Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поняття економічного порядку.

1.1. Поняття економічного порядку.

1.2. Методи регулювання економічних відносин.

Розділ 2. Конституційний економічний порядок: проблема систематизації нормативно-правового забезпечення.

2.1. Правове забезпечення гарантування економічного порядку.

2.2. Конституційно-правові норми аспектів змісту економічних відносин.

2.3. Досягнення зарубіжної конституційно-правової доктрини у сфері регулювання економічних відносин.

Розділ 3. Напрямки подальшого розвитку економічного порядку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Важливого значення при функціонуванні фінансового механізму набуває система фінансових норм і нормативів. Її розробка й використання пов’язані з низкою організаційних і методологічних труднощів, пов’язаних насамперед із тим, що фінансові норми є синтетичним показником, а значить на їхню абсолютну величину впливає безліч факторів, які треба врахувати. Необхідно також відпрацювати методи коригування норм залежно від зміни факторів у кожному певному періоді часу.

Наявні фінансові норми за методом їх формування можна розподілити на чотири групи. До першої належать норми, що централізовано затверджуються органами законодавчої і виконавчої влад – ставки заробітної плати, розмір стипендій, ставки податків, деякі види зборів і відрахувань.

До другої групи належать норми, що уповні ґрунтуються на матеріальних потребах. Це норми витрат на харчування в дошкільних та інших закладах освіти й охорони здоров’я, норми витрат на медикаменти, освітлення, опалення тощо.

Третю групу складають норми, що визначаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, з огляду на загальні методологічні принципи створення й використання фінансових ресурсів. Це зокрема, норми значної частини витрат бюджетних установ тощо.

Четверту групу складають фінансові нормативи, що використовуються на загальнодержавному рівні й характеризують пропорції економічного та соціального розвитку. На сьогодні ця група найменш досліджена й остаточно не сформована. З урахуванням вищесказаного, розробка сучасних фінансових норм які задовольнили б потреби ринкового господарства, потребує дослідження зв’язків, причин та умов, що впливають на їхню величину, а також оптимального вибору розрахункового показника й форми застосування його на практиці.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поняття економічного порядку

1.1. Поняття економічного порядку

Порядок — це обмеження, що коригують і ринковий механізм саморегулювання, і інші складові механізму. Так, угоди та дії, що стримують конкуренцію, наприклад, картелювання, дають змогу незалежним підприємствам опікуватися власними економічними інтересами на шкоду соціальним. Тому конкуренція потребує розробки порядку з метою створення норм з формування якості конкуренції, а також норм щодо захисту існування самої конкуренції.

Безпосередньою рушійною силою економічного розвитку є конкуренція між незалежними економічними суб’єктами. Проте економічний поступ тісно пов’язаний з поступом соціальним. Без такого взаємозв’язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток, але оцінити цей зв’язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного начал — характерна риса органічного системного розвитку, в якому економічна якість рівною мірою поєднується із соціальною якістю.

Необхідні нові підходи до визначення соціальної сфери та оцінки її ролі в суспільному розвитку. Вони мають відштовхуватися від того, що людина — центр формування економічних і соціальних взаємин, особистий добробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та, особливо, від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Одним з істотних завдань порядку у сфері праці й соціальних взаємин є недопущення того, аби людина як «засіб», фактор виробництва в економіці перетворювалася на інструмент. Це викликає необхідність нормування прав і обов’язків щодо забезпечення: 1) захисту і турботи про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості; 2) захисту від небезпечних умов праці (охорона праці); 3) робочим місцем і гарантіями щодо тривалості робочого часу. Крім того, порядок у сфері праці та соціальних взаємин містить нормування стосовно ціленастанов, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист і соціальна справедливість: забезпечення життєвого рівня і застрахованості від ризиків життя, медичного обслуговування та освіти; підтримка високого рівня зайнятості й удосконалення її структури[5, c. 62-64].

Соціальний та економічний порядок є тільки різними вимірниками й компонентами єдиного життєвого порядку, тому й мають відповідати один одному. Економічний порядок повинен бути адекватним економічному зростанню, у жодному разі не підриваючи економічних стимулів. Взаємозв’язок і взаємодоповнюваність економічного й соціального порядку випливає із взаємозв’язку і взаємодоповнюваності соціальної та економічної сфер.

Розвиток соціальної сфери — це необхідна умова проведення глибоких економічних реформ, що особливо актуально для нашої країни, але соціальна орієнтація економіки неможлива без виваженого розподілу створеного національного прибутку для забезпечення економічних інтересів усіх верств населення.

