Вступ.

1. Особливості розвитку і загальна характеристика господарства Латинської Америки.

1.1. Основні закономірності розвитку економіки Латинської Америки.

1.2. Розвиток господарства в Латинській Америці.

2. Досвід і результати економічного розвитку країн Латинської Америки у 90-і роки ХХ ст.

2.1. Передумови формування господарства латиноамериканських країн та притаманні їм проблеми.

2.2. Стабілізаційна стратегія латиноамериканських країн.

3. Латинська Америка в системі міжнародних світо господарських зв’язків.

3.1. Зовнішньоекономічні зв'язки країн Латинської Америки.

3.2. Особливості сучасного економічного розвитку регіону.

4. Перспективи вирішення екологічних та економіко-соціальних проблем Латинської Америки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідженнявизначається сукупністю глобальних змін, що сталися протягом 90-х років минулого сторіччя. Економічне змагання між провідними державами залишає поза суспільним прогресом більшість країн “третього світу”, лише незначна частина яких володіє необхідним потенціалом для участі в процесі економічної конкуренції і відносно автономного розвитку, примушуючи їх вдаватися до власних засобів захисту своїх інтересів, одним з яких виступає інтеграція.

Країни Латинської Америки і Карибського басейну (ЛАКБ) обрали інтеграцію одним з інструментів покращення свого становища на міжнародній арені і врегулювання внутрішніх суперечностей. Масштабність інтеграційних процесів, що розгорнулися в регіоні, та підтримка з боку США слугували підтвердженням тенденції зростання впливу інтеграційних блоків у міжнародній системі.

Сьогодні Латинська Америка — регіон з багатими людськими і природними ресурсами, значним економічним потенціалом, зростаючою політичною вагою латиноамериканських держав у міжнародних справах, який динамічно розвивається. До того ж регіон претендує на звання одного з великих "центрів сили" у багатополюсному світі. Системна криза продемонструвала вичерпність старих моделі та стратегії розвитку; проведення перетворень стало категоричним імперативом реформістського процесу, що зумовлювало в минулому відсталість Латинської Америки.

Внесок українських науковців у вивчення політичних, економічних та соціальних процесів в Латинській Америці і Карибському басейні, це передовсім, доробки М.Й.Лозюка, Г.Н.Цвєткова, В.П.Кириченко, В.М.Матвієнко, О.В.Кириченко, В.Троненко, Є.Є.Камінського, С.В.Кононенка, О.В.Сушка, Н.М.Веселої, О.В.Бредіхіна та інших. Відзначені дослідження співробітників Інституту Латинської Америки АН РФ, опубліковані у періодичних виданнях інституту, передовсім, у журналі Латинська Америка – В.Вольського, А.Глінкіна, М.Чумакової, В.Давидова, Л.Клочковського, З.Романової, А.Матліної, С.М.Рогова, В.Сударева та інших.

Мета дослідженняполягає у визначенні кола економічних, екологічних та соціальних кризових явищ і тенденцій у розвитку Латинської Америки.

Досягнення поставленої мети потребує виконання наступних завдань:

1. виявити ступінь розвитку і надати загальну характеристику господарства Латинської Америки;

2. з’ясувати досвід і результати економічного розвитку країн Латинської Америки у 90-і роки ХХ ст.;

3. дослідити роль Латинської Америки в системі міжнародних світогосподарських зв’язків;

4. реалізувати систематизацію чинників (за характером впливу), які визначають кризові тенденції у економічній, екологічній та соціальній сферах Латинської Америки;

5. охарактеризувати перспективи вирішення екологічних та економіко-соціальних проблем Латинської Америки.

Об’єктом дослідженняє політика латиноамериканських держав як складова системи міжнародних відносин.

Предметом дослідженняє екологічні, економічні та соціальні проблеми Латинської Америки.

Хронологічні рамки дослідженнявизначаються періодом існування незалежних держав в латиноамериканському регіоні і охоплюють час від перших проявів інтегрування після 1826 р. до сьогодення.

Методи дослідження. Головним методом був обраний системно-структурний, який передбачає аналіз всієї сукупності політичних, економічних, соціальних, культурних, військових, правових, технічних аспектів життя Латинської Америки як цілісної складно-структурованої системи, характеристики та функціонування якої обумовлюється реаліями глобального середовища, до якого вона вміщена. Допоміжні методи – історичної ретроспективи, компаративного, факторального і контент-аналізу – були використані для: простеження історичного шляху становлення інтеграційних систем в Латинській Америці і виокремлення конкретних прикладів кризовості латиноамериканської економіки упродовж історичної еволюції регіону; .

Також використовувалися методи історичної аналогії, втілені у поєднанні історичного і системного підходів, для розроблення системи суб’єктивно-мотиваційних образів та визначення стереотипів зовнішньополітичної поведінки регіональних держав Латинської Америки.

Теоретична та методологічна база дослідження. Недостатнє висвітлення латиноамериканських проблем у вітчизняній науці та використання нового підходу зумовило вивчення широкого кола нових матеріалів і документів. Дослідження спирається на тексти інтеграційних договорів, матеріали конференцій з питань проблем Латинської Америки за участю керівників держав, дипломатів та високопосадовців, на праці співробітників Економічної Комісії ООН для Латинської Америки і Карибського басейну, публікації інтеграційних регіональних і субрегіональних об’єднань, передовсім, Латиноамериканської Економічної Системи, науково-дослідних інститутів – Інституту Інтеграції в Латинській Америці й Карибському басейні та Інституту Латиноамериканської Інтеграції при факультеті Юридичних і Соціальних Наук Національного Університету Ла-Плата (Аргентина) тощо, а також на монографії Л.Дальянегра П., О.Дабене, П.Калверта, Г.Смітт, М.Коттем, М.Медіни та інших. Специфіка поставлених завдань і складність досягнення визначеної мети при багатовимірності явища зумовлюють обрання системно-структурного методу в якості основного для здійснення аналізу.

Практичне значенняотриманих результатів полягає, насамперед, у систематизації базових причин екологічних, економічних та соціальних проблем в Латинській Америці та можливості їх врахування при розробці й реалізації інтеграційної стратегії України.

Структура роботиобумовлена метою, завданнями, об’єктом і предметом дослідження, яке, відповідно, складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 34 стор., з яких основний текст становить 30 стор., список використаних джерел складається з 16 найменувань, та додатків у складі допоміжних таблиць зі статистичними даними та схем.

1. Особливості розвитку і загальна характеристика господарства Латинської Америки

1.1. Основні закономірності розвитку економіки Латинської Америки

У спадщину від колоніальних часів Латинська Америка дістала розвинуті дві галузі — плантаційне сільське господарство і гірничодобувну промисловість, які і нині орієнтовані на експорт і залишаються провідними в господарстві. Але структура господарства поступово стає всебічно розвинутою: в гірничодобувній промисловик виділяються експортні комплекси (нафтодобувний, чорної металургії, кольорової металургії), кілька напрямів спеціалізації має агровиробнича сфера, розвивається лісова і рибна промисловість. Все більш міцні позиції на ринках регіону посідають так галузі обробної промисловості, як машинобудування та легка промисловість.

