Доманицький – видавець та популяризатор української класики
ступ.
Розділ 1. Літературна та політична діяльність Василя Доманицького
Розділ 2. Дослідник і редактор „Кобзаря”.
2.1. Доля творів Т. Шевченка. „Кобзар”.
2.2. Іван Франко і Василь Доманицький.
2.3. Редактор і упорядник нового „Кобзаря”.
Розділ 3. Громадська і публіцистична діяльність.
В. Доманицького
3.1. Доманицький В. і кооперативні видавництва Наддніпрянської України
3.2. "Про Буковину та життя буковинських українців".
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
Василь Доманицький народився 1877 р. на Київщині. Вже замолоду активно включився у наукове і суспільне життя України, вражаючи сучасників широтою діапазону своїх зацікавлень. Як учень Володимира Антоновича провадив археологічні розкопки на Звенигородщині й студіював історію козаччини на переломі XVI-XVII ст., написавши відповідну працю. Як фольклорист і літературознавець досліджував народні пісні про Нечая, творчість Марка Вовчка і Тараса Шевченка і був редактором першого повного видання "Кобзаря" 1907 р. Як етнограф зібрав й упорядкував народний календар Ровенського повіту Волинської губернії (опублікований у львівських "Матеріялах до української етнольоґії" за 1912 р.) і сказав добре слово про піонера вітчизняної етнографії З.Доленґу-Ходаковського. Як науковець плідно співпрацював практично з усіма тогочасними українськими провідними науковими виданнями: "Киевской Стариной" (протягом ряду літ був фактичним секретарем редакції), "Літературно-науковим вісником", "Записками НТШ" та ін. Як громадсько-політичний діяч і публіцист Василь Доманицький був фактичним редактором органу української фракції в Другій Державній Думі — "Рідна Справа — Думські Вісті" та автором численних статей із політичної й громадської тематики в "Громадській Думці", "Раді", "Новій Громаді" та інших часописах.
В.Доманицькому випало також стати піонером-організатором споживчої кооперації на Київщині, тож принагідно він написав і видав кілька популярних брошур із цієї теми: "Товариські крамниці" (1904), "Про сільську кооперацію" (1906), "Як хазяйнують селяни в чужих краях" (1908) та ін.
Добрий слід по собі Василь Доманицький залишив і як популяризатор історії й краєзнавства. У цьому його доробку, поряд із "Історією України " М.Аркаса, гідне місце посідають і популярні книги про Галичину й Буковину, покликані зблизити розділені гілки українського дерева.
Мета: розкрити видавничу діяльність Василя Доманицького та показати його як популяризатора української класики.
Завдання роботи:
- охарактеризувати літературну діяльність В. Доманицького;
- В. Доманицький – дослідник і редактор „Кобзаря”;
- громадська та публіцистична діяльність В. Доманицького
Розділ 1. Літературна та політична діяльність Василя Доманицького
Тільки за те, що цей чоловік упорядкував повне видання «Кобзаря», звіривши автографи-рукописи Т. Шевченка, виправивши помилки в попередніх публікаціях, українці мали б знати прізвище Василя Миколайовича Доманицького.
Про нього залишили дуже приязні спогади Д. Донцов, С. Єфремов, В. Антонович, О. Кониський, називаючи «найкращим робітником української справи». Але ми, українці, віддавна страждаємо на хронічну недугу-амнезію національної пам’яті. То бодай нині, з нагоди 130-річчя від дня народження Доманицького — видавця, публіциста, кооператора спом’янемо його. До речі, музей книги і друкарства України відкрив експозицію. Керує нею завідувач відділу музею Ганна Білоцерківська.
Народився Василь Миколайович Доманицький 1877 року в селі Колодисте Тальнівського району (тоді Київська губернія) в родині священика. Навчався в одній із київських гімназій, відтак на історико-філологічному факультеті університету, де став найулюбленішим учнем видатного вченого Володимира Антоновича, з яким згодом працюватиме. Як згадують однокурсники, «громадська рухливість Василя просто дивувала, а книжка і взагалі друковане слово якось містично тягли його до себе»[1]. Лекції він відвідував з пакою книжок під пахвою і в антрактах між викладами розсовував їх чи членам свого гуртка, чи стороннім людям, бо завше когось агітувував до української справи. Під час університетських ферій він розвозив книжки по селах. Із дивовижною швидкістю міг перенестися з Київщини на Полтавщину, Чернігівщину, організувати літературні та театральні вистави, зникати на два-три тижні, що означало: натрапив на якусь багату бібліотеку. Він не міг пройти спокійно повз книгарню, книгозбірню, охоче впорядковував бібліотеки своїх знайомих.
Закінчивши університет 1900 року, Доманицький почав учителювати в київській приватній гімназії, але рік потому, занедужавши на сухоти, покинув цю роботу. У перервах, коли ставало легше, багато працював. Як зазначає Г. Білоцерківська, із 10 років, відпущених йому долею, п’ять ховався по всіляких нетрях від недремного ока жандармів, решту – жив на чужині, рятуючись від тяжкої хвороби. Однак те, що він зробив, вистачило б не на одне життя.