Досвід розвинутих країн важливо врахувати й Україні. Посилення соціальної орієнтації економіки має стати важливою характеристикою майбутньої стратегії соціально-економічного розвитку. Про необхідність посилення людського виміру вітчизняного народного господарства свідчить наявна структурна криза, що постала внаслідок тривалого ігнорування соціальної сфери й недостатнього впливу споживчого сектору економіки.

Господарський порядок включає всі правила, норми та інституціональні форми, які обслуговують господарську діяльність. Критеріями класифіка-ції різних типів господарського порядку є форми планування й управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів. Кожна з цих організаційних форм, що у сукупності складають господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, а ресурси — перебувати в будь-якій формі власності; обмін товарами може здійснюватись на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому тощо. Конкретизована в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в юридичних законах і державних нормативних актах. Сюди ж входять норми, які регулюють підприємницьку діяльність. В цілому все згадане у західній літературі дістало назву господарської конституції[7, c. 52-54].

1.2. Методи регулювання економічних відносин

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектору економіки та ін.

Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, макроекономічні плани та цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.

Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку. Опосередковане регулювання — це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті мотивація — це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів.

До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконування.

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і придатними для практичної реалізації.

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов'язане з юридичним визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної влади. Предметом правового регулювання економіки є:

• відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності;

• відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу;

• відносини між суб'єктами господарської діяльності (виробник — посередник, замовник — підрядчик, боржник — кредитор, власник — орендар і т. ін.);

• економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси як з приводу професійного виконання обов'язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем[9, c. 71-72].

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб'єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза — це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або обов'язки учасників відносин. Санкція — це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов'язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами, до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються:

• права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

• засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

• основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

• правовий режим власності;

• правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

• засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

• засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

• організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики і т. д.

Виключно законами України визначаються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;

статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального[11, c. 71-72].

Розділ 2. Конституційний економічний порядок: проблема систематизації нормативно-правового забезпечення

2.1. Правове забезпечення гарантування економічного порядку

Не потребує доказів факт бурхливого розвитку господарського законодавства, кодифікація якого є логічним кроком законодавця на шляху утримання його подальшої центробіжної спеціалізації у вигляді нових і нових підсистемних блоків в єдиному концептуальному і режимно-якісному стані, що має визначатися як правовий господарський порядок. Слід зазначити, що Господарський кодекс України утворює собою вищу ієрархічну ланку в системі господарського законодавства, але тією чи іншою мірою свою кодифікацію одержало законодавство про окремі види господарської діяльності на визначених ринках товарів і послуг, утворюючи умовно другу або третю ланку цього господарського законодавства як такого. Прикладом може слугувати ринок фінансових послуг, законодавче регулювання якого з урахуванням законодавства про ринок цінних паперів, банківську та страхову діяльність, діяльність інвестиційних посередників можна вважати за кількарівневу кодифікацію, що є продуктом еволюційного розвитку господарського законодавства останніх 10-15 років. Безперечним є визнання кодифікації законодавства однією з найефективніших форм його розвитку та вдосконалення. Недивними в цьому контексті є пропозиції щодо розроблення та прийняття Інвестиційного, Інноваційного кодексів України, кодифікації законодавства про торговельну діяльність, про систему державного регулювання економічних відносин, про державну економічну політику та програми економічного розвитку тощо.

В умовах такої активної динаміки законодавства об'єктивно зростає суспільно-політична ціна функціонування конституційно-правових механізмів забезпечення відповідності змісту, зокрема, актів господарського законодавства основним принциповим положенням національної правової політики, що закріплені в Конституції України. Говорячи про конституційно-правові норми, що призначені регулювати економічні відносини, слід погодитись із Г. Гаджієвим у тому, що ними встановлюється певний конституційний економічний публічний порядок. Тому механізм забезпечення такої відповідності, в тому числі і через діяльність Конституційного Суду України, вимагає у першу чергу встановлення основних змістовних рис такого конституційного економічного порядку, аби на його основі визначитись із оцінкою правового господарського порядку в контексті його відповідності і власне конституційності.

Правовою особливістю конституційного економічного порядку є те, що відповідні конституційно-правові норми не тільки визначають зміст поточного господарського законодавства, а таким чином і зміст правового господарського порядку, а й на підставі ст. 8 Конституції є нормами прямої дії, що має підвищувати значення конституційно-правових засад для ефективного розвитку економічних відносин. Положення про пряму дію конституційно-правових норм робить категорію конституційно-економічного порядку не тільки доктринальною, концептуальною категорією, а й безпосередньо самостійним регулятивним правовим феноменом[1, c. 39-40].

