Економічні потреби
1.Економічні потреби, їх суть і структура.
2.Суть і причини інфляції.
3.Прибуток і рентабельність підприємства.
4.Банки та їх види. Банківський прибуток.
Список використаної літератури.
1.Економічні потреби, їх суть і структура
Представники економічної теорії минулого і сучасного, визначні мислителі і філософи, розглядаючи суть людини і її діяльність, прийшли до висновку, що вираження природи людини здійснюється в потребах. Лише потреби та їх задоволення примушують людину здійснювати розвиток науки і техніки, зростати духовно.
Тому кінцевою метою функціонування будь-якої економічної системи є задоволення потреб суспільства та його індивідів.
Потреби — це категорія, яка відображає ставлення людей до умов їх життєдіяльності, це щось необхідне для розвитку людини як особистості.
Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору. Наприклад, професор А.С.Гальчинський виділяє економічні та неекономічні, виробничі та невиробничі потреби. На його думку, структура економічних (особистих) потреб складається із:
1) фізичних потреб: продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення;
2) інтелектуальних потреб: одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурного відпочинку, предметів і послуг культурного призначення;
3) соціальних потреб: охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок, тощо.
Економічна діяльність — це є процес суспільного виробництва, який спрямований на створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людей. Це ще й виробництво самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їх фізичного існування, а також реалізація і розвиток їх здібностей.
Структура потреб суспільства відображає ставлення людини до природи — потреби людини в природі: в насолоді природою, охороні природи, потреби виробничі — в засобах виробництва або предметах споживання, потреби до себе, до інших людей, до праці, до дозвілля тощо.
Потреби людей надзвичайно різноманітні: фізіологічні, інтелектуальні, політичні тощо. їх можна класифікувати за різними ознаками. За носіями, або суб'єктами, потреби поділяються на індивідуальні, колективні та суспільні. Відповідно до об'єктів, на які спрямовані потреби, розрізняють матеріальні, духовні та естетичні потреби. Залежно від сфери діяльності виділяють потреби праці, відпочинку, спілкування, економічні.
За походженням потреби поділяють на первинні та вторинні. Первинні — породжені тим, що людина є істотою біологічною і їй постійно необхідні повітря, вода, їжа, сон тощо. Вторинні потреби витікають з того, що людина є частиною соціуму, тобто живе в рамках певної соціальної організації. І такий статус людини вимагає і породжує соціальні потреби[8, c. 51-53].
Класифікація потреб:
За суб'єктами (носіями потреб):
• індивідуальні,
• колективні,
• суспільні.
Або: домогосподарств, підприємств, держави.
За об'єктами (предметом, на який вони направлені):
• матеріальні (потреби в матеріальних благах та послугах);
• духовні (потреби у творчості, самовираженні, розвитку своїх можливостей, самовдосконаленні, вірі, освіті, культурі, заняттях наукою, мистецтвом, підвищенні кваліфікації);
• соціальні (коханні, дружбі, спілкуванні, участь у суспільно-корисній діяльності).
За сферами діяльності:
• праці,
• спілкування,
• рекреації (відпочинку, відновлення працездатності),
• економічні — частина людських необхідностей, для задоволення яких необхідне виробництво, розподіл, обмін і споживання благ.
За черговістю задоволення:
• першочергові (задовольняються предметами першої необхідності),
• не першочергові (задовольняються предметами розкоші). За ступенем реалізації:
• абсолютні (породжені сучасним рівнем розвитку економіки),
• дійсні (відповідають рівню розвитку економіки певної країни),
• платоспроможні (потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін).
За участю у відтворювальному процесі:
• виробничі (потреби в засобах виробництва),
• невиробничі (потреби у споживчих товарах). За можливостями задоволення:
• насичені, вгамовані (мають чітку межу і можливість повного задоволення),
• ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення).
За значимістю потреби можна представити у вигляді піраміди:
Потреби породжують стимули до виробництва, тому виробництво є доцільною діяльністю людей, спрямованою на задоволення їхніх потреб[3, c. 37-39].
2.Суть і причини інфляції
Термін інфляція вперше почав використовуватися у Північній Америці за часів громадянської війни 1865 р. та характеризувався розбуханням паперово-грошового обігу.