Василь входив до літературного гуртка, що групувався довкола письменника О. Кониського і започаткував видавництво «Вік», яке друкувало популярні книжки для народу. Водночас Доманицький в «Киевской старине» укладав і коригував рубрику «Текущие заметки», вчасно відгукуючись на різноманітні події українського життя. Енергійний, заповзятий, Василь встигав скрізь: недарма друзі прозвали його Вітром, і це прізвисько стало одним із псевдонімів Доманицького. На літературні зібрання, навіть до українського театру, де гурток мав постійну ложу, Василь завжди приходив із оберемком часописів, рукописів та коректури і, щоб не гаяти часу, працював. В експозиції музею у розділі «Вік» можна побачити твори, які редагував Доманицький, а також світлину, де серед членів редколегії є Василь Миколайович.
У 1901 році через недугу він виїжджає з Києва і працює над розвідками, статтями для українських видань. Серед його робіт «Критичний розслід над текстом «Кобзаря», «Козаччина на переломі ХVI-XVII століть», «Новознайдені поезії Шевченка», «Володимир Антонович», «Одна з «Катерин», «Піонер української етнографії (З. Доленга-Ходаковський)» тощо. До молодого вченого приходить визнання: його обирають дійсним членом київського Товариства грамотності та Історичного товариства імені Нестора-літописця.
На той час припадає його зацікавлення кооперативною справою на селі. Про це свідчать зокрема його численні розвідки «Про сільську кооперацію», «Селянська доля», «Товариські крамниці» (потребительські товариства), «Як хазяйнують селяне». У Колодистому Доманицький організував першу кооперативну крамницю, згодом такі з’явилися по всій околиці. Колодистська крамниця та позиково-зберігальне товариство працювали з оборотами понад сотні тисяч рублів. Вони встановили прямі контакти з фабриками та заводами, організували продаж безпосередньо за кордон сільськогосподарських продуктів. За два роки кооператори збудували селянський народний дім. З усієї околиці з’їжджалися селяни до Колодистого, вони довіряли Василеві Миколайовичу, зверталися до нього зі своїми справами, клопотами і кривдами. Він ознайомлював їх із законами, захищав, писав, телеграфував чиновникам, чим викликав незадоволення влади. Як селяни шанували Доманицького, згадував С. Єфремов. Якось до нього завітав господар із Звенигородщини і на його запитання, кого селяни думають обрати до Думи, почув: «Не кого ж, як нашого поповича: за нього всі голос дамо»[2].
Ця популярність Доманицького насторожила владу, Василь Миколайович потрапив під нагляд поліції, йому присудили адміністративне заслання на Вологодщину, пізніше загрожувала тюрма, від якої він урятувався, виїхавши за кордон. Повернувшись, виїжджає до Петербурга, де організовує видання газети для народу «Рідне слово», що стало органом української фракції в другій Думі. У Петербурзі також під редакцією В. Доманицького вийшло перше, найповніше, опрацьоване і звірене з автографами-рукописами видання «Кобзаря» (1907 р.). Цю роботу він виконував, коли перебував під наглядом поліції, переховуючись де доведеться, працюючи по 12-14 годин, відновлюючи зіпсований видавцями текст. Доманицький писав, як сидячи за цими реліквіями, не раз думав: «…Ну що, як мене десь вислідить шпиг, поліція цієї ночі набіжить та заарештує за всім цим добром? Про мене – кат його бери, а от що, думаю, може пропасти. Тоді на моїй душі гріх тяжкий, непрощений»[3].
Доманицький переглянув усі доступні йому автографи-рукописи Т.Г. Шевченка та копії з них. Він використав матеріали, які зберігалися в Чернігівському музеї імені В. В. Тарновського, в редакції «Киевской старины», у В. Науменка, в Румянцевському музеї в Москві. В архіві департамету поліції Доманицький виправив чимало помилок у попередніх виданнях, подав деякі вірші в повнішій та докладнішій редакції. З усіх 215 поезій лише 8 були не перевірені з автографами. Цій текстологічній роботі Василь Миколайович присвятив спеціальну статтю «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка». За короткий час книжка розійшлася і Доманицький підготував друге, доповнене видання (1908 р.), його теж швидко розкупили. Тоді Василь Миколайович заходився працювати над третім виданням «Кобзаря», уже тяжко хворий, усвідомлюючи, що не встигне закінчити цю роботу. Крім того, через доноси в поліцію підготовка до друку «Кобзаря» припинилася. В експозиції Музею книги та друкарства можна побачити перше видання «Кобзаря», портрет В. Доманицького з автографом.
Водночас він працював над «Історією України» Миколи Аркаса. 1908 року в Петербурзі в друкарні видавництва «Общественная польза» вийшов цей перший україномовний підручник, редактором і упорядником якого був Василь Миколайович.
Книжка розійшлася в «Українській книгарні» за кілька місяців. Друге видання теж було доручено Доманицькому, він хотів його доповнити, але хвороба загострилася, тож довелося виїхати до Закопаного в Польщу. З останніх сил там працював, замовив ілюстрації краківським художникам, вніс до книжки нові матеріали, надіслані Аркасом, однак цю роботу завершити довелося іншим. Саме це друге видання «Історії України» є в експозиції музею.