Власне, економічні відносини можна визначити як суспільні відносини, пов'язані з виробництвом, розподілом, обміном та споживанням, в основі яких лежить реалізація економічної влади на засоби і чинники виробництва. Реалізація такої влади в умовах правового господарського порядку вимагає її відповідності тому чи іншому правовому титулу. Саме тому закріплення форм власності стало головним об'єктом конституційно-правового регулювання в конституціях так званого першого етапу (до Першої світової війни). В той же час конституції держав, що приймались останнім часом, не обмежуються лише закріпленням форм власності, а йдуть значно далі, закріплюючи принципи економічної діяльності держав, її спрямованість, а також основні засоби регулювання цих відносин2. Власне, таке становище відповідає змісту трансформації доктринальних уявлень про роль держави в економічних процесах, життєву необхідність стабілізуючого й стимулюючого державного регулювання економічних ринкових відносин.

Регулююча функція держави в економічній сфері одержала достатньо широке конституційне закріплення, головним чином після Другої світової війни. Високорозвинуті держави одразу після війни почали активно втручатися в економічні процеси, здійснюючи їх прогнозування та планування на індикативній основі, регулюючи їх за рахунок податкових та інших засобів. Так, зокрема, велика частка державної власності в інфраструктурних сферах економіки (енергетика, транспорт, видобуток, корисних копалин тощо) дозволяє державі за допомогою тарифної політики впливати на інші сфери економіки[4, c. 59-60].

Дійсно, не дивлячись на тенденцію до ослаблення державної інтервенції в економіку, що позначилася наприкінці минулого століття, під гаслами реанімації теорій вільного ринкового господарства, розширення сфери конкуренції, вільного підприємництва держава тримає сьогодні міцні позиції як регулятор найбільш важливих параметрів суспільного відтворення в короткострокових періодах і довгостроковій перспективі2. Взагалі, говорячи про функції держави, зокрема про її економічні функції, слід ураховувати дві ключові обставини. По-перше, це об'єктивний процес еволюції функцій держави, адже вони залежать не тільки від впливу власне структурних змін у системі державної влади, державного апарату, а й головним чином від змін зовнішніх умов існування самої держави. Так, на думку А. Венгерова, XXI ст. характеризуватиметься соціальними конфліктами у сфері речової й інтелектуальної власності, а не тільки у сфері приватної та державної, як це було раніше. Відповідно на функції держави визначальний вплив справлятиме науково-технічний інтелектуальний розвиток усієї цивілізації. По-друге, це реальна можливість для людства опинитися у кризовому стані під впливом екологічного, демографічного, сировинного чинників, що можуть набути загрожуючих усьому людству масштабів. Тому неважко передбачити, що тільки новий розвиток держави, виникнення нових загальносоціальних функцій можуть стати запорукою необхідного порядку, координації, що забезпечить існування та відтворення цивілізації4. Саме тому на часі не спроби приниження ролі та функцій держави щодо економічної складової суспільного життя, а зосередження уваги на подоланні бюрократизації, корупції та обслуговуванні інтересів окремих економічних угруповань. З'ясування реальних обсягів фактичного розкрадання державного та комунального майна, його подальша «постприватизаційна» доля, що здійснювалося під гаслами «держава — найгірший власник», мало б шокуючий для суспільства характер. Саме тому в першу чергу конституційна доктрина, а відтак, і конституційно-правове регулювання повинні бути відкритою системою, в яку на підставі еволюційної перспективи має бути закладено прогноз можливих у майбутньому функціональних трансформацій, вектор яких — посилення ролі і значення держави в суспільному розвитку. Однак, актуалізуючи питання здійснення конституційної юрисдикції Конституційним Судом України і, головне, забезпечення відповідності правового господарського порядку конституційному економічному порядку, слід з'ясувати як його змістовні аспекти, так і особливості законодавчої техніки викладення відповідних конституційно-правових норм.

