Вступ.

Розділ 1.Кон’юнктурні коливання економіки та ділові цикли.

1.1.Поняття циклічних коливань в економіці.

1.2.Криза як один з факторів циклічного розвитку.

1.3.Регулювання циклічного розвитку або антикризова політика держави.

Розділ 2. Аналіз та проблеми вирішення економічної кризи в Україні.

2.1.Причини та основні фактори виникнення економічної кризи в Україні.

2.2.Динаміка економічних показників в період розвитку ринкових відношень.

2.3.Принципи формування стабілізаційної політики держави 1999-2002 рр.

Розділ 3. Шляхи подолання економічної кризи в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Як відомо, сучасне суспільство прагне до постійного поліпшення рівня й умов життя, які може забезпечити тільки стійкий економічний ріст. Однак спостереження показують, що довгостроковий економічний ріст не є рівномірним, а постійно переривається періодами економічної нестабільності. Підйоми і спади рівнів економічної активності, що ідуть один за одним прийнято називати діловим чи економічним циклом. Термін “цикл” вживається в біології й інших науках для позначення таких подій, що постійно повторюються, але не обов'язково в однаковому ступені. Тому є всі підстави думати, що рух ділового життя суспільства протікає у формі циклів, сутність яких полягає в наявності повторюваної послідовності змін. Діловий цикл припускає рух трьох величин: обсягу зайнятості, обсягу продукції і рівня цін.

В умовах переходу до ринкових відносин в економіці України велике значення грає реформація відносин власності, роздержавлення і поява нових видів власності, що буде сприяти розвитку ринкових відносин, нових видів господарювання, завдяки чому з'явиться можливість перебороти найтяжку економічну кризу, у якій знаходиться Україна.

Економічні перетворення в Україні повинні бути націленими на вирішення найважливішого завдання — це радикальні зміни в системі управління економікою як на макрорівні, так і на мікрорівні (рівні підприємств і об'єднань). Зміни на мікрорівні полягають в перебудові організаційної структури управління діяльність підприємств, створенні промислово-фінансових груп, холдингових компаній. Необхідність створення і розвитку нових в Україні форм підприємництва об'єктивно обумовлена потребою підприємств у більш гнучких структурних формах, здатних адаптуватися до швидких змін зовнішнього середовища.

Кризові явища в галузях економіки України спричинені недостатнім і несвоєчасним урахуванням змінних умов виробництва, можливостями інтенсифікації, змінами у методах господарювання та іншими причинами. Темпи виробництва почали різко сповільнюватися. А намагання стримати спад виробництва екстенсивними методами не призвело до відповідних результатів, спричинило зменшення фондовіддачі.

Відносно високий рівень розвитку економіки України може забезпечити їй економічну незалежність, але за умови конверсії оборотного потенціалу й незалежної економічної оцінки матеріально-сировинної бази.

Тема економічної кризи на сьогодні є дуже актуальною, тому що не знаючи причин кризи в Україні, неможливо знайти шляхи до її подолання.

Метою курсової роботи є аналіз причин та факторів економічної кризи в Україні та шляхи її подолання.

Розділ 1.Кон’юнктурні коливання економіки та ділові цикли

1.1.Поняття циклічних коливань в економіці

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвитку за своїм змістом багатоструктурна. Якщо в основу критерію класифікації покласти довготривалість, то вона буде мати: малі цикли (короткострокові коливання ділової активності, які продовжуються 3-4 роки); середні цикли (строком 7-11 років); великі цикли (періодичність яких становить 40-60 років); вікові циклічні коливання, наприклад вікові цикли лідерства.

Проте критерій довготривалості лише один з можливих. Типи циклів розрізняються неоднозначністю матеріальної основи розвитку, характером впливу на економічні процеси. Крім того, різні цикли накладаються один на один, що ускладнює їхню диференціацію.

У структурі циклічного економічного розвитку найрельєфніше виражаються середні промислові цикли. Вони найближче взаємодіють з малими циклами і найдієвіше впливають на розвиток економічних процесів. Саме тому середні цикли визначаються як базові.

Усі кризи різняться між собою, оскільки кожна з них історично неповторна та індивідуальна. Пояснити їхню суть за допомогою лише якоїсь однієї групи факторів неможливо. Проте можна виділити ряд загальних закономірностей, які властиві усім їм.

1. Економічні цикли середньої тривалості мають чотири послідовні фази: кризу, депресію, пожвавлення, піднесення. Визначальними моментами серед цих фаз є криза і піднесення. Перехід від однієї фази циклу до іншої здійснюється автоматично — на основі ринкових саморегуляторів.

2. Середні цикли за своїм змістом відображають циклічність розвитку не лише виробництва, а й обміну, розподілу і споживання. Це зумовлює багатогранність циклічних коливань, показниками яких є: загальні масштаби виробництва, динаміка національного доходу і валового національного продукту, завантаженість виробничих потужностей, зайнятість, реальні доходи населення. Важливим показником циклічності є рух норми прибутку, а також показники, що характеризують економічну ефективність відтворення.

3. Матеріальною основою середніх циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини — знарядь праці. Отже, виробництво засобів виробництва виконує в механізмі циклічності базову функцію. У процесі циклічних коливань вони відчувають найбільше навантаження. В країнах, де частка галузей першого підрозділу в економіці менша, циклічність за інших однакових умов виявляється менше.

4. Циклічність, що викликана оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до спаду виробництва. Старіння і фізична заміна зношених засобів виробництва не є безпосередньою причиною кризи. Негативні наслідки цих процесів можна регулювати. Економіці внутрішньо притаманні властивості запобігання таким виробничим спадам. Для цього необхідно розмежувати матеріальні основи середньострокових циклічних коливань і безпосередні причини криз. Останніми є внутрішні суперечності ринкової економіки: функціональна відокремленість її структурних елементів і принципова неможливість у зв'язку з цим цілісного макроекономічного регулювання її.

Довгострокові циклічні коливання в економіці були виявлені вченими-економістами ще у другій половині XIX ст.

Найважливішою в теорії довгих хвиль є проблема наукового обґрунтування їхньої матеріальної основи. Матеріальну основу довгих хвиль становить структурне оновлення технологічного способу виробництва. Здійснюється воно двома шляхами: по-перше, еволюційно, коли поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології; по-друге, революційне, коли відбуваються якісні зміни в матеріалізації наукових знань. Ці два шляхи доповнюють і замінюють один одного.

Еволюційний шлях дає змогу використати потенціал існуючих технологій і підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім розповсюджуються еволюційно. Загальнотехнічні революції стають стрижнем революції в продуктивних силах. Одночасно здійснюються стрибки і в розвитку людини як головної продуктивної сили, в зростанні ефективності та продуктивності її праці.

Циклічне оновлення технологічних структур продуктивних сил суспільства періодично повторюється, але, врешті-решт, циклічний розвиток продуктивних сил здійснюється під впливом економічних факторів.