Хоча Латинська Америка вважається однією з найбільш динамічно прогресуючих в економічному відношенні частин "третього світу", розвиток протягом тривалого часу по шляху "залежного капіталізму" деформував економіку, став причиною багатьох соціально-економічних і політичних суперечностей. Подібно до Азії та Африки Латинська Америка посідає залежне, підпорядковане місце у системі міжнародного поділу праці, відповідно до якого вона все ще часто є постачальником продовольчо-сировинних товарів для промислово розвинутих держав, ринком збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення капіталів.

Про це свідчить той факт, що за століття надій і сподівань, сповнених боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна відсталість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-технічного потенціалу та глибока залежність від імпорту досягнень НТР; економічна й технологічна залежність; нерівноправність у МПП; втрата капіталів у результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу прибутків і відсотків тощо; перманентне зростаюча фінансова заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, обсягом валового національного продукту на душу населення латиноамериканські країни й досі значно поступаються перед економічно розвинутими країнами.

Країни Латинської Америки — а це 33 суверенні держави та деякі залежні території — характеризуються певною спільною історичною долею, близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки країни регіону істотно різняться за рівнем економічного розвитку, економічним і технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від одної природничо-географічними умовами, чисельністю населення, особливостями розвитку, що історично складалися, а також особливостями включення в МПП та низкою інших факторів.

Економіка Латинської Америки характеризується нерівномірним розміщенням продуктивних сил, значною строкатістю у рівнях і темпах зростання, величезною концентрацією господарської діяльності в небагатьох промислових центрах. Приблизно третина промислового потенціалу регіону сконцентрована у зонах трьох міст-гігантів: Мехіко, Сан-Паулу, Буенос-Айреса. Ще вищий рівень такої концентрації в окремих країнах: 65% промислової продукції Аргентини виробляється в районі Великого Буенос-Айреса та Росаріо; 80% промислової продукції Бразилії припадає на трикутник Сан-Паулу — Белу-Орізонті — Ріо-де-Жанейро; 75% промислового виробництва Уругваю зосереджено у Монтевідео. Величезні диспропорції існують у розподілі між територіями країн енергопостачання, шосейних доріг і залізниць, засобів зв'язку тощо[11, c. 78-81].

1.2. Розвиток господарства в Латинській Америці

Від початку XX ст. велику роль у господарстві регіону відіграє капітал США, країн Європи та Японії. Розвиток економіки залежить від імпорту обладнання та від експорту вітчизняної сировини і напівфабрикатів.

У сільському господарстві регіону поєднуються дрібновласницьке землекористування та господарство великих латифундій. Латифундисти часто віддають свої землі в оренду. Сільськогосподарське населення регіону становить 132 млн чоловік Характерними рисами зайнятості є батрацтво, відробки, праця на плантаціях.

Велика частка земель перебуває у власності іноземців. Для сільського господарства характерне велике безробіття.

На країни Латинської Америки припадає 15 % виробництва м'яса, 18 % — кукурудзи, 19 % — бавовни, 21 % — фруктів.

Головні сільськогосподарські райони розташовані вздовж узбережжя океанів, а також навколо великих агломерацій. Найбільш важливими сільськогосподарськими районами є Мексиканське нагір'я, аргентинська пампа та східне узбережжя Бразилії. Ланцюжок ареалів високоінтенсивного землеробства тягнеться вздовж усього Тихоокеанського узбережжя материків.

Близько 4/5 всієї продукції сільського господарства виробляється в 5 країнах — Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії. При цьому Бразилія, у якій проживає 30 % населення регіону, виробляє 30 % продукції сільського господарства. Майже 50 % сільськогосподарської продукції йде на експорт. Це насамперед кава, цукор, бавовна, банани та цитрусові[6, c. 145-148].

У країнах Латинської Америки, які мають сировинну базу, сформувалося кілька орієнтованих на експорт секторів виробництва. В гірничодобувній промисловості — це гірничометалургійна та нафтова, в агропромисловому комплексі — виробництво цукру, кави, консервів, соків, алкогольних напоїв тощо. Розвиваються машинобудування, хімія, енергетика, чорна металургія, галузі легкої промисловості. Нині обсяги виробництва продукції важкої та легкої промисловості майже однакові. 75 % промислової продукції припадає на п'ять найрозвинутіших країн — Мексику, Бразилію, Аргентину, Венесуелу та Колумбію. Ці країни наздоганяє Чилі, яка за темпами розвитку економіки випереджає багато інших країн. Частка їх у регіональному виробництві автомобілів становить 99 %, текстильних виробів — 91 %, нафти — 86 %, мінеральних добрив — 85 %, енергоносіїв — 76 % будматеріалів — 75 %, цукру — 60 %. Промисловість концентрується у найбільших містах та міських агломераціях, переважно столичних.

За формами організації промислове виробництво представлене сучасними по тужними підприємствами, комбінатами, об'єднаннями, поряд з ними є багато дрібних підприємств. Це стосується також торгівлі і сфери послуг.

Розміщення підприємств гірничодобувної промисловості відповідає районам видобування корисних копалин, для яких характерне зональне розміщення («олов'яний пояс», «мідний пояс» тощо). Переробні підприємства не завжди знаходяться в районі видобутку копалин, частіше поблизу портів, оскільки орієнтовані на експорт[8, c. 72-74].

Транспортна система країн Латинської Америки почала формуватися наприкінці XIX — на початку XX ст. Перші залізниці були побудовані американськими та англійськими компаніями, зацікавленими у вивозі сировини і напівфабрикатів. Порівняно з іншими регіонами країн, що розвиваються, розвиток транспортної системи в країнах Латинської Америки недостатній (див. дод.2) Магістралі сполучають переважно райони видобутку сировини з морським узбережжям. Міждержавних і, тим більше, трансконтинентальних ліній практично немає.

За обсягами вантажоперевезень на морський транспорт припадає 76 %, автомобільний — 10 %, залізничний — 6 %, трубопровідний — 6 %, водний — 1 %, вітряний — 1 %. Оскільки морський транспорт обслуговує переважно зовнішньо торговельні операції, то очевидним е переважання перевезень за межі регіоні Внутрішні та міжрегіональні транспортні перевезення незначні.

Зовнішньоторговельні операції орієнтовані на ринки США, Західної Європи та Східної Азії. У структурі експортно-імпортних операцій переважає вивіз сировини та напівфабрикатів, завозять у регіон переважно готові товари. Товарний експорт — головна стаття валютних надходжень майже всіх країн континенту, за винятком Мексики, де переважають валютні надходження від туризму. ' шести найрозвинутіших країнах Латинської Америки намітилась тенденція д поступового переходу на експорт готових товарів і послуг.

