Вступ.

1. Грошова і економічна реформи у Німеччині після Другої світової війни.

2. Розвиток у 70—90-х роках. Економічне лідерство в Європі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Внаслідок Другої світової війни Німеччина опинилась у надзвичайно тяжкому становищі. Країна в 1946 р. виробляла продукції менше половини від рівня 1936 р. До того ж Німеччина мала виплатити репарації союзникам у розмірі 20 млрд дол. Державний борг зріс з 27,2 млрд марок наприкінці 1938 р. до 377,2 млрд марок у травні 1945 р. Інфляція сягнула 600 % довоєнного рівня. Усе це вело до натуралізації господарства і продуктообміну. Елементи натуроплати вводили навіть на транспорті, у сфері обслуговування тощо.

На тяжкий стан економіки Німеччини, окрім воєнної розрухи, впливав демонтаж обладнання промислових підприємств як компенсація втрат згідно з рішенням Потсдамської конференції глав урядів держав — переможниць у війні 2 серпня 1945 p., а також поділ країни. Функціонування двох систем — центрального управління і планування окупаційної влади та німецьких органів самоврядування — дезорганізувало господарське життя країни. Обидві виявилися неспроможними забезпечити раціональне ведення господарства.

У цих складних умовах було проведено реформу, спрямовану на формування соціальної ринкової економіки і перетворення Німеччини в могутню процвітаючу державу. Реформи, що привели пізніше до "німецького дива", проводилися за активного сприяння США: фінансова допомога (3,12 млрд дол.) за планом Маршалла, об'єднання трьох окупаційних зон (американської, англійської і французької) і передача управління економікою до рук самих німців, допомога в розробці проектів реформи. Натхненником і організатором здійснення економічної реформи був Людвіг Ерхард (1897—1977), який почав проводити її в 1948 р. як директор управління господарства об'єднаних західних зон окупації. Потім він був у 1949—1963 pp. міністром економіки в уряді Аденауера (1949—1963), заступником федерального канцлера (з 1957 p.), канцлером республіки (1963—1966).

1. Стан Німеччини після закінчення Другої світової війни

Військова промисловість під час війни була основою економіки. У 1939 р. й питома вага в загальній вартості валової продукції становила 80%. Кількість працюючих у військових галузях впродовж 1939-1943 рр. зросла вдвоє і становила 5 млн. чол. Потребу в робочій силі нацисти задовольняли за рахунок примусової праці військовополонених, мільйонів депортованих з окупованих країн.

Економіка Німеччини втратила ознаки ринкової, перетворилася У варварську індустріально-мілітаризовану економічну систему, яка безперервно виготовляла величезну кількість озброєнь, направляючи їх на масове знищення людей.

Незважаючи на тотальну мілітаризацію, німецька економіка була неспроможною повністю задовольнити потреби фронту. З кінця 1943 р. Німеччина відчула серйозні труднощі в усіх галузях господарства. Були порушені зв'язки між окремими економічними комплексами, відчувалася гостра нестача сировини, палива, людських ресурсів, фінансових засобів.

Важливу роль у відбудові та подальшому розвитку господарства відіграли грошово-цінова реформа німецького уряду. Вона зупинила інфляцію, сприяла ліквідації «чорного ринку», створила умови для відновлення економіки. Паралельно відбувалося формування органів державної влади та самоуправління, політичої системи країни. Посаду федерального канцлера Німеччини обійняв лідер ХДС-ХСС К.Аденауер. 20 вересня 1949 р., після сформування уряду, було завершено процес утворення ФРН, економічне життя пожвавилося.

Перші роки існування ФРН були позначені високими і стабільними темпами промислового розвитку. Вже у 1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936-у, а у 1956 р. він подвоївся. Середньорічний приріст промислової продукції складав за період з 1950 по 1960 роки 9,6% проти 4% у США і 3% у Великобританії[4, c. 46-48].

Німецькому «економічному диву» сприяло декілька причин. По-перше, значною мірою вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини країни, репараційні платежі на користь США, Англії, Франції були меншими. По-друге, було вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн. німців із Східної Прусії та інших районів.

