referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Економічна природа і призначення фінансів

Вступ

1. Економічна передумова виникнення і розвитку фінансів. Фінанси та фінансові відносини

1.1. Виникнення і розвиток фінансів

1.2. Фінансові ресурсb

1.3. Фінансові резерви

2. Роль фінансів у стабілізації економіки та їх місце в системі держави

2.1.Фінансова система

2.2.Фінансова політика

3. Підвищення ролі фінансів в умовах переходу економіки України доринкових відносин

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Фінанси — сукупність економічних відносин, пов'язаних з системою утворення та використання фондів грошових ресурсів для задоволення потреб розширеного відтворення. Фінанси включають лише ті відносини, які стосуються процесу утворення, розподілу та використання фондів грошових коштів на підприємствах, у регіонах і народному господарстві країни загалом.

Суб'єктами фінансових відносин виступають підприємства, громадські організації, державні органи управління, держава в цілому й населення країни. Вони виконують важливу роль у забезпеченні руху відповідної грошової маси від низових ланок виробництва до центру й навпаки.

Фінанси обслуговують кругооборот та оборот виробничих фондів у грошовій, виробничій і товарній формах, а також охоплюють широкий спектр податкових платежів населення, позики, лотереї, вклади в Ощадбанки тимчасово вільних грошей. Через фінансові важелі держава, у свою чергу, надає населенню кредити, регулює індивідуальну трудову діяльність, здійснює управління соціально-економічними процесами, визначає темпи та пропорції суспільного відтворення.

Фінансові відносини складаються також між підприємствами й банками, організаціями матеріально-технічного постачання. Вони будуються за певними принципами, головними серед яких є повна економічна самостійність підприємств, право на ведення незалежної від держави власної фінансової політики.

Мета: розкрити економічну природу і призначення фінансів.

Основні завдання: 1. охарактеризувати економічні передумови виникнення і розвитку фінансів; 2. визначити роль фінансів у стабілізації економіки та їх місце в системі держави; 3. показати підвищення ролі фінансів в умовах переходу економіки України до ринкових відносин.

1. Економічна передумова виникнення і розвитку фінансів. Фінанси та фінансові відносини

1.1. Виникнення і розвиток фінансів

Слово фiнанси походить вiд середньовікового латинського терміну finatio, financia, який застосовувався в ХІІІХІV ст. для позначення обов'язкової сплати грошей та строку сплати. У Германії в ХVІХVІІ ст. слово фінанси мало недобрий, лихий зміст: здирства, вимагання, хабарництва, лихварства. В той же час у Франції (ХVІ ст.) слово фінанси використовувалося у тому значенні, яке закріпилося за ним до початку ХХ ст. у всіх європейських країнах, а саме як сукупності матеріальних засобів, необхідних для задоволення потреб держави та різноманітних суспільних груп.

Еволюційний процес формування людського суспільства свідчить, що ні одна людина не може існувати відокремлено від інших людей, вона беззахисна перед природою, не може успішно розвиватись в матеріальному і моральному відношенні, не завжди в змозі себе захистити. Для вирішення даних і багатьох інших проблем створювалися перші об'єднання людей, громади, общини, які з часом трансформувалися у організоване людське суспільство державу.

Держава виникла на певному історичному етапі розвитку людства для спільного задоволення потреб індивідів, з часом поступово визначилися найважливіші державні функції і завдання. Закономірно, що для їхнього виконання необхідні були відповідні засоби (матеріальні, а з появою грошей грошові). Держава завжди мала у власності певне майно землю, угіддя, кораблі, дороги, порти, споруди тощо; одержувала від цього доходи, які називалися доменами. Ще одним джерелом доходів державної скарбниці були регалії казенні промисли, в яких держава має перевагу перед своїми підданими, дуже часто або не допускаючи приватної конкуренції, або обмежуючи її. Наприклад, поштова, телеграфна, монетна справа, залізні дороги, виробництво зброї, тютюну, алкогольних напоїв тощо.

На початкових етапах становлення держави домени і регалії давали достатньо доходів для задоволення державних потреб. Але з часом їх стало мало і з'являється особлива форма мобілізації матеріальних та грошових засобів на користь держави, необхідних для виконання покладених на неї завдань і пов'язаних з цим витрат податки.

Податки стали найпершою, найбiльш яскравою формою фінансових відносин. Згадки про податки є у багатьох історичних пам'ятках. Так, зокрема, у Біблії сказано, що "Конче даси з усього врожаю насіння твого, що рікрічно на полі зросте… десятину збіжжя свого, виноградного соку свого, і оливки своєї, і перворідних худоби своєї великої й худоби своєї дрібної" (Старий Заповіт, п'ята книга Мойсеєва) [8, с.5].

Історія податків тривала і надзвичайно цікава. Оподатковувалося в різний час і в різних країнах майже все: майно, доходи, земля, спадок, товари тощо. У середні віки податки мали випадковий та тимчасовий характер: запроваджувалися для досягнення певних цілей на визначений (короткий) строк. Починаючи з другої половини ХVІІІ ст. податки набувають важливого значення у фінансовому господарстві держави, об'єднуючись у цілісні системи оподаткування, стають головним джерелом державних доходів. Найпершими з'явилися майнові (позамельні) та особові (подушні, поголовні) податки, як відомо, вони належать до прямих податків. Серед непрямих податків спочатку з'явилися специфічні акцизи, а саме мита, які стягувалися із закордонних товарів при їх ввезення на територію країни. Найвищого розквіту податки набули в умовах капіталізму.

Таким чином, як історична категорія, фінанси виникли одночасно з державою. Саме для утримання державного апарату і використовувались податки як важіль вилучення частини виробленої вартості або доходу. Кошти, отримані від податків спрямовувалися на задоволення державних потреб, таких як управління, оборона, втручання в економіку, підтримка соціально незахищених верств населення, міжнародне співробітництво тощо.

3 розвитком держави фінансові відносини вдосконалювались і ускладнювались, збагачувалися новими формами прояву і вже не уособлювалися лише у податках. Формувалися державні скарбниці, з'явилися окремі рахунки коштів, фонди грошових коштів цільового призначення, бюджети, державні цінні папери, державний кредит та ін.

Але, не зважаючи на різноманітність конкретних форм прояву фінансових відносин, на поверхнi економiчних явищ вони завжди асоцiюються із рухом грошових коштiв. Проте, фiнанси — це не грошi, а вiдносини:

1) суспiльнi — т.б. вони мають мiсце в суспiльствi;

2) економiчнi — пов'язанi з процесом вiдтворення;

3) розподiльчi — виникають переважно на стадiї розподiлу;

4) фондоутворюючi — супроводжуються утворенням i витрачанням фондiв грошових коштiв [8, с.12].

Отже, матерiальноречовою основою фiнансiв є фонди грошових коштiв. Не зважаючи на чисельність і різноманітність фондів грошових коштів, їм притаманні деякі спільні риси і характерні ознаки:

1) цiльовий характер — кожен фонд грошових коштів створюється з певною метою, яка зазвичай відображається у назві фонду. Цільовий характер фондів знаходить вияв не тільки у чітко визначених напрямках використання коштів, але й у джерелах їх формування. Наприклад, цільове призначення Пенсійного фонду України це акумуляція коштів, призначених для пенсійного забезпечення населення;

2) динамiчнiсть — кошти, що акумулюються у фонді знаходяться у постійному русі: фонд поповнюється новими надходженнями, витрачаються кошти за цільовим призначенням. Виключенням є резервні (страхові) фонди, в яких кошти на певний період "омертвляються" і використовуються лише при настанні непередбачених подій. Крім того, великі фонди грошових коштів можуть ділитись на декілька менших за розміром. І навпаки окремі фонди можуть об'єднуватися в один фонд;

3) кожен фонд має свою правову базу у вигляді законів, указів, постанов та інших нормативних актів. Так, формування і використання Державного бюджету найбільшого централізованого фонду грошових засобів відбувається на основі щорічних законів Про Державний бюджет України. Аналогічно держбюджету, функціонування інших централізованих фондів загальнодержавного призначення здійснюється також у відповідності до чинних законів. Формування і використання фондів грошових коштів суб'єктів господарювання проходить на підставі рішень, які ними приймаються.

В залежностi вiд рiвня на якому проходить формування фондiв грошових коштiв, вони подiляються на 2 групи:

I — централiзованi (Державний бюджет, місцеві бюджети, Пенсiйний фонд України, Фонд соціального страхування України, Державний інноваційний фонд, фонди мiнiстерств, вiдомств, об'єднань та ін.).

II — децентралiзованi (фонди пiдприємств, органiзацiй: амортизацiйний фонд, фонд оплати працi, фонди, що утворюються з прибутку та призначені для задоволення потреб суб'єктів господарювання) [8, с.15].

Децентралiзовані фонди грошових коштiв мають одну характерну особливість: їх розмiр безпосереднього визначається кiнцевими результатами господарювання пiдприємств.

Виходячи із того, що матеріальноречовою основою фінансів є фонди грошових коштів, можна розглядати фiнанси як економiчну категорiю, яка вiдображає вiдносини, пов'язанi із формуванням та рухом фондiв грошових коштiв. Зміст цієї категорії детальніше виявляється у функціях, які виконують фінанси. Як відомо, функції — це прояв суті кожної економічної категорії.

