Вступ

1. Початок визвольної боротьби за об’єднання Італії

2.Друга війна за незалежність

3.Похід гарибальдійській "Тисячі"

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Джузеппе Гарібальді — знаменитий італійський патріот, по походженню генуезець, народився 4 липня 1807 року в Ніцці, у родині моряка. Гарібальді рано вступив на службу в сардинський флот, брав участь у змові 1834 року, що закінчились невдалим вторгненням Мадзіні (знаменитий італійський революціонер, член таємного суспільства карбонаріїв) у Савойю, і повинний був бігти у Францію. Присуджений на батьківщині до смерті, довгі роки вів бродячий спосіб життя, перебував на службі туніського бея, у 1846 році запропонував свої послуги південноамериканським республікам Ріо-Гранде і Монтевідео і, сам спорядивши кілька кораблів, наводив, як начальника каперів, жах на все бразильськеузбережжя.

Незабаром після свогозаснування "Молода Італія" приступила до пропаганди нових гасел, висунутих Мадзіні. У брошурах, листівках і інших виданнях, що поширювалися серед італійських вигнанців у Франції і Швейцарії і таємно увозилися відтіля на півострів, містився гарячий заклик до боротьби за єдність, незалежність і волю Італії. Ця пропаганда, що прийняла значний розмах, стала надзвичайно важливим внеском "Молодої Італії" у розвиток національно-визвольного руху.

Велика заслуга в популяризації і швидкому поширенні ідей нової організації належала самому Мадзіні, що написав всі програмні документи "Молодої Італії", а також величезну кількість статей і відозв. Вже в 30-і роки Мадзіні завдяки своїй винятковій духовній енергії, безкорисливості, ідейній переконаності і гарячій відданості справі визволення Італії швидко висунувся серед італійських патріотів, завоював довіру і величезний моральний авторитет і потягнув багатьох своєю непохитною вірою в кінцеву перемогу визвольної боротьби. Статті Мадзіні, написані в піднесеному романтичному дусі, пронизані жагучою емоційністю, будили думку і почуття тисяч італійців. Висунута Мадзіні програма стала відома на початку 30-х років у всій Італії і зробила глибокий вплив на національну самосвідомість цілого покоління італійців — інтелігенцію, дрібну і середню буржуазію, частину ремісників, ліберальні дворянські кола, молодь і взагалі освічених людей італійського суспільства, навіть якщо більшість з них так і не стали активними мадзіністами.

У 1848 році, коли у Верхній Італії спалахнуло повстання проти австрійців, Гарібальді поспішив на батьківщину і з 54 товаришами по зброї висадився в Ніцці; але перший щасливий період верхньо-італійській війни вже минав. Пропозиція Гарібальді боротися під прапорами сардинського короля Карла-Альберта було останнім відкинуте, а міланський комітет занадто пізно доручив Гарібальді організувати корпус волонтерів. Розташовуючи лише корпусом чисельністю в 1500 чоловік, Гарібальді, після завзятої боротьби, повинний був уступити кількісній перевазі австрійців і перейшов на швейцарську територію. Ця запекла наполегливість, під час загального упадку духу, зробила ім'я Гарібальді надзвичайно популярним у всій Італії.

Отже, внесок Джузеппе Гарібальді в об’єднанні Італії дуже значний і великий.

І. Початок визвольної боротьби за об’єднання Італії.

У вигляді окремих брошур були видані і поширювалися на півострові деякі основні документи "Молодої Італії", а з березня 1832 р. став виходити в Марселі і таємно переправлятися в італійські держави друкований орган організації, що також носив назву "Молода Італія". У Ломбардії розповсюджувався, крім того, невеликий журнал "Трибун", що редагували вже згадувані міланські підприємці Ті-Неллі й Альбера. Статті в цьому виданні були написані простою мовою, щоб зробити їх доступними для низів (сам Альбера вів пропаганду серед робітників свого підприємства). Тієї ж мети поширення впливу "Молодої Італії" серед низів служила серія брошур, що проповідували патріотичні ідеї простою розмовною мовою, часто у вигляді діалогу. У 1833 р. були видані брошури: "Народна освіта. Хазяїн і керуючий", "Комерсант і возій", "Конституція. Діалог між землевласником і навспільником" і ін.

У цілому, однак, пропаганда "Молодої Італії" велася її прихильниками в містах, головним чином серед освічених людей, інтелігенції, в армії і лише в незначних розмірах серед міських низів. У село проникнути мадзіністи не змогли. Тому діяльність "Молодої Італії", зв'язана з організацією загального повстання під мадзіністським прапором, принесла ще менш значні результати, ніж карбонарські революції 1820-1821 і 1831 р. Тому що організація Мадзіні не мала широкої опори серед низів, підготовка до повстання повинна була неминуче прийняти характер змови і привести лише до вузького, локального руху. Підготовлені Мадзіні і його прихильниками виступу закінчувалися провалом також тому, що сам Мадзіні додержувався помилкової тактики, вважаючи, що буде досить надихаючого прикладу невеликої групи патріотів, щоб низи в будь-який момент піднялися на боротьбу проти Австрії і місцевих деспотичних урядів.

Навесні 1833 р. влада розкрила змову "Молодої Італії" у П'Ємонту, де було арештовано близько 70 чоловік; майже 200 змовникам удалося бігти за кордон. Незабаром пішла жорстока розправа над патріотами в Олександрії, Генуї і Шамбери, де влада, за згодою вступила в 1831 р. на сардинський престол Карла Альберта, розстріляли 12 учасників Мадзіністської змови; десятки інших були кинуті у в'язниці, а також заочно присуджені до страти (у числі їхній сам Мадзіні, Джованни й Агостино Руффіні). Повною невдачею закінчилася також почата Мадзіні в наступному, 1834 р. спроба підняти повстання в Савойї, куди з Франції на початку лютого 1834 р. вступив загін з 200 італійських добровольців-емігрантів. Не одержавши ніякої підтримки від місцевого населення, патріоти після перестрілки з поліцією змушені були повернутися на французьку територію. Не удалося підняти повстання й у Генуї, що пристосовувалося до початку Савойської експедиції. Попередивши дії змовників, влада зірвала виступ, що намічався, у підготовці якого брав участь 26-літній Джузеппе Гарібальді, роком раніше примкнув до "Молодої Італії". Гарібальді удалося уникнути арешту, сховатися з Генуї і перебратися у Францію.

Цей перший досвід участі Гарібальді в революційному русі коштував йому заочного вироку до страти , винесеного пьємонтською владою.

За негайне приєднання до Сардинському королівства було подано 130 голосів, проти -3. Після цього Манін подав у відставку, і у Венецію прибули сардинські урядові комісари.

У це важкий для Італії час, коли вирішувалася доля країни, розгорнув свою кипучу діяльність людин, з іменем якого пов’язана вся подальша боротьба за єдину незалежну Італію,- Джузеппе Гарібальді. 21 червня 1848 р. він повернувся в Італію, пробувши в еміграції 14 років. Ще молодим моряком Гарібальді примкнув до революційного суспільства "Молода Італія".

За участь у невдалому повстанні в 1834 р. він був заочно присуджений до страти, але йому удалося бігти. У Південній Америці Гарібальді уперше проявив свій військовий талант. Вісім років на чолі партизанських загонів він майже без перерв боровся за волю і незалежність Риу-Грандської і Уругвайської республік. У цій боротьбі викувався митецький полководець, з малюсінькими загонами перемагаючи цілі армії. Партизанські загони Гарібальді не знали поразок.
За боротьбою Гарібальді в Південній Америці стежила вся революційна Італія, його ім'я стало тут самим популярним, і пригноблені народні маси чекали його як рятівника. Сам же Гарібальді розглядав свої американські походи як підготовку сил до майбутньої боротьби за визволення Італії.

Ще в 1847 р., незабаром після того як австрійці зайняли місто Феррару, що належить Папській державі, Гарібальді запропонував свої послуги Пію ІX для боротьби проти Австрії. Але Папська держава не захотіла скористатися допомогою італійського революціонера. Почувши про початок антиавстрійської війни, Гарібальді разом зі своїми сподвижниками негайно кинувся в Італію. Прибувши на батьківщину, він поспішив у головну квартиру сардинській армії, до Карла Альберту — тому самому королеві, суд якого присудив його в 1834 р. до страти,- щоб запропонувати йому свою шпагу. Як писав згодом Гарібальді в "Мемуарах", він і його товариші по зброї "вирішили служити Італії і перемагати її ворогів, незалежно від кольору прапора, під яким доведеться боротися у визвольній війні". Король поставився до Гарібальді з недовірою і прийняв його дуже холодно. Він запропонував йому відправитися в Турін, щоб вести переговори
з військовим міністром Річчі. Гот зустрів партизанського вождя вороже і висміяв його пропозицію про створення партизанських загонів.

