеджер забезпечує зручно влаштований порядок речей.

Підприємець створює речі, які менеджер приводить потім у порядок.

Менеджер — це людина, яка йде слідом за підприємцем, щоб усувати створене першим безладдя.

Без підприємця не було б нічого, що можна було б упорядкувати.

Без менеджера не було б ні бізнесу, ні суспільства, але без підприємця не було б нововведень.

16.Управління запасами

Управління запасами — основоположна функція логістики, довкола якої формується вся структура ланцюга постачання.

Управління запасами — це функціональна діяльність, мета якої — довести загальну суму щорічних витрат на утримування запасів до мінімуму за умови задовільного обслуговування клієнтів.

Згідно з іншим визначенням, управління запасами — це забезпечення і підтримування оптимальної кількості і типів фізичних ресурсів, необхідних для реалізації стратегічного плану організації.

Важливість управління запасами пояснюється, насамперед, тим, що виробництво — це потік матеріальних ресурсів через процес, який змінює форму цих матеріалів, перетворюючи їх у готову продукцію.

Типи запасів найчастіше розглядають у контексті конкретної організації (стосовно банку — це запаси грошей, школи — запаси навчальних засобів, лікарні — ліків). Детальніше зупинимося на типах запасів промислового підприємства:

1. Сировина (це інгредієнти, які перетворюються в кінцевий продукт, і характер яких залежить від призначення продукції та особливостей виробничого процесу).

2. Допоміжні матеріали (матеріали, які не є часткою готового виробу:

мастило, миючі засоби тощо).

3. Незавершене виробництво (вироби, що не пройшли повний технологічний цикл обробки).

4. Готова продукція (нереалізовані кінцеві продукти, які зберігаються на складах підприємства-виробника або на підприємствах роздрібної торгівлі).

Запаси створюються з метою:

• сприяння обслуговуванню споживачів (наявність запасів — важливий чинник утримування споживачів, пов'язаний із можливістю поставки продукції в будь-який час);

• сприяння гнучкості виробництва (здатність швидко переходити на виробництво іншої продукції завдяки запасам, можливість задовольнити попит на продукцію, яка в даний час не виробляється);

• сприяння визначеності виробництва (чим більш невизначена ситуація на ринку, тим більша необхідність страхування створенням резервних запасів);

• сприяння згладжуванню виробництва (здатність задовольняти попит у періоди максимального збуту без збільшення обсягу виробництва);

• отримання прибутку шляхом цінової спекуляції (в період інфляції можна отримати прибуток купівлею запасів за нижчою ціною і продажем їх у майбутньому).

Створення та зберігання запасів потребують значних витрат, і щорічна їх сума перевищує чверть вартості самих запасів. Тому важливо керувати запасами, щоб зазначені витрати були мінімальними і щоб забезпечувався той рівень обслуговування та задоволення запитів клієнтів, до якого прагне компанія.

Дисципліна «Організація праці сучасного менеджери»

1. Сутність і значення наукової організації праці сучасного менеджера

Створюючи теорію і методологію наукової організації праці, Ф. Тейлор виходив з того, що найголовнішим завданням управління підприємством має бути забезпечення максимального прибутку для підприємця у поєднанні з максимальним добробутом для кожного зайнятого на підприємстві працівника.

Наукова організація управління ґрунтується на твердому переконанні в тому, що справжні інтереси тих і інших цілком збігаються. Добробут підприємця неможливий протягом багатьох років, якщо він не супроводжується добробутом зайнятих на його підприємстві робітників.

Економічна теорія і практика підприємницької діяльності засвідчують, що цілком можливо дати робітникові те, чого він хоче — високу заробітну плату — і водночас підприємцю досягти того, чого він хоче — низької вартості робочої сили у виробництві продукції. Підприємцям, котрі прагнуть отримати від своїх працівників максимально можливу кількість праці за мінімально можливу плату, слід дійти висновку, що ліберальна політика стосовно робітників буде для них вигіднішою з погляду майбутнього.

Інтереси власника і найманого працівника збігаються щодо збільшення частки привласнюваного ними продукту у відповідній формі, і менеджери повинні це забезпечити. Виникає прагматичне запитання: "За якої умови можна цього досягти?"

Збільшувати прибуток підприємця та заробітну плату робітників можливо лише за умови підвищення продуктивності праці. Тому найважливішим завданням як керівництва підприємства, так і самих працівників має бути досягнення максимальної продуктивності праці кожного зокрема та всіх загалом.

2. Основні принципи наукової організації праці менеджера

У процесі розгляду проблеми наукової організації праці менеджерів (управління) передусім виникає три запитання:

Якою мірою основи наукової організації праці суттєво відрізняються від загального характеру звичайних типів організації?

З якої причини при науковій організації праці досягають кращих результатів, ніж за інших її типів?

Якщо знайдено найкращу людину і поставлено її на чолі підприємства, то чи можна спокійно давати їй право вибору самого типу організації виробництва?

Спробуємо дати відповіді на ці запитання.

Як відомо, розвиток поділу праці приводить до того, що кожна окрема людина спеціалізується на виконанні конкретної професійної роботи. Винахідливість кожного нового покоління людей приводить до вироблення кращих і швидких методів для виконання кожного елементу роботи в будь-якій професії. Отже, методи, застосовувані нині, є результатом еволюції. Цей результат є наслідком найбільшої пристосованості найкращих ідей, що перемогли в боротьбі за існування й розвинулися з самого виникнення кожної професії. Разом з тим люди, ознайомлені з кожною окремою професією, твердо знають, що майже в жодному з елементів будь-якої професії немає одноманітності в застосовуваних методах. У практичній діяльності замість одного способу, визнаного всюди, використовуються багато інших способів виконання кожного елементу тієї чи іншої роботи.

Винахідливість і досвід кожного нового покоління — і навіть кожного десятиліття — передають наступним більш досконалі методи. Ця сукупність практичних або традиційних знань і навичок є головним активом (потенціалом) кожного працівника-професіонала. Тому найдосвідченіші менеджери відверто ставлять перед своїми працівниками проблему найліпшого та найекономнішого виконання робіт. Вони вважають, що їхнє завдання полягає в тому, щоб змусити кожного працівника докласти всіх своїх зусиль, усієї своєї праці, усіх своїх традиційних знань, усього свого мистецтва, вміння та доброї волі, всієї своєї ініціативи для того, щоб реалізувати якомога більший прибуток для свого підприємства.

Проблема, що стоїть перед менеджментом підприємства, полягає в тому, щоб спонукати до найкращих проявів ініціативи у кожного працівника. З іншого боку, ніякий менеджер не зможе домогтися скільки-небудь відчутного вияву цієї ініціативи від своїх працівників, якщо він не дасть їм більше від того, що вони звичайно одержують від своїх господарів. Таким чином, найкращим типом управління підприємствами може бути такий, за якого працівники виявляють свою ініціативу і в обмін дістають певне соціальне заохочення від своїх керівників. Для здійснення наукової організації управління менеджмент має узагальнити сукупність традиційних знань і навичок, котрими володіють її працівники, а потім класифікувати їх, опрацювати й звести всі ці знання в правила, закони та методи, що стають працівникам підмогою у виконанні їхньої щоденної роботи. Крім цього, менеджмент підприємства бере на себе багато інших обов'язків. Ці обов'язки можна звести в такі чотири групи:

— менеджмент розробляє науковий фундамент, що дає можливість замінити старі традиційні методи праці новими, науковими; на основі науково встановлених принципів менеджмент проводить старанний добір працівників, а потім навчає і тренує їх, тоді як раніше це було особистою справою кожного працівника;

менеджмент забезпечує погоджене співробітництво між окремими ланками виробництва в напрямі досягнення загальної мети;

відповідно до науково обґрунтованих принципів поділу праці та відповідальності між працівниками й менеджментом останній бере на себе ті функції, до яких він краще пристосований, тоді як раніше вся праця і відповідальність покладалися на працівників.

Організатор, котрий опрацьовує виробничі плани з наукової організації управління, неминуче доходить висновку, що виробництво здійснюється краще й економніше в разі широко проведеного поділу праці. Наприклад, кожну дію інженера, механіка має бути підготовлено попередніми діями інших працівників.

3. Головні напрямки наукової організації праці менеджера

Найголовнішим елементом становлення наукової організації управління була ідея завдання або норми. Праця кожного працівника повністю враховується в плані керівника принаймні на один день наперед, і кожен окремий працівник отримує в більшості випадків завдання, яке йому належить виконати. Це завдання або норма детально визначає не лише те, що має бути зроблене, а й час, відведений для виконання цієї роботи. І щоразу, коли працівник з успіхом виконує встановлену йому норму в межах визначеного йому терміну, він отримує надбавку до своєї звичайної плати.

Головними напрямами наукової організації праці менеджера є:

організація робіт із складання і реалізації планів наукової організації праці;

формування раціональної структури кадрів і аналіз використання їх;

поділ і кооперація праці, покращення її умов;

організація трудового процесу на робочому місці та його обслуговування;

поєднання професій;

нормування витрат робочого часу;

організація навчання і підвищення кваліфікації кадрів;

розробка і реалізація системи стимулювання праці.

Найважливішим напрямом наукової організації праці є нормування праці на основі дослідження трудових процесів і витрат часу на виконання операцій та обслуговування їх.

4. Підготовка і проведення ділових зустрічей та переговори, їх функції

Будь-яка зустріч, а тим більше ділова, проводиться з певною метою. Саме спілкування у діловій практиці, як правило, підтримується взаємною зацікавленістю. Щоб задовольнити зацікавленість сторін і організується зустріч.

Критеріями оцінки результатів взаємодії, окрім досягнення бажаної мети, виступають фактори, що відображають ресурсні витрати учасників; час, ступінь напруженості і характер відносин між ними.

Щоб ефективно провести ділову зустріч, до неї необхідно серйозно підготуватись і продумати все до дрібниць.

Про ділову зустріч прийнято домовлятися заздалегідь, при цьому відрізок часу між домовленістю і самою зустріччю залежить від конкретних обставин та її програми.

У межах одного регіону найбільш доцільно домовлятися за 2—3 дні. Запланована за десяток днів ділова зустріч часто буває підготовлена гірше лише через психологічні причини. Спочатку неначе є час для вирішення організаційних питань у наступні дні, а потім, з огляду на можливі непередбачені обставини, часу може просто не залишитись.

Особливої ретельності вимагає організація зустрічі з іноземцями. До такої зустрічі потрібно, безперечно, готуватися завчасно, передбачивши всі елементи програми їх перебування:

• порядок зустрічі;
• персональний склад учасників;
• участь представників преси;
• вручення квітів;
• вітальні промови;
• розміщення у готелі;
• ділова частина;
• відвідування культурних об'єктів;
• поїздки по країні;
• неофіційні прийоми;
• проводи.

Про організацію ділової зустрічі можна домовлятися за допомогою електронної пошти, по телексу чи, найпростіше,— по телефону. Перед тим, як взяти в руки телефонну трубку, пропонується намітити всі важливі організаційні моменти зустрічі, бо якщо щось забути, виходити повторно на зв'язок буде не зовсім зручно.

Протоколом передбачаються такі основні моменти домовленості:

Предмет ділової зустрічі.

Місце проведення.

Часові межі.

Кількість учасників.

Матеріали для обговорення та підсумкові документи зустрічі.

5. Проектування складу структурних одиниць на підприємстві

Організаційні структури створюють з метою забезпечення координації і контролю діяльності підрозділів фірми та її співробітників. Вони різняться між собою складністю (мірою розподілу діяльності за певними функціями), формалізацією (ступенем використання встановлених правил і процедур), співвідношенням централізації та децентралізації (рівнями, на яких приймаються управлінські рішення).

Роботу кожного підрозділу організації слід організувати так, щоб була повною мірою забезпечена її діяльність. Кількість підрозділів збільшується при зростанні масштабів діяльності та її урізноманітненні і зменшується за невеликих обсягів робіт. У такому разі значно розширюється коло повноважень управлінських працівників, їх відповідальність за кінцеві результати роботи. Важливо досягти оптимального співвідношення між повноваженнями працівників та їх спроможністю виконувати необхідний обсяг робіт. Це можливо через раціоналізацію поділу видів діяльності і їх закріплення за певними організаційними підрозділами, тобто у процесі департаментизації.

Важливим кроком при формуванні організаційної структури є встановлення її кількісних характеристик, тобто визначення кількості підрозділів. Це здійснюється за такою схемою:

Визначення для кожного підрозділу необхідної кількості робочих місць. Вихідними даними для цих розрахунків є загальна трудомісткість виконання робіт у межах підрозділу за фіксований проміжок часу (найчастіше за рік). При цьому для виробничих підрозділів, де технологія чітко детермінує витрати часу, використовують аналітико-розрахункові методи, які дають змогу точно визначити загальну трудомісткість робіт на основі витрат часу і річного обсягу робіт на кожній технологічній операції. Для функціональних підрозділів, праця в яких має творчий та індивідуальний характер, методи точного нормування не придатні, тому для розрахунків беруть середні показники витрат праці за результатами фотографії робочого часу, моментних спостережень або використовують досвід аналогічних фірм.

Встановлення ефективного фонду робочого часу одного працівника за той період часу, для якого був розрахований обсяг робіт, з урахуванням нормованих перерв у роботі.

Розрахунок необхідної кількості робочих місць (працівників) на кожній операції технологічного процесу і загалом у підрозділі, який здійснюють діленням загальної трудомісткості виконання встановленого обсягу робіт на ефективний фонд робочого часу одного працівника. Отриманий результат показує загальну кількість працівників, що будуть зайняті у цьому підрозділі

6. Час як ресурс у плануванні особистої роботи менеджера

Для менеджера, що має недолік часу на рішення виробничих, фінансових, соціальних і інших проблем, характерні:

безплановість у використанні робочого часу і слабке опрацювання ключових сфер діяльності;

нервозність, поспішність і сумбурність у діях;

нетерплячість у прийнятті рішень і у відносинах з рівними за рангом і з підлеглими;

недостатній рівень розподілу управлінської праці в підрозділах і низький ступінь делегування функцій і відповідальності підлеглим;

відсутність порядку на робочому місці;

надмірність і безсистемність роботи з документами і кореспонденцією, що надходить;

використання принципу “що не встиг на роботі — дороблю вдома”.

Аналіз використання робочого часу вітчизняними керівниками свідчить про наступне: тривалість робочого часу перевищує норму на 3 години, а корисна зайнятість при цьому складає всього 5-6 годин; заступники директора “перепрацьовують” по 2-3 години, а корисна зайнятість відповідно складає 5 і 6 годин. Керівники підрозділів використовують час приблизно так само, як і головні фахівці. Коли йдеться про корисну зайнятість, то мається на увазі перелік робіт, видів діяльності, прийняття рішень і т.п., що входять у компетенцію тільки цих керівників.

Час — один з ресурсів, який не відновлюється. Брак часу на виконання поставлених завдань призводить до штучного подовження робочого дня, нераціонального його використання. Брак часу — це результат відсутності чіткості, плановості й організованості роботи керівників. Встановлено, що непередбачена трихвилинна телефонна розмова нерідко призводить до втрати 15-20 хвилин, необхідних для того, щоб знову зосередитись і відновити початкову працездатність.

Уміння ощадливо і раціонально використовувати робочий час, постійно удосконалювати процес його планування — ознака організованого керівника. Під плануванням робочого часу досить часто розуміють простий перелік поточних справ на наступний день. Зважаючи лише на перелік робіт і не знаючи їх тривалості, на практиці, у кращому випадку, обмежуються спробою оцінити обсяг майбутньої зайнятості без аналізу бюджету часу. Але урахування витрат робочого часу з усіх видів робіт дає можливість одержати повну картину завантаження.

7. Особливості і правила ведення телефонних розмов з керівником

Багатогранність функцій державних службовців і досягнутий сьогодні рівень технічного устаткування їх робочого місця зумовлює різнорідність видів і форм спілкування на державній службі.

Сьогодні телефон — невід'ємний атрибут робочого місця службовця будь-якого рангу, засіб ділового зв'язку, завдяки якому багатократно підвищується оперативність розв'язання багатьох невідкладних питань і забезпечується безперервний двосторонній обмін інформацією незалежно від відстані, що розділяє співрозмовників. Але телефоном необхідно вміти правильно користуватися. Це вміння приходить під час засвоєння правил етикету телефонних розмов. Незнання цих правил, невміння лаконічно, чітко і грамотно викладати свої думки завдає шкоди репутації працівника, призводить до значних втрат робочого часу (до 20-30 %). Саме телефонні розмови стоять на першому місці в числі 15 основних причин втрат робочого часу.

Підраховано, що кожна ділова розмова триває в середньому від 3 до 5 хвилин, протягом дня керівник спілкується по телефону 20-30 разів, що становить декілька годин робочого часу. Причому він вступає у спілкування з десятками людей різної статі, віку, службового становища, темпераменту, характеру, виховання, і в кожному конкретному випадку етикет визначає відповідні правила спілкування.

8. Нормування управління праці

Нормування праці є складовою частиною (функцією) управління виробництвом і включає визначення необхідних витрат праці (часу) на виконання робіт (виготовлення продукції) як окремими працівниками, так і колективами працівників (бригадами) та встановлення на цій основі норм праці.

Нормування праці виконує ряд функцій, у тому числі виступає основою наукової організації праці й засобом забезпечення оптимального співвідношення між мірою праці та її оплатою.

Світовий досвід засвідчує, що ефективна робота підприємств в економіці ринкового типу можлива лише за умови високого рівня організації нормування праці. Провідні країни, такі як США, Великобританія, Швеція, Японія, Італія та ін., не тільки не знижують вимоги до нормування праці, але і розширюють сферу його застосування. Широко застосовуються методи мікроедементного аналізу і нормування трудових процесів.

В Україні постановою Кабінету Міністрів України №197 від 20 березня 1995 р. затверджені заходи щодо поліпшення нормування праці (Праця і зарплата. — 1995. — №7). Постановою Міністерства праці України від 19 травня 1995 р. затверджені Рекомендації щодо нормування праці в галузях народного господарства.

Згідно із КЗпП (глава VІ) і зазначеними Рекомендаціями норми праці — норми виробітку, обслуговування, часу, чисельність — встановлюються для працівників відповідно до досягнутого рівня техніки, технології, організації виробництва і праці. Норми праці підлягають обов'язковій заміні новими в міру проведення атестації і раціоналізації робочих місць, впровадження нової техніки, технологій.

Запровадження і заміна норм проводиться власником за погодженням з профкомом. Про введення нових норм власник зобов'язаний повідомити працівників не пізніше ніж за один місяць.

Норми праці встановлюються на невизначений термін і діють до перегляду їх у зв'язку зі зміною умов, на які вони були розраховані. При відрядній системі оплати праці визначаються розцінки виходячи з встановлених розрядів роботи, тарифних ставок (окладів) і норм виробітку.

У законодавстві передбачений механізм захисту інтересів раціоналізаторів і винахідників. За працівником, який створив винахід, корисну модель, промисловий зразок або вніс раціоналізаторську пропозицію, що зумовили заміну технічних норм і розцінок, зберігаються попередні розцінки протягом 6 місяців від дати початку їх впровадження. За іншими працівниками, які допомагали авторові у впровадженні винаходу, корисної моделі, промислового зразка чи раціоналізаторської пропозиції, зберігаються попередні розцінки протягом 3 місяців.

9. Цільове планування роботи менеджера

Успішна діяльність організації можлива лише за умови, що планування в ній здійснюється цілеспрямовано. Проте керівництво багатьох організацій через зайву самовпевненість не приділяє належної уваги розробці плану і тому змушене удаватися до “вольового” управління, що призводить до аврального режиму роботи і, у кінцевому рахунку, — до заниженої якості результату. Цілі таких керівників, як правило, змінюються щоденно, і їхній спосіб роботи яскраво демонструє, як не потрібно реалізовувати план. Якщо є впевненість, що задача добре вивчена і достатньо проста для того, щоб можна було її вирішити без застосування формальних методів планування, то ця обставина виправдовує прагнення заощадити час на плануванні та використати його для організації і координації. Тому деякі організації можуть досягти визначеного рівня успіху, не докладаючи значних зусиль на формальне планування. Більш того, саме лише планування і сам план не гарантують успіху. Проте формальне планування може створити ряд цінних і істотних чинників для успіху організації.

Практичне значення планування особистої роботи менеджера полягає у наступному:

Якщо комплекс робіт вирішує конкретну задачу та направлений на кінцеві цілі управлінської діяльності, то добре розроблені плани забезпечують їхнє досягнення. Планування визначає що, кого, коли, де, як, скільки і навіщо потрібно для досягнення даної цілі. Таким чином, воно є засобом створення ланки між постановкою цілі і більш повним планом її реалізації.

Планування дозволяє оцінити практичні можливості досягнення цілей. Воно є єдиним засобом формального прогнозування майбутніх проблем і можливостей.

Планування полегшує пошук кращих і більш ефективних шляхів досягнення цілей організації.

Планування виявляє і встановлює зони потенційних проблем і несподіваних наслідків.

Планування забезпечує основи для оцінки витрат і розробки бюджетів, календарних планів і ресурсів.

Планування є основою для контролю. Щоб контроль був ефективним, його варто тісно пов’язати з плануванням. Таке узгодження є дуже важливим для забезпечення ефективності процесу управління в цілому. Ефективний кількісний метод його здійснення — це складання графіків, розкладів і бюджету.

Планування допомагає визначити потрібні робочі взаємодії і взаємовідносини. Оскільки воно служить для формування цілей, то допомагає створити єдність загальних цілей у межах організації.

Планування дозволяє передбачити обставини, які варто враховувати при досягненні цілей. Формальне планування сприяє зниженню ризику в процесі прийняття рішень.

10.Організаційні принципи розпорядку для менеджера

Часто менеджерам доводиться виконувати велику кількість різних завдань і робота постійно "задушує" їх. Але завдяки послідовному плануванню часу і використанню методів наукової організації праці (НОП) менеджери можуть краще здійснювати свою діяльність, щоденно знаходити резерв часу і звільнитися для дійсно керівних функцій.

Часто менеджери віддають перевагу:

• правильно робити справи замість того, щоб робити правильні справи;
• вирішувати проблеми замість того, щоб створювати творчі альтернативи;
• зберігати засоби замість того, шоб оптимізувати використання засобів;
• виконувати обов'язок замість того, щоб добиватися результатів;

— знижувати витрати замість того, щоб підвищувати прибуток.

Майже кожен день виникає одна і та сама проблема.

Вранці перед Вами стоїть велика кількість справ, можливо навіть упорядкованих в конкретному списку. Потім приходить перша пошта і Ви незабаром вступаєте в конфронтацію з різними проблемами, які Вам належить вирішити в особистому контакті, по телефону чи письмово. І так весь день. Увечері Ви покидаєте роботу з відчуттям, що зробили масу справ, однак не можете визначити, якого ж результату досягнуто. Так проходить багато типових робочих днів.

Так бути не повинно. Досвід говорить про те, що хоч і не можна повністю виключити різні перерви в роботі та відволікання, однак певні види "перешкод" можна передбачити.

Ви уникнете цілого ряду непотрібних дій, якщо приведете в певний порядок завдання дня і по-іншому організуєте свою роботу.

Організація Вашого робочого дня повинна відповідати основному принципові: "Робота повинна підкорятися мені, а не навпаки".

Важливо, щоб кожен менеджер знайшов свій особистий стиль.

11. Засоби планування особистої роботи керівника

Планувати особистий робочий час керівника необхідно так само, як і всі інші види діяльності організації та її ресурси.

Планування покликане забезпечити раціональне використання найціннішого ресурсу — часу. Чим краще розподілений (тобто спланований) час, тим краще він може бути використаний в особистих і професійних інтересах керівника. Планування як складова частина раціональної організації особистої праці керівника означає підготовку до реалізації цілей і структурування часу. Планування щоденної роботи, середньо- і довгострокових завдань і результатів дозволяє не тільки раціонально використовувати час, але й досягти успіху і бути впевненим у собі.

Аналогічно тому, як організація планує стратегію своєї діяльності, кожна людина повинна думати про майбутнє і не піддаватися перебігу подій. Головна перевага планування роботи полягає в тому, що воно приводить до значної економії часу в цілому.

Існує оптимум витрати часу на планування, після якого подальше збільшення часу на планування стає неефективним від загального планового періоду (рік, місяць, тиждень, день). Такий оптимум має складати не більше 1 %.

12. Естетика праці менеджера

Завдання раціональної організації робочих місць керівників включає в себе не тільки устаткування його усім необхідним відповідно до змісту та характеру роботи, яка виконується, але й раціональне його розміщення, створення комфортних умов праці.

Найкращий варіант організації робочого місця, як і в інших сферах діяльності, може бути визначений лише за умови детального аналізу тієї роботи, яка виконується менеджером.

Робоче місце керівника — кабінет або частина загального приміщення, в якому відбувається трудова діяльність і яке обладнане відповідно до змісту виконуваних робіт необхідними знаряддями праці.

Правильна організація робочого місця дає змогу менеджеру: раціонально, з найменшими витратами праці виконувати свої функції; ефективно спілкуватися з підлеглими та іншими працівниками; підтримувати високу працездатність і робочий настрій.

Робоче місце менеджера має відповідати певним вимогам: площа робочого місця повинна відповідати санітарним нормам; меблі в кабінеті або іншому службовому приміщенні слід розміщувати з урахуванням взаємозв’язків менеджера з підлеглими та послідовності робіт, що виконуються; меблі, обладнання робочого місця, кількість і номенклатура знарядь праці повинні відповідати змісту і особливостям виконуваної роботи.

Організація робочого місця менеджера передбачає: упорядкування і планування приміщення, в якому воно знаходиться; вибір і обладнання робочого місця засобами і предметами праці; розміщення предметів праці на робочому місці у певному порядку.

Планування робочого місця менеджера передбачає раціональне відповідно до функціональних, гігієнічних, психофізіологічних і естетичних вимог розміщення в кабінеті або іншому службовому приміщенні меблів, обладнання і технічних засобів.

Крім того, воно повинно виключати витрати часу, пов’язані з недоцільним переміщенням, забезпечувати умови для раціонального виконання менеджером своїх функцій і економне використання площі службового приміщення.

Робоче місце керівника складається з трьох функціональних зон: робочої зони, зони нарад, зони відпочинку. Відповідно до цього є доцільним зональне (блочне) розміщення основних елементів обладнання робочого місця.

Робоче місце менеджера обладнують технічними засобами, номенклатуру яких встановлюють відповідно до видів робіт, які виконує менеджер.

На робочому місці можуть бути: засоби для складання і копіювання текстових документів, виконання креслярських робіт, зберігання і пошуку документів, обробки документів, адміністративного зв’язку і сигналізації, відображення аудіовізуальної інформації, засоби обчислювальної техніки, інші технічні засоби і пристрої.

Одна з найважливіших можливостей інтенсифікації праці менеджера в сучасних умовах полягає у створенні автоматизованого робочого місця .

13. Вимоги до праці менеджера

Насамперед необхідно відзначити, що для правильної, раціональної й ефективної організації праці, менеджер незалежно від організації, у якій він працює, повинен мати відповідні навики, відповідати визначеним кваліфікаційним вимогам. Розглянемо їх.

У роботі керівника багато привабливих сторін: вона надає великі можливості для розвитку особистості, надає людині гідність, є захоплюючої та цікавою. Менеджеру доводиться часто вирішувати найскладніші завдання в умовах критичних ситуацій і невизначених перспектив.

У минулому на посаду менеджерів намагалися підібрати людей із яскраво вираженими диктаторськими замашками, оскільки робітники були здебільшого покірною, малоосвіченою, безликою масою і найкращим засобом поводження з ними вважався примус.

У цих умовах формула дій керуючого була: "бізнес — є бізнес, працюй, не міркуючи". З розумінням того, що робітників потрібно не примушувати до праці, а заохочувати, змінилися і вимоги до керуючих.

Головною їхньою гідністю стала здібність відігравати роль глави сім'ї, який по-батьківськи ставиться до підлеглого, діючи по формулі: "твердість, але справедливість".

Все це, безумовно, допомогло зняти численні проблеми і насамперед антагонізм між робітниками і менеджерами. Кризові ситуації усе більше і більше стрясали західну економіку, вимагаючи від керуючих нових якостей. Просто зійтись з людьми було не достатньо — взаємодію потрібно було забезпечити надійною матеріальною базою, яку створював надійний безперебійний збут товарів. Це вимагало від менеджера ще і маклерських здібностей.

І нарешті, сьогодні фірми виросли настільки, що одноособове управління ними стало практично неможливим. Крім того, у керівників додалося і багато зовнішніх функцій, у тому числі взаємодія з партнерами, профспілкою, державними і політичними діячами. Кожним напрямком займався самостійний керуючий, тому глава корпорації ставав менеджером-організатором, основний обов'язок якого — координувати діяльність групи менеджерів.

Виконуючи цей обов'язок, сучасний менеджер виступає в декількох іпостасях.

По-перше, це — керуючий, наділений владою, що керує великим колективом людей.

По-друге, це — лідер, спроможний вести за собою підлеглих, використовуючи свій авторитет, високий професіоналізм, позитивні емоції.

По-третє, це — дипломат, що встановлює контакти з партнерами і владою, що успішно переборює внутрішні і зовнішні конфлікти.

По-четверте, це — вихователь, що володіє високими моральними якостями, спроможний створити колектив і направляючий його розвиток у потрібне річище.

По-п'яте, це — новатор, що розуміє роль науки в сучасних умовах, що вміє оцінити і без зволікання впровадити у виробництво той або інший винахід або раціоналізаторську пропозицію.

По-шосте, це — просто людина, що володіє високими знаннями і здібностями, рівнем культури, чесністю, рішучістю характеру й у той же час розважливістю, спроможна бути у усіх відношеннях зразком для навколишніх.

14. Вимоги до організації робочого місця керівника

Типові проекти організації робочих місць керівників, як правило, включають такі розділи: вступ; зміст праці та інформаційні зв’язки; розташування робочого місця, його оснащення і планування; інформаційне обслуговування робочого місця; матеріально-господарське обслуговування; умови праці і естетичне оформлення; економічна ефективність від впровадження типового проекту.

Робоче місце керівника, який здійснює прийом працівників у службових і особистих справах, проводить на робочому місці наради, приймає і передає конфіденційну інформацію, розміщують, як правило, в окремому приміщенні (кабінеті).

Для кабінету використовують кімнати з природним освітленням прямокутної форми з співвідношенням сторін 1 : 1,3 або 1:1,5 і гранично 1:2. Квадратні приміщення менш зручні для розміщення кабінету. Мінімальна висота кімнат — 3,25, ширина — 3 м.

Площа кабінету повинна коливатися від 12 до 40 м2. Вона визначається функціями, суспільним становищем керівника і не повинна перевищувати розумних меж.

Для фарбування стін кабінету використовують кольори, які сприятливо впливають на нервову систему і поліпшують освітлення — слонової кістки, світло-жовтий, світло-голубий, світло-зелений, світло-бежевий.

Робоче місце керівника може бути у загальному приміщенні. При цьому його розташовують окремо від робочих місць підлеглих і воно повинно займати більшу площу, ніж їх робочі місця. У деяких випадках робоче місце можна розміщувати на підвищенні (платформі). Це забезпечує можливість спостереження за робочими місцями виконавців.

З метою часткової візуальної і звукової ізоляції робочого місця керівника використовують стаціонарні і пересувні перегородки, збірно-розбірні екрани, шафи, боксові розділювальні перегородки, декоративні рослини тощо.

Дисципліна «Управління персоналом»

1. Функції управління кадрами

Управління персоналом як цілісна система виконує такі функції:

організаційну — планування потреб і джерел комплектування персоналу;

соціально-економічну — забезпечення комплексу умов і факторів, спрямованих на раціональне закріплення й використання персоналу;

відтворювальну — забезпечення розвитку персоналу.

Отже, управління персоналом — це і наука, і мистецтво ефективного управління людьми в умовах їх професійної діяльності. Це система принципів, методів і механізмів оптимального комплектування, розвитку й мотивації та раціонального використання персоналу. Управління персоналом повинно відповідати концепції розвитку підприємства, захищати інтереси працівників і забезпечувати дотримання законодавства про працю при формуванні, закріпленні (стабілізації) і використанні персоналу.

Отже, завдання зводиться до:

забезпечення підприємства в потрібній кількості й якості персоналу на поточний період і на перспективу;

створення рівних можливостей ефективності праці та раціональної зайнятості працівників, стабільного і рівномірного завантаження протягом робочого періоду;

задоволення розумних потреб персоналу;

забезпечення відповідності трудового потенціалу працівника, його психофізіологічних даних до вимог робочого місця;

максимальної можливості виконання різних операцій на робочому місці.

2. Принципи управління кадрами та їх зміст

Управління персоналом ґрунтується на таких принципах:

науковість, демократичний централізм, планомірність, єдність розпоряджень;

поєднання одноосібного і колективного підходів, централізації та децентралізації, лінійного, функціональною і цільового управління;

контроль за виконанням рішень.

Управління персоналом є складним і складовим компонентом управління організацією. Складним тому, що люди за своїм характером відрізняються від інших ресурсів і вимагають особливих підходів і методів управління.

Специфіка людських ресурсів виражається втому, що, по-перше, люди наділені інтелектом, їх реакція на управління є емоційною, продуманою, а не механічною, а це означає, що процес взаємовідносин є двосторонній; по-друге, люди постійно удосконалюються і розвиваються; по-третє, відносини ґрунтуються на довготерміновій основі, оскільки трудове життя людини може продовжуватись протягом 30—50 років; і останнє, люди приходять в організацію усвідомлено, з певними цілями і мотивами.

