Завдання 1. Структурні зміни в промисловості, пов’язані з науково-технічними відкриттями (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

Завдання 2.

Завдання 3

Завдання 4. Розвиток кооперативного руху в Україні та його теоретичні основи (у ХІХ – на початку ХХ ст.)

Завдання 1. Структурні зміни в промисловості, пов’язані з науково-технічними відкриттями (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

На рубежі XIX—XX ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, заснованого на вільній конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на багатьох формах монополії або олігополії.

Зміни у виробничих відносинах, що привели до цього переходу, були викликані бурхливим розвитком науки і техніки. В історію період кінця XIX — початку XX ст. увійшов як час другої технологічної революції (перша — промисловий переворот), яка тривала до Першої світової війни (1914—1918).

У цей період кардинально змінились основи наукового мислення, переживало розквіт природознавство, ішов процес формування єдиної системи наук. Тісний взаємозв'язок науки з технікою зумовив поступове перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства.

На рубежі XX ст. виникали великі наукові інститути, лабораторії, створені на потужній технічній базі. Появилась окрема ланка — науково-дослідницька діяльність, завданням якої стало доведення теоретичних рішень до технічного втілення, у тому числі дослідницько-конструкторські розробки, виробничі, технологічні та інші дослідження. Цей процес революційних перетворень у галузі науки згодом охопив техніку й технологію, що сприяло незвично високим темпам зростання обсягу світового промислового виробництва (сумарна виплавка сталі з 1870 по 1900 р. зросла в 20 разів).

Електрика й електротехніка. Важливе значення мали зміни в енергетичній базі виробництва і транспорту: парову енергію було замінено електричною, почалась електрифікація, склалася технологія отримання, передачі й приймання електроенергії. У 1867 р. німецький винахідник В. Сіменс сконструював електромагнітний генератор із самозбудником, який давав змогу за допомогою обертання провідника в магнітному полі отримувати і виробляти електричний струм. У 70-х роках було винайдено динамо-машину, її можна було використовувати не тільки як генератор електроенергії, а і як двигун, що перетворює електричну енергію на механічну. Через десять років у США Т. Едісон винайшов перший сучасний генератор (1883). У 1891 р. він створив трансформатор, а це розв'язало проблему передачі електроенергії на значну відстань. Промислові підприємства перестали бути прив'язаними до енергетичної бази. Виробництво електроенергії організували на особливих підприємствах — електростанціях.

Впровадження у виробництво електродвигунів сприяло збільшенню швидкості верстатів, підвищенню продуктивності праці та створювало передумови автоматизації виробництва. У 1884 р. англійський інженер Ч. Парсонсон винайшов багатоступеневу парову турбіну, а внаслідок її поєднання в єдиний агрегат із динамо-машиною було створено турбогенератор. У 1896 р. на Ніагарській гідроелектростанції встановили винайдену перед тим гідравлічну турбіну. Виникли нові галузі промисловості — електрохімія, електрометалургія, електричний транспорт. Появились двигуни внутрішнього згорання, які працювали на енергії, яку отримували при згоранні парів бензину (Н. Отто) і нафти (Р. Дізель). У 1885 р. було побудовано перший автомобіль (Г. Даймлер, К. Бенц). Двигун внутрішнього згорання став широко застосовуватися в усіх галузях промисловості й транспорту, прискоривши механізацію сільського господарства. У 1906 р. в США з такими двигунами почали випускати трактори. Застосування їх в окремих господарствах американських фермерів розпочалось у 1907 р., масове ж виробництво освоїли лише в роки Першої світової війни.

Однією з провідних галузей стала електротехніка. Російський вчений О. Лодигін винайшов лампу розжарювання з вугільним стержнем у скляній колбі (1873), а Г. Яблочков — електродугову лампу (1875), що сприяло поширенню електричного освітлення. Його почали застосовувати на великих підприємствах, у великих містах. Згодом конструкцію ламп розжарювання винахідники багатьох країн удосконалили. Так, О. Лодигін розробив лампу з металевою ниткою, в тому числі з вольфрамовою. Електричне освітлення поступово почало витісняти газове.

Наприкінці XIX ст. набула широкого розвитку така галузь електротехніки, як техніка засобів зв'язку. Вдосконалювалась апаратура дротяного телеграфу, почалося використання телефонного зв'язку (винахідник телефону — американець А. Белл, 1876 р.). Першу телефонну станцію збудували в 1877 р. в СІЛА, на початку 80-х років вони з'явилися майже в усіх містах європейських країн. У 1889 р. А. Строуджер запатентував автоматичну телефонну станцію. З 1895 р. поширювалося використання радіо, яке сконструював російський вчений О. Попов.

Металургія і транспорт. Високі темпи розвитку продуктивних сил потребували модернізації давніх галузей промисловості, передусім гірничої металургії. Саме тут вводили технічні новинки, змінювали конструкцію і розмір доменних печей. У результаті використання конвертерів Г. Бесемера (Англія, 1856) і С. Томаса (Англія, 1878) у важливу підгалузь виділилося сталеплавильне виробництво. Набули розвитку електричне зварювання, кування та виплавка металів. У 80-х роках було впроваджено електролітичний метод отримання алюмінію, що дало змогу розвивати кольорову металургію. З 1878 р. таким самим методом почали отримувати мідь.