Зацікавила Доманицького біографія і творчість Марка Вовчка. Заочно він познайомився з Марією Олександрівною ще 1900 року, коли видавництво «Вік» готувало до друку два томи її «Народних оповідань». Коли ж письменниця влітку 1902 року приїхала до Києва, Василь Миколайович лікувався в Ялті. У 1907 році М. Вовчок померла. Доманицький, розшукуваний охранкою, присвячує її пам’яті некрологи і статті, збирає матеріали до монографії про письменницю, намагаючись розвіяти наклепи про те, що вона не вміла писати українською мовою і не є автором «Народних оповідань». «Досі ми про Марка Вовчка не знали власне нічого — ні того, з яких національних елементів складалася родина Марії Олександрівни, хоч це не зашкодило одній відомій письменниці-українці (Ганні Барвінок, дружині П. Куліша — О.М.) обізвати Марію Олександрівну «Нахабною кацапкою», що украла українську личину чи той прекрасний вінець українського автора»[4].
Доманицький також не погоджується із С. Єфремовим, який у своїй розвідці про Марка Вовчка, видрукованій у газеті «Рада», писав: «Ми поховали чужу людину…» «Здавалося б, — зауважує Доманицький, – для такого категоричного вислову треба було опертись на якісь факти, нікому досі не відомі, але цих фактів доктор Єфремов не подає».
І ось на петербурзькій квартирі старшого сина письменниці Богдана Марковича Доманицький допомагає розбирати архів Марка Вовчка. Захоплений багатствами, що відкрилися перед ним, він повідомляє І. Франку про свої враження: «Приглядівся трохи більше до словарного матеріалу, що в паперах… А пісень-пісень! Щось із 50 писаних маком аркушів. Пісні, що б пальці можна облизати».
У січні 1909 року Доманицький брав участь в економічному з’їзді у Львові, де виступав із рефератом «Український видавничий рух у Росії за останніх 15 літ». Зі Львова поїхав до Стрия, щоб узяти участь у спілчанському русі. Цією поїздкою значно погіршив своє здоров’я, тому довелося податися до Франції і лікуватися в місті Аркашоні. До речі, в експозиції Музею книги та друкарства є поштова листівка із зображенням цього міста, яку Доманицький послав Б. Грінченку. Самотній, хворий, Василь Миколайович не забував Україну, листувався з багатьма відомими людьми, був дуже акуратним і цікавим кореспондентом. Як писав Донцов, у газеті «Рада» за 1910 рік, «листи ті стали б цінним матеріалом для характеристики свідомої інтелігенції, кращим представником якої був небіжчик». Помер Василь Миколайович 10 вересня 1910 року, проживши всього 33 роки. Тіло його привезли в Україну, але царська влада заборонила ховати Доманицького в Києві. Труна із міста Лібава прибула на станцію Звенигородка. Туди вирушила велика делегація з Києва від української громади, редакції «Ради», студентів, численних друзів. 15 листопада вона приїхала на станцію, де зібралася сила-силенна людей з усіх сіл і найбільше з Колодистого.
Селяни хотіли нести 15 верст труну, але щоб не затриматися в дорозі до пізньої ночі, домовину поставили на катафалк. За процесією стежило 50 стражників верхи, багато їх було і в Колодистому, де ховали Василя Миколайовича. Настільки небезпечним націоналістом вважала його царська влада, що в церкві зняли з вінка од селян «крамольний» напис: «Дорогому порадникові, незабутньому вчителеві, славному борцеві за долю рідного народу з незмірним жалем колодиські селяне». Світлина про похорон експонується в одній із вітрин музею.
…Про смерть Доманицького відгукнувся В. Липинський: «Вставаймо, рук не покладаючи, до нової праці тим тяжче, що знову одного з найкращих робітників немає»[5].
Розділ 2. Дослідник і редактор „Кобзаря”
2.1. Доля творів Т. Шевченка. „Кобзар”
Майже два століття відділяють нас від шевченкової епохи — жорсткого імперсько-кріпосницького часу із свавіллям та зневагою до всього українського, і насамперед до нашої мови, літератури, історії. Вікопомний національний прорив, здійснений 1840 року "Кобзарем", а згодом "Гайдамаками", не на жарт сполошив самодержців, збісив шовіністичне крило літературних критиків типу "несамовитого" Віссаріона. Хвалений естет і демократ, мов цепний пес, накинувся на творчість 28-річного Шевченка, звинувачуючи його за те, що "Гайдамаки" — твір грубий, нікому не потрібний і простий народ його не зрозуміє. А дещо пізніше, в середовищі літературних критиків, він же з усіх сил, навіть не прочитавши твору, розпікав "хохлацького радикала" за опублікований "пасквіль" — сатиричну поему "Сон", якою, мовляв, нечувано ображено царя, а особливо царицю. Дісталося й цензорам, які, бачте, слабо пильнували за подібним, допускаючи поблажливість…
І на сторінках журналів, і в листуванні Бєлінський лукавив. Адже з перших друкованих рядків царська цензура ставилася до Шевченка аж занадто прискіпливо. Вже з "Кобзаря" 1840 року цензор викинув найяскравіші місця про поневолення України, а подекуди, мабуть, змушував щось усувати й самого автора.
