Вступ

1. Початок війни та її періодизація

2. Хід війни на завершальному етапі. Перемога країн ООН

3. Зміни в міжнародному становищі після Другої світової війни

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

До причин Другої світової війни необхідно віднести:

По-перше, утвердження фашистських тоталітарних режимів у низці країн, що повели наступ на традиційні демократичні завоювання, досягнуті людством, здійснювали політику войовничого шовінізму, расизму, нехтування елементарних людських прав і свобод.

По-друге, загострення суперечностей між двома коаліціями великих держав, одна з яких у складі Німеччини, Японії та Італії прагнула до нового переділу світу, захоплення колоній, джерел сировини та ринків збуту.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика вседозволеності стосовно агресорів, що її проводили Англія і Франція, а також безпосередня підтримка агресора з боку СРСР (пакт Молотова — Ріб-бентропа).

Найбільші держави агресивного блоку — Німеччина та Японія — прагнули до світового панування. 10 лютого 1939 p., виступаючи на секретній нараді військового командування, Гітлер так визначив мету своєї політики: а) панування в Європі; б) світове панування на століття. Стратегічна мета Японії полягала в «об'єднанні восьми кутів світу під одним дахом» (тобто під владою Японії). Італія прагнула до перетворення Середземного моря в Італійське озеро і повернення собі колишніх володінь стародавньої Римської імперії.

Ще до закінчення Другої світової війни учасниками антигітлерівської коаліції та іншими прогресивними державами була визнана необхідність ліквідації Ліги Націй і створення нової світової організації на цілком нових засадах. Цими засадами були принципи права, спрямовані на забезпечення миру, безпеки, свободи і загального добробуту людства.

1. Початок війни та її періодизація

Початок війни. Події 1939-1941 pp. Друга світова війна належить до числа найважливіших історичних подій XX ст. Вона тривала 6 років, охопила майже всі континенти. У ній взяло участь понад 60 держав, її масштаби набагато перевищували масштаби Першої світової війни.

В історичній науці існують різні варіанти періодизації Другої світової війни. Найчастіше її поділяють на 5 періодів.

Перший період — початок світової війни: від нападу Німеччина на Польщу до агресії на СРСР (1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р.)- Він характеризується значними військовими успіхами Німеччини. До літа 1941 р. було окуповано всю Західну Європу крім Британських островів й увесь Балканський півострів.

Другий період — розширення фашистської агресії: від нападу Німеччини на СРСР до початку контрнаступу радянських військ біля Сталінграду й англо-американських військ у Північній Африці (22 червня 1941 р. — листопад 1942 p.). Це був крах плану «блискавичної війни» Німеччини проти СРСР. 8 грудня 1941 р. у війну вступили США, військові дії велись у планетарному масштабі.

Третій період — докорінний перелом у ході Другої світової війни: від осінніх перемог військ антигітлерівської коаліції до відкриття в Західній Європі Другого фронту (листопад 1942 р. — 6 червня 1944 p.). Цей період розпочався перемогою радянських військ біля Сталінграда (лютий 1943 p.), яка означала докорінний перелом у війні, остаточно закріплений у битві під Курськом (липень-серпень 1943 р.) та успішними діями англо-американських військ у Північній Африці та Італії (весна-літо 1943 p.).

Четвертий період — розгром фашизму в Європі: від відкриття Другого фронту на Північній Франції та наступу радянських військ у Білорусії до капітуляції Німеччини (червень 1944 р. — 9 травня 1945 p.). Період характеризується успішними операціями військ антигітлерівської коаліції на Західному і Східному фронтах, розломом фашистського блоку і беззастережною капітуляцією Німеччини.

П'ятий період — розгром Японії: від капітуляції Німеччини до капітуляції Японії (9 травня — 2 вересня 1945 p.). Це було завершенням Другої світової війни[3, c. 54-55].

11 квітня 1939 р. Гітлер затвердив так званий «Білий план», який передбачав напад на Польщу та її окупацію.

Аби виправдати агресію, увечері 31 серпня група перевдягнених у польську форму есесівців захопила радіостанцію власного прикордонного міста Глейвіц. Після цього Гітлер заявив, що Польща «не хоче поважати німецьких кордонів» і Німеччина «повинна відповісти на силу силою». Німецькі війська рано-вранці 1 вересня без оголошення війни вторглися на територію Польщі.