Гарібальді був обурений. Він негайно виїхав у Мілан і запропонував свої послуги Тимчасовому урядові Ломбардії. Цей уряд призначило Гарібальді генералом і доручило йому організувати кілька волонтерських загонів. Однак військовий міністр Собреро, що був сардинським генералом і користувався великим впливом в уряді, усіляко намагався перешкодити створенню істинно народної і патріотичної армії під командуванням Гарібальді. Він гальмував екіпірування загонів під тим приводом, що їхня форма (червона сорочка, на якій наполягав Гарібальді) занадто помітна і буде мішенню для ворога. А коли загони були створені, Гарібальді довго усе ще не одержував призначення на театр воєнних дій.
У ці дні в бої при Кустоце (25 і 26 липня) сардинська армія потерпіла сильну поразку і відступила до Мілану. Створилася погроза захоплення ворогом Мілана. У ніч з 27 на 28 липня Тимчасовий уряд скликав нараду для вирішення питання про організації оборони столиці і створення Комітету суспільної безпеки. На цій нараді був присутній і Гарібальді. Він виступив з жагучою викривальною промовою, у якій обвинуватив сардинських генералів, зокрема і Собреро, у бездіяльності. Був створений Комітет суспільної безпеки, і Гарібальді, нарешті, одержав наказ рушити з загоном у 1500 чоловік у Бергамо.

Тут партизанський вождь поповнив свій загін до 3700 чоловік і готувався виступити проти австрійців, але одержав розпорядження з Мілана про повернення і приєднання до сардинської армії. Стояло генеральний бій під стінами Мілана.

Бій за Мілан тривало усього кілька годин. Боягузливий Карл Альберт і його генерали вирішили капітулювати (4 серпня). Допомога Гарібальді героїчним міланцам спізнилася. Можна було ще продовжувати оборону міста, призвавши до зброї все населення, але це чревате було новою революцією, чого більше всього боявся Карл Альберт, тому що в результаті виступу народних сил під погрозою виявилася би і сама Савойська династія.

6 серпня фельдмаршал Радецький знову вступив у Мілан, а через три дні було підписано ганебне капітулянтське перемир'я, що ввійшло в історію за назвою "перемир'я Саласко" — по імені начальника генерального штабу пьємонтської армії. Відповідно до перемир'я демаркаційна лінія між двома воюючими арміями ставала границею, і П'Ємонт повинен був відкликати свої війська з міст і фортець Ломбардії і Венеції, а також з герцогств.

З гіркотою писав згодом Гарібальді про сумний результат першої австро-італійської війни: "Знівечена Італія знову очутилася в рабстві, і не було руки, що могла б зібрати її сили і звернути них проти ворогів і зрадників. Якби ці сили були згуртовані і мали гарних керівників, них виявилося б досить, щоб розгромити усіх ворогів Італії".

Гарібальді не визнав перемир'я. 13 серпня він випустив прокламацію, у якій затаврував ганьбою Карла Альберта і закликав до продовження війни. Він вирішив почати в Ломбардії партизанську війну і рушив на чолі своїх хоробрих волонтерів в Альпи. Населення скрізь надавало йому теплий і привітний прийом і допомагало, чим тільки могло. Радецький намагався оточити загони Гарібальді, але безуспішно. Однак невеликий партизанський загін не міг устояти проти 15 тисяч австрійських солдатів, і 26 серпня, після завзятого бою, Гарібальді змушений був припинити боротьбу і відступити у Швейцарію. Але Гарібальді не склав зброї. Він розробив новий план походу проти австрійської армії і знову почав вербувати волонтерів.

Це були часи, коли фронт ліберальної буржуазії був прорваний; партія помірних лібералів розкололася. Одна частина її примкнула до реакційних сил, утворивши разом з ними антиліберальний фронт. Інша її частина відійшла від політичної боротьби, надавши волю дій демократам.

Ще до повстання в Ліворно Мадзіні, звертаючись за допомогою до французьких демократів, писав (у листі Ж. Бастиду від 9 серпня 1848 р.), що "королівська війна закінчилася, починається війна народу… Рух може бути тільки республіканським. Такої ж думки дотримувався і Гарібальді, що відмовився визнати перемир'я і почав партизанську війну. Повстання в Ліворно підтвердило правильність тверджень Мадзіні, Гарібальді й інших діячів демократичного руху, що республіканці повинні взяти ініціативу у свої руки.

Події в Ліворно викликали хвилювання в інших містах Тоскани. На мітингах і демонстраціях народні маси висували вимогу створення демократичного уряду. У цей час у Тоскану повернувся з австрійського полону Джузеппе Монтанелли, популярний у народі діяч демократичного рухe. Висунутий ним гасло скликання італійського установчих збору став самою популярною вимогою демократичних мас Тоскани і всієї Італії.

Уряд правих лібералів на чолі з Джино Каппони ( що змінило в серпні уряд Ридольфи) змушений був подати у відставку. Під тиском народу і щоб заспокоїти збудження, що панувало в країні, Леопольд ІІ доручив Монтанелли сформувати новий уряд. Той прийняв пропозицію і 27 жовтня утворила уряд, у якому переважали демократи. Великим впливом в уряді користувався популярний письменник Ф. Д. Гуеррацци, що займав посаду міністра внутрішніх справ. Але Гуеррацци не був рішучим демократом, він намагався стримувати революційні устремління народу.

Бурхливі і драматичні події відбувалися наприкінці літа й на початку осені 1848 р. у Папській державі. Невдачі на австрійському фронті викликали шумування серед широких народних мас; усе голосніше лунали голоси патріотів, що вказували, що антинаціональна політика Пія ІX з'явилася стала однієї з причин поразок на фронтах. У Римі й у провінційних містах почастішали демонстрації, на яких маси вимагали надання допомоги фронтові й участі Папської держави у війні проти Австрії. Пожвавилася діяльність клубів різних напрямків. Вже в червні виступаючий на зборах в одному з клубів Рима, Джоберти з жалем констатував, що "згода, установлена між папою і народом, порушується". Ліберальний уряд Мами-Ани майже весь період свого існування вступало в конфлікти з Пієм ІX і його радниками. Основна причина конфліктів — відмовлення папи від будь-яких заходів у підтримку війни з Австрією.

На початку серпня уряд Мамиани подало у відставку.
У цей час велику роль грали клуби, особливо провінційні, навколо яких об'єдналися демократичні сили. Клуби влаштовували демонстрації, приймали звертання до уряду, виступали з вимогою якнайшвидшого скликання Установчих зборів. Рим став центром усе італійського демократичного руху. У древню столицю стікалися патріоти не тільки Папського, але й інших італійських держав.

Важливе значення мало прибуття в Рим Гарібальді. Новий уряд, утворений після загибелі Россі, зняло опалові з загону Гарібальді і дозволило йому залишитися в Папській державі. 8 грудня Гарібальді одержав повідомлення від уряду, що його легіон буде приєднаний до військових сил Рима. Гарібальді відправився в столицю, куди прибув 12 грудня. Демократичні сили, широкі маси з захватом зустріли народного героя. З нагоди його приїзду була випущена спеціальна прокламація "Гарібальді в Римі ".

У Римі Гарібальді зустрівся зЧичеруаккьо й іншими керівниками демократичного руху . Прибуття народного героя в Рим окрилило них, вони підсилили боротьбу за скликання Установчих зборів.

Енергійну діяльність розгорнули прихильники Мадзіні в Папській державі, домагаючись проголошення республіки. Рух за Установчі збори і республіку прийняло широкий розмах, і лібералам важко було протистояти.

Ще в 1848 р. генерал Кавеньяк готував похід проти демократичного уряду Рима, а обраний наприкінці 1848 р. президентом Французької республіки Луї Наполеон Бонапарт прискорив підготовку інтервенції. Говорячи про причини інтервенції, зазначимо, що Бонапарт "мав потребу в збереженні папської влади для того, щоб зберегти за собою селян… Відновлене панування буржуазії у Франції вимагало реставрації папської влади в Римі". У ніч на 22 квітня 1849 р. від берегів Тулона на 17 кораблях відправився в порт Римської республіки Чивита-Веккья французький експедиційний корпус генерала Удино (7000 чоловік). 24 квітня в Чивита-Веккья прибули перші кораблі. Французи стверджували, що метою експедиції є "захист землі Римської держави від домагань австрійців і неаполітанців", а також посередництво між папою і лібералами. Установчі збори Римської республіки безперервно засідало. Обговорювалося питання, як зустріти французів: як ворогів або як друзів. По доповіді Мадзіні 26 квітня Збори прийняли рішення "відбити силу силою". У місті почалося спорудження барикад. Як тільки стало відомо про висадження експедиції Удино, Мадзіні викликав Гарібальді в Рим і доручив йому організувати захист стін, кільцем оточити місто.

Ранком 30 квітня інтервенти підійшли до стін Рима і почали атаку. Проти французів боролися 9-10 тис. чоловік з різних підрозділів. Велику роль в обороні Рима зіграв Гарібальді зі своїм легіоном. Майже весь день 30 квітня відбувалися уперті бої. До вечора Удино був розбитий і його армія звернулася в ганебну втечу. Французи втратили близько тисячі чоловік убитий, поранений і узятими в полон. Захисники Рима втратили загубили близько 200 чоловік убитими і пораненими. Після перемоги в Римі були улаштовані народні торжества.

Гарібальді переслідував інтервентів далеко за Римом, щоб відрізати їм відступ у Чивита-Веккья і не дати зануритися на кораблі. Але Мадзіні заборонив це робити, бажаючи зберегти можливість примирення зФранцією. 1 травня Удино, прагнучи виграти час, щоб одержати {дістати} підкріплення, запропонував тріумвіратові перемир'я.

У ці ж дні Фердінанд ІІ на чолі 12-тисячної неаполітанської армії вторгся на територію Римської республіки і почав настання {наступ} з півдня; з півночі рухалися австрійці. Гарібальді одержав указ тріумвірату виступити проти неаполітанців.