Відомо, як гірко печалився Шевченко над долею своїх творів, заявляючи: "Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи. Та так проклята одчистила, що я ледве впізнав свої діточки".
Цензурних вилучень, виправлень, викреслень було безліч. У той же час до текстів Шевченка намагалися докласти рук ще й редактори, видавці, близькі люди — покровителі на зразок Пантелеймона Куліша, Євгена Гребінки. Незважаючи на постійний внутрішній спротив, автору все ж доводилося якийсь час миритися і з цією сваволею. Певно лише для того, щоб згодом повертатися й повертатися до різних своїх текстів, по можливості, їх вдосконалювати, поліпшувати, а ще — вести невтомний пошук конфіскованих, подарованих.
Прижиттєвих видань творів Шевченка окремими книгами вийшло не так вже й багато. Окрім згаданих "Кобзаря" (1840) та "Гайдамаків" (1841), побачили світ "Гамалія" (1844), "Тризна" (1844), "Чигиринський "Кобзар" і "Гайдамаки" (1844), а також "Кобзар" (1860).
А от по смерті поета випуск його творів аж до початку двадцятого століття окремими виданнями викликав чимало нарікань. "Скандальним легковаженням і недбальством" до пам'яті Шевченка та його безсмертних творів назвав низку таких спроб Іван Франко. "Святотатським вчинком" він характеризує, наприклад, львівське видання Партицького ("Поезії Тараса Шевченка, частина перша". Львів 1884, вийшло у серії "Бібліотека "Зорі"), слідом за Драгомановим критично відгукується про празький двотомник (Т.Г.Шевченко. Кобзарь з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського". У Празі, 1876), зауважує серйозні недоліки і в інших виданнях[6].
Тому з'явилася реальна потреба здійснити глибоко наукові, системні текстологічні дослідження, рішуче зняти багаторічні нашарування, опублікувати повного Шевченка.
Серед багатьох дослідників-текстологів, збирачів і видавців невмирущої творчої спадщини Тараса Шевченка особливе місце посідав Василь Доманицький. Це саме він на початку минулого століття, тобто більш ніж через сорок років по смерті геніального поета і митця, здійснив перше і найповніше видання "Кобзаря". Отримавши доручення від петербурзької видавничої комісії (у складі Ф.Вовка, Я.Забіли, О.Русова та інших) на всебічне і повне текстологічне вивчення спадщини Шевченка, молодий учений з притаманною йому ретельністю і відповідальністю взявся за роботу.
Як вдумливий дослідник вітчизняної історії (учень Володимира Антоновича), археолог, етнограф, літературознавець і видавець, Доманицький заявив про себе ще наприкінці дев'ятнадцятого століття. Виходець із сім'ї священослужителя села Колодисте (Звенигородщина Київської губернії), він у студентські роки активно досліджував навколишні кургани, проводив розкопки древніх жител поблизу Корсунки, Глибочка, Піщаної, Колодистого. Саме тут Василеві та його друзям пощастило відкрити групу поселень трипільської культури, про що Доманицький детально розповів, прозвітувавши двома досить грунтовними працями, вміщеними в кількох випусках "Археологічного літопису Південної Росії".
А ще Доманицький з дитинства кохався у творчості свого великого земляка. Їдучи битим шляхом, не раз уявляв собі, як саме цією дорогою, можливо, добирався колись до рідної Керелівки і Моринець Тарас. Все, що стосувалося життя і творчості Шевченка, хлопець збирав і глибоко опрацьовував ще в київській гімназії, а потім — під час навчання в університеті святого Володимира, на педагогічній, науково-видавничій, журналістській роботі. Вів наукову хроніку в "Київській старині", організував видавниче товариство "Вік" для випуску народних книжок. Постійно виступав з численними українознавчими статтями в часописах "Громадська думка", "Рада", "Нова громада", в "Літературно-Науковому віснику"[7].
Робота, доручена громадою (випустити "Кобзар" взялося Товариство імені Т.Г.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, які вчилися у вищих навчальних закладах Петербурга) була Василеві Доманицькому до душі. З жадобою накинувся на усі доступні йому джерела — як рукописні (автографи, копії, авторизовані списки), друковані (прижиттєві та післяжиттєві видання), архівні документи, особисті листи. На тривалий час вибирався до столиці, безперервно листувався з українськими літературно-науковими авторитетами, які мешкали у Львові, Санкт-Петербурзі, Києві, Харкові, Чернігові.
2.2. Іван Франко і Василь Доманицький
Одним з перших за межами Російської імперії його підтримав і дружніми порадами, і конкретною допомогою Іван Франко. Ще наприкінці 1902 — на початку 1903 років Доманицький упорядкував збірник бібліографії п'ятирічної діяльності "Літературно-наукового вісника". І хоча далеко не все в роботі влаштовувало тоді Франка (майже один аркуш він виклав по-своєму, адже книга виходила за його редакцією і з його передмовою), однак відзначав глибокий розум, енциклопедичність знань молодого вченого з Києва, радив галицьким дослідникам при першій потребі звертатися у "Київській старині", як не до Сергія Єфремова, то неодмінно до Василя Доманицького.