Зростання обсягів виробництва товарів потребувало збільшення швидкості перевезення їх, а це сприяло розвитку й удосконаленню транспорту. В шляхове будівництво все більше проникала сталь (залізничні рейки, мости). "Еру стальних мостів" відкрив побудований у 1874 р. в США через річку Міссісіпі арочний міст біля м. Сент-Луїс. Удосконалювалася конструкція пароплавів. Із 1903 р. розпочалося будівництво суден з двигунами внутрішнього згорання — теплоходів. Почалась електрифікація залізничного транспорту, появилися нові транспортні засоби — танкери (нафтоналивні судна). У 1896 р. німецький конструктор Г. Зельферт застосував для дирижаблів двигун внутрішнього згорання, що працював на рідкому паливі. Перші кроки робила авіація, широкий розвиток якої став можливим після встановлення на літаках легких і компактних бензинових двигунів. У 1903 р. в США брати У. та О. Райт здійснили чотири польоти на літаку з двигуном внутрішнього згорання. Спочатку літаки мали спортивне значення, згодом їх стали використовувати у військовій справі, а пізніше — для перевезення пасажирів і вантажів.

В епоху НТР завдяки промисловому виробництву автомобілів з 90-х років появився новий вид транспорту — автомобільний. Успіху впровадження автомобілів сприяв винахід ірландського інженера Дж. Денлоп — гумові шини (1895). На заводах Г. Форда в 1912—1913 рр. уперше застосували конвеєр.

Високі темпи розвитку автомобілебудування сприяли широкому будівництву шосейних доріг.

Технологія й організація виробництва. У період другої технологічної революції значного розвитку набуває хімічна промисловість. Хімічні методи обробки сировини проникають практично в усі галузі виробництва. Почалося виробництво штучних (анілінових) барвників. У таких галузях, як машинобудування, електротехнічне виробництво, текстильна промисловість, стали широко застосовувати хімію синтетичних волокон — пластмаси, ізоляційні матеріали із штучного волокна, штучного каучуку та ін. У 1869 р. американський хімік Дж. Хайєт отримав целулоїд, у 1906 р. Л. Бакеланд добув бакеліт, потім було отримано карболіт та інші пластичні маси, які відразу впроваджували у виробництво. Основою для виробництва нітрошовку стали розробки французького інженера Г. Шардона (1884). Дослідження 1899—1900 рр. російського вченого І. Кондакова дали змогу отримати штучний каучук із вуглеводів. Було розроблено нові ефективні технології отримання сірчаної кислоти, соди тощо, запропоновано методи виготовлення аміаку — основи для азотних сполучень, необхідних у виробництві барвників, міндобрив і вибухових речовин. У сільському господарстві розпочали широко застосовувати мінеральні добрива.

Проблему задоволення зростання потреби в рідкому пальному на нових видах транспорту вирішив крекінг-процес — метод розкладу нафти при високих тисках і температурах. Він забезпечив підвищений вихід бензину, і в 1916 р. в США це було впроваджено в промислове виробництво. Ще в 1903— 1904 рр. російський хімік О. Фаворський відкрив метод виробництва рідкого пального з твердого палива. Промислове ж виготовлення легкого пального з вугілля здійснив німецький інженер Ф. Бергіус, що мало важливе економічне й воєнне значення для Німеччини, в якої не було природних нафтових ресурсів.

У виробничу сферу проникала автоматизація виробництва в легкій, поліграфічній та в інших галузях промисловості. Почалась автоматизація верстатів, широко впроваджувалася в інші виробництва потокова система, яка виникла в консервному й сірниковому виробництвах. Особливо важливу роль у розвитку машинобудування відіграв винахід конвеєра. Завдяки його впровадженню у виробництво вже в 1914 р. на заводах Форда складання одного автомобіля тривало лише 1,5 години.

Впровадження потокового виробництва змінило характер заводського устаткування в машинобудуванні. Вводили спеціалізовані верстати для виготовлення деталей — гвинтів, шайб, болтів тощо. У текстильній промисловості в 1890 р. появився автоматичний ткацький верстат.

Значний крок було зроблено у військовому оснащенні: автоматизація стрілецької зброї та артилерії (1883 р. — кулемет Максимова, кілька типів автоматичних гвинтівок), поява бронеавтомобілів, виробництво вибухових засобів, широке використання засобів повітроплавання й авіації. З 1915 р. літаки озброюють кулеметами, появляються літаки-бомбардувальники, створюють великі надводні кораблі (панцирники), стає реальним підводне плавання.

Перша світова війна потребувала великої кількості зброї та оснащення. Якщо кількість винаходів періоду промислового перевороту виражалося двозначним числом, то в епоху технологічної революції — чотиризначним. Найбільше винаходів запатентував американець Т. Едісон (більш як 1000).

Результати технологічної революції. Основні наслідки технологічної революції такі:

1. Промисловий переворот XVIII—XIX ст. дав поштовх становленню машинної індустрії, викликав зміни в соціальній структурі суспільства: утворення двох нових класів — буржуазії та найманих робітників, утвердження панування буржуазії. На відміну від нього результатами другої технологічної революції стали зміни в техніці й технології виробництва, реконструкція машинної індустрії, перетворення науки на безпосередній чинник виробництва. Тому цю революцію називають не промисловою, а науково-технічною. Вона забезпечила різке зростання виробництва: за 1850—1900 рр. добування вугілля збільшилося в 10 разів, нафти — в 25, виплавка сталі за 1870—1900 рр. зросла більше ніж у 50 разів.

2. Друга технологічна революція забезпечила появу багатьох нових галузей промислового виробництва, яких раніше не знала історія: електротехнічної, хімічної, нафтопереробної, автомобілебудівної та ін.

3. Відбувалася не тільки диверсифікація галузей, а й підгалузей (машинобудування: виробництво локомотивів, автомобілів, літаків, кораблів — річкових і морських, трамваїв тощо).

4. Зміни в технології виробництва, застосування нових матеріалів і швидкий розвиток нових галузей та машинобудування зумовили зміни в структурі чорної металургії, унаслідок чого значно зріс попит на сталь.

