Вступ

1. Особливості використання земельних ресурсів

2. Еколого-економічна оцінка використання земельних ресурсів Карпатського регіону

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Еколого-економічні проблеми використання земельних ресурсів включають, в першу чергу, раціональне землекористування. Раціональне землекористування означає максимальне залучення до господарського обігу всіх земель та їх ефективне використання за основним цільовим призначенням, створення найсприятливіших умов для високої продуктивності сільськогосподарських угідь і одержання на одиницю площі максимальної кількості продукції за найменших витрат праці та коштів.

Охорона земельних угідь — сукупність науково обґрунтованих заходів, спрямованих на ліквідацію надмірного вилучення земельних фондів із сільськогосподарського обігу внаслідок промислового, транспортного, міського і сільського будівництва та видобутку корисних копалин, запобігання підтопленню, заболоченню засобом гідротехнічного й меліоративного будівництва, підвищення фізико-хімічних властивостей, знищення в них отруйних хімічних речовин при застосуванні мінеральних добрив та засобів захисту рослин від шкідників і хвороб, запобігання забрудненню ґрунту відходами промислового виробництва, паливом і мастильними матеріалами при виконанні сільськогосподарських робіт, захист від водної та вітрової ерозії, раціональне регулювання грунтотворчого процесу в умовах інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та його індустріалізації.

Отже, раціональне використання й охорона земельних ресурсів включають дві групи питань: 1) охорона, землі від виснаження і підвищення її родючості — економічна група; 2) охорона від забруднення та його попередження — екологічна група.

1. Особливості використання земельних ресурсів

Земельні ресурси, з використанням яких формується 95 % обсягу продовольчого фонду та дві третини фонду товарів споживання, по праву вважаються первинним чинником виробництва, фундаментом економіки України.

Земля як об'єкт управління являє собою багатовимірне «тіло». З природно-екологічної точки зору вона є матерією, фізичним тілом. Засобом виробництва вона стає лише після того, коли починає функціонувати в процесі виробництва.

Об'єкт (лат. objecturn — предмет)предмет, явище, факт, що не обхідно вивчити, розглянути.

З політико-економічної точки зору земля виступає у ролі засобу виробництва, поєднуючи в собі властивості і функції предмета і засобу праці. Але її роль в сільському господарстві у порівнянні з іншими галузями виробництва дуже відмінна. Якщо у всіх інших галузях виробництва вона виконує пасивну роль, функціонує як фундамент виробництва, то у сільському господарстві вона виступає і як предмет праці, і як знаряддя виробництва, за допомогою якого людина вирощує необхідні їй культури. Це дає підстави вважати землю у сільському господарстві головним засобом виробництва.

Звичайно як предмет і знаряддя праці виступає тільки ґрунт, який у поєднанні із широким спектром природних умов (світла, тепла, вологи, рельєфу та ін.) визначає його основну властивість — родючість.

Іншими словами, будучи природним потенційним знаряддям виробництва, земля виступає у сільському господарстві як засіб праці тільки тоді, коли вона управляється людиною і використовується для задоволення її життєво необхідних потреб.

Грунт надзвичайно складне утворення за хімічними та фізичними властивостями, яке забезпечує рослини елементами живлення і водою.

Праця — фізичні та розумові здібності людини, які вона використовує для виробництва товарів і послуг.

У географічному контексті поняття «земля» розглядається як уся поверхня планети, що розподілена між державами і є ознакою їх цілісності. Історичний характер розвитку земельних відносин засвідчив, що землю не можна розглядати у відриві від екології, яка вивчає властивості землі у взаємодії з іншими компонентами природи як важливими складовими біосфери.

Екологія (походить від двох грецьких слів oikos, що означає дім, помешкання, місце перебування, та logos наука) наука про взаємовідносини людини, тварин, рослин і мікроорганізмів між собою і навколишнім середовищем.

Але треба зважити, що земля стає засобом сільськогосподарського виробництва тільки тоді, коли вона функціонує в процесі цього виробництва на тому його рівні, якого в даний час досяг суспільний розвиток. І якщо на певному етапі людство ще не може продуктивно використовувати «непридатні» землі, то це не означає, що вони взагалі не будуть використовуватись у сільському господарстві.

