Завдання 1. Господарське життя в Україні в період первісної доби. Трипільська культура.

1. Господарство в період палеоліту та мезоліту.

2. Господарський розвиток в період неоліту.

3. Особливості господарського життя в мідно-кам’яному віці

4. Трипільська культура.

Список використаної літератури.

Завдання 2.

Завдання 3.

Завдання 4. Концепція «функціонального соціалізму» і «шведська модель» ринкової економіки.

1. Концепція «функціонального соціалізму».

2. Шведська (стокгольмська) модель ринкової економіки.

Список використаної літератури.

Завдання1. Господарське життя в Україні в період первісної доби. Трипільська культура

1. Господарство в період палеоліту та мезоліту

Найбільш довготривалою формацією в історії людства був первіснообщинний лад. Його тривалість по відношенню до традиційної письмової історії (від перших шумерських міст і древнього Єгипту до сучасності) складає 99 відсотків. В похмурих глибинах цієї великомасштабної епохи, більш як 4 млн. років тому, з'являються перші люди. Поступово складаються початкові форми їх колективного співжиття: первісна, родова і територіальна общини, племінні утворення і союзи. Необхідність об'єднання зусиль у процесі постійної боротьби за виживання, обумовила колективний характер тогочасного виробництва та споживання, а також колективну власність на природні ресурси та знаряддя праці. Не випадково ці основні ознаки стали основою визначення історико-економічної сутності первіснообщинного ладу. Що ж стосується його основних етапів, то в сучасній історичній науці, виходячи з найбільш вживаних у далекому минулому ручних знарядь, розрізняють:

1) палеоліт — старокам'яний вік (4 млн. — XІ тис. до н.е.);

2) мезоліт — середній кам'яний вік (X — VІ тис. років до н.е.)

3) неоліт — новокам'яний вік (VІ — ІV тис. років до н. е.)

4) енеоліт — мідно-кам'яний вік (ІV — ІІІ тис, до н. е.);

5) бронзовий вік (ІІ — І тис. до н. е.);

6) залізний вік ( рубіж ІІ — І тис. до н. е., — початок нової ери).

На території сучасної України перші люди з'явились біля 1 млн. років тому, в період раннього палеоліту.

Це були так звані архантропи (прадавні люди), що відрізнялись розвинутою мускулатурою та масивністю скелету. Вони об'єднувались у групи (первісне стадо) і вели кочівний спосіб життя. Основними видами їх господарських занять було збиральництво (пошук плодів, ягід, споживчого коріння), що доповнювалось полюванням на диких тварин (бізона, мамонта, антилопи, оленя, ведмедя та інших). Вітчизняним антропологам відомо ЗО ранньопалеолітичних стоянок на Донеччині, Житомирщині, Середньому Дністрі, Закарпатті. їхні дослідження свідчать, що прадавні люди користувались у своїх господарських цілях такими примітивними знаряддями, як необроблений природний камінь, загострена палиця, кам'яне, частіше всього — кремінне, ручне рубило. Поява спеціально обробленого, загостреного ручного рубила свідчить про початок свідомого виробництва знарядь. Таким чином, започатковується багатотисячолітній процес цілеспрямованих дій людини на природний матеріал та її постійної взаємодії із знаряддями праці.

У період середнього палеоліту і чергового похолодання клімату, коли льодовий панцир товщиною 600 метрів сковував значну частину Центральної та Східної Європи, на вітчизняних землях з'являється новий фізичний тип людини — неандерталець. Невисокий, мускулистий, з масивною головою і нависаючим надбрів'ям, неандерталець, в умовах льодяникового періоду вимушений був перейти від збиральництва до полювання. Воно стає провідною галуззю. Основними об'єктами мисливства стають мамонт, печерний ведмідь, шерстистий носоріг. Нові обставини життя викликали необхідність подальшого вдосконалення кам'яних знарядь. Починається широке, свідоме виробництво кремінних наконечників для списів, шкребел, ножів. Стає більш ефективною мисливська зброя. На зміну кочівному життю архантропів приходять довготривалі табори. З дерева і кісток великих тварин будується житло, крите шкірами. На Україні відомо біля 200 неандертальських поселень. В розглянутий період формується родовий лад і виникає мова. Людина вчиться добувати та використовувати вогонь. Починається виготовлення одягу зі шкір тварин. Поступово зароджуються першооснови духовного світу особи. При цьому мова йде не тільки про початкові релігійні уявлення і перші спроби образотворчого характеру. Духовний світ людини поступово формується в процесі її життєдіяльності, в процесі праці. Від напівсвідомої обробки природного матеріалу, шляхом спроб і помилок, вона приходить з часом до випадкового позитивного результату. Останній поступово стимулює її дію у свідомому напрямку. Від свідомої дії людина переходить згодом до покращеного результату і до усвідомленого примітивно-технологічного процесу. В ході цього відбуваються і певні зрушення в напрямі формування цілеспрямованої конструктивної думки. Нагадаємо в зв'язку з цим, що мислення є суттєвою складовою духовного світу людини. Отже, зародження та розвиток її духовного світу пов'язаний, в першу чергу, з історико-економічними факторами — структурою, умовами та результатами праці. І тільки згодом, вже на цій основі, виникають релігійні уявлення і перші спроби художнього відображення навколишнього світу.