5. Технологічна революція викликала зміни у світовій галузевій структурі промисловості. На перший план вийшли галузі важкої індустрії, значно випередивши за темпами зростання легку промисловість. Ці зміни привели до посилення концентрації виробництва, стали переважати великі підприємства. Такі структурні зрушення викликали різке зростання розмірів капіталу, необхідного для створення й роботи окремого підприємства. Залучення додаткових капіталів досягалося шляхом випуску акцій і створення акціонерних товариств.

6. Внаслідок другої технологічної революції замість індивідуальної приватної форми власності основною стає акціонерна, у сільському господарстві — фермерська: два варіанти господарювання — американський (СІЛА і Канада) і прусський. Для Європи було характерним поєднання обох шляхів розвитку капіталізму в аграрному секторі. Розвивалися також кооперативна і муніципальна форми власності. У 1913 р. в СІЛА на підприємствах, які належали акціонерним товариствам (28 % усіх підприємств), працювало 80 % робітників. У Німеччині створення акціонерних товариств охопило насамперед гірничу й металургійну промисловість, будівництво та залізниці. З дозволом випуску дрібних акцій номіналом до 1 фунта стерлінгів у 1895—1905 рр. відбувається значне зростання акціонерних товариств в Англії. Дещо повільними темпами цей процес здійснювався у Франції. Кооперативна власність виникла на основі добровільного об'єднання капіталів та засобів дрібних товаровиробників і служила формою захисту їх від експлуатації посередників та великих підприємців. Основними видами кооперації, які виникли до 1914 р., були споживча, кредитна, сільськогосподарська, житлова. До початку Першої світової війни Росія, до складу якої входила значна частина українських земель, посідала перше місце у світі за числом учасників кооперативного руху (24 млн. осіб), об'єднаних у 63 тис. кооперативів. У Західній Європі 120 тис. кооперативів об'єднували 20 млн. осіб, у США в 600 кооперативах перебувало 70 тис. осіб.

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -189 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Ка-федра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.

Завдання 2.

1. А) І.Т.Посошков, б) А.Л.Ордін-Нащокін, в) Ю.Крижанович, г) М.В.Ломоносов

Відповідь – в)

1. А) К.Менгер, б) Бем-Беверк О., в) Ф.Візер, г) Л.Брентано

К.Менгер, Бем-Беверк О., Ф.Візер – представники австрійської школи маржиналізму.

Відповідь – г)

1. А) В.Петті, б) А. Сміт, в) Д.Рікардо, г) К.Маркс

Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVІІ-XІXст. – У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо.

Відповідь – г)

Завдання 3.

1. Фрідмен М. – Гіпотеза постійного прибутку

Гіпотеза постійного прибутку М. Фрідмена:

Якщо розташовуваний доход відносно постійний, то збільшення поточного доходу, тобто додаткові кошти мають тенденцію піти в заощадження, а споживчі витрати не ростуть паралельно зі зростанням додаткових доходів. Споживання збільшується, коли підвищений доход стає звичним.

1. Чаянов А.В. – Теорія селянського господарства

У Чаянова А.В. особливий інтерес викликало вчення про сільськогосподарське підприємництво і теорія розміщення виробництва. Спираючись на праці своїх попередників і сучасників, він обґрунтував основні принципи трудового господарства, відкрив методи його оптимізації, обґрунтував теорію організації селянських господарств, накреслив шляхи їх вивчення та диференціації.

1. Шанін Т. – Селяновведення

Спираючись на базові положення концепції так званої моральної економіки, адекватної характеру не ринкового, а натурально-споживчого господарства, Т.Шанін розглядає селянство як дрібних сільськогосподарських виробників, які власною працею, використовуючи просте обладнання, виробляють продукцію головним чином для власного споживання.

1. Ерхард Л. – «Добробут для всіх»

Одним з найвідоміших представників неоліберального напрямку був Л.Ерхард, який у книзі "Добробут для всіх" (1956 р.) узагальнив наслідки економічної реформи у повоєнній ФРН. Він вбачав роль держави у "соціальному ринковому господарстві" з роллю футбольного арбітра, який спостерігає, щоб гра велась за встановленими правилами, але сам участі у грі не бере. Вважають, що ці розробки були враховані у ході всіх плідних економічних реформ другої половини ХХ ст.

1. Коул Дж. – Гільдійський соціалізм

Джордж Коул — англійський економіст, соціолог, історик. Один із засновників теорії гільдійського соціалізму. У соціологічних дослідженнях — прихильник теорії "нового середнього класу". У його економічних побудовах помітний вплив Дж.Гобсона (до 1930-х рр.), Дж.М.Кейнса (з 1930-х рр.). У роботах Коула відбиваються основні риси лейбористської ідеології. На початку століття Коул вимагав знищення приватної власності й передачі засобів виробництва в руки держави, що на певних умовах віддавало б їх у користування самоврядним гільдіям. В 1950-х рр. Коул відмовився від ідеї усуспільнення, уставши на позиції змішаної економіки, розглядаючи приватну власність як прийнятний і навіть необхідний інститут державного устрою.

1. Пізній меркантилізм – Система торгового балансу

Меркантилізм — сукупність поглядів, ідей в економічній науці, можливо, більш відома внаслідок її критики А. Смітом у "Багатстві народів". Меркантилісти були вражені загальною купівельною здатністю грошей (золота) і вважали, що багатство нації полягає у золоті. Тому економічна політика має бути спрямована на залучення в країну все більшої кількості благородних металів. Держава повинна мати активне сальдо торговельного балансу, тобто країна не повинна ввозити більше товарів, ніж вивозити. Меркантилісти також виступали за державне втручання в економічне життя, бо вважали, що політика "лесе фер" могла б вести до втрати золота.