Перечитуючи листування Франка з Доманицьким з приводу необхідності випуску не спотвореного, а повного і нового Шевченка одночасно в Галичині і в Росії, можна відчути, як вони аж начебто підштовхували один одного до прискорення цієї роботи. Влітку 1906 року Франко повідомляв, що з травня за дорученням філологічної секції Наукового товариства розпочав роботу над виданням творів Шевченка. Для Доманицького ж це вже був час активного нагромадження матеріалу, завершення великої аналітичної праці "Критичний розслід над текстом "Кобзаря", яка одразу після виходу принесе йому славу видатного текстолога-шевченкознавця.
Доманицький по кілька разів перечитував Франкові міркування стосовно усіх шевченкових видань, які були у його львівського адресата під руками, і мав задоволення з того, що погляди й оцінки у них збігаються. Різкий, та справедливий, Франко писав про те, що після порівняння багатьох текстів "побачив таке, що обидва найновіші галицькі видання не повинні бути кладені основою жодного нового видання, а спеціально видання Романчука щодо чистоти тексту і добору варіантів найгірше з усіх…". Не дуже церемонився Франко в оцінці і зарубіжних публікацій: "Женевське видання "заборонених у Росії" поезій щодо варіантів має також мінімальну вартість, подаючи переважно пізні, а правдоподібно й не Шевченкові варіанти"[8].
Не одне редакторське свавілля щодо Шевченкових поетичних рядків виявив Василь Доманицький. Виявив, щоб у своєму відомому аналітичному дослідженні також суворо зауважити одному з таких недбальців: "Добродій Романчук цілком вільно, по своїй уподобі, підправив думу на "душу" — мабуть, під впливом дальшого: "із домовини воззову". Таких поправок, не маючи більших підстав, як суб'єктивний погляд, годилось би видавцям "Кобзаря" не робити".
2.3. Редактор і упорядник нового „Кобзаря”
Працюючи одночасно над редагуванням і впорядкуванням нового "Кобзаря" та готуючи до друку власну літературно-текстологічну роботу, Доманицький пам'ятав Франкові слова про необхідність нарешті "виправити масу дурниць, допущених попередніми редакціями". Робив це вперто і наполегливо, маючи доступ до приватних архівів, музеїв, бібліотек та сховищ. На перше місце ставив дослідження особливостей творчого процесу поета, де уважно вивчав і моменти автоцензури. Багато часу віддавав класифікації текстуальних джерел за певним періодом, місцем створення та виходу у світ, за належністю до первісних, проміжних, остаточних стадій народження твору. Його цікавило усе — історія задуму і поява поетичних рядків, автентичність і повнота тексту, цензурні спотворення, редакторські виправлення, інші сторонні втручання. Ця робота вимагала не лише глибокого знання усього літературного матеріалу, а й потребувала великої внутрішньої інтуіції, вміння віднайти методику усунення невідповідностей, нашарувань, спотворень.
З появою санкт-петербурзького видання "Кобзаря", датованого 1907 роком, здійсненого за редакцією Василя Доманицького, шлейфом потяглися визначення: "вперше", "глибоко наукове", "етапне в історії шевченківського тексту". Того ж року Іван Франко в "Записках Наукового Товариства Шевченка" відгукнувся схвальною рецензією на вихід "Критичного розсліду над текстом "Кобзаря", згадавши про недолугі спроби деяких "доброзичливців" подати Шевченка, як такого, котрий начебто мало дбав про зовнішню форму своїх творів, кидав їх, мовляв, на вітер, роздавав знайомим і дозволяв робити там самовільні зміни й поправки. У рецензії наголошувалося: "Тепер, по виданні праці В.Доманицького, ми переконуємося, що всі ті догади і докори були безпідставні, що Шевченко іноді аж надміру педантично дбав не лише за композицію, але також за зверхню форму своїх поезій, незліченні уступи в них переробляв, шліфував та вигладжував не згірше самого Пушкіна". Відзначалося перше, найповніше хронологічне впорядкування творів геніального поета Доманицьким, опублікуваня ним значної маси невідомого досі рукописного матеріалу, використання різночасових публікацій, що дало змогу "пізнати Шевченка такого, яким він був, з ясною, а вічно неспокійною і невичерпною творчою душею"[9].
Вперше в "Кобзарі" за редакцією Доманицького в межах Російської імперії було опубліковано поему "Марія", написану Шевченком після вимушеного повернення з України до Петербурга. Поява в найповнішому "Кобзарі" цього твору викликала гостру реакцію. Антиукраїнськими силами було зроблено спробу заперечити автентичність публікації, знецінюючи її випуском літературної підробки. Сфабрикований суррогат, текстологічна необгрунтованість і художня безпорадність викрили самі себе.