Ураховуючи те, що в чинній Конституції не знайшлося місця для об'єднання норм, які визначають конституційний економічний порядок в одному або декількох окремо виділених структурних підрозділах, систематизація таких норм становить певні труднощі. Тим більше складність являє собою і класифікація названих норм, а саме — поділ їх на окремі групи за певними типологічними ознаками з метою встановлення місця кожної з них у системі галузі права. В. Основін виділяє низку критеріїв для класифікації конституційно-правових норм: за змістом; за об'єктом правового регулювання; за ступенем визначеності припису; за сферою використання правової норми; за характером обов'язковості припису; за формою викладання; за юридичною силою; за часом вступу в дію; за дією у просторі. Не викликає сумнівів доцільність здійснення класифікації конституційно-правових норм, що визначають конституційний економічний порядок за усіма названими критеріями, але це тема окремого дослідження. Слід погодитися з В. Лучіним у тому, що основою класифікації виступають не будь-які ознаки (хоча формально і такі, що відображають специфіку класу, виду), а лише ті з них, які відображають внутрішні закономірності, суттєве загальне. В цьому сенсі, як видається, спроба обмежитися поділом цих норм за критерієм місця відповідних економічних відносин у системі функціонування ринкової економіки заслуговує на увагу. Стало аксіоматичним при визначенні сутності ринкової економіки виділяти чотири принципових її чинники: економічну багатоманітність, включаючи приватну власність на засоби виробництва; свободу підприємництва; вільну конкуренцію та вільне ціноутворення; роль державного регулювання ринкової економіки[6, c. 89-90].

2.2. Конституційно-правові норми аспектів змісту економічних відносин

Пропонуємо виділити чотири групи конституційно-правових норм, що, власне, і визначають принципові аспекти змісту економічних відносин, а відтак, і принципові аспекти змісту конституційного економічного порядку: суб'єкти й об'єкти економічних відносин; свобода економічної діяльності; умови її здійснення; роль держави в функціонуванні ринкового механізму. Для визначення існуючого становища слід провести певну «інвентаризацію» нормативного конституційно-правового матеріалу.

Так, до групи суб'єкти й об'єкти економічних відносин слід віднести в першу чергу фіксацію загальних правових категорій «суб'єкти права власності» та «суб'єкти господарювання», що здійснена законодавцем у контексті закріплення обов'язку держави забезпечити цим суб'єктам захист у ч. 4 ст. 13 Конституції.

Відповідно до ст.ст. 142 та 143 Конституції обсяг повноважень територіальних громад і згадка про комунальні підприємства дозволяють кваліфікувати їх як учасників економічних відносин.

З огляду на повноваження Кабінету Міністрів України, викладені у ст. 116 Конституції, можна стверджувати, що держава в його особі є учасником економічних відносин, зокрема відповідно до ч. п. 5 ст. 116 щодо здійснення управління об'єктами державної власності та п. З цієї ж статті щодо забезпечення проведення цінової, інвестиційної політики тощо.

З відносно більшою послідовністю Конституція фіксує базові для ринкової економічної системи види форм власності. Так, у ст. 13 через пряме диспозитивне викладення переліку об'єктів зафіксоване право власності українського народу. В той же час ст. 41 Конституції прямо фіксує право приватної власності, а право державної та комунальної власності в цій статті зафіксоване не прямо, а в контексті права користування громадянами об'єктами зазначених форм власності.

Право державної власності згадується в Конституції також у п. 36 ст. 85 щодо повноважень Верховної Ради України затверджувати перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, а також у п. 5 ст. 116 щодо повноважень Кабінету Міністрів України з управління об'єктами державної власності. Виникає питання: чому український законодавець не скористався російським досвідом прямого викладення у ст. 8 Конституції РФ переліку форм власності, зокрема приватної, державної, муніципальної та що визнаються та захищаються в країні на засадах рівності?

Вельми цікаво, що в ст. 14 Конституції України серед об'єктів конституційно-правового регулювання названо категорію «національне багатство», що потребує особливої охорони з боку держави. На жаль, ця категорія не одержала подальшого конституційного розвитку[8, c. 109-110].

Що стосується фіксації на конституційно-правовому рівні питань права власності доцільно звернути увагу на те, що Конституція РФ у ст. 35 закріплює право спільної власності через встановлення права кожного мати майно у власності, володіти, користуватися та розпоряджатися ним як одноособово, так і спільно з іншими особами.

Щодо закріплення принципів свободи економічної діяльності слід зазначити, що фактично конституційно-правове регулювання цієї групи представлено нормами ст.ст. 41 та 42 Конституції України, які фіксують право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності та право на підприємницьку діяльність. Таким чином, Конституція надає правову базу для головної рушійної сили ринкової економіки — підприємництва, а також забезпечує правові можливості використання в процесі підприємницької діяльності власних майна, майнових прав і прав на об'єкти інтелектуальної власності або залучення останніх в інших осіб.

З певними застереженнями до цієї групи конституційно-правового регулювання можна віднести також положення ст. 13, а саме — про право громадян користуватися природними об'єктами права власності народу, хоча гадаємо, що законодавець має на увазі в першу чергу загальне природокористування, а не спеціальне, а в такому разі для функціонування економічних ринкових відносин ця норма має дуже опосередковане значення.