Він відправився з загоном у 2300 чоловік назустріч неаполітанської армії і після лютої сутички із шеститисячним авангардом при Палестрине звернув ворога у втечу (9 травня). Після цього Мадзіні відкликав загін Гарібальді в Рим.

15 травня в Рим прибув з дипломатичною місією з Франції Ф. Лессепс. Між Мадзіні і Лессепсом почалися переговори про перемир'я. Мадзіні сподівався на зміну французької політики і думав, що заява Аессепса про готовність Франції захищати територію Римської республіки від чужоземної навали не є лицемірним.

З огляду на обстановку, що створилася, тріумвірат вирішив у першу чергу направити армію проти військ Фердінанда ІІ, що усе ще знаходилися на території республіки. Головнокомандуючим армії був призначений генерал Розелли. В авангарді йшов загін Гарібальді; 19 травня у Веллетри цей загін атакував неаполітанський корпус. Гарібальді змусив армію ворога до безладного відступу і через кілька днів перейшов границю республіки. На території Неаполітанського королівства Гарібальді вітали як визволителя. Гарібальді мав намір просуватися в глиб королівства, де населення готове було повстати, але одержав несподіваний наказ тріумвірату повернутися в Рим, якому знову загрожували війська Удино. На допомогу французьким інтервентам поспішили іспанці, що висадилися 28 травня в Гаете.

До цього часу Удино одержав підкріплення — 30-тисячну армію, озброєну першокласною технікою. 30 травня Лессепс підписав перемир'я, а 1 червня Удино заявив, що не визнає угоди про перемир'яі 4 червня почне воєнні дії.

Французькі інтервенти воєнні дії почали на день раніш — на світанку 3 червня у воріт Сан-Панкрацио. Використовуючи момент раптовості, вони обрушили удар на передові позиції римських військ у вілл Памфили і Корсики, розташованих на пануючим над містом височинах. Подальша доля Рима залежала багато в чому від того, у чиїх руках залишаться ці височини. Жорстока боротьба зав'язалася у вілли Корсики, що 3 червня переходила три рази з рук у руки. Гарибальдійці, що обороняли ці позиції, проявили чудесахоробрості і героїзму; але погано озброєніволонтери не могли зломити супротивника, що розташовував першокласною технікою і набагато переважалиїх чисельністю. До вечора Удиноостаточно зміцнився на цих позиціях.

Протягом усього червня війська республіки самовіддано боролися біля стін міста. Але обложене місто знемагало і не могло
більше пручатися. 30 червня в Установчих зборах вирішувалося питання: продовжувати оборону або припинити її? Збори викликали з передової лінії Гарібальді, щоб довідатися його думки. Після того як він підтвердив, що подальший опір неможливий, Збори прийняли рішення про припинення оборони. 1 липня Установчі збори затвердили конституцію республіки, що була самої прогресивної з всіх італійських конституцій.

У конституції проголошувався принцип народного суверенітету, рівності, волі і братерства всіх громадян. Вона включала зобов'язання в соціальній області: "сприяти поліпшенню духовних і матеріальних умов життя всіх громадян". Конституція проголосила принципи братерства народів і передбачала волю віросповідань.

3 липня армія Удино вступила в Рим, і останні депутати, що залишилися в Капитолии, були розігнані силоміць зброї.
Незважаючи на падіння Римської республіки, Гарібальді не вважав справу італійської революції безнадійною. Він вирішив ще раз "спробувати змінити долю батьківщини" і з цією метою кинувся на допомогу Венеціанській республіці, що витікала кров'ю під ударами австрійців. 2 липня Гарібальді зібрав своїх волонтерів на площі св. Петра і призвав усіх, хто любить батьківщину, піти за ним, попередивши, що їм має бути важкий шлях, у якому прийдеться випробувати голод, холод і спека, витерпіти форсовані марші, витримати штикові атаки. За Гарібальді пішло 4 тис. чоловік.

Подібний похід міг почати тільки такий беззавітно відданий революції людини, як Гарібальді. Щоб добратися до Венеції, потрібно було пройти всю Центральну Італію, зайняту австрійськими військами. Протягом місяця Гарібальді десятки разів виривався з залізного кільця армій інтервентів (французького, іспанського й австрійських), приводячи ворога в здивування своєю відвагою. Австрійцям удалося нанести загонові кілька відчутних ударів. Поступово Гарібальді втрачав багатьох зі сподвижників, виснажених і змучених. Добравши до нейтральної республіки Сан-Марино, Гарібальді розпустив загін. З300 кращих сподвижників він 1 серпня направився до берегів Адріатичного моря, щоб на човнах добратися до Венеції. Героям удалося сісти на човни, але незабаром вони були виявлені в море їх австрійськими судами, що шукали. Австрійці відкрили гарматний вогонь по човнах і велику частині з них захопили. Лише невеликій групі хоробрих на чолі з Гарібальді удалося висадитися на берег і врятуватися.

У цьому важкому поході загинула дружина і бойовий товариш народного героя Аніта Гарібальді. Вона геройськи боролася в дні оборони Рима, але не витримала болісного шляху відступу і померла. Багатьох схоплених сподвижників Гарібальді австрійці піддали звірячим катуванням, а потім розстріляли. У їхньому числі були Уго Басси — колишній римський чернець, а потім нерозлучний супутник Гарібальді у всіх його боях, і ватажок римського плебейства Чичеруаккьо з двома синами.

Після придушення Римської республіки в Італії ще залишався один бастіон революції — волелюбна Венеція, що Радецькому довго не вдавалося скорити. Майже рік, з невеликими перервами, народні маси Венеції мужньо бороли проти австрійських військ. На оборону Венеції встало майже все населення міста. Знаходячись майже в повній блокаді — із суші і з моря, — місто переживало важкі утруднення: фінансові, економічні, продовольчі. Але коли командуючий австрійською армією у Венеціанській області сповістив Манина про підписане у Новаре перемир'я і запропонував Венеції капітулювати, Асамблея Венеціанської республіки ухвалила, що "Венеція буде пручатися австрійцям до останньої краплі крові"; для ведення війни Манин був наділений необмеженою владою. Особливо самовідданою і завзятою була боротьба венеціанських патріотів починаючи з травня 1849 р., коли ворог, що закінчив у березні воєнні дії проти П'Ємонту, сконцентрував усі сили навколо Венеції і відкрив по ній ураганний вогонь. З кожним днем австрійці посилювали обстріл міста: було зруйновано дві третини Венеції, і геройським захисникам доводилося жити на горищах будинків, що залишилися. Але венеціанці усе ще не здавалися. На початку серпня Венеція переживала трагічні дні. Висохнули майже всі запаси продуктів, у місті лютували голод, епідемії тифу і холери. 5 серпня зібралася Асамблея, де виступив Манін. "Наше становище жахливе, — говорив він. — Ми близькі до того, щоб витратити останній шматок хліба… Не вистачає людей, щоб перевозити і ховатися трупи. Пожежі від бомб і гранат збільшуються з кожним днем, з кожною годиною… Військові припаси виснажуються… Цивільна гвардія дезорганізована унаслідок відступу з однієї частини міста в іншу. Ніякої надії на допомогу ззовні.

Після бурхливої дискусії Асамблея доручила Маніну почати переговори про капітуляції. 22 серпня 1849 р. місто капітулювало. Останнє вогнище італійської революції було знищено.

Ще за два тижні до цього, 6 серпня, у Мілані був підписаний мирний договір між Сардинським королівством (Пьемонтом) і Австрією. Відповідно до цього договору П'Ємонт сплачував Австрії 75 млн. франків контрибуції, границі П'Ємонту визначалися в рамках, що існували до початку війни і установлених Віденським конгресом. Австрійське панування знову було відновлено по всій Ломбардо- Венеціанській області.

ІІ. Друга війна за незалежність

14 січня 1858 р. видний італійський революціонер, що був прихильник Мадзіні, Феличе Орсини разом з декількома друзями зробив невдалий замах на Наполеона ІІІ. Орсини вважав, що Сардинське королівство давно вже початок би війну за об'єднання Італії, якби не Наполеон, що був {являвся} опорою європейської реакції. Замах Орсини виражало не тільки самовідданість, але і розпач тих революціонерів, що після ряду невдалих повстань шукали вихід в індивідуальному терорі.

Однак замах Орсини, як і його страта, не пройшли безвісти. Це у відомій мірі прискорило укладання Наполеоном ІІІ антиавстрійського союзу з П'Ємонтом, щоб витиснути Австрію з Апеннінского півострова і нейтралізувати революційні сили Європи (насамперед Італії). Як відзначав Маркс, "погрози особистої помсти з боку співвітчизників Орсини позбавили узурпатора сну… Жах перед помстою з боку італійців стоїть не на останнім місці в числі факторів, що невблаганно штовхають його на війну".

У липні 1858 р. Наполеон ІІІ запропонував Кавуру прибути до нього на курорт Пломбьер. Тут між ними було досягнуто згоди про союз для війни проти Австрії. У січні 1859 р. таємний договір про союз між Сардинським королівством і Францією був підписаний. Відповідно до договору, після перемоги над Австрією Сардинське королівство одержувало Ломбардо-Венеціанську область і в компенсацію за це уступало Франції Савойю і Ніццу.