Іншій видатній поемі "Єретик" також судилося повністю бути вперше опублікованою за допомогою зусиль Василя Доманицького. Відомо, що чистовий автограф твору у рукописному збірнику "Три літа" вилучили у Шевченка ще під час арешту 1847 року. До рук автора наприкінці його життя потрапила лише частина поеми (227 рядків)…
Немало часу провів Василь Доманицький у музеї Чернігівського губернського земства, де з 1897 року зберігалася шевченківська колекція, передана громадським і культурним діячем Василем Тарновським з Качанівки. Сюди входило 758 експонатів — Шевченкові рукописи, автографи, малюнки, офорти, власні речі поета. Зібрані В. Тарновським матеріали послужили основою пізнішого створення Музею української старовини в Чернігові, де провідне місце зайняла шевченківська колекція.
Траплялись випадки, коли Доманицькому усміхалася доля і шевченкові автографи самі пливли в руки. Так, серпневої пори 1906 року він випадково побачив у вітрині київського паперописального магазину Буймистрова на вулиці Фундуклеївській первісний автограф вірша "Ісаія. Глава 35" безпосередньо… на офорті з картини І. Соколова "Приятелі", виконаного Шевченком весною 1859 року. Як свідчить Доманицький, автограф писаний "олівцем… з великими поправками" і мав "також кілька поправок чорнилом — значно пізніших". Звіривши його з відомою "Більшою книжкою", підготовленою до друку Шевченком, дослідник відзначив, що "в автографі "Більшої книжки" мало не все так, як у поправленому цьому автографі, але єсть кілька й одмін".
Дуже багато шевченкових творів, у тому числі, наприклад, і балада "Тополя", друкувалися в наступні роки за "Кобзарем" 1907 року за редакцією Василя Доманицького, який вводив до тексту частину виправлень самого поета з примірника "Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків" (1844) з рукописними виправленнями Шевченка 1859 1860 років.
Рядок за рядком, сторінка за сторінкою повертав Василь Доманицький українському народові дороге і вічне.
Далеко не однозначно сприймали його наукову, літературознавчу, публіцистичну діяльність як за життя, так і значно пізніше. Царський уряд, незважаючи на важку хворобу, засудив Доманицького на трирічне заслання за те, що "ввійшов в конфлікт з адміністрацією і особливо з місцевою поліцією при захисті селян від поміщицьких утисків". У радянські часи в його творчості намагалися знайти "огріхи, методологічні помилки", однозначно називаючи В. Доманицького "українським філологом, істориком і фольклористом буржуазно-ліберального напряму". Що то за напрям, мабуть, не змогли б пояснити самі ярликочіплятелі, які з успіхом користувалися його методом, аналізом, висновками, авторитетом першопрохідця і відкривача.
Розділ 3. Громадська і публіцистична діяльністьВ. Доманицького
3.1. Доманицький В. і кооперативні видавництва Наддніпрянської України
Впершe по-справжньому масове піднесення видавничої активності припало в Наддніпрянській Україні на 1906 – 1916 роки. Це стало можливо передовсім унаслідок демократичних завоювань українства в соціальній та національній політиці: у 1905 році шлях інформаційно-видавничим ініціативам українською мовою відкрила імператорська "Записка об отмене стеснений малороссийского печатного слова". По-друге, в Україні тоді прилучилися до кооперування нові самоврядні органи – земства, заохочувані, а подекуди й безпосередньо контрольовані наддніпрянською "Просвітою". Спільними зусиллями про-світян і земців у кооптовариствах влаштовувано читання, виставки, курси лекцій. Через земства вперше на території Російської імперії почали відкрито розповсюджувати літературу українською мовою.
Друкуючи й читаючи по-українському в кооперативах, українство межі ХІХ – ХХ століть розпочало системно позбавлятися колоніальних комплексів. Та головне – це неабияк підштовхнуло процеси становлення української політичної спільноти, бо увиразнило для населення "юго-западного края" конкретну мету: виявити себе як націю, тобто спільноту людей, які усвідомили, чому бажають жити разом. Коротко кажучи, в кооперації українська справа знайшла собі вельми зручний засіб для ефективного розвитку.
Але й держава, і справа, та взагалі будь-яка організаційна структура стають можливими лише після того, коли їх засновники недвозначно усвідомили свою місію (мету). І місія, і мета – поняття абстрактні, хоч в ім'я тої і тої люди єднають свої зусилля та здійснюють якісь конкретні дії. А дії організованих людей можуть бути спрямовані:
а) на виживання (фізичне, етнонаціональне, культурне);
б) на зростання (матеріальне, інтелектуальне, статусне);
в) на прибуток (маєтностей, знання, спілкування, впливу…).
Щоб досягти декларованих цілей (усіх заразом, якихось окремих або в комплексі), організації людей випускають конкретну продукцію, яка задовольнить чиїсь певні запити (дрібні, помірні чи глобальні). Для цього організаціям доводиться вдаватись до різноманітних засобів (людських умінь, технологій, форм координації спільних зусиль тощо).