Земля як засіб виробництва має низку специфічних особливостей, які суттєво відрізняють її від інших засобів виробництва. По-перше, земля — продукт самої природи, природна умова праці. По-друге, земля характеризується просторовою обмеженістю планети, держави, області, району. Але обмеженість землі зовсім не означає обмеженості її продуктивних властивостей, які у своєму розвитку умовно безмежні при застосуванні праці і науки. По-третє, використання землі як засобу виробництва пов'язане з постійністю місця, її не можна перемістити, як інші засоби виробництва, концентрувати, розосереджувати і т. д. По-четверте, земля відрізняється за своєю родючістю, в результаті чого створюється різний рентний доход при вирощуванні сільськогосподарських культур. І, нарешті, земля є вічним засобом виробництва. На відміну від інших засобів, які мають властивість зношуватись, земля при правильному використанні підвищує свою родючість і продуктивність, збільшує свою вартість.

Сучасний стан довкілля, глобалізація екологічних проблем навколишнього середовища та інші негативні наслідки експансії людини в ноосфері кидають виклик майбутньому розвитку суспільства.

Родючість — сукупність властивостей ґрунту, які характеризуються обміном елементів і енергії з культурними рослинами, підґрунтям, атмосферою, поверхневими і ґрунтовими водами, ґрунтовими мікроорганізмами і тваринами.

Екологічні проблеми — погіршення екологічної ситуації під антропогенним впливом, що загрожує взаємодії компонентів природи існуванню людини, нормальному розетку країни чи її регіону.

Поліпшення продуктивних властивостей землі як результат процесу управління відбувається в процесі вдосконалення земельних відносин, розвитку науково-технічного прогресу, впорядкованості процесу обробітку ґрунту і вирощування сільськогосподарських культур, врахування і використання історичного досвіду, накопиченого людством. Під впливом цих факторів не тільки зростає родючість ґрунту, але і якісно міняються його початкові властивості.

Земля для українського народу завжди мала велике значення у всіх аспектах його життя й діяльності. Це незаперечна істина, що не потребує підтвердження в системі цінностей.

Цінності — не набір стандартів і критеріїв, якими керується люди на у своєму житті.

Навколишнє середовище природний і створений людиною матеріальний світ, з яким суспільство взаємодіє в процесі свого існування і виробничої діяльності.

Потреба — це внутрішня вимога щодо чогось з боку організму, особи, соціальної групи або суспільства як цілісності.

Стратегія — напрям розвитку, який відображений у програмі (плані), що призначена для здійснення її місії та досягнення цілей. Її цілі довготривалі, найбільш принципові, важливі установки, плани, наміри влади, керівництва адміністративних регіонів, керівництва підприємства по відношенню до виробництва, доходів та витрат, бюджету, податків, соціального захисту.

Наукове дослідження цілеспрямоване пізнання, результати якого виступають як система понять, законів і теорій.

У зв'язку з цим виникає потреба в переосмисленні традиційної практики використання земельних ресурсів, тобто існує необхідність органам виконавчої влади та органами місцевого самоврядування підтримати та впровадити прогресивні ідеї науковців, практиків, що відповідають стратегічному курсу розпочатої в Україні земельної реформи.

Досягнення цієї мети потребує багатоукладного управління земельними ресурсами.

Управління земельними ресурсами це діяльність, спрямована на створення умов раціонального використання та охорони земель.

Базисом управління земельними ресурсами має стати реалізація державної політики, спрямованої на високотехнологічне екологобезпечне землекористування, що відповідає характеру регульованої, соціально орієнтованої ринкової економіки.

Щоб полегшити напругу в системі управління земельними ресурсами, відповідальні за це органи влади намагаються існуючі проблеми виправдати недосконалістю макроекономічної політики в державі, а геніальні вияви української думки замовчуються й піддаються забуттю. Така політика є хибною і суперечить інтересам суспільства і держави.

Екологобезпечне землекористування пошук оптимального співвідношення угідь і посівних площ, раціональної організації території, які забезпечують збереження і відтворення родючості фунтів, відновлення і відтворення родючості ґрунтів, відновлення продуктивності еродованих та інших деградованих земель.

Землекористування з економічної точки зору це суспільні від посини, пов'язані з використанням землі; з юридичної точки зору це види, форми і порядок використання землі.

Дослідження наукових основ управління земельними ресурсами, дозволило зробити висновок, щодо потреби «новітньої» системи управління земельними ресурсами. Земля чекає впровадження науково обґрунтованого механізму управління, оскільки нинішня система управління земельними ресурсами носить збитковий характер, про що свідчать наслідки екологічного, економічного та соціального стану населення.