Потреби в імпорті переважають можливості експорту, тому структур зовнішньої торгівлі незбалансована. Всі країни Латинської Америки залежать від зовнішніх позик та інвестицій. Всі країни регіону вивозять продовольство — кави какао, цитрусові, банани, цукор, зернові, м'ясо. Окремі мають вузьку спеціалізацію. Наприклад, світовим експортером кави є Бразилія, Колумбія, зернових — Аргентина, бананів — Еквадор. Аргентина та Уругвай — визнані світові лідери в експорті шкіри та м'яса. У світовому експорті сільськогосподарської продукції частка Латинської Америки у 1993 р. становила: кави — 56 %, бананів — 78 %, яловичини — 27 %, бавовнику — 19 %.

Близько 1/4 товарного сировинного експорту припадає на нафту та нафтопродукти. Крім того, з країн Латинської Америки вивозять чорні та кольорові метали. Таї Чилі вивозить мідь, Перу — свинець та мідь, Болівія — олово, Ямайка — боксити. З готових товарів країни Латинської Америки експортують напої і тютюн (близько 10 % експорту), хімічні товари — 10 %, транспортні засоби і обладнання — 33-35 %. Нині значну частку експортних товарів становлять готові вироби але з них 1/3 — це напівфабрикати (тютюн і деякі хімічні товари).

Отже, країни Латинської Америки не мають досконалих національних господарств, які розвиваються тільки на вітчизняній сировинній базі та виробляють не обхідні для населення товари, але беруть активну участь у міжнародному поділі[10, c. 27-29].

2. Досвід і результати економічного розвитку країн Латинської Америки у 90-і роки ХХ ст.

2.1. Передумови формування господарства латиноамериканських країн тапритаманні їм проблеми

Сучасному господарству латиноамериканських країн притаманні деякі найбільш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати економічне обличчя регіону. Одна з них — багатоукладність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні латифундизму та пов'язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм ліквідовано. Крім того, у сільському господарстві багатьох країн активно розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено кооперативні та державні господарства.

Певна багатоукладність спостерігається і в промисловості. Майже половину робочої сили регіону становлять ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8% вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі промислові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин, звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.

Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучасного господарства латиноамериканських країн, якої багатьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості — все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію національних господарств на ринки розвинутих країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в переважній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському господарстві та монопродуктивність у видобувній промисловості. Звичайно, розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо сприяв подоланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали від 50 до 98% експорту, а на початок 90-х років становище майже не змінилося.

90-і роки XX ст. характеризуються помітними зусиллями латиноамериканських країн щодо перебудови всіх аспектів суспільного життя. Зазнавши кризи зовнішньої заборгованості 80-х років (що супроводжувалася гіперінфляцією, стагнацією виробництва, падінням рівня життя), країни регіону дійшли необхідності масштабного регулювання економіки і створення умов для більш сталого й динамічного розвитку. Невід'ємною і складовою частиною цієї політики стали програми й моделі економічної та валютно-фінансової стабілізації[13, c. 91-94].

Основні напрями таких програм були спільними для латиноамериканських країн: зниження митних тарифів і запровадження ліберального законодавства щодо іноземного капіталу, дерегулювання фінансового сектора, різке зниження бюджетних видатків у поєднанні з великомасштабними програмами приватизації, жорстка бюджетна політика. Водночас конкретний зміст заходів на національному рівні відрізнявся певною своєрідністю. Так, одна з особливостей мексиканської моделі полягала в тому, що її реалізації не загрожували соціальні ризики — гарантією були періодично поновлювані угоди уряду з профспілками та підприємцями, так звані "пакти стабілізації, конкурентності та зайнятості". У здійсненні стабілізаційної програми брали активну участь не тільки виконавці, а й законодавчі структури, що сприяло прискоренню реформування фінансово-економічної сфери та інших сегментів національної економіки. Завдяки таким угодам (це актуально і для України) був створений соціально-політичний клімат, щоб полегшити подолання фінансової кризи у країні та вирішити інші важливі завдання.

В Аргентині й Бразилії центральною ланкою антикризових програм стали грошова та валютні реформи. В Аргентині гіперінфляційний вибух 1989-1990 pp. викликав створення валютної системи, за якої курс національної грошової одиниці був "прив'язаний" до долара США, причому ця "прив'язка" здійснювалася таким чином, що обмежувала можливості маневру у сфері монетарної політики. У Бразилії, де діяв досить складний, але ефективний механізм індексації, який дозволяв господарському комплексу функціонувати навіть за умов високого рівня інфляції (понад 40% щомісяця), пішли іншим шляхом. Одними з ключових елементів стабілізаційної програми були деіндексація економіки та введення валютного коридору, в межах якого періодично здійснювалися мінідевальвації з метою коригування обмінного курсу національної валюти з урахуванням інфляційного зростання внутрішніх цін. Таким чином, незважаючи на різницю у тактичних заходах, у всіх випадках переважала лінія на стабілізацію фінансового сектора; "приборкання" інфляції та оздоровлення кредитно-грошової системи розглядались як необхідна умова підвищення ефективності ринкових механізмів і прискорення господарського зростання[3, c. 3-7].

Серйозні, а по цілому ряду напрямів й успішні, спроби на національному рівні збіглися з позитивними зрушеннями у вирішенні деяких і найактуальніших зовнішньо-фінансових проблем, що стояли перед латиноамериканськими країнами. Йдеться про реалізацію Плану Брейді, яка дозволила їм скоротити непосильні поточні зобов'язання щодо зовнішнього боргу і конвертувати їх в облігації з подовженими строками погашення під гарантії цінних паперів казначейства США. Певну роль відіграла й реформа регулювання американського ринку цінних паперів, яка помітно спростила для латиноамериканських компаній процедуру розміщення своїх акцій за кордоном, забезпечивши тим самим додатковий канал припливу зарубіжних ресурсів. Одночасно помітно зросла активність зарубіжних інвесторів в особі пенсійних та взаємних фондів, страхових компаній; вони в умовах діючих з початку 90-х років низьких кредитних ставок у США збільшили обсяги своїх операцій на латиноамериканських ринках, де можна було розмістити гроші на досить вигідних умовах. Найвагомішим стимулом для іноземних інвесторів стала широка приватизація державних підприємств, акції яких у рамках нових законодавчих актів могли придбати й зарубіжні фірми.