Особливості менталітету німецького народу (висока працездатність, схильність до дисципліни, порядку, готовність після руйнівної війни на будь-які жертви для відбудови країни і досягнення власного добробуту тощо) відіграли дуже важливу роль у відбудові.

Заробітна плата робітників у перші повоєнні роки була на 35% меншою від довоєнної, а робочий тиждень був більшим.

США надали Західній Німеччині 3,9 млрд. доларів «стартової допомоги» згідно із планом Маршалла. Ці кошти, а також надходження із федерального бюджету (30-32% всіх вкладів в економіку), були витрачені на заміну застарілого обладнання, оновлення виробництва, створення нових галузей економіки (нафтохімії, електроніки тощо). Відбувався процес прискореної індустріалізації порівняно відсталих регіонів. Економічному розвитку сприяв великий попит на всі види промислової продукції, як виробничого призначення, так і на товари широкого вжитку. Крім того, ФРН у 50-их роках практично не мала військових витрат, що дозволяло робити грошові заощадження. Золотий запас ФРН на початку 60-их років перевищував запаси Великобританії, Франції та скандинавських країн, разом узятих.

Успішно розвивалися експортні галузі економіки. Німеччина впевнено входила у світовий ринок. Цей процес був тісно пов'язаний з фінансовою допомогою США і направлений на інтенсифікацію взаємних торгових зв'язків.

Визнаним архітектором німецького «економічного дива» був Л.Ерхард, міністр економіки в урядах К.Аденауер. Він разом з групою неоліберальних економістів створили теорію «соціального ринкового господарства", в якій вдало поєднувалися особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Держава, на думку авторів цієї теорії, повинна підтримувати нормальне функціонування системи цін та забезпечити захист ринкової економіки від монополізму товаровиробників. Для попередження циклічних криз їй необхідно використовувати важелі кредитної, валютної, податкової політики. Проте, втручання в господарську діяльність окремих підприємців з боку держави — абсолютно недопустимо. Теорія «соціального ринкового господарства» стала основою економічної політики західнонімецького уряду у наступні десятиліття.

Після війни в Німеччині економічна ситуація була не просто поганою, а катастрофічною. Інфляція сягала вражаючих темпів і рівнів: наприклад, якщо зранку людина могла купити автомобіль, то ввечері за ті ж самі гроші вона могла вже лише поїсти в пристойному ресторані[10, c. 241-243].

2. Грошова і економічна реформи у Німеччині після Другої світової війни

Перед німцями постала проблема побудови такої економічної системи, яка б поєднувала в собі соціальну справедливість та економічну доцільність. Саме доктрина соціальної ринкової економіки лягла в основу успішного повоєнного реформування Німеччини.

Плани Л. Ерхарда спиралися на грошову реформу, вільні ціни та підприємництво. Реформування економіки Західної Німеччини він розпочав із грошової реформи, щоб позбавитися знецінених грошей і запровадити тверду валюту. Уранці 21 червня 1948 р. рейхсмарку оголосили недійсною і замість старої рейхсмарки ввели нову валюту — дойчмарку. Кожний громадянин міг обміняти 60 рейхсмарок на дойчмарки у співвідношенні 1:1. Причому 40 дойчмарок виплачували одразу, а решту, 20, — через місяць. Пенсії і заробітну плату виплачували в новій валюті у співвідношенні 1:1.

Обмінний курс готівки і заощаджень установили 1:10, але розпоряджатися можна було лише половиною обмінної суми. Тимчасово "заморожену" другу половину пізніше розблоковували: 1/5 суми можна було забрати, 1/10 — вкласти в цінні папери, а решту, 70 %, вилучали з обігу. Грошові зобов'язання підприємств перераховувалися також у співвідношенні 1 : 10. Для виплати першої заробітної плати підприємства отримали готівку, а потім мали функціонувати за рахунок виробництва й збуту продукції. Зобов'язання банків та інших установ старої Німеччини здебільшого анулювалися. Новий емісійний банк — Банк німецьких земель регулював свої відносини з приватними банками, визначаючи розмір обов'язкових грошових резервів.