На думку більшості вітчизняних вчених, фiнанси виконують двi функцiї:

1) розподiльчу;

2) контрольну.

Розподільча функція є головною для фiнансiв i проявляється у процесi розподiлу валового нацiонального продукту у виглядi утворення фондiв грошових коштiв та використання їх за цiльовим призначенням.

В процесі дії розподільчої функції найважливішими об'єктами розподілу виступають: валовий національний продукт та національне багатство.

Валовий нацiональний продукт представляє собою вартiсть вироблених у суспiльствi благ за певний перiод часу, як правило, за рiк.

Національне багатство — це сукупність створених та нагромаджених матеріальних благ, якими володіє суспільство, а також природних ресурсів, що враховані та включені в економічний оборот.

Національне багатство країни залучається у розподільчі процеси і стає об'єктом розподілу за допомогою фінансів лише у виняткових випадках, таких як війни, катастрофи, стихійні лиха тощо.

Суб'єктами розподiлу при здійсненні розподільчої функції фінансів виступають: держава, юридичнi i фiзичнi особи.

При чому, слід розрізняти первинний i вторинний розподiл (або перерозподiл). Первинний розподiл починається разом із розподiлом виручки, яку отримує пiдприємство за продукцiю, роботи, послуги. Кошти направляються на покриття матерiальних затрат, оплату працi, утворення амортизацiйного фонду. Пiсля цього пiдприємство розраховується з державою у виглядi сплати податкiв в бюджет, внескiв в державнi цiльовi фонди соцiального страхування, соцiального забезпечення та iншого призначення. Разом iз формуванням бюджету та iнших централiзованих фондiв грошових коштiв починається процес перерозподiлу ранiше розподiленої вартостi.

Необхiднiсть перерозподiлу пов'язується із:

— утриманням невиробничої сфери суспiльства;

— забезпеченням держави грошовими коштами для виконання нею своїх функцiй (втручання в економiку, соцiального захисту населення, управлiння i оборони).

Види перерозподілу:

1) мiжгалузевий, який здiйснюється через бюджет та iншi фонди для утримання невиробничої сфери, проведення структурних зрушень у матерiальному виробництвi;

2) мiжтериторiальний — через бюджети, державнi фонди i в деякiй мiрi галузевi фонди для перерозподiлу коштiв мiж окремими регiонами країни;

3) внутрiгалузевий — через галузевi фонди, а також фонди об'єднань, пiдприємств для вирiвнювання їхнього розвитку;

4) внутрiгосподарський — через утворення децентралiзованих фондiв пiдприємств, органiзацiй i установ; перерозподiл коштiв мiж структурними пiдроздiлами, цехами, вiддiлами та ін. [8, 19].

Контрольна функцiя фiнансiв породжена їх розподiльчою природою, здатнiстю кiлькiсно вiдображати економiчнi процеси, якi виникають при розподiлi i перерозподiлi валового нацiонального продукту. Враховуючи те, що фiнанси мають таку властивiсть кiлькiсного вiдображення пропорцiй, то їм внутрiшньо притаманна i функцiя контролю за розподiлом валового нацiонального продукту по вiдповiдних фондах та їх витрачанням на передбаченi законодавством цiлi.

Контрольна функцiя фiнансiв на практицi реалiзується у дiяльностi людей, які проводять фiнансовий контроль — це прояв внутрiшньопритаманної фiнансам контрольної функцiї, її свiдоме використання.

У кожній країні функціонує ціла система органів, які здійснюють фінансовий контроль. В Україні до них належить Міністерство фінансів, Рахункова палата, Державне Казначейство, Контрольно-ревізійна служба, Державна податкова служба та деякі інші.

Дiя контрольної функцiї базується на iнформацiї, джерелом якої є фінансова звітність, т. б. така бухгалтерська звітність, що містить дані про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів суб'єктів господарювання. Фінансова звітність включає: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал та примітки до звітів.

Ефективність здійснення фінансовими органами контролю за діяльністю підприємств безпосередньо визначається тим, яка інформація знаходиться у їхньому розпорядженні. І тому до фінансової інформації ставляться наступні вимоги:

— вона повинна бути повною;

— достовiрною;

— своєчасною.

Важливе мiсце у фiнансовiй iнформацiї вiдводиться фiнансовим показникам, характерною рисою яких є синтетичний характер, тобто залежнiсть їхнього розмiру вiд дiї багатьох факторiв. Це такi показники як прибуток, рентабельнiсть, фондовiддача, фондоємкість, оборотнiсть оборотних коштiв та iн.

1.2. Фінансові ресурси

В процесi розподiлу валового нацiонального продукту у пiдприємств, органiзацiй, держави формуються доходи i грошовi нагромадження, якi називаються фiнансовими ресурсами. В залежностi вiд рiвня, на якому проходить формування i використання фiнансових ресурсiв, їх подiляють (так як i всi фонди грошових коштiв) на:

— централiзованi — які утворюються на рівні держави, окремих адміністративнотеритріальних одиниць, об'єднань, міністерств;

— децентралiзованi — створюються окремими суб'єктами господарювання [8, с.26].

Обсяг фiнансових ресурсiв залежить вiд ступеня розвитку економiки країни, методiв господарювання. Головним джерелом фiнансових ресурсiв є нацiональний дохід, тобто заново створена в суспiльствi вартiсть.

Напрями використання фiнансових ресурсiв держави:

— значна частина загальнодержавних коштів спрямовується на розвиток народного господарства, будівництво нових підприємств, структурну перебудова галузей, перш за все тих, які потребують оновлення виробничої бази;

— за рахунок централізованих фінансових ресурсів утримується розгалужена сітка соціальнокультурних установ: лікувальних, освітніх, культурних, спортивних і т.п. закладів. Держава фінансує дані організації і установи поскільки вони не мають достатніх доходів і у своїй більшості надають послуги, виконують роботи безкоштовно або за символічну плату. Отже соціально-культурна сфера, яка знаходиться на бюджетному фінансуванні, існує за рахунок перерозподілу коштів, який здійснюється за допомогою бюджету, податків, дотацій, субвенцій;

— достатньо великі за обсягами державні кошти спрямовуються на соцiальний захист населення, т. б. виплату пенсій, допомог у випадках втрати працездатності, інвалідності, при догляді за хворою дитиною, при вагітності та пологах, допомог малозабезпеченим верствам населення, багатодітним сім'ям, дітям, сиротам тощо. Важливість використання загальнодержавних коштів на вказані потреби значно зростає в сучасних умовах перехідної економіки;

— фінансування міжнародної дiяльності передбачає утримання представництв, консульств за кордоном, участь в роботі міжнародних організацій, фондів, союзів тощо, здійснення міжнародного співробітництва, підтримка міжнародних культурних, наукових та інформаційних зв'язків;

— видатки держави по охороні навколишнього середовища включають затрати, пов'язані з раціональним використанням водних, лісових, земельних, мінеральних та інших видів ресурсів. Такі витрати слід розглядати як обов'язкову умову для повноцінного функціонування сучасного індустріального суспільства;

— створення матеріальних та фінансових резервiв, необхідних для забезпечення безперервного процесу суспільного відтворення;

— видатки пов'язані із управлінням країною, т. б. утримання загальнодержавних органів законодавчої, виконавчої і судової влади, апарату Президента України, фінансових, фіскальних, митних та інших органів;

— оборона країни, т. б. утримання Збройних сил, закупівля озброєння та військової техніки, мобілізаційна підготовка галузей народного господарства та iн.

Напрями використання фiнансових ресурсiв пiдприємств, органiзацiй i установ:

— розширене вiдтворення i розвиток пiдприємств: придбання обладнання та інвентаря, капітальне будівництво, ремонт основних фондів, здійснення реконструкції, оновлення виробництва, автоматизація, механізація виробничих процесів тощо;

— вирiшення соцiальних проблем трудового колективу: утримання соціальнокультурних об'єктів (баз відпочинку, будинків культури, дитячих садків, профілакторіїв), будівництво житла;

— матерiальне стимулювання працюючих за досягнення кращих індивідуальних та колективних результатів: премії, персональні надбавки, компенсації;

— створення фiнансових резервiв, необхідних для забезпечення безперервного виробничого процесу на підприємствах;

— задоволення iнших потреб [18, 44].

Актуальним питанням вдосконалення фінансових відносин є питання про встановлення рацiонального спiввiдношення мiж централiзованими i децентралiзованими фiнансовими ресурсами. Високий рiвень податкiв та iнших обов'язкових внескiв приводить до зростання фiнансових ресурсiв держави i зменшення, вiдповiдно, фiнансових ресурсiв пiдприємств, що негативно вiдображається на результатах їхньої дiяльностi, пiдриває матерiальну зацiкавленiсть у досягненнi кращих показникiв, а також сприяє вiдтоку коштiв у тiньовий бiзнес.

В сучасних умовах дефiциту фiнансових ресурсiв як на державному рiвнi, так i на рiвнi пiдприємств важливим є пошук нових видiв доходiв (проведення прискореної амортизацiї, випуск цiнних паперiв, приватизацiя, здача майна в оренду та iн).

Фінансові резерви

Одним з елементiв фiнансових ресурсiв є фiнансовi резерви — це особлива група фондів грошових коштів, в яких нагромаджуються кошти, що на деякий час вилучаються з обороту, а використовуються у випадках збоїв у процесi суспільного виробництва.