2.2. Стабілізаційна стратегія латиноамериканських країн

Одним з центральних напрямів стабілізаційної стратегії латиноамериканських країн було створення сприятливішого інвестиційного клімату. Однак тут не було повного збігу. Якщо в Аргентині й Мексиці були скасовані будь-які значні обмеження на рух іноземного капіталу, то в Бразилії, Чилі, Колумбії та в інших країнах збереглися певні механізми контролю. У Бразилії, наприклад, продовжилася практика оподаткування операцій з державними борговими зобов'язаннями. У Чилі іноземний капітал, вкладений в акції, не можна було забрати і вивезти за кордон протягом року. В Чилі та Колумбії від місцевих компаній, які одержали іноземні позики, вимагалося резервувати великі суми, і частка цього резервування зростала залежно від обсягів короткострокових позик.

Незважаючи на відмінності в економічній і фінансовій практиці окремих країн, перші результати стабілізаційних програм практично скрізь були досить надійними, що виявилося в "приборканні" інфляційних процесів, в оздоровленні фінансової ситуації і, що є найважливішим, у поновленні економічного зростання та підвищенні його динаміки[1, c. 5-7].

У латиноамериканських країн чимало досягнень: макроекономічна стабільність і економічне зростання стали стійкою тенденцією; загальнорегіональний показник дефіциту бюджету в 1997 р. становив менше 2% ВВП; відбулося різке падіння загально-регіонального індексу роздрібних цін — з 384,5% за 1991-1995 pp. до 10,3% у 1997 p.; масштабна приватизація дала країнам регіону понад 100 млрд. дол. (Бразилії у 1997 р. — 19,7 млрд. дол., у 1998 р. -26 млрд. дол.); у 1990-1997 pp. темпи зростання обсягів зовнішньої торгівлі збільшились у 2,7 раза, вартість експорту — у 2,3, а імпорту-у 3,1 раза. Однак кінець 90-х років показав, що макроекономічна стабілізація не означала повного вирішення складних і нагальних проблем Латинської Америки. Поряд з позитивними чинниками активно діють і негативні:

— різке збільшення дефіциту платіжних балансів (відплив "летких капіталів");

— послаблення фінансових систем через ліквідацію регулюючих державних органів;

— збереження соціальної нестабільності;

— повільне зростання числа робочих місць;

— різке скорочення соціальних програм;

— дисбаланс між реальним рівнем зарплати і банківських процентів, а також рівнем зайнятості і державними витратами;

— зростання суми зовнішнього боргу (в 1996 р. загальна сума зовнішнього боргу 22 країн регіону становила 629 млрд. дол., тобто зросла на 73 млрд. дол. порівняно з 1994 p.; за цей самий період у рахунок процентів по боргу сплачено 120 млрд. дол., зростання експорту призвело до зниження частки виплат по процентах — з 29,5 у 1990 р. до 15,2 у 1996 p.);

— відсутність неповоротного характеру стабільності розвитку у переважній більшості країн регіону (у 90-і роки вона спостерігалася тільки у Чилі та Гайані);

— не досить міцна інвестиційна база (питома вага інвестицій — 21 % ВВП, у 80-х роках — 22,5%);

— тенденція до зростання дефіциту торгового і платіжного балансів (за 1990-1997 pp. він збільшився з 1,3 млрд. до 63,7 млрд. дол., а реформи проводилися "в борг");

— невідповідність у темпах проведення реформ у центрах і на периферії;

— зростання безробіття (7,9% у 1998 р. порівняно з 6,8% у 1991-1995 pp.)[5, c. 25-27].

Чітко проявилися й інші негативні моменти розвитку, зокрема, уразливість господарських систем регіону, мікроекономічна і фінансова стабілізація не набула неповоротного характеру, став хронічним бюджетний дефіцит, під сумнівом — стабільність грошового обігу, спостерігаються падіння життєвого рівня більшості населення, зростання майнової нерівності, "вимивання" середніх соціальних прошарків, запізнення заходів щодо нейтралізації й подолання соціальних негараздів, гальмування реалізації програм ринкової трансформації суспільства через тиск на уряди невдоволеного населення.

Деякі важливі причини цієї нестабільності, як і раніше, перебувають поза сферою контролю країн регіону. Зберігається сильна залежність від кон'юнктури цін на сировинні товари, які складають 2/3 обсягу експорту. Крім того, Латинська Америка завжди була імпортером капіталу і істотно залежить від політики іноземних інвесторів, від руху банківських процентних ставок в основних фінансових центрах світу, особливо коли ситуація у сфері міжнародного руху капіталів зазнає різких коливань.

Зазначені коливання пояснюються нестійкістю міжнародної фінансової системи, зростанням обсягів "вільноплинних" капіталів та кон'юнктурними перепадами у сфері виробництва та міжнародної торгівлі. Найпоширеніша економічна теорія, на основі якої розроблялися стабілізаційні програми у Латинській Америці, характеризується певним поділом реального та кредитно-грошового секторів економіки, однак реальна практика черговий раз підтверджує наявність жорстких порогів "незалежності" фінансової сфери і неможливість її довготривалого розриву з реальною економікою.

Мексика була, до речі, одним з основних отримувачів короткострокових іноземних інвестицій у першій половині 90-х років. Саме вона й стала епіцентром кризових потрясінь 1994-1995 pp. Зовнішнім поштовхом до цього слугувало підвищення процентних ставок у США на початку 1994 p., внаслідок чого знизився інтерес іноземних інвесторів до Мексики. Фінансова піраміда, яка базувалася на високій доходності інвестицій у державні боргові зобов'язання, рухнула при перших ознаках погіршення валютної та політичної ситуації у країні. І тільки масована допомога ззовні (понад 50 млрд. дол.) дозволила уникнути подальшого неконтрольованого розвитку подій.

Мексиканська криза поширилася на інші латиноамериканські країни. Аргентина і Бразилія були вимушені вжити термінових заходів для протидії масовому відпливу "гарячих грошей". Маючи завищений обмінний курс валюти, безпосередню "прив'язку" до долара, вони взяли курс на скорочення внутрішніх (у тому числі інвестиційних) потреб для зниження високого рівня дисбалансу по зовнішньоекономічних операціях, що спричинили падіння ділової активності.

Таким чином, у ході реалізації прийнятих у першій половині 90-х років стабілізаційних програм латиноамериканським країнам не вдалося кардинально переломити ситуацію. Як і раніше, високим залишається рівень їх уразливості від впливу зовнішніх чинників. Стійкість латиноамериканських ринків виявилась уразливою в умовах азіатської кризи. Під її впливом у більшості країн регіону знизилися темпи приросту ВВП; немає відчутного прогресу у вирішенні досить широкого спектра невідкладних соціальних проблем[4, c. 58-61].

3. Латинська Америка в системі міжнародних світо господарських зв’язків

3.1. Зовнішньоекономічні зв'язки країнЛатинської Америки

Зовнішньоекономічні зв'язки здійснюються країнами Латинської Америки через зовнішню торгівлю, валютно-фінансові й кредитні операції, міжнародні послуги, науково-технічне співробітництво, виробниче кооперування та інші форми економічних відносин.