Через три дні після грошової почалася реформа цін, спрямована на відновлення ринкового механізму регулювання їх. Ціни було відпущено "на волю" відповідно до закону від 24 червня, ліквідовано адміністративний розподіл ресурсів, скасовано нормативні документи, які регулювали економічне життя. Перехід до вільного ціноутворення Л. Ерхард розглядав як передумову успішного економічного розвитку.

Розрегулювання цін і заробітної плати проводилося поступово. Зник "чорний ринок". Магазини заповнилися товарами, замість пошуку продуктів люди стали дбати про виробництво їх. Інфляції майже не відчувалося. Ціни зросли лише на кілька відсотків, у такій самій пропорції, що й заробітна плата. Уже через півроку ціни стабілізувалися. Було ухвалено закон проти безпідставного завищення цін, видавали каталоги прийнятних цін, які враховували купівельну спроможність споживача. Разом з тим реформа не посягнула на систему відносин приватної власності на засоби виробництва[8, c. 164-166].

У нових умовах побудови соціального ринкового господарства важливе значення Л. Ерхард надавав ролі держави. Йдучи шляхом вільного економічного розвитку, держава міцно тримала основні важелі управління економікою. Вважалося, що відповідальність за економіку несе тільки держава, саме вона має забезпечити розумну рівновагу між ефективністю господарства і потребами соціальної політики. Керуючись цим, західнонімецький уряд активно підтримував галузі промисловості, які зазнавали труднощів, а інвесторам і підприємцям надавав пільги. Саме на це були спрямовані законодавчі акти про кредитну та податкову політику, антимонопольні й антикартельні укази тощо. Особливу роль відводили дрібному і середньому бізнесу. Уже до початку 50-х років у цьому секторі працювало більше половини зайнятого населення. У країнах Європейського Союзу на малих підприємствах працює приміром 63 % всього населення і створюється 67 % ВВП, вони є головним середовищем, у якому народжуються талановиті підприємці. У 1954 р. рівень виробництва був удвічі вищий, ніж у 1936 р. На середину 50-х років ФРН вийшла на друге місце після США за розмірами золотих запасів. З 1952 р. експорт став перевищувати обсяг імпорту, і сальдо торговельного та платіжного балансу Німеччини стало позитивним. На кінець 60-х років Німеччина вийшла в передові країни Західної Європи і посіла друге місце після США за рівнем промислового виробництва.

Основними чинниками успіху реформ були менталітет німецького народу, його працездатність, досвід, схильність до дисципліни, готовність в ім'я майбутнього йти на тимчасові жертви, сприятливі соціально-економічні та політичні умови — приватна власність і підприємницькі структури, уміле використання допомоги за планом Маршалла тощо, вибір правильної стратегії економічних реформ і чітке визначення послідовності та етапів проведення їх, сильна політична воля до реформування і в процесі його, можливість вільного обміну поглядами для вибору напрямів та постановки завдань реформи і міцна особистість[6, c. 103-106].

3. Розвиток у 70—90-х роках. Економічне лідерство в Європі

У Німеччині протягом 60-х років падали темпи економічного зростання, а в 1966—1967 pp. вибухнула перша післявоєнна циклічна криза. У зв'язку з цим було прийнято закон про підтримку стабільності й економічного зростання, відомий як стабілізаційний закон. Згідно з ним уряд мав здійснювати активну кон'юнктурну і структурну економічну політику для протидії кризовим явищам та прискорення економічного зростання. Закон передбачав планування державного бюджету, державних інвестицій, а також створення спеціального Фонду вирівнювання кон'юнктури. Уряд був зобов'язаний проводити антициклічну бюджетну політику, яка намічала збільшення державних витрат для пожвавлення попиту при погіршенні кон'юнктури, і, навпаки, зменшення цих витрат в умовах економічного зростання. Можна зазначити, що цей закон поклав початок переходу в Західній Німеччині від ідеї вільного ринкового господарства через теорію соціального ринкового господарства до концепції ринкового господарства з глобальним регулюванням яка, по суті являла собою своєрідний синтез ідей В. Ойкена і Дж.М. Кейнса.