1. Еджуорт Ф. – «Криві байдужості»

Френсіс Еджуорт — англійський економіст і статистик, представник математичної школи в політекономії. Прихильник активного використання математики в економічній науці. Еджуорт одним з перших увів в економічну теорію поняття "криві байдужності", які, на його думку, ілюструють вибір споживачем корисності різних благ.

1. Туган-Барановський М.І. – «Соціальні основи кооперації»

Ідеї видатного українського економіста i соціолога Туган-Барановського вміщені в його фундаментальну працю «Про соціальні основи кооперації», яка повністю перебуває в рiчищi концепції солідаризму, проти якої саме з позицій затятого етатизму виступив Ленін.

1. Мітчел У. – Історична школа
2. Гільдебранд Б. – Емпіричний напрямок інституціоналізму

Бруно Гільдебранд протиставляв абстрактному методу класиків емпіричні дослідження, збирання статистичної й історичної інформації. Він запропонував трифазну схему економічного розвитку людства. Перша фаза — природне, або натуральне, господарство: обміну продуктів не було або він здійснювався без грошей. Друга фаза — грошове господарство: гроші стають необхідним посередником обміну. Третя фаза — кредитне господарство: гроші перестають відігравати роль посередника в обміні. Обмін відбувається без участі грошей, на основі кредиту. Господарство в третій фазі — це вищий тип господарства, тому що тут відкриваються всі можливості для активних людей: навіть не маючи капіталу, вони можуть завдяки кредиту стати підприємцями.

Завдання 4. Розвиток кооперативного руху в Україні та його теоретичні основи (у ХІХ – на початку ХХ ст.)

У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави.Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового народу, особливо селянства, посилювалось його соціальною таполітичною незахищеністю.

Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, якіґрунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціальне принижених верств населення. Важливу роль не лише в національно-культурному, а йв економічному піднесенні українського народу відігравали українські суспільні організації 60—70-х років XIX ст.

Ініціатором організації першого споживчого кооперативув Україні виступила харківська громада. Статут харківського споживчого товариства було затверджено 6 жовтня1866 p. З самого початку товариство налічувало 64 члени зповним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крімторгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало своюїдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувалосвоїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним рухом на Заході, його представники побувалиу Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними кооперативними організаціями.

У 1870 p. з ініціативи харківського споживчого товариства було заплановано кооперативний з'їзд та утворенняспоживчого кооперативного союзу. Проте харківський губернатор заборонив проведення цих заходів на тій підставі,що діяльність таких товариств не повинна поширюватисяпоза межі одного міста.

Друге кооперативне споживче товариство засновано у Києві наприкінці 1868 p. Його раду очолювали тогочасні найвидатніші діячі українського національного руху, провідні науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Активнуучасть у діяльності товариства брали інші члени київськоїгромади, студенти університету. Його фундатором був відомий молодий економіст М. Зібер. Товариство налагодилоторгові зв'язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною, Керчю. В той самий час виникли споживчі товариства в Єлизаветграді. Ізюмі, Балті, Севастополі, Сімферополі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Лебедині. Протягом1866—1870 pp. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів.

Їх загальна кількість в імперії Романових тоді становила 63.Однак перші українські кооперативи проіснували лишекілька років, їх занепад був зумовлений рядом причин.Насамперед погано був підготовлений соціальний грунт длякооперативної діяльності. Переважна більшість громадянще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на тічаси внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню українських міст. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могликонкурувати з приватними торгівцями, які до того ж негребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих товариствне мали практичного досвіду.

Реакційна політика російського уряду в середині 70-хроків, переслідування місцевої ініціативи в освітньому таекономічному житті негативно вплинули на діяльність перших українських кооперативів. Протягом 20 років темпикооперативного руху були надто низькими. З 1870 до1894 p. виникло тільки 31 споживче товариство. У 90-х роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора "артільного батька" М. Левитського, який, здобувши у 1885 p. університетську освіту, ретельно вивчив суспільні відносини українського села та його господарства. Завдяки його енергійним зусиллям 29 вересня 1894 p. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так звана артіль, її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якогообирали голосуванням.

З Херсонщини артільний рух швидко поширився наКатеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщинута Донеччину. Якщо у 1894 p. в Україні діяло 5 спілок, тов 1895 p. — 12, а наступного року — уже більше 100. Артільний рух з України перекинувся й на російські терени.Виникла настійна потреба в юридичному оформленнісільських виробничих кооперативів. Тому М. Левитський розробив статут артілі, в якому чітко сформулював причини, що зумовлювали доцільність об'єднання селян у виробничі спілки, визначив найважливіші засади їх практичної діяльності.

Кількість членів селянських спілок була невеликою. Здебільшого вони об'єднували по 15—20 господарств, інколи —50 чи більше. Артільного старосту обирали на один рік. Усіці спілки проіснували не більше трьох років. Об'єднані у нихселяни не були підготовлені до ведення спільного господарства та розрахунків між собою. У цілому ж хліборобські спілкиМ. Левитського не мали значного впливу на сільське господарство. Тому "артільний батько" з 1903 p. зосередив основну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зокрема, організував артілі у Єлизаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниці та в інших містах. Після прийняття у 1902 p. царським урядом закону про виробничі артілі в українських містах виникли виробничі спілки робітників, портових вантажників, конторських працівників, інженерів. У 1906 p. Булозасновано артіль київських друкарів. Такі спілки було організовано й в інших містах України. У 1912 p. на Наддніпрянщині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді як увсій імперії Романових їх чисельність становила 6700.