Отже, в нашому випадку характеристика призначення видавничих кооперативів і споріднених із ними (організаційно та метою) структур матиме такий вигляд:
1) які продукти чи послуги пропонують – національно-інформаційну соціалізацію української етнокультурної спільноти;
2) місце й роль у системі ринкових відносин – усталити в Україні широкий інформаційний обіг у притаманних їй культурних формах;
3) мета організації(й) – національно-культурне самозбереження, цивілізаційне зростання, політичне самовизначення української нації;
4) технології – просвітницький рух, масовий друк, громадська ініціатива;
5) філософія – "За нашу і вашу українську справу!";
6) внутрішня концепція – збудити й культивувати серед українського населення масову потребу в опануванні інформації, котра змінить його життя на краще;
7) зовнішній образ (імідж) – підвищити загальний культурний та науковий рівень спільноти, яка визнає себе як українська і хоче почуватися рівною серед світових великих націй.
Перші українські видавці-кооператори не розумілися на теорії організацій, проте чітко усвідомлювали як свою мету, так і загальну потребу, котру вдовольнить досягнення цієї мети. На початку ХХ століття українство вже готове було платити за позбавлення від "комплексу хохла" хоч і невеликі гроші (великих ще не надбало), зате регулярно. Усвідомлюючи це, національні кооператори не розраховували попервах на надприбутки від книговидання, тим більше – швидкі та негайні.
Ідеологом процесу окультурювання кооперації в Наддніпрянській Україні, у тому числі й видавничого, є Василь Доманицький (1877 – 1910). Як свідчить діяч українського кооперативного руху К. Мацієвич, В. Доманицький був першим, хто серйозно звернув увагу громадськості на роль кооперації в справі українського національного відродження. Він відомий не тільки як укладач і видавець першого повного "Кобзаря", а й як співзасновник одного з перших українських видавничих товариств – товариства "Вік" та журналу "Київська старовина"[10].
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття кооперативні товариства Наддніпрянщини зробилися найпоширенішим організаційним різновидом осередків для видання українських книжок, періодики та інших форм національної інформактивності. Головна причина поширення – це їхня здатність досягати мети лише об'єднаними засобами всіх фігурантів цієї діяльності, коли кожен вкладенням власної праці наближає спільну мету. Правда, фігуранти книжкової справи в Україні, її засоби і навіть мета могли зазнавати змін у часі та корегуватись відповідно до навколишніх обставин. Адже кооператив як форма організації належить до так званих відкритих систем. (Система в організаційному розумінні – це набір взаємозв'язаних і взаємозалежних частин, складених у такому порядку, який дозволить відтворити нове ціле.) На відміну від закритих систем, котрі ігнорують зовнішні впливи, відкрита система динамічно взаємодіє з довколишнім середовищем. Отримуючи з цього довкілля сировину (авторські оригінали, витратні матеріали, машини, приміщення…) та людські ресурси (авторів, редакторів, менеджерів, друкарів, книготоргівців…), кооперативні видавництва безпосередньо залежали від інформаційних потреб дня, тобто від смаків і вподобань, переваг та потреб своєї клієнтури (окремих читачів, корпоративних замовників, суміжників тощо).
Отже, кооперативне об'єднання видавців є мобільним за самою своєю природою. Воно спирається переважно на неорганізованого або початково організованого споживача. Втім, кооператив може оперувати значними активами – як своїх засновників, так і залученими ззовні – але для ефективного управління не потребує великого апарату керування справами. Кооператив може швидко змінювати структуру, згортати і розгортати за потребою свою діяльність, тобто він чудово пристосований до роботи в умовах невизначеності.
3.2. "Про Буковину та життя буковинських українців"
Початок ХХ ст. для основного корінного етносу Буковини — русинів-українців — ознаменувала активна розбудова свідомого національного життя, свідченням чого стало постання в краї десятків громадських організацій: від просвітницьких читалень і співочих гуртків до господарських спілок, спортивно-пожежних напіввійськових "Січей" і, врешті, політичних партій зі своїми друкованими виданнями. Протягом якогось десятиліття буквально на очах вражених чужинців, що століттями звикли дивитися на русинів-українців як на безголосу і безправну тяглову масу, останні створили повноцінне, у тогочасному європейському розумінні, громадянське суспільство, свідоме своєї національної ідентичності, своїх інтересів і яке змушувало рахуватися з собою як із реальною суспільно-політичною потугою.
Водночас така активізація буковинських українців викликала щире захоплення у їхніх єдинокровних братів — українців Галичини й особливо Наддніпрянської України, де про Буковину знали загалом мало. Заповнити цю лакуну й була покликана популярна книжечка Василя Доманицького "Про Буковину та життя буковинських українців", яка була надрукована 1910 р. Товариством "Просвіта" у Києві. Автор ставив за мету стисло і доступно ознайомити загальноукраїнського читача — передусім на Наддніпрянщині — з цим споконвічним українських краєм, що століттями був відірваний від основного українського етнічного дерева, з його бурхливою історією і багатоголосим етнічним складом населення, але найголовніше — розповісти про стан освіти і суспільного життя місцевих українців, наголосивши на їхніх найновіших здобутках на ниві національного відродження.
Таке завдання саме було під силу авторові — історикові, археологові й етнографові, літературознавцеві й публіцистові, популяризаторові знань, пропагандистові кооперативного руху, громадському й політичному діячеві українського відродження початку ХХ ст.