До певної міри аналогічно можна враховувати і положення ст. 41, згідно з яким громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності, в усякому разі орендні та концесійні відносини за участю приватних підприємців, можна віднести до сфери дії цієї конституційно-правової норми.

Важко обминути і питання законодавчої техніки викладення названих норм, зокрема ч. 1 ст. 42 Конституції, згідно з якою кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Таким чином, ця норма відсилає до поточного законодавства, яке, встановлюючи сфери державної монополії на ті чи інші види господарської діяльності, фактично визначає обсяг і межі дії конституційно-правової норми[3, c. 124-125].

В той же час ч. 3 ст. 22 Конституції передбачає, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Але дія цієї норми компенсується нормою, викладеною в ст. 64 Конституції: «Конституційні права і свободи людини і громадянина на можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України». Власне ч. 2 ст. 64 вказує на такі випадки — введення воєнного або надзвичайного стану, але якщо розширено тлумачити «випадки» і вважати такими загальні відсилання до поточного законодавства, то ми знову повертаємося до ст. 42, обсяг права на підприємницьку діяльність в якій буквально залежить від змісту поточного законодавства. Держава в такому разі обмежена лише загальними посиланнями на конституційні принципи економічної багатоманітності та рівності усіх суб'єктів права власності.

Проблема змістовної ієрархії між конституційно-правовими нормами та нормами поточного законодавства, що утворюють механізм реалізації перших, досить слушно розв'язана у п. 3 ст. 55 Конституції РФ. Так, у цій нормі сформульовано алгоритм, згідно з яким права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені федеральним законом тільки в тій частині, в якій це необхідно для захисту конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни та безпеки держави[13, c. 68-69].

2.3. Досягнення зарубіжної конституційно-правової доктрини у сфері регулювання економічних відносин

Звертаючись до іноземного досвіду формування конституційного економічного порядку, слід звернути увагу на ст. 34 Конституції Іспанії, яка фіксує право громадян на створення підприємств. Адже, закріплюючи в Конституції України лише право на підприємницьку діяльність, ми фактично ігноруємо масовий випадок участі громадян в економічній діяльності, економічних відносинах, що відбуваються через набуття корпоративних прав, через участь у господарських товариствах або через заснування приватних підприємств тощо. В цьому сенсі більш універсальним є зміст ст. 34 Конституції РФ, згідно з якою кожен має право на вільне використання своїх здібностей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності.

Що стосується застережень, вказівок на чинники, які визначаються достатніми підставами для внесення в законодавство обмежень відносно свободи економічної діяльності, то доцільно посилатися на досвід італійської законотворчості, згідно з якою в ст. 41 Конституції Італії зафіксовано, що приватна господарська ініціатива не може розвиватися всупереч суспільному благу або завдаючи шкоди безпеці та людській Єдності. Закон визначає програми таких заходів, у тому числі й контролю, зазначається у нормі названої статті, за допомогою яких публічна й приватна економічна діяльність може бути спрямована та координована для суспільного блага. Аналогічною за змістом і призначенням, але більш лаконічною, є норма ст. 38 Конституції Іспанії, відповідно до якої визнається свобода приватнопідприємницької діяльності в умовах ринкового господарства. Але держава гарантує і захищає це право згідно із вимогами національної економіки і планування.

Переходячи до групи відносин щодо умов здійснення економічної (господарської) діяльності, слід зазначити, що фактично відповідно до Конституції України вони визначені через два застереження:

— власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ст. 13 Конституції). Це застереження продубльоване положення ст. 41 Конституції, де зафіксовано, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі;

— не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція (ст. 42 Конституції)[10, c. 134-135].

Слід зазначити, що Конституція РФ у ст. 8 містить спробу визначити перелік ключових умов функціонування ринкового механізму, а саме — через гарантування єдності економічного простору, вільного руху товарів, послуг та фінансових інструментів, підтримки конкуренції, свободи економічної діяльності. Надзвичайно важливим серед умов здійснення економічної діяльності є конституційно-правове застереження, що міститься у ст. 31 Конституції Іспанії, відносно обов'язків громадян щодо оподаткування. В цій нормі зафіксовано, що податки в жодному разі не повинні мати характер конфіскації. Це положення особливо контрастує з імперативним і беззастережним викладенням обов'язку сплачувати податки і збори відповідно до ст. 67 Конституції України.