Провідна роль зовнішньої торгівлі визначається її впливом на економічне зростання, а також тим, що товарний експорт залишається головним джерелом надходження іноземної валюти для всіх країн регіону, за винятком хіба що Мексики, для якої таким джерелом є переважно туризм, та Панами, валютні надходження якої на 40% формуються за рахунок експлуатації Панамського каналу.

Значення зовнішньої торгівлі особливо зростає в умовах структурних зрушень у торгівлі промисловими товарами, постійних коливань попиту і пропозиції, посилення впливу науково-технічного прогресу й основаних на його досягненнях нових технологій та інших факторів, серед яких не останнє місце належить прагненню до економічної самостійності. Великих надходжень сучасної техніки потребує індустріалізація. Завдяки зовнішній торгівлі забезпечуються поставки основних видів машинного обладнання, транспортних засобів, приладів, необхідних для нового будівництва та реконструкції старих галузей. Такі потреби в імпорті передбачають реалізацію певних видів продукції на зовнішньому ринку. Тому проблема експортної торгівлі не лише зберігає своє значення, а й набуває особливої актуальності.

Подібно до інших сфер економіки, зовнішня торгівля країн Латинської Америки має нерівномірний характер, імпортні запити здебільшого випереджають експортні можливості, а тому більша частина країн регіону часто потерпає від дефіциту торговельного балансу.

Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латинської Америки (до речі, як і для країн, що розвиваються, в інших регіонах) залишається уже згадувана залежність від іноземного капіталу. До сказаного варто лише додати, що, за даними МВФ, на країни Латинської Америки на початку 90-х років припадало близько 48% усіх прямих закордонних інвестицій країн, що розвиваються, в цілому. Левова пайка прямих закордонних інвестицій надходить у Латинську Америку із США — 45% інвестицій у країни регіону, Великобританії — майже 19, Японії — понад 18%. Індустріалізація з участю іноземного капіталу є істотною ознакою залежного становища Латинської Америки — наукового, технологічного, патентно-ліцензійного.

Як зазначалося, в економіці Латинської Америки, на відміну від інших регіонів світу, досить сильні позиції має державний сектор. До речі, його розвиток часто зумовлений нездатністю національного приватного капіталу успішно конкурувати з іноземним капіталом, здебільшого репрезентованим ТНК. Тому в окремих випадках розвиток державного сектора є єдиною реальною силою, здатною протистояти міжнародним монополіям.

Проте у реальних умовах державний сектор — явище суперечливе. Справа в тому, що значення й характер функціонування державного сектора в економіці різних країн неоднакові і залежать часом від співвідношення політичних сил у них. У деяких країнах держава контролює інфраструктуру, великі нафтові, металургійні, хімічні підприємства, водночас її позиції слабкіші у машинобудуванні, електротехнічній, радіоелектронній та інших галузях, що визначають науково-технічний прогрес. Великі державні підприємства діють у металургійній промисловості та в машинобудуванні Аргентини, Бразилії, Мексики. В Аргентині до державного сектора належать також головні потужності м'ясохолодобойної промисловості, що є однією з провідних галузей економіки цієї країни. Значною є частка державних капіталовкладень у провідні галузі економіки та в інфраструктуру. На частку держави припадає від 40 до 50% валових капіталовкладень у Болівії, Перу, Еквадорі, від 30 до 40% — в Колумбії, Уругваї[12, c. 82-85].

3.2. Особливості сучасного економічного розвитку регіону

Одна з основних особливостей сучасного економічного розвитку регіону полягає в тому, що він продовжує залишатися маргінальною, периферійною частиною світового господарства і, як і раніше, перебуває в багатосторонній залежності від провідних промислових центрів. З одного боку, Латинська Америка має досить сприятливі умови для всебічного економічного розвитку. Вона володіє значними людськими ресурсами. В її розпорядженні величезні масиви родючих земель. Загальна площа сільськогосподарських угідь сягає 1546 млн га, щоправда, землі, які обробляються, становлять лише 8% цієї площі. Надра Латинської Америки багаті на великі запаси різноманітної мінеральної сировини. Це дає змогу регіонові посідати провідне місце у світі за низкою показників: на Латинську Америку припадає від 30 до 50% світового виробництва срібла, сурми, вісмуту, молібдену, міді, залізної руди, олова; від 20 до 30% світового виробництва бокситів, сірки, цинку, марганцю, свинцю; вона посідає помітне місце у виробництві золота, нікелю, хрому, фосфатів, вольфраму тощо. Латинська Америка багата всіма видами енергоносіїв. Деякі країни регіону, зокрема Бразилія, Мексика, Аргентина, за рівнем економічного розвитку можуть бути зараховані до нових індустріальних країн, а за окремими показниками наближаються до високорозвинутих держав світу.

Водночас, з іншого боку, перспективи перетворень, що відбуваються в останні роки і спрямовані на досягнення зрушень на основі більш відкритої й конкурентоздатної участі у світовій економіці, залишаються невизначеними. Це посилюється тим, що питома вага Латинської Америки у світовому господарстві, особливо в промисловому виробництві, все ще набагато нижча за її потенційні можливості[16, c. 34-36].

4. Перспективи вирішення екологічних та економіко-соціальних проблем Латинської Америки

За оцінками експертів ООН, структурна перебудова економіки латиноамериканських країн буде одним із важливіших процесів, що визначатимуть найближчі десять років обличчя континенту. А тому покладаються великі надії на результати глибоких і незворотних структурних змін, які, зрештою, дадуть можливість остаточно вийти з глибокої кризи, що так затягнулася, звичайно, за сприятливих зовнішніх факторів. Ще одним так само важливим процесом вважається зміцнення демократії у переважній більшості латиноамериканських країн. Щодо частки Латинської Америки у світовому господарстві, то за основними показниками 1988 р. вона становила: за ВНП — 6,9%, продукцією сільського господарства — 12,1, продукцією промисловості — 7, експортом — 3,0%. В цілому ж місце Латинської Америки у міжнародному поділі праці визначається здебільшого головними тенденціями розвитку економіки країн регіону.

Латиноамериканський досвід доводить, що процес глобалізації:

— підвищує міру уразливості національних економік, передусім у фінансовій сфері;

— робить кризу домінантою світогосподарської ситуації;

— зумовлює найбільші страждання для країн з перехідною економікою і "народжуваними" ринками;

— спричиняє різні швидкості змін у верхніх надбудовних "поверхах" господарської системи, що створює серйозні диспропорції національної економіки;

— визначає сутність рецептів МВФ — необмежену лібералізацію, нестримну приватизацію, жорстку бюджетну й грошову політику;

— зумовлює необхідність націлити нововведення світових центрів на нейтралізацію наслідків уже наявної кризи, а не запобіганню їй;

— залишає ефективність бреттон-вудської системи вже в минулому; нові реалії вимагають створення нових механізмів;

— активізує пошуки досконалих і альтернативних підходів до вирішення проблем світової економіки;

— по-новому висвічує роль політики і психологічних факторів політичної та господарської діяльності, ефективної політичної системи щодо забезпечення керованості економічними процесами;

— спричиняє новий поділ у світовому співтоваристві (центри світової економіки (мегаблоки); велика група країн, що розвиваються; країни з "народжуваними" ринками);

— регулює міжнародні фінансові ринки, що здатне стати одним з центральних напрямів у формуванні єдиної платформи груп країн.