Механізм — система, яка визначає порядок якої-небудь діяльності.

Тому важко заперечити той факт, що всі негаразди у землекористуванні, в першу чергу, залежать від недосконалості системи управління земельними ресурсами.

Недосконалість системи управління земельними ресурсами це відсутність стабілізаційного, координуючого впливу на стихійну господарську діяльність землевласників та землекористувачів і на усілякі перекоси, диспропорції, дисбаланси у землекористуванні в цілому.

Функції управління — (від лат. funkcio це особливі види діяльності, що відображають напрями або цілі здійснення цілеспрямованого впливу на зв'язки та відношення людей в процесі життєдіяльності суспільства і управління ним.

У цьому зв'язку відзначимо, що у складі функцій прерогатива належить землевпорядкуванню; державному земельному кадастру; державному контролю за використанням і охороною земель; моніторингу земель; картографуванню земельних ресурсів; економічному регулюванню раціонального землекористування; дорадництву тощо. Новий погляд на суть цих функцій в одній із своїх недавніх праць висловив професор В. В. Горлачук, який відзначає, що «сукупність функцій — це ніби єдиний «клубок нервів» у системі управління земельними ресурсами. Недооцінювання будь-якого «нерва (тобто — функції) боляче позначиться на всій системі управління… наскільки ці «нерви» будуть міцними, настільки буде міцною система управління земельними ресурсами».

Система управління земельними ресурсами — це система з наявністю причинно-наслідкових залежностей між підсистемами й принципом зворотного зв'язку, у цьому контексті управління виходить за свої межі, інтегруючись із сільським господарством, окремими його галузями та з АПК.

Однією з важливих науково-методологічних основ управління земельними ресурсами є форми управління.

Форма спосіб існування змісту, його внутрішня організація та зовнішнє вираження.

Форми управління — організація найвищих органів державної влади та порядок їх утворення.

Для того, щоб позбутися пропагандистського характеру державного управління, потрібно розвивати самоврядне управління, де найнижчою ланкою повинно бути внутрішньогосподарське управління земельними ресурсами, здійснюване власниками землі й землекористувачами, що дозволить ліквідувати стару радянську партійно-державну систему із жорсткою вертикаллю управління.

Для реалізації цього завдання держава повинна надавати частину своїх повноважень регіонам. Органи місцевого самоврядування повинні визначати концепцію землекористування, формувати бюджет, де б мали місце виділення коштів на проведення земельної реформи, виконання робіт з екологізації землекористування тощо.

Екологізація землекористування цілеспрямований процес: перетворення в землекористуванні, спрямований на зменшення екодеструкгивного (забруднення; порушення ландшафтів; вплив на організм людини, тварин і рослин та ін.) впливу процесів виробництва на земельні ресурси та створення безпечних умов дія якісного життя людини та ін.

Наприклад, розмір земельного податку міг би бути диференційованим за умови як що власник або користувач землі збільшив або зменшив кількість робочих місць, поліпшив родючість фунту, створив умови для екологобезпечного землекористування, виробництва екологічно чистої продукції тощо.

Подальший розвиток землекористування повинен ґрунтуватися на широкому впровадженні місцевої ініціативи, не виходячи з рамок правового поля, що дозволить отримувати вичерпну інформацію про власні права та обов'язки землевласників та землекористувачів, а також тих, хто наділений владою.

Інтенсивне забруднення природного середовища значною мірою є наслідком нераціонального сільськогосподарського виробництва. Щороку з мінеральними добривами на сільськогосподарські угіддя надходить 193 тис. т фтору,. 1,6 тис. т цинку, 620 тис. т міді та 622 т калію. У 90-ті роки залишкова кількість пестицидів у продуктах харчування, рослинах і тваринах зросла (порівняно з 60-ми роками) більш ніж у 9 разів. Отруйні речовини, які знаходяться у мінеральних добривах, хімічних меліорантах й отрутохімікатах, проникають в організми людей, викликаючи їх захворювання.