Говорячи про роль держави в стабільному функціонуванні економічних відносин, треба зазначити, що цьому блоку суспільних відносин законодавець приділив кількісно найбільшу увагу. До нього слід віднести:

— забезпечення економічної самостійності України як повноваження та завдання Кабінету Міністрів України (п. 1 ст. 116 Конституції);

— забезпечення економічної та інформаційної безпеки, що визнано згідно із ст. 17 Конституції, найважливішою функцією держави;

— забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності, що покладено на Кабінет Міністрів України відповідно до п. 5 ст. 116 Конституції;

— забезпечення захисту конкуренції у підприємницькій діяльності (ст. 42 Конституції);

— захист прав споживачів, контроль за якістю і безпечністю продукції усіх видів послуг і робіт (ст. 42 Конституції);

— забезпечення соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції);

— забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики (п. З ст. 116 Конституції);

— розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного та науково-технічного розвитку України (п. 4 ст. 116 Конституції);

— здійснення управління об'єктами державної власності (п. 5 ст. 116 Конституції);

— здійснення прав власника від імені Українського народу (ст. 13 Конституції).

Конституція Іспанії містить низку надзвичайно важливих з точки зору з'ясування кола функціональних завдань держави у сфері економіки правових положень. Зокрема, слід виділити право державної ініціативи в економічній діяльності, зафіксоване у ст. 128. Це право підкріплене можливістю для держави зберігати за державним сектором необхідні ресурси і служби, що мають важливий характер для суспільних інтересів. Наступне положення Конституції Іспанії полягає в тому, що держава згідно із ст. 129 надає можливості для спрощення доступу працівників до власності на засоби виробництва. Фактично йдеться про поділ економічної влади, обов'язок держави контролювати в цьому аспекті розвиток економічних процесів, забезпечувати ту соціальну спрямованість економіки, яку український законодавець закріпив у ст. 13 Конституції України. Логічним у цьому контексті є положення ст. 131 Конституції Іспанії щодо повноважень держави планувати економічну діяльність з метою задоволення публічних інтересів, вирівнювання регіонального і секторального розвитку, стимулювання зростання доходів та їх справедливого розподілу. Таким чином, іспанський законодавець прямо ставить перед державою завдання за рахунок регулювання економічних процесів впливати на небезпечні соціальні диспропорції, що виникають. В ст. 132 Конституції Іспанії регулюються питання закріплення правового режиму державного майна і наводиться перелік основних об'єктів права власності держави[14, c. 114-115].

Підбиваючи підсумки фрагментарної демонстрації окремих досягнень зарубіжної конституційно-правової доктрини у сфері регулювання економічних відносин, досвід яких не використано при підготовці проекту Конституції України, хотілося б послатися на ст. 170 Конституції Бразилії 1988 р. Згідно з її нормами, економічний порядок базується на цінностях людської праці та вільного підприємництва і має своїм завданням забезпечити усім гідне і сумісне з соціальною справедливістю існування, що передбачає реалізацію таких принципів: національний суверенітет, приватна власність, соціальна функція власності, свобода конкуренції, захист споживачів, захист довкілля, скорочення соціальної та регіональної нерівності, спрямованість до повної зайнятості, преференційний режим для дрібного національного підприємництва. Викладене дозволяє зробити такі висновки.

1. Конституція України не містить систематизації норм, що визначали б конституційний економічний порядок як системне явище і були б достатньою конституційно-правовою основою для формування господарського законодавства — господарського правового порядку.

2. Відсутність такої систематизації конституційно-правових норм у сфері регулювання економічних відносин є наслідком несформованої сучасної конституційної доктрини конституційного економічного порядку.

3. Відсутність цієї доктрини та практичної систематизації відповідних конституційно-правових норм викликає здивування, адже зарубіжний досвід конституційної законотворчості знає більш-менш вдалі випадки такої систематизації. Так, Конституція Італії 1947 р. містить окремий розділ «Економічні відносини», а Конституція Іспанії 1978 р. — розділи «Про основні принципи соціальної та економічної політики» та «Про економіку та господарювання», які до певної міри могли б бути прикладами систематизації конституційно-правового регулювання економічних відносин.

4. Пропонуючи інкорпорацію в Конституцію України окремого розділу «Економічна система», слід ураховувати необхідність диференціації предмета регулювання на чотири системоутворюючі елементи, що, втім, мають і власну структурну будову: форми власності та суб'єкти господарювання; свобода економічної діяльності; умови здійснення економічної діяльності (господарювання); роль держави у функціонуванні ринкового економічного механізму.

5. При формуванні нового розділу Конституції України особливої уваги потребує законодавча техніка його формування, адже викладення існуючих в Конституції норм, що регулюють економічні відносини, має численні дефекти.