Починаючи з першої промислової революції кінця XVIII — першої третини XIX ст. якісні стрибки у зміні базисних поколінь машин і технологій здійснюються у часових межах 40-50-60 років. У цих самих межах і під впливом тих самих матеріально-технічних і економічних факторів здійснюються і довготривалі економічні цикли.

З часів першої промислової революції і до середини XX ст. було три довгих цикли. З початком сучасної науково-технічної революції розпочався четвертий цикл, який триває і тепер. У структурі довготривалих циклів виділяють два етапи розвитку — низхідну і висхідну хвилі, або фази. Звідси цикл також має дві фази.

Низхідна фаза великого циклу — період зміни базисних технологій і технологічних структур виробничої системи суспільства — триває 20-25 років. У цей час відбуваються гострі економічні кризи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільших вкладень у технічні вдосконалення, які були накопичені попереднім розвитком. Він також бере на себе найбільше навантаження в перебудові економічної структури суспільства, яка адекватна технологічному оновленню виробництва.

Висхідна фаза великого циклу — період тривалого піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства. Він триває від 25 до 30 років. У цей час не виключені й циклічні кризи, пов'язані з оновленням виробничих фондів. Розвиваються вони, як правило, на рівні високої кон'юнктури. Період "високого піднесення" — це період масового розповсюдження нових технологій, зародження і розвитку нових провідних або навіть базових галузей економіки. В цій фазі відкриваються додаткові можливості для отримання прибутку, розширення інвестиційного процесу, залучення у виробництво додаткової робочої сили, зростання заробітної плати.

У той самий час з просуванням економіки до верхньої точки великого циклу в народному господарстві починають нагромаджуватися й протидіючі тенденції. Зростання органічної будови виробництва посилює дію тенденції норми прибутку до зниження. Зростає напруга на ринку позикового капіталу, підвищуються відсоткові ставки. Нагромаджуються інші суперечності, які вже неможливо розв'язати на еволюційній основі технологічного оновлення виробництва. Починається глибока криза, яка є початком нової, низхідної, фази великого циклу.

Поряд із створенням наукових основ довгострокового прогнозування економічної структури суспільства теорія довгих хвиль дає змогу виявити також фундаментальні закономірності розвитку тієї чи іншої економічної системи. Взаємозалежність між зміною базисних технологій (великих циклів) і глибинною перебудовою виробничих відносин, наприклад підприємницького виробництва, має такий вигляд: першому технологічному циклу (довгій хвилі) відповідає домонополістичне підприємництво, засноване на вільному ринково-конкурентному механізмі; другій довгій хвилі — монополістичне підприємництво з ринково-конкурентним господарським механізмом, який монополістичне регулюється; третій хвилі — період державно-монополістичного підприємництва з державно-монополістичним конкурентно-ринковим механізмом господарювання.

Великі цикли притаманні як країнам з розвинутою ринковою економікою, так і країнам командно-адміністративної системи. Глибина кризових потрясінь економіки колишнього СРСР і східноєвропейських країн, яка припала на другу половину 80-х — початок 90-х років, зумовлена не тільки деформаціями командно-адміністративної системи. Ці економічні потрясіння були пов'язані з необхідністю докорінного технологічного переозброєння виробництва, викликаного новим етапом науково-технічної революції.

На відміну від промислово розвинутих ринкових країн, де циклічні фактори довгих хвиль виявилися в середині 70-х — на початку 80-х років, часові межі в країнах командно-адміністративної системи зсунулися приблизно на десятиліття. Головним фактором цього відставання став більш низький рівень розвитку техніки і технології.

Отже, існує й об'єктивна зумовленість спільності ряду перетворень механізмів управління, організаційно-економічних структур і форм власності у країнах з різним економічним устроєм. Питання не в самій проблемі, а у формах і методах її розв'язання. Щодо України, то тут глибока економічна криза не є ні циклічною, ні довгохвильовою. Вона є частиною всеохоплюючої кризи, яка витікає з: по-перше, структурної трансформації народногосподарських пропорцій у зв'язку з розпадом колишнього єдиного виробничого простору в рамках СРСР і порушенням колишніх виробничих зв'язків та не створенням відповідних економічних; по-друге, трансформації економічної системи в цілому та, по-третє, з практичної некерованості цими трансформаційними процесами на макрорівні в умовах, коли національна держава тільки формується.

1.2.Криза як один з факторів циклічного розвитку

Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою економічного циклу. З нею, з одного боку, пов'язані руйнівні сили: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, політична напруга, а з другого — криза виконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза — активною складовою частиною творчого процесу. Прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно є важливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки.

Звідси випливає висновок про те, що антициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне переривання кризи не завжди обґрунтоване.

Основною фазою, що формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, найвідчутнішою за своїми соціально-економічними наслідками, є криза (рецесія), стискання, падіння (рис.1).

Вона характеризується:

· порушенням макроекономічної рівноваги, розбалансуванням взаємодіючих структур;

· перевиробництвом з наступним падінням обсягів виробництва, нагромадженням товарних мас в оптовій торгівлі;

· падінням товарних цін;

· зростанням безробіття, збільшенням незайнятих виробничих потужностей;

· падінням рівня реальної заробітної плати, інших доходів, прибутків підприємств, життєвого рівня населення;

· зниженням платоспроможного попиту населення, зменшенням обсягів оптової та роздрібної торгівлі;

· крахом грошово-кредитних зв'язків;

· наростанням системи взаємних неплатежів;

· кредитною напругою, злетом норми позикового відсотка;

· нестачею грошової маси, високими темпами інфляції;

· масовим знеціненням капіталу, завмиранням інвестиційних процесів;

· падінням курсу акцій, біржовою панікою;

· масовим банкрутством підприємств;

· зростанням соціальної напруженості у суспільстві тощо.

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях (коли процес падіння припиняється і розпочинається фаза депресії, відрізок В- В,). Двоїста природа кризи виявляється в тому, що, з одного боку, вона є наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з іншого — формою їх розв'язання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної Системи.

Депресія (застій, стагнація) може бути досить довготривалою, вона характеризується післяшоковою ситуацією. Основними її ознаками є:

· стабільність виробництва, але на найнижчому рівні;

· призупиняється падіння цін, вгамовуються інфляційні процеси;

· зберігається високий рівень безробіття, кількість робочих місць не збільшується, рух капіталу нежвавий, відсутні нові інвестиції, норма позикового відсотка висока;

· починають відновлюватися господарські зв'язки; стабілізуються і поступово зменшуються товарні запаси.

· Внаслідок цього помітні поступове поширення реанімаційних процесів, наростання позитивних тенденцій.

Розпочинається фаза пожвавлення. Серед її основних виявів слід назвати:

· початок оновлення основного капіталу, модернізації виробництва;

· відновлення інвестиційного процесу; активізацію сукупного попиту;

· підвищення рівня виробництва, скорочення безробіття;

· зростання позикового відсотка, товарних цін.