У відповідь на це 3 вересня Великобританія та Франція оголосили війну Німеччині. Разом з Англією у війну вступили її домініони: Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз. СІЛА оголосили про нейтралітет. Японія та Італія залишилися поки що «невоюючими» союзниками Німеччини.

Так розпочалася Друга світова війна.

Німецький план ведення війни виходив з того, що Англія і Франція через свою непідготовленість не почнуть відразу активних дій проти Німеччини. Тому на франко-німецькому кордоні гітлерівське командування залишило незначне прикриття, а головні свої сили кинуло у наступ проти Польщі. На польському фронті 62 німецьким дивізіям (у тому числі 7 танковим і 4 механізованим), добре оснащеним і навченим, протистояло лише 30 польських дивізій, в яких переважала Піхота і кавалерія. У повітрі повністю панувала німецька авіація.

Польська армія мужньо оборонялася (героїчною сторінкою польської історії стала оборона півострова Вестерплятте, Варшави, Кракова, Гдині). Навіть коли польський уряд 16 вересня виїхав за кордон, армія Польщі продовжувала боротьбу. Однак німецькі війська, маючи багатократну перевагу, розчленували польські сили і оточили їх. До кінця вересня гітлерівська армія розгромила основні сили польських військ. Поразці Польщі сприяв і так званий «визвольний похід» Червоної Армії у східну її частину, що почався 17 вересня. Англія і Франція не змогли надати своєму союзнику скільки-небудь ефективної допомоги.

Після поразки Польщі на Західному фронті продовжувалася «дивна» війна: Англія і Франція вичікували, їхні війська, що дислокувалися вдовж німецького кордону, стояли бездіяльними. Німеччина ж посилено готувалася до рішучого удару по союзниках.

30листопада 1939 р. СРСР оголосив війну Фінляндії, і ціною значних жертв домігся перемоги. До складу СРСР увійшов весь Карельський перешийок з м. Виборгом і низка територій на узбережжі Балтійського моря. За цю агресію СРСР був виключений з Ліги Націй. У червні 1940 р. в результаті політичного тиску Румунія передала СРСР Бессарабію і Північну Буковину. Ще у вересні-жовтні 1939 р. СРСР уклав угоди з Естонією, Латвією і Литвою та одержав право на розміщення своїх військ на їхніх територіях.

А в серпні 1940 p. ці держави було включено до складу СРСР. Після початку Другої світової війни зовнішня політика розвивалась у руслі таємних радянсько-німецьких протоколів.

9 квітня 1940 р. гітлерівські війська без оголошення війни напали на Данію та Норвегію. Данія капітулювала відразу ж після нападу, Норвегія вчинила опір агресії. На допомогу норвежцям був надісланий англо-французький експедиційний корпус, що спробував затримати просування загарбників углиб країни. Однак у командуванні норвезькою армією активізувалися прихильники фашистів на чолі з колишнім військовим міністром Квіслінгом. У червні 1940 р. у зв'язку із загрозливим становищем на Західному фронті десант союзників був евакуйований до Англії. Уся Норвегія була окупована гітлерівськими військами.

10 травня 1940 р. німецька армія перейшла до активних наступальних дій на Заході, одночасно увірвавшись на територію нейтральних країн — Бельгії та Голландії. Союзники направили головні свої сили на заздалегідь підготовлені оборонні рубежі у Бельгії, намагаючись зупинити німецький наступ. Але німецьке командування перехитрило їх і завдало нищівного удару могутнім танковим угрупованням через територію Люксембургу в тил англо-французьких армій. Війська союзників вже через кілька днів опинились у критичному становищі[5, c. 78-79].

У Великобританії в цей час уряд очолив прихильник рішучих дій, один із лідерів Консервативної партії Уїнстон Черчілль. Уряд Черчілля енергійно заходився рятувати англійські війська у Франції, яким загрожувала неминуча поразка. Британському флоту за підтримки авіації за короткий строк вдалося евакуювати через Ла-Манш більше 330 тис. англійських і французьких солдат та офіцерів. Озброєння та військове спорядження союзників потрапило до рук німців.

5 червня гітлерівські війська розпочали наступ углиб Франції. Ослаблена поразками французька армія відступала під ударами німецьких частин. 10 червня французький уряд переїхав з Парижа на південь, у місто Бордо. У цей час Італія поспішила оголосити війну Франції, сподіваючись, що дуже скоро вона опиниться серед переможців. Однак італійські війська мало не зазнали від французів нищівної поразки в Альпах, їх врятувало тільки перемир'я, на яке пішов новий французький уряд.