Фiнансовi резерви створюються у грошовiй формi i виступають необхiдною умовою стабiльного i збалансованого розвитку. Важливою є проблема наукового обгрунтування розмiрiв таких фондiв. Тому що необгрунтоване збiльшення чи зменшення фiнансових резервiв веде за собою негативнi наслiдки: значне вiдволiкання коштiв i сповiльнення їх обороту або нестачу коштiв при необхiдностi фiнансування непередбачених потреб.

Фiнансовi резерви мають всi риси, якi притаманнi фондам грошових коштiв. В залежності від рівня, на якому проходить їх формування, вони подiляються на 2 групи:

1) централiзованi;

2) децентралiзованi.

Багаторiчна практика довела доцiльнiсть створення фінансових резервів як на рiвнi держави, галузей, об'єднань, так i на первинних рiвнях господарювання.

Формування фінансових резервів може відбуватися наступними методами:

— бюджетний — який передбачає створення у складi кожного бюджету резервiв, одним з видiв яких є оборотна касова готiвка;

— галузевий — передбачає створення за рахунок вiдрахувань з прибутку пiдприємств фінансових резервiв на рівні певної галузі. Широко використовувався даний метод у командно-адміністративній системі господарювання, в ринковій економіці

— госпрозрахунковий — формування фiнансових резервiв пiдприємств, органiзацiй, установ;

— страховий — утворення фондiв страхових організацій [8, с.29]

Страхові (резервні) фонди призначені для фінансування робіт пов'язаних із ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій, в результаті яких порушуються нормальні умови життя і діяльності людей на певній території або окремо визначеному об'єкті. Надзвичайні ситуації спричинюються аваріями, катастрофами, стихійним лихом або іншими небезпечними подіями, які призводять до загибелі людей та значних матеріальних втрат.

Надзвичайні ситуації можуть бути: техногенного, природного, соціально-політичного та воєнного характеру. До надзвичайних ситуацій техногенного характеру відносяться транспортні аварії (катастрофи), пожежі, неспровоковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидом (загрозою викиду) небезпечних речовин, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпечення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах тощо.

Надзвичайні ситуації природного характеру це небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні явища (землетруси, бурі, повені), природні пожежі, епідемії серед людей, епізоотії, масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками, зміни стану повітряного басейну, водних ресурсів, біосфери тощо.

Надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру виникають внаслідок протиправних дій терористичного і антиконституційного спрямування (терористичні акти, викрадення чи знищення суден, захоплення заручників, встановлення вибухових пристроїв в громадських місцях, викрадення або захоплення зброї, виявлення застарілих боєприпасів тощо).

Надзвичайні ситуації воєнного характеру пов'язані із наслідками проведення військових операцій, застосування зброї масового ураження під час яких виникають вторинні фактори ураження населення (при зруйнуванні атомних і гідроелектростанцій, складів і сховищ радіоактивних і токсичних речовин та відходів, нафтопродуктів, вибухівки, транспортних та інженерних комунікацій та ін.

Відповідно до територіального поширення, обсягів заподіяних або очікуваних економічних збитків, кількості людей, які загинули надзвичайні ситуації можуть виникати на рівнях: загальнодержавному, регіональному, місцевому та об'єктовому. Виділення 4-х рівнів надзвичайних ситуацій має значення для визначення джерела фінансування робіт, пов'язаних із подоланням наслідків таких подій. Звичайно, що при недостатності коштів децентралізованих фінансових резервів допомога може бути надана із централізованих фондів.

Одним з видів бюджетних резервів є Резервний фонд Кабінету Міністрів України. Він формується з метою фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, які не могли бути передбаченими під час затвердження Державного бюджету на відповідний рік. Цей фонд створюється в розмірі до двох відсотків обсягу видатків державного бюджету і входить до складу видатків Державного бюджету України.

Головними напрямками витрачання коштів цього фонду є:

— фінансування витрат, пов'язаних з надзвичайними ситуаціями;

— фінансування робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій;

— непередбачені витрати, пов'язані з введенням законів;

— фінансування інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України, з визначенням при цьому розміру коштів, який не може перевищувати 20 відсотків загального обсягу резервного фонду [18, с.51].

Кошти резервного фонду можуть використовуватися лише в необхідних межах за цільовим призначенням на фінансування заходів, передбачуваних постановами Кабінету Міністрів України. Залишок невикористаних коштів резервного фонду в кінці року, в якому їх виділено, підлягає поверненню до Державного бюджету України.

Одночасно встановлена вимога, що кошти резервного фонду Кабінету Міністрів України не можуть використовуватися:

1) на погашення боргів, у тому числі пов'язаних з гарантіями чи іншими видами забезпечення, наданими Кабінетом Міністрів України;

2) для збільшення сум по статтях видатків, передбачених у державному бюджеті.

Кабінет Міністрів України щомісяця подає докладні письмові звіти Верховній Раді України про витрати з резервного фонду з обгрунтуванням їх необхідності, економічності та ефективності, а також про досягнення фактичних результатів за підсумками використання коштів фонду. На постійну Комісію Верховної Ради України з питань бюджету покладено контрольні функції за використанням Кабінетом Міністрів України коштів резервного фонду.

Контроль за цільовим і своєчасним використанням міністерствами, відомствами, іншими органами державної виконавчої влади коштів резервного фонду здійснює Міністерство фінансів України.

2. Роль фінансів у стабілізації економіки та їх місце в системі держави

2.1. Фінансова система

Фiнансовi вiдносини, що виникають при розподiлі i перерозподiлі валового нацiонального продукту, надзвичайно рiзноманiтнi, але їх можна подiлити за певними ознаками. Цей поділ знаходить відображення у побудові фінансової системи.

Фiнансова система — це сукупнiсть окремих сфер фiнансових вiдносин, які пов'язані між собою, їм притаманні централізовані або децентралізовані фонди грошових коштів, є відповідний апарат управління та правове забезпечення [8, с.34].

Всi фiнансовi вiдносини в залежностi вiд ролi суб'єктiв у суспiльному виробництвi можна подiлити на такі сфери:

1) фiнанси суб'єктів господарювання;

2) державнi фiнанси.

Але всерединi кожної сфери, конкретизуючи характер дiяльностi суб'єктiв, видiляються окремi ланки фiнансових вiдносин. Так, наприклад, в складi фiнансiв суб'єктів господарювання це:

1) фiнанси комерційних пiдприємств;

2) фiнанси некомерцiйних органiзацiй i установ;

3) фiнанси громадських органiзацiй i доброчинних фондiв.

Крiм того, в таких ланках фiнансової системи як фінанси комерцiйних пiдприємств, фiнанси некомерцiйних органiзацiй i установ, можна продовжити подiл в залежностi вiд галузевої ознаки i за формами власностi.

Всi сфери i ланки фiнансової системи iснують взаємопов'язано, але центральне мiсце серед них займають бюджети. Бюджети пов'язанi зi всiма iншими ланками i об'єднують фiнансову систему в єдине цiле.

Принципи побудови фiнансової системи:

1) єднiсть, яка обумовлена єдиною економiчною i полiтичною основою суспiльства, єдиною фiнансовою полiтикою, що реалiзується в життя через фiнансову систему;

2) функцiональне призначення ланок виражається в тому, що в кожнiй з них вирiшуються свої завдання специфiчними методами, iснують вiдповiднi фонди грошових коштiв, апарат управлiння.

Загальнодержавним фiнансам притаманнi, крiм того, принципи демократичного централiзму i нацiональної полiтики, якi яскраво проявляються в побудовi державних фiнансових органiв, а також бюджетної системи.

Фінанси комерційних підприємств мають особливості організації обумовлені специфікою їх діяльності. Підприємства працюють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку (доходу), відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат по основній діяльності, а також по її розширенню і розвитку. Такі підприємства працюють, головним чином, в сфері матеріального виробництва. Але в сучасних умовах переходу до ринку і в сфері нематеріального виробництва деякі організації будують свою діяльність на засадах комерції (лікувальні, видавницькі, навчальні заклади тощо).

Комерційні підприємства є основними платниками податків в бюджет, таких як податок на прибуток, податок на додану вартість, акцизний збір, ресурсні платежі, а також внесків в державні цільові фонди. Таким чином, за рахунок частини створеної комерційними підприємствами вартості при її перерозподілі через бюджети ці кошти спрямовуються на утримання установ невиробничої сфери (бюджетних організацій).

До некомерційних установ належать такі, які надають послуги, виконують роботи безкоштовно або за символічну плату, яка не відшкодовує їх видатків. Це лікарні, поліклініки, школи, дитячі дошкільні установи, музеї, середні і вищі навчальні заклади та ін. Таким чином, принципова відмінність комерційних підприємств від некомерційних полягає у тому, що метою перших є одержання прибутку, а для других така ціль не є головною. Крім того, для некомерційних організацій у випадках перевищення доходів від усіх видів діяльності та з усіх джерел над видатками, одержані вільні кошти не можуть бути спрямовані на збільшення доходів тих юридичних або фізичних осіб, які заснували таку некомерційну організацію, а повинні використовуватись на розвиток діяльності, створення фінансових резервів тощо.