Застій змінюється економічним зростанням, пожвавлення охоплює все більшу кількість підприємств, галузей, сфер економіки, зростають доходи населення, прибутки підприємців. Відновлюється докризовий стан економіки (точка С1 на рис. 3, яка відповідає точці А — піку розвитку попереднього економічного циклу).

Економіка входить у фазу піднесення (експансії, ажіотажного буму) і досягає своєї найвищої точки, піку розвитку (точка А₁), параметри якого значно перевищують попередній. Піднесення характеризується масовим оновленням і розширенням основного капіталу, реконструкцією старих виробничих потужностей і новим будівництвом; нарощуванням обсягів національного виробництва, активним інвестиційним процесом, стрімким зростанням прибутків, сукупного попиту; гарячковим зростанням цін; повною зайнятістю, суттєвим підвищенням заробітної плати, наростанням нестачі робочої сили, сировинних ресурсів; розвитком кредитно-фінансових операцій, спекулятивних біржових ігор тощо. Все це призводить до "перегріву" економіки, посилення диспропорційних явищ, зростання передумов майбутнього падіння, нового економічного циклу, наступного витка соціально-економічного розвитку суспільства.

Сучасний економічний цикл має суттєві відмінності. Розглянемо основні з них:

· дія і вплив фази циклу виходять за національні межі;

· посилюється державно-монополістичне регулювання циклічних процесів;

· підвищується роль соціальних аспектів в механізмі антициклічного регулювання;

· фази пожвавлення і піднесення триваліші та інтенсивніші, фази спаду і депресії менш глибокі та тривалі;

· науково-технічна революція, структурна перебудова економіки впливають на частоту криз: період їх повторювання скоротився спочатку з 10-14 до 5-7 років, а сьогодні кризові явища повторюються через 1-2 роки;

· нерегулярність коливань, розмитість меж між фазами, випадіння окремих фаз (після кризи, наприклад, може зразу розпочатись пожвавлення);

· темпи піднесення невисокі — 2-3 відсотки на рік, в умовах піднесення залишається значна кількість безробітних;

· основні економічні параметри менш динамічні, соціально-економічні процеси відбуваються повільніше;

· суперечливе поєднання асинхронності та синхронності соціально-економічних процесів у різних країнах;

· зниження ролі циклічних факторів у динаміці цін; глибока криза, стагнація виробництва можуть супроводжуватися зростанням цін, посиленням інфляційних процесів;

· переплетіння циклічних криз з нециклічними, синхронізація і взаємодія економіко-соціальних коливань, кризових явищ і природноекономічних циклів;

· частішими і серйознішими за своїми наслідками стають нециклічні коливання, сутність яких вивчена недостатньо, а отже, відсутні ефективні методи регулювання їх;

· кризові явища охоплюють нові сфери і рівні (галузі нематеріального виробництва, індустрію відпочинку тощо).

Особливості сучасного економічного циклу потребують удосконалення механізмів антикризового регулювання, пошуку нових, дієвіших методів і важелів пом'якшення циклічних коливань.

Внаслідок дії різноманітних груп факторів в економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення — з фазою піднесення, і цикл починає функціонувати як двофазний. Для першої фази властиве сходження вниз, для другої — піднімання.

Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Малі цикли розмежовуються грошовими кризами, що повторюються з певними закономірностями. Вони характеризуються особливою гостротою та інтенсивністю — або накладаються на промислові кризи, або мають самостійний розвиток.

Загальні грошові кризи безпосередньо пов'язані з виробничим циклом і є елементом загальних економічних криз.

Специфічні грошові кризи розгортаються на основі суперечностей, внутрішньо притаманних грошовій системі, і утворюють власне джерело її саморозвитку.

Розмежування криз досить відносне. Воно потрібне з точки зору виявлення змістовних характеристик кожної з них.

За змістом грошові кризи виступають як кризи сфери грошового обігу і кризи сфери кредиту. Оскільки грошовий обіг у значній своїй частині функціонує у вигляді кредитних засобів обігу, то грошові кризи фактично є кризами кредитно-грошової системи. Вони частіше зароджуються у фазах пожвавлення і піднесення промислового циклу. Під час масового оновлення виробничих фондів різко зростає попит на кредитно-грошові ресурси. Це викликає розбухання кредитної заборгованості підприємств, призводить до зростання банківського відсотка, збільшення масштабів фіктивного капіталу, посилює інфляцію та спричинює біржові потрясіння. Розпочинається грошова криза. Конкретними формами вияву її є кризи платіжних засобів, позикового капіталу та грошового обігу.

Головними чинниками зміни структури суспільного виробництва під впливом циклічного розвитку процесу відтворення є фази кризи і пожвавлення. У кризовій фазі відбувається скорочення обсягу продукції, яка випускається, зменшуються масштаби капіталовкладень, різко знижується рівень зайнятості. Все це знаходить своє вираження, по-перше, у припиненні функціонування технічно застарілих підприємств та морально зношеного обладнання; по-друге, у погіршенні фінансового стану господарських одиниць, найчастіше тих, що не витримали конкурентної боротьби через низьку технічну оснащеність. Непридатні види та підвиди виробництва у фазі піднесення замінюються на нові, прогресивніші.

1.3.Регулювання циклічного розвитку або антикризова політика держави

Сучасна ринкова економіка функціонує в умовах активного впливу на неї держави. Державний вплив на економіку здатний істотно вплинути на хід економічного циклу, змінюючи характер економічної динаміки: глибину і частоту криз, тривалість фаз циклу і співвідношення між ними. Державне регулювання спрямоване на зм'якшення циклічних коливань, тому воно носить антициклічний характер. Найважливішими методами, за допомогою яких держава впливає на економічний цикл, виступають кредитно-грошові і бюджетно-податкові важелі. Під час кризи державні заходи спрямовані на стимулювання виробництва, а під час підйому — на його стримування. Так, з метою ослаблення «перегріву» економіки держава у фазі підйому сприяє подальшому подорожчанню кредиту, уводить нові податки, підвищує старі, скасовує прискорену амортизацію і податкові пільги на нові інвестиції. В умовах кризи, навпаки, державні заходи спрямовані на здешевлення кредиту, скорочення податків, на прискорену амортизацію і податкові знижки на нові інвестиції.

Таким чином, сучасний механізм самонастроювання ринкової економіки через циклічні кризи змінюється під впливом державного впливу. Відбувається переплетення стихійно-ринкового механізму функціонування економіки у формі циклічних криз зі свідомим державним впливом на відтворювальний процес.

Не можна не відзначити особливості сучасних циклічних криз, що зв'язані з кризою державного регулювання. Останнє одержало вираження в неспроможності антициклічної політики держави, у банкрутстві теорій і практики впливу на циклічний розвиток, у невідповідності офіційно проголошених цілей державної політики фактичним результатам регулювання економіки (замість росту економіки — його падіння, замість повної зайнятості — масове безробіття, замість стабільності цін — хронічна інфляція і т.д.). У результаті економічна діяльність держави стала додатковим фактором нестійкості економіки.