Інфляція (лат. inflatio — здуття) — це процес знецінення грошей внаслідок перевищення кількістю грошових знаків, які перебувають в обігу, суми цін товарів та послуг, що виявляється у їх зростанні.
Також іншими словами можна сказати, що інфляція — це падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя. Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей відносно товарів та послуг.Однак не всяке зростання цін є показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися внаслідок поліпшення якості продукції чи погіршення умов видобутку паливно-сировинних ресурсів.
Якщо, наприклад, ціни зросли внаслідок подорожчання сировини, електроенергії, що призвело до збільшення витрат виробництва, то знецінення грошей спричинено зростанням цін. Підвищення цін через надмірну грошову та кредитну емісію, порушення законів грошового обігу є наслідком знецінення грошей. Другий випадок точніше відображає сутність поняття інфляції, що означає появу грошових знаків, не забезпечених товарною масою.
Таким чином, інфляція — це знецінення грошей, що виявляється у зростання цін. Глибшими причинами інфляції є загострення суперечностей економічної системи[1, c. 269-270].
Виділяють два показники інфляції:
1. Рівень інфляції (π) — показує зміни цін в економіці. Він вимірюється за допомогою індексів цін, як різниця між:
де Іцін — індекс цін аналізованого (поточного) періоду;
за 100% приймається індекс цін попереднього (базового) періоду.
2. Темп інфляції (ТІ) — показує, як змінилася сама інфляція за певний період:
де Ра — індекс цін аналізованого (поточного) періоду;
Р6 — індекс цін попереднього (базового) періоду.
Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується. Дефляція трапляється вкрай рідко.
Дезінфляція означає сповільнення темпів інфляції.
Економісти давно намагаються з'ясувати першопричини інфляції, щоб запропонувати ефективні методи боротьби з нею та її негативними соціально-економічними наслідками.
Існує дві концепції щодо визначення першопричин інфляції: структурна і монетарна.
Прихильники структурної концепціївбачають неминучість інфляції за умов диспропорції суспільного відтворення, дефіциту державного бюджету, переміщення попиту, що супроводжується зростанням цін на товари, до яких споживачі виявляють підвищений інтерес. А збільшення грошової маси лише дає могу інфляції виявитися як зростаючий процес.
Монетариста вважають інфляцію суто грошовим феноменом, вона зумовлена м'якою грошовою та бюджетною політикою держави (дефіцитне фінансування, надмірне розширення внутрішнього кредиту, помилкова грошова політика Національного банку).
Інфляція зумовлена також рядом причин, що поділяються на внутрішні і зовнішні.
До внутрішніх причин належать:
• деформація економіки, яка пов'язана з відставанням галузей, що виробляють предмети споживання, від галузей, що продукують засоби виробництва;
• дефіцит державного бюджету, пов'язаний із ростом урядових витрат;
• високий рівень невиробничих витрат держави (особливо військових);
• диспропорції на макро- і мікрорівні, що є проявом циклічного характеру розвитку економіки;
• монополія держави на зовнішню торгівлю;
• монополія великих компаній на встановлення цін;
• високі податки та висока процентна ставка за кредит;
• помилки в економічній політиці держави тощо.
Зовнішніми причинами інфляції є:
• структурні світові кризи (сировинні, енергетичні та ін.), що супроводжуються багаторазовим зростанням цін на сировину, нафту, імпорт яких став приводом для різкого підвищення цін монополіями;
• обмін банками національної валюти на іноземну, внаслідок чого виникає потреба у додатковій емісії паперових грошей, що поповнює канали грошового обігу;
• зменшення надходжень від зовнішньої торгівлі;
• від'ємне сальдо зовнішньоторговельного та платіжного балансу тощо[12, c. 261-263].
3.Прибуток і рентабельність підприємства
Розвиток ринкових відносин підвищує відповідальність і самостійність підприємств у виробленні та прийнятті управлінських рішень по забезпеченню ефективності їхньої діяльності. Ефективність виробничої, інвестиційної і фінансової діяльності підприємства виражається в досягнутих фінансових результатах. Загальним фінансовим результатом є прибуток.
Прибуток виконує наступні функції:
1. Характеризує економічний ефект, одержуваний у результаті діяльності підприємства. Але всі аспекти діяльності оцінити не можливо, саме тому при аналізі виробничо-господарської діяльності підприємства використовується система показників.