Більшість некомерційних організацій належить до державного сектора економіки. Головним джерелом фінансування видатків таких організацій є бюджетні кошти, тому вони і називаються бюджетними. Організація фінансових відносин в некомерційних організаціях має свої особливості обумовлені характером перерозподільчих процесів у суспільстві, їхнім державним регулюванням, гострою нестачею бюджетних коштів, необхідністю їхнього економного і цільового використання.

Особливе місце у фінансовій системі належить фінансам громадських організацій та доброчинних фондів. Вони являють собою добровільні об'єднання громадян за професіями, інтересами, захопленнями. На фінанси громадських організацій і доброчинних фондів впливають особливості їхнього функціонування, пов'язані з відсутністю комерційної діяльності (а отже і доходів, отриманих внаслідок такої діяльності), а також відсутністю державного фінансування. Головним джерелом доходів таких організацій є: вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування. Хоча громадські організації і доброчинні фонди не мають права займатися комерційною діяльністю, вони можуть мати у власності комерційні підприємства, які спрямовують їм частину одержаного доходу.

Найбільш масовими і популярними є такі громадські організації: політичні партії, рухи, професійні спілки, товариства діячів мистецтв, спортивні товариства та ін. Серед доброчинних фондів України найбільш відомими є фонди "Україна — дітям", "Намисто Славутича", "Сімейне коло" та ін.

В сфері державних фінансів центральне місце займають бюджети, сукупність яких утворює бюджетну систему. До неї входять: Державний бюджет України, республіканський бюджет Автономної Республіки Крим та місцеві бюджети (обласні, міські, районні, районні в містах, селищні і сільські). Всього в Україні налічується майже 12 тис. бюджетів. Бюджети поряд з державними цільовими фондами є основними важелями перерозподілу виробленої в суспільстві вартості, з їх допомогою перерозподіляється майже половина валового внутрішнього продукту України [9, с.66].

Головним джерелом доходів бюджетів є загальнодержавні і місцеві податки, обов'язкові збори, а також деякі неподаткові надходження (кошти від приватизації державного майна, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, надходження від державних позик та ін.). Використовуються бюджетні кошти на розвиток народного господарства, соціально-культурні заходи, оборону, управління, охорону навколишнього середовища, створення державних резервів.

В 1995 році був прийнятий Закон України "Про бюджетну систему України", який визначив основні засади побудови бюджетної системи, розмежування доходів і видатків між окремими її ланками, порядок бюджетного планування і бюджетного процесу. Повне втілення в практику цього закону є першочерговим завданням сучасної фінансової політики.

До складу загальнодержавних фінансів в Україні входить система державних цільових фондів. Відокремлення на початку 90-х років від державного бюджету окремих державних фондів з чітко визначеними джерелами утворення та напрямками використання сприяло налагодженню належного контролю за витрачанням коштів та збалансуванню доходів і видатків фондів. Але пізніше, у зв'язку з хронічною нестачею фінансових ресурсів на державному рівні, виникла необхідність приєднання деяких позабюджетних фондів до Державного бюджету України (Пенсійного фонду, Фонду Чорнобиля, Державного інноваційного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості населення).

Державні цільові фонди по цільовому призначенню поділяються на економічні, соціальні, науково-дослідні, страхові та ін. Вони можуть бути створеними як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні.

В систему державних цільових фондів входить понад 30 фондів. Найбільшими за абсолютними розмірами, з чітко визначеними джерелами утворення, а також обов'язковим характером відрахувань є: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України, Державний фонд сприяння зайнятості населення, Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Державний інноваційний фонд.

В загальнодержавних фінансах є особлива ланка фінансових відносин — державний кредит. Існування державного кредиту пов'язано з постійним протиріччям між потребами держави і її фінансовими можливостями, з хронічною нестачею централізованих фінансових ресурсів і, зокрема, з бюджетним дефіцитом. Держава виступає як позичальник коштів (а її кредиторами є юридичні та фізичні особи), кредитор і гарант. Найважливішими формами державного кредиту є державні позики, грошово-речові лотереї, використання частини вкладів населення в ощадних установах, використання коштів Державного позикового фонду. Державні позики можуть супроводжуватися випуском цінних паперів (державних облігацій і казначейських зобов'язань) або бути у безготівковій формі (шляхом записів на відповідних рахунках). Державні позики бувають зовнішніми і внутрішніми.

Функціонування державного кредиту веде до утворення державного боргу, як сукупності зобов'язань держави перед населенням, юридичними особами, іноземними державами та міжнародними організаціями. У видатковій частині Державного бюджету України щорічно передбачаються видатки на обслуговування державного боргу.

Формування відлагодженої та ефективно функціонуючої фінансової системи — відповідальне і складне завдання, вирішення якого потребує багато часу. Фінансова система України знаходиться на етапі становлення і вдосконалення. Найважливішими проблемами її розвитку є:

— зміцнення фінансів суб'єктів господарювання з метою посилення мотивацій до ефективної роботи, інвестиційної діяльності;

— відлагодження фінансового механізму діяльності бюджетних установ, пошук нових джерел фінансових ресурсів в умовах дефіциту бюджетних коштів;

— реформа бюджетної системи, практична реалізація всіх положень Закону України "Про бюджетну систему України";

— економне витрачання бюджетних коштів, посилення контролю за їх цільовим використанням;

— реформа системи оподаткування в напрямку послаблення податкового тиску;

— зменшення кількості і розмірів відрахувань у державні цільові фонди, відокремлення їх від бюджету;

— раціональне використання коштів, залучених з допомогою державного кредиту, зміцнення довіри до державних цінних паперів [9, с.63].

2.2.Фінансоdа політика

Фінансова політика — це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему. Фiнансова полiтика — це частина економiчної полiтики. Головним завданням фiнансової полiтики є забезпечення реалiзацiї тої чи iншої державної програми вiдповiдними фiнансовими ресурсами [8, с.103].

Проявляється фінансова політика у:

— фiнансовому законодавствi;

— в системi форм i методiв мобiлiзацiї фiнансових ресурсiв (найважливiшими з яких є податки);

— в перерозподiлi фiнансових ресурсiв мiж окремими верствами населення, галузями дiяльностi, регiонами країни;

— в структурi доходiв i видаткiв бюджетiв та iн.

Найважливішими умовами результативності фінансової політики є:

— врахування дiї економiчних законiв розвитку суспiльства;

— вивчення та використання досвiду попереднiх етапiв господарського будiвництва;

— врахування специфiки сучасних умов, змiни у зовнiшнiй та внутрiшнiй полiтицi;

— комплекснiсть у розробцi заходів, пов'язаних iз вдосконаленням фiнансових вiдносин.

Фiнансова полiтика має надзвичайно велике значення в життi суспiльства i при дотриманнi вищенаведених умов може сприяти розвитку продуктивних сил, покращанню добробуту населення, вирiшенню нацiональних i мiжнародних проблем, пiдвищенню обороноздатностi країни.В залежностi вiд характеру заходів i часу, на якi вони розрахованi, розрiзняють наступні поняття: фінансова стратегія і фінансова тактика.

Фінансова стратегія — це основнi напрями використання фiнансiв на тривалу перспективу. Прикладом стратегiчних завдань i вiдповiдно їх фiнансового забезпечення є: впровадження власної грошової одиницi, проведення приватизацiї, подолання iнфляцiї i спаду виробництва [8, с.105].

Фінансова тактика спрямована на вирiшення завдань окремого етапу розвитку країни i полягає у змiнi форм органiзацiї фiнансових вiдносин. Яскравим прикладом фiнансової тактики є удосконалення системи оподаткування, надання пiльг окремим платникам, територiальний перерозподiл фiнансових ресурсiв через бюджетну систему.

В кожнiй країнi конкретнi методи проведення фiнансової полiтики залежать вiд iсторичних умов, рiвня економiчного розвитку, нацiональних традицiй та iнших чинникiв. Сучасну фiнансову полiтику України в значнiй мiрi визначає важкий стан економiки, як наслідок тривалої фінансової кризи.

У 1990 році в Україні була розроблена і прийнята Концепція переходу до ринкової економіки. В цьому важливому документі були накреслені напрямки фінансової стратегії уряду на перспективу в зв'язку з необхідністю переходу до ринкової економіки. В концепції була дана характеристика основних рис ринку в Україні, моделей та етапів переходу до нього. Визначені головні завдання:

— проведення роздержавлення і приватизації підприємств;

— здійснення земельної реформи;

— демонополізація економіки;

— свобода підприємництва;

— реформа фінансово-бюджетної і банківської систем, нормалізація грошового обігу;

— створення ринкової інфраструктури, в т.ч. фінансового ринку;

— державне регулювання економіки з допомогою ринкових методів;

— забезпечення соціального захисту населення;

— вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності з метою зміцнення позицій країни у світовому співтоваристві;

— захист і оздоровлення екологічного середовища. Звичайно, що вирішення всіх завдань, поставлених Концепцією вимагає тривалого часу, більшість з них залишаються актуальними і в умовах сьогодення.