Управління персоналом уданий час повинно акцентувати увагу на таких позиціях:

людина — джерело доходу;

вся діяльність організації спрямована на досягнення економічних результатів і одержання прибутку;

успішна робота можлива тільки при забезпеченні організації високопрофесійним штатом працівників, фірма цінна своїми людьми.

3. Кадри підприємств, їх класифікація та структура

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди; їх майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує непересічна залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємства, організації.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх факторів (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо). Вплив останніх конкретизується у таких параметрах макроекономічного характеру, як: чисельність активного (працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропозиція робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У свою чергу ці характеристики обумовлюють кількісні та якісні параметри трудових ресурсів.

Трудові ресурси ~ це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що мають бути залучені до певної праці у перспективному періоді).

Саме трудові ресурси, реальні та потенційні, є одним з головних об'єктів управління на рівні як макросистем (держава, регіон, галузь), так і мікросистеми (підприємство). Управління трудовими ресурсами підприємства охоплює певні етапи.

Для характеристики усієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив) .

Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на основі тимчасового трудового договору (контракту). Враховуючи те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їх призначенню, всі працівники підрозділяються на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема, у промисловості до першої групи — промислово-виробничого персоналу — відносяться працівники основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всі зайняті у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і знаходяться на балансі підприємства, але не зв'язані безпосередньо з процесами промислового виробництва, а саме: житлово-комунального господарства, дитячих садків та ясел, амбулаторій, учбових закладів тощо.

4. Професійно кваліфікаційні вимоги до персоналу

Діяльність працівників служби управління персоналу регламентується посадовими інструкціями, розробленими відповідно до кваліфікаційного довідника посад службовців і затвердженого керівником підприємства або структурного підрозділу.

Характер управлінської праці на відміну від праці робітника або спеціаліста полягає в тому, що крім рутинної роботи, яку виконує керівник, він ще несе відповідальність за роботу підлеглих, тобто займається плануванням, організацією їх роботи, мотивацією, контролем виконання тощо; відіграє різні ролі в процесі управління, відповідає за організаційну поведінку, формує стиль управління та організаційну культуру. І це не залежить від того, на якому рівні управлінської ієрархії він знаходиться або за яку сферу діяльності в організації він відповідає. Ця робота, як правило, не піддається безпосередньому контролю, але має дуже великий вплив на ефективність діяльності організації. Управлінська діяльність характеризується великою мірою невизначеності і залежить від мистецтва менеджменту. Стиль керівництва всіх менеджерів організації формує організаційну культуру, яка є ефективним інструментом управління людськими ресурсами. Перехід до ринкових інструментів управління персоналом потребує від менеджменту організації командної роботи для розроблення стратегії, політики та вибору і адаптації цих інструментів; розроблення стратегії, структури управління, принципів роботи та політики у сфері людських ресурсів; складання плану реструктуризації.

В сучасних умовах є можливості поступового перетворення кадрових служб у центри управління персоналом, що дасть можливість розширити сферу їх діяльності.

5. Функції кадрових служб в ринкових умовах

Багато фірм, особливо недавно створених, швидко усвідомлюють, що потрібні люди, які здатні виконати заплановане, потрібна добра команда, а також система управління персоналом. В основу вдосконалення системи і методів управління повинен бути покладений людський фактор.

Кадрове забезпечення — одна з функцій бізнесу. Основні функції кадрової служби бізнесу такі:

— визначення потреб у кадрах на перспективу;

— забезпечення виробництва високоякісною робочою силою: відбір, найм, організація виведення персоналу (вихід на пенсію, звільнення), аналіз причин плинності кадрів тощо;

— забезпечення розвитку працівників: атестація і оцінка рівня кваліфікації, організація системи просування по службі, профорієнтація і перепідготовка;

— вдосконалення організації стимулювання праці, соціальних виплат;

— консультації з трудового законодавства, участь у роботі по укладанню колективних договорів, розгляд скарг, претензій, контроль за трудовою дисципліною.

6. Функціональний розподіл обов'язків. Посадова інструкція

Посадова інструкція — документ, що видається з метою регламентації організаційно-правового статусу працівника, його конкретних завдань та обов'язків, прав, відповідальності, забезпечує умови для його ефективної роботи.

Посадова інструкція розробляється керівниками персонально на кожного працівника відділу (сектору) у складі структурного підрозділу відповідно до положення про них.

У посадовій інструкції мають бути чітко окреслені місце та роль державного службовця в діяльності підрозділу, межі його повноважень та відповідальності.

Підготовка та періодичне уточнення посадових інструкцій мають забезпечувати раціональний розподіл та необхідну кооперацію праці державних службовців при виконанні завдань та функцій відповідного підрозділу.

Як інструмент для оцінки результатів діяльності, посадові інструкції використовуються при атестації фахівців, посадових переміщеннях, формуванні резерву, висуненні на керівні посади, заохоченні.

Посадові інструкції можуть бути типовими і конкретними. Типові посадові інструкції розробляються для однотипних організацій і структурних підрозділів.

При розробці посадових інструкцій необхідно забезпечити єдиний підхід до їх побудови, формулювання змісту розділів, послідовності їх викладу. При цьому вони повинні відображати все коло посадових обов'язків, повноважень і відповідальності працівника, мати чіткі й короткі формулювання, бути гнучкими й динамічними.

Посадові інструкції готуються у двох примірниках, один з яких зберігається у секторі кадрової роботи (оригінал), а другий — у начальників відповідних підрозділів (територіальних органів). Державному службовцю видається під розписку копія посадової інструкції.

7. Організація роботи з кадрами на підприємстві

Кадрова політика є складовою частиною стратегічно орієнтованої політики підприємства. Вона визначає характер взаємовідносин керівництва з його персоналом, основні напрями, форми та методи роботи з ним. Кадрова політика спрямована на створення відповідального, згуртованого колективу, здатного своєчасно реагувати на постійно змінювані вимоги ринку з врахуванням стратегії розвитку організації. Вона включає такі елементи: тип влади в суспільстві, стиль керівництва, філософія підприємства, правила внутрішнього розпорядку, колективний договір, статут організації, і через них реалізується.

Управління персоналом — постійний процес вирішення проблем комплектування організації персоналом відповідної якості і кількості, що вимагає виконання певних завдань: набір, підбір, управління кар'єрою та мотивацію організації. Набір — система заходів, які здійснює підприємство з метою залучення працівників певної кваліфікації, кількості для досягнення своїх цілей. Набір — це одна із складових управління персоналом, яка виражається сукупністю управлінських рішень, що мають вирішальний і довготривалий вплив на діяльність підприємства.

8. Особливості підбору кадрів в ринкових умовах

Підбір персоналу — це процес вивчення психологічних і професійних якостей працівника з метою встановлення його відповідності до вимог робочого місця і підбору з наявних претендентів того, хто найбільше підходить на це робоче місце, з врахуванням його кваліфікації, спеціальності, особистих якостей, здібностей, характеру та інтересів організації. Це є досить складний і дорогий процес. Процес підбору здійснюється поетапно. Спочатку проводиться попередня співбесіда; заповнення заяв і анкет; співбесіда з менеджером з персоналу; тестування, перевірка рекомендації і послужного списку, медичний огляд. За їх результатами лінійні керівники або менеджер з персоналу приймають остаточне рішення про найм на роботу. При відборі персоналу потрібно керуватись такими принципами:

орієнтація на сильні, а не на слабкі сторони людини і пошук не ідеальних кандидатів, яких у природі не існує, а тих, які найбільш підходять для даного робочого місця, посади;

відмова від найму нових працівників незалежно від кваліфікації і особистих якостей, якщо в них немає потреби;

забезпечення відповідності індивідуальних якостей претендентів до вимог, які потрібні для даної роботи (освіта, стан, досвід, а інколи й стать, вік, стан здоров'я);

орієнтація на кадри високої кваліфікації, але не вищої, ніж вимагає дане робоче місце;

визначення критеріїв підбору. їх повинно бути небагато, тільки основні — освіта, досвід, ділові якості, професіоналізм, тип особистості, фізичні характеристики та потенційні можливості.

Всіх кандидатів за мірою придатності ділять на три основні групи:

умовно придатні до даної діяльності;

відносно придатні;

непридатні.

Процес підбору кандидатів і вивчення їх відповідності функціональним обов'язкам передбачає:

аналіз заяв на конкретні робочі місця, професії та посади спеціалістів і керівників (які відповідають вимогам професії чи посади; не відповідають вимогам у даний час, але їх можна навчити; не відповідають вимогам і їм слід відмовити);

вивчення документів та інформації попереднього місця роботи, анкетного опитування, рекомендацій осіб, що знають кандидата;

співбесіду з кандидатом (досвід роботи на посаді чи за фахом, що вміє робити, що він хоче робити, чому звільнився з попереднього місця роботи, які умови праці та винагороди хоче мати на новому місці);

проведення, в разі необхідності, тестування й оцінювання якостей кандидата (відповідає вимогам робочого місця; може працювати після додаткового професійного навчання; не відповідає вимогам робочого місця);

оформлення на робоче місце: складання характеристики на нового працівника, відкриття особової справи, ознайомлення з умовами та оплатою праці, укладання контракту, видання наказу щодо прийому на роботу.

Підбір починається з аналізу списку кандидатів з точки зору їх відповідності вимогам організації до майбутніх працівників. Основна мета цього підбору — відсіяти кандидатів, які не відповідають мінімальним вимогам вакантного місця. Методи початкового підбору залежать від бюджету, стратегії, культури організації і важливості посади для неї. Найпоширенішими методами є: аналіз даних, тестування, експертиза, моделювання, співбесіда.

9. Організація роботи з кадрами на підприємстві

На сучасному етапі особлива увага приділяється використанню людського фактору, підвищенню якості і творчої віддачі інтелектуального, кадрового потенціалу, покращенню підготовки і використання спеціалістів.

Робота з кадрами – одна із складових частин управлінської роботи по керівництву даним підприємством. Вона, як і вся робота керівника, вимагає передусім планомірності та обдуманості дій, уміння протиставити калейдоскопу справ, які щоденно оточують нас, твердий, попередньо підготовлений план.

Планування роботи з кадрами відбиває основні аспекти управління кадрами: виробничо-економічний, політичний, соціальний, психологічний, адміністративно-правовий.

Політичний аспект управління кадрами – це максимум демократизму, при якому людина відчувала би себе хазяїном і творцем, це налаштування кадрів на роботу, необхідність революційних перетворень в умовах ринкової економіки.

Соціальний аспект управління кадрами направлений на активізацію участі виробництвом, на покращення умов, що впливають на процеси праці (житлових, культурно-побутових, охорони здоров’я, підвищення рівня освіти та кваліфікації і т.д.).

Психологічний аспект управління кадрами відображає дію на кожну окрему особистість з урахуванням її психологічних і психофізіологічних якостей, інтересів, можливостей з метою стимулювання високої продуктивності і якості праці.

Адміністративно-правовий аспект управління кадрами направлений на вирішення задач координування діяльності робітників в процесі вирішення визначеної виробничої задачі, розстановки кадрів по робочих місцях з врахуванням їх професійного і кваліфікаційного рівня.

Виробничо-економічний аспект управління кадрами безпосередньо зв’язаний з організацією і стимулюванням праці в нових умовах господарювання. Він вирішує задачу ефективності виробництва за рахунок найбільш повного задоволення економічних інтересів трудових колективів. Поряд з іншими аспектами управління кадрами виробничо-економічний направлений на встановлення повної відповідності між цілями і задачами виробництва – з однієї сторони, інтересами працівників – з іншої сторони.

10.Атестація керівних кадрів

Атестація — процедура визначення рівня, кваліфікації знань, практичних навиків, ділових якостей працівників і встановлення їх відповідності (не відповідності) робочим місцям, посадам, які вони займають, виявлення їх потенціальних можливостей. Мета атестації — раціональне розміщення працівників, ефективне використання їх знань, навичок, умінь. За результатами атестації керівник організації має право приймати рішення щодо: підвищення (пониження) працівника в кваліфікаційній категорії; підвищення (пониження) посадового окладу; визначення винагород; вирішення підвищення кваліфікації, набуття нової спеціальності. Основне завдання атестації — не контроль виконання, а виявлення резервів підвищення рівня віддачі працівників.

Атестація — спеціальна комплексна оцінка сильних і слабких сторін працівників (знань, навиків, умінь, рис характеру), рівня їх відповідності вимогам посади, діяльності та їх результативності.

Атестація спрямована на пошук резервів підвищення продуктивності праці, зацікавленості працівників у результатах своєї праці та організації; на оптимальне використання економічних стимулів і соціальних гарантій, а також на створення умов для динамічного і всебічного розвитку особистості. Атестація — це особливий вид оцінювання персоналу. Ії особливість полягає втому, що:

використовуються різні методи оцінки тих чи інших характеристик людини;

передбачається залучення колективу (його представників) до підготовки матеріалів і безпосереднього проведення атестації. При цьому проводяться опитування працівників, готуються характеристики за участю громадськості, створюється атестацій на комісія з провідних фахівців і представників громадськості;

— хід підготовки атестації, зміст матеріалів, які подаються на атестацію та її результати, висвітлюються та обговорюються в колективі.

Відповідно до існуючої практики атестація повинна проводитись періодично, тобто один раз в п'ять років; відносно керівників і спеціалістів виробничих галузей народного господарства — один раз в три роки; майстрів, начальників цехів — один раз в два роки.

11.Плинність кадрів, причини та шляхи подолання

Для функціонуючого підприємства вихідним пунктом формування стабільного трудового колективу може стати оцінювання стану плинності кадрів. Під плинністю кадрів розуміють сукупність звільнених працівників — за власним бажанням, за прогули й інші порушення трудової дисципліни. Робота з вивчення і зниження плинності персоналу в організації включає такі етапи:

—збір і опрацювання інформації про стан, причини та фактори плинності кадрів (визначення кількісних і якісних характеристик процесу плинності); аналіз процесу плинності; розробка і впровадження заходів зі зниження плинності.

Стан процесу плинності характеризується загальним коефіцієнтом плинності (KJ, ідентифікованим коефіцієнтом плинності (К ) і коефіцієнтом інтенсивності плинності кадрів. Загальний коефіцієнт плинності використовується для оцінювання розмірів плинності в цілому по організації і в її підрозділах. Він розраховується за звітний період (місяць, квартал, рік) як відношення чисельності працівників, звільнених за прогули й інші порушення трудової дисципліни та звільнених за власним бажанням, до середньоспискової чисельності працівників.

Метою управління плинністю кадрів є перш за все зведення до мінімуму протиріч між потребами й інтересами працівників і конкретних можливостей задоволення їх. Залежно від характеру причин плинності заходи щодо її зниження можуть бути:

— техніко-економічні (поліпшення умов праці, вдосконалення системи матеріального стимулювання і нормування праці, управління й організації виробництва, підвищення рівня механізації й автоматизації робіт, розвиток нових форм організації праці й т. ін.); організаційні (удосконалювання процедур прийому й звільнення працівників, системи професійного просування, робота з молоддю і т. ін.);

виховні (формування в працівників відповідального ставлення до праці, свідомої дисципліни, культури поведінки тощо);

соціально-психологічні (удосконалювання стилю і методів керівництва, взаємовідносин у колективі, системи морального заохочення й т. ін.);

культурно-побутові (поліпшення побутового обслуговування й громадського харчування працівників, культурно-масової і спортивної роботи, поліпшення забезпеченості житлом, дитячими закладами, базами і будинками відпочинку тощо).

12. Основні теорії мотивації.

Теорії мотивації поділяються на дві категорії: змістовні і процесуальні.

Змістовні теорії мотивації основані на ідентифікації тих внутрішніх потреб, які заставляють людину діяти так, а не по-іншому. Це теорія ієрархії потреб А.Маслоу, двофакторна теорія мотивації Ф.Герцберга.

Процесуальні теорії мотивації основані у першу чергу на тому, як ведуть себе люди з урахуванням їх виховання і знання. Це теорія очікувань, теорія справедливості і модель мотивації Портера-Лоулера.

Теорія ієрархії потреб А. Маслоу. Учені, які вивчають поведінку людей, стверджують, що все, що ми робимо, спрямоване на задоволення певних потреб. За Маслоу, існує 5 категорій потреб людини. Він зобразив їх у вигляді піраміди:

1.Фізіологічні потреби: потреба у підтриманні життя (потреба в їжі, воді, повітрі); задоволення всіх потреб для підтримання нашого щоденного існування.

2.Потреба безпеки: вона охоплює потребу захисту від того, що може зашкодити нам, та потребу стабільності нашого життя.

3.Соціальні потреби: потреби любові, прив’язаності, відчуття належності до колективу.

4.Потреба відчувати повагу до себе: потреба поваги, престижу, визнання себе в очах інших; відчуття самоповаги і своїх здібностей.

5.Потреба самореалізації: потреба реалізації нашого потенціалу, використання наших здібностей у найбільш творчому і найповнішому обсязі.

1 і 2 — базові потреби;

3, 4 і 5 — вищі потреби.

За Маслоу, поведінку людей визначає безліч мотивів, що перебувають у певному співвідношенні один з одним. Про вищі потреби мова може йти тільки тоді, коли базові потреби більш-менш задоволені — теза, що сьогодні часто зазнає критики. Пов’язано це з тим, що нижчий, чи основний, рівень потреб — фізіологічні потреби і потреби, пов’язані з безпекою особистості, — вважається задоволеним для більшості працівників. Отже, переважно слід мати на увазі потреби вищого порядку. Треба зважити також на те, що середні й малі підприємства мають більше можливостей для задоволення соціальних потреб своїх працівників.

Розподіл потреб на дефіцитні та розвитку пов’язаний із факторами їх задоволення. Для менеджерів важливо враховувати, що дефіцитні потреби задовольняються за рахунок факторів так чи інакше зовнішніх стосовно особистості. До них належать їжа, зовнішнє довкілля, друзі й колеги та ін. Для їх задоволення потрібні зовнішні ресурси, що можуть бути недостатніми (дефіцитними). Що ж стосується потреб росту ї розвитку, то вони пов’язані головним чином з особистістю, її внутрішніми характеристиками. Насамперед це потреби в збагаченні змісту праці, поліпшенні його характеру.

Деякі фактори роботи, які допоможуть задовольняти різні потреби працівників.

13.Практика проведення ділових нарад менеджером

Для досягнення цілей наради необхідно досконально підготувати й чітко організувати їх проведення з урахуванням сукупності обов’язкових елементів (рис. 1).

Підготовка наради починається з визначення необхідності й доцільності проведення ділової наради. Під час обґрунтування необхідності наради менеджер повинен сформулювати завдання, що вимагають оптимального та своєчасного вирішення. Нарада має сенс, якщо є необхідність в обміні інформацією; виявленні думок і альтернатив; аналізі складних (нестандартних) ситуацій; ухваленні рішення щодо комплексних питань. Менеджер повинен проаналізувати всі альтернативи проведення наради: рішення вищого керівника; можливість вирішення питання по телефону; селекторну нараду; можливість об’єднання з іншими (плановими) нарадами. І якщо після цього менеджер переконається в корисності наради, її можна проводити. В іншому випадку від наради необхідно відмовитися.

Після того, як прийнято рішення про необхідність проведення наради, визначають порядок денний і склад її учасників.

Під час підготовки порядку денного необхідно визначити:

1) тему відповідної наради та зміст обговорюваних проблем;

2) умови, які повинен задовольняти кінцевий результат наради, для визначення мети наради;

3) хто і яку підготовчу роботу повинен проводити (доцільно створити робочу групу для формування порядку денного, проведення попередніх нарад у підрозділах).

Основні помилки, яких припускаються під час формування порядку денного:

відсутність головної теми наради (не дозволяє забезпечити їх точне розмежування та відповідне аналітичне забезпечення);

учасникам попередньо не роз’яснено суть обговорюваної проблеми;

включення до порядку денного питань, різних за обсягом і змістом, у результаті чого нарада перетворюється на обговорення чи навіть на лайку між окремими її учасниками; збільшується кількість учасників, поставлених у позицію пасивних слухачів;

відступ від порядку денного, розгляд побічних тем, що виникли стихійно, чи якої-небудь «вічної» проблеми (наприклад, питання постачання і т. п.).

14.Шляхи підвищення кваліфікації персоналу

На провідних підприємствах навчання і розвиток персоналу є комплексним безперервним процесом. Важливість безперервного навчання підтверджують такі чинники:

— впровадження нової техніки, технологій, виробництво сучасних товарів, збільшення комунікаційних можливостей створюють умови для ліквідації або зміни деяких видів робіт, у зв'язку з чим потрібна кваліфікація не може бути гарантована базовою освітою;

— світ перетворюється в ринок без меж з високим рівнем конкуренції між країнами та між підприємствами. Країни і підприємства, що мають сучасні технології і програми безперервної освіти, лідирують в умовах цієї конкуренції — вони мають можливість у найкоротші терміни відповісти на будь-який "виклик" підвищенням продуктивності праці;

— для підприємства більш ефективним і економічним є збільшення віддачі від уже працюючих співробітників на основі їхнього безперервного навчання, ніж від залучення нових працівників.

Навчання персоналу передусім потрібне в тих випадках, коли: працівник приходить на підприємство; працівника призначають на нову посаду або доручають йому нову роботу; у працівника не вистачає навичок для виконання своєї роботи, а також коли відбуваються серйозні зміни в економіці підприємства, у зовнішньому середовищі.

Фахове і посадове зростання — найважливіший мотив у діяльності більшості працівників. Відсутність можливості зростання часто призводить до зниження трудової активності працівників і погіршення діяльності підприємства. Фахове зростання тісно пов'язане із проблемою кадрового резерву і плануванням кар'єри.

Принципово важливим є виділення як самостійних і незалежних шляхів фахового зростання — кар'єри керівника і кар'єри спеціаліста. Варто зазначити, що посадове зростання не має суперечити кар'єрі спеціаліста. У результаті багато спеціалістів, які прагнуть бути керівниками, повинні істотно підвищувати свій кваліфікаційний рівень.

Для більшості професій необхідно підвищувати кваліфікацію, що включає:

— одержання нових спеціальних знань і навичок;

— застосування отриманих знань і навичок, що не використовувалися раніше;

— підвищення і розширення кваліфікації;

— поліпшення якісних і кількісних показників виконаної роботи;

— адаптацію до мінливих умов виробничого процесу.

У результаті система управління людськими ресурсами, що передбачає управління різноманітними аспектами реалізації кадрової політики, потребує створення відповідної системи підготовки менеджерів людських ресурсів, що об'єднує конкретний фах і спеціалізацію, а також різноманітні кваліфікаційні рівні. Таке навчання спеціалістів є багаторівневою системою безперервної освіти, що включає фахову підготовку, перепідготовку і постійне підвищення кваліфікації кадрів у даному виді управлінської діяльності.

Складність процесу управління людьми у сфері зовнішньоекономічної діяльності полягає в тому, що менеджеру потрібно не тільки раціонально використовувати фаховий потенціал своїх працівників, але і сприяти його зростанню. Особливої уваги заслуговують працівники, від яких залежить розробка і реалізація політики підприємства у всіх сферах діяльності, стратегічне мислення і, нарешті, результативність управління підприємством у цілому.

Дисципліна «Основи зовнішньоекономічної діяльності»

1. Сутність ЗЕД

Міжнародні економічні відносини є однією з найбільш динамічно розвинутих сфер економічного життя. Економічні зв'язки між державами мають багатовікову історію. Протягом сторіч вони існували переважно як зовнішньоторговельні, вирішуючи проблеми забезпечення населення товарами, що національна економіка робила неефективно чи не робила зовсім. У ході еволюції зовнішньоекономічні зв'язки переросли зовнішню торгівлю і перетворилися в складну сукупність міжнародних економічних відносин, — світове господарство. Процеси, що відбуваються в ньому, торкаються інтересів усіх держав світу. І, відповідно, усі держави повинні регулювати свою зовнішньоекономічну діяльність, щоб досягти дотримання в першу чергу своїх інтересів. Світовий досвід свідчить, що навіть у промислово розвинутих країнах існує об'єктивна необхідність державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Держава насамперед, закликана, захищати інтереси своїх виробників, вживати заходів для збільшення обсягів експорту, залучення іноземних інвестицій, збалансування платіжного балансу, валютного регулювання, і, що особливо важливо, — приймати законодавчі акти, що встановлюють правила здійснення ЗЕД, і контролювати їх неухильне дотримання.

Зовнішньоекономічна діяльність стає усе більш важливим фактором розвитку народного господарства та економічної стабілізації нашої країни. Зараз немає практично жодної галузі в промислово розвитих країнах, що не була б втягнута в сферу зовнішньоекономічної діяльності.

На всіх історичних етапах розвитку держави зовнішньоекономічна діяльність впливала на вирішення економічних проблем на різних рівнях: народного господарства в цілому, окремих регіонів, об'єднань, підприємств. Як частина загальної структури народного господарства, зовнішньоекономічна діяльність впливає на удосконалювання внутрішньогосподарських пропорцій, розміщення і розвиток виробничих сил. Ще жодній країні не вдалося створити здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи.

2. Сутність експорту. Особливості експорту сучасної України

Експорт – вивіз із митної території країни за кордон товарів і послуг без зобов’язання їх зворотного повернення. Факт експорту фіксується в момент перетину товаром митного кордону, надання послуг та ін.

До експорту відносять:

— товари, вироблені, вирощені чи добуті у країні;

— товари, раніше ввезені з-за кордону, що були перероблені і переробка яких здійснювалась під митним контролем.

Вартість експорту разом із вартістю імпорту формує зовнішньоторгівельний оборот.

Сучасна ситуація в Україні з її економічною нестабільністю, відсутністю обґрунтованих макроекономічних прогнозів, нестачею статистичної інформації, її недостовірністю ускладнюють розробку конкретних прогнозів розвитку зовнішньоторговельних відносин з окремими країнами. У даній монографії зроблено спробу дати оцінку експортного потенціалу основних товарних груп експорту України до 2007 року.

При формуванні гіпотези прогнозу експортного потенціалу України були враховані: 1) ретроспективні показники торгівлі України з РФ товарами в матеріальній формі; 2) діагностичні дані про сучасний стан економіки України і торговельних взаємин з Росією; 3) маркетинг окремих сегментів товарного ринку Росії щодо сприйняття українських товарів; 4) передбачувані структурні зрушення в економіці та зовнішній торгівлі України в періоді, що прогнозується; 5) можливості формування сприятливих організаційно-економічних передумов поліпшення стану в торговельних стосунках між країнами і необхідність структурних зрушень у структурі експорту на користь продукції з більш високим ступенем обробки.

3. Сутність імпорту. Особливості імпорту сучасної України

Імпорт — ввезення товарів, послуг (іноді може вживатися стосовно капіталу, знань, технологій)

Товари і послуги, що одна країна продає іншій для внутрішнього використання, обробки чи перепродажу (Гонконг, наприклад, серйозно залежить від імпорту для своєї експортної діяльності).

Імпорт може бути видимим (товари) і невидимим (послуги).

Виділяють також реімпорт.

Якщо країна, що імпортує, не має контрбалансу у вигляді експорту, це може призвести до балансових труднощів і відповідно до обмеження імпорту у вигляді якої-небудь форми протекціонізму (типу імпортних тарифів або накладення квот на імпорт).

Двосторонні експортно-імпортні відносини України з Росією є найбільшими за обсягами та найбільш диверсифікованими за номенклатурою на усьому пострадянському просторі. Вони ж найкращим чином ілюструють специфіку та суперечності торгових, взагалі економіко-політичних стосунків між новими незалежними державами.

4. Сутність демпінгу. Антидемпінгові заходи

Демпінг — продаж товарів за цінами, нижчими від контрактних на міжнародних товарних ринках, за умови, що низький рівень ціни не зумовлюється відповідним рівнем витрат виробництва цього товару.

Субсидування експорту з метою його форсування в умовах загострення конкурентної боротьби може приймати крайні форми, спрямовані на придушення конкурентів і витиснення їхній з ринку.

Демпінг — метод фінансової нетарифної торгової політики, що полягає в просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін, що існує в цих країнах.

Демпінг може здійснюватися як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть заволодіти зовнішнім ринком своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам. У комерційній практиці демпінг може здобувати одну з наступних форм:

• Спорадический демпінг — епізодичний продаж зайвих запасів товарів на зовнішній ринок за заниженими цінами. Відбуваються тоді, коли внутрішні обсяги виробництва товару перевищують місткість внутрішнього ринку і перед компанією встає дилема — або взагалі не використовувати частину виробничих можливостей і не робити товар, або зробити товар і продати його по більш низкою, ніж внутрішня, ціні на зовнішній ринок.

• Навмисний демпінг — тимчасове навмисне зниження експортних цін з метою витиснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін. На практиці це може означати експорт товарів за цінами нижче цін свого внутрішнього чи ринку навіть нижче витрат виробництва.

• Постійний демпінг — постійний експорт товарів за ціною нижче справедливої.

• Зворотний демпінг — завищення цін на експорт у порівнянні з цінами продажу тих же товарів на внутрішньому ринку. Зустрічається вкрай рідко, звичайно в результаті непередбачених різких коливань курсів валют.

• Взаємний демпінг — зустрічна торгівля двох країн тим самим товаром за заниженими цінами. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару в кожній із країн.

Як видно, необхідними умовами для здійснення демпінгу є:

• різниці в еластичності попиту на товар у різних країнах — попит усередині країни повинен бути менш еластичним за ціною, ніж попит за рубежем;

• ситуація недосконалої конкуренції, що дозволяла б виробнику встановлювати і диктувати ціни;

• сегментированность ринку, тобто здатність виробника відгородити внутрішній ринок, де він продає товар за високими цінами, від зовнішнього ринку, де він це робить по більш низьких цінах . Звичайно цьому сприяють високі транспортні витрати і встановлені державою торгові бар'єри.

Імпортні депозити – внесення імпортерами на безпроцентні рахунки банках імпортуючої країни гр. коштів у валюті контракту і сумі що дорівнює всій або частині вартості імпортного товару (в Україні не більше 50%).

Це форма завдань, який вносить імпортер до банку на строк від підписання торгового контракту до моменту проходження товаром митного кордону держави.

Найбільш розповсюдженою формою кількісних обмежень є квота чи контингент. Два цих поняття мають практично те саме значення з тією різницею, що поняття контингенту іноді використовується для позначення квот сезонного характеру.

Квота — кількісна нетарифна міра обмеження експорту чи імпорту товару певною кількістю чи сумою на визначений проміжок часу.

5. Характеристика ЗЕД України за роки незалежності

Зовнішньоекономічні зв’язки України в сучасних умовах стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки. Нині оволодівати найновішими досягненнями науки і техніки без інтенсивного обміну науковими дослідженнями, різноманітними товарами і послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку.

Зовнішньоекономічна діяльність дає змогу прискорювати науково-технічний прогрес завдяки організації спільних досліджень, швидкому перобладнанню сучасною технікою цілих галузей і виробництв, сприяє розв’язанню багатьох соціальних проблем. Отже, зовнішньоекономічні зв’язки стають одним з основних чинників розвитку господарства України.

Зовнішньоекономічна діяльність країни полягає у встановленні зовнішніх зв’язків держави з іншими країнами та міжнародними організаціями – партнерами міжнародної діяльності. Зовнішні зв’язки держави — це взаємообмін з країнами світу продуктами матеріального виробництва, послугами, інформацією на основі міжнародного поділу праці, а також співдружність політичних органів, направлене на ефективне рішення глобальних проблем людства, розширення особистих проблем громадян.

6. Основні види зовнішньоекономічної стратегії України і їх вплив на ефективність ЗЕД

Види зовнішньоекономічної стратегії для економік, що трансформуються. Поняття зовнішньоекономічної стратегії. Стратегія лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків. Стратегія перехідного протекціонізму.

Економічна стратегія — це цілісна система дій суб’єкта, спрямованих на реалізацію мети, завдань та пріоритетів його економічного відтворення з урахуванням комплексу впливів ендогенних та екзогенних чинників, розрахована на тривалий період часу

Суб'єктом економічної стратегії може виступати будь-який суб'єкт, що здатен впливати на процеси власного відтворення завдяки своєму місцю в інституційній системі, розробляє і здійснює власну стратегію. Таким суб’єктом можуть бути особа, фірма, корпорація, ділове об'єднання, держава, міждержавне економічне об’єднання тощо.

Об'єкт економічної стратегії визначається сферою дії суб'єкта і може бути уособленим іншим суб’єктом, суспільним інститутом (системою відносин між суб’єктами) або суспільною системою в цілому.

Стратегічна мета – це орієнтир діяльності суб'єкта, сенс його розвитку. В узагальненому вигляді вона полягає у забезпеченні тривкого збалансованого економічного відтворення суб'єкта стратегії та конкретизується залежно від системних характеристик суб’єкта. Стратегічна мета є надсистемною характеристикою і може передбачати значну структурну модифікацію суб’єкта.

Стратегічні напрями деталізують мету, визначають шляхи її досягнення, виходячи із системних характеристик суб'єкта.

Стратегічні завдання являють собою конкретні цілі на довготерміновий період, що реалізують стратегічні напрями та виходять з характеристик об'єкта стратегії. Стратегічні завдання можуть становити основу стратегічного плану.

Стратегічні пріоритети визначають вагу окремих стратегічних завдань у формуванні економічної стратегії суб'єкта.

Економічна система, яка перебуває у стані трансформації від командно-адміністративних до ринкових відносин, характеризується специфічними рисами.

Значним впливом структурних факторів. Ці фактори формують коефіцієнти основних макроекономічних рівнянь, які в класичній економічній теорії прийнято вважати незмінними. У результаті порушується узгодженість динаміки реального, грошово-кредитного і зовнішньоекономічного секторів.