У своїй книжечці про Буковину Василь Доманицький особливу увагу приділяє станові освіти рідною мовою, оскільки школа є одним із тих місць, де формується національна самосвідомість. Між тим, практично до кінця ХІХ ст. освітні заклади в краї залишалися одним зі знарядь асиміляції українського населення. "Діти, що прийшли в школу з українською мовою, починали її забувати, навчалися її перекручувати, навіть починали стидатися її, а замість того говорити мовою німецькою, волоською або польською, а тоді й приставали до тих чужих народів. Багато тоді загинуло для українського народу його синів…" [11]
Ця характеристика автора перегукується з оцінкою середнього шкільництва, поданої часописом "Буковина" 1891 р., який писав: "Буковинські середні й фахові школи попросту не для нас, українців, а для жидів і кількох німців, бо всі вони німецькі (крім волоської гімназії в Сучаві). Не відмовляємо німцям ані жидам, а особливо волохам, мати на Буковині свої середні школи, але жадаємо того самого і для себе. Яким чином приходимо ми до того, щоб наших дітей мучено чужими мовами викладовими?! Фраза про німецьку культуру й ширше поле ділання для людей, образованих на німецькій мові, — пуста! Ми маємо свою культуру, а український край має досить місця для нас! Чужого не бажаємо, в чужину не вибираємося! Що ж нам, українцям, за хосен із німецьких шкіл середніх та волоських семінарій? До них вступає річно невеличке число українських учнів, а намучившись без міри всякими чужими мовами й мріями, кінчить річно ледве кілька з них школи, а й з тих хіба чудом-дивом остаються один-два щирими українцями…" [12]
Після багаторічних домагань буковинським українцям вдалося лише 1890 р. перевести викладання православної релігії в українських класах гімназій на українську мову (хоча відповідна постанова вийшла ще 1870 р.), лише 1895 р. домогтися офіційного запровадження в українських народних і середніх школах фонетичного правопису. Й аж 1899 р. австрійська влада погодилася на відкриття паралельних українських відділів при всіх міських школах у Чернівцях.
Здобутки в національної освіти, як і в інших царинах суспільного життя, досягнуті українцями Буковини на початку ХХ ст., Василь Доманицький справедливо трактує як урожай, засіяний добрим зерном "жменькою щирих робітників на народній ниві, "невтомними працьовниками", серед яких він із повагою називає імена професора Степана Смаль-Стоцького, шкільного інспектора Омеляна Поповича (до речі, майбутнього українського президента, чи комісара, Буковини у листопаді 1918 р.), послів Єротея Пігуляка й Миколи Василька.
У ряді таких невтомних працівників на ниві загальноукраїнського відродження був і сам Василь Доманицький. На жаль, доля вділила йому небагато життєвого віку. За громадську діяльність він був засуджений царською владою на заслання на Північ, яке згодом було замінене на трирічне вислання з України за кордон. Однак виснажлива праця і переслідування завчасу підточили його життєві сили. Він помер на чужині, у Франції, у 33 роки, не дочекавшись жнив від свого щедрого засіву української ниви. Його прощальним словом стала книжечка про український край Буковину, пройнята великою вірою в те, що "народ наш на Буковині стоїть на доброму шляху" і все здобуте ним — це "на добро і теперішнім, і прийдущим часам"[13].
Буковинський центр археологічних досліджень при ЧНУ ім. Ю.Федьковича разом із видавництвом "Зелена Буковина" взялися за благородну справу перевиданням книги Василя Доманицького про Буковину, що давно стала букиністичним раритетом. Цим виданням започатковується нова видавнича серія "Буковинська минувшина". Її мета — ознайомлення широкого читацького загалу з маловідомими науковими та науково-популярними працями з археології, етнології, історії релігії й культури, краєзнавства Буковини.
Висновки
Василь Доманицький є найбільшим дослідником творчості Шевченка. Він розшукував Шевченкові автографи, дослідження над якими стали основою неперевершеної наукової праці. Свої статті Василь Доманицький друкував у "Київській Старині" в 1906 році. Одержавши добру освіту в університеті святого Володимира у Києві в 1900 році на історико-філологічному факультеті, вчений зумів провести цілу редакторську працю першого повного видання творів Тараса Шевченка — "Кобзаря", що вийшов у 1907 році. Ним було досліджено 270 автографів та 18 копій поетичних творів поета. Він перший встановив правдиву хронологію поетичної спадщини, і за його редакцією, згідно автографів, повністю надруковано "Заповіт". Працю В. Доманицького високо оцінили Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Грушевський. Багатотисячні наклади "Кобзаря" 1907, 1908, 1910 років миттєво розходилися. Вже після його смерті, у вересні 1910 року, знову за його редакції, було перевидано 24 різні видання.
Останні місяці свого життя, Доманицький, як і Шевченко, провів на чужині. Він помер у Франції у віці 33 років. Друзі перевезли його тіло в Україну і поховали у рідному селі Колодисте на Звенигородщині, неподалік від рідного села Тараса Шевченка.
Постать цього редактора повинна слугувати зразком сучасній журналістиці та літературознавцям. У музейній збірці є старенький "Кобзарик", затерті літери першої сторінки майже столітнього видання, а з третьої починається вступне слово редактора Василя Доманицького.