Ця угода нічого загального спільного не мала з боротьбою італійського народу за незалежність і об'єднання країни. Як згодом відзначав Ленін, Наполеон ІІІ оголосив у 1859 р. війну Австрії "нібито заради звільнення Італії, а на ділі у своїх династичних цілях…” Наполеон ІІІ, що робив вид, що "хоче виступити в ролі паладина італійської незалежності", прагнув лише замінити вплив Австрії на Апеннінскому півострові іншим впливом — французьким.

1 січня 1859 р. під час новорічного прийому дипломатичного корпуса в Тюїльрійському палаці Наполеон ІІІ сказав австрійському послові: "Я шкодую, що наші відносини з вашим урядом не так гарні, як колись". Після цієї заяви ніхто вже не сумнівався в тім, що війна неминуча. Однак Наполеон ІІІ прагнув змусити Австрію почати війну першої: у зв'язку з тим, що конституція Німецького союзу давала Австрії право вимагати військової допомоги від союзу лише у випадку, якщо війна з її боку буде оборонної, Наполеон ІІІ і Кавур хотіли домогтися, щоб Австрія формально виявилася нападаючою стороною і була тому позбавлено допомоги. За посередництвом Росії Наполеон ІІІ запропонував скликати конгрес великих держав для обговорення італійського питання. Цей маневр потрібний був Наполеону, щоб виграти час для завершення військових готувань.

Однак Австрія як попередню умову скликання конгресу зажадала роззброювання Сардинського королівства і недопущення його представника на конгрес. Ці безглузді вимоги не могли бути прийняті Сардинським королівством, і дипломатичні переговори про скликання конгресу затягувалися.

Готуючись до війни проти Австрії, Наполеон ІІІ враховував можливу позицію Росії в італійському питанні. Обстановка в 1859 р. склалася так, що Росія повинна була сприяти справі італійської незалежності. Після Кримської війни Росія була зацікавлена в ослабленні Австрії й у державотворенні на півночі Апеннінского півострова. Погіршення відносин з Австрією сприяло російсько-французькому зближенню, що було закріплено підписанням секретного договору між Росією і Францією 3 березня 1859 р. За цим договором Росія зобов'язалася у випадку війни Франції і Сардинського королівства з Австрією, зайняти позицію доброзичливого нейтралітету у відношенні перших. Конгрес великих держав не відбувся. Франція, вигравши час, устигла підготувати свою армію до війни, антиавстрійський союз держав з кожним днем зміцнювався. Це змусило Австрію, яка боялась упустити час, почати війну першої. 23 квітня вона пред'явила Сардинському королівству свідомо нездійсненний ультиматум про роззброювання протягом триденного терміну. Це означало оголошення війни. У дипломатичних відносинах Наполеон притис Австрію до стіни, тому що він змусив її першої вимовити священне слово — оголосити війну.

26 квітня Сардинське королівство відкинуло австрійський ультиматум, а 29-го передові частини Австрії переправилися через Тичино і війна почалася.

Уклавши угоду з Францією, сардинське уряд сподівався залучити на свою сторону й італійських республіканців, використовуючи настрою головним чином тієї їхньої частини, що вірила в Сардинське королівство як в оплот боротьби за звільнення й об'єднання Італії. У лютому 1859 р. Кавур запросив до себе Гарібальді і запропонував йому почати вербування волонтерських загонів. Хоча народний герой недовірливо поставився до планів Кавура щодо війни проти Австрії, він усе-таки прийняв ця пропозиція, сподіваючись, що війна призведе до об'єднання Італії. Як тільки Гарібальді з'явився в Турін, юрби добровольців почали стікатися до нього з усіх кінців півострова.

Перед початком антиавстрійської війни "Партія дії" викривала династичні плани Наполеона ІІІ і Сардинського королівства і призивала до розгортання народної війни за незалежність і об'єднання Італії. Лідер "Партії дії" Мадзини в ряді статей указував на династичний характер війни, що підготовлялася, і підкреслював, що проголошення війни за незалежність під заступництвом Франції є "національним нещастям", тому що ініціатори війни хочуть замінити одне чужоземне ярмо іншим. Після початку війни Мадзіністи змінили свою тактику. Вони стали підтримувати війну, прагнучи додати їй національний характер. Мадзіні писав, що, раз війна почалася, необхідно розширити її рамки, итал’янізувати її, використовувати королівсько-імператорську війну для досягнення цілей нації 90. Війна викликала загальний підйом в Італії, тому що народ зв'язував з нею надію на звільнення країни від іноземного гніта і її об'єднання. На початку війни сардинська армія нараховувала 63 тис. чоловік, включаючи бригаду волонтерів ("Альпійські стрілки"), що командував Гарібальді, а союзна з нею французька армія-116 тис. чоловік. Австрія ж направила на фронт 120-тисячну армію, що потім збільшилася до 170 тисяч.

Після ряду дрібних сутичок 20 травня відбувся великий бій у Монтебелло, у якому союзні війська відбили атаку австрійської армії. Але перші значні перемоги над ворогом одержали волонтери Гарібальді. У 1848 р. Гарібальді останнім залишив Ломбардію, а в 1859 р. першим вступив у неї. 23 травня Гарібальді зайняв місто Варезе. Жителі ломбардських міст захоплено вітали своїх визволителів від австрійського ярма. Після перемоги при Варезе загони волонтерів зайняли ряд інших міст — пішли перемоги при Комо, Бергамо, Паладзоло й ін. До початку червня загони Гарібальді очистили велику частину Ломбардії від ворога.

4 червня союзна армія здобула велику перемогу при Мадженте, у результаті якої майже вся Ломбардія виявилася звільненою. Найбільш завзятої і кровопролитними були битви під Сольферино і Сан-Мартино (24 липня); у цих битвах союзна армія нанесла австрійцям вирішальну поразку.

Успішна боротьба на фронтах сприяла росту революційного руху в Італії. Уже до моменту оголошення війни, 27 квітня, спалахнуло повстання в Тоскані. Протягом травня і червня народні повстання розгорілися в герцогствах Парма і Модена й у ряді областей Папської держави. Народні маси вигнали герцогів і австрійські окупаційні війська. У герцогствах були утворені тимчасові уряди, а в папських легатствах — тимчасові хунти. Вони звернулися з петиціями до Віктора Еммануїлу з проханням про приєднання до Сардинському королівства. Незабаром у герцогствах і легатствах були призначені сардинські королівські комісари і губернатори.

Велику роль у посиленні патріотичного руху зіграли блискучі перемоги Гарібальді і соціальна політика в інтересах народу, що він проводив у звільнених їм районах (Гарібальді звільняв селян від податей і податків). Популярність народного героя серед широких мас пугала Кавура і Віктора Еммануїла, приводила в жах Наполеона ІІІ.

Національно-визвольний рух прийняв широкий розмах і міг привести до створення єдиної і незалежної Італії. А це вже не входило в плани Наполеона ІІІ. Тому, вирішивши, що після здобутих перемог він зможе домогтися від австрійського імператора потрібних йому поступок, Наполеон ІІІ поспішив за спиною свого союзника закінчити війну. 5 липня Наполеон звернувся до Францу Йосипа з пропозицією почати переговори про перемир'я. Австрійський імператор прийняв пропозицію . 8 липня була підписана угода про припинення вогню, а 11 липня у Виллафранке зустрілися обоє імператора і погодили умови перемир'я.

Відповідно до перемир'я, затвердженому потім Цюріхським мирним договором 1859 р., Італія залишалася роздробленої. Ломбардія уступалась австрійським імператором французькому, котрий у свою чергу "дарував" її королеві Сардинського королівства. Верховна влада у Венеції залишалася за Австрією. Герцоги Тоскани і Модени повинні були повернутися на свої трони. Обоє імператора зобов'язувалися сприяти створенню Італійської конфедерації під головуванням папи римського.

Віктор Еммануїл ІІ на ці умови погодився, але глава уряду Кавур подав у відставку в знак протесту.

Ганебне Віллафранкське перемир'я, що доповнило австрійський гніт французьким диктатом, викликало вибух обурення в Італії. Це перемир'я ображало національні почуття італійського народу, що піднявся на вирішальну боротьбу з іноземним притісником і готового на будь-які жертви, щоб досягти об'єднання країни. По всій країні піднявся могутній рух протесту. Протягом літа й осені 1859 р. масові виступи з кожним днем усе розширювалися, розжарення революційної енергії підсилювалось. У герцогствах Тоскана, Парма і Модена й у Романье були проведені вибори в асамблеї. Асамблеї прийняли постанову про скинення колишніх режимів і приєднання звільнених територій до Сардинському королівства. Однак оформлення приєднання затягувалося, тому що Віктор Еммануїл запросив думку Наполеона, а той у бесіді з Ф. Арезе, посланим у Париж зі спеціальною місією, дав негативну відповідь. Цей факт викликав могутній протест широких мас італійських держав.

Щоб протистояти підступ Наполеона ІІІ й італійських реакціонерів, герцогства і Романія об'єдналися, утворивши 10 серпня 1859 р. Військову лігу Центральної Італії, що сформувала загальне військо. У Центральну Італію прибули Мадзіні і Гарібальді. Кожний з них у різних містах розгорнув енергійну діяльність по організації демократичних сил і підготовці визвольних експедицій у Папську державу і Південну Італію.