Недостатнім розвитком ринків. Це створює серйозні перешкоди для встановлення цін рівноваги на провідних ринках і об'єктивного визначення ефективності прикладення капіталів, формує дефіцит децентралізованої інформації для прийняття управлінських рішень.

Розбіжностями між рівнями цін на національних і міжнародних ринках (йдеться не стільки про товарні ціни, скільки про ціни робочої сили, грошей, капіталу тощо).

Слаборозвиненістю капіталу як фактора виробництва. Це спотворює ціну капіталу, значно зменшує мобільність. Дефіцит капіталу обмежує дію механізмів конкуренції і перешкоджає становленню стабільної і розгалуженої структури власності.

Екстремальними випадками економічної динаміки. Високі темпи інфляції, глибокий економічний спад і значне недозавантаження потужностей, чималий надлишок трудових ресурсів та інші особливості зміщують дію макроекономічних моделей у "прикордонні", малодосліджені області. Тимчасом класичні концепції розроблені для незначних відхилень головних економічних індикаторів від рівноважних значень.

7. Сучасні організаційні структури у зовнішній торгівлі

Найбільш істотною характеристикою торгівлі є товарообіг — обіг товарів, який забезпечує рух товарних мас зі сфери виробництва до сфери споживання. Це сукупність актів купівлі та продажу товарів. Показниками міжнародного товарообігу є експорт та імпорт товарів. Імпорт (від лат. — ввожу) — ввезення товарів або капіталів у країну з-за кордону. Експорт (від лат— вивожу) — вивезення товарів або капіталів за кордон.

Для будь-якої країни дуже важливим є співвідношення суми експорту та імпорту — зовнішньоторговельне сальдо. Воно повинно бути позитивним, що дає змогу країні мати вільні кошти для розширення виробництва чи інвестування їх в своїй або чужій країні.

Експорт та імпорт послуг. До них відносяться: міжнародний та транзитний транспорт, іноземний туризм, послуги банків та страхових компаній, послуги охорони здоров'я, навчання, торговельно-технічна діяльність тощо. Провідну роль у наданні послуг (80%) відіграють розвинені країни.

Торгівля інженерно-консультаційними послугами "інжиніринг" — надання послуг виробничого, комерційного та наукового характеру. Найбільшого розвитку інжиніринг одержав у галузі капітального будівництва. Провідними експортерами цього виду послуг є фірми США, Канади, Великобританії, Франції, ФРН та Японії. Сюди входить проектування об'єкту, вивчення ринку, установка та випробування обладнання, набір та підготовка кадрів, послуги з реалізації продукції, сприяння в організації реклами, розробка методів утилізації відходів тощо.

8. Форми зовнішньоекономічної діяльності підприємств

Зовнішньоекономічну діяльність підприємств ототожнюють, передусім, зі здійсненням експортних та імпортних торговельних операцій. Це і зрозуміло, адже на такі операції припадає майже 80% усіх здійснюваних у зовнішньоекономічній діяльності операцій.

Зовнішньоекономічна діяльність суб'єктів підприємницької діяльності регулюється такими нормативними документами:

• Законом України від 16.04.1991 року № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», зі змінами і доповненнями;

• Законом України від 23.09.1994 року №185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», зі змінами і доповненнями;

• Законом України від 23.12.1998 року № 351-XІV «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності»;

• Указом Президента України від 04.10.1994 року № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів», зі змінами і доповненнями .

Це далеко не повний перелік нормативно-правових документів, що регламентують здійснення зовнішньоекономічних операцій у зовнішньоекономічній діяльності вітчизняних підприємств. Повний перелік законодавчих актів наведено в списку рекомендованої літератури.

Усі базові поняття, які використовуються при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності

підприємств, викладено в ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність підприємств».

На зовнішньоекономічну діяльність впливає багато зовнішніх факторів, тому її доцільно характеризувати в комплексі системи господарювання (рис. 2.1.1).

Загальна характеристика зовнішньо економічної діяльності включає розгляд і обґрунтування співіснування різних форм та видів зовнішньоекономічних операцій, визначення змісту й особливостей укладення зовнішньоекономічних договорів (контрактів), а також виконання зобов'язань, що виникають з фінансово-кредитних відносин на зовнішньому ринку. Неможливо надати детальну

характеристику будь-якій зовнішньоекономічній операції без визначення її ефективності для вітчизняного підприємства, яке її здійснює. Засобами ж, які допомагають визначитися із оцінкою (чи то позитивною, чи то негативною), є маркетингові важелі та прийоми, впровадження яких для аналізу поточної ситуації на зовнішньому ринку дає можливість застосовувати ефективні управлінські рішення й опрацьовувати комплекс заходів, які можуть стати вирішальними при формуванні позитивного іміджу як на внутрішньому (національному), так і на зовнішньому ринку. Отже, саме при дотриманні такої послідовності при характеристиці зовнішньоекономічної діяльності, знаючи аргументи, що свідчать на користь здійснюваних на підприємстві зовнішньоекономічних операцій, та недоліки і вади, з якими підприємству слід боротися, стає можливим звернення саме до тих органів і засобів регулювання, які сприятимуть швидкому та ефективному розв'язанню будь-якої проблеми в зовнішньоекономічній сфері.

Зовнішньоекономічна діяльність вітчизняних підприємств ототожнюється передусім зі здійсненням експортно-імпортних операцій, які можуть мати різні прояви і тенденції. У цьому зв'язку слід чітко розрізняти поняття виду та форми зовнішньоекономічних зв'язків, які здійснює підприємство.

9. Умови зовнішньої торгівлі комплектним устаткуванням та форми угод на його поставку

В інтересах кожної країни спеціалізуватися на виробництві, у якому вона має найбільшу перевагу і для якого відносна вигода є найбільшою.

Національні виробничі розходження визначаються різними факторами виробництва — працею, землею, капіталом, а також різною внутрішньою потребою в тих або інших товарах. Ефект, що робиться зовнішньою торгівлею (зокрема, експортом) на динаміку росту національного доходу, на розмір зайнятості, споживання й інвестиційну активність, характеризується для кожної країни цілком визначеними кількісними залежностями і може бути обчислений і виражений у виді визначеного коефіцієнта — мультиплікатора (множника). Спочатку експортні замовлення безпосередньо збільшать випуск продукції, отже, і заробітну плату в галузях, що виконують це замовлення. А потім прийдуть у рух вторинні споживчі витрати.

10. Міжнародна валютна система та етапи її розвитку

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає

Валютна система – Форма організації міжнародних грошових відносин; сукупність правил та механізмів, що забезпечують співвідношення між валютами.

Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Міжнародна (регіональна) валютна система — це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Прикладом такої системи є створена.

Валютна система країн ЄС – це специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливання курсів національних валют та їх взаємну ув’язку.

Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

це спеціально розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин між всіма чи значною кількістю країн світу.

Світова валютна (грошова) система діє як грошова система окремої країни і виконує подібні функції.

Призначенням (функціями) будь-якої валютної системи є:

сприяння розвитку товарообмінних операцій

встановлення правил та механізмів для забезпечення співвідношень між національними грошовими відносинами

здійснення платежів для покриття угод

забезпечення стійкої одиниці вартості і стандарту відкладених платежів

Головне завдання світової валютної системи:

ефективне опосередкування платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;

створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;

забезпечення безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва.

Ключові вимоги, які необхідні для успішного функціонування світової валютної системи:

Забезпечення відповідної ліквідності. Ця умова припускає існування офіційних резервів в урядів країн, які приймають участь у міжнародній торгівлі. Також потребує стимулів для того, щоб комерційні банки, які діють в якості дилерів, що торгують іноземною валютою, мали достатні її резерви для забезпечення потреб приватного сектору.

Дія механізму вирівнювання (регулювання). Ця мета потребує, щоб: окремі країни проводили економічну та фінансову політику, яка б сприяла підтриманню збалансованої міжнародної системи платежів; фінансові механізми забезпечували регулювання платіжного балансу; уряди сприяли збереженню рівноваги на ринках іноземної валюти.

Впевненість у міжнародній грошовій системі. Якщо фірми та інвестори приватного сектору будуть впевнені у тому, що уряди проводять політику, яка веде до збалансованої міжнародної системі платежів. Вони будуть мати довіру до системи. Міжнародні організації, такі як МВФ, намагаються сприяти проведенню такої політики урядами. У доповнення до цього уряди здійснюють спільні зусилля для того , щоб викликати довіру до системи.

11. Зовнішньоекономічні угоди із закупівлі-продажу товарів у матеріально-речовій формі

В міжнародній комерційній практиці використовуються різні способи підписання експортно-імпортних угод. Найбільш поширеним, як уже відзначалося, являється підписання контракту контрагентами, що приймають в ньому участь.

В міжнародній практиці контрактом називають договір купівлі-продажу товарів в матеріально-речовій формі. Контракт — це документ, який свідчить про те, що одна сторона угоди (продавець) зобов'язується доставити товар у власність іншій стороні (покупцю), яка, в свою чергу, зобов'язується прийняти його і заплатити ціну за товар. Контракт — основний комерційний документ, що визначає права й обов'язки сторін. По суті в ньому викладений комплекс дій по здійсненню зовнішньоторгового обміну.

Беззаперечною умовою контракту купівлі-продажу являється перехід права власності на товар від продавця до покупця. Цей контракт купівлі-продажу відрізняється від усіх інших контрактів, наприклад, орендного, ліцензійного і т.д.

Форма контракту може бути письмовою чи усною. Віденська конвенція (1980р.) не вимагає, щоб договір купівлі-продажу обов'язково оформлявся в письмовій формі. Проте законодавства ряду країн, в тому числі й України, вимагають обов'язкової письмової форми договору купівлі-продажу. В письмовій формі повинні вноситися і всі зміни в контракт, направляться офорти, акцепти, запити й інші пропозиції та відповіді. Недотримання форми таких угод стає причиною їх недійсності.

Суб'єкти, що являються сторонами зовнішньоторгового договору (контракту) купівлі-продажу повинні мати повноваження на підписання договору у відповідності з законами України і з урахуванням її міжнародних договорів. У випадку, якщо зовнішньоекономічний договір підписується фізичною особою, потрібен тільки його підпис. Від імені інших суб'єктів ЗЕД зовнішньоекономічний договір підписують дві особи: особа, що має таке право відповідно до посади і згідно з документами заснування фірми, та особи, вповноваженої дорученням, виданим за підписом керівника суб'єкта ЗЕД одноосібно, якщо документи заснування не передбачають іншого.

Права й обов'язки сторін зовнішньоторгового контракту визначаються правом місця його підписання якщо сторони не узгодили іншого, і відображаються в умовах контракту.

12.Зовнішньоекономічні угоди із закупівлі-продажу науково-технічних знань і послуг

До основних можна віднести угоди, пов'язані: з купівлею-продажем продукції; з купівлею-продажем та обміном науково-технічних знань (патенти, ліцензії, „ноу-хау" тощо); з купівлею-продажем технічних послуг (впровадження нових технологій, сприяння при будівництві унікальних об'єктів); з орендою засобів виробництва, товарів, робіт та послуг; з організацією туризму, в тому числі міжнародного.

Серед комерційних форм передачі технологій найбільшого поширення набула торгівля патентами і ліцензіями, ноу-хау, інжінірінг. Міжнародна торгівля патентами становить собою міжнародну угоду, за якою власник патенту передає свої права на використання винаходу покупцеві патенту.

Торгівля ліцензіями становить собою міжнародну угоду, за якою власник винаходу чи технічних знань передає іншій стороні дозвіл на користування в певних межах його правами на технологію. В залежності від обсягу прав, що надаються ліцензійною угодою покупцеві та продавцеві, розрізняють просту, виняткову і повну ліцензії. Проста ліцензія залишає за продавцем право надавати аналогічні ліцензії і іншим покупцям на даній території. Виняткова ліцензія надає покупцеві монопольне право на використання технології, а продавець позбавляється права самостійно використовувати запатентовану технологію або передавати її третім особам на даній території. Повна ліцензія надає покупцеві монопольне право на використання патенту чи ноу-хау протягом строку дії ліцензії і позбавляє продавця всіх прав Щодо самостійного використання патенту на весь період дії угоди.

13.Комерційні угоди по реалізації міжнародного виробничого і науково-технічного співробітництва

Компенсаційні угоди на основі виробничого співробітництва (третій вид компенсаційних угод) передбачають, що поставки промислового обладнання будуть оплачуватися зустрічними поставками товарів, виготовлених з допомогою закупленого обладнання.

Даний вид компенсаційних угод характеризується такими рисами:

— підписання як мінімум трьох контрактів:

1) для поставки обладнання і надання технічних послуг;

2) зустрічну поставку на основі довгострокового контракту;

3) банківська угода про фінансування поставок обладнання;

— довгострокові терміни виконання зобов'язань по зустрічних компенсаційних закупках ( можуть охоплювати період від 20 до 25років);

— широке використання кредитування за рахунок урядових кредитів в рамках міждержавних угод, а також банківських кредитів;

— зворотні закупки, які можуть значно перевищувати вартість підприємства;

— перегляд цін до закінчення терміну договору про промислове співробітництво.

Компенсаційні угоди на основі угод про промислове співробітництво різноманітні. Їх можна поділити:

1) на великомасштабні довгострокові компенсаційні угоди зі зворотною закупкою товарів;

2) угоди "про розподіл продукції";

3) угоди "розвиток-імпорт";

4) операції на давальницьку сировину.

14.Оцінка експортного потенціалу (потреби в Імпорті)

Одним з пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку зовнішньоекономічної діяльності в сучасному геоекономічному просторі безумовно є активізація взаємовигідних відносин з іншими країнами на основі нарощення експортного потенціалу.

Системні наслідки новітніх перетворень для України дуже серйозні. Значення набувають проблеми об’єктивного добору пріоритетних завдань територіального розвитку, на яких стратегічно необхідно зосередити сили і кошти як на державному, так і регіональному рівнях. На нашу думку, однією з таких проблем є раціональне використання величезних експортних ресурсів регіонів України на основі активного застосування інструментарію, прийомів, методів, форм міжнародного маркетингу.

На сучасному етапі розвитку в Європі регіони стають об’єктами зовнішньоекономічних відносин. Однак у контексті процесу глобалізації світової економіки виникає потреба комплексного аналізу наявних у регіонах експортних можливостей, вибору регіональними підприємствами оптимальної маркетингової стратегії виходу на міжнародні ринки і розробки тактичних прийомів її реалізації. Методики оцінки потенціалу і маркетингової привабливості регіонів України можуть бути в першу чергу використані для аналізу перспектив розвитку конкретного регіону і вироблення в цьому зв’язку ефективної маркетингової стратегії його розвитку. Крім того важливим є можливість того, що ранжування українських регіонів за рівнем експортного потенціалу і ступенем маркетингової привабливості можуть бути використані закордонними партнерами для вибору найбільш доцільних форм міжнародного співробітництва.

15.Вибір стратегії розвитку підприємства.

Стратегія — це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення. Вона формулює цілі та способи їхнього досягнення так, щоб указати підприємству певний (такий, що об'єднує всі його підрозділи) напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія є довгостроковим плановим документом, результатом стратегічного планування.

Стратегічне планування — процес здійснення сукупності систематизованих та взаємоузгоджених робіт із визначення довгострокових (на певний період) цілей та напрямків діяльності підприємства.

Першим, найбільш суттєвим і визначальним рішенням за стратегічного планування є вибір цілей. Основну ціль підприємства заведено називати місією. Вибір місії підприємства здійснюється з урахуванням дії чинників зовнішнього середовища.

Виходячи із загальної місії підприємства формулюють його інші стратегічні цілі. Реальність та ефективність стратегії підприємства буде забезпечено, якщо стратегічні цілі будуть: конкретними та вимірюваними; чітко зорієнтованими у часі (коли і якої цілі треба досягнути); досяжними, збалансованими, ресурсно забезпеченими; однонапрямленими та такими, що взаємно підтримують одна одну. При цьому бажано встановлювати цілі для кожного напрямку діяльності підприємства.

Після визначення місії та цілей починається діагностичний етап стратегічного планування. Першим важливим кроком є вивчення зовнішнього середовища. Аналіз зовнішнього середовища — це безперервний процес спостереження, вивчення та контролю дії зовнішніх щодо підприємства чинників із тим, щоб своєчасно та вичерпно визначити можливості й загрози для підприємства, тобто позитивну й негативну дію зовнішніх чинників — політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, міжнародних тощо.

16.Основні показники зовнішньоекономічної діяльності.

До показників зовнішньоекономічної діяльності відносять: валовий сукупний продукт, національний дохід, валовий національний продукт, національний дохід, особистий дохід, використаний дохід. До їх складових структуроутворюючих елементів входять:

1. Матеріальні затрати.

2. Амортизація.

3. Непрямі податки.

4. Нарахування на заробітну плату.

5. Прямі податки.

6. Особисті податки громадян.

7. Оплата праці.

8. Рентні платежі.

9. Прибуток.

10. Трансфертні платежі і виплати населенню.

До них не враховують показникові діяльність – працю домогосподарок та інші роботи в домогосподарствах, які задовольняють власні потреби, товари та послуги тіньової економіки, яка в сучасних умовах виробляє до 65% обсягу ВНП.

Валовий внутрішній продукт включає продукцію та послуги, які вироблені резидентом країни протягом року.

Якщо до показника ВВП додати різницю між надходженнями від факторів виробництва з-за кордону та факторними додати, які отримали іноземні інвестори в країні, то отримаємо показник ВНД.

Валовий національний дохід обчислюється методом підрахунку ВНД за витратами на виготовлену в країні продукцію та методом розрахунку доходів, отриманих в результаті виробництва продукції.

Витрати на споживання включають витрати домашніх господарств на різні види товарів та послуг: предмети споживання тривалого використовування, предмети поточного споживання, споживчі витрати та послуги.

Валові приватні інвестиції складаються з інвестицій на заміщення капіталу, який був зношений у процесі виробництва протягом року, тобто амортизація, та чистих інвестицій.

Державні витрати об’єднують усі витрати держави, які йдуть безпосередньо на виробництво товарів та послуг.

Державні трансфертні платежі не включаються у ВНД, тому що вони не відображають зростання поточного виробництва.

Урядові трансфертні платежі – це державні витрати індивідам, які не обумовлюються безпосередньо їх участю в суспільному виробництві.

Чистий експорт – це різниця між обсягом експорту та імпорту

Заробітна плата – це грошова винагорода за працю робітника та службовця, яка включає додаткові виплати на соціальне забезпечення, соціальне страхування та інші виплати.

Валовий прибуток – це прибуток, який отримують власники одноосібних підприємств, господарств, товариств, корпорацій.

Амортизація – це еквівалент величини знецінення основного капіталу за рік.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.

Прямі податки встановлюються відповідно до рівня доходності.

Чистий національний продукт (ЧДП) – це ВНД, з якого відраховано вартість засобів виробництва, що спрацювались у процесі виготовлення продукції.

11.Міжнародна міграція робочої сили та її ознаки

Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається паралельно з глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину світового ринку. Процес розширеного відтворення капіталу відбувається тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу. Поряд з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу. Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови життя працюючих у країнах — експортерах та імпортерах робочої сили.

Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.

90-ті роки позначилися появою якісно нових рис міжнародного ринку праці:

по-перше, суттєво збільшився лаг між проходженням економікою промислове розвинутих країн нижчої кризової точки і початком поліпшення ситуації на ринку робочої сили. Цей розрив для США в останньому циклі першої половини 90-х років склав одинадцять місяців, тоді як у період криз 1974—1975 рр. і 1980—1982 рр. скорочення безробіття йшло практично слідом за поліпшенням економічної кон'юнктури;

по-друге, нетиповою для фази пожвавлення є мляве зниження таких показників використання робочої сили, як чисельність змушених працювати неповний робочий тиждень, а також чисельність тих, хто претендують на робочі місця, але припинили активні пошуки роботи. В попередні цикли чисельність цих категорій робітників у міру виходу економіки з кризи швидко знижувалась;

по-третє, ситуація на ринку праці впродовж останнього десятиліття характеризується різким звуженням можливостей для звільнених повернутися на попереднє місце роботи.

Дисципліна «Основи економічної теорії»

1. Предмет економічної теорії та її функції

Кожна наука має свій предмет вивчення. З іншими спорідненими науками вона пов'язана через об'єкт дослідження: наприклад, сукупність економічних наук об'єднується розглядом проблем народного господарства. Цільовою функцією кожної науки є розкриття і пізнання відповідних об'єктивних законів природи чи суспільства. Для цього вона користується набутими в процесі історичного розвитку загальнонауковими та спеціальними, притаманними лише їй методами пізнання об'єктивної реальності.

Якою б розмаїтою не була людська діяльність, вона повинна мати власну основу. Такою основою є економічне життя суспільства, тісно пов'язане з потребами та інтересами людей. У перекладі з грецької слово "економіка" означає мистецтво ведення домашнього господарства ("ойкос" — дім, домашнє господарство; "номос" — вчення, закон). Вперше цей термін ввів Арістотель (ІІІ ст. до н. е.). Він поділив науку про багатство на економіку та хримастику. Під першою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під другою — накопичення грошей, до якого ставився негативно.

Мислителі стародавнього світу робили спроби з'ясувати внутрішні підвалини економічного розвитку та формували окремі елементи економічних знань. З тих пір, як давньогрецький філософ Ксенофонт (ІV-ІІІ ст. до н. е.) започаткував нову на той час економічну науку в творах "Економіка" та "Про доходи", зміст її невпізнанне змінився. По-перше, ведення господарства та управління ним здійснюються тепер не тільки в рамках сім'ї, а й у межах регіону, країни, групи держав, всього світу. По-друге, воно організується не тільки за територіальною, а й за виробничою ознакою. Отже, нині поняття "економіка" охоплює: сім'ю, підприємство (фірму); народне господарство певної країни чи його частину; сукупність взаємопов’язаних господарств груп країн, об'єднаних у різноманітні інтегральні організації; світове господарство як суперечливу цілісність взаємозалежних народних господарств усіх країн та їхніх об’єднань.

2. Економічні закони розвитку суспільства. Практичне значення їх пізнання

Виявлення економічних законів, пояснення механізму дії та обґрунтування шляхів їхнього використання в практичній діяльності складають головну задачу економічної науки.

Економічний закон — це об'єктивний, стійкий, істотний зв'язок і взаємозв'язок явищ економічного життя суспільства. Пізнання економічних законів — це пояснення постійних, найбільш істотних і стійких причинно-наслідкових зв'язків в економіці.

Економічні закони виникають у зв'язку з появою визначених економічних умов і утрачають свою дію зі зникненням цих умов; таким чином, у відмінності від законів природи вони мають історичний характер. Класифікація економічних законів

Загальні, діючі у всіх економічних системах (наприклад, закон перевищення суспільних потреб, закон економії часу та ін.).

Специфічні, діючі в одній економічній системі (наприклад, закон додаткової вартості).

Стадіальні, діючі на одній зі стадій економічної системи (наприклад, закон середнього прибутку й ін.).

Приватні чи особливі, діючі в декількох економічних системах (наприклад, закон вартості та ін.). Економічні закони так само, як і закони природи, мають об'єктивний характер, тобто не залежать від волі і свідомості людей, і діють вони не ізольовано, а в цілісній системі.

Існують дві крайності в трактуванні економічних законів: фетишизм і суб'єктивний ідеалізм. Фетишистський підхід абсолютизує об'єктивний характер дії законів, представляючи їх вічними і непорушними. Навпроти, суб'єктивно — ідеалістичний підхід недооцінює об'єктивний характер дії економічних законів, думаючи, що їх можна скасувати.

На ранніх етапах розвитку суспільства й економіки економічні закони реалізувалися через стихійну діяльність людей. На сучасному етапі їхня дія доповнюється механізмом державного і міждержавного регулювання економіки.

3. Суть та зміст відносин власності

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, га з іншого — спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 1).

4. Механізм реалізації відносин власності

Кожна функціональна форма власності має оцінюватися залежно від того.

Чи містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічного розвитку. Говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку часу можна лише на підставі аналізу всієї сукупності форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Кожна функціональна форма власності має відображати передусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі й ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. У процесі формоутворення власності будь-які “забігання” вперед (як і відставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної праці

негативно впливають на розвиток останньої і , врешті-решт, гальмують соціально-економічний прогрес.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі і приватної.

Процес реалізації відносин власності включає два взаємопов’язані і взаємообумовлені аспекти , результативність руху власності та постійне відтворення умов і факторів її розвитку.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Економічна теорія прав власності є однією з найбільш відомих теорій сучасного напрямку економічного аналізу – неоінституціоналізму.

5. Виробництво та його фактори. Ефективність використання факторів виробництва

Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого й речового. Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільне корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Це — працівники промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури, охорони здоров'я, тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послуга).

Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати техніку виробництва.

Робоча сила — це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, що використовуються в процесі Створення матеріальних і духовних благ. Отже, щоб з'ясувати суть робочої сили, необхідно спочатку розкрити зміст самої праці.

Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.

У процесі трудової діяльності людина перетворює дані природою предмети відповідно до своїх потреб. Однак цей процес не слід розуміти однобічно. Йдеться про те, що не лише природа має слугувати людині, а й люди повинні слугувати їй, зберігаючи її багатства.

Другим фактором виробництва є засоби виробництва: предмети й засоби праці. Це — речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють матеріальні й духовні блага.

Предмети праці включають всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

предмети, дані природою;

сировина (створені людьми предмети праці);

вторинні ресурси;

штучно створені матеріали (штучні тканини, полімерні, керамічні матеріали).

6. Товарне виробництво. Категорії і закони товарного виробництва

На зміну натуральному способу господарювання прийшло товарне виробництво і основана на ньому товарна форма виробництва. Але упродовж тривалого часу вони функціонували разом. Товарне виробництво – це такий тип організації економіки, при якому продукти праці виробляються для продажу на ринку. Товари виробляються з метою вдоволення потреб споживачів та йдуть до них через використовування ринкових відносин. Звичайно, що при цьому господарюючий суб’єкт націлений на отримання зиску. Така орієнтація виробництва зумовлює необхідність постійних економічних зв’язків між виробниками та споживачами, їх економічний взаємозв’язок, котрий починається з покупкою засобів виробництва і закінчується реалізацією товарів чи послуг.

Загальною умовою виникнення, розвитку та функціонування товарного виробництва є суспільний розподіл праці. На його основі виникають економічні виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці.

Однією з найважніших причин виникнення товарного виробництва є економічна відокремленість товаровиробників. Вона тісно пов’язана з виникненням приватної власності на засоби виробництва, а також з економічною та юридичною свободою виробника.

Економічна відокремленість товаровиробників – це такий стан, при якому вони самостійно вирішують питання господарчої діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати і т.ін. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, користування нею, її відчуження у зв’язку з особистими інтересами. Тому економічна відокремленість невідривна від власності на засоби виробництва та вироблену продукцію. На певній ступені розвитку суспільного розподілу праці економічний зв’язок власників виражається в товарній формі.

З економічною відокремленістю невідривно пов’язане еквівалентність їх відносин. Це є одним з корінних особистостей товарного виробництва та обміну.

Товарне виробництво виникає також внаслідок протиріччя між виробництвом та споживанням, невідповідністю споживчої вартості вироблених товарів потребам суспільства та його членів. Це потребує обов’язкового визнання споживачами виробленої продукції апостеріорі, виходячи з певного досвіду. Відсутність саме такого визнання фактично є відсутністю товарного господарства і товарної форми господарювання. У натуральном господарстві споживачі також користуються продуктами не тільки особистої праці, але й праці своїх родичів. Але вони отримують свою частину без права відкинути її чи вільно вибирати іншого виробника.

Товарне виробництво: основні ознаки. Роль товарного виробництва у економічному прогресі. Товарне виробництво – це така система організаційно-економічних відносин, при котрій корисні продукти створюються для їх продажу на ринку.

Така система має наступні специфічні ознаки, котрі передбачають: що виробляти, як використовувати для цього фактори виробництва і для кого передбачений товар.

7. Гроші: їх сутність і функції.

Для того, щоб краще зрозуміти суть грошей, потрібно уяснити їхню роль. У зв’язку з цим прийнято вважати, що найкраще економічна суть грошей проявляється в їх функціях.

Традиційно в економічній науці виділяють п’ять основних функцій грошей:

1) міра вартості;

2) засіб обігу;

3) засіб платежу;

4) засіб нагромадження;

5) світові гроші.

Цих п’ять функцій грошей у їх системній єдності становлять реальне функціонування грошової маси.

Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару неможливе ринкове господарство й еквівалентний товарний зв”язок між товаровиробниками.

Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну грошову одиницю розрахунків – національну валюту. Масштаб цін відіграє важливу технічну роль при виконанні грішми функції міри вартості.

Гроші як засіб обігу. У цій функції гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському рахунку) обов’язково повинні бути в наявності. Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.

8. Інфляція: її суть, причини виникнення, шляхи подолання

Інфляція властива більшості економічно розвинутих країн світу і є основною проблемою в тих країнах, що розвиваються. Дамо чітке визначення цьому економічному процесу.

Під інфляцією, як правило, розуміють будь-яке знецінення грошової одиниці, тобто систематичне зростання цін незалежно від того, якими причинами цей процес викликається. Це, звичайно, не означав, що підвищуються обов’язково всі ціни. Навіть у періоди досить швидкого зростання інфляції деякі ціни можуть залишатися відносно стабільними, а інші навіть знижуватися.

Інфляція виникає в разі, якщо суспільство намагатиметься витрачати більше, ніж дозволяють виробничі потужності економіки. Коли сукупні витрати перевищують обсяг продукту при повній зайнятості, відбувається підвищення рівня цін. Отже, надмірний обсяг сукупних витрат носить інфляційний характер. У цьому разі уряд зобов’язаний ліквідувати надлишкові витрати. Він може цього досягнути головним чином через скорочення власних видатків, а також підвищенням податків з метою скорочення доходів приватного сектору.

Виникає інфляція і при активних процесах мілітаризації в державі, при високому рівні монополізації ринків, під впливом зовнішніх факторів (ростом світових цін), на чому ми детальніше зупинимось трохи нижче.

Чим би не була спровокована інфляція, вона знецінює доходи бюджету й супроводжуються його дефіцитом.

Крім бюджетного дефіциту інфляція обов’язково супроводжується нерівномірним зростанням цін й, звідси, порушенням господарчих зв’язків, гонкою цін між окремими галузями економіки й хвильоподібним поширенням зростання цін по районах держави й галузям.

У стані інфляційної нестабільності орієнтація лише на регулювання з боку співвідношення “попит-пропозиція” може призвести до затяжних криз з повільним періодом стабілізації і оздоровлення економіки. Про це свідчить досвід розвитку капіталістичних країн часів вільної конкуренції.

Як бачимо, інфляція є дуже небезпечною для економіки, порушуючи макроекономічну стабільність. Тому антиінфляційна державна політика займає одне з головних місць серед засобів державного регулювання економіки.

Ключовий момент сучасної інфляції розвинутих економічних систем полягає в тому, що вона розвивається як інерційна, і зупинити її надзвичайно важко. Тобто інфляція має властивість залишатися стабільною, поки економічна ситуація не змусить іі підвищитись або впасти.

Нас же цікавить специфіка інфляційних процесів в перехідній економіці, чому і буде присвячено наступний розділ роботи. Так, ми детально зупинимось на розгляді та аналізі чинників інфляції в українській державі, оскільки ці процеси є досить показовими для перехідних економік.

9. Ринок капіталу і умови його функціонування. Особливості його становлення в Україні

Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал виконує наступні функції. По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди. По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки. По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо. Кредитний ринок дозволяє здійснити накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між сферами економіки.

Кредитний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємозв’язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити) на певних умовах. У той же час кредитний ринок – це синтез ринків різних платіжних засобів. У країнах з розвиненою ринковою економікою кредитні угоди опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами (комерційними банками або іншими установами), які беруть у борг і надають позички, і, по-друге, інвестиційними або аналогічними організаціями, які забезпечують випуск і рух різних боргових зобов’язань, що реалізуються на особливому ринку цінних паперів.

Функціонування ринку капіталу дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як формування інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування (здійснення довгострокових фінансових вкладень). Фінансові активи, що обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш високий рівень дохідності.

Слід відмітити, що такий традиційний поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо умовний характер. Ця умовність визначається тим, що сучасні ринкові фінансові технології та умови емітування багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові та навпаки.

Характеризуючи окремі види фінансових ринків за обома вищерозглянутими ознаками, слід відмітити, що ці види ринків тісно взаємопов’язані і функціонують в одному ринковому просторі. Так, всі види ринків, які обслуговують обіг різних за спрямованістю фінансових активів (інструментів, послуг), є одночасно складовою частиною як ринку грошей, так і ринку капіталів.

10.Основні напрями ринкового реформування економіки в Україні

Нова економічна політика Президента України має одну мету — забезпечити реальний поворот всієї господарської системи до людини. Відновлення паралізованої економіки — це не лише єдина умова зупинення нещадного зубожіння народу, а й виходу на якісно новий рівень задоволення життєвих потреб та інтересів населення. Водночас глибоко осмисленим має бути таке: забезпечення виживання людини, нації в цілому є неодмінною передумовою збереження суверенності держави. Саме на цій основі визначаються пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики Президента України: економіка — добробут — державний суверенітет. Україна зможе утвердити себе як дійсно незалежна суверенна держава лише на основі сильної економічної та соціальної політики.

Весь комплекс заходів, що обіймає соціально-економічну політику Президента України, зосереджуватиметься на утвердженні в процесі реформ не просто ринкового, а соціальне спрямованого ринкового господарства, яке у кінцевому підсумку підпорядковуватиме всю діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних та духовних потреб людини. Замість згубного принципу "виробництво заради виробництва", на якому засновувалася функціональна модель тоталітарної економіки, нова політика зосереджуватиметься па послідовному утвердженні економічної моделі, розбудованої за принципом "виробництво заради задоволення потреб людини".