Разом з тим було б неправомірно заперечувати досить істотні успіхи країн регіону. Попри рецидиви фінансової несталості, ситуація в Латинській Америці протягом останніх 10 років зазнала істотної якісної трансформації. Тепер можна вже сказати, що тут створені досить відчутні передумови, які сприяють повнішому використанню внутрішнього потенціалу зростання. Передусім зазначимо, що латиноамериканським країнам вдалося "приборкати" неконтрольовану інфляцію, яка протягом останніх десятиліть була невід'ємним елементом їх господарського життя; глибокої модернізації зазнали кредитно-банківська сфера і система державних фінансів; упорядковано податкове законодавство; створено умови для розвитку внутрішнього грошового ринку; апробовано нові форми й канали взаємодії з іноземним капіталом[14, c. 98-99].

Найбільш значним результатом стабілізаційної політики стало формування матеріальних, інституціональних та законодавчих передумов для подальшого поступу. З цієї точки зору, латиноамериканська практика важлива і для України — вона актуальна у плані вибору найоптимальніших варіантів досягнення макроекономічної рівноваги з урахуванням українських реалій та специфіки.

Однак слід враховувати, що логіка латиноамериканських програм є дуже специфічною. Вона відображає особливості економічної та соціально-політичної ситуації у цих країнах, масштаби і глибину їх залученості у світове господарство, структуру й рівень розвитку промисловості та фінансової сфери тощо. Проте є загальноприйняті форми та механізми, що широко впливали на держави регіону у проведенні стабілізаційної політики, які можуть бути використані і в Україні. Тому латиноамериканці, виходячи з недоліків, породжених рекомендаціями МВФ, розробляють і уточнюють свій подальший розвиток на основі власної стратегії. У жовтні 1994 р. Коста-Ріка, Сальвадор, Гондурас, Гватемала, Нікарагуа, Панама, Беліз створили нову організацію — Союз заради сталого розвитку з метою координації інтересів країн Центральної Америки. Мета Союзу-багатостороння і багаторівнева взаємодія і співробітництво в усіх сферах, а параметри сталості визначено як "процес послідовних змін якості життя людини, яка є центром і першорядним суб'єктом розвитку, що базується на економічному зростанні в умовах соціальної справедливості та трансформації методів виробництва й моделей споживання, а також екологічній рівновазі і життєздатності регіону"[9, c. 102-104].

Фундаментальними принципами сталого розвитку є:

— повага життя у всіх його виявах;

— поліпшення якості життя людини;

— використання на сталій основі життєздатності і різноманіття Землі;

— зміцнення миру й демократії як базових форм людського співжиття;

— повага плюралізму культур і етнорізноманіття;

— досягнення вищих рівнів економічної інтеграції в регіоні та світі;

— зобов'язання різних поколінь забезпечувати сталий розвиток.

Принципами діяльності Союзу визнано:

— забезпечення демократії участі;

— соціокультурна спрямованість розвитку з метою викоренення бідності;

— зміцнення солідарності, взаємної відповідальності, самоврядування;

— гарантії забезпечення базових потреб населення;

— підготовка й участь общин у вирішенні власних потреб;

— забезпечення стабільного економічного зростання;

— стале управління природними ресурсами й поліпшення навколишнього природного середовища.

Виходячи із зазначених принципів, глави американських держав-учасниць у грудні 1996 р. у м. Санта-Крус (Болівія) прийняли Декларацію про принципи та План дій щодо сталого розвитку, які включають:

— створення здорового та ефективного фінансового сектора з використанням механізмів нагляду за його діяльністю;

— забезпечення необхідної "прозорої" бюджетної політики з метою недопущення підриву довіри інвесторів через різкі коливання економічних та фінансових показників;

— створення чітко діючої системи регулювання економічних процесів незалежної судової системи, яка б гарантувала виконання законів;

— перегляд ролі держави в економіці з тим, аби вона конструктивно сприяла розвитку підприємництва, здійснюючи реструктуризацію і приватизацію підприємств і обмежуючи свою активність у тих сферах, де ринкові сили є ефективнішими;

— поліпшення структури державних витрат за рахунок збільшення асигнувань на освіту та охорону здоров'я;

— підвищення гнучкості ринків робочої сили.

Латинська Америка — один з найважливіших акторів світового співтовариства. У доступному для огляду буду-щем вона збереже цей статус хоча б у чинність того, що регіон не сприймається ким-небудь із інших акторів як джерело потенційної погрози міжнародної безпеки. І дійсно, Латинська Америка не ставить під питання ні збереження нинішньої світової економічної й фінансової системи, ні сучасний міжнародний військово-політичний баланс. Більше того, існує ще одна важлива обставина, що у чималому ступені гарантує стабільність положення Латинської Америки і її зовнішньополітичного курсу. Мова йде про особливу зацікавленість США в ефективному функціонуванні загальноамериканської зони вільної торгівлі, що може бути забезпечено тільки підтримкою загального статус-кво[7, c. 30-32].

Безсумнівно, у Латинській Америці маса невирішених проблем. Однієї з таких проблем є, зокрема, недолік політичної інтеграції. Приміром, загальнолатиноамериканський парламент не конституюється як репрезентативний інститут континенту, здатний реалізувати пов'язані з даною місією відповідні владні повноваження. Країни регіону використовують цей парламент усього лише в якості своєрідного дискусійного клубу й тому в тому числі не здатні приймати економічні й політичні рішення, які були б обов'язковими для всіх. Одним з наслідків слабості політичної інтегрованості регіону є те, що пріоритетною проблемою політики більшості латиноамериканських держав як і раніше залишаються економічні відносини із третіми країнами, насамперед зі США.

Зв'язку із провідною державою миру для латиноамериканців найчастіше важливі настільки, що про їх можна говорити як про фактор, що визначає політичний статус тієї або іншої латиноамериканської країни. Звідси політичну значимість цієї країни можна почасти встановити по тому, наскільки її позиції по різних внутрішніх і міжнародних питаннях близькі американським або віддалені від них. Мексика, Колумбія, країни Центральної Америки й Карибського басейну найбільш близькі в цьому змісті до США й, отже, політично найбільш значимі в регіоні. У Куби й Венесуели найбільші розбіжності з США, і, відповідно, їхня роль найменша.