Посилення державного регулювання на макрорівні розпочалося з приходом до влади в 1969 р. соціал-демократів. Неокейнсіанська модель ринкового господарства зберігала приватну власність, економічну самостійність підприємців, соціальну захищеність населення. Водночас зросла роль держави в регулюванні економіки. Уряд практикував державне економічне програмування, розробку довгострокових завдань та орієнтирів економічного розвитку на десятиріччя, політику свідомого формування постійного економічного зростання, яка охоплювала елементи довго- і середньострокового прогнозування та планування. Використання кейнсіанських методів управління економікою ФРН сприяло скороченню безробіття і відновленню економічного зростання, яке в 1970 р. становило 4 %.

Проте і в нових умовах економіка Німеччини зазнавала великих спадів виробництва. Найглибша в історії ФРН криза перевиробництва вразила всі галузі західнонімецької економіки, спричинила скорочення валового національного продукту на 5 %, промислового виробництва — на 12,3, внутрішніх приватних інвестицій в основний капітал — на 18,6 %. Різко зросло число банкрутств, підскочили показники інфляції. Циклічний спад виробництва супроводжувався енергетичною кризою, яка мала світовий характер, і структурними кризами ряду галузей промисловості. У 1980—1982 pp. економіка ФРН зазнала третьої за післявоєнну історію країни циклічної кризи перевиробництва[2, c. 79-81].

Як і в деяких інших розвинутих капіталістичних країнах, у ФРН на хвилі кризи до влади у 1982 р. прийшов консервативний уряд на чолі з Гельмутом Колем. Відмовившись від кейнсіанських методів регулювання економіки, уряд в основу своєї діяльності поклав монетаристську концепцію пропозиції. Специфіка західнонімецького консерватизму полягала в "пом'якшеному" варіанті консервативної політики при стратегічній лінії, спрямованій на забезпечення прибутку великого капіталу. Основою економічного зростання 1983—1990 pp. були інтенсивні процеси нагромадження, збільшення інвестицій, розширення експорту, який у 1989 р. зріс порівняно з попереднім роком на 10 %. У межах ЄС Німеччина продавала більш як 50 % своїх товарів. Було переглянуто державні пріоритети в науково-технічній політиці. Разом з Японією Німеччина до 1990 р. займала провідні позиції у витратах на науково-дослідницькі й експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР). Вона досягла великих успіхів у створенні наукомістких галузей виробництва, а на світовому ринку наукомістких товарів обігнала Японію.

На початок 90-х років припав різкий спад динаміки економічного зростання. Основними причинами були несприятлива кон'юнктура на ринку збуту, зумовлена втратою ринку в Східній Європі і СРСР, погіршення конкурентоспроможності національних товарів, глобальний спад світової економіки в 1990—1992 pp. Доповнило ці причини об'єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. Територія країни збільшилася на 1/3, населення — з 64 до 80 млн осіб. У п'яти нових землях почались ринкові перебудови, які потребували величезних капіталовкладень (у 1991 р. вони становили 140 млрд марок, у 1992 р. — 152 млрд, у 1993 р. — 182 млрд), що призвело до бюджетного дефіциту, збільшення державного боргу (в 1990 р. він становив 1039 млрд марок, у 1993 р. — 1850 млрд марок).

Досвід об'єднання показав, що прискорена інтеграція двох протилежних економічних систем не може дати негайних позитивних результатів. Потрібен досить тривалий час, протягом якого будуть здійснюватися трансформаційні процеси, створюватися ринкові механізми господарювання. Такий перехідний період є однією з умов проведення глибоких ринкових реформ. Разом з тим, незважаючи на всі негативні тенденції в економіці країни після об'єднання Німеччини, вона залишається однією з провідних країн ЄС. Основні причини динамічного економічного розвитку ФРН:

— високий рівень споживчого попиту;

— збільшення зайнятості і заробітної плати;

— розширення німецького внутрішнього ринку за рахунок п'яти нових федеральних земель;

— швидкий розвиток НТП;

— пріоритетний розвиток галузей експортної орієнтації[13, c. 237-239].