Готуючись до вирішальної битви за об'єднання Італії, вожді демократичного руху прагнули створити єдиний фронт національно-визвольних сил. З огляду на великий вплив помірних лібералів, а також прагнучи використовувати збройні сили Сардинського королівства, Мадзіні ще 20 вересня 1859 р. звернувся з листом до Віктора Еммануїлу. Вождь республіканців закликав короля очолити національну революцію і почати похід за звільнення Південної Італії, Рима і Венеції. Однак король і помірні ліберали, що заволоділи владою в колишніх герцогствах, усіляко намагалися згасити революційна пожежа і використовувати національний рух у своїх вузьких інтересах. Не скрізь помірним лібералам удавалося підкорити собі національний рух . У Південній Італії, особливо в Сицилії, значним впливом користувалися демократи. Вони продовжували готуватися до виступу, прагнучи стати на чолі стихійного руху мас, що розгорнулося. У вересні — жовтні 1859 р. шумування широких мас особливо підсилилося в Сицилії. Це пояснювалося історичними традиціями і соціально-економічними умовами острова. Велику роль у підготовці повстання в Сицилії зіграли Ф. Криспи, Дж. Кампо, Н. Фабрици і Р. Пило.

Історія людства,- не знає іншої такої країни й іншого такого народу, які б настільки болісно страждали від рабства, від завоювань і іноземного гніту і які настільки невтомно боролися б за своє визволення, як Сицилія і сицилійці".

Таким чином, самі умови життя на острові, як і на всьому півдні, поволі підготовляли вибух обурення широких селянських мас. Республіканці враховували цю обставину. Говорячи про силу демократів, Мадзіні вказував, що їхньою дійсною точкою опори є Південь.

У жовтні 1859 р. сицилійські демократи підготовляли повстання. Мадзіні в "Відозві до сицилийцям" говорив, що мова йде про звільнення всієї італійської землі, Сицилія лише дасть перший сигнал, як і в 1848 р. Але повстання, що почалося 10 жовтня, було погано підготовлене і подавлено в перші ж дні.

Невдача повстання в Сицилії не обескуражила демократів. Керівники італійської демократії Мадзіні і Гарібальді не залишали планів скинення монархії в Південній Італії революційним шляхом. Вони як і раніше приділяли велику увагу Сицилії, вважаючи її вихідною базою для подальших виступів.

Керівники демократичного руху добре розуміли, що для перемоги над ворогом необхідно не тільки підготувати маси, але мати і достатня кількість зброї. Ще у вересні 1859 р. Гарібальді організував підписку у фонд "Мільйон рушниць". Ця підписка мала величезний успіх. Широкі маси італійців віддавали у фонд останні заощадження. Зброя , куплена на засоби фонду, завозилося в міланський арсенал на тимчасове збереження. Йшла підготовка до вирішальній битві за об'єднання Італії.

Тим часом невизначене положення в Центральній Італії грозило вилитися в революційний вибух. Народні маси вимагали найшвидшого приєднання звільнених територій до Сардинському королівства. Складність обстановки змусила Віктора Еммануїла ІІ знову призвати до влади Кавура — на зміну нездатному і боязкому урядові Ла Мармори. 21 січня 1860 р. Кавур сформував новий уряд.

Протягом перших місяців 1860 р. Кавур вів інтенсивну дипломатичну переписку і переговори з великими державами, головним чином із Францією, щоб переконати них у неминучості приєднання Центральної Італії до Сардинському королівства. Нарешті, Наполеон ІІІ дав свою згоду, але зажадав Савойю і Ніццу. Англія, Росія і Пруссія також заявили, що не будуть перешкоджати приєднанню територій колишніх герцогств до Сардинському королівства. Переговори завершилися висновком між Віктором Еммануїлом і Наполеоном ІІІ таємної угоди (12-14 березня), по якому Віктор Еммануїл погоджувався на приєднання Савойї й округу Ніцци до Франції "з волі населення". У березні 1860 р. у Центральній Італії був проведений плебісцит: переважна більшість проголосувала за приєднання до Сардинському королівства. Щоб замаскувати угоду між Віктором Еммануїлом і Наполеоном ІІІ, у квітні плебісцит провели також у Савойї і Ніцці: підсумки голосування були тими ж. Голосування тут проходило під тиском французьких військ, тимчасово розташованих у Савойї і Ніцці, і агентів Наполеона ІІІ, що приклали чимало зусиль, щоб "обробити" суспільна думка . Передача Франції цих італійських територій викликала в Італії глибоке обурення. З жагучою мовою в палаті депутатів виступив Гарібальді, депутат від Ніцци. Він вимагав відставки Кавура і залучення його до відповідальності. Однак палата, переважна більшість якої складали помірні ліберали, затвердила угоду з Наполеоном ІІІ.

Таким чином, до весни 1860 р. Ломбардія і держави Центральної Італії були приєднані до Сардинському королівства. Народні повстання і могутній патріотичний рух у значній мірі зірвали здійснення умов Виллафранкского договору , нав'язаного Італії Наполеоном. Була створена сильна італійська держава. Воно ще не було загальнонаціональною державою, але вже не було старим Сардинським королівством: приєднані держави внесли свій струмінь у його громадське життя, і багато чого видозмінилося не тільки в адміністративному пристрої країни. Лише на Півдні Італії, у Королівстві Обох Сицилій — найбільш деспотичній державі Апеннінского півострова — майже усе залишилося без змін. Але революційна хвиля піднімалась і тут.

ІІІ. Похід гарибальдійській "Тисячі".

На початку весни 1860 р. у Сицилії з новою силою розгорнулися народні хвилювання. Керівники демократичного руху прискорили підготовку повстання на острові. Особливо енергійну діяльність проводили двоє друзів Мадзіні — Розалино Пило і Джованни Коррао, що 26 березня відправилися з Генуї в Сицилію. Коли 9 квітня відважні революціонери висадилися в Мессіні, майже весь острів був вже охоплений народними хвилюваннями. Пило і Коррао кинулися з одного міста в іншій; роз'їжджаючи по острову, вони надихали народ на боротьбу.

Повстання почалося в Палермо на світанку 4 квітня. Сполохом із дзвіниці монастиря Ганча, розташованого на робочій окраїні міста, водопровідник Франческо Ризо оповістив про початок повстання. Ризо був керівником підпільного комітету, що розробив план виступу. Усього нараховувалося 52 учасника конспіративної організації, що повинна була дати сигнал до повстання і потягнути за собою патріотів усього міста. Однак унаслідок зрадництва влади довідалися про підготовку до повстання. Коли роздався дзенькіт дзвону, у монастир увірвалися солдати королівських військ. Біля монастиря зібрався трохи стільник повстанців, які намагались проникнути усередину. Між солдатами і повсталими почалася перестрілка, у результаті якої захисникам Бурбонів удалося розбити слабко озброєних патріотів. Було багато убитих і поранених (серед останніх — Ф. Ризо, що помер у в'язниці). Тринадцять найбільш відважних революціонерів воєнний трибунал присудив до страти , і їх розстріляли.

Урядові Франциска ІІ удалося придушити повстання в Палермо, але воно з ще більшою силою розгорілося в околицях столиці й у багатьох інших містах острова. У депеші від 10 квітня російський посол у Неаполе Кокошкін писав, що, незважаючи на повідомлення про утихомирення повстання, революційні загони селян з'являються в багатьох селах і що особливо безстрашно горців. Незабаром майже по всьому острові стали діяти партизанські загони, головним чином загони "пиччотти", що складалися спочатку переважно із селянської молоді.

Звістку про повстання в Сицилії швидко поширилася по всій Італії. 7 квітня про це стало відомо в Генуї, де був організований комітет для надання допомоги повстанцям. У Генуї тоді знаходилися багато хто з друзів Мадзіні і Гарібальді, і серед них А. Бертани, самовідданий революціонер, що зіграв велику роль в організації експедиції "Тисячі". Він написав Гарібальді лист, у якому просив надати допомогу повстанцям. З цим листом Ф. Криспи і Н. Біксіо відправилися до Гарібальді для переговорів про організації експедиції в Сицилію. Гарібальді обіцяв очолити експедицію, якщо повідомлення про повстання буде підтверджено. 15 квітня Гарібальді переїхав у Геную. Він оселився в будинку свого старого друга Аугусто Векки, у віллі Спинола, розташованої на березі Генуезького затоки в Кварто. Цей будинок став штабом підготовки експедиції "Тисячі".

Три тижні, до моменту відплиття "Тисячі", продовжувалася напружена, кипуча діяльність Гарібальді і його сподвижників. Підготовляли людей, зброя, продовжували збирати гроші, розробляли план. Великі труднощі виникли при заготівлі зброї. У міланському арсеналі зберігалося 12 тис. рушниць, куплених за рахунок фонду "Мільйон рушниць". Але губернатор Мілана Д'адзелио, за вказівкою уряду, розпорядився не видавати них. Невеликою кількістю рушниць розташовувало "Національне суспільство", секретарем якого був Дж. ЛА Фарина. Він передав для експедиції 1019 рушниць, іржавих, що вийшли з вживання в армії і списаних.