6. При формуванні розділу Конституції України «Економічна система» має бути використаний сучасний досвід зарубіжної конституційної законотворчості, навіть і у тих випадках, коли регулювання економічних відносин не є структурованим в окремі підрозділи відповідних конституцій.

7. Конституційний Суд України фактично обмежений у своїх можливостях впливати на зміст правового господарського порядку через оцінку конституційності актів господарського законодавства, і цей факт додатково актуалізує необхідність систематизації конституційно-правових норм у сфері регулювання економічних відносин у вигляді окремого розділу Конституції України[11, c. 141-142].

Розділ 3. Напрямки подальшого розвитку економічного порядку

Провідною ланкою формування майбутньої моделі економіки України є активна та цілеспрямована структурна політика. При визначенні її основних напрямів не можливо абстрагуватись від тієї спадщини, що залишилась нам від колишнього Радянського Союзу. Так, глибокі диспропорції народногосподарської структури, які склалися в СРСР протягом тривалого періоду показали свій руйнівний для економіки характер уже з самого початку переходу до ринкових відносин в усіх країнах СНД. Зокрема розпад на початку 90-х рр. споживчого ринку та астрономічне зростання цін в Україні на товари широкого вжитку в умовах лібералізації ціноутворення в основному зумовлені недостатнім розвитком другого підрозділу суспільного виробництва, а концентрація масового безробіття (значною мірою прихованого) в окремих регіонах — їх відносно низьким рівнем економічної динаміки та вузькою спеціалізацією.

Все це, як і багато інших глибинних дестабілізуючих економіку факторів, значною мірою зумовлено було тим, що концепція економічного розвитку СРСР передбачала:

— максимальну інтеграцію економіки кожної союзної республіки в загальносоюзний народногосподарський комплекс та постійне збільшення її вкладу в розвиток останнього. Так, загально відомо, що, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу. Образно кажучи, наша економіка була своєрідним «цехом» в єдиному союзному народногосподарському комплексі;

— випереджаюче нарощування потужностей підприємств групи «А» та військово-промислового комплексу;

— повне залучення всіх природних ресурсів до виробництва, що призвело, зокрема в Україні, до значного вичерпання запасів нафти, газу, деревини тощо;

— «централізовано-донорський» характер розподілу між республіками, економічними регіонами та галузями матеріально-технічних, трудових і фінансових ресурсів.

Базуючись на такій концепції розвитку продуктивних сил, народне господарство України після проголошення незалежності залишилося розбалансованим. Усі його галузі й структуроутворюючі елементи (технічний, інвестиційний та ін.) були не узгоджені між собою.

Зрозуміло, що і в перспективі, в міру зміцнення координуючих функцій ринкових механізмів, існуючі нині диспропорції галузевої структури, територіального розміщення продуктивних сил автоматично не самоліквідовуються. Деякий час їх руйнівний характер може навіть посилюватися, що ми й мали практично всі 90-ті роки. Ця тенденція, про що свідчать і народногосподарські реалії, спричиняється такими факторами:

— існуючою нині крайньою нерівномірністю технологічних рівнів виробництва, причому найбільш відсталими у цьому відношенні є галузі другого підрозділу, тобто виробництва предметів споживання;

— недостатньою готовністю української економіки до відкритості, що вимагає від кожного окремого підприємства повніше враховувати тенденції світового господарства як щодо рівня цін, так і щодо структури витрат;

— рестриктивною (від лат. restrictio — обмеження) кредитно-грошовою і конфіскаційною податковою політикою, на яку ми приречені у зв’язку з важким фінансовим становищем країни[16, c. 85-87].

Ці фактори вже поставили більшість наших підприємств у становище неконкурентоспроможних. Особливо це зачіпає технологічно слаборозвинуті галузі, економічно стагнуючі регіони країни. Така ситуація має місце не лише в країнах СНД. Вона спостерігається (з різною глибиною прояву) в Угорщині, Польщі, східній частині Німеччини та інших країнах з перехідною економікою.

Міжнародний досвід свідчить, що навіть у країнах з розвитою ринковою економікою усунення таких глибоких диспропорцій в структурі народного господарства не відбувається автоматично під дією ринкових механізмів, а вимагає коригуючого втручання держави. Зокрема, після Другої світової війни в країнах Західної Європи таке втручання сформувалось до кінця 60-х років у специфічний напрям державного регулювання — структурну політику. Серед найістотніших її ознак можна назвати довгостроковий характер, а також спрямованість на досягнення якісних перетворень економіки в галузевому розрізі та в територіальному розміщенні продуктивних сил.

Стосовно структурної політики нашої держави правомірно виділити такі її пріоритети.