Важливе виключення із зазначеного співвідношення становлять Бразилія й Аргентина, небезуспішно намагаються в останній час звільнитися від надмірної проамериканської орієнтації й разом з тим залишитися впливовими гравцями світової політики. Завдяки МЕРКОСУР, економічному об'єднанню, включающому, крім Уругваю й Парагваю, Бразилію й Аргентину, дві останні зуміли домогтися більшої політичної ваги як на континенті, так і в усьому світі. Аргентина, хоча й має власне бачення економічного й зовнішньополітичного майбутнього регіону, готова шукати шляхи до посилення свого (у тому числі й політичного) впливу у світі насамперед у рамках економічного блоку із Бразилією.

Що стосується Чилі, то курс цієї країни стосовно США у відомій мірі двоякий, і тому її політична значимість у Латинській Америці аналогічна. До того ж розвиток країни характеризується в першу чергу економічними успіхами, які відособлені і, отже, приречені на ізоляцію в регіоні національної зовнішньої політики – недостатньо для знаходження нею ролі регіонального лідера.

По сукупності факторів, що визначають сьогодення й майбутнє країн Латинської Америки, безумовно, належить лідерство в регіоні, є Бразилія. Останнім часом посилення політичного впливу цієї країни усе більше ґрунтується на рості її економічного потенціалу. Базований на ньому технологічний прогрес Бразилії (і Аргентини) дозволив навіть здійснити деякі кроки по модернізації національної атомної програми (хоча в 90-ті роки обидві країни відмовилися від її продовження). Разом з тим зміцнення лідерських позицій Бразилії обумовлено не тільки її швидким економічним і технологічним розвитком, але й здатністю брати на себе роль представника регіону у світі, особливо від імені блоків, у які вона входить разом із сусідніми державами.

У зв'язку з вищезгаданими обставинами не тільки США, але й інші держави усе більше сприймають Бразилію як найважливішого політичного агента в регіоні. Так, Китай ще в 1993 р. підписав з нею угода, що передбачає спільні роботи з виробництва двох космічних супутників для інспекції тропічних лісів, а також регулярні консультації по зовнішньополітичних питаннях. Взагалі починаючи з 90-х років Китай явно підсилює латиноамериканський напрямок своєї зовнішньої політики. У деякому змісті можна навіть затверджувати, що в цей час Китай суперничає зі США в боротьбі за Латинську Америку. І якщо для американців головною областю взаємодії з нею є економіка, то для китайців — технологічне й наукове співробітництво. Таким чином, для США закінчилася ера безроздільного домінування в регіоні, певною мірою пов'язаного з його географічною близькістю до них. В епоху глобалізації даний геополітичний фактор в істотній мірі втрачає значення, і це різко збільшує можливості для співробітництва Латинської Америки й інших суб'єктів світової політики, крім США[2, c. 91-93].

Оскільки більшість внутрішніх і зовнішніх факторів політичного процесу в регіоні диктують Бразилії функцію регіонального лідера, можна розглядати навіть такі сценарії майбутнього, по яких "велика західна тройка" у складі Бразилії, США і Європейського союзу виступить на світовій арені колективним лідером Заходу й займе найважливіше місце в міжнародній політиці.

Разом з тим Бразилія може перевершити навіть і ці сміливі сподівання й стати (що вже й відбувається починаючи із часу приходу до влади в ній президента Лули і його команди) ще більш незалежним гравцем у світовій політиці. Зараз, однак, можна лише без сумніву затверджувати, що в тому випадку, якщо Бразилія дійсно одержить той політичний статус, про яке вище йшла мова, і втримає його, вона буде відігравати роль безперечного лідера в регіоні.

Перспективи Латинської Америки у вирішальному ступені пов'язані з тим, як вона зможе адаптуватися до глобалізацій них процесів, як буде застосовуватися й приживатися в ній неоліберальна модель соціально-економічний розвитку, як остання позначиться на соціальній ситуації. Найбільш гострим тут представляється питання про те, як співвідносяться неоліберальна модель і соціальна нерівність, високий рівень (і тим більше наростання) якого в регіоні таїть у собі величезну суспільну погрозу.

Включення, що почалося, Латинської Америки до процесів глобалізації (що розуміється як інтегрування планетарного людського суспільства на основі економічної ефективності й економічної раціональності) викликало останнім часом приплив до неї приватного капіталу, насамперед прямих інвестицій, з високо розвинутих країн. У свою чергу Латинська Америка збільшила вивіз природних ресурсів у ці країни. Обидва ці явища відображають неоліберальну модель соціально-економічного розвитку й сугубо господарську важливість міжнародних торгівельних угод (обґрунтовану ще в середині XX ст. Е. Хекшером і Б. Уліном у теоріях міжнародної торгівлі й міжнародного руху факторів виробництва). Односторонність подібної орієнтації укладається в тім, що при цьому не вирішуються й не можуть вирішуватися проблеми соціального розвитку регіону, слабшають соціальні контрасти. Обидві найбільші країни Латинської Америки — Бразилія й Аргентина — характеризуються не вселяють оптимізму показниками розвитку соціальної сфери й украй нерівномірним розподілом багатства (особливо це стосується Бразилії). Чилі, до речі, також не змогла, незважаючи на всі економічні успіхи, зменшити нерівність у перерозподілі власності.

Узагальнене уявлення про соціальний стан Латинської Америки може дати індекс розвитку людського потенціалу. У той час як у розвинених країнах індекс дорівнює 0.90-0.99, в Аргентині, Чилі й Уругваї — 0.80-0.90, а в Бразилії, Мексиці й Венесуелі — 0.70-0.80. Найгірші значення даного індексу, від 0.50 до 0.70, характерні для Болівії, Нікарагуа, Гондурасу й Гватемали, а також Гаїті, де він опускається до 0.267. Разом з тим принаймні Бразилія й Аргентина намагалися в останні роки здійснити певне коректування свого соціального розвитку: перша — безпосередньо через соціальну політику, друга — мірами у валютно-фінансовій області, провівши відповідні переговори з Міжнародним валютним фон-будинок. Втім, подібні кроки навряд чи можуть змінить загальну картину. Тенденція до наростання соціальної напруженості й конфліктності в регіоні буде підсилюватися тим, що, незважаючи на особливу гостроту соціальних проблем регіону, неоліберальний курс соціально-економічної політики, у рамках якого вони принципово нерозв'язувані, буде там тривати й заглиблюватися[15, c. 82-83].

Важливо відзначити, що питання вибору моделі соціально-економічного розвитку не є в Латинській Америці предметом ідеологічних дебатів між неолібералами й протекціоністами. Жодне з політичних, соціальних або інших рухів не пропонує протекціонізм як основу соціально-економічної політики. У той же час не можна сказати, що неолібералізм домінує абсолютно. У якості економічної й політичної альтернативи йому в регіоні формуються гуманістичні, солідаристські й різного роду соціальні рухи й тенденції, що найбільше чітко видно на прикладі Венесуели. Численні політичні й інтелектуальні альтернативи неолібералізму виникли й продовжують розвиватися в різних країнах Латинської Америки. Це характерна для всього регіону теологія звільнення, робоча партія й аграрний рух у Бразилії, політичні й інтелектуальні ініціативи в Аргентині й Чилі, сапатисти в Мексиці й т.д.