Економічна ситуація, в якій опинилася Україна на початку 90-х років, виявилася чи не найскладнішою серед усіх постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, і тому практична реалізація поставлених завдань виявилася занадто складною. В економіці країни спостерігалося загострення кризових процесів. Було допущено ряд помилок в економічній політиці, у здійсненні зовнішньоекономічного курсу, ігнорувалися специфічні умови ринкової трансформації економіки України. В таких умовах було прийнято рішення про здійснення радикальних економічних реформ, спрямованих на розбудову в Україні соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення реального повороту всієї господарської системи до людини. З цією метою в галузі фінансової політики передбачається проведення глибокої реформи фінансової і бюджетної системи шляхом:

— реального розмежування фінансової та кредитної системи країни;

— відокремлення фінансів державних підприємств від державного бюджету;

— розробки зведеного балансу фінансових ресурсів держави для відображення процесів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів держави, суб'єктів господарювання і населення;

— забезпечення децентралізації державних фінансів, розмежування державного та місцевого бюджетів за джерелами надходжень та витрат;

— перебудова податкової системи у напрямі її подальшої лібералізації;

— запровадження системи достовірного фінансового обліку, звітності та своєчасної сплати податків;

— зменшення бюджетних видатків та відповідне ліквідація дефіциту державного бюджету;

— формування ринку обслуговування державного боргу на основі розміщення на ньому державних позик та облігацій, державних короткострокових казначейських зобов'язань [11, с.44-46].

В умовах ринку одним з найважливіших важелів впливу держави на економіку є податки, з допомогою яких визначають пропорції розподілу валового національного продукту, темпи нагромадження, здійснюють вплив на платіжне спроможний попит населення і рівень його добробуту тощо. І тому питання податкової політики завжди знаходилися в центрі уваги парламенту і уряду України. Але до 1995 року всі зміни, що передбачалися в цій галузі, мали обмежений характер і торкалися окремих аспектів оподаткування. І тому було прийнято рішення про проведення в Україні податкової реформи, метою якої є:

— пом'якшення податкової політики;

— стимулювання вітчизняного виробництва;

— посилення податкової та платіжної дисципліни і забезпечення своєчасних надходжень до державного бюджету.

Реалізація цієї мети повинна бути забезпечена через:

— створення стабільної податкової системи;

— спрощення обчислення податків і сплата їх у такі строки, які б забезпечували можливість платникам враховувати це під час планування фінансово-господарської діяльності наступного періоду;

— зменшення рівня розміру податкових вилучень починаючи;

— чітке визначення об'єктів оподаткування для запобігання випадкам подвійного оподаткування;

— упорядкування стягнення податків та посилення відповідальності за ухилення від сплати та їх несвоєчасну сплату;

— скасування пільг в оподаткуванні, наданих за галузевим принципом або окремим суб'єктам господарювання з одночасним запровадженням механізму реструктуризації безнадійної заборгованості за податковими зобов'язаннями;

— зменшення ставок податків на імпортну продукцію, яка необхідна для вітчизняних виробників і збільшення податків на продукцію, яка імпортується в Україну і призначена для кінцевого споживання, за умови що аналогічна продукція виробляється в Україні;

— посилення оподаткування бартерних товарообмінних операцій та операцій з давальницькою сировиною;

— скасування авансової сплати податків та запровадження їх сплати раз на місяць;

— перехід до обчислення оподатковуваного прибутку як різниці між валовим доходом та валовими витратами виробництва (обігу).

Першим кроком у проведенні податкової реформи в Україні стало прийняття в 1997 році Законів України: "Про систему оподаткування", "Про податок на додану вартість", "Про оподаткування прибутку підприємств". Наступним важливим кроком є прийняття Податкового кодексу [11, с.48].

Фінансові проблеми програми "Україна 2010"

На виконання розпорядження Президента України від 26 лютого 1998 р. № 43 провідними вченими і практиками нашої країни була розроблена програма розвитку на дванадцятирічний термін «Україна 2010». В основу програми покладено фундаментальну ідею забезпечення пріоритету прав і життєдіяльності, оцінку стану її реалізації в Україні та визначення відповідних інтегральних прогнозних показників на період до 2010 року. Для вирішення цього питання застосовувалися вітчизняні та зарубіжні методики розрахунку показників людського розвитку та конкурентоспроможності країн та ін.

Поряд із цим була поставлена мета більш чітко визначити місце і роль України в геополітичному та геоекономічному просторі, відстежити основні тенденції і варіанти розвитку цивілізації та українського суспільства, накреслити конкретні цілі, рамкові умови та пріоритети до 2010 року з урахуванням наявних матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів держави, накреслити оптимальні шляхи їх досягнення. Програма складається з восьми розділів. В першому розділі «Національні інтереси України в контексті розвитку світової цивілізації» дана характеристика становища України як незалежної держави наприкінці ХХ ст., визначені етапи соціально-економічного розвитку та загальні національні цілі на період до 2010 року, а також довгострокові передумови та фактори розвитку.

В другому розділі «Ідея соціального прогресу і стабільності» визначено основні напрямки соціальної політики у державі, яка виходить із необхідності забезпечення кожній людині роботу, достаток, здоров'я та духовність. Особлива увага приділена таким проблемам, як розвиток системи соціального страхування, освіти, науки, відродження української культури, тенденціям демографічного розвитку, підтримці сім'ї та молоді тощо.

Реформа системи соціального страхування в Україні буде проведена з метою підвищення рівня соціальної захищеності громадян, посилення мотивації до праці, персональної відповідальності працівників та роботодавців за формування коштів страхових фондів. Для цього передбачається запровадити п'ять програм загальнообов'язкового державного соціального страхування:

1) пенсійного;

2) медичного;

3) у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

4) на випадок безробіття;

5) від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

Важливою складовою соціальної політики держави є реформа пенсійного забезпечення, в результаті її проведення передбачається відновити диференціацію пенсій, встановити залежність розмірів пенсій від трудового вкладу та страхового стажу кожної особи. З метою створення організаційних передумов буде впроваджено автоматизований персоніфікований облік відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування.

У найближчі п'ять років проходитиме процес становлення системи недержавних корпоративних пенсійних фондів в гірничодобувній, металургійній, хімічній промисловості, атомній енергетиці, а також в окремих підгалузях машинобудування. Внаслідок цього зменшиться чисельність пільгових категорій пенсіонерів, яким надано право дострокового виходу на пенсію, та продовжиться працездатний вік працівників вказаних галузей.

Прогнозується подальший розвиток системи додаткового добровільного пенсійного страхування.

В третьому розділі програми «Україна 2010» «Демократичні перетворення та формування відкритого суспільства» визначено мету розвитку Української держави: формування громадянського суспільства, яке на основі правових норм встановлює оптимальне співвідношення інтересів окремих особистостей, соціальних угруповань і суспільства в цілому. Визнано, що соціальною базою такого суспільства повинен стати середній клас, інтереси якого тісно пов'язані з національними інтересами держави.

В розділі четвертому «Стратегія економічного зростання» обгрунтувана ефективність обраної стратегії соціально-економічного розвитку виходячи з відтворювальних пропорцій та динаміки валового внутрішнього продукту, які найбільш яскраво характеризують якісні риси економічної моделі.

Необхідною передумовою економічного зростання є активна інвестиційна політика, яка повинна передбачати:

— відновлення стимулів до нагромадження капіталу та розвитку матеріально-технічної бази суб'єктів господарювання;

— зростання обсягів інвестування в реальний сектор економіки більшими темпами у порівнянні з ростом обсягів ВВП;

— пожвавлення інвестиційної діяльності суб'єктів господарювання;

— підвищення рівня ефективності використання капіталів;

— посилення мотивації до нагромадження фінансових ресурсів населенням та їх інвестування в реальний сектор економіки;

— направлення ресурсів, які акумулюються у фінансово-кредитній сфері на інвестування в реальний сектор економіки;

— узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики з цілями інвестиційної стратегії;

— залучення іноземних інвестицій в Україну.

Стратегія економічного зростання передбачає забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, структурну перебудову економіки, оздоровлення банківської системи. Дієвим інструментом управління економікою повинна стати бюджетна і податкова політика.

Передбачається, що до 2001 року спостерігатиметься зменшення обсягів фінансових ресурсів, що перерозподіляються через державний бюджет. Це відбудеться завдяки вдосконаленню податкової системи, зменшенню кількості податків та їх ставок. Одночасно скоротяться бюджетні витрати разом із зміною їх структури та покращиться використання коштів.

Після 2002 року обсяг фінансових ресурсів, що перерозподіляються через бюджет, зросте в номінальному і реальному обчисленні, зростуть також видатки бюджету, зокрема, на соціальні потреби, охорону здоров'я, науку.

Передбачається провести ряд заходів з удосконалення бюджетного процесу (чітка регламентація, посилення контролю за витрачанням коштів, створення системи прогнозування показників бюджету, перехід до середньострокового та перспективного фінансового та бюджетного планування).

До найважливіших завдань у сфері бюджетної політики належать:

— забезпечення збалансованості бюджетів;

— оптимізація рівня бюджетного дефіциту;

— посилення контрольної роботи за витрачанням бюджетних коштів;

— виділення державних інвестицій тільки на конкурсній, зворотній основі;

— скорочення державних запозичень, здешевлення обслуговування державного боргу;

— використання в процесі бюджетного планування соціальних стандартів та нормативів;

— скорочення обсягу дотацій та субсидій з бюджету;

— зміцнення доходної бази органів місцевого самоврядування, закріплення за місцевими бюджетами доходів, достатніх для виконання їх функцій;

— вдосконалення міжбюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення заінтересованості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів та своєчасному і повному справлянні податків;

— вдосконалення оплати праці в бюджетній сфері та ін.