В період пізнього палеоліту, близько 40 тис. років тому на території України з'являється людина сучасного фізичного типу людина розумна або кроманьйонець. Умови його існування були суворими. На північних межах нинішніх українських земель застиг льодовик. З ним межувала лісотундра. Далі йшов степ. Клімат зоставався холодним. Кроманьйонці жили по всій території нашої країни, включаючи Крим. Сучасним археологам відомо вже 800 поселень пізньопалеолітичного типу. Житла являли собою напівземлянки і землянки, основою яких були, як і раніше, дерев'яні жердини, великі кістки мамонтів та інших тварин, покриті шкірами. Населення стоянок вело вже більш осідле життя. Головним напрямком господарських занять було колективне, загінне полювання на мамонтів, бізонів, печерних ведмедів, оленів. Мисливці застосовували переважно традиційні знаряддя: спис, дротик, камінь. Та в процесі довготривалих спроб і помилок, в ході пошуку, переслідування, нападу диких звірів, колективного протиборства з ними, з'являється нова, більш досконала зброя: списометальний пристрій і гарпун. Епохальним винаходом кроманьйонця стало добування вогню за допомогою ударів каменя об камінь, або прискореного тертя дерев'яних заготовлювань. Технологія добування, присвоєння і використання енергії вогню, як і нова зброя, сприяли розвитку нових навичок і вмінь, концентрації уваги, підвищенню реактивності та зібраності людини. Разом з тим, це був ще один значний крок її адаптації до навколишнього середовища.

Тепло багаття дещо послабило залежність людини від суворого клімату. Вогонь захищав її від лютого звіра. З ним було пов'язане значне розширення знань і вмінь, що трансформувались у прості виробничі технології, урізноманітнювали структуру господарських занять. Стало відомим нагрівання твердих тіл, а з ним — використання розжарених каменів для кип'ятіння води. За цим слідувало готування вареної їжі. Горіння хутра і залишків жиру стало основою винаходу примітивних світильників. Для освітлення житла використовувався і просякнутий жиром мох. В цих умовах простір житла в більшій мірі, ніж раніше, стає місцем побутово-господарчої діяльності. Тут шиють одяг, припалюють рани, обробляють камінь, шкіри, дерево, кістки, ріг. Знаряддя праці стають більш різноманітними та досконалими. Виготовляються наконечники списів і дротиків, кам'яні різці, ножеподібні кременеві пластини, кістяні шила, голки, гарпуни. З'являються перші знаряддя з укладками. Практикується випарювання та вирівнювання дерев'яних і кістяних заготовлень для списів.

Вогонь, світло і тепло не тільки пом'якшили мікроклімат в житлі первісної людини, а й викликали певні соціально-економічні та духовні зрушення. Велика патріархальна сім'я тісніше об'єднується біля вогнища. Виникає примітивне сімейне коло. Колективний характер стосунків та постійне завдання підтримки і збереження вогню викликають необхідність більш цілеспрямованого регулювання відносин. Водночас, поглиблюється розподіл праці між жінкою і чоловіком.

Основною сферою діяльності останнього залишається виготовлення знарядь та полювання. Жінка ж все більше стає берегинею домашнього вогнища, продовольчих запасів, поповнюючи їх за рахунок збиральництва. Вона ж займається готуванням їжі, шиттям та іншими побутовими справами.

Підвищення господарської і внутрішньосімейної ролі підносить її до рівня загальновизнаної родоначальниці общини — об'єднання кровних родичів за материнською лінією. Первісне стадо остаточно зникає. Внутрішньородові шлюби забороняються. Це пожвавлює міжродові стосунки і стимулює об'єднання в племена. Разом з тим, заборона шлюбів між родичами стає одною з початкових стадій формування моралі, як суттєво нової духовної складової людини розумної. Первинні ж елементи її духовності, як уже відзначалось, були безпосередньо пов'язані з господарськими навичками і вміннями і мали, таким чином, історико-економічний характер. Це ж треба сказати і про первісний печерний живопис, що бере свій початок з магічних зображень диких звірів, на яких полювали мисливці.

В розглянутий період зароджується також і одна з перших релігійних форм свідомості людини — анімізм. Являючи собою одухотворення навколишнього середовища, він відображав не тільки факт залежності первісного виробника від природи, а й факт їх співдружності, розумного співіснування, що забезпечувало процес відтворення і в рослинно-тваринному, і в суспільному світі. За пізнім палеолітом слідує середньо кам'яний вік, або мезоліт (10-6 тис. років тому). В наш час на території України нараховується біля однієї тисячі мезолітичних стоянок, їх існування співпадає з закінченням льодовикового періоду, значним пом'якшенням клімату та суттєвими змінами в рослинному і тваринному світі. Поступово зникають мамонти, печерні ведмеді, шерстисті носороги. Разом з тим, розширюються популяції вовка, кабана, бобра та інших значно менших, але більш рухливих звірів. Нові умови ставлять перед первісними мисливцями проблему зміни прийомів полювання. Колективно-загінний спосіб знищення звіра відходить у минуле. Розпочинаються пошуки нової зброї, що відповідала б рухливості дрібних тварин. Поступово шляхом численних, згубних помилок та вдалих спроб мисливці приходять до раціональних варіантів такої зброї. З'являються лук і стріли. Винахід лука і стріл викликав свого роду революцію в мисливстві.

Стало можливим полювання на відстані не тільки на великого звіра, а й на дрібну дичину та птахів. Безпека людини зросла, а можливість добування споживчого продукту розширилась. Разом з тим, новий винахід дав в її руки не тільки знаряддя самозахисту, але й помсти, поглиблення ворожнечі, нападу на більш вдалих чужинців. Водночас нове знаряддя мисливства, оборони та нападу суттєво впливало на свого господаря. Збагачуються його навички і вміння. На перший план виходить необхідність прискорення реакцій на об'єкт нападу, швидкості комплексу мікрооперацій: налаштування стріли, прицілу, повторного пострілу, їх численне повторення поступово скорочує часову відстань між зовнішнім сигналом і реакцією особи, робить її більш уважною, організованою, кмітливою.