Висновки

1945 року німецьку державність фактично було ліквідовано. Вся повнота влади в країні належала американо-британо-франко-радянській Чотиристоронній комісії, яка поділила країну на чотири зони окупації. Єдності поглядів щодо майбутнього Німеччини не було не тільки між СРСР та Заходом, а й у таборі західних союзників. Чимало хто в Британії та Франції обстоював поділ країни на кілька дрібних держав, які, будучи розділеними, ніколи б не дали змоги відродитися німецькій економічній та військовій потузі. Французи хотіли за будь-яку ціну відірвати від Німеччини лівобережжя Рейну чи хоча б Саарську область.

Країна лежала в руїнах після масованих бомбардувань, обладнання уцілілих заводів вивозилося на Захід та Схід в рахунок репарацій, натомість до Німеччини привезли 12 мільйонів німців із її східних земель, що відійшли до Польщі та СРСР, а також із Чехословаччини і Угорщини. Ці люди не мали ні житла, ні роботи, ні засобів до існування. Але найстрашнішою була моральна зневіра. Попри радянські міфи, нацистська пропаганда часів Другої світової базувалася не так на ідеї всесвітнього панування германської раси, як на новому, «справедливому» порядку в Європі. Німці, мовляв, звільнилися від всевладдя «плутократів» (перш за все, звичайно, єврейського походження), а тепер мають у тому допомогти решті європейських народів, стати їхніми «вчителями», йти заради них на жертви. Про жахливі злочини нацистів проти людства більшість німців не знала, точніше — воліла не знати, так само, як радянські люди в масі своїй «не знали» про злочини сталінського режиму. Коли ж правда стала загальновідомою, мільйони німців утратили повагу — і до себе особисто, і до своєї нації в цілому. Більшість німців переживали zusammenbruch — «відчуття поразки». Причому аж ніяк не лише поразки у війні.

Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США: Навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. навч. закл.. — К. : Вища школа, 2004. — 174с.

2. Вдовиченко М. Економічна історія: Конспект лекцій / Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2003. — 120с.

3. Економічна історія світу і України: Навч. посіб. / Тернопільська академія народного господарства. Кафедра українознавства / Володимир Ф. Чайковський (авт.-уклад.). — Т. : Лілея, 1997. — 184с.

4. Економічна історія: Навч. посіб. для студ. екон. спец. та слухачів екстернату / Харківський держ. автомобільно-дорожній технічний ун-т / Олександр Станіславович Кривцов (уклад.), Валерій Михайлович Бережний (уклад.). — Х. : Факт, 2001. — 160с.

5. Злупко С. Економічна історія України: Метод. матеріали для викладачів і студ. ун- ту / Львівський держ. ун-т ім. І.Франка. — Львів, 1996. — 40с.

6. Калина А. Економічна історія: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2007. — 246с.

7. Лановик Б. Економічна історія: Курс лекцій. — 4-е вид., перероб. і доп. — К. : Вікар, 2003. — 405с.

8. Леоненко П. Економічна історія: Навч. посібник. — К. : Знання-Прес, 2004. — 499с.

9. Нікула О. Економічна історія України і світу: Навч. посіб. для студ. вузів / Національний банк України ; Львівський банківський ін-т. — Л. : Львівський банківський ін-т НБУ, 2001. — 220с.

10. Теліщук М. Економічна історія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державна податкова адміністрація України; Національний ун-т держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2006. — 458c.

11. Тимочко Н. Економічна історія України: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2005. — 204с.

12. Царенко О. Економічна історія України і світу: Курс лекцій:Навч. посіб.. — Суми : Університетська книга, 2001. — 308с.

13. Юхименко П. Економічна історія: Навч. посібник. — 2. вид., стер. — К. : Вікар, 2006. — 341с.