На початку українського кооперативного руху виникликредитні товариства. Особливо почастішали спроби їх організації після селянської реформи 1861 p. Так, група ремісників Одеси в 1862 p. підготувала статут ощадно-позикового товариства (подальша доля його невідома). В 1869 p.виникло ощадно-позикове товариство у м. Гадячі на Полтавщині, до складу якого входило 28 міщан-ремісників такупців. Товариство видавало позики за порукою, проте кожен його член мав змогу поручитися лише за 10 крб. Середній обсяг позики за перші роки діяльності товариствастановив 27 крб. У 1871 p. виникли Вереміївське на Катеринославщині, Обознівське й Петрівське на Херсонщиніощадно-позикові товариства. Два перших проіснували недовго, останнє діяло до 1917 p.

Найактивнішу діяльність розгорнуло ощадно-позикове товариство в Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтавщині, засноване в 1871 p. дворянином ліберальних поглядів, відомим громадсько-культурним діячем, піонером української кредитної кооперації Г. Ґалаґаном. Керівними органами товариства були загальні збори його членів, наглядова рада, управа і "попечитель" (опікун-куратор), яким застатутом вважався сам Г. Ґалаґан; він був і головою наглядової ради. Статут надавав попечителеві право систематично перевіряти касу товариства, вимагати від управи необхідних даних й слідкувати за тим, щоб управа дотримувалася усіх вимог статуту. Членський пай, як на той час,був дуже високий, але його можна було вносити частинами. Крім того, члени товариства платили вступні внескипо 1 крб. Позики видавали на підставі особистої довіри всумі до 25 крб. кожному під 9—10 % річних, а більші — заборговим зобов'язанням і чиєюсь порукою або під заставурухомого і нерухомого майна і то не більше як 100 крб.

Переваги в отриманні позик мали ті, що потребували меншої суми і хто раніше став членом товариства. Лише за1873 p. було видано позики 108 членам строком від 3 до9 міс. на суму 9810 крб. У наступні роки сокиринське ощадно-позикове товариство досягло нових успіхів. Г. Ґалаґанвиклопотав для нього у державному банку позику, яка поступово збільшувалась і в 1892 p. перевищувала 60 тис.крб. Того року було видано позик на суму 127 тис. крб. Авласний пайовий капітал товариства зріс до 43 тис. крб.

Значного розвитку набули кредитні товариства в районах господарств фермерсько-хутірського типу. Зокрема, вТаврійській губернії за 5 років (1873—1878) для сільського населення створено ЗО ощадно-позикових товариств з капіталом 65 тис. крб. Кредитами цих товариств користувалися не лише сільська верхівка, а й незаможні селяни. Вїхній діяльності брали активну участь священики, вчителі,лікарі, окремі представники волосної адміністрації, земськіагрономи, статистики. В кооперативну діяльність поступово втягувалися й свідоміші селяни.

Проте кредитно-кооперативний рух занепадає майже на20 років. Старі товариства ледве животіли, а нові майже невиникали. Однією з причин цього було й те, що до середини90-х років XIX ст. в Російській імперії не було закону, якийби нормував організацію та діяльність кредитних кооперативів. Лише у 1895 p. царський уряд з ініціативи Санкт-Петербурзького відділу Московського комітету допомогиощадно-позиковим та промисловим товариствам видавзакон про організацію кооперативного кредиту, так зване

Положення про установи малого кредиту. Цей документпередбачав запровадження поруч з існуючими ощадно-позиковими товариствами організацій малого кредиту — кредитних кооперативів типу Райфайзена, їх засновували нена паях, як це мало місце в ощадно-позикових товариствах.

Основний капітал кредитних товариств становили позиченічи пожертвувані суми. Ці товариства здебільшого отримували на основний капітал позику з державного банкупід солідну відповідальність їх членів (ощадно-позиковітовариства не мали права на таку позику). Тому кредитнітовариства контролювали державний банк. Позики в кредитних товариствах були довгострокові, їх видавали лишена виробничі потреби. Ці товариства могли також вестипосередницькі операції.

Закон 1895 p. передбачав деякі полегшення і для ощадно-позикових товариств. Вони мали право видавати довгострокові позики за порукою й під заставу рухомого та нерухомого майна. Детальніше визначалася роль кваліфікаціїкураторів. Права попечителів надавались і земствам, якщовони кредитували ощадно-позикові товариства. Тому земства одержували право контролю й ревізії діяльності цихтовариств. Для обох типів кредитних кооперативів буливидані нові статути.

Вперше в Україні та й усій монархії Романових кредитне товариство виникло в селі Іванківці Прилуцького повіту на Полтавщині в 1895 p. Такі кооперативи завдякизначним позикам державного банку швидко засновувалий в інших населених пунктах України. Станом на 1 січня1914 p. в Україні уже діяло 2181 кредитне і 911 ощадно-позикових товариств. Вони об'єднували й обслуговувалибільш як 1,7 млн членів, мали основного капіталу 19 701705крб., збирали членських внесків 69 334 166 крб., видалипозик на. суму 117,5 млн. золотих крб. Це становило понад19,3 % з 14 500 кредитних кооперативів Російської імперії. Для керівництва їх роботою в 1904 p. було створено урядовий орган Управління для справ малого кредиту як департамент міністерства фінансів. На місцях діяли відповідні губернські управління. Хоч українські кредитні спілки розвивались у системі загальноросійської кооперації, проте багато з них, особливо в сільській місцевості, стали важливими осередками громадської самодіяльності, формування національної свідомості їхніх членів.

Чим більше розгортався український кооперативний рух, тим нагальнішою ставала потреба в об'єднанні розрізнених товариств з метою координації та поліпшення їхньої діяльності. Однак такому об'єднанню української кооперації чинили різні перешкоди як царський уряд, так і центральні імперські кооперативні установи. Та завдяки допомозі російського кооператора О. Беретті, який керував IXвідділом інспекції державного банку, в 1901 p. виник перший на українських землях Союз кредитних кооперативіву м. Бердянську Таврійської губернії. У 1903 p. виник другий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише організаційно-ревізійними надбудовами без права вести банківськіоперації. Проте це вже був крок вперед, адже вони надавали практичну допомогу низовим, об'єднаним у них, кооперативам. Досягнення бердянського та мелітопольського союзів кредитних кооперативів заохочували інших українських кооператорів.