Разом з тим нове знаряддя викликає суттєві зміни в організації мисливської праці. Великі мисливські колективи розпадаються. З часом починає переважати індивідуальне полювання. Його продуктивність росте. Гострота продовольчої проблеми дещо послаблюється. Людина може забезпечити себе мінімальним споживчим продуктом. Це сприяло підвищенню ролі парної сім'ї. Та через деякий час ситуація знов різко змінюється. Короткострокове розширення продовольчої бази суспільства викликало ріст населення. Значно збільшилась і кількість мисливців. Почалося тривале масове винищення звіра. Його популяція різко зменшилась. У зв'язку з цими обставинами мисливство вступає в кризовий стан, продовольчі можливості вичерпуються. В цих умовах первісна людина активізує пошук в іншому напрямку. Вона переключає свою увагу на іншу (альтернативну) галузь — рибальство і проявляє високий рівень винахідливості. Від знарядь близького лову — списа і гарпуна — переходить до використання гачка, сітки, складної системи загородок з лози на озерах і ріках. В процесі лову використовуються перші зразки тогочасного водного транспорту: плоти та човни зі стовбурів дерев. Це, в свою чергу, викликає подальший розвиток деревообробного виробництва. З’являються нові інструменти для обробки дерева: сокира, долото, тесло, ніж з кременево-пластинчастим вкладом.

В умовах кризи полювання знову підвищилась роль збиральництва і заготівлі та споживання плодів диких дерев, кущів, рослин, а також яєць диких гусей, лебедів, качок і та ін. Асортимент споживчої продукції дещо розширився. Згодом, він поповнився за рахунок приручення дикої свині. Це започаткувало перший, ще багато в чому нестійкий, етап довготривалого формування нової галузі — тваринництва. В цілому ж, в кінці мезоліту існувала досить розвинута система господарських занять, до складу якої входили: мисливство, рибальство, виготовлення ручних знарядь, обробка шкір та пошив одягу, збиральництво, виготовлення наземного (волокуші) та водного (човни)транспорту.

2. Господарський розвиток в період неоліту

В наступному за мезолітом періоді — неоліті (VI-IVтисячоліття до н. є.) відбулися значні зміни. Клімат пом’якшав, став теплим і вологим. Більш сприятливі умови існування викликали ріст населення. Це знову загострило продовольчу проблему. Мисливство, збиральництво і рибальство з їх стихійним характером і випадковим успіхом, не могли стати надійною основою її вирішення. В цій ситуації людині став у пригоді тисячолітній досвід збиральництва, зокрема, поступове нагромадження знань про особливості рослин, придатних до споживання. На цій основі починається процес одомашнення диких зернових рослин, зароджується землеробство. Спершу воно виникає на Близькому Сході, в межиріччі Тигру і Євфрату (VІІ-VІ тисячоліття до н. е.), згодом, в Східній Азії, Мексиці, Перу.

На території України обробіток землі починається дещо пізніше — в V тисячолітті до н. е. Спочатку він здійснювався з допомогою загостреної палиці і мотики. В розрихлений таким способом ґрунт тогочасне населення висівало вже цілий ряд зернових: просо, овес, жито, пшеницю. Збирання врожаю проводилось за допомогою серпа зі вставним кременевим лезом. При обмолоті використовували звичайні палиці.

В тісному зв'язку з землеробством розвивається скотарство. Приручення домашніх тварин (бика, корови, свині, кози, вівці) суттєво розширює можливості сільського господарства. Бик використовується як тяглова сила. Корова, свиня і дрібна рогата худоба значно розширюють кількість споживчих продуктів. Слід відзначити все ж, що в розглянутий період землеробство і скотарство ще не поширились на всю територію України. Вони концентрувались, в основному, в районах Подністров'я, Закарпаття, Західної Волині, Лісостепового Правобережжя. Лісостепове Лівобережжя і Полісся ще залишались переважно мисливсько-рибальським районом. Та, як бачимо, перехід від традиційного, привласнюючого господарства (збиральництво, мисливство, рибальство) до відтворюючого, став визначальним, ведучим процесом. Англійський археолог Ч. Чайльд називає його неолітичною революцією, і це не перебільшення.

Утвердження нових галузей господарства, землеробства і скотарства знаменувало собою новий етап розвитку виробничих сил людини. Суттєво поповнилась структура її знань про навколишнє середовище, особливості земель, рослин, природних умов. Ручна праця сприяла її фізичному розвитку. Нові землеробсько-скотарські навички та вміння розширили діапазон її мислення. Постійна праця, взаємодія з землею та освоєними рослинами поступово закладали основи нової, землеробської, по своєму характеру, моралі.

Господарський розвиток, таким чином, сприяв подальшій хоч і повільній гуманізації людини. Та позитивні зміни в її духовному світі не залишаються нерухомими. Вони повертаються в господарську сферу, викликаючи нові, позитивні явища і процеси. Вдосконалюється виготовлення знарядь праці. Прийоми сколювання та оббивання каменя змінюються пилянням, свердлінням, шліфуванням.