16 червня прем'єр-міністром Франції став прихильник перемир’я з Німеччиною маршал Петен, який відразу ж звернувся з відповідним проханням до Гітлера. 22 червня 1940 р. в Комп'єнському лісі, в тому самому вагоні, де німці підписували в 1918 р. умови перемир'я, продиктовані союзниками, тепер німці примусили французів укласти найпринизливіше для них перемир'я.

За його умовами, німецькі війська окупували 2/3 французької території, включаючи Париж. Решта Франції мала управлятися урядом Петена, який знаходився в маленькому містечку Віші на півдні країни. Під його контролем залишалася невелика армія і колонії, французький флот мав бути роззброєний і залишався на своїх базах. 1,8 млн французьких полонених повинні були знаходитися в Німеччині «до укладення миру», на Францію накладалась непомірна контрибуція.

Патріотично налаштована частина французьких військових не визнала ганебного перемир'я і створила на чолі з генералом Ш. де Голлем в Англії організацію «Вільна Франція». Під його керівництво перейшли деякі французькі колонії. Блискавична поразка Франції значно зміцнила Третій Рейх і поставила Великобританію в скрутне становище. Однак британський уряд на чолі з У.Черчіллем намагався енергійними заходами виправити становище. Англійська промисловість переводилася на військові рейки і швидкими темпами стала наздоганяти німецьку. Восени 1940 р. Гітлер розпочав масовані бомбардування Англії з повітря й активну підводну війну проти британського флоту. Однак Англія мужньо захищалася і завдавала ворогові відчутних втрат. Значну допомогу Англії надавали США. Коли золоті і валютні резерви Великобританії вичерпалися, за ініціативою президента Рузвельта 11 березня 1941 р. у США був прийнятий закон про ленд-ліз, тобто про надання матеріальної допомоги на умовах довгострокового кредиту тим країнам, оборона яких має для США першочергове значення.

Переконавшись, що висадитися на Британські острови у 1940 р. нереально,Гітлер вирішив відкласти цю операцію. 18 грудня 1940 р. він затвердив план війни проти СРСР — план «Барбаросса», де підкреслювалася необхідність «розгромити Радянську Росію в ході короткочасної компанії ще до того, як буде завершена війна проти Англії».

У листопаді 1940 р. союзниками Німеччини стали Угорщина, Румунія, Словаччина, а в березні 1941 р. — Болгарія. На територіях цих держав Німеччина розташувала свої війська[1, c. 113-115].

У 1940-41 pp. відбувалися також військові дії в Північно-Східній Африці, на Балканах та на Близькому Сході. В Африці першими перейшли в наступ італійські війська, які здійснили спробу захопити англійські володіння в Сомалі та Єгипті. Однак у грудні 1940 р. британські війська завдали їм поразки в Єгипті, а навесні 1941 р. — у Сомалі. У травні 1941 р. італійці втратили всі свої колонії у Східній Африці. Рятуючи свого союзника, Гітлер направив до Північної Африки німецький корпус на чолі з генералом Е. Роммелем.

На Балканах 6 квітня 1941 р. фашисти увірвалися до Югославії та Греції. Крім військ Німеччини та Італії, в операції брали участь угорські війська. Югославська армія була у короткий строк розгромлена і 17 квітня капітулювала. На допомогу грецькій армії був направлений англійський експедиційний корпус, однак перевага була на боці фашистів. 19 квітня грецька армія капітулювала, англійські війська були евакуйовані з Греції, переважно на острів Кріт.

20-31 травня 1941 р. німецькі повітрянодесантні війська здійснили операцію по захопленню острова. Фашистські десантники зазнали відчутних втрат від англійських та грецьких військ, що обороняли Кріт. Морські десанти, направлені до острова, були розгромлені британським флотом. Однак завдяки перевазі в авіації гітлерівці отримали перемогу. Англійські війська були евакуйовані з Кріту до Єгипту.

На Близькому Сході Німеччина здійснила спробу утвердитись у Сирії, що контролювалася французьким урядом Петена. В Іраку у квітні 1941 р. відбувся антианглійський переворот, який фашисти прагнули використати в своїх інтересах. Однак у травні Ірак був зайнятий англійськими військами. У червні британська армія спільно з військами «Вільної Франції» встановила контроль над Сирією та Ліваном.