Ідея розбудови в Україні соціальне орієнтованої ринкової економіки дістала широку громадську підтримку. Її відстоюють більшість політичних партій та рухів. Вона розглядається як головне завдання структурної перебудови економіки і в програмі Верховної Ради. На традиційне питання: "Яке суспільство ми збираємося будувати?" Президент України з усією, визначеністю відповідає: "Наша мета — утвердження в Україні демократичного, соціальне відповідального, солідарного суспільства, суспільства, що ґрунтуватиметься на історичних традиціях та менталітеті нашого народу, на напрацьованих сучасною цивілізацією загальнолюдських цінностях, суспільства, що поступово позбавлятиметься традиційно класово-формаційних ознак, органічно поєднуватиме в собі працю, талант та капітал суспільства, де кожен громадянин зможе реалізувати повною мірою свої здібності та особистості, суспільства, яке на ділі забезпечуватиме права та свободи кожної особи".

11. Ринковий попит та фактори, що його визначають. Закон попиту

Ринковий попит обчислюється додаванням показників індивідуального попиту всіх покупців за кожного значення ціни. Графічно крива ринкового попиту визначається як сума горизонтальних відрізків обсягів індивідуального попиту всіх покупців даного товару за всіх можливих значень ціни (рис. 1).

Закон попиту — закон, згідно з яким за незмінюваності всіх інших параметрів зниження ціни зумовлює відповідне зростання величини попиту і навпаки.

Отже, між ціною і величиною попиту існує обернена залежність. Про дію цього закону свідчить, по-перше, те, що низькі ціни спонукають споживачів купувати товари, практика розпродажу товарів за зниженими цінами. По-друге, оскільки споживання підпорядковане принципу знижувальної граничної корисності (покупець товару отримує менше задоволення або корисності від кожної наступної одиниці продукції), то споживачі купують додаткові одиниці продукту лише за умови, що його ціна знижується. По-третє, підтвердженням цього є ефект доходу і ефект заміщення. Ефект доходу вказує на те, що за нижчої ціни товару споживач може купити його, не відмовляючи собі у придбанні інших альтернативних товарів. Ефект заміщення виражається в тому, що за нижчої ціни споживач хоче придбати дешевий товар замість аналогічних, які стали відносно дорожчими.

12.Ринкова пропозиція та її детермінанти. Закон пропозиції

Пропозиція — це кількість товарів, яка перебуває на ринку або може бути туди доставлена. Вона визначається виробництвом, але не тотожна йому. Є випадки, коли і в урожайний рік "дари" сільського господарства відсутні на полицях магазинів. Закон пропозиції стверджує: чим вища ціна на товар, тим більша пропозиція товару, і навпаки. Отже, встановлюється прямо пропорційна залежність між ціною і величиною пропозиції. Звичайно, для виробника більш прибутковим е пропонувати товар за вищими цінами (за умови, що високі ціни гарантовано тривалі).

Основні поняття, пов'язані з пропозицією, значною мірою аналогічні поняттям, пов’язаним з попитом. Так, аналогічно до попиту ринкову пропозицію формує пропозиція благ окремими фірмами. Пропозиція окремої фірми визначається її виробничими можливостями, згідно з якими для кожної конкретної ціни фірма може запропонувати до продажу певні обсяги блага. Тому пропозиція аналогічно до попиту також характеризується набором обсягів певного блага, які виробники (постачальники) бажають та можуть продати на ринку, і відповідних цін.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності (виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені на ринок у певному обсязі і в певний час. Як функція і результат товарного виробництва пропозиція представлена відповідними суб'єктами — продавцями. Еволюція товарного виробництва і розвиток суспільного поділу праці зумовили переміщення функції реалізації товарів та послуг на ринку від безпосереднього виробника до торгівлі. Вплив цієї функції на стан пропозиції може бути вагомим, але вирішальною передумовою ринкової пропозиції залишається обсяг виробництва.

13.Ціна як економічна категорія. Ціна в ринковій економіці

Ціна є економічною формою, в якій сфокусовані економічні відносини ринкової економіки виробництва (пропозиції) та споживання (попиту) будь-якого товару. Вона є «нервом» економіки, найважливішою ланкою ринкового механізму. Без її економічного обґрунтування неможливе нормальне функціонування господарюючих суб'єктів і цілих галузей та забезпечення соціальної справедливості в суспільстві.

Ціна — грошова оцінка товару, що відображає його споживчі властивості (корисність), витрати на його виробництво та інші параметри цінового і нецінового порядку; грошове вираження споживчої вартості та вартості товару.

Ціна зумовлює всю систему суперечностей, пов'язаних з проблемами ринку, втілює всі суперечності економічних інтересів, їх погодження, гармонійне поєднання. У ній закладені умови виробництва та споживання. Ціна впливає на ефективність і є інструментом, за допомогою якого оцінюють результати діяльності господарюючих суб'єктів та їх матеріальне винагородження. Вона є стимулом праці й економії витрат за одночасного підвищення якості створюваних благ і послуг.

Водночас ціна є інформаційним сигналом, який господарюючі суб'єкти отримують у процесі купівлі-продажу товарів стосовно визнання суспільної корисності їх праці. Тобто ціна — це інформація про зв'язок між вартістю та споживчою вартістю товару. Вона також вказує, від чого необхідно відмовитися, щоб отримати бажані товари і послуги, примушує покупців враховувати ціну альтернативних благ, коли приймаються рішення про спосіб використання власного обмеженого доходу.

Ціна компенсує виробникам їхні зусилля і витрати; подає сигнали, які спонукають продавців обирати певний варіант використання ресурсів, впливає на прибутковість альтернативних благ і послуг.

Роль і значення ціни в ринковій економіці визначаються її інформаційною, стимулюючою, орієнтуючою, розподільчою функціями:

інформаційна функція — полягає в тому, що ціна інформує про пропозицію товару, його величину і про те, скільки продавець хоче отримати за свій товар. Така ж інформація формує позицію покупця, визначаючи розмір його попиту;

стимулююча функція — виявляється у здатності заохочувати підприємців, які раціонально використовують виробничі можливості для отримання кращих остаточних результатів, застосовують постіндустріальну технологію і техніку;

орієнтуюча функція — суть її в орієнтуванні продавця і покупця на формування пропозиції та вибору товару;

розподільча функція — її специфіка виявляється в перерозподілі капіталів, спрямуванні їх в ефективніші й прибутковіші галузі.

Ціна демонструє ефективність підприємницької діяльності. В ній фокусуються, виявляються, зіштовхуються та узгоджуються матеріальні інтереси індивідуального і сукупного попиту й пропозиції.

14.Конкуренція: форми, методи. Шляхи подолання монополізму в економіці

Конкуренція між виробниками являє собою тип взаємовідносин між виробниками з приводу встановлення цін і обсягів пропозиції товарів на ринку. Аналогично можна визначити конкуренцію між споживачами як їхні взаємовідносини з приводу формування цін і обсягу попиту на ринку.[2,43].

Слово “сoncurrentia” в перекладі з латинської мови означає “змагання, суперництво”. ” Як економічна категорія конкуренція – це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків” [5,182]. Конкуренція виконує роль регулятора темпів і обсягів виробництва, спонукаючи виробника запроваджувати науково-технічні досягнення, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати технологію, організацію праці тощо.

Конкуренція є визначальним фактором впорядкування цін, стимулом інноваційних процесів (запровадження в виробництво нових винаходів та технологій). Вона сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств, раціональному використанню ресурсів, забопігає диктату виробників-монополістів по відношенню до споживача.

Залежно від співвідношення між кількістю виробників і кількістю споживачів розрізняють наступні форми економічної конкуренції:

Велика кількість самостійних виробників деякого однородного товару і маса відокремлених споживачів даного товару. Структура зв`язків між ними є такою, що кожен споживач може купити товар у будь-якого виробника, виходячи з власної оцінки корисності товару, його ціни, його ціни і власних можливостей придбання даного товару. Кожен виробник може продати товар будь-якому споживачеві, виходячи тільки з власної вигоди. Жоден зі споживачів не придбаває якусь істотну частку сукупного попиту. Дана структура ринку називається поліполією і породжуєт так звану досконалу конкуренцію.

Величезна чисельність відокремлених споживачів і мала чисельність виробників, кожен з яких може задовольнити значну частку сукупного попиту. Така структура называеться олігополією, і породжує так звану недосконалу конкуренцію. Граничним випадком даної структури, коли масі споживачів протистоить єдиний виробник, здатний задовольнити загальний попит всіх споживачів, є монополія. В разі, коли на ринку є відносно велика чисельність виробників, що пропонують гетерогенну (різнорідну) продукцію, то говорять про монополистичну конкуренцію.

Єдиний споживач товару і багато самостійних виробників. При цьому єдиний споживач придбаває весь обсяг пропозиції товару, який постачається всіма виробниками. Дана структура породжує особливий тип недоконалої конкуренції, який називають монопсонією (монополія попиту). виробників-монополістів по відношенню до споживача.

15.Заробітна плата в умовах ринкової економіки. Основні форми заробітної плати.

Слід зазначити, що у деяких підручниках і навчальних посібниках як доходи споживчого призначення визнають тільки заробітну плату. Сьогодні вона становить приблизно половину особистих доходів населення України.

Заробітна плата — це ціна, що виплачується найманим працівникам за використання їхньої праці

Вона враховує вартість робочої сили, кількість, якість праці та результати трудової діяльності, конкуренцію, що склалася на ринку праці.

Отже, заробітна плата є ціною товару «робоча сила», або її вартістю. Вартість робочої сили виступає як вартість життєвих засобів, яка має бути достатньою, для того щоб підтримувати стан нормальної життєдіяльності працівників і членів їх сімей.

При розрахунку вартості товару «робоча сила» враховують традиційні потреби людини, вартість життєвих засобів і споживчого кошика. За допомогою вартості останнього можна визначити ціну праці (поділивши вартість життєвих засобів на робочий час використання робочої сили).

Назва «ціна праці» досить умовна. Вона не означає, що працівник безпосередньо продає працю. Найманий робітник продає на певний строк свою здатність до праці, тобто робочу силу. Ціна праці фактично визначає тарифну ставку (погодинну, денну, місячну) або розцінку на виготовлення продукту (виробу).

В умовах адміністративно-командної економіки встановлення розміру тарифних ставок становило велику таємницю. Вони були повністю відокремлені від їх матеріального змісту (прожиткового мінімуму). Не визнавалося, що заробітна плата є формою розподілу за результатами праці. В умовах ринкової економіки формування заробітної плати відбувається на основі кількісної та якісної оцінки праці. Вона також є об'єктом конкуренції на ринку праці.

16. Прибуток в умовах ринку та фактори, що його визначають

Зворотним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим менші витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток — це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника. Чистий доход — виражена у вартісній формі вартість додаткового продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерело чистого доходу — додаткова і певною мірою необхідна праця. Оскільки чистий доход є категорією розподілу, то його можна також визначити як реалізований надлишок вартості товару понад виробничі витрати. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. Відокремленість витрат виробника, які набувають форми собівартості, зумовлює відокремленість доходу, який набуває форми прибутку.

В умовах ринкової економіки прибуток на рівні підприємства виступає як безпосередня мета виробництва, що зумовлено іманентно притаманною капіталу тенденцією до самозростання.

17.Макроекономічнї показники розвитку національної економіки

Найважливішим макроринком є товарний. З нього починається аналіз взаємозв'язків між суб'єктами та окремими ринками на рівні національної економіки. Індикаторами його стану є макроекономічні показники (за СНР):

валовий внутрішній продукт (Gross domestic product) — ВВП (GDP);

валовий національний дохід (Gross national income) — ВНД (GNI);

чистий внутрішній продукт (Pure domestic product) — ЧВП (PDP);

національний дохід (National incom) — НД (Л/7);

особистий дохід (Personal income) — ОД (PI);

особистий дохід у розпорядженні (Personal disposable income) — ОДР (PDI).

Валовий внутрішній продукт (GDP) — показник сукупного обсягу діяльності суб'єктів господарювання, який, на відміну від валового випуску, не включає виробниче (проміжне) споживання. ВВП — це загальна ринкова вартість кінцевої продукції, виробленої резидентами країни за рік.

Сучасна західна економічна теорія передбачає, що в його створенні беруть участь усі, хто отримує дохід. Але через те що частина доходів отримується в тіньовій економіці, не обліковується статистичними органами і не оподатковується, вирізняють офіційний та неофіційний валовий внутрішній продукт. Спроба статистичних органів включити певну частку неофіційного ВВП до обсягу офіційного призводить до необґрунтованого завищення податкової бази, доходів бюджету, невиконання дохідних статей бюджету.

Тіньова економіка в Україні досягла такого розвитку й поширення, що в поєднанні із загальною криміналізацією суспільства почала загрожувати економічній та національній безпеці України.

Обсяги тіньової економічної діяльності досягли масштабів, за яких її недооцінювання, неврахування призводять до значних помилок у визначенні макроекономічних показників, економічних і фінансових пропорцій.

18. Державний бюджет, його суть та структурні елементи

Бюджет як складова частина фінансових відносин має з ними певні спільні риси, але в наш час можливо виділити також характерні особливості, а саме :

— бюджет є основним інструментом перерозподілу національного доходу;

— бюджет концентрує значні фінансові ресурси, які є основою задоволення першочергових економічних і соціальних потреб держави;

— задовольняючи першочергові потреби держави, бюджетні відносини є головними в фінансових відносинах;

— бюджет є формою відображення інтересів суспільних груп, які реалізують ці інтереси через систему виборчого права.

Бюджетні відносини органічно пов'язані з функціонуванням держави і мають відношення як до базиса, так і до надбудови.

При формуванні Державного бюджету основною задачею є його збалансованість або говорячи іншими словами якнайближче наблизитися до ідеального варіанта — це повне покриття витрат прибутками й утворення залишку засобів, тобто перевищення прибутків над витратами.

19.Зайнятість та безробіття. Державна політика регулювання зайнятості в Україні

Умовою реалізації сукупним працівником своїх здібностей і функцій є зайнятість. Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм доход у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування. Вид зайнятості зумовлюється певними принципами організації, стимулювання й оплати праці, внутрішньо- та зовнішньовиробничими відносинами.

В умовах формування ринкового господарства змінюються погляди на так званий принцип загальності праці як атрибут екстенсивного розвитку економіки. Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до її здібностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають примусової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни. За цих умов по-новому постає проблема повної зайнятості та її ефективності.

Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення в трудовій сфері. Однак її не слід розуміти як обов’язкову суцільну зайнятість у суспільному виробництві. Повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Повна зайнятість є не тільки соціальною гарантією, а й основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Разом з тим сама по собі вона не є свідченням рівня організації зайнятості, доцільності та розумності її параметрів. Слід мати на увазі ступінь раціональності зайнятості, на який впливають технічні, соціальні та економічні фактори.

Раціональність зайнятості визначають суспільне корисний характер трудової діяльності; оптимальна структура народного господарства, що забезпечує розподіл суспільної праці згідно з існуючими індивідуальними та суспільними потребами та рівнем розвитку продуктивних сил; професійно-кваліфікаційна структура сукупного працівника, зумовлена типом суспільного поділу праці, й адекватна їй система робочих місць. Тобто важливою умовою, що забезпечує раціональність зайнятості, є кількісна і якісна відповідність роботи і робітника, структури робочих місць і трудових ресурсів.

Повнота і раціональність у комплексі визначають ефективність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-економічний результат в певний час і за конкретних умов.

Система показників ефективної зайнятості населення включає рівень трудової участі населення, що відображає частку працездатного населення, залученого в різні форми та види економічної діяльності; розподіл робочої сили за галузями та сферами господарювання; фондо- і енергоозброєність робітників; організацію трудового процесу, що визначається розстановкою та використанням робочої сили безпосередньо на робочих місцях.

Рівень і структуру безробіття визначає сукупність техніко-технологічних, організаційно-виробничих, соціально-економічних та інших факторів. Ключовою проблемою регулювання зайнятості є досягнення оптимального поєднання високої ефективності праці та надійних соціальних гарантій в умовах безробіття,

Слід розрізняти незайняте і безробітне населення. Основні потоки на ринку робочої сили, які формуються з тих, хто не належить до складу робочої сили /; належить до складу робочої сили 2; відмовився від пошуків роботи 3; зазнав невдачі в пошуках роботи 4; втратив роботу 5; шукав і знайшов її б; закінчив працювати (пенсіонери, інваліди) 7; отримав роботу 8.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають підходящої роботи, заробітку (трудового доходу), зареєстровані у державній службі зайнятості та отримують відповідну грошову допомогу, дійсно шукають роботу та здатні приступити до неї.

Підходящою вважається робота, яка відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій самій місцевості, де він мешкає. Заробітна плата й інші умови праці повинні відповідати середньому рівню за даною професією. У разі неможливості надати таку роботу безробітному служба зайнятості може запропонувати йому пройти професійну перепідготовку або підвищити кваліфікацію з урахуванням його здібностей, колишнього досвіду і доступних для нього засобів навчання.

20.Кредитно-грошові відносини у суспільстві

Кредитні відносини функціонують у системі економічних відносин. В основі їх лежить рух особливого виду капіталу — позичкового капіталу. Кредитні відносини — це відособлена частина економічних відносин, пов'язана з наданням вартості (коштів) у позику і поверненням її разом із певним відсотком.

У сучасному господарстві значно розширюються межі кредитних відносин. Кредит обслуговує все більшу частку товарних потоків, замінюючи традиційні товарно-грошові зв'язки обміну. Кредит необхідний як важливий засіб забезпечення фінансово-господарської діяльності економічних суб'єктів.

Кредитні відносини поєднують у собі дві підсистеми:

1) кредитно-грошові відносини;

2) кредитно-товарні відносини.

У позичку може надаватися вартість як у грошовій, так і в товарній формі.

Роль і місце кредитних відносин у національній економіці залежить від стану самої економіки. Сучасний кредит і кредитні відносини в Україні носять перехідний характер, вони відображають кризовий стан вітчизняної економічної системи.

Слід розрізняти грошові відносини, фінансові відносини і кредитні відносини. Грошові відносини є найбільш широким утворенням; вони пов'язані, насамперед, із виміром вартості (ціни) різноманітних товарів і послуг, а також із здійсненням оплати за товари і послуги в безготівковій і готівковій формах. У ринковому господарстві гроші опосередковують рух всієї системи економічних відносин, оборот всіх видів капіталу, процес відтворення національного продукту.

Фінансові відносини — це частина грошових відносин, яка пов'язана із формуванням, розподілом і використанням грошових коштів з метою забезпечення потреб держави, підприємств (фірм) і громадян (домогосподарств). У відтворювальному процесі фінансові відносини виражають насамперед відносини розподілу. Характер і зміст фінансових відносин в основних рисах завжди визначається характером грошових відносин.

Кредитні відносини мають поворотний і відплатний характер. Розподільчі й перерозподільчі процеси в економіці відбуваються не тільки через фінанси, а й шляхом використання кредиту. Кредитні відносини пов'язані з відтворенням позичкового капіталу.

21.Особливості податкової системи в Україні. Види податків

Всі податки можуть бути розділені на види за різними ознаками.

Залежно від характеру платника розрізняють:

а.) податки з юридичних осіб (податок на прибуток, податок на додану вартість тощо); б) податки з фізичних осіб (прибутковий податок, податок на промисел тощо).

За формою обкладення податки поділяються на прямі та непрямі.

До прямих, або прибутково-майнових, належать податки, що сплачуються в процесі придбання та накопичення матеріальних ресурсів. Вони визначаються розміром об'єкта оподаткування, включаються до піни товару і сплачуються виробником або власником. Прямі податки своєю чергою поділяються на:

а) особисті податки, що сплачуються платником за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку) та з урахуванням його платоспроможності;

б) реальні податки, що сплачуються з окремих видів майна (земля, будівлі) з розрахунку, в основі якого лежить не дійсний, а передбачуваний прибуток.

До особистих податків належать податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на промисел, збір за спеціальне використання природних ресурсів, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності тощо. Реальними є податок на нерухоме майно (нерухомість), плата (податок) за землю, податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.

Непрямі податки (податки на споживання) стягуються в процесі реалізації товарів чи послуг, включаються у вигляді надбавки до їхньої ціни та сплачуються споживачем. До них належать акцизний збір, податок на додану вартість, мито, державне мито.

Згідно з Законом України "Про систему оподаткування" всі податки, залежно від органу державної влади та місцевого самоврядування, який їх установлює, поділяються на: а) загальнодержавні; б) місцеві.

До загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) належать: 1) податок на додану вартість; 2) акцизний збір; 3) податок на прибуток підприємств; 4) податок на доходи фізичних осіб; 5) мито; 6) державне мито; 7) податок на нерухоме майно (нерухомість); 8) плата (податок) за землю; 9) рентні платежі; 10) податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; 11) податок на промисел; 12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 13) збір за спеціальне використання природних ресурсів; 14) збір за забруднення навколишнього природного середовища; 15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; 16) збір на обов'язкове соціальне страхування; 17) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; 18) збір до Державного інноваційного фонду; 19) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

22.Банківська система, її роль у суспільстві. Структура банківської системи в Україні

Банківська система в Україні має дворівневу побудову: на першому рівні — Національний банк України, на другому — комерційні банки.

Провідне місце в банківській системі належить Національному банку України (НБУ). Він покликаний провадити єдину політику в сфері грошового обігу, зміцнення національної грошової одиниці — гривні.

Національному банку України надано монопольне право на випуск грошей (емісію). Він виконує роль емісійного центру. Банк зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали, у тому числі золото, валютні запаси.

Національний банк України обслуговує державний борг країни, дає дозвіл на створення (реєстрацію) комерційних банків.

Зміст діяльності Національного банку України проявляється в його функціях, основних напрямах функціонування. Для виконання завдань, покладених на цей орган державного управління спеціальної компетенції, Статутом передбачені такі функції:

а) брати участь у розробці основних напрямів і тенденцій економічного й соціального розвитку народного господарства України, державного бюджету України, прогнозу грошових доходів і витрат населення;

б) розробляти основні напрями єдиної грошово-кредитної політики, відповідно до яких здійснюється регулювання грошового обігу в Україні;

в) концентрувати кредитні ресурси, створені за рахунок коштів статутного та інших фондів, залишків коштів державного бюджету, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках, а також переданих за плату Ощадним банком коштів, які формуються за рахунок вкладів населення;

г) продавати й купувати на договірних засадах кредитні ресурси;

д) утворювати фонд регулювання кредитних ресурсів банківської системи держави за рахунок частини залучених банками ресурсів і депозитів, визначати розміри формування цього фонду;

е) організовувати і проводити інкасацію, перевезення грошових знаків та інших цінностей;

ж) проводити єдину кредитну політику в державі, встановлювати правила розрахунків і ведення касових операцій, порядок ведення обліку й звітності у банках, визначати розмір плати за залучені з інших банків ресурси, виходячи із загальної процентної політики;

з) здійснювати регулювання рівня банківських процентних ставок;

й) організовувати касове виконання державного бюджету;

к) зосереджувати на рахунках у своїх установах валютні кошти валютного фонду Кабінету Міністрів України, брати участь у розробці зведеного валютного плану, забезпечувати проведення єдиної валютної політики в державі;

л) здійснювати обслуговування державного боргу, виконувати операції, пов'язані з розміщенням державних позик, їх погашенням і виплатою процентів по них;

м) давати дозвіл на утворення комерційних банків за участю іноземних юридичних осіб та іноземних громадян, реєструвати комерційні банки і встановлювати для них економічні нормативи тощо.

23.Світове господарство та особливості його розвитку на сучасному етапі. Україна у світовому господарстві

Сукупність різноманітних підприємств, що виробляють товари або надають послуги, утворює господарську систему. Це може бути система господарства села, міста, району, країни, всього світу. У системі господарства світу основними складовими є національні господарства країн, а зв'язки між ними формуються за законами міжнародного поділу праці.

Під поняттям система розуміють сукупність складових, що знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним, утворюючи певну цілісність, єдність. Система з особливо високим рівнем внутрішніх зв'язків і пропорційністю взаємодіючих складових, керованістю та підвищеною стійкістю щодо зовнішнього середовища набуває рис комплексу.

Коли йдеться про географію господарства, то галузі або підприємства, які складають комплекс, надійніше взаємодіють у межах однієї країни (або певного регіону) і під єдиним управлінням.

Отже, світове господарство — система національних господарств, що пов'язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці.

Взаємодія національних господарств відбувається на основі різноманітних виробничих, економічних та політичних відносин, які реалізуються через зовнішню торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури і через міграцію робочої сили.

Звичайно, перш ніж досягти сучасного рівня економічної взаємодії, світова спільнота пройшла важкий і тернистий шлях, на якому було зламано вікову господарську відокремленість окремих країн, що гальмувала прогрес. Протягом історії суспільству на шляху до єдності світу доводилося долати не тільки географічний простір, природні та національні бар'єри, а й політичні догми і перешкоди політичного суперництва. Тому нині дивною виглядає туга за «розірваними зв'язками» на 1/6земного суходолу, тоді як перед молодою Українською державою постає можливість взаємодії з господарством всієї планети. Економічним відносинам протипоказані політичні та соціальні бар'єри. Світове господарство може бути тільки єдиним.

Водночас не слід забувати, що в господарстві сучасного світу зберігається різка диференціація в рівнях розвитку окремих країн, про що вже говорилося вище. Неоднаковими є економічні можливості країн різного типу, а відтак і цілі, до яких вони прагнуть, точніше прагнуть їх підприємницькі кола та політична еліта. І якщо головні економічно розвинуті країни змагаються за сфери економічного та політичного впливу, то країни, що розвиваються, ведуть боротьбу за виживання, а постсоціалістичні країни перехідної економіки переживають непросту і часом болісну перебудову свого господарства на засадах ринку.

Загальною ж закономірністю є те, що економічні зв'язки між країнами різних типів стають дедалі різноманітнішими, всеохоплюючими і взаємовигідними. Це — торгівля товарами та сировиною, побудова спільних підприємств, науково-технічні зв'язки, все зростаючий міжнародний туристський обмін та ін. Зміцнення економічних зв'язків між країнами різного рівня розвитку створює фундамент нових відносин добросусідства, сприяє взаєморозумінню. Постійне ж вдосконалення економічних систем життєдіяльності в світовому господарстві — необхідна Умова розвитку суспільства, нехтування цього призводить до економічної відсталості і загострення соціальних проблем.

Україна брала участь в економічному співробітництві з економічно розвиненими країнами. Більше 20 країн (Австрія, Нідерланди, Італія, Норвегія, Франція, Фінляндія, Німеччина, Швейцарія, Швеція, США, Канада, Великобританія, Японія) одержували з України промислову продукцію і промислову сировину: залізну і марганцеву руду, кокс, прокат чорних металів, графіт, скло, металургійне та гірничошахтне устаткування, штучні алмази, алмазний інструмент, а також цукор, олію, льоноволокно тощо. Зокрема, у Великобританію з України надходили прокат чорних металів, чавун, феросплави, металообробні верстати, бензол, цукор, льоноволокно, хміль. В Україну Великобританія поставляла різні машини, промислове устаткування, хімічні продукти, вовняні тканини тощо. У ФРН Україна експортувала феросплави, чорні метали, автонавантажувачі, віконне скло, олію тощо. З ФРН імпортувалися різні машини і промислове устаткування, прокат чорних металів, хімічна продукція. Українські машинобудівники виготовили для США унікальний трансформатор на 560 тис. кВт, для Фінляндії — комплект устаткування для атомної електростанції.

Україна вивозила свої товари більш як у 50 країн світу, що розвиваються. У структурі експорту головне місце посідали машини і промислове устаткування. Машини, устаткування, прилади для африканських, азіатських і латиноамериканських країн виготовлялися з урахуванням їхньої роботи в умовах тропічного клімату.

24.Основні види зовнішньоекономічних відносин

Держава застосовує правові, адміністративні та економічні методи регулювання ЗЕД

Правове регулювання ЗЕЗ включає:

— розробку та прийняття нормативної бази в Україні та виконання норм міжнародного права;

— приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій;

— укладання міждержавних угод; (договори про торгівлю та угоди про ліквідацію подв. оподаткування)

Адміністративне регулювання зовнішніх зв'язків здійснюються за допомогою таких важелів, як:

— реєстрація суб'єктів зовнішньоекономічних відносин;

— реєстрація зовнішньоекономічних контрактів;

— розробка системи нетарифного регулювання ЗЕЗ;

— митне регулювання;

— оперативне регулювання ЗЕД; ( з метою збалансованого розвитку ЗЕЗ і удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики країни в особливих випадках застосовують заходи оперативного регулювання ЗЕД, а саме: тимчасове зупинення ЗЕД та застосування індивідуального ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері зовнішньоекономічних відносин).

До економічних регуляторів належать:

— розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх зносин;

— затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів суб’єктів ЗЕД;

— система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин;

Тарифні — ті що засновані на використанні митного тарифу; Нетарифні — всі інші, а саме:

а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що дозволені до експорту і імпорту)

— квотування (контингентування);

— ліцензування;

б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають імпорту, але по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних товарів).

Особливості митного регулювання при здійсненні експортно-імпортних операцій;

а) Митні тарифи і рівні митного регулювання"

Одним із найбільш поширених регуляторів ЗЕД є митний тариф. Практично всі країни світу за його допомогою вирішують найрізноманітніші завдання: (від захисту вітчизняного виробника до поповнення державного бюджету за рахунок коштів, вилучених на кордоні) Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет України.

25.Структура та еволюція міжнародної валютної системи

Світова валютна система включає в себе сукупність національних валютних систем і міжнародних валютних відносин, у тому числі й обслуговуючих ці відносини наднаціональних валютних інститутів і організацій. Міжнародні валютні відносини є складовою частиною міжнародних економічних відносин, що виникають у процесі функціонування грошей у сфері економічного обороту між країнами.

Світова валютна система пройшла довгий шлях свого розвитку. Вперше вона виникла в XIX ст. як результат промислової революції і розширення міжнародної торгівлі. В основі світової валютної системи тоді був золотомонетний стандарт, коли більшість держав випускали свої національні грошові одиниці у вигляді золотих монет. Золотомонетний обіг — це найстійкіша грошова система. У ній дійсні гроші — золоті монети, зливки, коштовності — виконують усі функції грошей усередині країни й одночасно є світовими грошима. Крім того, в золотомонетному обігу валютний курс — співвідношення між валютами різних держав — не може істотно відхилятися від золотого паритету, тобто від співвідношення вагових кількостей золота, які є в різних національних монетах. Нарешті в золотомонетному обігу паперові банкноти вільно розмінювалися на золото за номіналом, що надавало грошовій системі додаткову гнучкість і стійкість.

Однак, незважаючи на всі свої переваги, на початку XX ст., у період завершення епохи вільної конкуренції і виникнення великих монополістичних об'єднань, золотомонетний стандарт перестав відповідати масштабам господарських зв'язків. Бурхливий розвиток економіки, швидке зростання товарообігу наштовхувалися на обмежену кількість золота як грошового матеріалу. Тому після Першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений золотозливковим і золото девізним стандартом, що було підтверджено міждержавною угодою, укладеною в 1922 р. на Генуезькій конференції. В умовах золотозливкового стандарту, який існував у цей період у Великобританії і Франції, золоті монети в обіг не випускалися, але центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти тільки на золоті зливки стандартної ваги (близько 12,5 кг). Обіг золотих монет у той час незначною мірою зберігався лише в США.

У золотодевізному стандарті паперові гроші багатьох країн взагалі не розмінювалися на золото, але центральні банки цих країн обмінювали свої національні банкноти на іноземну валюту (Девіз), яка залишалася розмінною на золото. Для забезпечення такої системи центральні банки створювали значні резерви іноземної валюти, яка розмінювалася на золото. Основними резервними валютами тоді були англійський фунт стерлінгів і американський долар.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. нанесла нищівний удар існуючій системі обмеженого золотого стандарту.

Він припинив своє існування. В усіх країнах був здійснений перехід до нерозмінних на золото паперових грошових одиниць. Лише після Другої світової війни золотий стандарт був частково відновлений, але в ще більш обмеженій формі, навіть порівняно з 20-30-ми роками. Влітку 1944 р. в американському місті Бреттон-Вудсі відбулася Міжнародна фінансова конференція, яка прийняла важливі рішення з питань міжнародних валютних відносин у післявоєнний період. Тому світова валютна система, яка проіснувала до початку 70-х років, одержала назву бреттон-вудської.

Основними елементами цієї системи були такі.

По-перше, функція світових грошей була збережена за золотом, але сфера його застосування скоротилася. Золото використовувалося в основному для рівноваги платіжних балансів (тобто співвідношення між платежами країн за кордон і валютними надходженнями з-за кордону за певний період часу) різних держав, коли всі інші валютні й кредитні ресурси виявилися вичерпаними.

По-друге, поряд із золотом функцію міжнародного платіжного засобу став виконувати американський долар. У доларах проводилася основна маса міжнародних розрахунків, визначалися ціни на світовому ринку. Оскільки долар виконував роль резерву міжнародних розрахунків, він одержав назву резервної (ключової) валюти. Привілейоване становище американського долара пояснюється кількома факторами. В той час, коли національні економіки багатьох країн були зруйновані війною, економіка США не тільки не постраждала, а й одержала додатковий імпульс для свого розвитку в результаті припливу великої кількості військових замовлень. Крім того, в роки війни американські поставки продукції оборонного й цивільного призначення, які здійснювалися їхнім союзникам, значною мірою сплачувалися золотом. Все це привело до того, що в кінці 1949 р. золотий запас США досяг рекордної позначки — близько 22 тис. т, або 70% резервів капіталістичного світу. Звичайно, це зміцнило становище долара і довіру до нього.