Значення прибутку полягає в тому, що вона відображає кінцевий фінансовий результат. Разом з тим, на величину прибутку, його динаміку впливають фактори як залежні, так і не залежні від зусиль підприємства.
Практично поза сферою впливу знаходиться кон'юнктура ринку, рівень цін на споживані матеріально-сировинні і паливні ресурси, норми амортизаційних відрахувань. Певною мірою залежать від підприємства такі фактори, як рівень цін на реалізовану продукцію і заробітну плату, рівень господарювання, компетентність керівництва і менеджерів, конкурентноздатність продукції, організація виробництва і праці, його продуктивність, стан і ефективність виробничого і фінансового планування.
Перераховані фактори впливають на прибуток не прямо, а через обсяг реалізованої продукції і собівартість. Тому для пояснення кінцевого фінансового результату необхідно зіставити вартість обсягу реалізованої продукції і вартість ресурсів і витрат, використовуваних у виробництві.
2. Прибуток також має стимулюючу функцію. її зміст полягає в тому, що вона одночасно є фінансовим результатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства. Реальне забезпечення принципу самофінансування визначається отриманим прибутком. Частка чистого прибутку, що залишилася в розпорядженні підприємства після сплати податків та інших обов'язкових платежів, має бути достатньою для фінансування розширення виробничої діяльності, науково-технічного і соціального розвитку підприємства, матеріального заохочення працівників.
3. Прибуток також є одним із джерел формування бюджетів різних рівнів.
Тому для того, щоб управляти прибутком, необхідно проводити об'єктивний систематичний аналіз формування, розподіли і використання прибутку, що дасть змогу виявити резерви її зростання. Такий аналіз важливий як для внутрішніх, так і для зовнішніх суб'єктів, оскільки зростання прибутку визначає ріст потенційних можливостей підприємства, підвищує ступінь його ділової активності, збільшує розміри доходів засновників і власників, характеризує фінансове здоров'я підприємства.[3, c. 421-423]
Оскільки прибуток є абсолютним показником прибутковості, то рівень рентабельності — це відносний показник. Показники рентабельності характеризують фінансові результати й ефективність діяльності підприємства. Вони є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку підприємства. Підприємство буде вважатися рентабельним, якщо результати від реалізації покривають витрати виробництва, і, крім того, утворять суму прибутку, достатню для нормального функціонування підприємства.
Прибуток — найпростіша й одночасно найскладніша категорія ринкової економіки. її простота визначається тим, що вона є стержнем і головною рушійною силою економіки ринкового типу, основним спонукальним мотивом діяльності підприємців у цій економіці. У той же час її складність визначається різноманіттям сутнісних сторін, які вона відображає, а також різноманіттям видів, у яких вона виступає.
Розглядаючи сутність прибутку, потрібно у першу чергу відзначити такі його характеристики:
1. Прибуток являє собою форму доходу підприємця, що здійснює певний вид діяльності. Ця зовнішня, найпростіша форма вираження прибутку є разом з тим недостатньою для його повної характеристики, тому що в низці випадків активна діяльність у якій-небудь сфері може і не бути пов'язаною із одержанням прибутку (наприклад, діяльність політична, благодійна і т.п.).
2. Прибуток є формою доходу підприємця, що вклав свій капітал з метою досягнення певного комерційного успіху. Категорія прибутку нерозривно пов'язана з категорією капіталу — особливим фактором виробництва — і в усередненому вигляді характеризує ціну функціонуючого капіталу.
3. Прибуток не є гарантованим доходом підприємця, що вклав свій капітал у той чи інший вид бізнесу. Він є результатом тільки вмілого й успішного здійснення цього бізнесу. Прибуток є певною мірою і платою за ризик здійснення підприємницької діяльності.
4. Прибуток характеризує не весь доход, отриманий у процесі підприємницької діяльності, а тільки ту частину доходу, що «очищена» від понесених витрат на здійснення цієї діяльності.
Іншими словами, у кількісному вираженні прибуток є залишковим показником, що представляє собою різницю між сукупним доходом і сукупними витратами в процесі здійснення підприємницької діяльності.
5. Прибуток є вартісним показником, вираженим у грошовій формі. Така форма оцінки прибутку пов'язана з практикою узагальненого вартісного обліку всіх пов'язаних з ним основних показників — вкладеного капіталу, отриманого доходу, понесених витрат і т.п., а також з діючим порядком податкового його регулювання.