У вересні 1940 р. японські війська окупували північну частину Індокитаю, планували захоплення Індонезії та Філіппін. Плани Японії зачіпали інтереси СІЛА, Великобританії, Голландії на Далекому Сході. Між США і Японією проходили переговори про розподіл сфер впливу в басейні Тихого океану. Поряд із цим СРСР підписав з Японією договір про ненапад.

Отже, влітку 1941 р. війська Німеччини та її союзників окупували майже всю Європу, вели військові дії у Північній Африці, Далекому Сході та морських комунікаціях. Завоювання країн Близького Сходу і Північно-Східної Африки А. Гітлер відклав до завершення війни проти СРСР.

Радянське керівництво було переконане у міцності радянсько-німецької дружби, тому припустилося низки стратегічних прорахунків у зовнішній політиці, які потім завдали СРСР значних втрат. Незважаючи на інтенсивну підготовку обох держав до війни, ініціатива залишалася за Німеччиною[4, c. 84-85].

22 червня 1941 р. німецька армія на величезному фронті від Балтійського до Чорного морів розпочала наступ проти СРСР. Друга світова війна вступила у новий період. Разом з Німеччиною війну СРСР оголосили Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія, Словаччина.

Стратегічне розгортання Червоної армії не було завершене, війська були розосереджені на фронті в 4,5 тис. км і вглибину більше ніж на 400 км. Значну частину збройних сил (40 дивізій) доводилось тримати для охорони далекосхідних кордонів від японських мілітаристів. Червона армія не мала достатнього досвіду ведення операцій в умовах сучасної війни. Не вистачало досвідчених, добре підготовлених командирів. Основна маса командирів та воєначальників (до 40 тис. осіб) була репресована або усунена з армії. У країні був нездоровий військово-політичний і психологічний клімат. Примус, адміністрування не сприяли мобілізації внутрішніх духовних сил суспільства на відсіч ворогові.

Радянські війська розпочали бойові дії у вкрай невигідних умовах. Лінія оборони була швидко розірвана німецькими танковими ударами. У перший день війни було знищено 1200 радянських літаків, головним чином на аеродромах, зруйнований зв'язок, транспортне постачання. За 3 тижні німецькі війська просунулися на 350-600 км углиб СРСР. Червона армія зазнала великих втрат у живій силі і техніці: близько 1 млн осіб, 3,5 тис. літаків, 6,5 тис. танків.

28 червня фашистські війська захопили Мінськ і оточили дві радянські армії. Одночасно розпочався активний наступ вермахту у Прибалтиці, були захоплені Вільнюс, Рига і виникла загроза Ленінграду. В Україні між німецькими і радянськими танковими частинами точилися запеклі бої в районі Луцька. Проте фашистські війська перемогли і розгорнули наступ на Київ.

Ситуація ставала все більш загрозливою, але в липні під Смоленськом у кровопролитних боях темп німецького наступу різко сповільнився. Опір Червоної Армії почав наростати.

Для управління всією країною в надзвичайних умовах був утворений Державний комітет оборони, для керівництва військами — Ставка верховного головнокомандування. Навколо великих промислових центрів створювалися укріпрайони, почалася евакуація промисловості на схід.

Прагнучи за будь-яку ціну оволодіти промисловим потенціалом України, Гітлер зосередив для наступу на флангах київського угруповання радянських військ значні танкові сили. У результаті глибокого прориву німецьких танків у тил Південно-Західного фронту у вересні радянські війська потрапили в оточення. Після цього гітлерівцями було зайнято Лівобережну Україну. До жовтня тривала оборона Одеси, продовжував чинити стійкий опір Севастополь.

Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті була вкрай напруженою. За п'ять місяців війни гітлерівці просу-нулися вглиб СРСР на 900-1200 км. Німецьке командування роз-раховувало, що із захопленням Москви буде досягнуто перемоги. Для наступу на Москву було зосереджено понад 1 млн добре озброєних солдатів та офіцерів. Радянських військ на московському напрямку було значно менше, бо в першій половині жовтня 1941 р. у районі Вязьми у ворожому оточенні трагічно загинуло п'ять армій і 12 дивізій народного ополчення.

До грудня 1941 р. фашисти контролювали територію СРСР, на якій до війни проживало близько 80 млн осіб, або 42% населення, було розміщено велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн радянських військовополонених.

До Москви перекидалися резерви. Командуючим Західним фронтом, що обороняв Москву, було призначено Г.К. Жукова. Частина дивізій була знята з далекосхідного кордону. Після напружених оборонних боїв у ніч з 5 на 6 грудня у дію були введені свіжі резервні армії. Фашистські війська, знекровлені в попередніх боях, почали відступ. У результаті контрнаступу радянських військ німецькі сили були відкинуті від Москви на 100-300 км.