Криза державного регулювання економічного розвитку зажадала від уряду розвинених країн шукати вихід зі сформованої ситуації, але не шляхом відмовлення від державного регулювання циклічного виробництва, а за допомогою перебудови його форм і методів. Антициклічна спрямованість державної політики змінилася антиінфляційною.

Розділ 2. Аналіз та проблеми вирішення економічної кризи в Україні

2.1.Причини та основні фактори виникнення економічної кризи в Україні

Україна останнім часом докладає значних зусиль, щоб подолати кризу, яка має системний характер, позбутися наслідків колоніального минулого і сформувати соціально-економічну модель, засновану на інституті приватної власності. Для цього їй доводиться повністю вибудовувати нову ринкову інфраструктуру.

Україна перебуває під негативним впливом зовнішніх факторів, насамперед економічних процесів, які відбуваються в Росії, через тісну прив'язку до енергопостачання з цієї країни. По суті, в Україні склалася ненормальна, однобока структура постачання енергоносіїв, яку, на жаль, за роки незалежності нам не вдалося змінити.

Економічна криза в Україні спричиняється також повільним та непослідовним проведенням економічних трансформацій. Конкретним механізмом виходу із стану рецесії є проведення курсу жорсткої монетарної політики, підтримуваного Президентом України Л. Кучмою та Національним банком.

Україна дуже дорого заплатила за відсутність власної національної валюти, а також за помилки останніх двох років. Низка несприятливих зовнішніх чинників (фінансовий обвал в Росії, світова фінансова криза, а також девальвація гривні) призвели до знецінення основного капіталу та зростання цін на нафту, бензин, інші енергопродукти. А оскільки Україна вже є складовою світового господарства, то, природно, були порушені цінові пропорції, які пов'язують Україну з цим господарством. Це завдало серйозних збитків економічному розвиткові загалом, порушило процес економічної стабілізації, спричинило до спаду валового національного продукту.

З цієї ситуації Україна зробила такі висновки.

По-перше, у будь-яких умовах і за будь-яких обставин не можна жертвувати національною валютою, слід уникати тотальних процесів девальвації.

По-друге, необхідно будь-що диверсифікувати джерела постачання енергоносіїв. Сьогодні вдалося вирішити проблему альтернативного надходження нафтопродуктів з Азербайджану, Греції. Якщо ми зможемо налагодити систему постачання Каспійської нафти та створити у регіоні Чорного моря ринок нафти, незалежний від Росії, це дозволить ліквідувати в Україні причини рецесії, пов'язані із зовнішніми факторами.

По-третє, Україні потрібна жорстка продумана бюджетна політика. Неприпустиме збільшення бюджетного дефіциту, треба радикально скорочувати державні витрати. Резервами у цьому плані є здійснення адміністративної реформи, ліквідація цілої групи галузевих міністерств та установ, спрощення системи управління і трансформація системи оподаткування.

Ще один показовий приклад. Рівень споживання в Україні у 1994 році становив 19 % ВВП, а вже в 1997 році аж 26 % ВВП. Тобто — економічна криза поглиблюється, а державні витрати замість скорочення стрімко зростають. Виникає питання: чому у нас відбувається не так, як у всіх інших країнах світу, що в умовах економічної кризи в першу чергу істотно скорочують державні витрати, а заощаджені кошти направляють на соціальні виплати (пенсіонерам, непрацездатним та деяким іншим). І знову ж таки причиною такого безглуздя є наше законодавство. 62 закони України закріплюють становище, коли на виробництві працюють — тобто наповнюють бюджет — лише 15 млн. громадян, а на утриманні бюджету перебуває майже 20 млн. громадян. Саме тому із кожних 100 одиниць сукупного державного прибутку 90 іде на виконання законів і лише 10 одиниць — на відтворення виробництва. Ось тут головні корені наших негараздів.

Подальше зволікання з реформами та зростання економічної нестабільності можуть призвести до різкого падіння валютного курсу гривні, значної інфляції та швидкого зниження життєвого рівня вже наприкінці цього року. Наслідком цього буде загострення політичної нестабільності та перебіг подій, подібний до тих, що були у Болгарії, чи в Індонезії.

2.2.Динаміка економічних показників в період розвитку ринкових відношень

Протягом 1999 року тривала економічна криза, що виражалася у:

— зниженні обсягів ВВП (на 0,4%), реального рівня споживання населення (на 10,9%), скорочення внутрішнього (на 5,4%) і зовнішнього (на 14,5%) товарообігу;

— високому рівні інфляції (23%), падінні загальної платоспроможності, реальному зменшенні порівняно з 1998 роком бюджетних прибутків (на 8%) і зростанні поточної бюджетної заборгованості (на 1,1 млрд. грн.);

— зменшенні обсягів інвестицій в основні фонди у доларовому обчисленні — на 28%.

Сталися структурні зміни негативного значення, що подовжують тривалість кризи:

— у промисловості прискорено зростали обсяги проміжного продукту (металургії, електроенергетики);

— різко збільшилася готівково-грошова (на 33,8%) та бюджетно-вексельна маса при високому офіційному (1, 52% ВВП) і неофіційному (1,0%) дефіциті бюджету та рості зовнішнього боргу (на 1,1 млрд. дол.);

— збільшилися також обсяг тіньового обороту і скоротилися податкові відрахування (58% від планової суми).

Уповільнилися ринкові реформи, внаслідок чого зросли неплатежі постачальникам і по заробітній платі; знизився прибуток і впали реінвестиції;посилилася цінова незбалансованість на ринках монопольних товарів.

З позитивних явищ 1999 року варто назвати деякі збільшення реальної маси банківських кредитів економіці (на 5,4%); досягнення прибутковості зовнішньої торгівлі України (1,9 млрд. дол.) та позитивного сальдо поточного платіжного балансу (1,7 млрд. дол.); часткове поліпшення структури грошової маси — збільшення частки депозитів і резервної міжнародної валюти (із 54,5%) — у 1998 р. до 56,6% — у 1999 р. ), завдяки чому вдавалося утримувати плавність динаміки цін та валютного курсу.

ВВП знизився у порівнянні з 1998 р. на 0,4%, були знижені також галузеві показники: обсяг роздрібного товарообігу — на 5,4%, обсяг платних послуг населенню — на 7,1%, обсяг сільськогосподарського виробництва — на 5,7%, вантажообіг транспорту — на 3,8%, обсяг зовнішньої торгівлі товарами і послугами — на 14,6%. Вперше за роки незалежності України зафіксовано зростання промислового виробництва, що склало 4,3%, середньодобове виробництво зросло на 5,6%. Основними чинниками достатньо стійкого (з травня 1999 р.) росту в промисловості були:

— плавна девальвація гривні, що сприяє підвищенню конкурентноздатності продукції національної промисловості на внутрішньому і зовнішньому ринках, імпортозаміщенню;

— деяке пожвавлення з платежами за рахунок векселів і кредитної емісії НБУ;

— краща від прогнозованої, зовнішньоекономічна кон’юнктура для окремих продуктів українського експорту (насамперед, чорної металургії).