Отже, економічна вигода від застосування продукції хімічної промисловості не вичерпує усіх аргументів на користь нарощування темпів постачання сучасних продуктів хімії сільському господарству. Є низка важливих факторів, які визначають межі поширення і застосування хімікатів. Застосування великих доз добрив може погіршити якість продукції, ґрунтових вод, що зумовлює забруднення близьких річок і водойм. Використання мінеральних добрив дало змогу певною мірою підвищити врожайність культур, однак подальше збільшення їх доз уже не сприяло її зростанню, що пов'язано із зменшенням запасів гумусу в ґрунті. Зростання врожайності неможливе без удосконалення технології внесення добрив. Безконтрольне їх застосування призводить до забруднення навколишнього середовища, що загрожує здоров'ю людини. Особливо небезпечне неправильне або надмірне використання пестицидів. Причому деяка їх частина трансформується, тобто виникають нові токсичні речовини (вторинна токсикація). Дати оцінку всіх наслідків впливу пестицидів неможливо через недосконалість методів дослідження.

Велике значення для економного землекористування має осушувальна меліорація. Однак в окремих районах після осушення земель з'явились ознаки деградації, розвитку ерозійних процесів. Значне скорочення площ боліт, які є континентальними охоронниками вологи, призводить до зміни гідрологічного режиму місцевості, зменшення водності рік і водойм. Внаслідок цього зони достатнього зволоження можуть стати засушливими.

Осушення негативно впливає на навколишнє середовище і в багатьох інших випадках: істотно змінюється гідрологічний режим, значно знижується рівень ґрунтових вод на прилеглих до них територіях, внаслідок цього знижується родючість ґрунтів, а окремі ділянки з ґрунтами легкого механічного складу перетворюються на піски. В окремі роки порушення гідрологічного режиму, зумовлене проведенням у великих масштабах осушувально-меліоративних робіт, супроводжується тимчасовим затопленням великих територій, посилюється розвиток водної ерозії у весняний період, змивається верхній родючий шар ґрунту, відбувається замулення малих річок, а також їх пересихання у літній період. Осушення торфоболотних ґрунтів змінює торфоутворювальний процес, припиняється нагромадження органічної речовини, яка мінералізується, родючість знижується. Розкорчовування чагарників і дрібнолісся на перезволожених мінеральних піщаних ґрунтах при їх осушенні і освоєнні у багатьох випадках знижує верхній неглибокий родючий шар, відновлення якого дуже складне і вимагає тривалого часу.

Поряд з природними і технічними факторами, які обмежують темпи зрошувальних і осушувальних робіт, істотну роль відіграють інвестиційні фактори. Висока капіталомісткість іригаційних споруд вимагає великих витрат. Уже тепер за капітальними вкладеннями вони посідають перше місце серед інших інвестиційних факторів у аграрному секторі. Витрати на меліорацію становлять майже, чверть вкладень у сільське господарство.

Справа не тільки в тому, що продукція, вирощувана на зрошуваних землях, дорога, а в тому, що з часом ми її одержуємо дедалі менше. Землі при нинішньому стані зрошення поливною технікою, важкими сільськогосподарськими машинами, з незжитою безгосподарністю втрачають свою родючість. Разом з тим не можна заперечувати значення меліорації взагалі, але повинна бути встановлена сувора відповідальність за прорахунки при її проведенні.

2. Еколого-економічна оцінка використання земельних ресурсів Карпатського регіону

В агропромисловому комплексі Карпатського регіону спостерігається поступове погіршення екологічної ситуації, що пов'язано з посиленням деградації земель сільськогосподарського призначення, зниженням родючості ґрунту, зростанням його забруднення залишками пестицидів, важких металів. Через хімічне забруднення водойм, повітря, порушення екологічної та енергетичної рівноваги погіршується екологічна чистота сільськогосподарської продукції. Перехід аграрного виробництва до інтенсивно-екологічного типу відтворення, що передбачає досягнення економічного зростання за рахунок ощадливого використання наявних ресурсів, раціональної організації господарювання може забезпечити удосконалення механізму управління фінансовими ресурсами природокористування.

Мета дослідження — на новому етапі реалізації аграрної реформи проаналізувати результати застосування економічних механізмів стимулювання землеохоронної діяльності, впровадження методів і способів екологічно-раціонального та безпечного використання земельних ресурсів в усіх галузях народного господарства. Всебічна охорона продуктивних земель і підвищення родючості ґрунтів розглядаються як основа високоефективного й конкурентоспроможного аграрного виробництва, розв'язання продовольчої проблеми та забезпечення належного рівня екологічної безпеки держави.

Наукою доведено, а практикою підтверджено, що розвиток будь-яких територій чи адміністративно-територіальних утворень прямо залежить від рівня використання земельних ресурсів. На територіях, де переважає виробництво сільськогосподарської продукції, рівень використання земельних ресурсів як основного засобу виробництва має важливе значення.