По-третє, США взяли на себе зобов'язання обмінювати долари на золото за твердою офіційною ціною — 35 дол. за тройську унцію — 31,1 г чистого золота. Але цей розмін здійснювався тільки за вимогою іноземних центральних банків і урядових установ, а не приватних осіб чи підприємств. Ринкова ціна золота не повинна була значно відхилятися від офіційної.

По-четверте, був введений режим фіксованих валютних паритетів, тобто законодавчо встановленого співвідношення між валютами. Всі країни — члени Міжнародного валютного фонду зобов'язувалися встановлювати паритети своїх валют у доларах, а через долар — у золоті; не змінювати паритет без згоди Фонду більше, ніж на 10%. Ринкові курси валют, тобто ціни грошових одиниць національних валют, виражені в грошових одиницях валют інших країн, не могли відхилятися від фіксованих паритетів більше, ніжна 1%. Допустимі межі коливання курсів підтримувалися центральними банками за допомогою використання своїх золотовалютних резервів.

26.Міграція робочої сили: причини, наслідки

Міграція робочої сили — це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною. Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів між національними економіками.

Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.

Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові умови, вищий рівень охорони здоров'я; освіти, пенсійного і соціального забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують переважно робітники-іммігранти, причому спеціально робиться застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Форми і тенденції розвитку міграції робочої сили

Існують різні критерії класифікації форм міжнародної міграції робочої сили. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни) й імміграцію (її в'їзд у країну). Залежно від рівня кваліфікації можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Перший із цих потоків спрямований переважно з країн, що розвиваються, в розвинуті.

Для другого потоку характерне переміщення спеціалістів між розвинутими країнами, наприклад, всередині ЄС, а також їхня імміграція в розвинуті країни з країн, що розвиваються. Цей процес дістав назву "відплив умів". Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переїжджає в іншу країну, або ж залишається в ній після завершення освіти, так і в прихованій, коли він нікуди не виїжджає, але влаштовується на роботу на підприємство, яке належить іноземному капіталу.

Міграція висококваліфікованих спеціалістів набуває дедалі більшого розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання. Сьогодні проблема відпливу умів постає і перед колишніми "соціалістичними країнами".

27.Інтеграційні процеси в сучасній світовій економіці

Головна причина інтеграції — настійна вимога поглиблення процесу міжнародного поділу праці.

Основу інтеграції заклали вищий етап розвитку науково-технічної революції, становлення та зміцнення прав людини як державного й суспільного пріоритету. Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. У Західній Європі існувала готовність партнерів до багатостороннього співробітництва, наявність добре відпрацьованої системи економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою всіх сфер життя. Непорушним законом інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожної країни-учасниці. Без цих складових кожна інтеграція виявилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтеграція була викликана переливанням через національні кордони багатої товарної маси, що об'єктивно вело до руйнування митних кордонів. Щоб поглиблювати розвиток економіки, необхідно було зняти митні бар'єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць.

«Спільний ринок» став найбільш процвітаючим та життєздатним утворенням у Європі.

Спроби інтегрувати соціалістичні країни Східної Європи за допомогою Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) призвели до утворення наддержавної економічної структури, яка з нормальною інтеграцією не мала нічого спільного.

У другій половині 80-х — на початку 90-х років процес західноєвропейської інтеграції поглибився. Це було свідченням того, що знайдено оптимальний варіант не тільки прискорення економічного розвитку демократичних держав, але й політичного регулювання назрілих проблем країн-учасниць «Спільного ринку». У 1987 р. набрав чинності Єдиний європейський акт, який передбачав формування єдиного внутрішнього ринку, основаного на «чотирьох свободах» — вільному пересуванні товарів, капіталів, послуг, а також громадян.

Новий важливий імпульс інтеграційного процесу було дано в лютому 1992 р. 12 країн-учасниць «Спільного ринку» уклали в Маастріхті (Нідерланди) договір про Європейський Союз (ЄС), який охоплював весь комплекс відносин між ними. До кінця 1992 р. були завершені заходи зі створення єдиного внутрішнього ринку. З 1 січня 1993 р. в рамках ЄС стали практично вільно переміщатися товари, послуги і капітали. Країни— члени ЄС, що уклали Шенгенську угоду (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Італія, Іспанія та Португалія) також допускають переміщення через свої кордони громадян. Інші, побоюючись притоку емігрантів з країн, які не входять до ЄС, і зростання злочинності, зберегли поки що прикордонний режим.

На пострадянському просторі залишались відсутніми об'єктивні умови для розвитку інтеграційного процесу. У цьому чи не головна причина відставання від Західної Європи. Інтеграція — це в першу чергу приватна власність, ринок, соціальний характер економіки, глибокий демократизм суспільства та всіх його структур, високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на просторах СНД ще не існує. Політична, насильна інтеграція здатна призвести лише до нового імперського утворення, Чи не тому всі рішення СНД приречені на холості оберти.

28.Бюджетна політика держави

Річний бюджет є серцевиною організації державних фінансів, а повсякденні процедури ведення фінансових справ залежать від нього. Бюджетний документ відображає рішення у відповідних сферах державних та приватних фінансів, у тому числі витрат. Він уособлює й пояснює фінансово-бюджетну політику уряду й те, як ця політика впливає на напрям і темпи зростання основних показників економіки, включаючи рівні цін, зайнятість і процентні ставки. Водночас обговорення бюджету і підготовчі заходи, що їм передують, є надзвичайно важливим засобом розробки політики за участю громадськості, який визначає роль уряду у житті держави. Бюджетний цикл є організаційною основою контролю і впорядкування державних фінансів, а також підвалиною підзвітності всіх ланок уряду.

Бюджетний кодекс України визначає бюджет як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функції які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Відповідно, закон про Державний бюджет — це закон, який затверджує повноваження органів державної влади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду.

Отже, призначення бюджету в державі виявляється через систему економічних відносин, зокрема між державою і підприємницькими структурами у процесі мобілізації доходів, нагромаджень і фінансування з бюджету; між державою і населенням у процесі розподілу і перерозподілу валового національного продукту; між ланками бюджетної системи при бюджетному регулюванні. Дослідження та аналіз структури зазначених відносин дає можливість зрозуміти економічний зміст бюджету, його правове значення, глибше виявити його роль у розподільчих процесах і економіці держави в цілому. На цих засадах формується і проводиться цілеспрямована бюджетна політика.

29.Основи зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Законом України "Про економічну самостійність України" від З серпня 1990 р. встановлено, що Україна самостійно здійснює керівництво зовнішньоекономічною діяльністю, бере безпосередню участь у міжнародному поділі праці та розвиває економічне співробітництво з іншими державами на основі принципів заінтересованості, рівноправності і взаємної вигоди. Підприємства і організації мають право вступати у прямі господарські зв'язки та співробітничати з підприємствами та організаціями інших держав, створювати з ними спільні підприємства, асоціації, концерни, консорціуми, союзи, інші об'єднання (ст. 12 Закону).

Зазначений Закон закріплює принципи, якими керуються українські та іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності:

а) принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

б) принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва;

в) принцип юридичної рівності і недискримінації;

г) принцип верховенства закону;

д) принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

е) принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Дисципліна «Економіка підприємства»

1. Підприємство як основна ланка народного господарства

Підприємство є основною ланкою господарства країни і в Україні здійснює свою діяльність згідно Закону України “Про підприємства в Україні” (1991 рік). Згідно Закону, підприємство – це самостійний господарюючий суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Ознаки юридичної особи:

• складання самостійного бухгалтерського балансу;
• володіння круглою печаткою з повною назвою підприємства;
• володіння розрахунковим рахунком та іншими рахунками в банку.

Існує певна відмінність між поняттями “підприємство” і “фірма”. Якщо господарська ланка є юридичною особою, то вона уже являє собою суб’єкт господарської діяльності, чи є воно підприємством, чи фірмою. Водночас, фірма – це узагальнююче поняття – вона може мати у своєму складі як одне, так і кілька підприємств. Підприємство ж, як правило, — це однопрофільне, однопродуктове виробництво.

Сучасні фірми – це в основному виробництво і збут продукції. Така орієнтація робить фірму більш стійкою в ринкових бурях. Несприятлива кон'юктура щодо одного виду продукту фірми знижує доходи від його виробництва, але не впливає на дохідність інших товарів; при збитках від одного виду діяльності фірма перекриває їх доходами від виробництва інших товарів і послуг.

Підприємство здійснює свою діяльність згідно таких принципів госпрозрахунку:

оперативно-виробнича самостійність

самоокупність (самостійне покриття витрат діяльності)

самофінансування (підприємство самостійно заробляє кошти для розвитку)

матеріальна відповідальність і зацікавленість в кращих кінцевих результатах роботи (одержання прибутку).

2. Види підприємств, їх характеристика.

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця. Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України. У разі коли цей порядок спеціальним законодавством не встановлено, підприємець керується ЗУ « Про підприємства в Україні» і своїм статутом. В Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство. Особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства встановлюються розділом VІІІ ЗУ « Про підприємства в Україні». Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесено до категорії малих підприємств. До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства: у промисловості та будівництві — з чисельністю працюючих до 200 чоловік; в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працюючих до 50 чоловік; у науці і науковому обслуговуванні — з чисельністю працюючих до 100 чоловік; у галузях невиробничої сфери — з чисельністю працюючих до 25 чоловік; у роздрібній торгівлі — з чисельністю працюючих до 15 чоловік. Особливості створення і діяльності малих підприємств встановлюються законодавством України. У республіці можуть діяти інші види та категорії підприємств, у тому числі орендні, створення яких не суперечить законодавчим актам України. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України. Підприємства можуть об'єднуватись в: асоціації — договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників; корпорації — договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників; консорціуми — тимчасові статутні об'єднан ня промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети; концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств; інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами. Об'єднання діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи, і на них поширюється дія цього Закону. Рішення про створення об'єднання (установчий договір) і статут цього об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством. В об'єднання підприємств, зареєстроване в Україні, можуть входити підприємства інших союзних республік та держав. Підприємства України можуть входити в об'єднання, зареєстровані в інших союзних республіках та державах. Порядок вступу в об'єднання у зазначених випадках здійснюється відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність. Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням. Реєстрація об'єднання провадиться в порядку, встановленому цим Законом для підприємства. Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). Підприємства, які входять в об'єднання, можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями. Вихід структурних підрозділів і самостійних підприємств із об'єднань може здійснюватись за згодою власника майна чи уповноваженого ним органу та з участю трудового колективу з наданням їм права підприємства. Відмову власника може бути оскаржено трудовим колективом до суду. Об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, які входять в нього. Майно, яке залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно з статутом об'єднання. Порядок створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансових груп, а також їх реєстрації регулюється спеціальним законодавством.

3. Порядок створення підприємства, фірми

Для створення нового підприємства необхідно пройти ряд обов'язкових етапів.

На початковому етапі створення нового підприємства визначається склад засновників, і розробляються установчі документи. У залежності від типу підприємства існують наступні установчі документи:

1) Приватне підприємство

a) Рішення власника майна чи уповноваженого їм органа про створення.

b) Статут такого підприємства.

2) Сімейне підприємство – (до слова сказати, рідко використовуваний тип підприємства):

a) Рішення власників майна чи уповноважених ними органів про створення.

b) Статут підприємства.

3) Спільне підприємство:

a) Рішення власників майна чи уповноважених ними органів.

4) ЗАТ, ОАО, ТДВ, ТОВ – створюються і діють на підставі установчого договору і Статуту.

У сукупності установчі документи (Статут і Установчий договір) повинні містити наступну інформацію:

— про вид підприємства (чи суспільства);

— про предмет і цілі його діяльності;

— про склад засновників і учасників;

— про найменування і місцезнаходження;

— про розмір і порядок утворення статутного фонду;

— про порядок розподілу доходів і збитків;

— про склад і компетенцію органів товариства (підприємства);

— про порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одноголосність чи більшість голосів;

— про порядок внесення змін в установчі документи;

— про порядок ліквідації і реорганізації товариства (підприємства).

Крім того, у Статут можуть включатися положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства (товариства):

— про трудові відносини, що виникають на підставі членства;

— про повноваження, порядок створення підрозділів (філії, представництва) підприємства; про товарний знак і т.п.

4. Основні виробничі фонди, їх структура

Процес виробництва здійснюється за умови поєднання робочої сили і засобів виробництва. Засоби виробництва; складаються із засобів праці та предметів праці. У вартісному виразі вони становлять виробничі фонди (виробничі засоби) підприємства, які поділяються на основні та 1 оборотні. Головними ознаками основних фондів є термін І їх експлуатації (більше одного календарного року), вартість і спосіб її перенесення. Основні фонди, у свою чергу, поділяються на основні виробничі та основні невиробничі фонди.

До основних виробничих фондів відносять засоби праці, які беруть участь у процесі виробництва упродовж тривалого періоду, при цьому не змінюють своєї натурально-речової форми і переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції частинами.

Виробничі фонди включають продуктивні фонди і фонди обігу. Продуктивні фонди поділяються на основні та оборотні. З допомогою саме цих фондів виробляється продукція (послуги). Фонди обігу — це готова продукція, що перебуває на складі підприємства, а також відвантажена, але ще не оплачена покупцями продукція, кошти на рахунку підприємства, які необхідні для придбання предметів праці та виплати заробітної плати. Фонди обігу не входять до продуктивних фондів: вони не беруть участі в процесі виробництва. Проте вони входять до складу виробничих фондів. Це пов'язано з тим, що на підприємстві є ще фонди невиробничого призначення. Вони використовуються для невиробничих потреб (житлові будинки, спортивні споруди, будинки культури, бази відпочинку, дитячі садки і ясла тощо). Фонди обігу в кінцевому підсумку мають виробниче призначення, навіть продукція, яка знаходиться на складі, після реалізації дає кошти, що спрямовуються на виробничі цілі. Через це фонди обігу не можна включати до фондів невиробничого призначення.

5. Показники використання основних виробничих фондів

Основні виробничі фонди є частиною матеріально-речових елементів виробництва, яка у вигляді засобів праці бере участь у багатьох виробничих циклах, частинами переносить свою вартість на готовий продукт, зберігаючи при цьому в процесі використання свою натуральну форму.

Не всі елементи основних фондів виконують однакову роль. Одні з них беруть безпосередню участь у виробничому процесі (машини, верстати тощо) і тому їх називають активними.

Інші (наприклад, будівлі) — лише непряму участь і тому дістали на? зву пасивних. Безумовно, продуктивність основних виробничих фондів залежить від частки активної частини.

Основні виробничі фонди можна оцінювати в натуральних і вар-* тісних показниках.

Натуральні показники використовують для розрахунку виробничих потужностей, визначення технічного рівня основних фондів.

Вартісні показники необхідні для обліку динаміки їхнього розвитку, обчислення зношеності, нарахування амортизації, розрахунку собівартості продукції, рентабельності підприємств.

Основні виробничі фонди не вічні, вони зношуються. Існують два види зносу — фізичний і моральний.

Фізичний знос — це матеріальне зношування машин, інструментів, будинків і споруд та інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання

У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. В економічному значенні фізичний знос є частиною вартості засобів праці, яку вони переносять на вироблюваний продукт тією мірою, якою втрачають споживну вартість.

Величина фізичного зносу засобів праці залежить від ряду чинників: якості матеріалів, з яких вони виготовлені, ступеню навантаження (кількості змін роботи на добу, тривалості змін, інтенсивності роботи тощо); кваліфікації працівників, своєчасного проведення оглядів і ремонту техніки; захисту від впливу атмосферних умов тощо.

Основні фонди, які не використовуються, також зношуються в результаті дії сил природи.

6. Оборотні фонди підприємства, їх структура га показники

Оборотні фонди підприємства мають матеріально-речову й вартісну форми. У практиці планування та обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.

Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброблено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприклад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочного виробництва).

Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зроблено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологічну (стадійну) структуру. Вона формується під впливом низки факторів (тип виробництва, особливості продукції та технології її виготовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними ресурсами тощо) і змінюється в часі повільно, без різких коливань. Наприклад, на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборотних фондів частка виробничих запасів становить у середньому протягом останніх років приблизно 70%, незавершеного виробництва — 25%. Спостерігається така тенденція в динаміці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих запасів у цілому зменшуються, а незавершеного виробництва і витрат майбутніх періодів, навпаки, збільшуються.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і формами організації виробництва, умовами забезпечення матеріальними ресурсами, цінами на них тощо. Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: виробничі запаси — на електростанціях та підприємствах легкої промисловості (до 90%); незавершене виробництво — на підприємствах машинобудування (близько 40%, у зв'язку з великою тривалістю виробничого циклу); витрати майбутніх періодів — на підприємствах добувної індустрії (40—50% і більше).

7. Основні напрямки ефективного використання матеріальних ресурсів

При аналізі забезпеченості підприємства матеріальними ресурсами ,в першу чергу ,перевіряють якість плану матеріально-технічного постачання

Для цього:

1.Перевіряють реальність встановлення норм і нормативів, які покладено в основу розрахунку потреб підприємства у матеріальних ресурсах.

2.Перевіряють відповідність плану постачання потребам виробництва продукції і утворення необхідних запасів, виходячи з прогресивних норм витрат матеріалів.

3.Потім необхідно проаналізувати забезпеченість потреб у матеріальних ресурсах джерелами покриття.

Недоліки в постачанні, зменшення обсягів матеріалів у поточних запасах можуть до певної міри компенсуватися економією їх у процесі виробництва. І навпаки, перевитрати матеріальних ресурсів та їх використання не за прямим призначенням спричиняють невиконання плану виробництва продукції при у цілому задовільному матеріальному постачанні. Аналіз використання матеріалів здійснюється за допомогою узагальнюючих показників матеріаломісткості або зворотного до нього показника матеріаловіддачі. Ці показники можна розрахувати в цілому для всієї товарної продукції, а також для окремих виробів. Слід вивчити зміну цього показника в динаміці та в порівнянні з іншими підприємствами, врахувати галузеві особливості формування витрат. І нарешті, концентрують увагу на пошуків причин зміни цих показників і можливих резервів економії. В процесі аналізу використовують як допоміжні показники рівня відходів і браку продукції, коефіцієнт корисного використання сировини, норми витрат матеріалів, палива, енергії на окремі вироби. Аналіз виконання норм витрат матеріалів та інших ресурсів є безперечно головним питанням цієї теми. Досліджуючи зміну норм витрат матеріальних ресурсів, слід урахувати, що основними причинами, які зумовлюють поступове їх зниження, є:

а) конструктивне поліпшення виробів, у тому числі спрощення;

б) вдосконалення технології виробництва;

в) повторне використання відходів виробництва;

г) коригування рецептур;

ґ) зменшення частки кінцевого браку продукції;

д) зміна якості матеріалів (сировини), що споживається, а також продукції, що виробляється;

е) інші.

8. Шляхи економії матеріальних ресурсів

Раціональне і економне витрачання окремих елементів оборотних фондів підприємств має непересічне економічне значення. Це зумовлюється всезростаючими масштабами абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції у різних галузях народного господарства, переважаючою часткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної і питомої витрати окремих видів, дозволяє з однієї і тієї ж кількості сировини і матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових витрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному і підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує певна система техніко-економічних показників. Причому ці показники є диференційованими у залежності від особливостей виробництва на тих чи інших підприємствах і окремих видів предметів праці.

9. Науково-технічний прогрес та інноваційні процеси

Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Науково-технічні розробки виступають як проміжний результат науково-виробничого циклу та через практичне застосування перетворюються в науково-технічні інновації — кінцевий результат. Отже, науково-технічні інновації підприємства повинні:

1) нести в собі новизну;

2) задовольняти ринковий попит;

3) приносити прибуток виробнику.

Розрізняють три логічні форми інноваційних процесів підприємства: прості внутрішні, прості міжорганізаційні та розширені міжорганізаційні.

Простий внутрішній процес передбачає створення та використання інновацій всередині одного і того ж підприємства. Інновація в цьому випадку не набуває безпосередньо товарної форми. При простому міжорганізаційному інноваційному процесі нововведення виступає як предмет купівлі-продажу. Тут відбувається розподіл функції виробництва та функції споживання нововведення.

Розширений міжорганізаційний інноваційний процес проявляється в порушенні монополії першого винахідника нововведення та в утворенні нових його виробництв, що сприяє конкуренції та вдосконаленню якості винайденого товару, технології чи послуги.

Простий інноваційний процес переходить в товарний через дві фази:

перша — створення нововведення, друга — його розповсюдження.

Перша фаза – це послідовні етапи наукових досліджень, дослідно-конструкторських робіт, організації дослідного виробництва і збуту інноваційного продукту.

До першої фази відносять також розповсюдження інформації про новий продукт через інформаційно-комунікаційні канали.

На другому етапі проходить розповсюдження інновації в нових умовах та в нових місцях використання. В результаті другого етапу зростає кількість як виробників інноваційного продукту, так і його споживачів. Для швидкого розповсюдження інновації необхідна розвинена інфраструктура.

Інновації можна класифікувати за рядом ознак. Залежно від технологічних параметрів інновації поділяють на продуктові і процесові. Продуктові інновації включають використання нових матеріалів, нових напівфабрикатів і комплектуючих, отримання принципово нових продуктів.

10.Бізнес-план, його призначення

Бізнес-план – ретельно підготовлений документ, котрий розкриває всі сторони будь-якого запроектованого комерційного заходу. Він дозволяє передбачати не лише всі заходи для реалізації нової ідеї, а й визначити необхідне фінансове забезпечення та можливість одержання доходу (прибутку). Практично його можна вважати формою експертної оцінки доцільності та ефективності здійснення нової підприємницької ідеї.

За сучасних умов господарювання бізнес-план практично є робочим інструментом, що використовується в усіх сферах підприємництва. Його бажано розробити у разі організації нової фірми; об’єднання існуючих підприємств і створення на базі цього інтегрованого організаційно-правового утворення; трансформації власності; започаткування зовнішньоекономічної діяльності.

До основних завдань розробки бізнес-плану належать:

• оцінка новизни і прогресивності підприємницької ідеї, її сильних та слабких сторін;
• визначення витрат, фінансових ресурсів і джерел фінансування;
• обґрунтування і вибір стратегії діяльності фірми, визначення концепції її розвитку в період реалізації підприємницької ідеї;
• оцінка кон’юнктури ринку та рівня конкуренції; визначення ступеня можливого господарського ризику;
• пошук надійних партнерів для розробки й реалізації інноваційно-інвестиційного проекту;
• прогнозування (приблизні розрахунки) очікуваних результатів реалізації нової підприємницької ідеї в перші та наступні три-п’ять років.

Щодо конкретних умов господарювання в Україні бізнес-план має замінити за змістом та призначенням застосовуване раніше техніко-економічне обґрунтування доцільності розробки і реалізації будь-якого проекту.

11. Структура бізнес-плану та характеристика розділів

Вибір структури бізнес-плану і безпосереднє написання тексту пояснювальної записки.

Обсяг та ступінь конкретизації розділів бізнес-плану визначаються специфікою фірми і сфери її діяльності, цілями підприємництва, масштабами бізнесу, а також залежать від контактної аудиторії, на яку він розрахований.

На практиці не існує стандартної, універсальної, єдиної для всіх випадків форми бізнес-плану. Конкретний бізнес-план може і не бути детальним. Подана структура бізнес-плану охоплює усі головні розділи, котрі необхідно розробляти, оскільки кожний із них розкриває властиву лише йому функцію.

Розробка бізнес-плану є процесом створення моделі підприємницької діяльності. Тому цілком зрозуміло, що чим менше похибок буде зроблено за його обґрунтування, тим менше проблем постане перед фірмою у процесі реалізації.

Процес складання бізнес-плану має свою обов’язкову внутрішню логіку. Наведені етапи (логіка) є характерними для планування підприємницької діяльності насамперед малих та середніх фірм.

Важливо підкреслити, що підприємці та менеджери не можуть без шкоди для якості “перестрибувати” через ключові етапи процесу складання бізнес-плану.

Розробка бізнес-плану практично розпочинається з розділу “Продукція (послуги) фірми”. Цей розділ необхідний для того, щоб переконати клієнтів у перспективності рекомендованого бізнесу і породити довіру до нього, описуючи переваги та особливості пропонованого продукту. В ньому акцентується увага на властивостях продукту, що виокремлюють його з аналогічних товарів, та вигодах (зиску), які (який) може мати клієнт, придбавши його.

Наступні два розділи “Оцінка ринку збуту” і “Конкуренція” за своїм змістом відбивають результати дослідження ринку, тобто охоплюють ідентифікацію власного цільового ринку, обґрунтування місця розміщення бізнесу, визначення власної конкурентної позиції, розрахунок матриці конкурентного профілю з метою об’єктивної оцінки конкурентів, оцінку місткості ринку і можливої власної частки на ньому, прогнозування обсягу річного продажу товару.

Основне завдання розділу “Маркетинг-план” полягає у викладі стратегії виходу свого бізнесу на ринок. Спочатку в ньому фіксується коротка характеристика загальної маркетингової стратегії, потім висвітлюється вибрана фірмою стратегія ціноутворення. Цей розділ має містити також опис каналів збуту продукції і рекламну програму. У заключній частині розділу висвітлюється, як має бути вирішена проблема сервісу та гарантійного обслуговування продукції, що потребує цього.

У розділі “Виробничий план” звичайно виокремлюють такі блоки: основні виробничі операції, машини й устаткування; сировина, матеріали, комплектуючі вироби; виробничі і невиробничі приміщення. Основна увага має бути приділена характеристиці виробничого процесу й організації його здійснення, формуванню матеріально-технічної бази і запасів матеріально-сировинних ресурсів.

“Організаційний та юридичний плани” є дуже важливими розділами бізнес-плану. Вони містять відповіді на такі блоки питань: організаційна схема управління; потреба бізнесу у різних категоріях персоналу; керівники й основні менеджери фірми, мотивація й оплата їхньої праці; необхідні фірмі консалтингові послуги; форма власності й організаційно-правова форма бізнесу, що започатковується.

12.Наукова організація праці сутність та завдання

Наукова організація управління ґрунтується на твердому переконанні в тому, що справжні інтереси тих і інших цілком збігаються. Добробут підприємця неможливий протягом багатьох років, якщо він не супроводжується добробутом зайнятих на його підприємстві робітників.

Економічна теорія і практика підприємницької діяльності засвідчують, що цілком можливо дати робітникові те, чого він хоче — високу заробітну плату — і водночас підприємцю досягти того, чого він хоче — низької вартості робочої сили у виробництві продукції. Підприємцям, котрі прагнуть отримати від своїх працівників максимально можливу кількість праці за мінімально можливу плату, слід дійти висновку, що ліберальна політика стосовно робітників буде для них вигіднішою з погляду майбутнього.

Інтереси власника і найманого працівника збігаються щодо збільшення частки привласнюваного ними продукту у відповідній формі, і менеджери повинні це забезпечити. Виникає прагматичне запитання: "За якої умови можна цього досягти?"

Збільшувати прибуток підприємця та заробітну плату робітників можливо лише за умови підвищення продуктивності праці. Тому найважливішим завданням як керівництва підприємства, так і самих працівників має бути досягнення максимальної продуктивності праці кожного зокрема та всіх загалом.

13.Витрати на виробництво промислової продукції і шляхи її зменшення

В основі організації обліку витрат на виробництво лежать слідуючі принципи:

— документування витрат і повне їх відображення на рахунках обліку виробництва;

— групування витрат по об’єктам обліку і місцям їх виникнення;

— відповідність об’єктів обліку витрат з об’єктами калькулювання собівартості продукції, показників обліку фактичних витрат з нормативними, плановими;

— розширення кола витрат, які відносяться на об’єкти обліку за прямим призначенням;

— здійснення оперативного контролю за витратами виробництва і формуванням собівартості продукції.

Як показує практика багато теоретичних і практичних проблем залишаються невирішеними.

Облік і аудит виробництва і калькулювання собівартості потребує комп’ютеризації.

14.Прибуток, порядок формування та використання

Прибуток – головна мета діяльності підприємства

Економічним позитивним підсумком виробничо-фінансової діяльності підприємства є прибуток.

Прибуток – це важливий узагальнюючий показник оцінки ефективності функціонування кожного суб’єкта господарювання, оскільки в прибутку акумулюються резерви всіх сторін діяльності підприємства:

• виробництво і реалізація
• якість і асортимент
• ефективність використання виробничих ресурсів
• собівартість продукції

Прибуток характеризує ефективність господарювання за всіма напрямками його діяльності: виробничої, збутової,постачальницької, інвестиційної, фінансової. Прибуток становить основу економічного розвитку підприємства і зміцнює його фінансовий стан та фінансові відносини з партнерами.

Крім цього, прибуток є основним джерелом фінансування витрат на виробничий і соціальний розвиток підприємства , найвагомішим джерелом централізованих ресурсів держави: у доходи бюджету здійснюються відрахування від олержаного доходу підприємства , значною частиною якого є прибуток . Це означає , що доходи підприємства повинні задовільняти не тільки фінансові потреби , а й потреби держави на фінансування суспільних фондів споживання, розвиток науки , освіти , охорони здоров’я . Таким чином , у збільшення прибутку зацікавлені як підприємство , так і держава.

Прибуток , як економічний показник , являє собою різницю між ціною реалізації та собівартості продукції ( товарів , послуг ), між обсягом отриманої виручки та сумою витрат на виробництво та реалізацію продукції.

15.Тарифна система, її елементи.

Основою правового регулювання оплати праці є тарифна система, яка являє собою систему державних норма типів, що встановлюють вихідні розміри оплати праці. За допомогою тарифної системи здійснюється диференціація оплати праці залежно від складності, ступеня шкідливості, важкості, інтенсивності, суспільної значущості праці й кваліфікації працівника.

Основними елементами тарифної системи є: тарифні ставки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифні ставки (погодинні, денні, місячні) виражають розмір оплати праці на різних видах робіт за одиницю часу (година, день, місяць) залежно від кваліфікаційного розряду працівника.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями і посадами" були затверджені тарифні умови, які були рекомендовані сторонам Генеральної тарифної угоди як предмет колективних переговорів. Вони були затверджені Тарифною угодою 1993 p. Згідно з даним актом розмір тарифної ставки (окладу) І тарифного розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати.

16. Фінансовий план підприємства, його структура і показники

Фінансовий план є орієнтиром у фінансовій роботі підприємств, який характеризує обсяг фінансових ресурсів, необхідних для господарської діяльності.

В цілому, план (від лат. planum – рівне місце, площина) – попередньо визначений порядок, послідовність здійснення певної програми, виконання роботи, проведення заходів тощо.

Фінансовий план підприємства складається на кожен наступний рік з поквартальною розбивкою і відображає очікувані фінансові результати в запланованому році, джерела формування коштів та напрями їх використання з метою забезпечення діяльності і розвитку підприємства, а також виконання його зобов'язань.

Фінансовий план підприємства має забезпечувати отримання чистого прибутку, розмір якого не може бути меншим ніж фактично досягнутий показник попереднього року. У разі зменшення чистого прибутку порівняно з відповідним періодом попереднього року підприємство обов'язково повинно надати аналітичний висновок з обґрунтуванням причин такого зменшення.

До проекту фінансового плану підприємства додається пояснювальна записка, яка включає результати аналізу його фінансово-господарської діяльності за попередній рік, а також показники господарської діяльності та розвитку підприємства в поточному році та на плановий рік.

17.Шляхи зниження собівартості продукції. Собівартість та її складові

Шляхи зниження собівартості продукції є чимало: це і використання менш дорогих матеріалів, це і вдосконалення процесу виробництва, автоматизації робочих місць та скорочення кількості працюючих, це і кооперація з іншими підприємствами, які можуть виготовляти ті чи інші складові за меншими цінами тощо. Однак існує чимало проблем пов’язаних з цим. Так, зменшення витрат на придбання якісних матеріалів та заміна більш дешевими може призвести до пониження якості кінцевого продукту, а це може негативно відбитися на реалізації продукції. Зменшення кількості працівників і автоматизація виробництва вимагає на перших етапах чималі капіталовкладення тощо.

Найбільш ефективним шляхом зниження собівартості продукції є впровадження економних технологій виробництва, переймання світового досвіду по зменшенню собівартості. Так, Японія навчилася економити все: електроенергію, метали, робочу силу для створення більшості матеріальних продуктів. Чому ми не можемо перейняти їхній досвід? Ресурсоекономні, ресурсозберігаючі технології – це вихід для українського товаровиробника.

Також важливим є дотримання всіх головних принципів ефективного розміщення продуктивних сил: це скорочення шляхів між виробником та покупцем, між виробництвом і сировинною базою.

Дотримання загальних економічних принципів та законів – важливий шлях для зниження собівартості продукції, яка не буде призводити до погіршення кінцевого продукту і дасть для вітчизняного товаровиробника можливість отримувати додаткових покупців та додаткові прибутки.

Собівартість продукції – це основний якісний показник роботи підприємства. Її рівень відбиває досягнення та недоліки як підприємства в цілому, так і кожного структурного підрозділу.

18.Обігові кошти підприємства, їх призначення та структура

Оборотні кошти – це сукупність грошових коштів підприємства необхідних для формування і забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та фонду обігу.

1. За місцем і роллю в процесі виробництва.

Формулювання і регулювання окремих елементів оборотних коштів має свої особливості. З огляду на це відокремлюють оборотні кошти у сферах виробництва та обігу, а також розділюють їх на нормовані і ненормовані.