Істотно вплинув на загальний показник ріст виробництва у харчовій, деревообробній та целюлозно-паперовій промисловості, обумовлений результатами приватизації й припливом іноземних інвестицій у цій галузі.

Водночас приріст доданої вартості в промисловості був набагато нижче показника товарного росту, що свідчить про переважний вплив на останній показник збільшення виробництва проміжної продукції (вугільної, металургійної, електроенергетичної). У багатьох випадках це було пов’язано з монопольним положенням постачальника, приміром, в електроенергетиці зафіксований приріст промислового виробництва на 6,6% при скороченні виробництва основного продукту галузі — електроенергії — на 0,5%.

Протягом року було допущено значне погіршення фінансово-грошових параметрів економіки: інфляція склала 23% замість прогнозованих 16%; середньорічний курс гривні досяг 4,13 замість 4,0 грн./дол. , виходячи з валютного коридору: бюджетний дефіцит досяг 1,5% ВВП замість 1,0% — за Законом про держбюджет; грошова маса (МЗ) зросла за рік на 40%, у той час як маяки вказували на 20%-вий ріст. Була здійснена масштабна готівково-грошова емісія з метою покриття заборгованостей з соціальних виплат. Мінфін допустив емісію векселів, якими погашалися заборгованості з податків і платежів у бюджет, — на 5,1 млрд. грн. Внаслідок цих фінансово-грошових операцій частково вдалося погасити старі борги (по зарплаті, пенсіях, дотаціях, асигнуваннях, бюджетній сфері і ін.), проте набрала обертів інфляція — її надлишковий потенціал продовжує реалізовуватися в 2000 році. Відзначимо, що надлишкова грошова і вексельна емісія не зупинили ріст неплатежів в економіці: кредиторська заборгованість підприємств виросла за рік на 70 млрд. грн. (у 1998 р. її приріст був 34 млрд. грн.).

Допущене збільшення платіжних засобів призвело до знецінення грошей, що погіршує фінансово-інвестиційні можливості економіки в 2000 році.

В умовах фінансової нестабільності 1999 р. була здійснена лібералізація валютного ринку і курсоутворення гривні. Це дало можливість вийти на реальні значення валютного курсу, починаючи з ІІ кварталу. Девальвація гривні (а в цілому за рік вона знецінилася щодо американського долара на 52%) дозволила обмежити імпорт і стимулювати експорт, внаслідок чого з ІІІ кварталу року зовнішня торгівля стала прибутковою. Експорт товарів і послуг за рік — 14,7 млрд. дол. (16,5 у 1998 р.), імпорт товарів і послуг — 12,8 млрд. (16,1 у 1998 р.), позитивне сальдо — 1,9 млрд. дол. (350,7 млн. у 1998 р.). Сальдо зовнішньої торгівлі товарами залишалося негативним (експорт — 11,6 млрд. дол., імпорт — 11,8 млрд. дол., негативне сальдо — «-» 264,6 млн. дол.).

Вперше в історії України за підсумками року отримано і позитивне сальдо поточного рахунку платіжного балансу — за попередньою оцінкою — близько 1,7 млрд. дол. У 1999 р. продовжувалося скорочення реального обсягу внутрішніх інвестицій, був вкрай незначним ріст грошових накопичень і заощаджень. Номінальні інвестиції в основний капітал (капітальні вкладення) зросли на 2,9% у порівнянні з 6,1% у 1998 р. Обчислені у доларовому еквіваленті інвестиції в основний капітал скоротилися на 28% (із 5,7 млрд. дол. у 1998 р. до 4,09 млрд. у 1999 р.).

Сукупний капітал банківської системи в доларовому вимірі зменшився за рік приблизно на 8%, банківські активи — на 16%, прибуток — на 29%. Банківські вклади в гривнях збільшилися за рік на 1,2 млрд. грн., або на 38,6%. Прямі іноземні інвестиції склали за рік, за попередньою оцінкою 400 млн. дол. у порівнянні з 718 млн. у 1998 р.

Прибутки консолідованого бюджету склали 32,3 млрд. грн. (на 2 млрд. грн., менше, ніж у Законі про держбюджет на 1999 рік), витрати — 34,3 млрд. грн. (менше затвердженої суми на 1,1 млрд. грн.), дефіцит бюджету — 1,93 млрд. проти затверджених 1,24 млрд. грн.

Дефіцит бюджету профінансований за рахунок внутрішнього фінансування на 2,014 млрд. грн. (замість 610 млн., що передбачалися). За рахунок зовнішніх джерел дефіцит профінансований тільки на 80,9 млн. грн. (замість 630 млн. грн., передбачених Законом про держбюджет).

У 1999 р., як і у всі попередні роки, починаючи з 1992 р., зростання доходів бюджету було лише номінальним, тобто обумовленим насамперед ростом інфляції. Це стосується також зростання податкових надходжень. Податкові платежі до зведеного бюджету склали лише 58% суми, що передбачалася. У порівнянні з обсягом прибутків, встановленим Законом про держбюджет на 1999 рік, фактичні прибутки склали 94%. Наповнення бюджету досягнуто за рахунок неподаткових надходжень, у тому числі за рахунок додаткової емісії грошових та квазігрошових засобів. Сума фактичних податкових надходжень у Зведений бюджет у 1999 р. у порівнянні з 1998 р. збільшилася лише на 14%, тобто в реальному вимірі вона скоротилася на 9,3%. Структура фактичних бюджетних витрат у цілому не відповідала проголошеним економічним пріоритетам. Витрати на соціальний захист і соціальне забезпечення в Зведеному бюджеті склали 95,7% суми, що передбачається, на фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу — лише 57%. При цьому витрати на державне управління виконані на 129%, на функціонування виконавчої влади — на 168,3%.

Погіршилася загальна платіжна ситуація: загальна кредиторська заборгованість підприємств за 1999 рік зросла на 70 млрд. грн. (з 153 млрд. на початок року до 223 млрд. — на його кінець); дебіторська — на 64 млрд. грн. (з 108 до 172 млрд.). Зросли усі види кредиторської заборгованості, а найбільше — постачальникам товарів та послуг і з податкових платежів. У 1999 р. істотно зросли зовнішні боргові зобов’язання Української держави. На 01.01.1999 р. їхня сума складала 11,5 млрд. дол., на 01.01.2000 р. — перевищила 12,6 млрд. дол. З урахуванням девальвації гривні зовнішній борг виріс з 41,8% у 1998 р. до 54,2% ВВП у 1999 р., тоді як за підсумками 1997 р. він складав лише 22,9% ВВП.

При номінальному рості грошових прибутків населення за 1999 р. на 13,6% реальні прибутки знизилися на 10,9%. Середньомісячний грошовий прибуток на душу населення наприкінці року склав менше 100 грн., середньомісячна заробітна плата на одного штатного робітника — 199 грн.