3 бюджетної політикою тісно пов'язана податкова реформа, основними завданнями якої є:

1) забезпечення стабільності системи оподаткування, зниження податкового навантаження, впорядкування пільг по податках, вдосконалення податкового законодавства (розробка Податкового кодексу). Зменшення нарахувань на фонд оплати праці при оподаткуванні доходів фізичних осіб;

2) створення дієвого механізму контролю за сплатою податків, зборів, посилення відповідальності за ухилення та несвоєчасну сплату;

3) додержання міжнародних угод з питань оподаткування, наближення податкового законодавства України до законодавства країн Європейського Союзу.

Створення ефективної фінансової системи в Україні неможливе без розвитку фінансового, в т.ч. фондового ринку. Однією з умов його функціонування є вдосконалення державного регулювання ринку цінних паперів, яке повинно охопити:

— регулювання випуску та обігу цінних паперів, діяльності учасників РЦП;

— захист прав інвесторів, контроль за їх дотриманням;

— контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на РЦП;

— удосконалення управління державними корпоративними правами;

— контроль достовірності інформації, яка подається учасниками РЦП.

В подальшому розвитку фондового ринку України пріоритетними напрямками повинні бути розвиток корпоративних цінних паперів, розбудова інфраструктури фондового ринку, активізація вторинного РЦП. Відносно ринку облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) передбачається ряд заходів, спрямованих на подолання допущених у попередні роки прорахунків. Це, зокрема:

— створення єдиної системи управління державним боргом для забезпечення зниження вартості його обслуговування;

— випуск державних облігацій для фізичних осіб з фіксованим доходом на основі прогнозу помісячного індексу інфляції на найближчі роки;

— підтримка вторинного ринку Національним банком України;

— обмеження випуску державних боргових інструментів на внутрішньому ринку потребами обслуговування державного боргу;

— запровадження ідентифікації державних облігацій в міжнародній системі.

П'ятий розділ програми «Пріоритети науково-технічного та інноваційного розвитку» визначає стратегічні напрямки реформування відносин в сфері науково-технічної та інноваційної діяльності, механізм державної підтримки, формування системи державного програмно-цільового управління. Серед методів стимулювання науково-технічної та інвестиційної діяльності важливе місце належить податковим (пільгам по податкам, в т.ч. по податку на прибуток підприємств) і бюджетним (пряме державне фінансування).

В шостому розділі «Промисловий та агропромисловий розвиток» конкретизовані стратегічні завдання в окремих галузях промисловості, АПК, транспорту, зв'язку.

В сьомому розділі «Інституціональні та організаційні механізми економічного зростання» розглянуті проблеми приватизації та зміни структури власності, розвитку конкуренції, антимонопольного регулювання, управління об'єктами державної форми власності, стимулювання малого і середнього бізнесу, легалізації «тіньової» економіки, проведення адміністративної реформи, удосконалення регіональної структури економіки.

Заключний восьмий розділ програми «Україна 2010» «Активізація зовнішньоекономічної діяльності» визначає напрямки співробітництва України з іншими державами, інтеграційними угрупуваннями (ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР та ін.). Відзначено, що зовнішньоекономічна політика повинна бути спрямована на зміцнення позицій України в світовій торгівлі та забезпечувати вихід на нові ринки.

Втілення цілей передбачених Програмою "Україна 2010" вимагає прийняття відповідних заходів. Протягом 1999-2000 рр. вийшло багато Указів Президента України з питань, які мають виняткове значення для реалізації загальнонаціональних цілей розвитку і конкретизують положення перспективної програми, пропонують механізми їхньої практичної реалізації. Це Укази: "Про Основні напрями інвестиційної політики на 1999-2001 роки" (від 18.08.1999 р.), "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" (від 3.12.1999 р.), "Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні" (від 29.12.1999 р.), "Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року" (від 24.05.2000 р.) та інші [11, с.50-55].

3. Підвищення ролі фінансів в умовах переходу економіки України до ринкових відносин

Проаналізовані основні фактори, що впливають на розвиток економіки України в умовах її реформування. Основна увага приділена висвітленню шляхів вдосконалення фінансової політики держави за критеріями забезпечення стабільного розвитку економіки

В умовах ринкової економіки фінанси і фінансова політика держави відіграють значно більшу роль, ніж в адміністративно-командній системі господарювання. Більш того, світовий досвід показує, що спрямованість фінансової політики визначає характер соціально-економічних відносин будь-якої держави. В той же час зміст, характер і спрямованість фінансової політики зумовлюються розстановкою політичних сил в державі. Аналізуючи етапи формування фінансової політики розвинутих держав світу за останні 30 років, слід відзначити посилення її соціальної спрямованості. Саме на задоволення соціальних потреб людини була спрямована фінансова політика таких держав, як США, Англія, Франція, Німеччина, Швеція. Найбільш високий рівень забезпечення соціальних потреб населення за рахунок державного фінансування є характерним для скандинавських країн, зокрема Швеції.

В Україні становлення Державності і формування фінансової політики відбувалось паралельно, однак між цими процесами не завжди вдавалось забезпечити односпрямованість та взаємоузгодженість.

З політичних позицій вже на першому етапі економічної перебудови суспільством України були визнані: економічна незалежність, соціальна спрямованість, демократичний стиль управління, ринкові механізми господарювання, приватна власність. Кінцевим результатом перетворень має стати розбудова незалежної, процвітаючої держави з високим рівнем добробуту основної частини населення. Що стосується фінансової політики держави, яка передбачає визначення джерел фінансування реструктуризації економічних перетворень, рух грошових потоків між основними суб’єктами економіки, розподіл і перерозподіл державних доходів, то її не було сформовано в цілісній формі. На першому етапі реформування приймалось багато локальних рішень на урядовому рівні, більшість з яких була не узгоджена з попередніми, а в багатьох випадках і суперечила їм.

Намагання вітчизняних реформаторів копіювати досвід зарубіжних країн без грунтовних досліджень і оцінки можливих наслідків його застосування в Україні призвели до поглиблення економічної кризи, яка започаткувалась ще в умовах колишнього Союзу, та зумовили прояв нових проблем фінансового характеру. До таких проблем на теперішній час слід віднести:

– зростання зовнішнього і внутрішнього боргів держави;

– зростання витрат на обслуговування державного боргу і, як наслідок, попадання у фінансову залежність від інших держав світу;

– дефіцитність державного бюджету і нераціональність використання бюджетних коштів;

– низький рівень забезпеченості основних суб’єктів економіки обіговими коштами;

– розбалансованість міжбюджетних відносин;

– неузгодженість в розподілі державних фінансів між центром і регіонами;

– великий податковий тиск на виробничо-господарські структури і в першу чергу на малий і середній бізнес [21, с.102-104].

Наслідками негараздів фінансового характеру є негаразди соціально-економічного спрямування, включаючи затримки в оплаті праці, пенсій, стипендій, високий рівень бартерних операцій в сфері підприємницької діяльності, високий рівень тіньової економіки, зубожіння основної частини населення, наростання соціальних конфліктів.

Ось деякі офіційні дані, які характеризують складність фінансового стану в Україні і темпи наростання негативних факторів, що стримують розвиток економіки.

1. Обсяг зовнішньоекономічного боргу держави обчислюється в млрд. дол. США. Станом на 1995 р. – 8,22, в 1997 р. – 9,56, а на теперішній час – понад 16 млрд. дол. США, тобто за останні чотири роки збільшився більше ніж удвічі.

2. Кількість безробітних (тис. осіб): 1995 р. – 126,9; 1997 р. – 637,1; 1999 р. – понад 1,2 млн. осіб. Відповідно зріс рівень безробіття в країні. При цьому слід врахувати, що фактичний рівень безробіття в країні є небагато вищим, ніж це офіційно представлено в статистичній звітності.

3. Реальна середня зарплата в цілому в країні (якщо 1990 р. прийняти за 100) в 1995 р. становила 36,9, в 1997 р. – 32,6, а в березні 1999 р. – 28,0.

4. Взаємна дебіторська заборгованість між українськими підприємствами становить десятки млрд. грн. і має тенденцію до зростання:

1995 р. – 22250 млн. грн.;

1997 р. – 74086 млн. грн.;

1998 р. – 92133 млн. грн. (ІІІ кв.).

Взаємна кредиторська заборгованість становить: 1995 р. – 30543 млн. грн.; 1997 – 102507 млн. грн.; 1998 р. – 121125 млн. грн. На перше жовтня 1999 р. кредиторська заборгованість досягла з початку року 37,5 млрд. грн., або 38,7% ВВП [21, с.106].

Наведені цифри свідчать про те, що в країні фінансова стабільність досягнута лише на макрорівні і утримується монетарними методами. На рівні основних ланок виробництва така стабільність не тільки відсутня, але мають місце процеси погіршення економічного стану підприємств. Фактично це проявляється у наростанні кількості збиткових підприємств. На теперішній час більше половини державних підприємств є збитковими і неплатоспроможними. Тільки протягом 1999 року (січень-серпень) збитки підприємств збільшились у 1,8 рази і досягли 7,3 млрд. грн. [21, с.107].