У 1899 p. з ініціативи молодого кооператора X. Барановського у Вінниці відбулася нарада представників чотирьох кредитних товариств із Вінниці, с. Дзенгелівки, що на Уманщині, Києва й Житомира, яка вирішила порушити питання перед владними структурами про заснування союзу південно-західного краю. Він повинен був об'єднати кредитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської губерній. Лише у 1907 p. влада дозволила діяльність такого союзу, але не в Києві, а в с. Дзенгелівці, й до того ж без права на банківські операції. Проте через 4 роки вдалося перевести його на новий статут з правом банківської діяльності під назвою Київський кредитний банк — Союзбанк.

Тоді ж місцем його перебування став Київ. Союзбанк очолював X. Барановський, членами правління були В. Мельников і П. Доманицький. Союзбанк швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Наддніпрянської України. Крім банківських, він почав здійснювати торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради. З 1913 p. видавав свій двомовний часопис "Муравейник-Компанія". З посередницьких операцій Союзбанку найбільшими була закупівля за кордоном сільськогосподарських машин та знарядь праці, доставка буряків до цукроварень і хліба для військового інтендантства. За своїми фінансовими оборотами до першої світової війни він перевищував усі обласні кредитні союзи Російської імперії. Операції за внесками Союзбанку у 1913 p. становили 1 131 473 крб., позики кредитним товариствам — 947 956 крб. Приклад київського Союзбанку поширився на Харківський, Одеський, Катеринославський та Подільський обласні кооперативні союзи.

Відбувався процес союзного будівництва в споживчій кооперації. На Поділлі він почався зі створення невеликих районних об'єднань. Такі об'єднання були засновані в 1909р. у Пеньківцях Ямпільського повіту, Яланецьке та Вороновицьке, а в 1913 p. — у Тульчині, Немирові, Бершаді, Дунаївцях та в деяких інших населених пунктах. У 1908 p. Був заснований київський союз споживчої кооперації. За два перших роки існування він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди і наради, став провідним осередком у змаганні проти Московського союзу. Та після фінансового краху в 1913 p. Його було ліквідовано. Незважаючи на короткий час свого існування, Київський і Вінницький споживчі союзи провели важливу організаторську та просвітню роботу. За їхньою допомогою виникло багато районних кооперативних об'єднань, які діяли до 1917 p. Завдяки згуртуванню українські кооператори обмінювалися досвідом роботи, визначали спільну мету, погоджували плани дій.

На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів були здебільшого наймані робітники, в економічно відсталій Західній Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські господарства, які й становили абсолютну більшість членів кооперації. Піонерами кооперативного руху, а згодом і керівниками усієї його організації були "дрібноміщанські адвокати і сільські священики", інші представники інтелігенції, які "вийшли із села та цілою технологією зв'язані із селом", — відзначав у 1934 p. часопис "Кооперативна республіка".

Розвиток українського кооперативного руху був обумовлений потребами капіталізації сільського господарства. Перевагами кооперативного кредитування та збуту користувалися не тільки великі сільські господарі, а й малозабезпечені селяни. Всі вони влаштовували товариства для організації збуту своєї товарної продукції, кредитування й постачання своїх господарств удосконаленими знаряддями праці, добривами, насіннєвим матеріалом. Для сільських підприємців кооперація була не лише засобом збагачення, а й знаряддям боротьби проти сильних інонаціональних конкурентів. Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання — створити внутрішній ринок для національної промисловості.

Створення розгалуженої мережі споживчої кооперації забезпечувало реалізацію продукції українських підприємців. Кооперація мала стати двигуном української індустрії. Австро-угорський уряд, проаналізувавши роль західноєвропейської кооперації та становище в країні, визнав доцільним використати кооперативний рух у своїх цілях. У 1873р. було видано закон про заробітково-господарські спілки, який передбачав розвиток кооперації на всій території Австро-Угорщини. Власті мали на меті використати кооперативний рух для загальмування процесу розорення дрібних товаровиробників і збільшення припливів капіталу за рахунок податків у державну скарбницю.

Ще до появи австро-угорського закону 1873 p. в Галичині діяло кілька десятків кооперативів, заснованих поляками. В 1874 p. польські кооператори створили у Львові Союз заробіткових і господарських товариств, до якого входило 51 кредитний і 7 промислово-торгових кооперативів з 17 175 членами. Серед них було чимало українців. Згодом деякі кооперативи перейшли в українські управи. До таких перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка "Віра", яка виникла в 1873 p. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту.

Зародження української кооперації на західноукраїнських землях пов'язано з особою інженера-архітектора В. Нагірного. За час 11-річного перебування у Швейцарії він ознайомився з кооперативним рухом на Заході й після повернення до Галичини увійшов у контакт з одним із провідних громадсько-політичних діячів краю, редактором газети "Діло" В. Барвінським, який дав йому можливість на сторінках газети пропагувати ідеї західноєвропейської кооперації з метою боротьби з "чужинецькою" лихвою і "чужонаціональними" посередниками. Зусиллями В. Нагірного і видавця газети "Господар і промишленник" А. Ничая в 1883 p. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян було організовано кооперативне торгове підприємство "Народна торгівля", яке мало стати "оборонним валом проти чужинецької лихви в галузі торгівлі споживчими товарами". Роком зародження західноукраїнської кооперації вважається 1883 p. За програмою, накресленою у звітній доповіді на перших загальних зборах у 1885 p., "Народна торгівля" мала "зростатися в дерево величаве, що обійме цілу Галицьку Русь, в тіні якого відпочине бідний народ свобіднішою груддю". Наскільки далекоглядними були ці слова, свідчить уся подальша, більш як 50-річна історія "Народної торгівлі".