Оборотні фонди – це частина засобів виробництва, яка бере участь у виробничому циклі і переносить свою вартість на вартість грошової продукції.

Одна частина входить до продукції і утворює її, а друга допомагає виконувати процес.

Фонди обігу – це частина засобів виробництва, яка не бере участі у виробничому процесі але авансується на створення засобів оборотних фондів.

Оборотні кошти використовують ефективніше тоді, коли більша їхня частина золота у сфері виробництва.

2. За джерелами утворення оборотні кошти є:

1) власні

2) позичені

3. За способами планування або формування

1) нормовані

2) ненормовані

19.Шляху прискорення обігу оборотних коштів підприємства

Ефективне використання оборотних коштів відіграє велику роль у забезпеченні нормальної роботи підприємства, у підвищенні рівня рентабельності виробництва. На жаль, власні фінансові ресурси, якими в даний час розташовують підприємств, не можуть повною мірою забезпечити процес не тільки розширеного, але і простого відтворення. В залежності від джерел оборотні кошти поділяються на власні і позикові. Позикові утворяться переважно за рахунок кредитів банку. Власні оборотні кошти повинні забезпечувати мінімальну потребу в оборотних коштах. Тимчасова зміна потреби (сезонність, спеціальні замовлення) краще покривати за рахунок позикових засобів. Відсутність на підприємствах необхідних фінансових ресурсів, низький рівень платіжної дисципліни призводять до виникнення взаємних неплатежів. Взаємна заборгованість підприємств – характерна риса економіки перехідного періоду. Значна частина підприємств яка не зуміла швидко адаптуватися до ринкових відносин, що формуються, нераціонально використовує наявні оборотні кошти, не створює фінансові резерви. Не менш важливо і те, що в умовах інфляції, нестабільності господарського законодавства неплатежі ввійшли в сферу комерційних інтересів ряду підприємств, що навмисно затримують розрахунки з постачальниками і тим самим реально зменшують свої платіжні зобов'язання через зниження купівельної вартості гривні. Прискорення оборотності оборотних коштів є першочерговою задачею підприємств у сучасних умовах і досягається наступними шляхами. На стадії створення виробничих запасів впровадження економічно обґрунтованих норм запасу; наближення постачальників сировини, напівфабрикатів, комплектуючих виробів і ін. до споживачів; широке використання прямих тривалих зв'язків; розширення складської системи матеріальнотехнічного забезпечення, а також оптової торгівлі матеріалами й устаткуванням; комплексна механізація й автоматизація вантажнорозвантажувальних робіт на складах. На стадії незавершеного виробництва прискорення науковотехнічного прогресу (упровадження прогресивної техніки і технології, особливо безвідхідної і маловідходної, роботизованих комплексів, роторних ліній, хімізація виробництва); розвиток стандартизації, уніфікації, типізації; удосконалювання форм організації промислового виробництва, застосування більш дешевих конструкційних матеріалів; удосконалювання системи економічного стимулювання ощадливого використання сировинних і паливноенергетичних ресурсів; збільшення питомої ваги продукції, що користується підвищеним попитом. На стадії обігу – наближення споживачів продукції до її виробників; удосконалювання системи розрахунків; збільшення обсягу реалізованої продукції унаслідок виконання замовлень по прямих зв'язках, дострокового випуску продукції, виготовлення продукції з зекономлених матеріалів; ретельна і своєчасна добірка продукції, що відвантажується, по партіях, асортименту, транзитній нормі, відвантаження в строгій відповідності з укладеними договорами. Для нормального функціонування кожного підприємства необхідні оборотні кошти, що представляють собою грошові засоби, використовувані підприємством для придбання оборотних фондів і фондів обігу. Оборотні фонди, тобто матеріальні ресурси на відміну від основних фондів використовуються в одному виробничому циклі, і вартість їх переноситься на продукт відразу і цілком. Раціональне й ощадливе використання оборотних коштів – першочергова задача підприємств, тому що матеріальні витрати складають 3/4 собівартості промислової продукції. Зниження матеріалоємності виробу (витрата матеріальних ресурсів у натуральному і вартісному вираженні на одиницю продукції) досягається різними шляхами, серед яких головними є впровадження нової техніки, технології, вдосконалення організації виробництва і праці. Основна риса сучасного перехідного періоду – недостача у підприємств оборотних коштів. Прискорення оборотності оборотних коштів, що виміряється коефіцієнтом оборотності і тривалістю одного обороту в днях, досягається різними заходами на стадіях створення виробничих запасів, незавершеного виробництва і на стадії обігу. Якщо говорити про основні фонди й оборотні кошти, обов'язково постає питання про ефективність їхнього використання і застосування. У системі заходів щодо підвищення ефективності суспільного виробництва важливе місце займає питання раціонального використання оборотних коштів у всіх сферах діяльності людини, особливо в промисловості. При найекономічнішому використанні оборотних коштів, при ресурсах, що вивільняються, необхідно зміцнити фінансовий стан підприємств і об'єднань, підвищити матеріальну зацікавленість робітників та службовців у поліпшенні ефективності промислового виробництва.

20.Продуктивність праці на підприємстві, показники та чинники впливу

Основною проблемою економічної теорії і господарської практики є аналіз співвідношення результатів і витрат, що в загальному розумінні називаємо ефективністю.

Витрати визначаються обсягом (вартістю) використаних економічних ресурсів. Як відомо, економічні ресурси заведено поділяти на три великі групи: 1) робоча сила (трудовий потенціал, людський капітал); 2) компоненти природних ресурсів (земля та сировина); 3) компоненти засобів виробництва (фізичний капітал). Відповідно окремо визначається ефективність використання робочої сили, природних ресурсів або капіталу.

Результати характеризуються обсягами та вартістю виробленої і реалізованої продукції, розмірами доданої вартості, прибутку, а також показниками конкурентоспроможності, якості життя, екології тощо. Найчастіше результати виражаються обсягами продукції або розміром прибутку. Якщо у розрахунку ефективності результати визначаються обсягом продукції, то ми одержимо показники, які називаються продуктивністю, а якщо розміром прибутку, то такі показники ефективності називаються рентабельністю (прибутковістю).

Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, у даному випадку — результатів праці та витрат праці.

Отже, продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці.

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних чинників. Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва.

21 Банкрутство, його сутність, причини, наслідки

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом “Про підприємства в Україні” (ст.ст.24,34). Порядок і умови визнання будь-яких юридичних осіб — (суб’єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спеціальний Закон України від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство” (Відомості Верховної Ради України. — 1992 — №31. — Ст. 440).

Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний процес регулюється також і законодавством України про організацію та діяльність Арбітражного суду, а провадження у справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог Закону “Про банки і банківську діяльність”.

Такі основні законодавчі акти про банкрутство, поняття якого містить стаття 1 Закону “Про банкрутство”. Це пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для нього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб’єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб’єкта — активів у ліквідній формі — не вистачить для їх задоволення.

Юридичним аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний правовий процес щодо суб'єкта підприємництва.

Суб’єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії — суб’єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону "Про підприємства в Україні", а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом "Про банкрутство” боржниками або банкрутами.

22.Резерви зростання продуктивності праці на підприємстві

Резерви зростання продуктивності праці — це такі можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поки що не використані. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів зростання продуктивності праці —це процес перетворення можливого у дійсне.

Оскільки резерв — це фактично відрізок фактора, можливий для використання в конкретний момент часу, резерви зростання продуктивності праці класифікують так само, як і фактори. Основне значення для економіста і менеджера має класифікація внутрішньовиробничих резервів і факторів за змістом, оскільки вона безпосередньо допомагає виявити можливості підвищення продуктивності праці на конкретному підприємстві.

Так само, як і фактори, резерви зростання продуктивності праці за змістом поділяються на три групи:

1)соціально-економічні, що визначають можливості підвищення якості використовуваної робочої сили;

2)матеріально-технічні, що визначають можливості застосування ефективніших засобів виробництва;

3)організаційно-економічні, що визначають можливості вдосконалення поєднання робочої сили з засобами виробництва.

Для найповнішого використання резервів зростання продуктивності праці на підприємствах розробляються програми управління продуктивністю, у яких зазначаються види резервів, конкретні терміни і заходи щодо їх реалізації, плануються витрати на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їх упровадження, призначаються відповідальні виконавці.

23.Рентабельність її види, методи розрахунку

Слово "рентабельність" (дохідний, прибутковий) і означає показник економічної ефективності виробництва на підприємствах у різних галузях і народному господарстві в цілому.

До показників рентабельності продукції відносять:

1. Рентабельність окремих виробів — розраховується як відношення прибутку від виробу до собівартості самого виробу.

2. Рентабельність реалізованої продукції — розраховується як відношення прибутку від реалізації продукції (або чистого прибутку) до виручки від реалізації продукції.

3. Рентабельність виробництва — розраховується як відношення прибутку від реалізації до вартості основних фондів і матеріальних оборотних коштів.

Показники рентабельності визначаються в коефіцієнтах або у відсотках і показують частку прибутку в кожній грошовій одиниці витрат, або частку товарної продукції в її собівартості.

Показники рентабельності можна розраховувати і за окремими структурними підрозділами, і за видами діяльності.

Показники рентабельності використовують для оцінки результатів діяльності підприємства, його структурних підрозділів, у ціноутворенні, інвестиційній політиці, для порівняльного аналізу споріднених підприємств, що виробляють таку саму продукцію, для вибору варіантів формування асортименту і структури продукції, аналізу раціональності виробництва продукції.

Завданнями аналізу рентабельності є:

-оцінка виконання визначених параметрів (плану, прогнозу тощо);

-вивчення динаміки показників;

-визначення факторів зміни їхнього рівня;

-пошук резервів зростання рентабельності;

-розроблення заходів для використання виявлених резервів.

Вибір і послідовність аналізу визначається його завданням. Так, для оцінки результатів діяльності підприємства аналізують рентабельність реалізованої продукції для вивчення виробництва окремих видів продукції з погляду попиту на них, доцільності їх випуску — рентабельність окремих виробів і фактори її зміни.

Варто вивчати рівень рентабельності не тільки в цілому по підприємству, а й у його структурних підрозділах, а також за видами діяльності підприємства (основна, інвестиційна, фінансова тощо).

Зміна рентабельності окремих видів продукції відбувається під впливом різних факторів.

Фактори зміни ціни реалізації і собівартості виробу вважаються факторами першого, а всі інші — факторами другого порядку. Визначення впливу факторів першого порядку проводиться методом ланцюгових підстановок або методом абсолютних різниць. Приклад аналізу факторів зміни рентабельності одиниці.

Вплив факторів другого порядку на зміну рівня рентабельності розраховується за допомогою способу часткової участі.

Рентабельність — поняття, що характеризує економічну ефективність виробництва, за якої підприємство за рахунок грошової виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) повністю відшкодовує витрати на її виробництво й одержує прибуток як головне джерело розширеного відтворення.

Для кількісного виміру рентабельності в цілому по аграрних підприємствах використовують такі три традиційні показники: рівень рентабельності, норму прибутку і приведену до земельної площі масу прибутку. Рівень рентабельності (Р) визначається за формулою:

де П — валовий прибуток від реалізації (робіт, послуг); Вв — виробничі витрати на реалізовану продукцію (її виробнича собівартість). Для повнішої уяви про реальну ефективність певного виду товарної продукції доцільно цей показник обчислювати з врахуванням витрат на її збут, зменшивши при цьому валовий прибуток на величину цих витрат і водночас збільшивши на них знаменник формули.

Оскільки коефіцієнт віддачі за товарною продукцією:

де ТП — вартість товарної продукції (робіт, послуг) за поточними цінами реалізації, то рівень рентабельності можна також визначити з виразу:

24.Основні заходи підприємства для підвищення якості продукції та виходи на світовий ринок

Найважливішим джерелом зростання ефективності виробництва є постійне підвищення технічного рівня і якості продукції, що виготовляється на підприємстві. Для технічних систем характерна жорстка функціональна інтеграція всіх елементів, тому в них немає другорядних елементів, які можуть бути неякісно спроектовані і виготовлені. Таким чином, сучасний рівень розвитку науково-технічного процесу значно підняв рамки вимог до технічного рівня і якості виробів у цілому і їхніх окремих елементів зокрема. Системний підхід дозволяє об'єктивно вибирати масштаби і напрямки управління якістю, види продукції, форми і методи виробництва, що забезпечують найбільший ефект від зусиль і коштів, витрачених на підвищення якості продукції. Системний підхід до поліпшення якості продукції дозволяє закласти наукові основи у процес організації виробництва на промислових підприємствах, об'єднаннях.

Якість товару є основною складовою його конкурентоспроможності. Визначаючи якість продукту слід намагатися виділити властивості товару, якім надає перевагу споживач. Слід мати на увазі, що надати всі бажані якості товару практично неможливо, та й взагалі немає сенсу з точки зору вимог конкретних сегментів ринку, а також з точки зору забезпечення ефективності підприємницької діяльності фірми.

Якість включає в себе велику кількість компонентів. Насамперед до них відносяться техніко-економічні показники якості продукції, а також якість технології її виготовлення і експлуатаційні характеристики. Показники призначення продукції, надійності та довговічності, трудомісткість, матеріаломісткість, наукомісткість – є визначальними в цьому ряді.

В останні роки все більшого значення набувають і такі властивості та характеристики продукції, як екологічні, ергономічні, естетичні. Екологічні показники характеризують відповідність товару вимогам захисту навколишнього середовища і базуються на раціональному і бережливому природокористуванні. Ергономічні показники пов’язані з урахуванням властивостей і особливостей людського організму і покликані дотримуватись гігієнічних (освітлення, токсичність, шум, вібрація, запиленість), антропометричних (відповідність форми і конструкції виробу розмірам і конфігурації людського тіла), фізіологічних, психологічних та інших вимог. Естетичні показники визначають зовнішню форму і вид продукції, її дизайн, привабливість, виразність, емоційність впливу на споживача тощо.

25.Стандартизація і сертифікація продукції в сучасних умовах

Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції

стандартизація охоплює:

• установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

• розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва;

• визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

• формування єдиної системи показників якості продукції, методі н її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;

• створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва.

Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами, головними з яких є:

o урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виробника, користі й безпеки для споживачів і держави в цілому;

o гармонізація з міжнародними, регіональними, а за необхідності — з національними стандартами інших країн;

o взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції;

o участь у розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін — розробників, виробників, споживачів, органів державної виконавчої влади;

o відкритість інформації щодо чинних стандартів та програм робіт зі стандартизації з урахуванням вимог законодавства.

Результати стандартизації відображаються в спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти й технічні умови — документи, що містять обов'язкові для продуцентів норми якості виробу і способи їхнього досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи й засоби вимірювання, випробувань, маркування, упакування, транспортування та зберігання продукції). Нормативно-технічна документація, що застосовується на підприємствах, охоплює певні категорії стандартів, які різняться за мірою жорсткості вимог до виробів і за сукупністю об'єктів стандартизації:

• Міжнародні стандарти ІСО серії 9000
• Галузеві стандарти
• Державні стандарти України
• Стандарти науково-технічних інженерних товариств та союзів
• Технічні умови
• Стандарти підприємств

Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну діяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управління якістю зокрема стає сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи те підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3— 4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь.

В Україні розрізняють обов'язкову й добровільну сертифікацію. Обов'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює перевірку й випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та дальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов'язковими (на договірних засадах).

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні:

• у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;

• забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;

• реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;

• припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката.

Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення, які широко створюються нині.

26.Оподаткування доходів підприємств

Платниками податку є:

· Резиденти: підприємницькі та непідприємницькі юридичні особи, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами.

· Нерезиденти — фізичні чи юридичні особи, створені у будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують доходи з джерелом їх походження з України, за винятком установ та організацій, що мають дипломатичний статус або імунітет згідно з міжнародними договорами України або законом.

· Філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку — резидентів розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади.

· Постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи з джерел їх походження з України. Постійне представництво до початку своєї господарської діяльності стає на облік в податковому органі за своїм місцезнаходженням у порядку, встановленому центральним податковим органом України. Постійне представництво, яке розпочало свою господарську діяльність до реєстрації у податковому органі, вважається таким, що ухиляється від оподаткування, а одержані ним прибутки вважаються прихованими від оподаткування.

Валовий доход включає:

1. Загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг).

2. Доходи від здійснення банківських, страхових та інших операцій з надання фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов'язаннями та вимогами.

3. Доходи від спільної діяльності.

4. дивіденди, отримані від нерезидентів,

5. доходи від здійснення операцій лізингу (оренди).

6. суми безповоротної фінансової допомоги

7. сум неустойки (штрафів чи пені), фактично одержаних за рішенням сторін договору або за рішенням відповідних державних органів, суду;

8. доходи, отримані з інших джерел.

Не включаються до складу валового доходу:

1. Суми податку на додану вартість, отримані (нараховані) платником податку на додану вартість, нарахованого на вартість продажу товарів (робіт, послуг), за винятком випадків, коли підприємство-продавець не є платником податку на додану вартість.

2. Суми коштів або вартість майна, отримані платником податку за рішенням суду або внаслідок задоволення претензій у порядку, встановленому законодавством як компенсація прямих витрат або збитків, понесених таким платником податку в результаті порушення його прав та інтересів, що охороняються законом.

3. Суми коштів у частині надмірно сплачених податків, зборів (обов'язкових платежів), що повертаються або мають бути повернені платнику податку з бюджетів.

4. Суми коштів або вартість майна, що надходять платнику податку у вигляді прямих інвестицій або реінвестицій у корпоративні права, емітовані таким платником податку, в тому числі грошові або майнові внески, згідно з договорами про спільну діяльність на території України без створення юридичної особи.

5. Кошти або майно, які повертаються власнику корпоративних прав, емітованих юридичною особою, після повної і кінцевої ліквідації такої юридичної особи-емітента або після закінчення договору про спільну діяльність, але не вище номінальної вартості акцій (часток, паїв).

6. Інші надходження, прямо визначені нормами Закону про оподаткування прибутку підприємств.

Дисципліна «Маркетинг»

1. Організація маркетингової діяльності на підприємстві.

Маркетинг має на увазі управління ринком з метою здійснення обміну для задоволення потреб і запитів людини. Маркетинг — це процес, в ході якого окремі особи і групи осіб отримують необхідне і бажане за допомогою створення товарів і споживчих цінностей і обміну ними один з одним. Розробка товарів, аналіз ринку, комунікації, розподіл, встановлення цін і обслуговування споживачів — основні види маркетингової діяльності.

В стандартній ситуації маркетинг обслуговує ринок кінцевих покупців в умовах існуючої конкуренції. На всі діючі елементи цієї системи мають вплив одні й ті самі фактори навколишнього середовища (демографічні, економічні, екологічні, науково-технічні, політико-правові, соціально-культурні). Кожна з складових системи маркетингу вносить свій внесок до створення споживчої цінності.

Таким чином, успіх компанії залежить не тільки від її власних дій, але і від того, наскільки добре потреби кінцевого споживача задовольняються всіма ланками ланцюга.

Елементи системи маркетингу підприємства:

· Для успішного опанування маркетингу потрібно дотримуватися таких умов;

· організація навчання керівників і фахівців основних прийомів і засобів; підготовка відповідних кадрів; створення кадрового потенціалу маркетологів-професіоналів;

· побудова необхідної організаційної структури (спеціальні служби маркетингу);

· створення науково-матеріального забезпечення дослідження маркетингу;

· високий рівень виконання маркетингових елементів;

· механізм стимулювання для переорієнтації на маркетинг.

Мета маркетингу, з одного боку, — створити умови для пристосування виробництва до суспільного попиту, потреб ринку; розробити систему організаційно-технічних заходів для вивчення ринку, інтенсифікації збуту, підвищення конкурентоспроможності товарів з метою одержання максимального прибутку, а з іншого боку, — шляхом використання засобів, прийомів, усієї системи маркетингу впливати на сферу реалізації: попит, пропозицію, ціни, умови збуту, канали розподілу.

2. Управління маркетингом на підприємстві.

Стратегічний план компанії визначає напрями діяльності, які розвиватиме компанія, і завдання, пов'язані з кожним з них. Для досягнення стратегічних цілей основні господарські одиниці компанії повинні працювати злагоджено у всіх областях — в маркетингу, фінансовій політиці, бухгалтерському обліку, постачанні, виробництві, підборі кадрів і т.д.

Кожна господарська одиниця звертається до різних джерел для отримання ресурсів, необхідних для роботи, — зокрема грошових коштів, робочої сили, сировини, дослідницьких технологій і технологій виробництва. Відділ продажів приносить дохід, укладаючи договори про постачання з покупцями. Фінансовий відділ домовляється з кредиторами і акціонерами з метою отримання грошових коштів. Так, щоб отримати необхідні кошти, відділу продажів і фінансовому відділу слід працювати спільно. Аналогічно, відділ кадрів підбирає робочу силу, а відділ постачання отримує матеріали, необхідні для виробництва і ведення господарської діяльності.

Загальна стратегія компанії і її маркетингова стратегія багато в чому співпадають. Маркетинг піклується про потреби споживача і про здатність компанії задовольнити їх; ці ж чинники визначаються місією і завданнями компанії. У стратегічному плануванні компанії використовуються багато понять маркетингу — частка ринку, розвиток ринку; деколи буває складно відокремити маркетингове планування від стратегічного. На практиці деякі компанії називають своє стратегічне планування «стратегічним маркетинговим плануванням».

Маркетинг грає ключову роль в декількох областях стратегічного планування компанії. По-перше, забезпечує керівні методологічні принципи — маркетингову концепцію, яка припускає орієнтацію стратегії компанії на потреби найважливіших груп споживачів. По-друге, маркетинг надає початкові дані для розробників стратегічного плану, допомагаючи виявити привабливі можливості ринку і дозволяючи оцінити потенціал фірми. По-третє, в рамках кожного окремого підрозділу компанії маркетинг допомагає розробляти стратегію виконання завдань.

Основним орієнтиром в діяльності компанії слід рахувати покупця. Фірма не може існувати і досягати успіху без покупців, тому їх залучення і утримання є головним завданням. Служба маркетингу грає координуючу роль в роботі всіх підрозділів над рішенням задачі задоволення покупця: вона аналізує, планує, організовує і контролює виконання маркетингових функцій, властивих кожному підрозділу компанії.

3. Політика ціноутворення

Політика ціноутворення є складовою загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

• рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій та адміністративно-територіальних регіонів держави;
• збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг,
• протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів та послуг;
• об'єктивних співвідношень у цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;
• розширення сфери застосування вільних цін;
• підвищення якості продукції;
• соціальних гарантій насамперед для низькооплачуваних та малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку зі зростанням цін і тарифів;
• створення необхідних економічних гарантій для виробників;
• орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світового ринку.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про економічну самостійність Української РСР" політика ціноутворення на території України належить до її компетенції і визначається її законодавством. Головну роль у цьому законодавстві відіграє Закон України "Про ціни і ціноутворення" від 3 грудня 1990 р.2, який визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх додержанням на території України. Закон поширюється на всі підприємства та організації незалежно від форм власності, підпорядкованості й методів організації праці та виробництва.

4. Стратегічне маркетингове планування

Стратегічне маркетингове планування – це управлінський процес створення та підтримування відповідності між цілями фірми та її потенційними можливостями в процесах маркетингової діяльності.

Слово "стратегія" запозичено з військової науки. Стратегія – "наука про планування напрямів руху великомасштабних збройних сил для отримання найвигіднішого становища під час бойових дій" (словник Вебстера). Історія має багато прикладів, коли основними причинами отримання перемоги над ворогом були інформація про власні сили та можливості, особливості місця бою, стан справ ворога, аналіз та детальна розробка плану бою й особливо застосування нестандартного рішення. Багато з проблем військового мистецтва аналогічні проблемам економічної діяльності. Світ стає свідком економічних війн, де головним фактором успіху є вдало побудована та здійснена стратегія підприємства.

Існують декілька визначень стратегічного маркетингового планування (СМП).

СМП – процес створення й практичної реалізації генеральної програми дій підприємства.

СМП – це управлінський процес створення та підтримування відповідності між цілями підприємства, його потенційними можливостями та шансами у сфері маркетингу.

Мета стратегічного планування – визначення найбільш перспективних напрямів діяльності організації через ефективне використання її наявних ресурсів для забезпечення зростання та процвітання організації.

Інакше кажучи, стратегічне планування спрямовано на адаптацію діяльності підприємства (чи організації) до умов зовнішнього середовища, що постійно змінюється, та на отримання вигоди від нових можливостей. Крім того, стратегічне планування має ефективно поєднати виробництво, задоволення потреб споживачів, прибуток та розвиток фірми.

Основними завданнями стратегічного планування є:

• визначення цілей і напрямків діяльності фірми;
• визначення альтернативних варіантів реалізації напрямків діяльності фірми;
• координація різних напрямків діяльності;
• оцінка сильних і слабких аспектів діяльності фірми, можливостей і загроз з боку ринку;
• створення умов для ефективного розподілу продукції фірми;
• визначення та обґрунтування переліку маркетингових дій;
• оцінка маркетингової діяльності фірми.

Як і будь-який процес, стратегічне планування має відбуватися з дотриманням певних принципів, що забезпечать його ефективність.

Процес стратегічного планування може відбуватися на двох або трьох рівнях залежно від того, в одній чи декількох сферах діяльності присутня компанія, один чи декілька товарів виготовляє. Рівні стратегічного планування: корпоративний, бізнес-рівень, рівень товару.

5. Рекламна діяльність як складова маркетингу на підприємстві

Рекламна діяльність складається з таких етапів:

— вивчення споживачів та покупців, товарів та ринків продажу цих товарів;

— стратегічне планування;

— прийняття тактичних рішень;

— оперативне планування;

— контроль ефективності прийнятих з питань реклами рішень.

Рекламна політика торгових підприємств тісно пов'язана з їхньою торговою політикою.

Стратегія торгового підприємства зумовлює рекламну стратегію: Імідж торгового підприємства в рекламній кампанії, можливість та необхідність використання тих чи тих засобів та носіїв реклами. До рекламної стратегії входить і створення належного Іміджу торгового закладу.

Що саме рекламувати, як і скільки давати рекламних звернень, якого обсягу, в якому оформленні, як часто оновлювати рекламний інтер'єр торгового закладу, скільки грошей використати на рекламу — все це становить рекламну тактику торгового закладу.

Планування рекламної діяльності уможливлює складання переліку завдань, які торговий заклад має розв'язати за допомогою реклами, та визначення строків їхнього виконання. Воно дає змогу заздалегідь підготувати заходити рекламного характеру, узгодити їх між собою, своєчасно підготуватися до роботи за умов широкої рекламної кампанії.

Плануючи рекламу, необхідно зважати на діяльність конкурентів. Навіть незначне відставання від них може спричинити значне спадання товарного попиту. Відтак план рекламної діяльності має бути достатньо гнучким, допускати можливість негайної заміни одних заходів іншими, «перекидання» коштів з одних напрямків на інші. Ці проблеми розв'язуються за допомогою систематичного контролювання реальної торгової ситуації та аналізу фактичної економічної ефективності рекламної кампанії.

Рекламна кампанія — це комплекс усіх заходів торгового підприємства зі створення й розміщення рекламних звернень та інших заходів внутрішньомагазинної реклами.

6. Роль оптової торгівлі у розвитку маркетингу

Реалізація продукції на вільний ринок здійснюється через оптову й роздрібну торгівлю. Оптова торгівля охоплює, власне кажучи, всю сукупність товарних ресурсів, що є як засобами виробництва, так і предметами споживання.

Майже всі організації тією чи іншою мірою беруть участь в оптовій торгівлі. Звичайно товари рухаються від виробника до оптової розподільної організації, а потім надходять в магазини роздрібної торгівлі, де їх і купує споживач. Проте шлях товару почасти виявляється набагато складнішим. Продукція може проходити через кількох виробників і розподільних організацій, але так і не надійти до магазинів роздрібної торгівлі, оскільки її споживачами є промислові організації. Так, метал може пройти через низку угод між виробниками і оптовими торгівцями, перш ніж його куплять як компонент товару [2, с.24].

Обсяг ринку оптової торгівлі в Україні постійно зростає. Зокрема, за підсумками 2005 та 2006 років щорічне зростання по країні в цілому складало 20%, а по Києву — 25-30%.

Темп зростання цивілізованого оптового товарообороту в Україні складає 15-20% на рік, у Києві темпи є більш високими. Станом на 01.06.2006, обсяг оптового товарообороту в Україні досяг 31,5 млрд.грн., зростання порівняно з аналогічним періодом попереднього року склало 20,4%. Обсяг товарообороту у Києві на вказану дату склав 5,5 млрд.грн. (17,5% від загальноукраїнського), зростання склало 28%.

Оптова торгівля — це велика мережа підприємств різних форм власності та відомчої належності. Довгостроковою метою у політиці розвитку оптової торгівлі в Україні є забезпечення ринкової розмаїтості оптових структур, що надасть можливість наповнити споживчий ринок товарами, створить умови для безперешкодного їхнього просування каналами розподілу, активізації українських товаровиробників.

У ринкових умовах суттєво розширилися права оптових підприємств. Вони самостійно визначають свою спеціалізацію, сферу і зону діяльності, рівень автономності функціонування і функціональну орієнтацію.

7. Персональний продаж як ефективний засіб задоволення потреб споживачів

Особистий (персональний) продаж — це усне пред'явлення товару в процесі бесіди з одним або кількома покупцями (фактичними чи потенційними) з метою укладання угоди (контракту) щодо купівлі товару.

Персональний, або як його ще називають особистий, продаж товарів на стадії формування споживчих переваг, а також на стадії, що безпосередньо передує акту купівлі — продажу, може бути найбільш ефективним з таких причин:

по-перше, він має особистісний характер, тобто передбачає , живе, безпосереднє та взаємне спілкування між людьми, що дає змогу учасникам процесу купівлі — продажу вивчити й зрозуміти один одного;

по-друге він сприяє встановленню стосунків між покупцем та продавцем, які можуть із суто формальних стати дружніми, коли торговий агент бере до уваги не тільки інтереси власної фірми, а й інтереси покупця (ясна річ, настільки, наскільки це практично можливо); .

по-третє, він передбачає реакцію у відповідь, тобто покупець почуває себе зобов'язаним якось відреагувати на візит торгового агента (втім, це може бути й відмовлення у коректній формі).

Крім того, у процесі спілкування торгового агента з покупцем можуть несподівано виникнути нові можливості для співпраці.

Персональний продаж за допомогою агентів задовольняє потреби людей також з погляду зручності та поваги до їхньої особистості, оскільки продавець приходить додому до покупця, хоч ціни на товари і послуги, що пропонуються в такий спосіб, не є низькими. За даними фахівців-аналітиків, така торгівля забезпечує агентові комісійні в розмірі 25-50% суми продажу. У ціну товару також входять витрати на наймання торгових агентів та організацію роботи. У майбутньому торгових агентів може замінити (і вже заміняє) торгівля товарами по телебаченню, через Інтернет, по факсу тощо.

8. Системи маркетингової інформації

Перехід від маркетингу на місцевому рівні до маркетингу в загальнонаціональному масштабі. Фірма постійно розширює територію свого ринку, і її управляючі не знають всіх своїх клієнтів особисто. Виникає необхідність знайти інші шляхи збору маркетингової інформації.

Перехід від необхідностей до задоволення споживчих потреб. По мірі зростання своїх доходів покупці стають все більш перебірливими в придбанні товарів. Продавцям дедалі важче передбачити реакцію покупців на різні характеристики, оформлення та інші властивості товарів, і вони починають звертатись до маркетингових досліджень.

Перехід від цінової до нецінової конкуренції. Продавці все більше користуються неціновими методами конкуренції, такими як присвоєння товарам марочних назв, індивідуалізація товарів, реклама і сприяння збутові, і їм потрібна інформація про те, як реагує ринок на використання цих знарядь.

Не дивлячись на все це, інформації, як правило, постійно не вистачає. В спробах вирішити цю проблему багато фірм розпрацьовують системи маркетингової інформації.

Система маркетингової інформації – постійно діюча система взаємозв’язку людей, обладнання і методичних прийомів, призначених для збору, класифікації, аналізу, оцінки і розповсюдження актуальної, своєчасної і точної інформації для використання її розпорядниками сфери маркетингу з метою вдосконалення планування, втілення і контролю за виконанням маркетингових заходів.

У сучасних умовах потреба в маркетинговій інформації постійно зростає, і менеджери з маркетингу часто відчувають брак достовірних, актуальних та вичерпних даних. Для того, щоб розв’язати цю проблему, на підприємстві має бути створена система збирання необхідної маркетингової інформації, або маркетингова інформаційна система (МІС). Інформацію збирають і аналізують при допомозі чотирьох допоміжних підсистем, які формують МІС.

9. Характеристика маркетингової політики на фазі утримання товару на ринку

Оскільки переважна більшість підприємств на ринку пропонує не один, а кілька товарів або асортименти, в межах маркетингової товарної політики рішення приймаються на трьох рівнях:

• рішення про створення нового товару (властивості, марочна назва, упаковка);
• рішення про товарний асортимент (ширина, глибина асортименту);
• рішення щодо товарної номенклатури (ширина, глибина, насиченість, гармонійність) [5, с. 210].

Товарна політика в системі маркетингу охоплює:

• формування товарного асортименту відповідно до запиту споживачів;
• забезпечення конкурентоспроможності товарів;
• визначення товарних стратегій відповідно до стадії життєвого циклу товарів;
• політику нововведень;
• визначення товарної марки, упаковки і сервісу;
• позиціювання товарів [2, с. 277-278].