Якщо відносна фінансова стабільність на макрорівні не забезпечує зростання економіки, то слід шукати інші шляхи її зростання.

На наш погляд, слід використовувати не тільки фінансові важелі, а й всі інші фактори, які можуть забезпечити зміцнення вітчизняної економіки. До таких факторів слід віднести:

– вигідне економічне розташування України, розвинутий транспорт і можливості створення транспортних коридорів міжнародного масштабу;

– наявність відносно дешевих і кваліфікованих трудових ресурсів;

– рекреаційні можливості в сфері індустрії туризму і відпочинку, залучення в цю сферу іноземних інвестицій;

– відсутність обмежень з основних видів матеріально-сировинних ресурсів, за винятком нафти і газу;

– наявність невикористаних виробничих і невиробничих потужностей та можливість їх більш ефективного використання в сферах швидкого обороту капіталу;

– необхідність створити належні умови для активізації діяльності інтелектуального потенціалу, залучення висококваліфікованих спеціалістів, науковців до вирішення назрілих проблем розвитку пріоритетних напрямків у народному господарстві України [21, с. 108].

Реалізація цих факторів повинна здійснюватись в контексті із змінами у фінансово-грошовій політиці, яка має формувати необхідні умови для розвитку підприємницьких структур. Перш за все, необхідно змінити ситуацію в сфері обігових коштів. Сьогодні на одну грн. основних фондів припадає 13 коп. оборотних засобів, що більш ніж вдвічі менше, такого ж показника у 1990 році. Саме цей фактор сприяє зростанню заборгованості вітчизняних підприємств, змушує їх використовувати бартер, послуги тіньових структур.

Вирішення цієї проблеми можна здійснити за рахунок здешевлення кредитів, зниження облікової ставки до рівня рентабельності виробництва.

Особливої уваги і підтримки потребують структури малого і середнього бізнесу. Цивілізовані країни світу широко використовують таку форму господарювання і забезпечують на цій основі стабільну ситуацію, гнучкі форми адаптації до змін ринкової ситуації, зайнятість основної частини населення і його добробут. В той же час нам сьогодні добре відомо, що забезпечення ефективного розвитку малих і середніх підприємницьких структур потребує державної підтримки. Практично кожна держава світу розробляє і реалізує свої програми, форми і методи підтримки, використовуючи для цього не тільки фінанси державного бюджету, але і інвестиції різних недержавних фондів. При цьому активну участь у формуванні таких фондів приймають регіони. Саме на регіональному рівні вирішується більшість проблем розвитку малого бізнесу.

В Україні теж існують державні фонди підтримки малих підприємницьких структур. Однак вони сформовані зверху і не задовольняють потреби дрібних підприємців. Більше того, такі фонди, як правило, є не тільки мізерними, але й не неадресними. Більшість коштів потрапляє лобістам і не доходить до дрібних підприємців.

Сьогодні необхідно, щоби в кожному регіоні функціонували банківські фінансово-кредитні установи, які би спеціалізувались на наданні фінансових послуг дрібним підприємцям, включаючи надання середньострокових і довгострокових кредитів на пільговій основі.

Аналіз ситуації в сферах малого і середнього бізнесу свідчить, що діяльність більшості підприємств зосереджена в сфері торгівлі та надання послуг. Так, роздрібною та оптовою торгівлею у Львівській області зайнято 35% підприємств, у сфері обслуговування – 34%, а виробництвом промислової продукції, в будівництві зайнято лише близько 10% підприємств. Що стримує розвиток підприємництва, піднесення виробництва, появу ефективних технологій? Проведене соціологічне дослідження серед підприємців Львівщини засвідчило наступне ставлення до передумов розвитку підприємництва:

– необхідність ефективного законодавства, що стимулює підприємництво – 68,4%;

– зменшення податків – 61,8%;

– наявність у владних структурах спеціалістів–професіоналів, які вміють і бажають проводити реформи – 52%;

– підтримка українського товаровиробника – 35% [21, с.109].

Чотири з п’яти опитаних підприємців переконані, що бюджет в Україні формується, в основному, завдяки їх зусиллям. Тому є всі підстави, щоб держава активно підтримувала підприємців, більш швидко здійснювала економічні реформи, створювала реальний грунт та сприятливі умови для вільного розвитку бізнесу, зокрема у виробничій сфері. Для цього, як засвідчує соціологічне опитування, замість політики підвищення мита та акцизів, фінансовий стан українських товаровиробників можна поліпшити в першу чергу за рахунок: зменшення податку із прибутку підприємств (64,4%), зниження податків на українські товари (59,0%), зниження ставки на короткострокові кредити (27,4%), підвищення мита на ввіз закордонних товарів – 20,2% опитаних.

Більшість респондентів висловили думку, що загальний розмір податків повинен становити від 20 до 40 відсотків прибутку.

Оцінюючи в цілому стан економіки України, зокрема фінансову політику держави, слід констатувати, що вона недосконала, а найголовніше те, що і на теперішній час не має узгодженості в її реалізації між основними гілками влади на державному, регіональних і місцевих рівнях.

На державному рівні переважають центристські підходи щодо формування і розподілу бюджетних ресурсів. Це стосується фактично всіх систем, пов’язаних з формуванням і розподілом фінансових ресурсів. Класичну форму прояву принципів централізму, адміністративного командування, силових прийомів можна прослідкувати на прикладі функціонування системи оподаткування в Україні.

Ця система піддається критиці як з боку законодавчих органів влади, так і з боку платників податків. Не хочу приєднуватись до тих, хто критикує. Критикувати сьогодні легко, значно складніше давати конструктивні пропозиції в напрямах поліпшення фінансового стану в державі. Звертаю увагу лише на те, що існуюча система оподаткування в Україні побудована на принципах централізму і сприяє концентрації податкових надходжень в бюджет держави, але не забезпечує розвитку регіонів, підприємницьких структур. Інші фінансові системи (пенсійний фонд, інноваційний фонд тощо) побудовані теж на принципах централізму. При дефіциті грошей це створює умови для процвітання лобізму, корупції, намагання отримати субсидії від держави без обгрунтованої необхідності.

Вирішувати питання формування державного бюджету і його розподілу між регіонами лише з позицій інтересів центру в теперішній ситуації є неефективним і безперспективним. Це має вирішуватись на основі справедливості і корисності при активній участі регіонів. Але для цього їм необхідно надати більшу самостійність, забезпечити юридичні права.

Необхідно запровадити індикативне (дорадче) планування розвитку регіонів, фінансування їх за науково обгрунтованими стабільними нормативами бюджетної забезпеченості на одного жителя, з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану областей, що сприятиме вирівнюванню умов їх функціонування.

Чисельні трансфертні платежі не стимулюють органи місцевої влади до нарощування власної дохідної бази та створюють зайві зустрічні фінансові потоки.

Доцільним є офіційне запровадження двохрівневої бюджетної системи: державний бюджет і бюджети регіонів із закріпленими за ними стабільними джерелами надходжень та постійними витратами.

3 метою запобігання ввезенню в регіони України товарів некритичного імпорту передбачити формування на державному рівні балансів виробництва та використання основних видів промислової і сільськогосподарської продукції, забезпечення її конкурентоздатності на світовому та європейському рівнях.

Доповнити перелік загальнодержавних програм, що передбачають вирішення важливих регіональних проблем, встановлення на загальнодержавному рівні паритетного співвідношення цін на виробничо-технічну продукцію, що поставляється для потреб сільського господарства, та сільськогосподарську продукцію.

Передбачити формування обласних фондів розвитку для фінансування найважливіших регіональних інвестиційних проектів.

Передбачити передачу регіонам управління державними корпоративними правами, насамперед підприємств, визначальних для розвитку даного регіону.

Слід значно розширити повноваження областей у сфері нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також форм державного регулювання цін на продукцію монопольних утворень на регіональному ринку.

При розробці правових, економічних механізмів удосконалення бюджетної політики необхідно враховувати позитивний досвід розвинутих держав, в тому числі США, Німеччини, Франції, Японії та ін.

Як і в розвинутих європейських країнах, не більше третини фактичних надходжень слід скерувати на статтю державних управлінських витрат, оборону, організацію резервних фондів для вирішення інших загальнодержавних проблем,

Решта надходжень доцільно залишити на рівні регіону, в місцевому бюджеті, причому фіксована частина повинна залишатись безпосередньо на підприємствах і використовуватись на розвиток виробництва, впровадження науково-технічних програм і розробок, поліпшення соціальної інфраструктури тощо.

Регулювання відповідних коштів слід здійснювати з врахуванням реального внеску і можливостей регіонів (за допомогою спеціальних коефіцієнтів), їх виробничо-ресурсних потенціалів та можливостей забезпечувати потреби з окремих ресурсів.

За таких умов створюються широкі можливості для розвитку місцевої ініціативи, зростає відповідальність керівництва регіону за соціально-економічну ситуацію, передумови для порівняльності та ефективності праці не лише державного сектора економіки, а й промисловців, підприємців. Крім цього, посилення впливу регіональних органів влади на ефективність господарювання забезпечить:

– активізацію господарської діяльності;

– поліпшення використання природно-ресурсного та виробничого потенціалів.