Для забезпечення належного рівня розвитку економіки сільського господарства необхідно:

■ виявити і детально вивчити природні можливості і резерви земельних ресурсів, забезпечити науково обґрунтоване повне та раціональне їх використання, раціональне використання природних ресурсів, відповідальність усіх власників і користувачів землі, органів місцевого самоврядування та державного управління за результати природних ресурсів;

■ розробити науково обґрунтовані рекомендації з розміщення галузей, окремих напрямів та окремих культур сільськогосподарського виробництва в природно-економічних зонах і районах області, визначити оптимальні розміри агроформувань різної спеціалізації з урахуванням природних умов, традицій і кон'юнктури ринку та економічних показників;

■ запровадити відповідно до специфіки місцевих умов науково обґрунтовану систему заходів з розвитку традиційного виробництва в повному циклі, сфери побутового та переробного обслуговування, економічно вигідне їх поєднання, здійснити заміну малоцінних і маловрожайних культур високоврожайними та перспективними, запровадити прогресивні технології тощо;

■ максимально використовувати організаційні переваги, зумовлені приватною власністю на землю та нерухоме майно, орендні відносини, розвиток ринку нерухомості, який розглядати як економічний важіль створення дбайливого господаря на землі.

Наукове обґрунтування рекомендацій з розв'язання цих питань досягають всебічним вивченням земельних ресурсів за допомогою кадастрової оцінки, яку розділяють на бонітування ґрунтів і економічну оцінку земель як головного засобу виробництва в сільському господарстві. Видатний економіст XVIII ст. Уільям Петті сказав, що праця — це батько багатства, а земля — його мати.

Найважливішою якісною характеристикою землі в сільському господарстві є її родючість. Як економічну категорію родючість ґрунту визначають його здатністю задовольняти потреби рослин у необхідних для них поживних речовинах. В економічній науці виділяють економічну (природну і штучну, потенціальну і ефективну), абсолютну та відносну родючість.

Для об'єктивної кадастрової оцінки земель необхідно вести ретельний облік природних і економічних факторів на відповідних територіях. Вплив природних умов на врожайність сільськогосподарських культур визначають на територіях з приблизно однаковими кліматичними, ґрунтовими, економічними й організаційними факторами за допомогою кадастрового районування (зонування) території, яке має враховувати закономірні зміни клімату й природних умов та особливості використання земель у народному господарстві.

Для кадастрової оцінки земель поряд з природно-кліматичними умовами враховують економічні показники використання земель. З цією метою виконують природно-економічне або кадастрове земельно-оцінне районування. Земельно-оцінний район — це частина території, для якої характерна повна однорідність агро-кліматичних, геоморфологічних, ґрунтово-меліоративних і природно-технологічних умов, які істотно впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності використання земельних ресурсів.

Отже, природно-економічне районування передбачає виділення земельно-оцінних районів, території яких характеризуються однорідністю клімату, відносною одноманітністю ґрунтового покриву, однаковими економічними умовами ведення господарства. У такому разі результати сільськогосподарського виробництва відповідатимуть відмінності якості ґрунтів і рівню їхньої родючості, яку буде встановлено за результатами бонітування ґрунтів і економічної оцінки земель.

Обмеженість земельних ресурсів та стабільність їхнього розміщення в Карпатському регіоні зумовлює необхідність розробки пропозицій з наукової організації використання земель сільськогосподарського призначення.

Аналіз стану земельного фонду, тенденції деградації ґрунтів, зниження на значних площах продуктивності цінних сільськогосподарських угідь дають підстави для розробки та впровадження в найближчі роки еколого-економічної концепції землекористування й розвитку сільського господарства.

З метою оздоровлення навколишнього середовища і подолання екологічної кризи необхідно визначити нові напрями взаємодії суспільства із земельним фондом, зокрема використанням сільськогосподарських угідь.

Нині визначились основні напрями оптимізації та екологізації землекористування:

■ здійснення трансформації сільськогосподарського землекористування з метою скорочення площ сільськогосподарських угідь за рахунок малопродуктивних земель, силових територій, середньо-, сильнодеградованих ґрунтів, збільшення площі угідь біосферозахисного значення (лісів, кущів, полезахисних лісосмуг та ґрунтозахисних насаджень тощо);

■ вилучення деградованих площ з економічного обороту на 10—20 років для відновлення родючості ґрунтового покриву;

■ запровадження альтернативних систем землеробства, які передбачають отримання врожаїв за рахунок ресурсності та біологічної основи ґрунтів.