Виникають технології і відповідні їм навички та вміння, спрямовані на переробку та використання в господарських цілях сировини, що знаходиться в навколишній природі. З глини починають виготовляти посуд. Спочатку його сушили на сонці, а згодом — опалювали на вогні. По відбитках пальців на ліпному посуді археологи визначили, що першими майстрами цієї справи були жінки. Підготовка та формування м'якого податливого матеріалу, постійне відчуття цих особливостей кінчиками пальців робили цей трудовий процес і свого роду тренінгом мікровідчуттів, збагачуючи спектр почуттів та реакцій виробника. Це ж можна сказати і про виниклі процеси прядіння та ткацтва.

В цілому ж справа йде про формування якісно нових, самостійних занять, що ускладнюють та поглиблюють розподіл праці. Уже в період неоліту їх поступове вдосконалення приводить до таких інноваційних технологій як виготовлення посуду з допомогою гончарного круга та випалювання кераміки. Слід відзначити, однак, що гончарний круг на території України розповсюджується значно пізніше.

Розвиток землеробства і скотарства став однією з основних причин переходу значної кількості неолітичного населення до осідлого життя. У зв'язку з цим будівництво постійних жител з дерева, глини, каменю, стає одним з самостійних, ускладнених напрямків діяльності. На цій основі зароджується і кріпне така підгалузь, як столярна справа.

Перехід від малонадійного пошуково-привласнюючого до відтворюючого господарства, ріст кількості та асортименту продовольчих виробів, позитивні зрушення у виробничих силах сприяли росту кількості населення та його концентрації в придатних для землеробства місцях. В цих умовах значно посилюються міжродові контакти, що прискорюють згуртування в племена.

Під впливом нових занять активізуються внутрішньородові процеси. Підвищується роль чоловіка, як основного виконавця землеробських робіт. Стала необхідною більш тісна внутрішньосімейна кооперація — колективне співробітництво, особливо в період збору врожаю. Статева спеціалізація робіт доповнює одна одну і робить шлюбний зв'язок між чоловіком і жінкою необхідним господарським союзом. На цьому підґрунті роль парної сім'ї посилюється ще більше. Все сказане свідчить про те, що неоліт був періодом зародження землеробської цивілізації, яка існувала потім на протязі цілого ряду тисячоліть. (Сільське господарство стало переважаючою галуззю виробництва аж до промислових переворотів ХVІІІ-ХІХ століть). Найбільш суттєвими рисами цієї цивілізації стали:

1) сувора проблематика існування, в рамках якої виживання безпосереднього трудівника і його близьких було основним мотивом виробничої діяльності;

2) використання нескладних знарядь праці;

3) повільне поглиблення внутрішньосімейного кооперування та розподілу праці;

4) уповільнений темп трудових процесів, реакцій таміжособових стосунків;

5) тенденція до збереження старих, перевірених досвідом виробничих технологій;

6) циклічність робіт, пов'язаних з порами року;

7) невільна, вимушена залученість виробника в циклічні технології праці, його залежність від якості і розмірів землі та негативних кліматичних явищ;

8) безпосередній контакт з навколишньою природою;

9) поступове формування особливого землеробського менталітету, в процесі якого фізична праця стає моральною цінністю, а тепло розігрітої сонцем землі — душевним теплом, мирним настроєм, добротою до всього живого.

3. Особливості господарського життя в мідно-кам’яному віці

Наступний за неолітом мідно-кам'яний вік (енеоліт) тривав в ІV—ІІІ тисячоліттях до н. є. Головною його особливістю було освоєння людиною самородної міді та виготовлення з неї металевих знарядь. Згодом починається розробка мідних руд. Такі прадавні копальні знайдені археологами на території сучасного Донбасу. В землеробстві застосовується рало і тяглова сила тварин. Формуються спеціалізовані ремесла. Найбільш яскраве уявлення про господарські досягнення цього періоду на території України дає так звана трипільська культура, що була поширена від Буковини до Середнього Подніпров'я та від Південної Волині до Надчорномор'я. Вона виникла на основі місцевих неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і проіснувала дві тисячі років. Це була переважно землеробська культура. Трипільці обробляли землю мотикою та ралом, використовуючи тяглову силу бика. Обробіток тривав до виснаження ґрунту, після чого населення спалювало старі житла і переходило на нові, більш сприятливі для господарювання місця. Основою життєдіяльності трипільців була тяжка фізична праця, що включала такі основні процеси, як оранка, посів, жнива, обмолот. Висівали зернові (просо, ячмінь, пшеницю) та бобові культури. Урожай зернових збирали серпом, що мав вкладене кремінне лезо. Борошно одержували за допомогою кам'яних зернотерок. Важливою галуззю господарства було тваринництво, зокрема, утримання великої рогатої худоби, коней, кіз, овець, свиней. Допоміжними галузями залишались полювання, рибальство, збиральництво.

4. Трипільська культура

Трипільська культура відрізняється також подальшою спеціалізацією ремесел. Виготовляються більш досконалі знаряддя з кременю: сокири, серпи, ножі, а також з кістки та рогу: мотики, наральники, шила, голки. Значні досягнення мали місце в гончарній справі. Розповсюджується гончарний круг. З'являються спеціальні печі для випалювання посуду. Розвинутою галуззю стає прядіння та ткацтво, основною сировиною для яких була овеча шерсть та продукти переробки льону.

Менш розвинутим був обробіток міді. Тогочасні ремісники, освоївши холодне та гаряче кування і зварювання міді, навчились виготовляти з неї сокири, кинджали, браслети, шила.