Якщо товар краще задовольняє потребу (порівняно з іншими), то він є конкурентоспроможним. Конкурентоспроможність товару сукупність якісних і вартісних характеристик товару, що забезпечує задоволення конкретної потреби (здатність товару бути виділеним споживачем з аналогічних товарів, які пропонуються на ринку фірмами-конкурентами).

10.Характеристика маркетингової політики на фазі видалення з ринку

Хоча фаза зрілості може тривати багато років, в кінці кінців більшість товарів вступають в стадію спаду, коли обсяги продаж і прибутку поступово зменшуються і сходять нанівець. Це відбувається по декільком причинам: змінюються демографічна ситуація і смаки споживачів, удосконалюється технологія.

Коли товар вступає в цю стадію, підприємству потрібно приймати рішення — продовжувати виробництво товару, використовуючи ті або інші засоби зростання його рейтингу серед споживачів, або припинити, і зосередити свою увагу на нових виробах. Більшість підприємств вибирають останнє.

При прийнятті рішення про розрбку нових видів товарів необхідно володіти точною маркетинговою інформацією про стан даних та аналогічних товарів на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Може скластися ситуація, коли на внутрішньому ринку товар знаходиться в такий стадії життєвого циклу як зрілість, і в найближчому майбутньому може перейти в наступну стадію, стадію спаду. На підприємстві цей товар знаходиться на стадії впровадження. Підприємство в даному випадку несе збитки, бо будуть вкладені кошти та витрачені сировинні ресурси на створення і просування товару, а прибуток не буде отриманий, оскільки попит на товар скорочується і знижуються ціни.

Щоб цього не трапилося, керівництво підприємства повинно постійно співвідносити життєвий цикл товару на ринку з життєвим циклом на підприємстві.

11.Характеристика маркетингової політики на фазі впровадження товару на ринок

Перспективний варіант товарного асортименту обирають на основі аналізу переваг і недоліків можливих варіантів з точки зору можливостей подолання проблем виробничого і соціального характеру, що можуть виникати у випадку включення в більш прийнятний товарний асортимент тієї або іншої номенклатурної позиції.

З часом асортимент товарів ширшає, оскільки підприємства шукають нові шляхи для збільшення обсягу продажу. Існують декілька різноманітних варіантів розширення асортименту [36, с. 372]:

1. Поновлення асортименту;

2. Розширення асортименту;

3. Розповсюдження товарного знаку.

Поновлення асортименту — розробка нових виробів для заповнення тих ринкових позицій, які залишилися непоміченими конкурентами або з'явилися в результаті зміни смаків і потреб споживачів.

Розробка товару і його впровадження – це ціла низка складних етапів, які потрібно пройти, починаючи від первісної концепції до реальної появи на ринку.

Процес розробки перспективного товару складається з розробки і відбору ідей, економічного аналізу, розробки прототипу, іспиту, комерціалізації.

1. Розробка і відбір ідей.

З появою нових ринкових потреб відповідно з’являються ідеї відносно того, як ці потреби задовольнити.

З величезної сукупності ідей підприємство обирає лише такі, які можливо та доцільно втілювати в життя. Для відбору ідей застосовуються наступні критерії:

— чи підходять для нового товару існуючі виробничі потужності;

— які масштаби технічного і маркетингового ризику.

Якщо товар промисловий, то вагомим критерієм є рентабельність. Якщо йдеться про споживчі товари, для оцінки нових ідей використовуються консультанти з питань маркетингу або рекламні агентства.

2. Економічний аналіз.

В його основі лежить вирішення питання, чи виправдані будуть витрати на розробку нового товару. Підприємство складає:

— прогноз обсягів продажу даного товару за різними цінами;

— оцінку витрат, пов'язаних з різними обсягами виробництва товарів;

— потенційний касовий виторг і прибуток на інвестиції у випадку

впровадження даного товару.

3. Розробка прототипу.

Прототип – це діюча модель проектованого товару. Розробка прототипу – це виробництво і випробовування декількох дослідних зразків (прототипів), включаючи їх упаковку.

На цьому етапі поєднуються різноманітні елементи маркетингової стратегії. Підприємство оцінює можливість серійного виробництва, визначає ресурси, доведення товару до споживача.

4. Випробовування.

Невелика група споживачів користується даним товаром, порівнюючи його з існуючими товарами замінниками. Якщо результат позитивний, товар переходить у етап маркетингових випробовувань. Він іде у продаж обмеженою кількістю в деяких регіонах країни, а підприємство, тим часом, вивчає реакцію споживачів.

5. Комерціалізація.

Це крупномасштабне серійне виробництво і розподіл продукції. Ця фаза вимагає координації багатьох видів діяльності: виробництва, упаковки, збуту, ціноутворення і просування товару.

Головне, щоб маркетингові заходи не проводилися у відриві від виробництва. Інакше споживачі отримають можливість купити товар, перш ніж підприємство буде в стані забезпечити його в достатній кількості. Цією ситуацією можуть скористуватися конкуренти.

12.Роль роздрібної торгівлі у розвитку маркетингу

Основи організації роздрібної торгівлі. Роздрібна торгівля — сфера підприємницької діяльності з продажу товарів або послуг на підставі усного або письмового договорів купівлі-продажу безпосередньо кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання

Виходячи з вимог чинного законодавства у сфері патентування під роздрібною торгівлею розуміють торгівлю за готівкові кошти (хоча за готівку товари можуть придбаватися суб'єктами господарської діяльності і для подальшого перепродажу). Таке розуміння також недосконале, оскільки, згідно з Інструкцією №389, до складу роздрібного товарообігу має включатися, наприклад, вартість проданих за безготівковим розрахунком дрібним гуртом продуктів харчування окремим закладам охорони здоров'я, соціального забезпечення й освіти.

Отже, надалі під роздрібною торгівлею будемо розуміти здійснення суб'єктом господарювання операцій, які, згідно з Інструкцією №389 включаються до складу роздрібного товарообігу, наприклад продаж товарів у кредит з розстроченням платежу за готівковий розрахунок, продаж товарів подарункового асортименту до свят і для новорічних подарунків дітям з оплатою за безготівковим розрахунком тощо.

Суб'єкт роздрібної торгівлі мусить подбати про невід'ємну і головну складову процесу торгівлі — товар. Законом “Про оподаткування прибутку підприємств” визначено, що товарами є матеріальні і нематеріальні активи, цінні папери і деривативи, які використовуються в будь-яких операціях, крім їх емісії і погашення. Таке трактування дещо спотворює економічну суть товарів, яка полягає в тому, що товарами є будь-які об'єкти (матеріальні і нематеріальні активи, послуги, земля, праця тощо), які мають споживчу вартість і пропонуються для продажу.

З точки зору роздрібної торгівлі, під товарами будемо розуміти продукти праці, призначені для подальшого їх перепродажу кінцевим споживачам без додаткового вкладення праці (наприклад розфасування, передпродажна підготовка) або з таким. Згідно з П(С)БО9, товари включаються до складу запасів підприємств роздрібної торгівлі.

Здійснювати роздрібну торгівлю можуть юридичні особи і громадяни (фізичні особи), визначені згідно з Господарським Кодексом як суб'єкти підприємницької діяльності.

13.Методи оцінки, параметри та показники конкурентоспроможності продукції

Ключові фактори успіху (або конкурентні переваги) — це характерний для певної галузі перелік чинників, що приносять їй переваги перед іншими галузями (наприклад, у боротьбі за інвестиції за рахунок більшої прибутковості або швидкості обороту капіталу), а також одним підприємствам галузі над іншими. Ці фактори не є постійними, вони змінюються залежно від: особливостей галузей; сегментів ринку, що обслуговуються, а також часу та етапу «життєвого циклу» галузі та підприємства.

Ключові фактори успіху базуються на: науково-технічному рівні виробництва та продукту; рівні маркетингу; рівні менеджменту; організаційно-технічному рівні виробничих процесів; фінансово-економічному рівні підприємства; рівні персоналу тощо.

Для кожної галузі є свої специфічні вимоги до комбінації наведених ключових факторів успіху, але для процвітаючого підприємства будь-якої галузі кожний із них може стати інструментом перемоги в конкурентній боротьбі.

Ключові фактори успіху формують конкурентоспроможність об’єкта досліджень: товару, виробництва, підприємства, галузі, держави тощо.

В стратегічному управлінні найчастіше конкурентоспроможність розглядається в двох аспектах:

1) конкурентоспроможність товару (продукції) тобто ступінь його відповідності на певний момент вимогам цільових груп споживачів або обрано-го ринку за найважливішими характеристиками: технічними, економічними, екологічними тощо.

2) конкурентоспроможність підприємства — це рівень його компетенції відносно інших підприємств-конкурентів у нагромадженні та використанні виробничого потенціалу певної спрямованості, а також його окремих складових: технології, ресурсів, менеджменту (особливо — стратегічного поточного планування), навичок і знань персоналу тощо, що знаходить вираження в таких результуючих показниках, як якість продукції, прибутковість, продуктивність тощо.

Конкурентоспроможність продукції. Виразом конкурентоспроможності підприємства є продукція, яку воно виготовляє. Більшість моделей, що використовуються для аналізу «портфелю підприємства», базується на визначенні конкурентоспроможності продукції. Кожний з етапів життєвого циклу товару має специфічні характеристики конкурентоспроможності. Так, на перших етапах — зародження та вихід на ринок — ними можуть бути швидкість проектних робіт і час виходу на ринок. Далі на перший план виходять показники рентабельності, продуктивності тощо.

Кожний продукт або послуга цінні настільки, наскільки вони можуть задовольняти потреби споживача, тому в усіх показниках, що характеризують той чи інший продукт або послугу, будуть використовуватися об’єктивні та суб’єктивні, кількісні та якісні параметри й показники, які більшою чи меншою мірою відбивають рівень задоволення потреб. Чим вищий цей рівень, тим більш конкурентоспроможний продукт випускає підприємство.

Потрібно розрізняти параметри та показники конкурентоспроможності.

Параметри конкурентоспроможності — це найчастіше кількісні характеристики властивостей товару, які враховують галузеві особливості оцінки його конкурентоспроможності. Розрізняють окремі групи параметрів конкурентоспроможності: технічні, економічні, нормативні (різних типів).

14.Сегменгація ринку підприємства і позиціонізму товару на ньому

Теорія сегментації ринку є однією з базових теорій маркетингу і виходить із того, що підприємство нині не в змозі задовольнити все різноманіття споживчих запитів внаслідок їх суттєвої диференціації. Тому необхідно класифікувати потенційних споживачів відповідно до особливостей якісної структури їхнього попиту.

Ринкова сегментація, з одного боку, – це метод для виявлення частин ринку і визначення об'єктів, на які спрямовано маркетингову діяльність підприємства, а з іншого боку – це управлінський підхід до процесу прийняття маркетингових рішень, основа для вибору правильного сполучення елементів маркетингу.

Об'єктами сегментації є передусім споживачі. Сегменти – це виділені певним чином групи споживачів, що мають більш-менш однакові характеристики і внаслідок цього однаково реагуватимуть на стимулювальні чинники маркетингу – товар, ціну, місце продажу, рекламу та ін. Отже, сегментація передбачає поділ ринку на сегменти або групи споживачів, що різняться за своїми параметрами та маркетинговим сприйняттям.

Зважаючи на неможливість просегментувати ринок за потребами споживачів, маркетологи зосереджують основну увагу на пошуку таких характеристик суб'єктів ринку, які найтісніше пов'язані з потребами та споживанням.

Треба зазначити, що сегментація ринку є характерною ознакою певного етапу його розвитку. Так, сегментування застосовують до розвинених ринків, тобто таких, де існує диференціація попиту, неоднорідність вимог і очікувань споживачів. Зусилля маркетологів зосереджуються не тільки на пошуку груп споживачів з однаковими вимогами, а й на пристосуванні пропозиції підприємства до цих вимог. Економічно ж нерозвинені ринки, як відомо, характеризуються низькими рівнями доходу споживачів і платоспроможного попиту, соціальною однорідністю, намаганням покупців задовольнити традиційні потреби життєво необхідними товарами.

Однорідність цільової групи споживачів, яка досягається за рахунок проведення сегментації, забезпечує одержання цільового прибутку, а власне сегментація дає змогу зосередити зусилля на найприбутковіших групах споживачів, що дуже важливо в умовах обмежених ресурсів.

Ідеальною ситуацією треба вважати таку, коли диференціація попиту збігається з диференціацією пропозиції. Це можливо досягти тільки за умови систематичних маркетингових досліджень і цілеспрямованого впливу продуцентів на структуру потреб і платоспроможний попит.

Отже, необхідною умовою сегментації є неоднорідність очікувань і купівельного становища покупців та спроможність підприємства здійснювати диференціацію товару й інших елементів маркетингу (цін, засобів стимулювання збуту, місця продажу, реклами та ін.).

Сегментація має переваги і хиби. Серед переваг:

ефективніше задоволення потреб ринку завдяки диференціації пропозиції;

можливість одержання вищих прибутків за рахунок неоднакового ціносприйняття споживачів;

ширші можливості для розвитку підприємства – сегментація, стимулюючи диференціацію пропозиції, веде до збільшення обсягів продажу;

створення когорти постійних споживачів – залучивши спочатку споживачів до своєї продукції та сформувавши сприятливий імідж, підприємство надалі намагається задовольнити змінювані споживачем вимоги практично впродовж всього життя споживача;

стимулювання інновації – для задоволення змінюваних потреб споживачів підприємство постійно вдосконалює свою пропозицію, розроблює нові товари та їх модифікації;

досягнення більшої частки ринку за рахунок охоплення кількох споживчих сегментів.

Хибами сегментації є високі витрати, пов'язані з додатковим дослідженням ринку, розробкою кількох варіантів маркетингових програм, диференціацією товарів, упаковки, задіянням різних каналів розподілу, засобів просування та ін.

15.Поняття та класифікацій інформації в маркетингу

Маркетингова інформація — це сукупність даних, повідомлень, відомостей, які характеризують маркетингове середовище (об'єкти, явища, процеси, зв'язки тощо) та збираються, опрацьовуються, накопичуються й аналізуються для прийняття певних рішень. Вона має унікальні властивості, найсуттєвіша з яких полягає в тому, що відсутність інформації про товар, об'єкт, процес, явище, дію тощо створює ілюзію відсутності зазначених елементів і пов'язаних з ними проблем. Інформація у маркетингу є, по суті, його фундаментом, і тому маркетингове дослідження виливається в систематичні цілеспрямовані заходи щодо оперативного збирання інформації відносно об'єкта дослідження та відображення їх у формі, зручній для аналізу і постановки стратегічних і тактичних завдань діяльності.Маркетингова інформація поділяється на декілька видів, серед яких:

• факт — точна інформація про подію, процес, існуючий стан, що мають місце в маркетинговому середовищі. Вона дуже різнорідна, формується з різних джерел і часто має великі обсяги, що ускладнює її накопичення та опрацювання. Потребує циклічного поновлення. Фактична інформація є підґрунтям для оцінки і узагальнення зв'язків. Інформація з оцінками також накопичується для подальшого аналізу. Аналіз накопичених даних дає можливість робити прогнози. Порівняння прогнозну й фактичної інформації дозволяє зробити певні маркетингові висновки;

• конфіденційна інформація — інформація, отримана з джерел, які не підлягають розголошенню. Вона мас різний рівень надійності, але її також накопичують й опрацьовують.

• чутки — інформація, що може бути опублікована, висловлена у публічних виступах і заявах, просто у розмові. Вона може не відповідати дійсності, але береться до уваги при прийнятті маркетингових рішень як фактор, що дозволяє знизити ризик у діяльності та своєчасно виробити контрзаходи на випадок, коли чутки виявляться фактом.

У спеціальній літературі з маркетингу систему маркетингової інформації за методами формування поділяють на внутрішню, зовнішню та отриману з маркетингових досліджень.

-Внутрішня інформація — це сукупність даних, що виникають на самому об'єкті та характеризують його діяльність. Головне її призначення — оцінка можливостей навчального закладу з метою встановлення відповідності ринкових запитів його виробничо-ресурсним можливостям. Внутрішня інформація формується на різних рівнях управління закладом, накопичується у базі даних, її можуть використовувати багато спеціалістів при виконанні функцій управління і маркетингу.

— Зовнішня інформація — це інформація про стан зовнішнього середовища закладу: споживчий ринок та його інфраструктуру, попит, поведінку споживачів і посередників, дії конкурентів, чинне законодавство тощо. її збирання трудомісткий процес, пов'язаний зі значними фінансовими і фізичними затратами, тому, якщо є можливість, часто використовують узагальнення інших установ і служб.

Інформація, отримана унаслідок маркетингових досліджень, є проміжною або результатною держали інші організації, установи, заклади, спеціалізовані служби маркетингу або безпосередньо певні навчальні заклади. Маркетингова інформація у свою чергу поділяється: за стабільністю — на постійну, умовно-постійну та змінну; за стадіями перетворення — на вхідну та вихідну; за методом отримання — на первинну (отримані й зафіксовані результати безпосереднього маркетингового дослідження) і вторинну (готові дані та інформація, отримані з інших джерел, часто зібрані для інших цілей іншими дослідниками). Методики збирання теж різноманітні (опитування, спостереження, інтерв'ю, експеримент тощо). Вони можуть базуватися на наявних даних та інформації про діяльність закладу з використанням номенклатурної документації, довідкової та аналітичної літератури тощо (так звані "кабінетні дослідження") або з використанням первинних документів, отриманих безпосередньо для певної мети ("польові дослідження"). Джерела даних та інформації також можуть бути різними як відносно форми існування (друкована, електронна, усна тощо), так і форми подачі (текстова, графічна, діаграмна, аудіовізуальна тощо).

16.Товар в системі маркетингу

Центральною ланкою програми маркетингу, безсумнівно, є товар — “усе, що може задовільнити нестаток або потребу і пропонується ринкові з метою залучення уваги, придбання, використання або споживання” [8, с.126]. Обираючи стратегію маркетингу для окремих товарів, діячеві ринку доводиться розробляти ряд товарних класифікацій на основі властивим цім товарам характеристик.

За ступенем довготривалості, товари можна розділити на наступні групи: товари довготривалого використання, товари короткотермінового використання та послуги. Товари довготривалого використання — матеріальні вироби, які витримують багаторазове використання. Прикладами таких товарів можуть стати холодильники, станки, одяг. Товари короткотермінового використання — матеріальні вироби, які повністю споживаються за один чи декілька циклів використання.прикладами таких товарів можуть бути пиво, мило, сіль. Послуги — об'єкти продажу у вигляді дій і задоволень. Прикладами подібних товарів можуть бути зачіска в перукарні або ремонтні роботи.

Класифікація товарів широкого споживання

Споживачі купують велику кількість різноманітних товарів. Одним із зручних методів класифікації всіх цих товарів є поділ їх на групи на основі покупних звичок споживачів. За цією ознакою можна виділити товари повсякденного попиту, товари попереднього вибору, товари особливого попиту і товари пасивного попиту.

Товари повсякденного попиту — товари, які споживач звичайно часто купує, без міркувань та з мінімальними зусиллями на порівняння між собою. Прикладами таких товарів можуть бути мило, тютюнові вироби і газети. Товари повсякденного попиту можна додатково розділити на основні товари постійного попиту, товари імпульсивної покупки і товари для екстренних випадків. Основні товари постійного попиту люди купують регулярно. Товари імпульсивної покупки придбають без попереднього планування та пошуків. Як правило такі товари продаються в багатьох місцях, а тому споживачі майже ніколи спеціально їх не шукають. Так, шоколадні батончики та журнали викладають поряд з розрахунковим вузлом, тому що інакше споживач міг би і не подумати про їх придбання. Товари для екстрених випадків купують при виникненні нагальної необхідності в них, наприклад, парасольки під час дощу, чоботи і лопати після перших снігових заносів. Виробники товарів для екстрених випадків організовують їх поширення через більшість торгівельних точок, щоб не втратити можливість продажу, коли споживачу раптом ці товари знадобляться.

Товари попереднього вибору — товари, які споживач в процесі вибору і покупки, як правило, порівнює між собою за показниками якості, ціни і зовнішнього оформлення. Прикладами таких товарів є меблі, одяг і основні електричні прилади.

Товари попереднього вибору можна додатково поділити на схожі і несхожі. Покупець розглядає схожі товари як вироби, однакові за якістю, але різними за ціною в такій мірі, щоб виправдати їх порівняння між собою при придбанні. Продавець таких товарів при розмові з покупцем повинен «обгрунтовувати ціну». Однак при придбанні одягу, меблів й більш несхожих між собою товарів їх властивості нерідко виявляються для споживача значно важливіше за ціну. Якщо покупцю потрібна сорочка зі смугами, то фасон, посадка на фігурі й вид цієї сорочки більш за все виявляться вагомішими,ніж невелика різниця в ціні. Саме тому при продажі несхожих товарів попереднього вибору необхідно мати широкий ассортимент, щоб задовільнити різноманітні індивідуальні смаки, й тримати щтат добре підготовлених продавців, які могли б надати споживачеві необхідну інформацію і дати йому пораду.

Товари особливого попиту — товари з унікальними характеристиками і/або окремі марочні товар, заради придбання яких значна частина покупців готова вкласти додаткові зусилля. Прикладами подібних товарів є конкретні марки й типи модних товарів, автомобілі, стереоапаратура, фотообладнання, чоловічі костюми. Наприклад, автомобіль «Мерседес» є товаром особливого попиту, оскільки покупці готові подолати великі відстані, щоб його придбати. Додатковим вкладом споживача є час, який він витрачає, щоб дістатися дилера, який продає потрібний товар. При цьому зручність місцезнаходження дилера не має особливого значення, він тільки повинен обов'язково зповістити потенційних покупців про своє місцезнаходження.

Товари пасивного попиту — товари, яких споживач не знає чи знає, але звичайно не замислюється про їх придбання. Новинки, на зразок індикаторів диму і кухонних машин для переробки їстівних продуктів перебувають в розряді товарів пасивного попиту до тих пір, доки реклама не забезпечує обізнаність споживача про їх існування. Класичними прикладами всім відомих і тим не менш не викликаючими попиту товарів є страхування життя, могильні ділянки і енциклопедії. В силу своєї сутності такі товари вимагають для свого сбуту значних маркетингових зусиль у вигляді реклами і методів власного продажу.

17.Особливості некомерційного маркетингу

Маркетинг неприбуткових організацій – некомерційний маркетинг.

Некомерційний маркетинг охоплює різні сфери людської діяльності, а саме: політику, освіту, спорт, охорону здоров’я, релігію, науку, мистецтво тощо. Найбільшого розвитку отримав політичний маркетинг, який в ідеальному варіанті має задовольняти такі базові потреби особистості, як реалізація громадянських прав і свобод, принципів соціальної справедливості, участь в управлінні державою тощо [7, с. 63].

Водночас слід звернути увагу на недостатню теоретичну розробленість концепції політичного маркетингу. На сьогодні більшість праць у цій галузі належить спеціалістам-практикам. Їх розвідки відзначаються технологічним підходом до політичного маркетингу. Існують і теоретичні розробки, в яких політичний маркетинг осмислюється на основі теорій комунікації, психології, менеджменту тощо.

18.Функція оптової торгівлі

Для аналізу роботи і контролю каналу розподілу важливо знати, які специфічні функції виконують оптові організації й агенції для того, щоб зуміти внести необхідні зміни під час створення або вдосконалення каналу.

Очевидно, що більше виконується функцій, то більшою повинна бути компенсація, яка забезпечується всіма учасниками каналу.

Функції оптової торгівлі поділяють на дві групи: перша – це функції, які виконують оптовики для виробників, друга – функції, які виконують виробники для споживачів.

До першої групи належать такі функції:

Функція охоплення ринку – ринки для більшості виробників представляють численних замовників, розкиданих на великій території. Намагаючись охопити такий ринок, виробники звертаються до дистрибуторів або оптових розповсюджувачів.

Функція торгових контактів – використання оптовиків дає змогу виробникам мати економію за рахунок здійснення торгових контактів персоналом оптовика.

Функція підтримки товарних запасів – ця функція дає змогу оптовикам взяти на себе частину фінансового навантаження виробника, а також знизити для нього ступінь ризику, що пов'язано з підтримкою великих обсягів товарних запасів.

Функція обробки замовлень – оптовики змушені зазнавати витрат на обробку замовлень, які компенсуються за рахунок продажу широкого асортименту товарів.

Функція збирання інформації про ринок – підтримуючи контакти з клієнтами шляхом укладання угод, оптовики водночас збирають інформацію щодо їхніх вимог до товарів, їхньої якості, періодів постачання тощо.

Функція підтримки клієнтів – клієнти потребують, крім безпосередньої закупівлі товарів, низки супутніх послуг – заміна, повернення товару, монтаж, установка, технічна допомога тощо.

До другої групи належать такі функції:

Функція забезпечення доступності товару – завдяки наявності знань про ринок і клієнтів оптовики мають нагоду забезпечити доступність товару, практично недосяжну для виробника.

Функція забезпечення зручності асортименту – завдяки широкому асортименту, який формує оптовик, він задовольняє вимоги щодо асортименту будь-якого вибагливого замовника.

Функція поділу великої партії на дрібнішу – більшість виробників вважають недоцільним здійснювати прямий продаж дрібними партіями, оптові ж розповсюджувачі дають змогу і таким клієнтам здійснювати купівлі.

Функція фінансування і надання кредиту – фінансова допомога оптовиків реалізується, по-перше, через надання відстрочки платежу, тобто клієнти мають змогу продавати товари ще до того, як купили їх, а по-друге, через можливість закупівлі товарів дрібними партіями мірою їх реалізації кінцевим споживачам.

Функція обслуговування клієнтів – оптовики також здійснюють доставку товарів, ремонт, гарантійне та післягарантійне обслуговування, консультування, технічну допомогу тощо.

19.Життєвий цикл товару

Стратегія маркетингу марки або товарного асортименту змінюється впродовж циклу життя товару, тобто стадій, які він проходить від розробки і появи на ринку до зростання, зрілості і занепаду. Життєвий цикл товару складається з п'яти чітко виражених етапів.

Розробка – упродовж цього періоду компанія знаходить і втілює в життя нову ідею. Тоді ж обсяг продажу дорівнює нулю, а обсяги інвестицій зростають разом із наближенням до завершальної стадії етапу.

Виведення на ринок починається з першої появи товару на ринку. Завоювання ринку потребує часу, тому обсяг продажу зростає повільно. Прибутки на цьому етапі від'ємні чи невисокі через незначний обсяг продажу чи високі витрати на маркетингові заходи. Витрати на просування товару порівняно високі, оскільки необхідно проінформувати покупців про новий товар і надати їм можливість випробувати його.

Зростання – якщо новий товар користується попитом, він переходить на етап зростання. Зростає обсяг продажу товару. На цьому етапі відбувається постійне зростання прибутку, оскільки витрати на просування співвідносяться з дедалі більшими обсягами продажу, а витрати виробництва на одиницю продукції знижуються. Головним завданням реклами стає не ознайомлення споживачів з товаром, а підтримка прихильності до товару та рішення про купівлю, в певний момент компанія може знизити ціну, щоб залучити нових покупців. На етапі зростання у компанії виникає необхідність шукати компроміс між великою часткою ринку та високим поточним прибутком. Витрачаючи великі кошти на вдосконалення товару, просування та розподіл, компанія може завоювати панівне становище на ринку. У цьому разі, однак, вона відмовляється від максимального поточного прибутку, сподіваючись повернути його на наступному етапі.

Зрілість – зростання обсягу продажу сповільнюється, оскільки основна маса потенційних покупців уже придбала товар. Рівень прибутку залишається незмінним чи знижується внаслідок збільшення витрат на маркетингові заходи, спрямовані на захист товару від конкурентів. Етап зрілості триває довше, ніж попередні етапи. Уповільнення темпів зростання обсягів продажу відбувається внаслідок появи багатьох виробників і великої кількості товару.

Занепад – зниження обсягів продажу та скорочення прибутків. Зменшення обсягів продажу може пояснюватися багатьма причинами, такими як технічний прогрес, зміна смаків споживачів, посилення конкуренції. Компанії можуть припинити свою діяльність на ринку після того, як обсяги продажу та прибутку почнуть зменшуватися. Ті, що залишаються, можуть скоротити бюджет просування, знизити ціни або відмовитися від менших сегментів ринку і другорядних каналів збуту. Підтримка слабкого товару може бути для компанії надто дорогою.

20. 3міст та основні принципи маркетингової діяльності

Маркетинг як спосіб діяльності підприємців і специфічний підхід до господарювання за ринкових умов ґрунтується на відповідних принципах. Серед них насамперед треба назвати такі. І Свобода вибору, тобто пошуку і визначення власної мети, завдань, стратегії і тактики функціонування та розвитку, сфер діяльності, цільових ринків та методів їх освоєння, асортименту та номенклатури своїх товарних пропозиції тощо. Безумовно, така свобода є обмеженою (регулювальна політика держави, економічні, технологічні, екологічні, конкурентні чинники навколишнього бізнес-середовища, ресурси підприємства), але саме наявність різноманітних потенційних варіантів діяльності, можливостей їх використання робить маркетинг реальним, породжує попит на нього. Напрямленість на споживачів. Цей принцип означає, з одного боку, пристосування підприємницької діяльності до реальних потреб, побажань і в цілому поведінки споживачів, намагання розв'язати їхні проблеми, а з другого — активний цілеспрямований вплив на споживачів з метою формування належного попиту на товари чи послуги. Останнє особливо важливе в сучасному та інноваційному маркетингу.

Спрямованість на кінцевий результат виробничо-збутової діяльності — прибуток і водночас на тривалу перспективу розвитку підприємства. Таке поєднання означає, що маркетингова діяльність має базуватись передовсім на відповідних стратегічних рішеннях щодо освоєння цільових ринків, запровадження нових видів товарів та послуг, формування стійкого і достатнього попиту на них. На початкових етапах реалізації таких стратегій прибутку може і не бути. Але згодом, у тому разі, коли перспективу було визначено правильно, підприємство може розраховувати на достойне «місце під сонцем».

Активна політика. Маркетингова діяльність передбачає постійний пошук нових ринків і товарів, сфер діяльності, наступальні стратегії розвитку, випереджання конкурентів тощо, тобто такий стиль підприємницької діяльності, коли той, хто атакує, завжди виграє.

Науковий підхід до розв'язання маркетингових проблем. Цей принцип має особливе значення в маркетинговій діяльності. Його використання через систему маркетингових досліджень обґрунтовує відповідні рішення щодо маркетингових алгоритмів та дій, створює реальні передумови досягнення підприємствами своїх бізнесових цілей.

Комплексність дій. Різні маркетингові стратегії політики та інструменти мають бути взаємозв'язані, узгоджені для досягнення ефекту синергії, сама маркетингова діяльність має стати органічною частиною загальної стратегії підприємства.

Оптимальне поєднання централізації та децентралізації управління маркетинговою діяльністю. Маркетингові організаційні структури, які діють у складі підприємств, виконують ряд специфічних функцій, що потребують творчого ставлення виконавців, їхньої ініціативи, наукового пошуку. Така ситуація передбачає більшу, ніж в інших організаційних структурах, децентралізацію управління, хоч і не виключає необхідності управління з одного центру.

Гнучкість у досягненні поставлених цілей. Оскільки маркетинг передбачає пристосування підприємства до впливу чинників навколишнього бізнес-середовища, а останнє завжди є досить мінливим, то така діяльність потребує розроблення відповідних варіантів досягнення поставлених цілей, їх своєчасного використання, відповідних організаційних структур, здатних до швидкої трансформації.

Висока вартість. Маркетинг потребує значних коштів на проведення досліджень, підготовку і перепідготовку кадрів, проведення рекламних кампаній, стимулювання збуту, розробку нових товарів тощо. Продуманість таких витрат, правильне використання виділених коштів може значно зменшити зусилля підприємства зі збуту продукції.

Наявність відповідної інфраструктури та фахівців. Маркетинг може дати позитивні наслідки тільки тоді, коли створено відповідні системи інформації, консалтингових, рекламних та дослідницьких фірм, коли наявні фахівці, озброєні відповідними знаннями та досвідом.

21.Контроль в системі маркетингу

Оскільки при здійсненні планів маркетингу виникає безліч непередбачуваних ситуацій, відділ маркетингу повинен вести постійний контроль за ходом їх виконання. Система маркетингового контролю необхідна для того, щоб бути впевненими в ефективності діяльності підприємства. Існує три типи маркетингового контролю (див. табл. 8.2).

Контроль за виконанням річних планів здійснюють за допомогою: аналізу можливостей збуту; аналізу частки ринку; аналізу співвідношення між витратами на маркетинг та збутом; виявлення ставлення споживачів.

Аналіз можливостей збуту полягає у вимірюванні та оцінці фактичних обсягів продажів порівняно із запланованими. Починати необхідно з аналізу статистичних даних щодо збуту. Ретельний аналіз показників збуту дає змогу сформувати програму маркетингових дій, розроблену окремо по товарах; асортиментних групах; ринках; географічних регіонах та окремих торговельних агентах; типах споживачів; періодах часу тощо.

Загальну статистику збуту треба доповнювати аналізом частки ринку, який дає змогу оцінити становище підприємства стосовно конкурентів. Якщо ринкова частка підприємства збільшується, то його конкурентне становище зміцнюється, якщо ж ринкова частка зменшується — це ознака того, що діяльність конкурентів ефективніша.

Контроль за виконанням річного плану потребує підтвердження ефективності використання коштів для досягнення запланованих обсягів збуту. Постійний контроль за співвідношенням між витратами на маркетинг та обсягами продажів допомагає підприємству підтримувати витрати на маркетинг на необхідному рівні.