В умовах ринкової економіки встановлення оптимального співвідношення між господарською діяльністю людини та охороною навколишнього середовища є надзвичайно важливим, абонітування ґрунтів, яке є логічним продовженням комплексних обстежень земель сільськогосподарського призначення, сприяє успішному розв'язанню вищезазначених завдань.

Бонітування ґрунтів — це оцінка їхньої якості за родючістю при порівняльних рівнях агротехніки й інтенсивності землеробства. Вона характеризує відносну придатність ґрунтів для вирощування сільськогосподарських культур за основними факторами природної родючості й виділяє агровиробничі групи ґрунтів, які підлягають економічній оцінці.

Під економічною оцінкою земель розуміють оцінку якості землі як природного ресурсу і головного засобу виробництва у сільському і лісовому господарствах. Вона відбиває кількісну характеристику ґрунтової родючості, яка об'єктивно склалася, за економічними показниками, дає достовірну інформацію про виробничу здатність конкретних земельних угідь і ділянок. Економічна оцінка характеризує економічний ефект від використання різних за якістю земель через урахування різниць у продуктивності праці при відповідному рівні інтенсивності використання земель.

Бонітування ґрунтів і економічну оцінку земель розглядають як єдиний процес у визначенні господарської придатності земель. Природні та набуті властивості ґрунтів, рівень технологій та інтенсивності виробництва поряд з особливостями місцерозташування земель взаємопов'язані і одночасно впливають на продуктивність затраченої праці.

Водночас економічна оцінка земель виявляє її відносну придатність для вирощування сільськогосподарських культур за основними факторами природної родючості, надає можливість виділяти групи ґрунтів з приблизно однаковими економічними показниками при досягнутому рівні інтенсивності виробництва. Вона здійснюється з урахуванням природних і економічних умов виробництва, місцерозташування територій, затрат праці на одержання відповідної одиниці продукції. Економічну оцінку земель проводять з метою забезпечення раціонального використання не тільки земель сільськогосподарського призначення, а й усього земельного фонду з різними категоріями земель.

Залежно від цілей і завдань економічна оцінка може бути загальною і частковою. Загальна оцінка земель передбачає розрахунок показників, які характеризують ефективність використання землі в умовах досягнутого рівня виробництва в області або країні. Результати оцінок земель у цьому випадку використовують для розв'язання загальноекономічних завдань з організації раціонального використання земельних ресурсів країни, області. Часткову економічну оцінку земель проводять з метою визначення придатності конкретних територій і земельних ділянок для оптимального розвитку галузей народного господарства, вирощування різних сільськогосподарських культур, що забезпечує відповідний економічний ефект без додаткових капітальних вкладень або з такими.

Вихідними даними для економічної оцінки земель сільськогосподарського використання є кількість продукції з одиниці оцінюваних земель, фондозабезпеченість землеробства і затрати на виробництво продукції, визначені за середніми багаторічними даними агроформувань, розміщених у конкретному земельно-оцінному районі. На їх основі обчислюють економічні показники, які характеризують ефективність виробництва: вартість валової продукції, окупність затрат, чистий і диференційований доходи.

Вартість валової продукції (ВП) визначають як складову за всіма культурами з урахуванням площі посіву, врожайності та кадастрової ціни за формулою:

ВП = РхУхЦ,

де Р — площа посіву культури; У — урожайність культури; Ц — кадастрова ціна.

Продуктивність землі, виражена показниками врожайності і вартості валової продукції, характеризує абсолютний рівень економічної родючості ґрунту при рівноцінних затратах на одиницю площі. Цей показник широко використовують для визначення коефіцієнта приросту продукції на одиницю додаткових затрат на різних за якістю землях.

Показники врожайності і вартості валової продукції свідчать про досягнутий рівень виробництва, який значною мірою залежить від якості земель і рівня інтенсивності виробництва, що вимагає врахування виробничих затрат.

Окупність затрат (ОЗ) є показником економічної оцінки через віднесення рівня родючості ґрунту до затрат при відповідних економічних умовах господарювання і визначається формулою:

ОЗ = ВП/З,

де ВП — вартість валової продукції у кадастрових цінах; З — затрати уречевленої і живої праці в гривнях.