Поряд з іншими галузями, активно розвивалась будівельна справа. Будувались звичайні родові поселення і великі протоміста з квартальною забудовою та населенням більш як 25 тис. чоловік. Основною спорудою було житло, що нагадує українську хату XІX століття. її основу становив дерев'яний, плетений лозою і обмазаний глиною каркас. Двосхилий дах покривався снопами з соломи або очерету. Підлога була глиняною. Кожна кімната мала піч. Карнизи вікон та дверей, внутрішні і зовнішні стіни розписувались різнобарвними фарбами.

Трипільське суспільство послідовно пройшло стадії матріархату та патріархату. Основною господарською ланкою була сім'я. Об'єднання сімей складало рід. Роди гуртувались в племена, а останні — в союзи племен. Соціальні та господарські структури Трипілля мали певний позитивний вплив на сусідні племена, що населяли територію України. Та під натиском народів північноєвропейського походження і степу: прагерманців, прабалтів і праслов'ян, що прийшли на цю землю, вони поступово зникають. В сучасній науковій літературі підкреслюється, що трипільці не є прямими предками українського народу. Та цілком ймовірно, що певна частина цього населення ввійшла до складу прадавньої спільноти, яка при всіх численних вторгненнях залишалась ядром місцевого етносу аж до праслов'янської доби.

За розглянутим періодом енеоліту йшла бронзова доба, що тягнулася з ІІ до І тисячоліття до н. є. Це тисячоліття, коли людина широко освоїла виробництво бронзи та почала виготовляти з неї господарські знаряддя і зброю. Сплав міді з оловом мав нижчу температуру плавки, більшу порівняно з міддю твердість і міг виготовлятись і в примітивних плавильних печах, і в звичайних вогнищах.

На території України в розглянутий період існували три основні культурно-етнічні регіони, що відрізнялись особливостями господарства, віруванням та походженням. Полісся та Північно-Східна частина вітчизняної території була заселена місцевими мезолітичними племенами та представниками південної групи праугоро-фінського населення. Степ належав напівкочовим та кочовим народам — індоіранського етносу (скіфи, сармати, арійці, іранські племена). На Волині, Поділлі, Наддністроянщині і Придніпров'ї жили індоєвропейці — землероби, пращури праслов'ян. На початку ІІ-го тисячоліття до н. є. вони відокремились від інших індоєвропейських племен.

Основою їх існування було землеробство і скотарство, а головними знаряддями — рало, мотика, кам'яний серп та ін. Праслов'яни використовували тяглову силу тварин. Сіяли пшеницю, просо, ячмінь. Розводили рогату худобу, свиней, кіз, коней. Худоба давала не тільки споживчі продукти, а й сировину для подальшого використання: шкіри, вовну, хутро, а також кістки та роги для виготовлення мотик. Розвинутим було прядіння і ткацтво.

Ремесло мало общинний характер і відрізнялось спеціалізацією. Кам’яні знаряддя, ножі, наконечники стріл виготовлялись спеціальними майстрами — професіоналами. Широкого розповсюдження набуло ручне гончарне виробництво. Посуд випалювався в основному у відкритих вогнищах, зрідка — в спеціальних печах. Житло праслов'ян багато в чому нагадує трипільське: дерев'яний каркас, двосхилий дах, підлога з глини, піч. З розвитком матеріальної культури поступово розвиваються релігійні культи: культ предків, вогню, домашніх тварин. Суттєві зміни в житті праслов'ян мали місце в період ранньозалізної доби (рубіж ІІ і І тисячоліть до н. є.). Починається добування залізної руди, плавка та виготовлення з криці різного роду знарядь та зброї. Предмети з заліза з'являються на праслов'янських територіях в ХІ-ІХ ст. до н. є. Поступово вони витісняють бронзу. Під впливом цього процесу проходять суттєві якісні зміни в землеробстві. З'являються і розповсюджуються рало з залізним наральником, залізна сокира, серп.

Завдання 2.

А) В.Рошер, б) Б.Гільдебранд, в) К.Менгер, г) К.Кніс.

В.Рошер, Б.Гільдебранд та К.Кніс є представниками німецької національної економії. У Німеччині ХІХ ст. розвиток економічної думки відбувався власним шляхом, що певною мірою пояснюється своєрідними умовами економічного і соціально-політичного розвитку країни. Сформована у 40-50-ті роки ХІХ ст. так звана історична школа в економічній науці вирізнялася фетишизацією національної специфіки господарства різних країн і звеличуванням ролі державних інститутів.

А) В.Петті, б) А.Сміт, в) Д.Рікардо, г) К.Маркс.

Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVІІ-XІXст. – У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо.

А) М.Фрідмен, б) Ф.Модильяні, в) Ф.Кейган, г) А.Мельтцер.

В основу неокласичного напрямку покладений принцип невтручання держави в економіку. Прихильники цього напрямку вважають, що ринковий механізм здатний сам регулювати економіку, установлювати рівновагу між пропозицією та попитом, між виробництвом і споживанням. Втручання держави може викликати порушення рівноваги, зниження економічної ефективності. Тому неокласики виступають за волю приватного підприємництва, ринкових сил (представники А. Мельтцер, Ф.Модильяні, Ф. Кейган, А. Лаффер і ін.).

Завдання 3.

Монкретьєн А. – «Політична економія».

Термін «політична економія» вперше був введений у науковий обіг французьким економістом А. Монкретьєном (1615 р.).

Леонтьєв В. – Метод «витрати-випуск».