Уряд Сардинії усім, чим могло, намагалося перешкодити експедиції "Тисячі". Кавур не тільки намагався змусити Гарібальді відмовитися від експедиції, але і мав намір заарештувати його. Гарібальді не був арештований лише тому, що король не зважився на цей крок, вважаючи з духом часу. Сам Гарібальді писав з цього приводу згодом: "Люди Кавура не могли відкрито сказати "не хочемо експедиції в Сицилію" — суспільна думка нашого народу засудилася б них…" На протест посла Королівства Обох Сицилії проти підготовки експедиції Кавур відповів, що неможливо перешкодити Гарібальді, не компрометуючи при цьому уряду.

Похід "Тисячі" проходив під гаслом "Італія і Віктор Еммануїл!" Це гасло випливало з політики "Партії дії", що проводилася нею вже в період другої австро-італійської війни 1859 р.; він додав експедиції офіційний характер і якоюсь мірою зв'язала Кавуру руки.

Своєю подальшою діяльністю Гарібальді довів, що, висуваючи гасло "Італія і Віктор Еммануїл!" по тактичних міркуваннях, він аж ніяк не відмовлявся від республіканських переконань і до кінця життя залишився гарячим прихильником демократії.

5 травня всі готування до відправлення експедиції були завершені. Увечері група волонтерів під командою Н. Биксио відправилася в Генуезький порт для захоплення двох кораблів пароплавного суспільства Рубаттино. Їм не довелося прикласти багато зусиль для оволодіння пароплавами "П'Ємонт" і "Ломбардія", тому що "захоплення" їхній був заздалегідь погоджений з адміністрацією суспільства. Уночі почалося навантаження експедиції на пароплави. Гарібальді не міг уключити до складу експедиції всіх що бажали відправитися на допомогу повсталої Сицилії. З величезного числа волонтерів, що прибули в Геную, було відібрано 1170 чоловік — головним чином з числа колишніх альпійських стрільців і сподвижників Гарібальді в інших битвах за волю Італії. Обмеження чисельності експедиції за попереднім планом однієї "Тисячею" диктувалося відсутністю зброї. Але Гарібальді заздалегідь передбачив, що на допомогу "Тисячі" будуть споряджені додаткові експедиції.

З погляду соціальної приналежності майже половину "Тисячі" складали народні низи — робітники, ремісники, міська біднота; багато було студентів, представників дрібної буржуазії й інтелігенції. Віковий склад "Тисячі" був досить строкатий, але переважала молодь у віці 18- 25 років. Гарібальдійці були одягнені в червоні сорочки (форма, прийнята ними в Латинській Америці).

В експедиції взяли участь добровольці ряду інших країн. Так, відомий росіянин вчений і суспільний діяч Л. И. Мечников включився в одну з додаткових експедицій.

На світанку 6 травня експедиція відплила з Кварто. По шляху Гарібальді вирішив зупинитися в тосканській гавані Таламоне, щоб спробувати роздобути зброя. Тут і в міцності Орбетелло, що знаходиться недалеко від Таламоне, йому удалося дістати 4 пушки і значна кількість боєприпасів.

Для відволікання уваги держав і ворога від Сицилії Гарібальді в Таламоне виділив з "Тисячі" групу в 64 чол. для вторгнення в Папську державу, щоб дати привід припускати, начебто експедиція направилася туди. У відомій мірі цей маневр удався.

Опівдні 11 травня експедиція досягла гавані Марсали (західний берег Сицилії), де намічалося зробити висадження. Три бурбонських судна, що помітили наближення "П'Ємонту", і "Ломбардії" до берега, направилися за ними навздогін. Але вони не могли відразу почати обстріл, тому що на рейді стояли два англійських кораблі, капітани яких просили не відкривати вогонь доти , поки не зануриться на борт їхній екіпаж, що знаходився на березі. Коли ворог відкрив вогонь, уже закінчувалося вивантаження "Тисячі" — майже без усякої втрати.

Волонтери безперешкодно опанували містом. Тут Гарібальді випустив прокламацію, у якій призивав {закликав} населення Сицилії до зброї. З {Із} прибуттям експедиції повстання в Сицилії спалахнуло з {із} новою силою. ДО "Тисячі" стали приєднуватися невеликі загони "пиччотти", збройні {озброєні,збройна,збройне,збройну,збройний,озброєна,озброєне,озброєну,озброєний} піками, шаблями, ножами, кинджалами і т.д. Гарібальді діяв у Сицилії в тісному контакті з {із} керівниками повстанського руху {прямування}.

Було вирішено, що "Тисяча" направиться в Палермо. По шляху {шляхові,шляхи} з Марсали в Палермо загонові довелося {прийшлося} витримати велику битву, що виявилася вирішальної {вирішальній,вирішальною} в поході 1860 р. Бій відбувся 15 травня біля міста Калатафими. Супротивник уже заздалегідь чекав гарибальдийцев, зайнявши {позичивши} дуже зручну позицію. Добре збройний {озброєний} корпус чисельністю близько 3 тис. чоловік иод командуванням досвідченого {дослідного} генерала Ланди розмістився на навколишнє місто пагорбах. Загонові Гарібальді, що нараховував 1500 чоловік, довелося {прийшлося} атакувати ворога з {із} незахищеної рівнини. Але бурбонские війська не витримали натиску гарибальдийцев і повстанців. У результаті 6-годинної кровопролитної битви ворог був звернений у втечу. Це була перша перемога "Тисячі" у Сицилії. Гарібальді відзначав пізніше, що наслідком {слідством} цієї перемоги став повсюдне повстання населення проти ворога, що відступав. Усюди утворювалися збройні {озброєні} загони, що приєдналися до краснорубашечникам.

У ці напружені дні невпинних маршів, проходячи крізь вогонь і руйнування, демократичні діячі думали не тільки про знищення династії Бурбонов, але і про важке життя народу, про насущні соціальні проблеми. Першим соціальним заходом Гарібальді був декрет, підписаний {підписана,підписане,підписану,підписані} 17 травня в Алькамо, біля Калатафими. Цим декретом скасовувався податок на помел і ліквідувалися ввізні {ввізна,ввізне,ввізну,ввізний} мита на зерно, картоплю й овочі. Іншим декретом від 17 травня відновлювалися закони про муніципальні ради {поради}, видані {видана,видане,видану,виданий} в Сицилії в період революції 1848 р., і скасовувалися закони, прийняті {прийнята,прийняте,прийняту,прийнятий} після придушення революції. Цим самої {самій} підкреслювався революційно-демократичний характер нової влади, що прагнули установити після перемоги ініціатори походу "Тисячі". 24 травня гарибальдийцы наблизилися до Палермо. Разом з батьком "пиччотти" Гарібальді мав у своєму розпорядженні більш тис. чоловік. У столиці Сицилії волонтерів і повстанців очікувала добре збройна {озброєна} 20-тисячна армія під командуванням (генерала Ланца. Біля {Близько} Палермо Ланца сконцентрував також королівський флот для обстрілу міста з {із} моря.

Митецьким маневром Гарібальді вирішив спочатку спробувати канути ворога. Відходом невеликої частини волонтерів і от-іOM гармат у глиб острова партизанський вождь хотів створити враження, що загін відступає; тоді супротивник своїми основ-ми силами стане переслідувати відступаючих і тим самим {самою} буде витягнутий від міста. Цей маневр удався. Уночі 26 травня Гарібальді зробив {вчинив} фланговий рух {прямування} з головними силами і з'явився в такому {такім} місці, де його зовсім не чекали.

Хоча йому й удалося обдурити ворога, все-таки в Палермо в Бурбонів залишалися значні сили. Волонтери готувалися до неминучого бою, городяни були приголомшені вступом погано озброєних партизанів у Палермо, де малися могутні фортеці, велика армія, арсенали… Але незабаром городяни піднялися на боротьбу. Навіть жінки, старі і діти будували барикади; боротьба прийняла характер народного повстання.

Королівська армія і флот почали бомбардувати Палермо двох сторін — із суші і з моря. Але гарибальдійці і повсталий епізод були безстрашні і виявляли казковий героїзм. ДО 27 травня все населення міста вийшло на вулицю з триколірними значками, повідомляв російський консул. Протягом трьох днів війська обрушували на місто тисячі бомб і ядер. Але і не могли устояти перед натиском повсталого народу. 30 травня представники королівської армії запропонували перемир'я і незабаром після того підписали акт про капітуляції, а бурбонська армія вступила в столицю Сицилії.

Перемога революції в столиці Сицилії вирішила долю острова, на той час охопленого полум'ям повстання. Незабаром майже вся Сицилія була звільнена від влади ненависних Бурбонів. Лише в Мессинської фортеці Бурбонам удалося утриматися ще кілька місяців.

На острові виникла нова влада. Вона була організована у формі революційно-демократичної диктатури, а Гарібальді прийняв звання диктатора Сицилії. В уряд Гарібальді входили представники "Партії дії" і сицилійських помірних. Революційний уряд провів ряд важливих заходів. Були звільнені політичні ув'язнені і заборонений орден єзуїтів, створені школи і притулки для безпритульних дітей. Найбільше значення для закріплення перемоги революції мав декрет від 2 червня про розділ общинних земель і наділення земельними ділянками селян, що боролися за батьківщину.

Віктор Еммануїл і Кавур були сильно стривожені як військовими успіхами Гарібальді, так і його політикою. Їхніх пугал демократичний характер сицилійської еволюції. Прагнучи установити контроль над діяльністю Гарібальді і зробити на нього тиск, Кавур у червні послав у Палермо свого агента Ла Фарину нібито для "допомоги" в організації уряду. ЛА Фарине удалося настояти на зсуві Криспи, що був продиктатором, і призначенні замість нього А. Депретиса, прихильника Кавура. Після того як Гарібальді зрозумів, що головною метою Ла Фарины є усунення з уряду республіканців і введення в його склад прихильників Савойської династії, які прагнули до найшвидшого приєднання Сицилії до монархії Віктора Еммануїла, він видав декрет про висилку Ла Фарини із Сицилії.