Незважаючи на емісійні "вливання", заборгованість по виплатах соціального характеру залишалася високою. За станом на 10.12.99 р. заборгованість по виплатах заробітної плати і у виробничій, і у бюджетній сферах склала 6,6 млрд. грн., заборгованість по виплатах пенсій на 1.12.99 р. — 1362,9 млн. грн. У 1999 р. населенням оплачено лише 72,8% нарахованої плати за комунальні послуги. Заборгованість на 10.01.2000 р. досягла 5,05 млрд. грн. Чисельність зареєстрованих безробітних за 1999 р. зросла на 17,1% і досягла на 01.01.2000 р. 1174,5 тис. чол. Офіційний рівень безробіття склав 4,3% працездатного населення.

У 1999 році закладені несприятливі передумови розвитку економіки України в 2000 році. Насамперед звужена ємність внутрішнього ринку, деформована його структура, закладено потенціал подальшого росту цін, були вкрай малі інвестиції в основний і оборотний капітал. Нестача оборотного капіталу компенсувалася ростом зовнішнього боргу України, межі якого вже перевищили критичний рівень. Такі тенденції блокують структурно-позитивні зміни і можуть привести країну до зовнішнього дефолту в 2002—2004 роках.

2.3.Принципи формування стабілізаційної політики держави 1999-2002 рр.

Аналіз основних тенденцій економічного розвитку України у 2001 році дає підстави для висновку щодо того, що, попри незаперечність позитивних макроекономічних зрушень, їхня динаміка була значно меншою за потенційно можливу. Причиною цього є збереження фактично старої парадигми монетарної політики, яка орієнтується на утримання грошової стабілізації на мінімальному рівноважному рівні. Відтак, протягом року спостерігалося поступове вичерпання властивих Україні у 2000 році чинників економічного зростання (поліпшення зовнішньоекономічної кон’юнктури, “детінізація” економіки, імпортозаміщуюче виробництво), в той час як темпи зростання внутрішнього споживчого та інвестиційного попиту були досить повільними.

Таке становище призвело в другій половині року до погіршення низки системних макроекономічних параметрів: зменшення величини реальних доходів населення, зменшення надходжень до державного бюджету, підвищення реальних процентних ставок по кредитах, ревальвації гривні тощо. Зміна ситуації на краще потребує здійснення заходів стратегічного характеру, спрямованих на докорінні зміни основ української економіки. Починаючи з 2002 року, уряд планує посилити стимулювання пріоритетних секторів економіки. Зокрема, передбачено створення державного інноваційного банку для фінансування державних програм, в структурі Державної програми економічного та соціального розвитку України на 2002 рік діятиме бюджет розвитку. Частину коштів від приватизації уряд також планує спрямувати на інноваційну та інвестиційну діяльність.

Між тим, попри те, що відповідні програми та проекти нормативних актів були підготовлені чи готуються урядом, їх реалізація в рамках існуючої фіскально-монетарної політики видається проблематичною. Збереження значної ролі експорту як чинника економічної динаміки (що робить значну частину чинників економічного зростання фактично непідконтрольною уряду), розвиток об’єктивних макроекономічних процесів, пов’язаних із функціонуванням демонетизованої економіки, взяття Україною на себе зобов’язань перед міжнародними організаціями (щодо вступу до СОТ, інтеграційних процесів з ЄС, співпраці з МВФ та Світовим банком) ведуть до об’єктивного зниження дієздатності українського уряду та його спроможності впливати на економічну динаміку. Фактично, необхідність стимулювання економічного зростання та надання йому стійкого характеру входить у суперечність з вимогами “ринкової чистоти” урядової політики.

Проектом програми соціально-економічного розвитку України на 2002 рік передбачено збільшення ВВП у наступному році на 6 %, інфляцію на рівні 9,8 %. При цьому темпи зростання грошової маси плануються на рівні
18-20 %.

Загалом, динаміка приросту забезпеченості економіки засобами обігу залишається недостатньою. Навіть за наявних темпів збільшення монетизації (на 1,5 процентних пункти щорічно), “нормативного” рівня монетизації 60 % вдасться досягнути не раніше ніж за 27 років. До того ж, “Основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на 2001-2005 роки”, на основі яких було складено проект Державного бюджету на 2002 рік (табл. 1), передбачають суттєве уповільнення темпів зростання грошової маси. За цим документом, рівень монетизації за 2002-2005 рр. зросте максимум до 20,3 % (на 1.11.2001 р. – 19,5 %).

Можна припустити, що таким чином передбачається стримувати зростання інфляції. Проте за 2001 рік зростання грошової маси на більш ніж на 40 % супроводжувалося зростанням споживчих цін лише на 6,1 %. Те ж саме спостерігалося й протягом попередніх років, зокрема, у 2000 році (коли інфляція була викликана адміністративними заходами Уряду щодо підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, закупівельних цін на зерно, скасування нульової ставки ПДВ на енергоносії тощо). Таким чином, висновків з позитивного досвіду останніх років практично не зроблено. Спостерігається порушення вимог Основних засад детінізації грошового обігу, затверджених Указом Президента України від 20 березня 2001 року № 183, щодо усунення дефіциту платіжних засобів, забезпечення підвищення рівня монетизації економіки з урахуванням потреб її розвитку. Розробники проекту Державного бюджету на 2002 рік в черговий раз довели нерозуміння ключового впливу ремонетизації на економічне зростання, що було підтверджено розвитком економіки України у 1997-2001 рр. Необхідність прискорення темпів зростання грошової пропозиції в подальшому веде до фрагментаризації та зростання суперечностей цього процесу.

Розділ 3. Шляхи подолання економічної кризи в Україні

Важливим комплексом заходів щодо подолання економічної кризи є створення в економіці мотиваційного механізму піднесення виробництва.

Його головною метою є, по-перше, створення умов рівновигідності різних сфер економічної діяльності при певному пріоритеті виробничої діяльності на період виходу з кризи.

По-друге, мотиваційний механізм має створювати умови для забезпечення вигідності збільшення маси прибутку (доходу) головним чином не за рахунок підвищення його норми, а в результаті розширення обсягу виробництва і реалізації товарів та послуг. Тобто треба створити систему мотивацій зниження цін (або хоча б стримування їх зростання) для відповідного збільшення обсягу продажу згідно із законом попиту. По-третє, сюди слід віднести створення пільгового режиму для прямих вітчизняних та зарубіжних інвестицій безпосередньо у виробничу сферу в поєднанні з фінансово-кредитною політикою та виробничою діяльністю за критерієм — мінімальний строк подолання кризи виробництва.