Метод В. Леонтьєва «затрати-випуск» отримав міжнародне визнання і широке використання у всьому світі. В процесі удосконалення і ускладнення моделі «затрати-випуск» був створений динамічний варіант системи, який враховував технічний прогрес, перебудову промисловості, зміну цінових пропорцій.

Сміт А., Рікардо Д. — Трудова теорія вартості.

Трудова теорія вартості – підхід в економічній теорії, що був розвинутий А.Смітом, Д.Рікардо та іншими економістами. За цим підходом, кожний товар обмінюється відповідно до кількості суспільно необхідної праці, яка затрачена на його виробництво.

Самюельсон П., Хікс Дж. – «неокласичний синтез».

Перебудова механізму теоретичного аналізу в рамках неокласичного напряму пов’язана з іменами англійського економіста Дж.Хікса і американського економіста П.Самуельсона.

Оуен Р. – Трудові гроші

Спробу реформування суспільства Оуен зробив після повернення зі США. Необхідні умови для неспотвореної грошима дії закону вартості він сподівався створити, організувавши «Велику національну об'єднану спілку виробництв» (виробнича кооперація) та «Банк справедливого обміну» (кооперація зі збуту й обміну продукції"). Ці дві організації — а вони, за задумом Оуена, становили одне ціле — мали були забезпечити обмін за законом вартості.

В основу обміну покладалися так звані трудові гроші, тобто бони, що відображатимуть реальні витрати праці на виробництво товару і, відповідно, знищуватимуть можливість одержання будь-якого прибутку. На практиці це виглядало б так, що кожний, хто має товар, несе його в Банк обміну і після оцінювання експертами отримує бони, із зазначенням, скільки трудових годин витрачено на виробництво даного товару. Власник бонів міг отримати в банку будь-який інший товар, на виробництво якого витрачено стільки ж трудових годин.

Лаффер А. – «економіка пропозиції».

Прихильник теорії «економіки пропозиції», відомий американський економіст Артур Лаффер вважає, що нижчі ставки податків можуть дати вагоміші податкові надходження коштів до державного бюджету, ніж високі.

Кларк Дж.Б. – Теорія розподілу продукту між факторами (агентами) виробництва

Кларк Джон Бейтс — американський економіст, основоположник теорії граничної продуктивності, однієї з головних догм буржуазної політичної економії. Продуктивності теорії, буржуазні теорії, що розглядають взаємодію між виробництвом вартості і її розподілом між окремими агентами капіталістичного товарного виробництва (т.зв. факторами виробництва).

Мізес Л. – Новоавстрійська школа.

Біля джерел відродження класичного лібералізму в ХХ ст. стояв відомий економіст і філософ Людвіг фон Мізес, австрієць за походженням.

Ленін В.І. – Теорія імперіалізму.

Підсумковою працею Леніна щодо аналіз сучасного йому суспільства була праця «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму» (1916). Він вважав, що сучасне йому суспільство – імперіалізм – слід розглядати як особливу стадію у розвитку капіталістичної соціально-економічної формації.

Фрідмен М. – Теорія адаптивних очікувань

В теорії адаптивних очікувань Фрідмена, який відзначав їх відповідність економічній реальності і вказував, що вони формуються методом спроб та помилок, враховується лише минулий досвід, відсутнє врахування суб'єктивних передбачень. Модель Фрідмена ігнорувала вплив змін у політиці, що завжди позначається на економічній поведінці та враховується суб'єктом при прогнозуванні.

Завдання 4. Концепція «функціонального соціалізму» і «шведська модель» ринкової економіки

1. Концепція «функціонального соціалізму»

Останніми роками можна спостерігати нові тенденції в розвитку теорії та практики соціал-демократії — зрушення праворуч. Нині у своїх економічних гаслах соціал-демократи близькі до лібералів. Девізом економічної політики соціал-демократів є не перерозподіл доходів, а збільшення та ефективність виробництва.

Прикладом успіхів і здобутків ідейно-політичної платформи соціал-демократії може служити діяльність Соціал-демократичної робітничої партії Швеції. Шведський демократичний соціалізм одержав назву «функціонального». Його суть полягає в тому, щоб замість «одномоментного» перетворення приватногосподарських одиниць на державну власність (насильницькою експропріацією чи поетапною націоналізацією) передбачити тривалий термін поступового обмеження прав повноважень власника. Теоретичною основою такого підходу стала теза, вперше висунута шведським соціал-демократом О. Унденом, згідно з якою власність не є неподільною, навпаки— сутність власності розкривається через різноманітні функції діяльності багатьох її суб'єктів. Тобто реформування відносин власності може відбуватися без передачі її цілком, а з допомогою перерозподілу функцій з утримання, володіння, використання власності. Такий перерозподіл зберігає власника номінальне, фактично ж він своїми правами й доходами ділиться з державою та суспільством. Цей процес відбувається в такий спосіб, що остаточне рішення у сфері виробництва й розподілу виносить на мікрорівні трудовий колектив, на макрорівні — суспільство в цілому. Робітники одержують право участі в управлінні виробництвом як співвласники підприємств. У 1975 р. шведський економіст Р. Мейднер запропонував створення фондів трудящих, згодом було прийнято відповідний закон. Метою діяльності таких фондів є поступовий, розрахований на тривалий період, процес викупу трудящими у приватних власників їхніх підприємств. Для цього утворюються соціальні фонди на підприємствах (де зайнято не менш як 500 осіб). Фонди формуються з відрахувань 1% від заробітної плати кожного робітника, а також із надприбутків самого підприємства. Накопичені кошти перетворюються в акції, що поступово концентруються в руках трудящих. Використовувати фонди трудящих можуть спеціальні комісії, в яких є представники професійних спілок і держави.