Гарібальді, як і Мадзіні, ставив задачу ліквідації Неаполітанської і Папської держав, а Сицилію вважав опорною базою для подальшого розгортання боротьби. Гарібальді розумів, як відзначав Маркс, що виконання поставленої перед ним задачі можливо лише в тому випадку, "якщо рух збереже свій чисто народний характер і не буде стояти ні в якому зв'язку з планами чисто династичного розширення ".

Плани Гарібальді, як і посилення його престижу серед широких мас народу, викликали сум'яття в правлячих колах Сардинського королівства. У ті дні, коли демократи, усі щирі патріоти Італії з нетерпінням очікували висадження визвольної армії на Калабрийському бережу, у Туріні розроблявся план зриву переправи Гарібальді і його сподвижників на материк. На прохання Кавура Віктор Еммануїл 22 липня написав Гарібальді лист, у якому "для користі Італії" радив відмовитися від думки переправитися через протоку. Відповідаючи королеві, Гарібальді писав: "…Нинішнє положення Італії не дозволяє мені підкоритися Вам… Якщо я тепер виявив би коливання, усупереч вимозі народу, то змінив би своєму боргові і зашкодив би святій справі Італії".

Перемога революції в Сицилії сприяла посиленню визвольного руху в континентальній частині королівства. Гарібальді почав підготовляти армію, щоб через Мессинский проливши переправитися на материк і разом із загонами, повстанців Південної Італії рушити в Неаполь. По шляху до Мессіни армії Гарібальді довелося витримати великий бій при Милаццо. Це була остання битва гарибальдийцев на острові, і 27 липня вони без бою зайняли Мессіну. До моменту переправи через протоку визвольна армія Гарібальді, що тепер прийняла назву Південної, нараховувала більш 20 тис. чоловік. Вона включала загони, що прибули в червні і липні з різних місць Італії. Армія була розділена на 4 дивізії, якими командували генерали Медичі, Биксио, Козенц і Тюрр. Але не вся армія концентрувалася в Мессинської протоки.

Ретельно підготувавши і вибравши зручний момент, Гарібальді на світанку 19 серпня висадився зголовними силами на крайньому південному краї Калабрии — у Мелито. Невеликий загін (близько 300 чоловік) під командою Миссори і Музолино висадився 10 днями раніш — не стільки для військової розвідки, скільки для агітації серед місцевого населення.

Як і в Марсалі, ворог помітив гарибальдийців і почав їх обстрілювати з моря лише тоді, коли висадження вже майже закінчилося. Наступного дня гарибальдийці відправилися в Реджо — головне укріплене місто Калабрії. Після короткої атаки Гарібальді зайняв місто. Опір був слабким, тому що в неаполітанській армії вже давно почалося розкладання. Своєю відвагою гарибальдійці приводили в сум'яття захисників монархії Бурбонів.

Перемога в Реджо вирішила долю іншої частини Королівства Обох Сицилії. 100-тисячна армія короля була цілком деморалізована, солдати здавали гарибальдійцам свою зброю. Багато хто з них виявляли бажання приєднатися до волонтерів. Шлях гарибальдійцев від Реджо до Неаполя являв собою тріумфальний хід. Майже всюди повстання почалися ще до приходу армії Гарібальді.

Велику роль в організації цих повстань зіграла "Партія дії", що розгорнула в цей час у Південній Італії кипучу діяльність. Опівдні 7 вересня Гарібальді, що випередив авангард своєї армії, у відкритій колясці в супроводі кількох людей урочисто в'їхав у Неаполь. Через два дні в столицю королівства вступила гарибальдийська армія, зустрінута народною радістю. Франциск ІІ біг ще 6 вересня, забравши із собою частина вірним війська, що залишився йому. У Неаполі залишилося ще близько 20 тис. солдат, але вони і не намагалися вчинити опір. "Визволителями народу, — писав Гарібальді про свій тріумфальний вступ у Неаполь, — було зайнято ще тепле монархічне гніздо, і грубі чоботи пролетарів топтали розкішні королівські килими".

Легендарна епопея славної "Тисячі" підходила до кінцеві. Цілий тиждень після вступу гарибальдійців у Неаполь тривали народні торжества. Однак ще стояла жорстока битва з королівськими військами. Ця битва відбулася при ріці Вольтурно біля міста Санта-Марія 1 і 2 жовтня. Франциск ІІ спробував із залишками армії пробитися в столицю. Королівські війська билися з жорстокістю. Однак після дводенної кровопролитної битви гарібальдійці здобули перемогу. Цим закінчилася чудова епопея "Тисячі". Після битви під Вольтурно залишки {остачі} королівської армії ще утримували деякі фортеці, але дні династії Бурбонів були полічені.

У звільненому королівстві був утворений революційний уряд, у який входили помірні ліберали і демократи, а Гарібальді був проголошений "диктатором Обох Сицилії". Створення цього уряду відкривало широкі перспективи для подальшого розвитку революції в незвільненій частині Італії. Уряд підтвердив видані в Сицилії декрети про соціально-економічні заходи і видав деякі інші декрети. Зокрема , було підтверджено, що землі і нерухомість, що належать забороненому орденові єзуїтів, будуть націоналізовані, так само як і землі Бурбонів. 18 жовтня був виданий декрет про оподаткування церковного майна. Декретом від 3 листопада заборонялося зосередження в одних руках декількох наділів.

Революційний інстинкт підказував Гарібальді, що, тільки спираючи на повстання широких народних мас, у тому числі селянства, можна буде перетворити експедицію "Тисячі" у бурхливий визвольний рух , що швидко розтрощить бурбонську державу. Необхідно, однак, відзначити, що аграрне питання — найважливіший — не був дозволений урядом Гарібальді. Декрет про роздачу селянам общинних і державних земель не був реалізований. Революційний уряд не призивав селян до захоплення земель баронів, а утримувало них від цього. Був навіть випадок, коли загін Биксио придушив селянське хвилювання. Причина такої політики полягає в тім, що уряд, більшість якого складали представники буржуазії, боялося аграрної революції, а люди, що оточували Гарібальді (Криспи, Паллавичино, Биксио та ін.), думали, що громадянська війна між селянами і поміщиками може скомпрометувати режим Гарібальді і послабити його армію . У результаті селяни охолонули до руху і стали відходити від нього. Але варто підкреслити, що такої політики стосовно селянства дотримувала майже вся республіканська партія. У цьому полягає суперечливість і слабість усього демократичного крила національно-визвольного руху Італії, і цією обставиною скористалися помірно-ліберальна партія, щоб задушити боязкі спроби з'єднати національний рух із глибокою аграрною революцією.

Вже в липні 1860 р. помірні ліберали намагалися вирвати ініціативу з рук демократів і ізолювати них. Після ж висадження гарибальдийської армії на континенті Кавур і його прихильники повели скажену кампанію проти діячів демократичного руху і напружували усі свої зусилля, щоб викликати в Неаполі так називану "революцію" до вступу туди Гарібальді і не допустити створення демократичного уряду. Однак лібералам не удалося організувати переворот у Неаполе.

Після того як Гарібальді вступив у Неаполь і кавуровский план організації там державного перевороту провалився, уряд Сардинського королівства прийняло рішення про посилку військ у Маркові й Умбрію, а потім — на Південь. Метою цієї експедиції було не допустити переходу гарібальдійцями неаполітанської границі і їхнього походу на Рим. Доводячи французькому послові необхідність вторгнення в Папську державу, Кавур заявив, що, якщо сардинська армія не буде в Маркові раніш Гарібальді, "революція охопить всю Італію".

11 вересня війська Сардинського королівства під командуванням генерала Фанти перейшли границю Папської держави. Після невеликих сутичок з папськими військами вони зайняли області Маркові й Умбрія. Потім командування прийняв сам Віктор Еммануїл. Сардинська армія перейшла неаполітанську границю не тільки для того, щоб не допустити поширення революції в іншій Італії, але і для того, щоб придушити революцію в самому Неаполі. Віктор Еммануїл випустив прокламацію, у якій обрушився на республіканців і заявив, що його армія вступила в Південну Італію, щоб "покінчити з ерою революції".

У Неаполі, як і в Палермо, активізували свою діяльність ліберали і реакційні елементи. У державному апараті сиділи королівські чиновники, що саботували заходи революційного уряду. Гарібальді писав, коли стало відомо про похід сардинської армії, що прихильники Кавура знахабніли і стали поводитися зухвалим образом. Не можна не згадати тут слова А. Грамши, що відзначало, що в період походу "Тисячі" політика керівників ліберальної партії диктувалася "сліпою сектантською ворожістю до "Партії дії" і до Гарібальді" і що найменше вони думали про об'єднання Італії.