Головним чинником мотиваційного механізму має бути вдосконалена система оподаткування з активною стимулюючою та регулюючою функціями. Порівняно з існуючою вона повинна бути спрощеною і включати меншу кількість податків, особливо непрямих. Враховуючи бажану націленість її на зниження цін, об'єктом оподаткування треба зробити ту частку ціни, яка формується продавцем. Це може бути додана вартість, але без амортизаційних відрахувань (як фактора відновлення основного капіталу). Цей податок пропонується зробити основним, замінивши ним два податки — на прибуток і на додану вартість. Перший податок в умовах нестабільності економіки, збитковості значної частки підприємств та неопрацьованої ще системи моніторингу діяльності суб'єктів підприємництва поки ще не виконує достатньою мірою свою регулюючу функцію, як це є в країнах з розвинутою ринковою економікою. Усунення ПДВ зменшить ціну реалізації товару і збільшить купівельну спроможність покупця, що сприятиме зростанню обсягу продажу та виробництва продукції. При цьому, безумовно, потрібно буде переглянути перелік підакцизних товарів та ставки акцизу.

Пропонований об'єкт оподаткування близький до доданої вартості, що значно спростить перехід на оподаткування доходу та обчислення цього податку. Для посилення регулюючої функції податку на доход у напрямі забезпечення рівновигідності різних форм діяльності та підвищення привабливості вкладення капіталу у виробничу сферу на період подолання кризи ставку цього податку доцільно поставити у пряму залежність від основного критерію ефективності вкладення капіталу — норми доходу. Тобто пропонується використовувати гнучку диференційовану ставку податку для забезпечення діяння цієї залежності в напрямі зниження цін та відповідного зростання обсягів продажу (товарів, послуг, кредитів).

Для стимулювання нагромадження власного капіталу норма доходу має визначатися не щодо собівартості товару (щоб запобігти штучному її завищенню), а щодо власного капіталу без урахування обігових коштів (останні, як відомо, у позитивній тенденції повинні відносно зменшуватися). Це стимулюватиме інвестування.

Підвищення сукупного попиту на вітчизняну продукцію (третій комплекс заходів) має домінуюче значення. До цього комплексу включається широкий спектр заходів.

По-перше, треба чіткіше визначати пріоритети та напрями розв'язання проблеми підвищення сукупного попиту. Мається на увазі, насамперед, перегляд підходів до його регулювання виходячи з монетаристських засад, які тепер превалюють. Відома спрямованість цих підходів на стримування сукупного попиту має бути значно послаблена у час відновлення виробництва. Це стосується і жорсткої спрямованості монетаристської концепції на стримування зростання грошової маси, особливо в умовах надто низької монетизації ВВП.

По-друге, це підвищення купівельної спроможності споживачів кінцевої продукції, тобто населення, що при низькому рівні використання виробничих потужностей набуває найважливішого значення. У нинішніх умовах цей захід слід розглядати як поступове інвестування національної економіки, починаючи з галузей виробництва споживчих товарів. Це досягається підвищенням заробітної плати, зменшенням та ліквідацією заборгованості із заробітної плати та пенсій (частково за рахунок контрольованої емісії). Слід також ретельно розглянути можливість використання вкладів населення в Ощадбанку, які "заморожені" з 1992 р., для безготівкових розрахунків з придбання вітчизняної продукції.

По-третє, — це зниження небезпеки активізації інфляції витрат та інфляції попиту. Для зниження вірогідності першої з них підвищення заробітної плати має здійснюватися переважно неінфляційними методами, які забезпечують незмінність собівартості продукції. Це можна реалізувати, наприклад, за рахунок відповідного зниження частки відрахувань на соціальне страхування та інших платежів від заробітної плати з наступною їх компенсацією на основі перерозподілу доходної частини держбюджету. З відновленням виробництва необхідність в останньому відпаде. Запобігання активізації інфляції попиту при зростанні грошових доходів споживчого сектора визначатиметься насамперед ефективністю державної політики стримування зростання цін економічними методами. З одного боку, це може забезпечуватися частково оподаткуванням, спрямованість якого в зазначеному напрямі описана вище. З другого боку, слід взагалі піднести рівень наукового та прикладного (методичного) забезпечення процесів ціноутворення, визначення в "ціновому просторі" зон вільного та регульованого ціноутворення. Тобто, де це можливо, має бути реалізована повна лібералізація ціноутворення (оптимальна динаміка цін, спрямована в сторону їх зниження), а там, де ці процеси того потребують, здійснити певне регулювання (оптимальна динаміка цін спрямована в сторону їх підвищення).

Суттєве значення має також підвищення дієвості системи існуючих засобів регулювання ціноутворення. Це особливо стосується реалізації затверджених заходів, таких як "антидоларизація" ціноутворення, тобто зменшення прив'язки внутрішніх цін до так званих умовних одиниць.

По-четверте, до цього комплексу входять екстраординарні заходи антикризового характеру щодо формування попиту та стимулювання збуту вітчизняної продукції. До них належать:

— заходи щодо активізації рекламно-інформаційної діяльності та маркетингових досліджень з питань реалізації продукції, розробка та впровадження пільгової системи розміщення реклами вітчизняної продукції та методично-практичної допомоги з боку державних інститутів, наукових і науково-учбових організацій у справі збуту продукції, заохочення консалтингових фірм та фірм, спеціалізованих на маркетинговій діяльності, до співробітництва з вітчизняними товаровиробниками з питань реалізації продукції;

— стимулювання і допомога з боку владних структур у справі поширення фірмової торгівлі, заходи щодо зниження деструктивного посередництва, особливо для товарів нееластичного попиту (енергоресурси, сировина, матеріали);

— підтримка з боку держави поширення лізингових операцій.

По-п'яте, до зазначеного комплексу належить система заходів щодо оцінки і стимулювання зростання кількості робочих місць. Слід усвідомити, що на період виходу з кризи (та й надалі) основним критерієм ефективності внутрішньої, зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної діяльності для всіх рівнів ієрархії є приріст робочих місць. Причому треба оцінювати так зване їх сальдо, враховуючи, що нерідко збільшення кількості робочих місць на одному підприємстві призводить до їх зменшення — на другому.Це наочно підтвердила практика у харчовій та легкій промисловості, коли при недостатньому обґрунтуванні створення спільних підприємств, впровадження роботи на давальницькій сировині, здобутті іноземних товарних кредитів, неефективному імпорті кількість робочих місць у цілому зменшувалася у кілька разів більше, ніж їх приріст на підприємстві, де запроваджувалося перелічене.

По-шосте, створення цілісної системи заходів щодо розв'язання завдань форсованого розширення експортної діяльності. Враховуючи складний і довгостроковий процес проникнення на ринки західних держав та відверту загрозу національній безпеці від продовження кризи, основним напрямом діяльності цієї системи безумовно має бути повернення на ринки Східної Європи і країн СНД. Це передбачає максимальне використання існуючого "правового простору" цієї діяльності для взаємовигідного співробітництва у виробничій кооперації, науковій та інформаційній діяльності. Треба якомога інтенсивніше розширювати цей "правовий простір" для інтенсивного й екстенсивного розвитку зовнішньоекономічних відносин із зазначеними країнами. Це, природно, не виключає також реалізацію обґрунтованої стратегії розширення експорту в інші країни.