Після цього розпочався наступ Червоної Армії на декількох ділянках фронту. План блискавочної війни було зірвано. Боротьба все більше набирала затяжного характеру.

З нападом фашистської Німеччини на СРСР прискорився процес формування антигітлерівської коаліції. Правлячі кола у Великобританії та США розуміли, що поразка СРСР дозволить Німеччині завдати удар і по їхніх країнах. Прем'єр-міністр Великобританії У.Черчілль і президент США Ф. Рузвельт заявили про рішучість своїх країн підтримати СРСР в його війні проти Німеччини. Вже 12 липня 1941 р. СРСР і Великобританія уклали угоду про спільні дії у війні проти Німеччини. 2 серпня 1941 р. уряд США оголосив про надання економічної допомоги СРСР.

Важливим програмним документом стала підписана Рузвельтом і Черчіллем у серпні 1941 р. Атлантична хартія, де проголошувались основні цілі і завдання союзників у Другій світовій війні (відновлення суверенітету і незалежності окупованих фашистами країн, створення системи міжнародної безпеки після перемоги над агресором, відмова від територіальних приєднань країнам-переможницям, право народів на вибір суспільно-політичної системи, рівний доступ до ринків збуту і джерел сировини)[1, c. 47-49].

Наприкінці 1941 р. Японія активізує агресію на Тихому океані. 7 грудня японська авіація, що піднялася з авіаносців, завдала раптового нищівного удару по тихоокеанському флоту США у Перл-Харборі на Гавайських островах. 8 американських лінкорів було потоплено або виведено з ладу, знищено 270 літаків. Військово-морські сили США зазнали тяжких втрат. США вступили у Другу світову війну. На першому етапі тихоокеанської війни Японія мала значні успіхи. У лютому 1942 р. її війська захопили найбільшу англійську військову базу Сінгапур. Навесні 1942 р. вони вийшли до кордонів Індії, окупували Індонезію, Філіппіни, Нову Гвінею, Бірму, де знаходилися багаті поклади корисних копалин. Причинами успіхів Японії були раптовість нападу для союзників, уміле використання переваги в авіаносцях, підтримка японців з боку деяких національно-визвольних рухів, яких вони приваблювали лозунгами «Азія для азіатів».

Однак уже в середині 1942 р. у війні на Тихому океані стався перелом. У травні 1942 р. флот союзників отримав першу перемогу над японською ескадрою у Кораловому морі, а у червні 1942 р. японський флот зазнав поразки біля острова Мідуей.

У 1942 р. завершилося формування антифашистської коаліції. Наприкінці травня нарком закордонних справ СРСР В. Молотов вилетів з візитом до Англії та США. 26 травня у Лондоні він підписав радянсько-британський договір «Про союз у війні проти Німеччини і союзників та про співробітництво після війни». 11 червня у Вашингтоні був укладений радянсько-американський договір «Про принципи, що застосовуються до взаємної допомоги проти агресії».

У боротьбі з Німеччиною Великобританія та США вважали своїм першочерговим завданням оволодіння Північною Африкою. 23 жовтня 1942 р. англійські війська, що знаходились в Єгипті, під командуванням генерала Монтгомері перейшли у наступ в районі Ель-Аламейна. Італійські і німецькі з'єднання зазнали поразки і змушені були відступати у Лівію. Майже одночасно 8 листопада почалася висадка союзників у Північно-Західній Африці, в портах Алжиру і Марокко, під командуванням Д. Ейзенхауера. Французькі колоніальні війська перейшли на їх бік[6, c. 158-159].

2. Хід війни на завершальному етапі. Перемога країн ООН

У 1944 р. Друга світова війна вступила в завершальний період. Керівництво Німеччини і Японії переглянуло плани ведення війни, перейшовши до стратегічної оборони. Задум полягав у тому, щоб організовано зустріти контрнаступ держав антифашистської коаліції, накопичити сили для наступальних операцій і переможно завершити війну.

Стратегічні плани союзних держав зводилися до якнайшвидшої беззастережної капітуляції Німеччини та її союзників у Європі, а потім — перемога над Японією.