Перше. Використання усіх наявних інструментів державного підприємництва для ліквідації існуючих диспропорцій народного господарства (розриву в розвитку І і ІІ підрозділів, промисловості та сільського господарства), налагодження належної виробничої й соціальної інфраструктури, ліквідація наслідків екологічних катастроф.

Друге. Інтенсивна підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку галузей і виробництв з метою зміни міжнародної спеціалізації народного господарства. Здійснення державою комплексу заходів щодо створення прозорих конкурентних взаємовідносин між учасниками ринку, підтримки виробників високоякісної продукції, стимулювання виробничої кооперації та інших зрушень інституціонального плану.

Третє. Пом’якшення впливу на сектори економіки, де створення ринкових відносин відбувається більш-менш динамічно (торгівля, сфера послуг, а в перспективі — виробництво й переробка сільськогосподарської сировини). Тут, як показує міжнародний досвід, достатньо створення загальних сприятливих умов для прискореного зростання шляхом податкових пільг й уникнення селективної підтримки окремих видів виробництв.

Четверте. Незважаючи на відсутність достовірних даних, які б підтверджували ефективність надання субсидій окремим регіонам, уникнути їх в недалекій перспективі ми не зможемо, хоч в країнах з розвинутою ринковою економікою субсидії мають в основному соціальне навантаження.

Зрозуміло, що використання субсидій як інструменту структурної політики поставлять перед нашим суспільством питання про пошук шляхів підвищення їх ефективності. Процес структурного зламу економіки України під дією ринкових сил, що народжуються, загострює соціальні проблеми (особливо тоді, коли він некерований). А це означає, що структурна перебудова з самого початку має підпорядковуватися підвищенню якості життя людей. Це — її головна мета.

Орієнтована на прискорення структурних перетворень, соціальна політика не може обмежуватись підтримкою «периферійних» прошарків суспільства. У її основі повинна лежати глобальна мета — формування працівника нового типу, здатного знаходити своє місце в житті. Це потребує створення сучасної системи освіти, виховання, професійної підготовки і перепідготовки кадрів, охорони здоров’я людей тощо.

Як у цих, так і в інших напрямах в Україні за останнє десятиліття конструктивних зрушень ще не зроблено. А тому, згідно авторської концепції, держава має стати справжнім рушієм усього трансформаційного процесу, на основі посилення її створювально-регулюючої ролі, що обґрунтував ще в середині 90-х рр. академік НАН України І. І. Лукінов. Це необхідно тому, що за сучасних умов в Україні акцент на ринковий механізм і «свідомість» господарюючих суб’єктів, при відсутності дієвої конкуренції та ефемерності державного регулювання, не дає змоги належним чином вирішувати проблеми структурного характеру[15, c. 58-60].

Тому важливо серйозно переосмислити рівень і тенденції структурних зрушень в економіці через призму конструктивності структурної політики в Україні.

Висновки

Фінансовий механізм є одним з найважливіших аспектів економічної діяльності держави. Ця діяльність виявляється у розробці і застосуванні законодавчо закріплених в державі форм і методів створення й використання фінансових ресурсів для забезпечення економічного розвитку та соціальних проблем громадян. Отже, фінансовий механізм регулювання ринкових відносин спричинені необхідністю держави здійснювати розподіл та перерозподіл національного доходу.

На практиці фінансова діяльність держави уявляє собою процес збирання,розподілу (перерозподілу) та використання коштів, що забезпечують виконання державою функцій. Нею займаються уповноважені державні органи, що здійснюють пряме планове збирання і розподіл коштів.

Всі фінансові ресурси в державі поділяються на централізовані та децентралізовані фонди грошових коштів. Централізовані фонди надходять у розпорядження держави як суб’єкта влади, тоді як децентралізовані утворюються в усіх галузях народного господарства.

В кожній країні держава використовує певний господарський механізм для впливу на процес відтворення. Склад і структура господарського механізму визначається рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями розвитку суспільства. Одним із елементів господарського механізму є фінансовий механізм.

Досвід розвитку економіки в умовах ринку в багатьох зарубіжних країнах підтверджує, що стабільність економічного зростання й підвищення суспільного добробуту потребують постійного вдосконалення фінансового механізму в кожній із його складових. Економічною наукою завжди здійснювався пошук найефективніших норм і методів удосконалення фінансового механізму, і в більшості наукових джерел він одержав назву системи макроекономічного регулювання.

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.

3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.

4. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб.. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. — 6-те вид., доп. і пе-рероб.. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.

7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2001. – 343 с.

8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 6-те вид., стереотип.. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.

9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.

10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.

11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.

12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

13. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.

14. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.

15. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.

16. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2005. — 323 с.