В основу визначення кадастрових цін покладено вартість продукції за суспільно необхідними та економічно обґрунтованими затратами у гірших ґрунтово-кліматичних умовах виробництва, що єдине для всієї країни.

Диференційований дохід (ДД) — найбільш інтегральний узагальнюючий показник економічної оцінки земель, кількісна характеристика її відносної родючості, що відображає відмінності вартості валової продукції на землях різної якості, і визначається формулою:

ДД = ВП — З — УДн,

де ВП — вартість валової продукції; З — затрати (загальні) на продукцію; УДн — нормальний чистий дохід.

ДДє додатковою частиною чистого доходу, який створюється більш продуктивною працею на землях кращої якості при гірших умовах виробництва. Цей показник є матеріальною основою диференціальної ренти І та II.

Диференційований дохід створюється на основі додаткового продукту, одержаного на кращих і середніх за якістю землях порівняно з гіршими в результаті більш високої продуктивності праці і характеризує економічну ефективність використання земель. Він є порівняльним на всіх землях за будь-яких умов виробництва.

Додатне значення диференційованого доходу характеризує середні і кращі за якістю землі, а від'ємне — найгірші землі, на яких окупність затрат нижче вихідного рівня.

Висновки

Для переходу на модель сталого розвитку АПК слід рішуче запроваджувати системну організаційну, структурну і техніко-технологічну перебудову національного й регіональних АПК на основі еколого-економічних принципів і критеріїв ефективності впроваджувальних заходів.

Тільки форма власності на землю не може гарантувати захист її від деградації та виснаження. Для збереження і раціонального використання земельних ресурсів, відтворення родючості ґрунтів необхідна зважена система державного управління якістю ґрунтів за допомогою технологічних, екологічних, економічних, нормативно-правових та адміністративних важелів.

Еколого-економічний підхід відповідає вимогам основного економічного принципу господарювання в ринкових умовах — досягнення найвищої економічної ефективності виробництва за мінімальних затрат ресурсів і коштів, а також необхідного екологічного принципу — забезпечення раціонального використання та економічного витрачання природних ресурсів, зведення до мінімуму шкоди, яка завдається довкіллю.

Земля — найважливіша складова природних ресурсів; основа рослинного і тваринного світу; вмістилище природних багатств; операційний базис промисловості, населених пунктів і доріг; головний засіб виробництва в сільському господарстві. Тому раціональне землекористування є обов’язковою складовою комплексної системи експлуатації та охорони природних ресурсів.

Для сільського господарства найбільше значення має частина землі під назвою грунт — особливе природне утворення, якому властиві риси живої та неживої природи,, що сформувались внаслідок тривалого перетворення поверхневих шарів літосфери під спільним взаємозумовленим впливом гідросфери, атмосфери, живих і мертвих організмів: Це одна із складових навколишнього середовища,, її найважливіша властивість — родючість, яка відіграє провідну роль у житті людини, є найважливішою умовою існування і відтворення, які постійно змінюють одне одного в людських поколіннях. Сумарна площа розораних ґрунтів на Землі — 1,510⁹ га, ліси займають — 4,610⁹ra, трав'янисті ландшафти — 2,610⁹ га. Сільським господарством освоєно близько 30% площі суші.

Усі землі країни утворюють єдиний земельний фонд, який включає: землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі промисловості, транспорту заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; лісового фонду; водного фонду; держзапас. В Україні 77% земель займають землі сільськогосподарських підприємств, що становить 40,4 мли га станом на 1 січня 2006 p.

Використання землі супроводжується перетворенням і зміною основних її природних первісних властивостей, виникненням нових. У сільському господарстві ефективним є перетворення земельних угідь у ріллю. Розорювання площ, раніше покритих трав'яною рослинністю, зрошення в засушливих та осушення боліт у зволожених регіонах, збільшення внаслідок цього площі ріллі сприяє ефективному зростанню виробництва сільськогосподарської продукції і супроводжується глибоким перетворенням навколишнього середовища. Нерідко ці перетворення стають небажаними, виходячи за межі початкових наслідків. В Україні площа ріллі — 33,3 млн га, або 80% площі сільськогосподарських угідь; 2,2 млн га — сіножатей (5% сільськогосподарських угідь); 5,2 млн га — пасовищ (11% сільськогосподарських угідь).

Список використаної літератури

1. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.

2. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.

3. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.

4. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.

5. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.

6. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.

7. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.

8. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.

9. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.