Переваги таких відносин прихильники цієї концепції вбачають передусім у тому, що вони дають змогу без ускладнень здійснити процес поступового й раціонального усуспільнення. Для реалізації цієї ідеї не потрібно створювати громіздких і незграбних структур, зберігається ринкова основа економіки, яка дозволяє їй своєчасно реагувати на запити споживачів. Концепція «функціонального соціалізму» вплинула на своєрідне розуміння шведськими соціал-демократами «змішаної» економіки, оскільки воно істотно відрізняється від уявлень, яких дотримуються соціал-демократи інших країн Заходу. Згідно з цими уявленнями, «змішана» економіка — це суто механічне об'єднання приватної та державної власності, причому що більшим стає державний сектор, то нібито більше соціалізму. На думку ж ідеологів шведської соціал-демократії, поєднання приватного й суспільного, державного в економіці має відбуватися на принципово новій основі. Вони стверджують: співвідношення різних економічних секторів може змінюватись і з часом перетворити власника на суто номінального господаря подібно до того, як повновладного англійського монарха заступила англійська королева, яка не має реальної влади.

Демократія є визначальною в цій доктрині. Вона виступає як надкласове явище і включає гарантоване право на приватне життя захищає від свавільного втручання держави. Маються на увазі свобода думки, організації, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для національних меншостей, незалежність суддів, право на опозицію. Мета соціал-демократів — поступове просування до суспільства, де демократія поширюється на економічну, політичну і соціальну сфери життя. Загалом соціалізм розглядається як ціль, до якої людство постійно просуватиметься, наповнюючи новим політичним і соціальним змістом такі неминущі моральні цінності, як свобода, справедливість, солідарність, рівність.

Основні положення викладені в декларації Соціалістичного Інтернаціоналу (конгрес якого відбувся 1951 р. у Франкфурті-на-Майні): Декларація відзначає чотири основні аспекти "демократичного соціалізму". Це — "політична, економічна, соціальна і міжнародна демократія". Щодо "політичної демократії", то соціал-демократи намагаються побудувати нове суспільство за допомогою реформ, демократичних засобів. Саме в цьому полягає суть "третього шляху", запропонованого людству соціал-демократією. У цілому не можна не дооцінювати значного внеску соціал-демократії в здійснення соціальних реформ, які сприяли зростанню добробуту і соціальної захищеності бідних верств у багатьох країнах Заходу.

2. Шведська (стокгольмська) модель ринкової економіки

Шведська (соціал-демократична) модельпрактикується у скандинавських країнах, а також, частково, в Португалії, Іспанії, Греції. Головна увага тут приділяється соціальній сфері, політиці зайнятості та соціального забезпечення, регулюванню трудових відносин, жорсткій політиці доходів.

Уряд соціал-демократів Швеції у 1982 р., зіткнувшись із структурним спадом, оголосив про програму "третього шляху", відмінного як від стимулювання пропозиції, так і від підтримки попиту. Пріоритетними було оголошено досягнення повної зайнятості, розширення обсягів виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатності, підвищення темпів зростання, високий рівень життя, регіональна збалансованість, стабільність державних фінансів, підтримання зовнішньоторговельного та платіжного балансів.

На державних підприємствах наприкінці 80-х років працювало 11-13 % всіх зайнятих, держвласність мала високу питому вагу у гірничовидобувній, сталеплавильній промисловості, електроенергетиці, сфері послуг, причому на державних підприємствах системи соціальних послуг працювало 92 % зайнятих у галузі.

У 1987 р. на соціальні потреби витрачалось 31-35 % ВНП, а на початку 90-х державні витрати на соціальне забезпечення складали понад 40 % ВВП. На відміну від американської моделі переважна частка соціальних коштів формується за рахунок внесків підприємців, існує система страхових зобов'язань підприємців. 31 % пенсійного фонду вноситься державою [5, с. 311].

Головним орієнтиром шведської моделі є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву індивідом його суспільно-корисної активності.

Значні специфічні риси має модель ринкового господарства Японії. Основним суб'єктом у японській моделі виступають корпорації та їх об'єднання у фінансово-промислові групи — "кейрецу". Незважаючи на незначну частку держвласності (на 1983 р. — близько 20 % національного багатства [5, с. 312], економіка країни має досить високий ступінь керованості завдяки існуванню позадержавних об'єднань і рад, особливій ролі кредитно-банківських установ, а також об'єднанню функцій управління в рамках Міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості. Лише у 80-ті роки тут було здійснено фінансову лібералізацію, за повоєнні роки набуто величезної практики проведення промислової політики. 9/10 основних фондів держави зосереджено в галузях інфраструктури, що створює оптимальні умови для приватного капіталу. Водночас держава фінансує майже 100 % нових розробок.

Специфічними особливостями моделі є політика вирівнювання доходів, особлива політика робочої сили, ефективне використання національного менталітету. В Японії успішно інтегровано державні і приватні інтереси із застосуванням низки позаекономічних важелів. Досягнення національного консенсусу дає змогу створити мережу національних планів на термін від 1 до 20-30 років, що надає японській економіці стратегічної орієнтації.

Держава в Японії має потужний апарат регулювання діяльності економічних суб'єктів усіх сфер діяльності. Загалом на початку 90-х рр. тут діяло 453 регулюючих закони, з них 220 — у сфері економіки. Із цих останніх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр. [5, с. 314]. Державне регулювання охоплює понад 10 тис. позицій у сферах регламентування підприємництва, цін, експорту тощо. Крім економічних важелів, до приватного капіталу застосовуються адміністративні вимоги, рекомендації, "посередництво" держструктур.