У 1944 р. Червона Армія повністю звільнила територію СРСР і перенесла бойові дії у країни Південно-Східної і Центральної Європи. 20 липня 1944 р. радянські війська вийшли на радянсько-польський кордон, а восени радянський кордон був повністю відновлений. Лише на території Латвії (Курляндія) залишилися блокованими німецькі війська.

6 червня 1944 р. після тривалої підготовки англо-американські війська розпочали висадку у Північній Франції. Це була найбільша десантна операція Другої світової війни, в якій було задіяно понад 6 тис. суден і 12 тис. літаків. За декілька днів союзники захопили значний плацдарм 80 км завдовжки і 13-18 км у глибину. Спроби гітлерівських військ перешкодити десанту і скинути його назад у море зазнали невдачі. Так був відкритий Другий фронт в Європі і англо-американська армія почала поступове звільнення території Франції від окупації. 15 серпня союзні війська висадилися у Південній Франції. На початок вересня 1944 р. більшу частину Франції було звільнено.

Радянські війська влітку-восени 1944 р. вступили в Румунію, Болгарію і спільно з Національно-визвольною армією Югославії звільнили Белград. Фашистські війська залишили Грецію і Албанію. На півночі Європи радянські війська вступили на територію Норвегії, з війни вийшла Фінляндія.

Наприкінці 1944 р. союзні війська звільнили Францію, Бельгію та Центральну Італію. Війна на два фронти поставила Німеччину у надзвичайно скрутне становище.

Остання спроба розірвати кільце, що дедалі щільніше оточувало Німеччину, була зроблена 16 грудня 1944 р. Німецьке командування мало намір рішучим контрнаступом знищити весь Другий фронт, ггісля чого значні сили перекинути для боротьби з радянськими військами. До кінця грудня німецький удар практично видихнувся. Незважаючи на втрати вермахт знову і знову намагався перехопити ініціативу. На початку січня 1945 р. по союзниках були нанесені нові удари. Помітну роль у відбитті їх атак відіграли радянські війська, що на прохання Черчілля прискорили широкомасштабні дії у Польщі. Це примусило німецьке командування перекинути частину військ із Західного на Східний фронт і дало змогу союзникам стабілізувати фронт. [7, c. 312-315]

Наближення поразки Німеччини та її союзників вимагало від держав антифашистської коаліції подальшої погодженості дій. З цією метою 4-11 лютого 1945 р. відбулася Ялтинська конференція глав урядів СРСР, США та Великобританії. Вона погодила військові плани союзників, визначила основні принципи політики в організації повоєнного світу і системи міжнародної безпеки. Учасники конференції прийняли рішення знищити нацизм та мілітаризм у Німеччині, покарати головних фашистських злочинців, скликати міжнародну конференцію для заснування Організації Об'єднаних Націй (ООН).

Конференція, що проходила у квітні 1945 р. в Сан-Франциско, прийняла Статут ООН, і проголосила, що головною метою організації має бути підтримання миру і безпеки у світі, розвиток міжнародних відносин на основі співробітництва і невтручання у внутрішні справи.

Тим часом радянські війська у січні-квітні 1945 р. завдали нових нищівних ударів німецько-фашистським військам на р. Віслі та Одері, у Східній Пруссії, Померанії, Сілезії та Угорщині. Союзні армії у березні зайняли Рур і низку районів Західної Німеччини, а у квітні англо-американські війська знаходилися вже в 100 км від Берліна.

16 квітня 1945 р. радянські війська розпочали останню велику операцію — штурм столиці Третього Рейху Берліна. Упродовж 21 квітня — 2 травня було розгромлено 500 тис. угруповань гітлерівських військ. 25 квітня в районі м.Торгау зустрілися американські і радянські війська. 29 квітня — 2 травня німецькі війська капітулювали в Італії, Хорватії, Австрії, Південній Німеччині. ЗО квітня А. Гітлер покінчив життя самогубством.

У ніч з 8 на 9 травня 1945 р. було підписано Акт про воєнну капітуляцію Німеччини.

Проте боротьба за Берлін не була останньою битвою в Європі. В останні дні війни — 6-11 травня радянські війська розгромили і полонили велике угруповання ворога у Чехословаччині. Війну в Європі було закінчено. У боях 1944-1945 pp. Червона Армія знищила 290 дивізій і бригад, 93 дивізії капітулювали у зв'язку з закінченням війни.