Підприємству важливо виявляти всі можливі зміни у споживчих симпатіях. При тому використовують різні методи спостереження за ставленням до фірми з боку споживачів, посередників, контактних аудиторій та інших учасників маркетингового середовища.

Виявляючи зміни у споживчих симпатіях та значні розбіжності фактичних показників із цільовими настановами річного плану, менеджери з маркетингу повинні вдатися до відповідних заходів щодо коригування становища. Так, у разі різкого падіння обсягів продажів можна запланувати:

– подальше скорочення виробництва;

– вибіркове зниження цін;

– посилення активності торговельного персоналу;

– оновлення товарного асортименту;

– активізацію заходів щодо просування товару на ринку тощо.

Контроль за прибутковістю передбачає оцінку рентабельності діяльності підприємства в розподілі по товарах, територіях, сегментах ринку, торговельних каналах та обсягах замовлень.

22.Формування ціни на продукцію та послуги. Види цін

Існують різні способи ціноутворення. В маленьких фірмах (як, до речі, і в умовах диктату централізованої влади) ціни встановлюються часто керуючими вказівками через голови спеціалістів по маркетингу. У великих — навпаки, регіональними керівниками, а також відповідаючими за окремі групи промислових товарів, але також без залучення маркетингової служби; при цьому центральне керівництво фірми визначає лише найбільш загальні задачі та стратегію ціноутворення. У галузях, де ціна є визначаючим фактором ( аерокосмічної, залізнодорожньої, нафтової), компанії часто змушені жорстко стабілізувати ціни чи просто слідувати тут принципу “як інші”.

Найпростіший метод ціноутворення — прейскурантний,—являє собою просте додавання до вирахуваної собівартості одиниці товару величину, що відповідає заданому відсотку прибутку. Це так звана первинна ціна, регулювання якої і є зміст цінової стратегії маркетингу.

Метод поточної ціни Такий підхід приваблює компанії, які в своїй роботі бажають йти за лідером, який уже має тверді позиції на ринку. При цьому припускається, що фірма, яка має досвід роботи, знає ціни, прийняті для даного ринку. До такого методу вдаються і в тих випадках, коли рівень витрат важко виміряти. В такому разі припускають, що ціна, яка встановилась на ринку, є результатом оптимального спільного рішення фірм даної галузі промисловості. Така ціна дозволяє досягти прийнятого рівня окупності капіталовкладень. В першу чергу цей метод використовується на ринку однорідних товарів, таких, як харчові продукти, сировинні матеріали. Тут в умовах дуже сильної конкуренції фірмам навіть не доводиться приймати рішень по цінах. Основним їх завданням є контроль власних витрат виробництва.

На олігополістичному ринку рівень цін визначається метою, яку ставить перед собою домінуюча на ринку фірма або негласна угода між всіма учасниками.

За цієї ситуації компанія, яка бажає збільшити свою частку на ринку, повинна користуватися іншими, ніж цінова конкуренція, засобами для збільшення попиту на свій товар. Це може бути досягнено за допомогою реклами, поліпшення сервісного обслуговування, підвищення надійності виробів, внесення інших змін, що впливають на рішення покупця про купівлю. Істотним недоліком цього методу є те, компанія практично відмовляється від проведення самостійної цінової політики, прирікаючи свій маркетинговий апарат на пасивне наслідування інших.

23.Методи стимулювання продажу товарів, послуг

Для кожного об'єкта стимулювання потрібні й відповідні засоби стимулювання. Для власного торгового персоналу — цільові премії, конкурси, ігри, пряме матеріальне стимулювання; для посередника — талони на продаж зі знижкою, продаж за зниженими цінами, зразки товарів, конкурси, ігри; для споживача — талони на продаж зі знижкою, продаж за зниженими цінами, зразки товарів, певна додаткова безоплатна кількість товару, можливість випробувати товар протягом певного часу і повернути його, коли щось не сподобається, дегустація, премії, конкурси, ігри, лотереї.

Стимулюванням, однак, не варто зловживати. Коли підприємство стимулює продаж товарів надто довго або надто часто, споживачі починають сприймати такі товари як нікчемні, котрі продати нормальним способом неможливо. Особливо це стосується цінового стимулювання. У такому разі ліпше використати інші стимулюючі засоби (лотереї, конкурси, ігри).

Стимулювання продажу товарів поширене в багатьох країнах. 1993 року відбулася уніфікація економічного законодавства країн — членів ЄС, що створило більш сприятливі умови для використання стимулювання продажу товарів у рамках Співтовариства. Стимулювання продажу застосовується в багатьох галузях, включаючи виробництво продовольчих товарів, промисловість, фінанси, інформатику тощо. Комп'ютеризовані системи дають змогу контролювати шлях товару зі складу до магазину і від магазину до споживача, організовувати разові заходи зі стимулювання продажу на регіональному рівні, не кажучи вже про місцевий. Цим закріплюється провідна роль за розподільчою системою, де боротьба з конкурентами примушує застосовувати індивідуальні та оригінальні методи стимулювання продажу.

У багатьох країнах розроблено законодавчі акти з питань стимулювання продажу. Так, у Франції, наприклад, дозволено законом такі прийоми стимулювання:

• зниження цін («перекреслені» ціни, спеціальні пропозиції вару» відшкодування витрат), тобто дозволено всі види цінових знижок незалежно від умов застосування і терміну використання. Коли знижки мають тимчасовий характер, необхідно вказати попередню ціну (так звані «перекреслені» ціни). За постійного зниження — забороняється продаж зі збитком. Попередня ціна встановлюється адміністрацією, виробником або експортером, з розрахунку ціни продажу протягом останніх 30 діб;

• розпродаж — не потребує попереднього дозволу, якщо мова йде про застарілі або сезонні товари;

• знижка, яка сплачується готівкою, талони з правом на знижку (на талонах зазначаються розміри відшкодування, ім'я та адреса виробника або комерсанта, який розповсюджує талони);

• додаткова кількість товару за незмінної ціни — аналогічно продажу з премією;

• купони — це своєрідні запрошення до купівлі, які супроводять якісь товари і є дійсними тільки для цих товарів. Купон є свого роду проспектом, на ньому необхідно вказати назву фірми, розміри її статутного капіталу та реєстраційний номер у торговому реєстрі комерційних товариств;

• продаж із премією — максимальна вартість премій не може перевищувати 7% ціни (включаючи всі податки та збори) товару, якщо ціна не більше 500 фр. (тобто 35 франків) або 30 фр. + 1% від ціни, якщо ця ціна перевищує 500 фр. У будь-якому разі розміри премій не можуть перевищувати 350 фр. Обов'язковим є чітке маркування фарбою, що не змивається, товарів, які пропонуються як подарунки та безоплатні зразки.

Звідси можна зробити висновок, скільки ще потрібно зробити українським законодавцям, щоб Україна і в цьому питанні приєдналася до цивілізованих країн.

Дисципліна «Економіка галузей СКС»

1. Соціально-культурний комплекс, його роль в економіці України

Роль соціального комплексу у суспільному розвитку визначається двома головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня життя членів суспільства.

Зростання соціально-економічного значення послуг соціальної сфери обумовлюється перш за все глибокою трансформацією характеру самої праці, її інтелектуалізацією. Природно, переважання творчих начал у будь-якому виді трудової діяльності об'єктивно визначають необхідність оволодіння людиною глибокими та всебічними знаннями, не тільки безпосередньо пов'язаними з її професійною діяльністю.

Розширення масштабів і покращання якості робочої сили практично є постійно діючим фактором, що визначає потенційні можливості щодо високих темпів поступового руху суспільства. Чим більшій масі робочої сили соціальна сфера забезпечить відповідний кваліфікаційний рівень і чим глибшим буде його загальнотеоретичний фундамент, тим вищими будуть темпи оволодіння роботою силою нових трудових функцій, нової технології та техніки.

Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпорядковані потребам розвитку як матеріального виробництва, так і нематеріального. Вона не тільки бере участь у відтворенні головної продуктивної сили суспільства — людини і тим самим актив-о впливає на створення сукупного продукту, а й визначає самі види соціально-економічного прогресу.

В умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці на базі науково-технічного прогресу ускладнюються виробничі зв'язки, які вимагають від кожного учасника виробництва глибоких знань у будь-якій сфері припадання праці. Високий рівень загальних і спеціальних технічних та гуманітарних знань, а також культури і широкого світогляду в сучасних умовах практично перетворюється не лише у фактор подальшого удосконалення продуктивних сил, а й прискорення соціально-економічного прогресу.

Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях, освіті, охороні здоров'я, комунальному обслуговуванні тощо все більше впливає на виробництво матеріально-речового багатства через прискорення науково-технічного прогресу, створення необхідних передумов для підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального використання трудових ресурсів, забезпечення розширеного відтворення робочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих. Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв'язанню таких соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої особистості, ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між соціальними групами населення і районами країни.

2. Напрямки і характер розвитку СКС в сучасних умовах

Основне значення соціальної сфери полягає в тому, що весь комплекс її галузей забезпечує зростання рівня споживання та вдосконалення його структури. Розширення асортименту життєвих благ, які входять до фонду споживання і задовольняють зростаючі потреби людини — учасника суспільного виробництва, — забезпечує саме розвиток соціальне орієнтованих галузей народногосподарського комплексу. Послуги в цьому процесі виконують, як правило, роль фактора, який забезпечує відтворення робочої сили.

Роль соціального комплексу у суспільному розвитку визначається двома головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня життя членів суспільства.

Зростання соціально-економічного значення послуг соціальної сфери обумовлюється перш за все глибокою трансформацією характеру самої праці, її інтелектуалізацією. Природно, переважання творчих начал у будь-якому виді трудової діяльності об'єктивно визначають необхідність оволодіння людиною глибокими та всебічними знаннями, не тільки безпосередньо пов'язаними з її професійною діяльністю.

Розширення масштабів і покращання якості робочої сили практично є постійно діючим фактором, що визначає потенційні можливості щодо високих темпів поступового руху суспільства. Чим більшій масі робочої сили соціальна сфера забезпечить відповідний кваліфікаційний рівень і чим глибшим буде його загальнотеоретичний фундамент, тим вищими будуть темпи оволодіння роботою силою нових трудових функцій, нової технології та техніки.

Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпорядковані потребам розвитку як матеріального виробництва, так і нематеріального. Вона не тільки бере участь у відтворенні головної продуктивної сили суспільства — людини і тим самим актив-о впливає на створення сукупного продукту, а й визначає самі темпи соціально-економічного прогресу.

3. Матеріально-технічна база галузей СКС

Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-культурного і матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі, пов'язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства, відновленням її працездатності і зміцненням здоров'я, з формуванням людського капіталу. Для цього комплексу характерним є переважання безплатних послуг та їх загальнодоступність. Галузі цього комплексу є важливим фактором підвищення продуктивності праці в усіх сферах господарського і культурного життя.

Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного виховання. Це негативно впливає на закріплення кадрів на селі, на продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Тому подальше розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення необхідних умов для дошкільників у кожному населеному пункті не втрачає свого соціально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької, Дніпропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного об'єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні результати. Збільшення показника охоплення дітей постійними дитячими садками і яслами продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в західних регіонах. Зокрема, у Львівській, Івано-Франківській областях лише 16% дітей охоплено постійними дошкільними закладами освіти. Це найнижчий показник по Україні, майже втричі нижчий, ніж у Черкаській області.

Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова, другий — основна, третій — старша школа, які відповідно забезпечують початкову, неповну середню і повну загальну середню освіту.

Профтехучилища готують робітничі кадри для машинобудівної, радіоелектронної, нафтогазової, вугільної, хімічної, деревообробної, легкої і поліграфічної промисловості, залізничного транспорту, зв'язку, будівництва, комунального господарства, водного господарства, сільського господарства, галузей сфери послуг. Територіально училища розосереджені переважно в міських поселеннях і великих селах. Максимальна кількість училищ знаходиться в обласних центрах та інших великих містах. Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського профілю розміщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади з спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловості — у районах видобутку гірничо-хімічної сировини.

Реформа загальноосвітньої і професійної школи передбачає перегляд профілю підготовки масових робітничих професій, збільшення числа училищ з підготовки кваліфікованих робітників, насамперед для малого і середнього підприємництва та галузей соціальної сфери.

Крім того, в Україні функціонує 280 вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, в яких навчається більш ніж 1,1 млн. студентів, з них 732,6 тис. — на денному відділенні, 360,7 тис. — на заочному, 16,7 тис. — на вечірньому.

Серед галузевих груп навчальних закладів України найбільше студентів вчиться у закладах, що готують спеціалістів для промисловості та будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров'я, економіки та права, транспорту та зв'язку.

4. Зміст та класифікація витрат в галузях СКС (на прикладі окремого закладу – заклади освіти)

Сутність бюджетного фінансування освіти найпростіше зрозуміти через призначення бюджету в державі. Воно виявляється в системі фінансових відносин, структура яких така:

– між державою і підприємницькими структурами в процесі мобілізації доходів, накопичень і фінансування з бюджету;

– між державою і населенням у процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту;

– між ланками бюджетної системи при бюджетному регулюванні.

Дослідження і аналіз структури зазначених відносин дають можливість зрозуміти економічний зміст бюджету, глибше виявити його роль у розподільчих процесах та економіці держави в цілому.

Роль валового внутрішнього продукту на всіх стадіях від створення до споживання визначається за допомогою грошових фондів. Тому залежно від того, як відбувається процес мобілізації та використання бюджетних коштів, як це впливає в кінцевому підсумку на формування фондів споживання і нагромадження, визначається роль бюджету в економіці.

Бюджет є важливим інструментом впливу на розвиток економіки і соціальної сфери. За його допомогою держава, здійснюючи розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту, змінює структуру виробництва, впливає на результати господарювання, здійснює соціальні перетворення.

В умовах переходу до ринку бюджет є основним інструментом регулювання соціально-економічних процесів. Надходження до бюджету прямо залежать від стану виробництва. У свою чергу, можливість утримувати соціальну сферу, забезпечувати соціальні гарантії населенню залежить від стану надходжень до бюджету. Формування дохідної та видаткової частин бюджету пов'язано з основними макропоказниками економічного і соціального розвитку держави на відповідний рік. Але, як уже зазначалося, і в умовах перехідної економіки провідна роль бюджету в перерозподілі фінансових ресурсів, як і валового внутрішнього продукту в цілому, є об'єктивною реальністю. Це зумовлено тим, що бюджет якраз і є тим інструментом, за допомогою якого здійснюється регулювання економічних процесів, чого не можна досягти іншими методами, в тому числі суто ринковими.

5. Соціально-культурна ситуація в Україні, її основні тенденції

Подальший розвиток соціального комплексу України повинен забезпечити підвищення життєвого рівня населення, всебічний розвиток людини та зростання продуктивності праці. Разом з тим тут нагромаджено багато проблем, які потребують:

• визнання галузей соціального комплексу такими, що беруть активну участь у виробництві матеріальних і духовних благ, послуг;

• подолання залишкового принципу фінансування галузей соціального призначення;

• подолання міжрегіональних відмінностей у рівні обслуговування населення та забезпечення його елементами соціальної інфраструктури у відповідності з нині існуючими нормативами;

• встановлення обґрунтованого рівня оплати праці фахівців галузей соціального комплексу, зокрема працівників освіти, охорони здоров'я, культури, науки;

• формування ефективної системи управління галузями соціального призначення в умовах різних форм власності;

• розробки нових типів проектів навчальних закладів, установ культури, охорони здоров'я з урахуванням формування ринкових відносин, широким використанням сучасного обладнання, оргтехніки;

• розробки науково обґрунтованих критеріїв розвитку матеріальної бази галузей соціального комплексу.

У перспективі в Україні передбачається створення потужного освітнього та наукового потенціалу на основі впровадження ступеневої освіти та створення потужних регіональних навчальних закладів. Буде поступово реалізовуватись стратегія структурного реформування освіти, спрямованого на кадрове та наукове забезпечення загальнодержавних програм в пріоритетних галузях економіки. Передбачається трансформування існуючої мережі профтехучилищ та забезпечення чотирирівневої професійно-технічної освіти, що задовольнить потреби економіки у кваліфікованих технічних кадрах. Велика увага приділятиметься оптимізації мережі вищих навчальних закладів.

У перспективі система охорони здоров'я буде розвиватися за принципами доступності, солідарності, справедливості та універсальності. Це дасть змогу підвищити рівень профілактики захворюваності, надавати необхідну медичну допомогу вчасно і високоякісно.

Серед програмних завдань на перспективу намічено покращання житлових умов населення через оновлення наявного житлового фонду, поліпшення роботи житлового і комунального господарства. Передбачається також вирішення інших соціально-економічних завдань.

6. Характеристика продуктів культури і мистецтв

Говорячи про культуру й мистецтво як окрему галузь суспільного виробництва, ми, ясна річ, мусимо обмежитися так званим галузевим визначенням культури (як сукупності специфічно "культурних" видів діяльності), бо інакше сам предмет розмови втрачає будь-які рамки. Обмежившись таким чином, ми підходимо до визначення проблематики "економіки культури" — як комплексу специфічних проблем господарювання в культурно-мистецькій галузі, відмінних від проблем і специфіки інших галузей.

Ще одним, не надто позитивним наслідком розвитку економічних досліджень у культурній сфері та популярності аргументів про "економічну важливість культури" стло те, що нині від культурно-мистецьких закладів вимагають реальних господарчих досягнень — зростання обсягу зароблених коштів, активної боротьби за збільшення аудиторії, успіхів у "фандрейзінгу" тощо. Та й самі менеджери мистецьких організацій стали значно більше уваги приділяти фінансовим результатам своєї діяльності, а не суто творчим — часом на шкоду останнім.

Протилежний підхід до справи фінансування культури містить концепція так званих "товарів і послуг особливої якості" (goods of merit), до яких належать культурні, освітні та деякі інші послуги й продукти, що мають особливе значення та особливі суспільні функції і, отже, повинні вироблятися й пропонуватися (часом навіть в обов'язковому порядку, як-от середня освіта) незалежно від того, чи є вони економічно рентабельними, чи збитковими. Якщо має місце останнє, то виробництво певного товару чи послуги має субсидуватися державою.

Нового імпульсу дослідженням у "культурній економіці" надали процеси глобалізації та європейської інтеграції. У центрі цієї проблематики опинилися питання "свободи торгівлі" культурно-мистецьким продуктом у міжнародному масштабі (квоти та інші обмеження на імпорт, стимулювання вітчизняного культурного виробника, — зокрема, мінімальні квоти на "свої" пісні та фільми). Як твердить І.Хейсканен, "Останні дослідження, базовані на організаційно-галузевій теорії, показали, що за певних умов квоти на імпорт культурного "товару" можуть виявитися корисними і для вітчизняного, і для закордонного виробника (за умов їхніх узгоджених, а не конфронтаційних дій), і навіть для споживача. Однак у загальному плані торговельні обмеження не виліковують хвороб вітчизняної культурної індустрії, якщо їй бракує професіоналізму, творчої енергії, коштів і так далі".

7. Фінансові кошти закладів культури і мистецтв

Складність правового регулювання фінансування витрат на культуру і мистецтво полягає у не лише в об'єктивних причинах, пов'язаних із загальним становищем у країні, а й у специфіці самої галузі культури. З одного боку, культура не може існувати без свободи творчості і тому одне з найважливіших завдань правового забезпечення культурної сфери — це гарантування та забезпечення творчих свобод: свободи художньої творчості, свободи слова, свободи друку тощо. З іншого боку, в умовах класичного ринкового господарювання значна частина організацій культурно-мистецької сфери є економічно неприбутковими, але суспільне необхідними. З цього випливає, що суспільство (держава) , яке зацікавлене в існуванні та розвиткові культури, повинно створити такий правовий простір, у якому культура зможе існувати, залишаючись економічно неприбутковою, навіть за умов ринкової економіки. Відповідно до функціональної класифікації видатків до них належать витрати на утримання засобів масової інформації, у тому числі телебачення і радіомовлення, пресу, книговидання тощо, а також дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку.

Згідно з функціональною структурою видатків на культуру та мистецтво їх включено до розділу "Духовний та фізичний розвиток" (код 0800) та підрозділу "Культура та мистецтво" (код 0821). Ці видатки включають фінансування театрів; художніх колективів, концертних і циркових організацій; кінематографії; творчих спілок; бібліотек; музеїв та виставок; заповідників; клубних закладів; інших заходів і закладів у галузі культури та мистецтва.

При фінансуванні культури головними розпорядниками бюджетних коштів є Міністр культури України, міністри та керівники державних комітетів та відомств України, а також Автономної Республіки Крим, у підпорядкуванні яких перебувають підприємства, організації, заклади культури. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є керівники відповідних закладів, підприємств та організацій. Фінансування за Державним бюджетом України здійснюється Міністерством фінансів України шляхом надання головним розпорядникам бюджетних призначень у межах встановлених поточним актом про бюджет асигнувань. З бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, міських (крім міст районного підпорядкування) та районних бюджетів фінансування здійснюється відповідно Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевими фінансовими відділами шляхом перерахування коштів з рахунків відповідних бюджетів на реєстраційні рахунки головних розпорядників бюджетних коштів, що відкриті у відповідних територіальних органах Державного казначейства України. Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки головні розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на реєстраційні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів культури.

З бюджетів міст районного підпорядкування, сільських та селищних бюджетів фінансування здійснюється відповідними місцевими державними адміністраціями та виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування. Отже, у бюджетному фінансуванні витрат на культуру та мистецтво беруть участь усі ланки бюджетної системи України.

Кожне окреме підприємство, організація або заклад культури отримує асигнування лише з одного бюджету. Розподіл установ культури та мистецтва на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значимості та підпорядкування.

Так, за рахунок коштів державного бюджету фінансуються такі заклади та заходи:

а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи);

б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в) державна підтримка громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних;

г) державні програми розвитку кінематографії;

ґ) державна архівна справа.

За ознакою підпорядкування з державного бюджету фінансуються також усі підприємства, організації та заклади культури, що безпосередньо підпорядковані Міністерству культури та іншим міністерствам, державним комітетам та відомствам.

Інші бюджетні культурно-мистецькі заклади фінансуються головним чином із відповідних місцевих бюджетів. Зокрема, до видатків, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, належать державні культурно-освітні (бібліотеки, музеї та виставки) та театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи і ансамблі, театри, палаци і будинки культури республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, школи естетичного виховання дітей, інші заклади та заходи у галузі мистецтва).

За рахунок держави фінансуються державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств тощо. Відповідно до функціональної класифікації видатків до них відносять витрати на утримання засобів масової інформації, у тому числі телебачення і радіомовлення, пресу, книговидання тощо, а також на дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку.

Особливість фінансування витрат на пресу, телебачення та радіомовлення полягає в тому, що з переходом до ринкових відносин дедалі більша їх частина працює на змішаних джерелах фінансування, серед яких основним стає самоокупність та доходи від діяльності, основаної на приватній власності. Державні програми телебачення, Радіомовлення та преса, які одержують бюджетні асигнування, також фінансують значну частину своїх видатків за рахунок власних коштів, отриманих переважно від надання рекламних послуг. У свою чергу редакції газет та журналів, що належать органам місцевого самоврядування, частково фінансуються з місцевих бюджетів. Зокрема, право місцевих органів на заснування власних засобів масової інформації, призначення і звільнення їх керівників закріплено в ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

8. Планування та прогнозування діяльності державних і недержаних підприємств і закладів СКС

Кожне підприємство, незалежно від масштабів і виду діяльності, кожна підприємницька структура в умовах ринкового господарювання займається плануванням. Відсутність планів супроводжується помилковими маневрами, несвоєчасною зміною орієнтації, що призводить до втрати позицій на ринку, нестійкого фінансового стану, банкрутства підприємств.

Практика господарювання свідчить про те, що планування створює для суб'єктів господарювання важливі переваги:

Позитивні аспекти планування

— забезпечує підготовку до використання майбутніх сприятливих для підприємства умов;

— попереджує про можливі проблеми;

— стимулює управлінський персонал до реалізації своїх рішень в подальшій діяльності;

— поліпшує координацію дій управлінського персоналу підприємства;

— сприяє раціональному використанню ресурсів на підприємстві.

Вітчизняний і зарубіжний досвід господарювання свідчить про те, що планування в підприємництві здебільшого не забезпечує значного успіху, який проявляється в зростанні обсягів обороту, прибутку, економічного росту (цей взаємозв'язок спостерігається лише в 6 випадках із 100). Як правило, планування починають широко використовувати в той період розвитку, коли після бурхливого росту або періоду становлення виникають проблеми в зміцненні досягнутого успіху, забезпеченні стабільності. Результати спеціальних досліджень, проведених англійським спеціалістом з планування Р. Фінном, підтверджують викладену вище тезу і свідчать про те, що успіх досягається лише в результаті довготривалого досвіду планування діяльності підприємства (як правило, досвід, який перевищує 2 роки).

Для українських підприємницьких структур можна виокремити декілька сфер, де є відчутна потреба в застосуванні планування.

1. Новостворені підприємства. Активні процеси розвитку підприємництва призводять до створення нових організацій та підприємств, посилення конкуренції між ними, банкрутства і закриття багатьох з них. Діяльність новостворених підприємницьких структур неможлива без наукового обґрунтування плану дій, яким є бізнес-план. Він розробляється кожною підприємницькою структурою в період заснування. Цей документ дає чітку відповідь на велику кількість запитань і застерігає нових товаровиробників від можливих помилок і прорахунків. Для новостворених підприємницьких структур розробляється маркетинговий план, оцінюються реальні конкуренти, визначається стратегія розвитку. обґрунтовуються оптимальний обсяг виробництва, штати працівників, матеріальні ресурси, фінансові результати тощо.

Потреба орієнтації в поточній ринковій обстановці, у визначенні свого місця в конкурентному середовищі, прагнення передбачити майбутнє зумовлюють необхідність планування кожної підприємницької структури адекватного стану ринкового господарства. В бізнес-плануванні гнучко поєднуються виробничі і ринкові, фінансові і технічні, внутрішні та зовнішні аспекти діяльності підприємства.

2. Діючі підприємницькі структури, які здійснюють реструктуризацію та диверсифікацію виробництва. В умовах зростаючої конкуренції більшість підприємницьких структур вимушені постійно дбати про вдосконалення продукції, освоєння випуску новітніх конкурентоспроможних товарів і послуг, що призводить до значних структурних зрушень у виробництві. Істотні зміни в техніці, технології, організації виробництва, збуті продукції впливають на основні параметри діяльності підприємства. Необхідність їх визначення ще до початку проведення серйозних змін у виробництві викликає потребу планування діяльності підприємства відповідно до умов, що склалися, або можуть скластися в майбутньому. Отримані в процесі планування очікувані параметри діяльності служать основою при прийнятті відповідних управлінських рішень.

3.Державні, в тому числі казенні підприємства. Для цих підприємств функція планування є традиційною. Однак традиційний характер планування не передбачає власних цілей розвитку, аналізу і прогнозування стану економіки в залежності від змін у внутрішньому та зовнішньому середовищах. Тому в умовах ринку державним і казенним підприємствам необхідно наново виробляти досвід планування діяльності.

Сучасний ринок висуває особливі вимоги до підприємств. Складність і динамізм процесів, які відбуваються на ньому, створюють нові передумови для більш серйозного застосування планування діяльності підприємств. Крім того, масштаби і різноманітність напрямків діяльності підприємства вимагають особливої уваги до попереднього визначення:

— видів діяльності (виробнича, торгівельна, посередницька, комерційна, науково-дослідна тощо);

— видів продукції (послуг);

— джерел і обсягів фінансування;

— технологічних ресурсів (устаткування, матеріалів, енергії, палива, робочої сили);

— фінансових результатів від кожного виду діяльності.

Діяльність державних, казенних (особливо казенних) підприємств перебуває під постійним контролем і має підтримку галузевих міністерств та відомств, Кабінету Міністрів України. Тому планування їх діяльності є запорукою ефективності використання державного майна, отримання і розподілу прибутку, організації та оплати праці.

4. Підприємства з частиною іноземних інвестицій в статутному фонді. Іноземні партнери, вкладаючи певні кошти в підприємницьку діяльність, прагнуть мати гарантії їх повернення, відповідного доходу з врахуванням орієнтовного часу його отримання, забезпечення найменшого господарського ризику. Крім того, в залежності від частки майна в статутному фонді, вони можуть брати безпосередню участь в управлінні підприємством, прийнятті управлінських рішень. Більшість західних інвесторів мають значний досвід планування підприємницької діяльності. Вони неохоче сприймають інформацію без відповідних обґрунтувань і підрахунків. Тому плідна співпраця з ними вимагає такого планування діяльності, яке базується на принципах і методах, зрозумілих обом сторонам.

9. Економічна ефективність закладів культури, шоу-бізнесу

З метою державної підтримки закладів культури, що відіграють визначну роль у духовному житті людини, створення належних умов для їх дальшого розвитку та примноження культурної спадщини народу України Указом Президента України від 11 жовтня 1994р. «Про національні заклади культури» встановлено, що статус національних надається закладам культури, майно яких перебуває у загальнодержавній власності. Функції управління майном таких закладів культури здійснює Мінкультури України, яке затверджує положення про конкретний заклад культури, укладає і розриває контракти з керівниками цих закладів. Майно цих закладів не підлягає приватизації. Фінансування здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Контроль за рівнем культурної діяльності, здійснюваної національними закладами культури, використанням ними бюджетних коштів здійснюють наглядові ради при Мінкультури України, які утворюються ним за основними напрямками діяльності цих закладів.

Положення про національний заклад (установу) України затверджено Указом Президента України від 16 червня 1995 p. (зі змінами).

Особливе місце у сфері культури і мистецтва посідають об'єднання громадян. В Україні створені і діють творчі спілки письменників, композиторів, художників, театральних діячів, кінематографістів, фотохудожників, журналістів, архітекторів, майстрів народного мистецтва, дизайнерів та ін. Правові та організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтва визначені Законом України від 17 жовтня 1997 р. «Про професійних творчих працівників та творчі спілки».

Творча спілка створюється групою професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтв (всеукраїнська — у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) — не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації.

Основними завданнями Академії мистецтв України є: сприяння подальшому розвиткові художньої творчості в Україні, створенню і поширенню художніх цінностей; пошук ефективних шляхів відродження і збагачення української культури, розвиток національних мистецьких традицій, визначних художніх шкіл та осередків; проведення фундаментальних науково-теоретичних досліджень з проблем художньої творчості, історії та теорії українського мистецтва, художньої критики, мистецької освіти та естетичного виховання молоді;

вивчення та наукове узагальнення світових тенденцій і досягнень у розвитку мистецтва, створення умов для ефективного використання цих досягнень та ін.

Список використаної літератури

1. Балабанова Л. Управління персоналом: Навчальний посібник/ Людмила Балабанова, Олена Сардак,; Мін-во освіти і науки України, ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. — К.: Професіонал, 2006. — 511 с.
2. Буряк П. Маркетинг: Навчальний посібник/ Петро Буряк, Борис Карпінський, Яніна Карпова,; М-во освіти і науки України, Львівська держ. фінансова акад.. — К.: ВД "Професіонал, 2005. — 318 с.
3. Виноградський М. Організація праці менеджера: Навчальний посібник/ Микола Виноградський, Алла Ви-ноградська, Олена Шканова,; Київ. економ. ін-т менеджм.. — К.: Кондор, 2002. — 516 с.
4. Герчикова И. Менеджмент: Учебник : [Для экон. спец. вузов]/ Ирина Герчикова,. — 2-е изд., перераб. и доп.. — М.: Банки и биржи, 2002. — 478 с.
5. Гірченко Т. Маркетинг: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Тетяна Гірченко, Олена Дубовик,; Мін-во освіти і науки України, Національний банк України, Львівський банківський ін-т. — К.: ІНКОС: Центр навчальної літератури, 2007. — 254 с.
6. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. — К.: Національна академія управління, 2006. — 655 с.
7. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. — К.: Академвидав, 2003. — 414 с.
8. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. — К.: Каравела, 2005. — 494 с.
9. Мистецтво управління персоналом / Ред. Н. Черепухіна (гол.) та ін., Уклад.: Людмила Савицька, Віктор Тарнавський та ін., Пер. з рос.: Людмила Метелюк та ін.. — К.: Вид-во Олексія Капусти. – 2002 . Кн. 1: Таланти і лідери. — 2002. — 299 с.
10. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2002. — 687 с.
11. Мурашко М. Менеджмент персоналу: Навчально-практичний посібник/ Микола Мурашко,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 311 с.
12. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. — 3-е вид., перероб. и доп.. — К.: Кондор, 2006. — 661 с.
13. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003. — 411 с.
14. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.
15. Рудінська О. Менеджмент: Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. — 334 с.
16. Савченко В. Управління розвитком персоналу: Навчальний посібник/ Василь Савченко,; М-во освіти і науки України, Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2002. — 351 с.
17. Скібіцька Л. І. Менеджмент: Навчальний посібник для вищих навч. закладів/ Л. І. Скібіцька, О. М. Скібіцький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 415 с.
18. Стадник В. Менеджмент: Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. — К.: Академія, 2003. — 463 с.
19. Старостіна А. Маркетинг: Навчальний посібник/ Алла Старостіна, Дмитро Черваньов, Олександр Зозульов,. — К.: Знання-Прес, 2002. — 192 с.
20. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. — К.: Академвидав, 2003. — 607 с.
21. Шегда А. Менеджмент: Учебник/ Анатолий Шегда,. — 3-е изд., испр. и доп.. — К.: Знання , 2006. — 645 с.
22. Щербань В. Маркетинг: Навчальний посібник/ Володимир Щербань,; М-во освіти і науки України, Черкаська академія менеджменту. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 202 с.