Керує проведенням промислової політики Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (MІTІ), яке має право на певну свободу дій в управлінні галузями і якому підзвітна переважна більшість галузей економіки. До сфери дії MІTІ входять зовнішня торгівля, промисловість і торгівля, новітні технології, розміщення промислових підприємств та екологія, енергетика, питання промислової власності, підтримка дрібних і середніх підприємств. Міністерство будується на принципі поєднання вертикальних (галузевих) і горизонтальних (функціональних) структур.

Дієвості політики MІTІ й досягненню консенсусу значно сприяють контакти з союзом найбільших корпорацій і банків "Кайданрен", союзом найбільших фірм "Ніккейрен", об'єднанням великих, середніх і малих підприємств "Ніссе", організаціями ділових кіл різних галузей промисловості, сервісу, фінансової сфери, які утворюються в приватному секторі для обміну інформацією та обговорення макроекономічної політики. Забезпеченням національної згоди займається Економічна Рада при прем'єр-міністрі, до якої входять науковці, бізнесмени, трудящі, споживачі, управлінці тощо. Консенсус з питань подальшого розвитку японської економіки знаходить своє вираження у створенні національних планів. Перший національний економічний план було сформульовано у 1955 р., відтоді розроблено 11 планів. Національний план включає середньостроковий економічний прогноз, оцінки та завдання для економічного управління, перелік цілей та макро- і мікроекономічних засобів їх досягнення.

Економіку Японії називають "двоструктурною" завдяки системі субпідрядів, що має широкий розмах. Відмінність від традиційної субпідрядної схеми полягає в тому, що великі підприємства не лише передають частину отримуваних контрактів малим і середнім фірмам, а й здійснюють переплетення акціонерних капіталів, практикують відрядження працівників у дочірні фірми, передачу технічних засобів тощо. З одного боку, така система дає змогу маневрувати ресурсами, економити на витратах на робочу силу, з іншого — веде до банкрутств і змушує MІTІ проводити політику підтримки малих фірм.

Специфічною особливістю японської економіки є існування розвиненої системи "кейрецу" — фінансово-промислових груп з еластичними зв'язками на базі взаємного володіння акціями, договорів, постійних контактів. Практика показує, що часто підтримка постійних контактів важить для членів "кейрецу" більше, ніж отримання прибутку, і норма прибутку, звичайно, є нижчою за потенційну. Водночас на випадок економічної небезпеки члени угруповання можуть розраховувати на взаємопідтримку, а MІTІ убезпечене від необхідності прийняття екстрених заходів.

Звичайно, у "кейрецу" існує лідер, який охоплює понад 33 % ринку у групі, а також потужний фінансовий інститут. Важливо, що кожна "кейрецу" зосереджується, як правило, на виробництві в обраній галузі і не конкурує з іншими групами. На думку японських економістів, висока керованість економіки країни спирається на існування різноманітних об'єднань у промисловості, високий рівень спеціалізації та кооперації, існування системи субпідрядів, угруповань "кейрецу" і тісний взаємозв'язок промислових підприємств з банками. Фахівці МВФ вважають, що причинами успішної економічної політики Японії в минулому і сучасності є значні вкладення в людський капітал та технологію, ефективна адміністративна система, сильна, але не інтервенціоністська держава, прагнення постійно підтримувати консенсус, "ненав'язливе партнерство" держави щодо приватних фірм.

Отже, використовуючи національну специфіку, японська модель сприяє структуруванню й узагальненню індивідуальних інтересів, максимально ефективному і стратегічно виваженому їх поєднанню.

Таким чином, сучасне розвинене ринкове господарство представлене цілою низкою моделей, які мають істотні розбіжності. Однак попри ці розбіжності кожна з розглянутих країн змогла на базі власної моделі знайти шлях до національного успіху. Чинником, який зумовив конкретну будову кожної з моделей, виступив комплекс національних специфічних характеристик: стан виробничого потенціалу, можливість забезпечення матеріальних передумов економічної безпеки, національний менталітет і ціннісні орієнтації тощо. Отже, не видається за можливе розробити універсальну схему економічної системи, яка була б застосовуваною за будь-яких умов. Водночас порівняльний аналіз моделей дає основу для розробки методології формування державної економічної політики залежно від соціально-економічної системи. Практика функціонування моделей ринкової економіки передбачає складне переплетення різноманітних заходів економічної стратегії і тактики, серед яких можна виділити блоки грошово-фінансової, бюджетної, структурної та соціальної політики.

Список використаної літератури

Білоконенко О.В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89, с.

Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

Економічна теорія: Посібник для вищої школи/ Ред. Є. М. Воробйов,. -К.; Харків: ТОВ "Корвін", 2003. -702, с.

Лановик Б. Д.Економічна теорія: Курс лекцій. -К.: Вікар, 2006. -405 с.

Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. -К.: Інститут аграрної економіки, 1999. -466, с.

Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник для вузів/ За ред.: Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. -К.: Вища школа, 1994. -559 с.

Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. Під ред. В. А. Предборського. -К.: Кондор, 2003. -491, с.

Уразов А. У. Основи економічної теорії: Навчальний посібник; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . -К.: МАУП, 2005. -323, с.

Юхименко П. І. Економічна історія: Навчальний посібник. -К.: Вікар, 2004. -341 с.