По-сьоме, було б доцільним розглянути можливість та форми термінового запровадження, поряд з існуючою, так званої "твердої" валюти для кредитування сукупного попиту з прив'язкою її курсу до найбільш стабільної іноземної валюти і забезпеченням за рахунок валютних резервів НБУ кредитів та гарантій міжнародних фінансових організацій. "Тверда" валюта має використовуватися лише в безготівковій формі для довгострокових кредитів під прийнятний процент у виробничій сфері для створення нових робочих місць. У міру нормалізації економічної ситуації ця валюта витіснятиметься. Реалізація таких підходів дала позитивні результати у країнах Балтії при трансформації пострадянської економіки.

В цілому слід зазначити, що перелічені заходи подолання кризи виробничої сфери, безумовно, не охоплюють увесь спектр антикризових чинників, тому що нагромаджений комплекс проблем являє собою надто складну систему.

Висновки

Оскільки на сучасному етапі розвитку України значні суспільні та економічні сили виявились відторгнутими від процесу творення національної економіки, вони змушені чинити опір економічній стратегії держави. Ефективна стратегія має бути орієнтована на максимально широкий розподіл ефекту від економічного зростання на усі верстви суспільства та економічні групи, що дозволить об'єднати їхні інтереси навколо загальнонаціональних цілей. Подолання протиріч між інтересами економіко-політичних груп та тенденцій до рентної поведінки суб'єктів господарювання має відбутися через здійснення політики стимулювання економічного зростання за допомогою бюджетно-податкових та грошово-кредитних важелів і забезпечення вдосконалення механізмів міжгалузевого переливу капіталів та розбудови ринкової й інформаційної інфраструктури.

Таким чином, на даному етапі існує нагальна потреба формування надійної та дієвої інституційної системи громадянського суспільства, яка б втілила розуміння провідними суспільними силами — владою, підприємцями та населенням — колективної відповідальності за соціально-економічне становище в країні. Забезпечуючи постійний моніторинг державної політики з метою виявлення точок її неузгодженості із завданнями розвитку національного капіталу та національного підприємництва, громадські об'єднання підприємців здійснюють "демонополізацію" процесу прийняття політичних рішень. Тому суттєва активізація громадських об'єднань підприємців сприятиме підвищенню ефективності державної політики.

Сучасні завдання, пов'язані з реалізацією потенційних конкурентних переваг, стимулюванням інвестиційно орієнтованого та інноваційного розвитку безумовно, вимагають активізації заходів державної економічної політики. Насамперед необхідно сформувати механізми забезпечення здатності держави дієво впливати на суб'єкти господарювання з використанням переважно непрямих важелів економічної політики. Ця здатність ґрунтується на спроможності суб'єктів господарювання до адекватної реакції на такі важелі, відтак їхній спроможності будувати та реалізувати власну стратегію розвитку. Для цього визначальними є наявність прозорого прогнозованого макросередовища, власних фінансових ресурсів підприємств або можливості їх запозичення без втрати незалежності, спроможності вільно виходити на ринки, сумлінно сплачувати податки та платежі, виконувати інші вимоги законодавства без загрози для відтворювальних процесів. Іншими словами, завдання держави полягає у сприянні максимально швидкому становленню дієздатних суб'єктів господарювання та заохоченні їх легальної прозорої ринкової самоорганізації. За умов глобалізації економіки наявність в національній економіці потужних, самостійних, ефективних суб'єктів господарювання стає принципово важливою для збереження економічної незалежності української держави

Одним із визначальних має бути розвиток альтернативних, мінімально залежних від адміністративного впливу можливостей фінансування підприємств. Найпершим кроком у цьому напрямку має стати відбудова внутрішнього ринку України як головного атрибута ринкової економіки, поля для ефективної конкуренції — стимулу розвитку та вдосконалення підприємств. Адже саме ринок є обов'язковою складовою кругообігу капіталу, починає та завершує відтворювальний процес, є основним джерелом інвестиційних ресурсів підприємств і споживчих ресурсів населення. Розширення внутрішнього ринку є також важливим чинником детінізації та декриміналізації економіки. Йдеться не лише про безпосереднє розширення сукупного попиту через збільшення доходів населення й підприємств, але також про забезпечення збалансованості структури внутрішнього ринку, розбудову торговельної інфраструктури, контроль за добросовісністю конкуренції, вивчення кон'юнктури ринків тощо.

Список використаної літератури

1. Бєлов О.Ф., Жаліло Я.А.Круглий стіл "Безпека економічних трансформацій": Що показали два роки його роботи? 2002.

2. Бобров В.Я. Основи ринкової економіки. – К.: Либідь, 1995.

3. Бусытин А.В. Предпринимательство. Учебник. – М.: ИНФРА – М, 1998

4. Гальчинський А. Теорія грошей. Навчально – методичний посібник. – К.: Основи, – 1998.

5. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. – К.: Вища школа, 1995.

6. Гроші та кредит. Підручник./ Савлук М.І. та ін. – К.: Либідь, 1992.

7. Долан Е.Дж., Линдей Д.Е. Рынок, макроэкономическая модель.– Спб, 1992, Гл.5.

8. Економіка: теоретичні основи. Підручник у 2–х част. – Тернопіль, Астон, 1997.

9. Ермишин П.Г. Основы экономической теории (курс лекций).-AUP.ru, 2002

10. Загальна економічна теорія. Підручник у 2–х част. – Тернопіль, Астон, 1996.

11. Ковальчук В.М. Економічна теорія: короткий курс. – Тернопіль, Астон, 1997.

12. Ковальчук В.М. Макроекономіка: теоретичний аспект. – Тернопіль: Астон, 1996.

13. Костенко Ю. Політика.Виступ під час "спікеріади", 1998.

14. Курс экономической теории. /Под ред. М.Н.Чепурина, Е.А.Киселевой, Киров: 1996, Гл.5.

15. Макконнэлл К.Р., Брю С.Л. Экономика: принципы, проблемы и тематика. В 2 – х томах. – М.: Республика, 1992.

16. Основи економічної теорії: політехнічний аспект. – Підручник / За ред. Г.Н. Климка та В.П. Нестеренка, – К.: Вища школа, 1997.

17. Радіонова І.Ф. Макроекономіка та економічна політика. – К.: Таксон, 1996.

18. Сайт КМУ, повідомлення Пресс-служби, 16 березня 2001.

19. Самуельсон П. Економіка. Підручник. – Львів, Світ, 1993.

20. СоскінОлег. Якою має бути економічна політика у період рецесії? // Економічний часопис, №10, 1999.

21. Тимофєєв В., Тодоров В. Шляхи подолання кризи виробництва // Економічний часопис, №11, 1999.

22. Фиглер С., Дорнбуш Р., Шмалензі Р. Экономика. – М., Дело, 1997.