Іншою країною Латинської Америки, зайнявшою незалежну стосовно США й МВФ позицію, є Аргентина під керівництвом уряду Кирхнера. Воно зуміло досить швидко стабілізувати положення в країні після недавньої фінансової катастрофи, що одночасно позначила крах всієї політики, що базувалася на неоліберальній моделі. У результаті цієї політики Аргентина була відкинута назад, соціально-економічна ситуація істотно погіршилася, але ж у першій половині XX в. Аргентина займала за рівнем загального розвитку третє (після США й Канади) місце у всій Америці. У країні є багаті нерозроблені родовища сировинних ресурсів, що користуються попитом на світовому ринку. Однак все це виявилося марним у роки перебування у влади уряду Менема, що вводили неоліберальну економічну модель. Його безоглядне захоплення неоліберальною концепцією розвитку привело в остаточному підсумку нації до жалюгідного підсумку.

У цей час Аргентина намагається скорегувати модель своєї економічної політики, що поступово приводить до поліпшення соціального стану, відновленню виробничої інфраструктури й розширенню внутрішнього ринку. Однак ще занадто рано аналізувати й оцінювати результати діяльності уряду Кирхнера, тим більше що міжнародні організації й провідні держави займають стосовно процесів, що йдуть в Аргентині (а також у Венесуелі й у Бразилії), вичікувальну позицію[2, c. 95-96].

Висновки

Таким чином, у сучасному глобальному контексті Латинська Америка є одним з найдинамічніших компонентів сучасного світу, який має історичний шанс для підвищення свого статусу в міжнародному співтоваристві. При всіх негативних явищах і втратах на етапі ринкової трансформації основним є руйнування або витіснення на "узбіччя" суспільно-економічного розвитку архаїчних соціальних і господарських структур, які традиційно зумовлювали відсталість і гальмували включення регіону у міжнародний обмін. При цьому Латинська Америка не копіює азіатські держави, а формує власну модель оновлення з новим цивілізаційним контекстом та іншим співвідношенням порівняльних переваг в економіці, головне в якій — не "перестрибуюча" модернізація, а "переробна": через реорганізацію існуючих галузей, через переведення технологій на ефективнішу основу, а продукту — у форму, яка б відповідала передовим стандартам, через впровадження до традиційних галузей схем сучасного менеджменту та господарської логістики.

Латиноамериканські країни прагнуть створити Співдружність лібероамериканських націй на противагу ОАД і з цією метою щороку скликають збори глав держав і урядів країн Латинської Америки і Карибського басейну, Іспанії та Португалії — Гвадалахара (Мексика, 1991 p.), Мадрид (1992), Сальвадор (Бразилія, 1993), Картахена (Колумбія, 1994), Барилоче (Аргентина, 1995), Вінья-дель-Мар (Чилі, 1996), Каракас (Венесуела, 1997), Португалія (1998), Куба (1999), Панама (2000), Перу (2001).

У XXI ст. Латинська Америка вступає істотно оновленою за різними напрямами -політична перебудова суспільства, зміна його економічної "матриці", політичні зміни в орієнтації у світовому геополітичному просторі в контексті глобального переходу до постіндустріальної цивілізації, для якої характерні зростаюча взаємозалежність процесів розвитку в різноманітних сферах суспільно-економічного життя, існування загальних рамок, параметрів детермінації та адаптації у мінливих світових умовах при збереженні багатоваріантності розвитку.

90-і роки стали для Латинської Америки часом закріплення політичної демократизації, продовження модерністських реформ і енергійного господарського піднесення, зростання її ваги у світовій економіці та міжнародній політиці з помітними результатами: фінансовою стабілізацією, поновленням динамічного розвитку, активним припливом капіталу, серйозними проривами на зовнішніх ринках з товарами нетрадиційного експорту. Для регіону стали характерними такі необоротні тенденції, як утвердження демократичних принципів організації суспільства; зміцнення демократичних основ життя; розвиток міжпартійного парламентаризму, законодавче розмежування між властями.

Таким чином, країни Латинської Америки і Карибського басейну мають стати важливим об'єктом зовнішньополітичної стратегії України та регіоном сталих і розвинутих українсько-латиноамериканських відносин.

Список використаної літератури

1. Варламов И. Открытие Латинской Америки еще впереди //Эхо планеты. — 2001. — № 16. — C. 5-9

2. Виланд Г. Латинская Америка: сегодняшний день и перспективы //Мировая экономика и международные отношения. — 2005. — № 2. — C. 91-96

3. Вольский В. Латинская Америка: особенности развития и общая характеристика хозяйства //География в школе. — 2002. — № 6. — C. 3-8

4. Вольский В. Латинская Америка: особенности развития и общая характеристика хозяйства //Краєзнавство. Географія. Туризм.. — 2003. — № 25-28. — C. 58-61

5. Ворожейкина Т. Воздействие финансового кризиса на Латинскую Америку //Мировая экономика и международные отношения. — 1999. — № 4. — C. 25-29

6. Давыдов В. Латинская Америка: итоги экономических реформ //Экономика и организа-ция промышленного производства. — 1998. — № 3. — C. 145-155

7. Зименков Р. Торгово-экономические отношения США со странами Латинской Америки //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2003. — № 6. — C. 30-45

8. Кауфман Р. Латинская Америка:новые вызовы //Мировая экономика и международные отношения. — 1998. — № 4. — C. 71-82

9. Кириченко В. Латино-американський вектор зовнішньої політики //Віче. — 2001. — № 12. — C. 99-113

10. Красильщиков В. Латинская Америка в постиндустриальном мире//Мировая экономика и международные отношения. — 1999. — № 9. — C. 26-35

11. Рашковский Е. Латинская Америка: в поисках собственной судьбы //Мировая экономика и международные отношения. — 2003. — № 5. — C. 78-85

12. Романова З. Латинская Америка в глобальной системе микрохозяйственных связей //Мировая экономика и международные отношения. — 2002. — № 4. — C. 80-86

13. Романова З. Латинская Америка в поисках безопасной экономики //Мировая экономика и международные отношения. — 2003. — № 11. — C. 91-101

14. Романова З. Латинская Америка: комплекс финансовых проблем //Мировая экономика и международные отношения. — 2000. — № 10. — C. 97-105

15. Чабанный В. Свободные экономические зоны Латинской Америки //Персонал. — 2004. — № 9. — C. 82-88

16. Шемякин Я.Г. Цивилизационное лицо современной Латинской Америки //Преподавание истории в школе. — 2001. — № 2. — C. 33-41