Діяльність першого західноукраїнського кооперативу спочатку зводилася виключно до підтримки української приватної торгівлі. У великих містах Східної Галичини він організував філійні оптові комори для постачання товарами широкого вжитку українських міських крамниць. Напередодні першої світової війни кількість таких філій становила 19. Якщо в 1888 p. з "Народною торгівлею" та її складами співпрацювало 130 крамниць, то у 1905 p. — вже 801.

Важливим етапом діяльності "Народної торгівлі" стало перетворення її на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Відповідно до змін статуту 1907 p. вона мала організувати торгові кооперативи, перевіряти їхню діяльність та бути для них центральною організацією. У 1912 p. Вона підтримувала торгові відносини з 831 крамницею: читальнями, громадськими й українськими приватними установами, а перед першою світовою війною мала 19 власних великих крамниць у галицьких містах.

Споживча форма кооперації до першої світової війни слабко поширювалася в західноукраїнському селі. Спробу створити таку кооперацію робило культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке з 1891 p. почало займатися також економічною діяльністю й інтенсивно пропагувало кооперацію. У 1899 p. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували в Одеську на Золочівщині місцеве товариство "Сільський господар", яке в 1905 p. перейшло до Львова, стало крайовим органом кооперації і перейняло від "Просвіти" її економічні функції.

Переломним у діяльності товариства став 1909 p. На хліборобській виставці у Стрию відбулися надзвичайні збори його членів. Вони змінили статут, обрали нові керівні органи, намітили широку програму подальшої діяльності. Втілення її у життя очолив відомий кооперативний та громадсько-політичний діяч Галичини Є. Олесницький. Він разом із своїми співробітниками розвинув інтенсивну організаторську роботу. "Сільський господар" швидко перетворився на значну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, станціями. Наприкінці 1912 p. товариство мало 90 філій, 1151 гурток, в яких налічувалося 26 612 членів. Найважливішими напрямами роботи товариства були: створення різних виробничих і господарських спілок, пропаганда сільськогосподарських знань серед населення, організація читалень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл, проведення з'їздів, курсів й виставок, налагодження роботи зразкових господарств, дослідних станцій, посередництво при купівлі землі, штучних добрив, реманенту, при збуті сільськогосподарських продуктів. З 1910 p. головна рада товариства видавала тижневик "Господарська часопись", випустила 27 брошур із серії "Бібліотека сільського господаря", придбала для бібліотек філій чимало спеціальної літератури. При головній раді діяла велика фахова бібліотека.

У 1899 p. у Перемишлі було організовано Спілку для господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка охопила усі українські кооперативи цього типу в Галичині і стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі. Об'єднанням у 1911 p. цієї спілки з торговим відділом "Сільського господаря" було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок, який до 1913 p. Організував 28 сільських господарсько-торгових спілок. Його філії діяли в Коломиї, Стрию, Бережанах, Бучачі, Рогатині, Жовкві, Золочеві, Бродах, Кам'янці-Струмиловій, Радехові, Самборі, Теребовлі, Тернополі, Ходорові, Сяноку та в інших містах. У 1910 p. українські підприємці організували перші національні спілки для збуту худоби в Галичині, які одразу стали посередниками австрійського агентства і почали відправляти худобу до Відня. У 1911 p. таких спілок було 62, вони налічували 29 879 членів. Для керівництва цими спілками було створено Крайовий союз купівлі та збуту худоби, який став одним з головних постачальників свиней з Галичини на австрійські ринки. Кредитна кооперація була типовою для західноукраїнської кооперації в австро-угорський період, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою до опанування кооперативами стороною економічного життя. Попит населення, зокрема селянства, яке намагалося знайти порятунок від розвиненого лихварства, на кредити зріс, а це спричинило підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств населення в кредитні спілки.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 p. Крайового союзу кредитного (КСК) першого західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів. Його організатором та довголітнім головою дирекції був провідний політик галицьких українців К. Левицький. З виникненням КСК, який поставив перед собою мету створити нові кооперативи й опікуватися ними, пожвавився кооперативний рух. Щороку до КСК приєднувалися нові кооперативи. Союз видавав для них статути, вказівки, друковану продукцію, здійснював контроль за їх розвитком. У 1913 p. КСК вже налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів, 1 110 000 крон власного майна, 1 706 119 крон на вкладах, 4 264 406 крон виданих позик, а загальний оборот досяг майже 106 млн крон. Серед членів КСК з року в рік зростала кількість кредитних кооперативів. Якщо у 1899 p. їх було 17, то у 1912 p. — вже 339.

Всього на початку 1913 p. в Галичині налічувалось 1011 українських кредитних спілок. З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська. Першу західноукраїнську молочарську спілку в с. Завадові біля Стрия заснував у 1904 p. місцевий священик, відомий український композитор О. Нижанківський. Через рік, коли вже існувало 6 молочарських спілок, вони об'єдналися як відділ при стрийській філії товариства "Просвіта", а в 1907 p. його було реорганізовано в Крайовий господарсько-молочарський союз. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ. До першої світової війни існувало близько 100 молочарських кооперативів, які на рік переробляли 7 млн л молока. У 1911 p. при Крайовому господарсько-молочарському союзі започатковано щорічні курси діловодства та молочарства.