Створюються умови для прискореного розвитку пріоритетних галузей господарства, залучення іноземних інвестицій, вкладення іноземного капіталу у розвиток виробництва.

Важливим напрямом збільшення бази оподаткування слід вважати і реалізацію заходів щодо зниження тінізації вітчизняної економіки. За розрахунками вітчизняних і зарубіжних дослідників рівень тіньової економіки в Україні є найвищим із усіх країн СНД і становить 60–70% ВВП. Це – величезний резерв поповнення державного бюджету. Однак для того, аби його реалізувати в інтересах держави і суспільства, необхідні механізми, які сприяють розвитку підприємництва не в тіні, а в реальному секторі економіки. Вирішення таких завдань грунтується на компромісних рішеннях, які враховують не тільки державні інтереси, але й можливості та інтереси підприємців [21, с.110]. Конкретні рішення таких завдань найбільш успішно можна реалізувати на рівні регіонів.

Реалізація цього напряму потребує великої кількості фахівців фінансового менеджменту, які б осідали не тільки в банківських структурах, державних управлінських установах, але й обіймали провідні посади на підприємствах. Тільки фахівці високого класу здатні подолати той складний стан вітчизняної економіки і вивести державу з кризи.

Дослідження Інституту регіональних досліджень НАН України показали, що на більшості підприємств, у тому числі і на приватизованих, використовуються старі підходи управління виробничими процесами. Недостатня увага приділяється вивченню попиту на продукцію і послуги, рекламі вітчизняних виробів. Можна констатувати, що маркетингова стратегія ще не зайняла ключових позицій в структурі управління. Старі підходи використовуються і в управління персоналом. У першу чергу з промислових підприємств були звільнені інженерно-технічні працівники, можливо, їх був певний надлишок, але ж не в 10–20 разів. Найбільш кваліфіковані фахівці перейшли працювати в приватні структури і це непогано. Але десятки тисяч інженерів займаються примітивними формами торгівлі і вже втратили свою кваліфікацію. Різке скорочення інженерних кадрів у сфері промисловості відчувається і проявляється у відставанні в технологіях, якості продукції, не кажучи вже про нові ідеї та інновації.

Сьогодні країна відчуває велику потребу у фінансистах, бухгалтерах, економістах–менеджерах, юристах. Ця проблема успішно вирішується вузами шляхом створення факультетів з підвищення кваліфікації. Масового характеру набули форми отримання другої вищої освіти, коли фахівці технічних спеціальностей опановують економіку, юриспруденцію. Однак не слід забувати, що з піднесенням економіки попит буде зростати саме на інженерно-технічних фахівців. Отже, слід розробити і прийняти на державному рівні національну програму підготовки спеціалістів на 10–15 років. Аналогічні програми повинні бути сформовані і на регіональному рівні. Це визначить перспективу розвитку освітніх установ України.

Слід відзначити, що фінансистам України довелось подолати за короткий час багато бар’єрів і опанувати сучасну методологію управління фінансами держави. Найбільші досягнення можна відзначити в банківській справі, в сфері підготовки спеціалістів. Саме в цій сфері використовуються найбільш прогресивні технології спеціалістів.

Вже сьогодні в науково-дослідні інститути приходять працівники, які прекрасно володіють комп’ютерною технікою, іноземними мовами, азами фінансового менеджменту. Необхідно створити для них умови, щоб вони з найвищою ефективністю використали свої знання в усіх галузях економіки. Це безперечно дасть позитивні результати. Необхідно створювати власні наукові школи, які мають визнаватись у світовій економіці. Для цього слід більше уваги приділяти відбору кращих претендентів в аспірантуру і докторантуру.

Фактично кожний український вуз, науково-дослідний заклад повинен формувати свою школу, бути конкурентоздатним у підготовці спеціалістів на міжнародних ринках.

Майбутнє нашого суспільства значною мірою залежить від того, як науковий потенціал галузевих інститутів, вузів, установ Національної академії наук України буде залучений до проблем соціально-економічного розвитку регіонів України, реалізації важливих для держави інвестиційних проектів. На жаль, в останні роки різко зменшилось фінансування науки, значна частина науковців вимушена шукати роботу в інших сферах народного господарства країни або за її межами. Поряд з необхідністю зростання хоча б в 2 рази бюджетного фінансування на розвиток науки і доведення його до рівня 1,7–2% від ВВП, в Академії наук України слід більш широко використовувати кредитні можливості банківських структур шляхом створення галузевих і територіальних фінансово-промислових груп в провідних галузях за пріоритетними напрямками розвитку народного господарства [21, с.110].

Одночасно слід створити належну інформаційну систему наявності інвестиційних проектів та відповідних бізнес-планів, якими могли б користуватись банківські структури з тим, щоб більш повною мірою використати можливості вітчизняних та іноземних інвесторів.

Висновки

Узагальнюючи вищевикладене, слід відзначити наступне:

1. У фінансовій політиці держави чільне місце повинні зайняти питання, пов’язані із створенням умов для зростання економіки. Для цього необхідно: знизити процентні ставки; змінити ситуацію в поповненні оборотних коштів підприємств; створити мережу банківських установ, яка спеціалізуватиметься на обслуговуванні структур малого і середнього бізнесу; вести систему пільгових кредитів для малих і середніх підприємств; знизити рівень непрямих податків до середньоєвропейського рівня; підвищити контроль за цінами підприємств–монополістів.

2. У сфері підготовки спеціалістів необхідно розробити і прийняти на державному рівні національну програму, в якій на 10–15 років передбачити потреби вітчизняної економіки у фахівцях різного профілю і ув’язати цю програму із стратегічними напрямами розвитку економіки України.

3. У сфері наукових і науково-дослідних установ посилити увагу до фундаментальних досліджень. Без фундаментальних досліджень не можна отримати фундаментальних результатів, а без цього Україна просто приречена на роль другорядної держави. Особливо актуально це для умов України як європейської держави, оскільки саме в Європі є найвищий науковий потенціал, найвищі досягнення науки і найбільш високі вимоги до фахівців.

4. Міністерствам фінансів і економіки України переглянути і оцінити систему формування державного і місцевих бюджетів з метою розширення повноважень регіональних органів влади у використанні бюджетних надходжень, створення передумов для збільшення надходжень в місцеві бюджети.

5. Розширити функції місцевих органів влади, в тому числі обласних податкових адміністрацій в наданні пільг щодо оподаткування підприємницької діяльності. Більш широко використовувати в фінансово-бюджетній діяльності регіональну ініціативу пошуку реальних резервів зростання обсягів виробництва, добробуту населення, застосовуючи для цього різні форми економічного сприяння патерналізму, активізації мотиваційних стимулів з посиленням відповідальності за соціально-економічні наслідки ініціативи керівників владних структур.

Список використаних джерел

1.Власюк В. Є. Формування фінансово-кредитної системи в умовах світової глобалізації // Фінанси України. -2005. -№ 12. — С.89-94

3. Горбач Л. М. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2006. -435, с.

4. Економічна теорія: Підручник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

5. Єпіфанов А. О.Бюджет і фінансова політика України: Навч. посіб. для студ. вуз. -К.: Наук. думка, 1997. -301, с.

6. Карпінський Б. А. Збалансованість фінансової системи території як один із чинників сталого розвитку // Фінанси України. -2005. -№ 12. — С.80-88

7.Комаринський Я. Фінансово-інвестиційний аналіз. -К.: Українська енциклопедія : Агенство "Книга Пам'яті України", 1996. -298 с.

8.Кудряшов В. П. Фінанси: Навчальний посібник. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -356 с.

9.Лезебник Л. Л. Сутність та компоненти фінансової політики // Фінанси України. -2006. -№ 1. — С.63-66

10. Маслова С. О. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2006. -190, с.

11. Науменкова С. В. Сучасна модель фінансової системи: порівняльний аналіх основних підходів // Фінанси України. -2006. -№ 6. — С.44-56

12. Нікбахт, Ейсан. Фінанси. -К.: Основи, 1993. -382 с.

13. Петленко Ю. В. Місцеві фінанси. -К.: Кондор, 2004. -281 с.

14. Про банки і фінанси: Збірник законів. -Харків: ПП "ІГВІНІ", 2006. -382, с.

15. Словник-довідник фінансового ринку / Укл.: В. В. Фещенко, О. О. Резнікова, О. В. Романченко та ін.. -К.: Українське агентство фінансового розвитку, 2005. -321 с.

16. Софіщенко І. Я.Фінансування зовнішньоторговельної діяльності підприємства: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -137, с.

17. Фільштейн Л. М. Фінанси України: Навчальний посібник. -Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 1994. -164 с.

18. Фінанси: Навчальний посібник. -К.: Знання , 2006. -247 с.

19. Фінансова діяльність підприємства: Підруч. для студ. вуз. -К.: Либідь, 1998. -310, с.

20. Фінансово-банківська система України у європейському вимірі: Збірник статей/ Упор. С. А. Буковинський, А. А. Гриценко, А. Т. Кияк та ін.; Передм. Гельмута Курта,; НБУ, Комітет Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, Фонд ім. Фрідріха Еберта (Регіональне бюро в Україні, Білорусі та Молдові). -К.: Козаки, 2002. -223 с.

21. Юхименко П. І.Сучасні тенденції та стратегія фінансової політики України // Фінанси України. -2005. -№ 10. — С.101-110