Результативність і економічна доцільність функціонування підприємства оцінюється не тільки абсолютними, але і відносними показниками. Відносними показниками є система показників рентабельності.
У широкому змісті поняття рентабельності означає прибутковість. Підприємство вважається рентабельним, якщо результати від реалізації продукції (робіт, послуг) покривають витрати виробництва і, крім того, утворять суму прибутку, достатню для нормального функціонування підприємства.
Рентабельність — це показник, що характеризує економічну ефективність.
Економічна ефективність — відносний показник, отриманий ефект, порівняний із витратами чи результатами, використаними Для досягнення цього ефекту. Економічна сутність рентабельності може бути розкрита тільки через характеристику системи показників, що практично не піддані впливу інфляції.
Існує безліч коефіцієнтів рентабельності, використання яких залежить від характеру оцінки ефективності фінансово-господарської Діяльності підприємства. Від цього, у першу чергу, залежить вибір оціночного показника (прибутку), використовуваного в розрахунках. В основному використовуються чотири різних показники:
— валовий прибуток (ряд. 050 Ф.2);
— операційний прибуток (ряд. 100 Ф.2);
— прибуток до оподатковування (ряд. 170 Ф.2);
— чистий прибуток (ряд. 220 Ф.2).[7, c. 148-151]
4.Банки та їх види. Банківський прибуток
Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Від банків слід відрізняти фінансові установи — юридичні особи, які проводять одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів.
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до закону.
Центральним банком України, особливим центральним органом державного управління є Національний банк України.
Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).
Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Певні особливості правового статусу мають державні банки, тобто банки, сто відсотків статутного капіталу яких належать державі. Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснувати державний банк. Отримання висновку Національного банку України є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності[8, c. 127-129].
Основним джерелом банківського прибутку виступає різниця (маржа) між процентом, що береться банком за наданий кредит (позика), і процентом, що сплачується банком за депозитами. Отже, банківський прибуток, як і прибуток торговельного і промислового підприємців, бере свій початок з виробництва.
Банківський прибуток є одним із найважливіших показників ефективності функціонування банку, його стабільності. У ньому зацікавлені всі учасники економічного процесу. Розмір банківського прибутку хвилює акціонерів, тому що є показником отриманого доходу на інвестований ними капітал. Вкладникам прибуток гарантує стабільний дохід і впевненість у завтрашньому дні, оскільки збільшення резервів і власних коштів банку свідчить про його стабільність. Позичальники також зацікавлені в прибутках банку, адже таким чином зростають їх власні накопичення.
Банківський прибуток формується у результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банків. Він є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банку, базою підвищення добробуту банківських працівників. Прибуток банку — це різниця між валовими доходами банку та витратами. Прибуток банку складають:
— прибуток від основної діяльності;
— валовий прибуток, до якого, крім прибутку від основної діяльності, входять небанківські операційні доходи і витрати, відрахування в резерви, непередбачені доходи і витрати;
— чистий прибуток, який залишається у розпорядженні банку після сплати податку на прибуток.
Прибуток розподіляється таким чином:
— сплата податку на прибуток (в нашій країні ставка податку дорівнює 30%);
— відрахування до резервного фонду банку;
— відрахування до фонду матеріального заохочення;
— відрахування у фонд виробничого та соціального розвитку;
— відрахування в інші фонди банку;
— сплата дивідендів акціонерам.
Прибутковість банку залежить від ефективності використання його власних і залучених коштів. Рівень доходності банк може підняти шляхом зміни структури активних операцій і співвідношення між позичковими та інвестиційними операціями на користь більш вигідних, а також через регулювання своєї короткострокової заборгованості й депозитних рахунків.
Потрібно раціонально й ефективно розміщувати кошти банку для забезпечення його фінансової стійкості. Виконання цієї умови дозволить позбавитися суперечностей між ліквідністю, надійністю із прибутковістю комерційного банку[2, c. 267-268].
Список використаної літератури
1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.
2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.
3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.
4. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб.. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.
6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. — 6-те вид., доп. і пе-рероб.. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.
7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2001. – 343 с.
8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 6-те вид., стереотип.. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.
9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.
10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.
11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.
12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
13. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.
14. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.
15. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.
16. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2005. — 323 с.