Після завершення війни в Європі 17 липня 1945 р. почалася Потсдамська конференція «великої трійки», в якій СІЛА представляв президент Трумен, а Великобританію — прем'єр-міністр К. Еттлі (У. Черчілль був відкликаний у зв'язку з поразкою консерваторів на виборах). На конференції було вирішено питання про майбутнє Німеччини, в якій мала проводитися денацифікація, демілітаризація та демократизація. Для суду над головними військовими злочинцями створювався Міжнародний військовий трибунал. Репарації країни-переможниці мали отримувати кожна зі своєї окупаційної зони. Виняток становив СРСР, який крім цього ще отримував 25% репарацій із західних зон. Для підготовки мирних договорів з Німеччиною та її союзниками створювалася Рада міністрів іноземних справ головних учасників коаліції. СРСР знову підтвердив намір вступити у війну проти Японії.

На конференції вперше США спробували вчинити тиск на СРСР, використовуючи щойно здобуту ядерну монополію.

Після завершення війни в Європі союзні держави розпочали підготовку до вирішального наступу на Японію. На Тихоокеанському театрі війни союзники ще в 1943 р. заволоділи стратегічною ініціативою і посягли значних успіхів. 23 жовтня 1944 р. біля острова Лейте відбулася найбільша в історії Другої світової війни морська битва між флотом союзників і японцями, в якій з обох боків брали участь 330 великих кораблів, зокрема 39 авіаносців та 21 лінкор. У результаті 4-денної битви Японія зазнала повної поразки, її втрати становили 4 авіаносці, 3 лінкори та велику кількість літаків і менших суден.

Отримана на морі перемога дала змогу США звільнити від японських військ Філіппіни та низку тихоокеанських островів. Навесні 1945 р. англійські війська вибили японців з Бірми. Американські «літаючі фортеці» розпочали систематичні бомбардування японських островів. Один з американських генералів запевняв, що Японія незабаром повернеться у кам'яний вік.

Однак вона продовжувала вперто чинити опір. Коли 26 липня 1945 р. США і Великобританія прийняли в Потсдамі декларацію з вимогою беззастережної капітуляції Японії (до якої приєднався Китай, а 8 серпня — СРСР), імператорський уряд її відхилив.

6 і 9 серпня американські літаки скинули на японські міста Хіросіму та Нагасакі атомні бомби. Містам було завдано страш-ного удару, не виправданого військовими потребами. У результаті атомного бомбардування загинуло близько 100 тис. осіб, близько 400 тис. були поранені, отримавши значну дозу радіоактивного опромінювання. Бомбардування мало на меті політичні мотиви, сприяючи встановленню в післявоєнному світі панування США, що спиралося на ядерну монополію.

8 серпня 1945 р. СРСР оголосив війну Японії і три радянські фронти перейшли у наступ проти Квантунської армії, розташованої в Маньчжурії. Протягом 10 днів було розгромлене одне з найбільших японських угруповань чисельністю близько 1,5 млн осіб. Радянські війська звільнили Північно-Східний Китай, Північну Корею, оволоділи Південним Сахаліном та Курильськими островами. У Південній Кореї висадилися американські війська.

2 вересня 1945 р. у Токійській затоці на американському лінкорі «Міссурі» був підписаний Акт про капітуляцію Японії. Друга світова війна, що тривала рівно 6 років, була завершена[9, c. 131-133].

3. Зміни в міжнародному становищі після Другої світової війни

Друга світова війна докорінно змінила розташування сил у світі. Німеччина, Італія та Японія втратили статус великих держав і на певний час перестали брати учать у міжнародному житті. У світі домінували інтереси держав антигітлерівської коаліції — США, СРСР, Великобританії та Франції. Саме взаємовідносини між ними визначають повоєнні реалії у світі. Проте Франція і Великобританія, зазнавши великих матеріальних збитків, також втратили статус світових держав. Розпалися їхні колоніальні імперії, послабилися міжнародні позиції. Лише США і СРСР вийшли з війни найбільш зміцнілими у військово-політичному плані і зайняли домінуючі позиції на світовій арені. Однак, уже на завершальному етапі Другої світової війни між СРСР і США почали виникати суперечності і непорозуміння, зумовлені різними підходами до післявоєнного устрою світу. Поступово відбувалася поляризація міжнародних відносин, що привело до утворення в другій половині 40-х pp. двох систем, які упродовж сорока років вели між собою боротьбу.

Головною проблемою міжнародних відносин залишалася проблема післявоєнного мирного врегулювання.