Сильний поштовх для організаційної розбудови кооперативного руху дав закон 1903 p. про ревізійні союзи кооперативів, за яким вводились обов'язкові нагляд і контроль за діяльністю кооперації. Цим законом ревізійні союзи мали право на самоврядування. В 1904 p. утворився Крайовий союз ревізійний (КСР), який об'єднав п'ять згаданих спеціалізованих центрів. У 1912 p. йому були підпорядковані 552 кооперативи (з них 338 кредитних, 47 споживчих, 40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних і 57 змішаних). Вони об'єднували понад 180 тис. членів, а торговий оборот їх становив понад 20 млн крон. З січня 1904 p. KCP почав видавати часопис "Економіст", навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і практиків кооперації. Головним редактором часопису, автором багатьох теоретичних статей, оглядів українського та зарубіжного кооперативного життя, вихователем нового покоління кооператорів був К. Паньківський. Його вихованцем був А. Жук — редактор популярного часопису КСР "Самопоміч", який,почав виходити з 1908 p. Створення окремих кооперативних союзів стало вирішальною організаційною передумовою розвитку західноукраїнської кооперації.

До першої світової війни в Галичині утворилося три кооперативних об'єднання, які організаційно та політичне спрямовували свій розвиток. Провідна роль серед них належала Крайовому союзу ревізійному. Через спеціалізовані кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, "Народна торгівля". Крайовий господарсько-молочарський союз, Крайовий союз господарсько-торговельних спілок та Крайовий союз закупівлі та збуту худоби) до 1914 p. він підпорядковував собі близько 600 українських кооперативів. Набагато меншою за кількістю кооперативів, чисельністю, іншими показниками була друга українська (так звана руська) кооперація, керівники якої дотримувалися москвофільської великодержавної орієнтації і в 1909 p. об'єднали своїх послідовників у Руському ревізійному союзі (РРС). У 1913 p. він налічував близько 100 кооперативів.

Третій кооперативний союз — Державний Крайовий патронат хліборобських спілок, заснований у 1899 p. в інтересах польських промисловців та землевласників відповідно до рішень галицького сейму. Крім польських та мішаних кооперативів, він об'єднував понад 400 українських кооперативів. Всього на початку 1913 p. у Галичині із загальної кількості (4191) кооперативів українських було 1256. До них належала деяка частина українських кооперативів, що не були об'єднані в союзи.

Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух на Буковині. Перша українська ощадно-позикова каса типу Райфайзена виникла в 1889 p. у с. Раранчі під Чернівцями. У 1896 p. було засновано міський кредитний кооператив в Чернівцях. Найбільшого поширення в краю набули сільські "райфайзенки" універсального типу. В 1903 p. у Чернівцях було засновано їхню союзну організацію "Селянська каса". Вона була організаційним, ревізійним і фінансовим центром усіх видів української кооперації на Буковині. В 1912 p. до "Селянської каси" належало 174 кооперативи, з них 159 сільських "райфайзенок", 3 інших кредитних спілки, 8 споживчих, 2 молочарських і 2 інших. "Селянська каса" давала кредити союзним кооперативам та фізичним особам, здійснювала постачання "райфайзенок" і споживчих кооперативів та вела молочарський відділ, ревізувала їхню діяльність. Головою її ради був професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який багато зробив для розвитку суспільно-політичного життя Буковини. В 1909 p. на 8 550 516 крон балансу "Селянської каси" власних капіталів припадало 207 845 крон, ощадних вкладів 1 900307 крон, решту становили банківські кредити.

Крім кооперативів, об'єднаних у "Селянській касі", перед першою світовою війною на Буковині існувало ще 26 кас, організованих москвофільськими діячами. На Закарпатті українська кооперація виникла в ході так званої верховинської акції, яку з кінця 90-х років XIX ст. здійснювала мукачівська експозитура угорського міністерства хліборобства з ініціативи єпископа Фірцака. Експозитурі на початку XX ст. вдалося дещо збільшити кількість кредитних кооперативів. У 1902 p. в Ужанському комітеті діяли кредитні спілки в Перечині, Чорноголовому, Заричевому, В. Березному, Ставному, Худловому, на Мараморощині в с. Дубовому, Ганичі та ін. У 1900—1913 pp. кількість кредитних спілок на Закарпатті збільшилася від 31 до 206, а їхніх членів — від 7900 до 51 тис., тобто в 6,5 раза.

Відповідно зростав і позиковий капітал. У 1909 p. Він досяг 4,9 крон. Власні кошти кредитних спілок (пайовий капітал, проценти з позик, запасний капітал та інші надходження) збільшилися з 430 тис. крон у 1900 p. до 2900 тис. у 1913 p., тобто майже в 7 разів. Та, незважаючи на це зростання, їх частка в загальній сумі коштів, яку мали спілки, була незначною. У 1909 p. власні кошти спілок становили 29 %, частка вкладів — 18, а кошти, позичені у банків — 53 %. Фінансова допомога уряду кредитним спілкам Закарпаття також була незначною. У 1911 p. кредитні кооперативи чотирьох комітетів одержали лише 13,5 тис. крон державної позики (менше 100 крон на одну спілку), з яких було витрачено на заробітну плату головам спілок та обліковцям б тис. крон. Роль кооперації в системі кредиту і товарообороту була незначною. Кооперативні спілки задовольняли близько 20 % потреб селян у позикових коштах, а частка постачально-збутових кооперацій в сільському господарстві становила 10—15 % і збільшувалася повільно.

До першої світової війни на Закарпатті не було крайового кооперативного союзу. Тому більшість місцевих кооперативів підпорядковувались кооперативним союзам у Будапешті. Всього на початку 1913 p. в Австро-Угорщині діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1 % їхньої загальної кількості.

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. український кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного піднесення українського народу. В кооперації українське громадянство вбачало одну з конкретних форм демократії, яка наближала Україну до Заходу.

Список використаної літератури

1. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.

2. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.

3. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчаль-ний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська книга, 2001. -308 с.