Кавур наповнив Неаполь своїми агентами, що агітували за приєднання Південної Італії до Сардинському королівства. Діячі демократичного руху вимагали скликання Установчих зборів для рішення подальших доль Італії. Велику допомогу Гарібальді зробили Мадзіні, Каттанео і Бер-Тани, що прибули в Неаполь. Вони розгорнули енергійну діяльність по підготовці визвольного походу на Рим, викривали інтриги монархістів і всіляко намагалися допомогти урядові Гарібальді. Однак після вступу сардинської армії в Королівство Обох Сицилії вплив демократів значно ослабнуло. Деякі із соратників Гарібальді (Медичи, Сиртори, Тюрр і ін.) перейшли на сторону Кавура.

У жовтні помірні ліберали організували в Неаполі і Палермо ряд мітингів і демонстрацій з вимогою приєднання до Сардинському королівства. Деякі з помічників Гарібальді, особливо продиктатор Паллавичино, посилено схиляли Гарібальді прийняти цю вимогу. У такій обстановці Гарібальді вирішив призначити плебісцит, щоб вирішити питання про приєднання. Плебісцит був проведений 21 жовтня, коли сардинська армія наближалася до Неаполю. Він закінчився перемогою прихильників приєднання Південної Італії до Сардинському королівства. Такі ж результати дав плебісцит у Маркові й Умбрії, що відбувся 4 листопада.

7 листопада 1860 р. у Неаполь прибув Віктор Еммануїл. Гарібальді склав із себе диктаторську владу й оголосив про передачу влади Віктору Еммануїлу. Незабаром декрети, видані Гарібальді, в минулому скасовані, а його армія розпущена. Гарібальді виїхав на Капреру, призвавши волонтерів бути готовими до нового походу за звільнення Рима і Венеції в 1861 р.

27 січня 1861 р. відбулися вибори в італійський парламент. Новий парламент прийняв закон про утворення Італійського королівства і проголошенні Віктора Еммануїла ІІ королем Італії (17 березня 1861 р.).

У боротьбі між демократами і лібералами за різні способи (шляхи) об'єднання Італії і різних форм державної влади перемогла партія помірних лібералів. Вона змогла перемогти тому, що у вирішальний період революції в силу ряду причин вона виявилася більш сильною, ніж "Партія дії". Нерішучість і слабість "Партії дії", її острах повторення в Італії терористичного 1793 року, як відзначав Грамши, її нездатність включити у свою програму вимоги аграрної реформи з'явилися причинами впливу на неї помірних лібералів, що привело до перемоги останніх. Керівники республіканців не розуміли необхідності вирішення задач національної революції одночасно з задачами аграрної революції. До того ж "Партія дії" до початку революції був ослаблений попередніми поразками і внутрішніми розбратами. У результаті всіх цих факторів сардинська монархія зуміли привласнити плоди завойованих революцією перемог і приєднати до Сардинському королівства вже звільнені держави. Міжнародна обстановка також сприяла перемозі помірних. Особливу підтримку їм зробив Наполеон ІІІ, що схвалював усі дії Кавура проти Гарібальді і демократичних сил. Англія, хоча і була зацікавлена в створенні на Апеннінскому півострові великої італійської держави, що протистояло б Франції, побоювалася демократичної революції в Італії. Інші держави змушені були вважатися з позицією Англії і Франції. У результаті війни і революції 1859-1860р. Італія була в основному об'єднана. Однак недостатня організованість демократичних сил, слабку участь селянства в революції, коливання вождів республіканської буржуазії обумовили незавершеність революції. Вирішальну роль в об'єднанні країни зіграла боротьба народних мас, керованих революційними елементами буржуазії, найбільш видатними представниками яких були Мадзіні і Гарібальді. Величезну роль зіграв похід гарібальдийської "Тисячі", організований демократами. Експедиція Гарібальді на Південь Італії стала самим великим виступом народних мас у їхній боротьбі за об'єднання Італії революційним шляхом. У цьому поході об'єдналися антифеодальні, демократичні сили всіх італійських держав. Якби діячі демократичного руху не пішли на цю вирішальну битву за об'єднання і незалежність Італія надовго залишалася б роздробленої.

Даючи підсумкову оцінку ролі Гарібальді і народних мас в об'єднанні Італії, можна сказати, що в особі Гарібальді Італія мала героя античного складу, здатного діяти і дійсно творили чудеса. З тисячею волонтерів він перекинув усе Неаполітанське королівство, фактично об'єднав Італію, розірвав митецьку мережу бонапартової політики. Італія була вільна і власне кажучи об'єднана, — але не підступ Луї-Наполеона, а революцією.

Російське суспільство завжди виявляло велику цікавість до національно-визвольного руху в Італії. Цей інтерес підсилився в період революції 1859-1860 р. Демократичні діячі Росії виражали глибокі симпатії боротьбі італійського народу за незалежність і національне об'єднання своєї країни. Багато яскравих сторінок про Італію, про її мужній і волелюбний народ написали великі російські революційні демократи — А. И. Герцен, Н. Г. Чернишевський, Н. А. Добролюбов. Особливою любов'ю в Росії користувалися Мадзіні і Гарібальді, що мали дружні зв'язки з російськими емігрантами. Серед гарібальдійців за волю і незалежність Італії боролася і російська молодь.

Іншим було ставлення правлячих кіл Росії до боротьби за революційний шлях об'єднання Італії. Так, у зв'язку з повідомленнями, що поширилися, що уряд Сардинського королівства сприяло організації походу "Тисячі", російський посланник у Туріні зажадав роз'яснень і офіційного спростування причетності уряду до експедиції Гарібальді. Коли сардинські війська перейшли границі Неаполітанського королівства, Росія порвала дипломатичні відносини із Сардинським королівством. Однак це був лише жест, що мав метою продемонструвати вірність у відношенні неаполітанського короля. Олександр ІІ не зробив ніякої допомоги своєму "кузенові" Франциску ІІ, незважаючи на кількаразові прохання.

Практично зовнішньополітичний курс Росії об'єктивно сприяв об'єднанню Італії під егідою Савойської династії в тім вигляді, у якому воно фактично здійснилося. Незабаром Росія визнала нове Італійське королівство.

Останні роки життя Гарібальді були отруєні фізичними стражданнями. Він помер 2 червня 1882 року і був урочисто похований на Капрері.

Висновки

Незважаючи на поразку демократичних сил у 1867 р. і розгром гарібальдійців при Ментані, патріотичний рух за звільнення Рима не припинилося. Залишення Наполеоном ІІІ після Ментани французького гарнізону в Риму, а потім скликання папою Всесвітнього собору в 1869-1870 р. під охороною французьких військ з'явилися викликом католицької реакції італійським патріотам і привели до загострення визвольної боротьби. Улітку 1870 р. у Римі відбувалися народні хвилювання, що переходили у відкриті революційні виступи. У багатьох містах Італії народні маси усе рішучіше вимагали звільнити древню столицю від тиранії папства й оголосити Рим столицею Італійської держави. Те ж саме вимагала група депутатів "лівої", віддаючи данину суспільній думці. Уряд Італії вело нескінченні переговори з Пієм ІX і Наполеоном ІІІ про "поступку" Рима. У цей час (19 липня 1870 р.) почалася франко-прусська війна. Наполеону ІІІ довелося відкликати французький гарнізон з Папської держави. Відхід французьких військ полегшив просування до Рима повстанського загону волонтерів. Поразка французької армії при Седані 2 вересня 1870 р. остаточно позбавило папу підтримки Франції. Тепер і Віктор Еммануїл послав свою армію в Рим. 20 вересня італійські добровольці і війська Віктора Еммануїла вступили в Рим, не зустрівши майже ніякого опору. Світська влада папи була скинута, а територія Папської держави, після плебісциту 2 жовтня, приєднана до Італійського королівства.

У 1871 р. столиця Італії була перенесена в Рим. Створення італійської національної держави завершилося.

Але це не була та Італія, за якої багато десятиліть боролися Мадзіні і Гарібальді, всі італійські патріоти. Італійська буржуазна революція залишилася незавершеної. Італія стала конституційною монархією, що закріпила блок обуржуазнених поміщиків з великою буржуазією. Після об'єднання в країні збереглися феодальні пережитки, великі поміщицькі латифундії і безправ'я народу. В об'єднаній Італії з 27-мільйонного населення правом голоси користувалися деяким більш півмільйона людин. Реакційні риси італійської держави з'явилися гальмом в економічному розвитку країни, вони перешкоджали і політичному прогресові і переходові до демократії.

Однак створення єдиної італійської держави мало велике значення для просування італійського народу по шляху прогресу. Був створений національний ринок, що стимулювало розвиток капіталізму. Твердження капіталістичних відносин і більш швидкий економічний розвиток привели також до оформлення пролетаріату в "клас для себе" і сприяли виникненню самостійного робочого руху.

Список використаної літератури

1. Иванов К.А. Новая история : (Курс систематический)/ К.А. Иванов. -10-е изд.. -Петроград: Книгоизд. т-ва "Петроградский Учебный магазин", 1916. -264 с

2. Новая история : Второй период: Учеб. пособ. для студ. вузов по спец. "История"/ Под ред Е.Е.Юровской, И.М.Кривогуза. -2-е изд., перераб. и доп.. -М.: Высш. школа, 1984. -356,[3] с.

3. Белов, Георг Городской строй и городская жизнь средневековой Германии/ Георг Белов,; Пер. с нем. Е. Петрушевской; Ред., предисл. Д. Петрушевского. -М.: Изд. М. и С. Сабашниковых, 1912. -LXVII, 224 с.

4. Новая история : 1870-1917 .-М.: Высш. школа, 1986