Відповідно до рішень Потсдамської конференції підготовкою мирних договорів з Німеччиною і країнами-колишніми союзниками Гітлера повинна була займатися Рада міністрів іноземних справ 5 великих держав (США, Англії, Франції, СРСР та Китаю). Під час засідань Ради неодноразово відбувалися гострі дискусії через зіткнення інтересів СРСР та США і їхніх союзників.

З метою погодження питань, пов'язаних з мирними договорами, з 29 липня по 15 жовтня 1946 р. у Парижі відбулася мирна конференція за участю 21 держави. На конференції знову виникли конфлікти між прихильниками СРСР та прибічниками західних держав. Між Болгарією та Грецією, між Югославією й Італією загострився конфлікт на ґрунті територіальних претензій.

СРСР після довгих дискусій домігся встановлення репараційних платежів від Італії в розмірі 100 млн доларів. США взагалі відмовилися від репарацій. Загострилося протистояння обох сторін відносно судноплавства на Дунаї.

Після завершення роботи конференції на засіданнях Ради міністрів іноземних справ найбільш гострі проблеми мирних договорів були вирішені шляхом взаємних поступок і компромісів. 10 лютого 1947 р. у Парижі були укладені мирні договори з Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією. У більшості випадків відбувалося повернення до довоєнних кордонів. Італія позбавлялась усіх своїх колоній, знищувала військові укріплення на кордонах. Місто Трієст з навколишньою територією перетворювалося на вільну територію Трієст. Фінляндія передавала СРСР на півночі область Петсамо (Печенга), а у Фінській затоці надавала права оренди на 50 років військово-морської бази Порккала-Удд. Румунія та Фінляндія сплачували Радянському Союзу по 300 млн доларів репарацій у вигляді поставок товарів, Угорщина — 200 млн доларів. Передбачалися заходи з демократизації та дефашизації переможених країн, виведення окупаційних військ з їхніх територій, крім Угорщини та Румунії, де залишалися радянські війська[1, c.142-144].

Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час, і їх вирішення було відкладено.

З 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р. проходив Нюрнберзький судовий процес над групою головних німецьких військових злочинців. Спеціально створений для цього Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у здійсненні підготовки і веденні агресивних війн проти миролюбних країн, у порушенні міжнародних договорів та угод, у здійсненні спланованих військових злочинів, що проводилися з особливою жорстокістю і терором, у злочинах проти людства (знищення народів за расовими та національними ознаками). Герингу, Ріббентропу, Кейтелю, Кальтенбруннеру, Розенбергу, Франку та іншим злочинцям (усього 12 осіб) було винесено смертний вирок, деяким (Гесс, Функ) — довічне ув'язнення. Трибунал оголосив злочинними керівний склад нацистської партії (НСДАП), СС, СД та гестапо. Вимога СРСР визнати злочинними організаціями гітлерівський уряд, верховне командування та генеральний штаб не була підтримана.

Представник Радянського Союзу заявив про незгоду з рішенням про виправдання Шахта та деяких інших німецьких діячів.

Нюрнберзький процес — перший в історії міжнародний суд над групою злочинців, які заволоділи державою і перетворили її на знаряддя тяжких злочинів. Уперше в юридичній практиці були засуджені державні діячі, відповідальні за агресію і військові злочини.

Вирішення питань післявоєнного мирного врегулювання дедалі більше ускладнювалося через суперництво СРСР та США. На конференції про режим судноплавства на Дунаї у Белграді (1948 р.) завдяки перевазі прихильників СРСР такі країни, як США, Англія і Франція були виключені з числа учасників. На конференції були вироблені умови, вигідні СРСР. У систему судноплавства був включений лише сам Дунай без приток та каналів[8, c. 114-116].

Висновки

Характер Другої світової війни став національно-визвольним з боку країн, що стали жертвою фашистської агресії. Загроза, яка нависла над людством у результаті ескалації фашистської агресії, привела до об'єднання держав з різним суспільно-економічним устроєм: Радянського Союзу — тоталітарної держави, де панувала сталінська диктатура з демократичними країнами Заходу — Великобританією та США.

Які основні підсумки Другої світової війни?

По-перше, в результаті перемоги антифашистської коаліції народи були врятовані від поневолення і геноциду. Людські втрати були жахливими. У війні загинуло понад 60 млн осіб.

По-друге, змінилося співвідношення сил у світі між найбільшими державами. Найбільш могутньою державою стали США. Значно посилилися позиції і вплив Радянського Союзу.

По-третє, починається розпад колоніальної системи, пожвавлюється національно-визвольний рух.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.

9.Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . — Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. — 93 с.